вівторок, 18 травня 2004 р.

Указ 1876


Из письма председателя
Киевской Археографической Комиссии
тайного советника Юзефовича
шефу жандармов Потапову:

Они «хотят вольной Украины в форме республики с гетьманом во главе».

Михаил Владимирович Юзефович (1802 - 1889) - поет, председатель Киевской Археографической комиссии, член Императорского русского географического общества и Копенгагенского общества северных антиквариев. Родился на Полтавщине в дворянской семье. Предки Юзефовича происходили из реестровых казаков, служивших польским королям и за это пожалованных шляхетским достоинством. Член Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды, тайный советник. Председатель комиссии по сооружению памятника Богдану Хмельницкому в Киеве. Памятник был торжественно открыт 11 июля 1888 г. в рамках празднования 900-летия крещения Руси (первоначальные надписи на постаменте: «Хотим под царя восточного, православного» и «Богдану Хмельницкому единая неделимая Россия»).

Т. Шевченко в своём дневнике называл М. Юзефовича «предателем». Будучи помощником куратора Киевского учебного округа Юзефович инспирировал донос на Кирилло-Мефодиевское братство.

М. Костомаров охрестил М. Юзефовича «тайный советник, явный шпион». Формально, именно «письмо» (донос) М. Юзефовича шефу жандармов А. Потапову стало поводом для учреждения Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды и изданию «Эмского указа» 1876 г.

____________
//ru.wikipedia.org/wiki/Эмский_указ
//ru.wikipedia.org/wiki/Юзефович,_Михаил_Владимирович
//litopys.org.ua/rizne/kmt01.htm
//www.ukrhistory.narod.ru/miller-12B.htm


Письмо начальника
III отделения генерал-адъютанта 
Александра Львовича Потапова
от 27 августа 1875 года:

[Тимашеву А.Е., Толстому Д.А.,
Победоносцеву К.П., Юзефовичу М.В.]

«Государь император ввиду проявлений украинофильской деятельности и в особенности переводов и печатания учебников и молитвенников на малорусском языке, Высочайше повелеть соизволил учредить под председательством министра Внутренних Дел Совещание из министра Народного Просвещения, обер-прокурора Святейшего Синода, главного начальника ІІІ-го Отделения собственной его императорского величества Канцелярии и председателя Киевской Археологической Комиссии тайного советника Юзефовича для всестороннего обсуждения этого вопроса».

Александр Львович Потапов (1818 - 1886) - российский государственный деятель. Обер-полицмейстер Москвы (1860 - 1861), начальник штаба корпуса жандармов и III отделения собственной его Императорского Величества канцелярии (1861 - 1864), генерал-майор свиты его величества. Высочайшим указом от 28 октября 1866 г. генерал-адъютант А. Л. Потапов назначен «войсковым наказным атаманом Войска Донского, с присвоением, собственно ему лично, прав генерал-губернатора и командующего войсками военного округа». Во время атаманства А. Л. Потапова на Дону должности по войсковому управлению перестали быть выборными: на них назначало правительство. Генерал от кавалерии (1874), шеф жандармов (1874 - 1876), член Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды.

____________
//kovalevs.ru/photo_album4.html


Александр Егорович Тимашев 
(1818 - 1893) - российский государственный деятель, министр внутренних дел при Александре II, генерал-адъютант, генерал от кавалерии, сын Е. Н. Тимашева, наказного отамана Оренбургского казачьего войска, член Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды. Образование получил в школе гвардейских подпрапорщиков и кавалерийских юнкеров. Во время пребывания на посту министра министерству внутренних дел были подченены губернии Царства Польского, а также начато введение в прибалтийских губерниях в качестве официального и делового русского языка. Был противником буржуазных преобразований в России, одним из активным организаторов борьбы с революционным и террористическим движением.

____________
//ru.wikipedia.org/wiki/Тимашев,_Александр_Егорович


Дмитрий Андреевич Толстой 
(1823 - 1889) - граф, российский государственный деятель, историк; член Государственного совета (1866), сенатор. Обер-прокурор Святейшего Правительствующего Синода (1865 - 1880), министр народного просвещения (1866-1880), министр внутренних дел и шеф жандармов (1882 -1889). Почётный член (1866) и президент Императорской Академии наук (1882), почётный член Музея имени Его Императорского Высочества Государя Наследника Цесаревича, почётный член Санкт-Петербургского минералогического общества и Императорского Московского технического училища, действительный тайный советник, член Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды.

____________
//ru.wikipedia.org/wiki/Толстой,_Дмитрий_Андреевич


Алексей Миллер
«Украинский вопрос» в политике властей и русском 
общественном мнении (вторая половина XIХ века)

Глава 9. Эмский указ

...Сентябрь ушел на подготовку для Совещания двух записок экспертов. Первая по поручению Тимашева была составлена Главным Управлением по делам печати [ГУП] и доложена министру уже 3 октября. (3) 

Документы не содержат имени ее автора, но он говорит о себе как о великороссе. В записке ГУП речь шла исключительно о языковой проблеме. Ситуация в Малороссии сравнивалась в записке с ситуацией в Бретани и южных департаментах Франции, где большинство населения говорило на patois. Записка подчеркивала, что нефранкоговорящие «далеко не составляют такого значительного процента в общем населении Франции, каким являются малоруссы в общем итоге Русского народа. Можно с полной безопасностью для целости России, - говорилось далее, - смотреть на возникновение литературы, например, у латышей, но допустить обособление, путем возведения украинского наречия в степень литературного языка, 13-ти миллионов малороссов было бы величайшею политической неосторожностью, особенно ввиду того объединительного движения, какое совершается по соседству с нами у германского племени». (4) 

Далее записка говорила о роли Малороссии в русско-польском конфликте, напоминая, что Россия получила преобладание над Польшей «вследствие, главнейше, того, что от Польши к ней отошла Малороссия: если последняя отшатнется от нас опять к полякам, настоящее величие Русского государства будет поставлено на карту». (5) 

Мотив триединой нации звучит здесь как бы походя, акцент делается на стратегическом значении Малороссии и демографическом весе малороссов в масштабе империи. (6) 

Сепаратистские стремления украинофилов имплицитно трактуются в записке через призму «польской интриги», отпадение Малороссии от России понимается как переход ее на сторону Польши. В конце записки формулировался ряд рекомендаций об ограничениях публикации книг для народа на украинском и запрете импорта таковых из-за границы, которые впоследствии вошли в заключение Совещания.

Вторая записка была подготовлена Юзефовичем, который, вероятно, расширил и развил тот текст, который он в августе посылал Потапову. Эта записка была готова только к середине октября, поскольку в ней упоминается о приеме в члены КГО [Киевского Географического Общества] С. Д. Носа и А. Я. Конисского, который состоялся 3 октября 1875 г. (7) 

Юзефович делал акцент на концепции триединой русской нации. Его текст начинался обширным историческим экскурсом, в котором доказывалось, что «между Русскими племенами никогда не было национальной розни. Вера, язык, исторические начала и идеалы - все у них общее. [...] Их этнографические цвета сливаются как радужные, неделимые между собою полосы. [...] Киев со своей общерусской святыней, Москва с общерусским царем служили такими звеньями нашего народного единства, которых не могла разорвать никакая внешняя сила». (8) 

Вслед за патетической частью Юзефович переходил к истории украинофильства, характеризуя его исключительно как «измышление австрийско-польской интриги». В доказательство он подробно рассказывал историю обращения в украинофильство Кулиша поляком М. Грабовским, впоследствии министром просвещения Царства Польского при А. Велепольском. (9). 

Целью исторических трудов Костомарова Юзефович считал «подорвать у Малороссиян сочувствие к Русскому Государству унижением и опозорением его истории». (10) 

Далее наступала очередь молодых украинофилов - главной мишенью служило КГО как организационный центр движения. Драгоманов и Чубинский как его лидеры. Записка просто дышала личной неприязнью автора к упоминавшимся персонажам, не останавливаясь перед такими «политическими» обвинениями, как «дерзкий характер».

Заключительный пассаж записки стремился эксплуатировать страхи, вызванные у властей «хождением в народ» 1874 г., и предрекал народный бунт в казацком стиле: «Старания демократов оживить предания и старые буйные инстинкты в народе здешнем как будто начинают уже вызывать с его стороны отклики. Не я один здесь думаю, что разбойничьи шайки, вооруженные, в масках, появляющиеся в крае, суть не что иное, как зачатки зарождающейся в современных умах гайдаматчины». (11)

Дальнейшие материалы Совещания показывают, что подробного анализа деятельности КГО и «Киевского телеграфа» не проводилось. Запросы об украинофилах, посланные Потаповым его подчиненным в Юго-Западном крае, также не дали богатых результатов. Лишь начальник Волынского губернского жандармского управления подполковник Бельский смог доставить шефу сколько-нибудь существенные сведения. В его донесении рассказывалось о деятельности некоего Лободовского, сына священника, служившего писарем в Райковской волости. Лободовский бесплатно раздавал крестьянам украинские книжки, каковые (154 экземпляра) были у них жандармами отобраны. (12) 

Список конфискованных книг, большинство которых составляли произведения Шевченко, включал и перевод на украинский гоголевского «Тараса Бульбы», отмеченный еще в записке Юзефовича, поскольку в нем слова «русская земля, русский устранены и заменены словами Украина, украинская земля, украинец, а в конце концов пророчески провозглашен даже свой будущий украинский Царь». (13) 

Особенное значение этому эпизоду придавал тот факт, что Лободовского рекомендовал на службу голова местного съезда мировых судей П. А. Косач, женатый на сестре Драгоманова Ольге. (14) Донесение Бельского датировано 3 апреля 1876 г. и пришлось как нельзя кстати, поскольку именно в апреле Совещание приступило к составлению журнала и выработке решений. Юзефовича на это время специально вызвали в Петербург, куда он и явился, не забыв похлопотать о выдаче ему «подъемных денег». (15)

Дополнительные сведения подготовило для Совещания ГУП. Часть выводов ГУП вошла в журнал Совещания в следующем виде: «Цензурное ведомство давно уже обратило внимание на появление в печати значительного числа книг, издаваемых на малорусском наречии, не заключающих в себе, по-видимому, ничего политического и вращающихся единственно в сфере интересов чисто научных и художественных. Но следя с особенным вниманием за направлением всех расплодившихся во множестве изданий для народа на малорусском наречии, нельзя было не прийти к положительному заключению в том, что вся литературная деятельность так называемых украинофилов должна быть отнесена к прикрытому только благовидными формами посягательству на государственное единство и целость России. Центр этой преступной деятельности находится в настоящее время в Киеве. Стремление киевских украинофилов породить литературную рознь и, так сказать, обособиться от великорусской литературы, представляется опасным и потому еще, что совпадает с однородными стремлениями и деятельностью украинофилов в Галиции, постоянно толкующих о 15-миллионном южнорусском народе, как о чем-то совершенно отдельном от великорусского племени. Такой взгляд рано или поздно бросит галицийских украинофилов, а затем и наших, в объятия поляков, не без основания усматривающих в стремлениях украинофилов движение в высшей степени полезное для их личных политических целей. Несомненным доказательством этому служит поддержка, оказываемая Галицкому украинофильскому обществу «Просвита» сеймом, в котором преобладает и господствует польское влияние. (16)

В книгах, изданных нашими украинофилами для народа с дозволения цензуры, не замечается явного демократического направления, но это вовсе не доказывает, чтобы украинофилы были чужды разрушительных начал социализма.

[...] Очевидна и та конечная цель, к которой направлены усилия украинофилов, пытающихся ныне обособить малоруссов медленным, но до известной степени верным путем обособления малорусской речи и литературы. Допустить создание особой простонародной литературы на украинском наречии значило бы положить прочное основание к развитию убеждения в возможности осуществить в будущем, хотя, может быть, и весьма отдаленном, отчужение Украины от России. Относясь снисходительно к развивающемуся ныне поползновению обособить украинское наречие путем возведения его в степень языка литературного, правительство не имело бы никакого основания не допустить такого же обособления и для наречия Белоруссов, составляющих столь же значительное племя, как и Малороссы. Украина, Малороссия и Западная Россия, населенная Белоруссами, силою исторических событий и естественного тяготения окраин к соплеменному им великорусскому центру, составляют одно неразрывное и единое с Россией великое политическое тело». (17) 

Эта пространная цитата показывает, что в своем понимании ситуации и идеологическом обосновании подготовленных решений Совещание почти буквально повторило тезисы Каткова от 1863 г. («польская интрига», угроза возникновения белорусского сепаратизма по образцу малорусского, языковое обособление как основа обособления политического) и ни на шаг не продвинулось дальше. Сомнения в правильности выбранной в 1863 г. тактики, свойственные в свое время даже Валуеву и очевидно разделявшиеся теперь Дондуковым-Корсаковым и другими достаточно высокопоставленными чиновниками, никакого отражения в выводах Совещания не нашли. Весьма показательно, что сам киевский генерал-губернатор даже не попытался изложить Совещанию своих взглядов на предмет, хотя знал о его работе. Это много говорит о той атмосфере, в которой действовало Совещание, ведь неадекватность его решений была очевидна многим уже в момент их принятия. Совещание, по сути, не совещалось, не анализировало проблему, не искало пути ее решения, а готовило идеологическое обоснование для репрессий и служило полем для статусного соперничества участвовавших в нем министров. Далее мы увидим, что даже те участники этого тайного совещания на уровне министров, которые были несогласны с некоторыми его решениями, предпочитали не выступать против них открыто, а пытались их заблокировать чисто бюрократическими методами. Впрочем, это была общая тенденция - Россия шла к первому массовому политическому процессу над народниками (процесс 193-х в 1877 г.), в основе которого также лежала идея репрессии как превентивной меры.

Проект решения, составленный Юзефовичем, был утвержден Совещанием 24 апреля 1876 г. Он состоял из 11 пунктов. Первые три были посвящены ограничению распространения литературы на украинском и предусматривали запрет ввоза такой литературы из-за границы, запрет публикаций на украинском в империи, за исключением исторических памятников и «изящной словесности», и то только по особому разрешению ГУП в каждом конкретном случае. Особо был подчеркнут запрет на «кулишовку», то есть предложенное Кулишем фонетическое правописание. Было отмечено, что должна соблюдаться «общерусская орфография», то есть запрещалось использование буквы «ї» вместо «и» и «і» перед согласной. (18) 

Эти пункты практически повторили Валуевский циркуляр, более четко обозначив стремление противодействовать той инициированной Кулишем реформе орфографии, которая должна была усилить отличия формировавшегося украинского литературного языка от русского. Рамки запрета расширялись четвертым пунктом, возбранявшим сценические представления на украинском, «как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций».

Пункты 6, 7 и 8 относились к МНП. В них предлагалось не допускать преподавания на малорусском языке в школах, «очистить библиотеки всех низших и средних учебных заведении» от книг на малорусском, а также направлять преподавателей, окончивших курс в великорусских губерниях, на службу в Киевский, Харьковский и Одесский учебные округа, а их выпускников, в свою очередь, в другие округа.

5-й пункт проекта предлагал оказать финансовую поддержку львовской газете «Слово». ()

Наконец, пункты 6, 10 и 11 предполагали закрытие «Киевского телеграфа», закрытие «на неопределенный срок» КГО и высылку из края Чубинского и Драгоманова. Юзефович, разумеется, торжествовал - пришел час рассчитаться с обидчиками за все.

В журнале Совещания, подготовленном для представления Александру II, существенные изменения претерпели 4 пункта проекта Юзефовича. К запрету сценических представлений добавился запрет на публичные чтения на украинском и нелепый запрет на публикацию текстов к нотам. Пункт о тотальном переселении преподавателей, как заведомо невыполнимый, был отредактирован в том смысле, что переводу подлежали только неблагонадежные.

Но самые интересные изменения коснулись пунктов о запрете КГО и высылке Чубинского и Драгоманова. В экземпляре документов, который был у Тимашева, пункт о КГО аккуратно, так, чтобы легко было стереть в случае необходимости, перечеркнут карандашом. (19) В журнале, который именно Тимашев готовил для царя, этот пункт уже сформулирован весьма расплывчато: «Предоставить министру внутренних дел войти с кем следует в сношения касательно деятельности и направления Киевского Отдела Императорского Русского Географического общества, а касательно членов оного Чубинского и Драгоманова представить особый всеподданнейший доклад». О высылке их из края ничего не говорилось. (20) 

Очевидно, что эти изменения были внесены министром внутренних дел по ходатайству патрона РГО в. кн. Константина Николаевича. Вероятно, за Драгоманова с Чубинским хлопотал и Дондуков-Корсаков. Именно последний мог сообщить Константину Николаевичу о планах Совещания, после чего тот и говорил с Тимашевым. Возможен и вариант, при котором сам Тимашев счел нужным поставить великого князя в известность об угрозе КГО. Трудно сказать, хотел ли Тимашев лишь оказать услугу великому князю или, имея за плечами опыт службы в Киеве, (21) сам разделял взгляды Дондукова-Корсакова. Так или иначе, но он попытался спасти КГО и его лидеров.

«Смешна и печальна наивность, с которой мы полагаем, что, потолковав 3 или 4 часа и никогда ни в чем не столковавшись, мы сделали путное дело. Все наши силы потребляются бесплодно на это тарабарство. Поговорят, составят журнал, поднесут под высочайшее исполнить» - и только. Что же «исполняется»? Какие-нибудь отрывочные полумеры, сегодня в одном направлении, завтра в другом. Разношерстная упряжка плохо везет государственную телегу матушки России», - задолго до обсуждаемых событий записал в своем дневнике большой знаток русской бюрократии, в том числе и таких Совещаний и Комиссий, Валуев. (22) 

Далее мы сможем убедиться, насколько справедливы все эти слова применительно к Совещанию об украинофильстве. Пока же обратим внимание лишь на фразу, которая описывает механизм действий: «Поговорят, составят журнал, поднесут под высочайшее «исполнить». Председательствовавший в Совещании Тимашев в обычных обстоятельствах должен был контролировать обе заключительные стадии - составление журнала и «поднесение». В этом случае его план сработал бы гладко. Но на беду в апреле Александр II выехал за границу. Министр внутренних дел остался, разумеется, в империи. Тимашев мог попытаться оттянуть представление журнала царю до его возвращения, но он, вероятно, полагал, что главная угроза для его плана исходит от Юзефовича, который оставался в Петербурге. В результате он допустил роковую ошибку, 11 мая отправив Потапову, сопровождавшему царя в Германии, сам журнал и записку с просьбой показать его Александру II. (23) Таким образом, Тимашев выпустил из-под своего контроля решающий акт «поднесения» журнала царю, что имело самые печальные последствия.

Потапов, похоже, был сдержан на заседаниях Совещания, предоставив Юзефовичу «требовать крови», что и ввело в заблуждение Тимашева. Но в действительности шеф жандармов вполне разделял взгляды Юзефовича. Последний, впрочем, тоже не дремал. Перед отсылкой журнала Потапову Тимашев вынужден был дать его на подпись остальным членам комиссии, в том числе и Юзефовичу. 12 мая, уже на следующий день после отсылки журнала, Юзефович отправил Потапову письмо, в котором говорилось: «Подписав журнал о мероприятиях, определенных совещательным собранием для пресечения так называемого украинофильского движения в Киеве, считаю долгом не скрывать, а доложить вашему высокопревосходительству, что по глубокому моему убеждению все прочие меры не пособят делу окончательно, пока Киевский Отдел Географического общества будет продолжать существовать в своем нынешнем составе. Не смею отрицать уважительности особых соображений, побудивших отклонить предложенную мною меру о немедленном закрытии Отдела с тем, чтобы открыть его в новом составе, и не могу победить в себе опасение, что возлагаемая на министра Внутренних дел работа о его преобразовании, требующая сношений и переписки, затянет разрешение вопроса на долгий срок и отнимет у самой существенной охранительной меры то значение, которое ослабляется или усиливается медленностию или быстротою ее действия». (24)

Ответ Потапова от 18 мая из г. Эмс так описывал события этого дня: «Получив обязательное письмо вашего превосходительства 12-го с. мая, я имел счастие повергнуть содержание оного, вместе с журналом нашего совещания на благовоззрение Государя императора, и е. и. в., удостоив одобрением все предложения относительно Киевского Отдела Императорского Географического Общества, соизволил собственноручно начертать резолюцию, согласную с мнением вашего превосходительства и моим». (25) 

Обратим внимание на слова «обязательное письмо». Они заставляют предположить, что план антитимашевских действий был согласован ими заранее, то есть Юзефович и должен был послать это письмо с тем, чтобы Потапов, продолжая играть роль беспристрастного посредника, мог «поднести» царю не только журнал, но и более радикальный проект решения. Само письмо Юзефовича, краткое, четко сформулированное и по форме весьма корректное в отношении их общего противника Тимашева, было рассчитано на то, что увидит его не один Потапов. Это тем более вероятно, что далее в своем письме Потапов просил Юзефовича сохранять эту информацию «в совершенном секрете» до ее официального объявления. Похоже, он опасался, что Тимашев сможет предпринять какие-то ответные шаги. В письме самому министру внутренних дел от того же 18 мая Потапов опускает все подробности, сообщая лишь, что государь смотрел журнал и наложил резолюцию. (26)

Резолюция Александра II звучала так: «Исполнить, но с тем, чтобы Отдел Географического Общества в Киеве в нынешнем его составе был закрыт и чтобы открытие его вновь не могло состояться иначе как с моего разрешения, по представлению мин. Вн. Дел». (27) 

Саркастический оттенок придавало этой формуле то обстоятельство, что она была почти точно предсказана четырьмя годами ранее М. Е. Салтыковым-Щедриным. Предлагаемый одним из его героев проект реформирования «де сиянс академии» наделял ее президента правом «некоторые науки временно прекращать, а ежели не заметит раскаяния, то отменять навсегда». (28) 

Щедрин точно угадал и ход мысли членов Совещания: описанный им проект предлагал «прилежно испытывать обывателей, не заражены ли, и в случае открытия таковых, отсылать, для продолжения наук, в отдаленные и малонаселенные города», что вполне соответствовало указаниям Совещания в отношении преподавателей.

Любопытно, что в 1882 г., давая своеобразную периодизацию государственной деятельности Александра II, Валуев запишет в дневнике: «Нечто вроде систематического улучшения наступило в 1872 г. и продолжалось до 1874-го. Затем стали быстро возрастать утомление от дел правительственных, озабоченность делами частными и перемежающееся гальванизирование деятельности на политической международной почве, которое привело к странным капризам 1876 г.». (29) 

Из нашей истории видно, что эта характеристика верна не только в отношении международных дел.

Окончательная версия выводов Совещания от 18 мая 1876 г., получившая в литературе название «Эмский указ» по месту подписания царем журнала Совещания, содержала пункт о закрытии КГО и немедленной высылке из Юго-Западного края Драгоманова и Чубинского. На основании этого журнала составлялись затем секретные служебные инструкции. Строго говоря, выводы Совещания неверно называть указом, но мы не станем отступать от установившейся традиции

Библиография

(1) РГИА, ф. 1282, оп. 1, ед. хр. 352. Л. 1. Опубликовано: Савченко Ф. Заборона... С. 204.
(2) Два имеющих существенные отличия дела сохранились в архиве III отделения в ГАРФе и в архиве МВД в РГИА. Савченко смотрел только московский вариант. Целостного и последовательного описания процесса принятия решения об Эмском указе в книге Савченко нет, хотя почти все важные эпизоды им описаны.
(3) РГИА, ф. 1282, оп. 1, ед. хр. 352. Л. 2.
(4) Там же. Л. 25 об-26 об. Замечание о несравненно более высоком проценте малоруссов в составе населения Российской империи по сравнению с говорящими на patois жителями Франции сильно преувеличено.
(5) Там же. Л. 27 об.
(6) Д. Саундерс считает, что демографический фактор был решающим при определении политики властей в украинском вопросе. См.: Saunders D. Russia`s Ukrainian Policy (1847-1905): A Demographic Approach// European History Quaterly. Vol. 25 (19950. P. 181-208
(7) См.: Савченко Ф. Заборона... С. 272-273. Сам факт принятия Носа и Конисского в КГО уже был предосудителен, поскольку оба были членами второй «Земли и воли».
(8) См.: Савченко Ф. Заборона... С. 372-373.
(9) Там же. С. 375.
(10) Там же. С. 376.
(11) Там же. С. 380
(12) ГАРФ. ф. 109, оп. 50, ед. хр. 85 (1875 г.). Л. 25-27 об.
(13) Савченко Ф. Заборона... С. 379. Этот пассаж произвел впечатление на участников Совещания и упоминался затем в подготовленных документах. См.: РГИА, ф. 1282, оп. 1, ед. хр. 352. Л. 91.
(14) Дочь П. А. Косача и О. П. Драгомановой (известной также под псевдонимом Олена Пчілка) прославилась впоследствии как поэтесса Леся Украинка.
(15) ГАРФ, ф. 109, оп. 50, ед. хр. 85 (1875 г.). Л. 38.
(16) «Просвита» действительно получала от галицийского сейма регулярные субсидии - в это время часть польских политиков в Галиции начинает целенаправленно поддерживать так называемых народовцев, сторонников отдельной украинской идентичности, против москвофилов, считавших галицийских русинов частью большой русской нации.
(17) Цит. по: Науменко В. До історії указу 1876 року про заборону українського письменства //Украина. Май. 1907. С. 141-145.
(18) РГИА, ф. 1282, оп. 1, ед. хр. 352. Л. 66-67.
(19) РГИА, ф. 1282, оп. 1, ед. хр. 352. Л. 70.
(20) Там же. Л. 105-105 об.
(21) Тимашев несколько лет прослужил в Киеве начальником штаба кавалерийского корпуса.
(22) Дневник П. А. Валуева... Т. 2. М., 1961. С. 127.
(23) ГАРФ, ф. 109, оп. 50, ед. хр. 85 (1875 г.). Л. 56.
(24) Там же. Л. 57; Савченко Ф. Заборона... С. 94.
(25) ГАРФ, ф. 109, оп. 50, ед. хр. 85 (1875 г.). Л. 59.
(26) ГАРФ, ф. 109, оп. 50, ед. хр. 85 (1875 г.). Л. 58.
(27) Савченко Ф. Заборона... С. 93.

____________
//www.ukrhistory.narod.ru/miller-13.htm
//www.ukrhistory.narod.ru/miller.html
//ru.wikipedia.org/wiki/Миллер,_Алексей_Ильич



Выводы Особого Совещания
для пресечения украинофильской пропаганды
после исправления в соответствии с замечаниями,
сделанными Александром II 18 мая в г. Эмс

В видах пресечения опасной в государственном отношении деятельности украинофилов, полагалось бы соответственным принять впредь до усмотрения следующие меры:

а) По Министерству внутренних дел.

1. Не допускать ввоза в пределы империи, без особого на то разрешения Главного Управления по делам печати, каких бы то ни было книг, издаваемых за границей на малорусском наречии.

2. Воспретить в империи печатание, на том же наречии, каких бы то ни было оригинальных произведений или переводов, за исключением исторических памятников, но с тем, чтобы и эти последние, если принадлежат к устной народной словесности (каковы песни, сказки, пословицы), издаваемы были без отступления от общерусской орфографии (т. е. не печатались так называемой «кулишовкою»).

Примечание I. Мера эта была бы не более как расширением Высочайшего повеления от 3 июля 1863 года, коим разрешено было допускать к печати на малорусском наречии только произведения, принадлежащие к области изящной литературы, пропуски же книг на том же наречии, как духовнаго содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначальнаго чтения, повелено было приостановить.

Примечание ІІ. Сохраняя силу означенного выше Высочайшего повеления, можно было бы разрешить к печатанию на малорусском наречии, кроме исторических памятников, и произведения изящной словесности, но с тем, чтобы соблюдалась в них общерусская орфография, и чтобы разрешение давалось не иначе как по рассмотрению рукописей Главным управлением по делам печати.

3. Воспретить равномерно всякие на том же наречии сценические представления, тексты к нотам и публичные чтения (как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций).

4. Поддержать издающуюся в Галиции, в направлении, враждебном украинофильскому, газету «Слово», назначив ей хотя бы небольшую, но постоянную субсидию[2], без которой она не может продолжать существование и должна будет прекратиться (украинофильский орган в Галиции, газета «Правда», враждебная вообще русским интересам, издается при значительном пособии от поляков).

5. Запретить газету «Киевский телеграф»[3] на том основании, что номинальный ее редактор Снежко-Блоцкий слеп на оба глаза и не может принимать никакого участия в редакции, которой заведуют постоянно и произвольно лица, приглашаемые к тому издательницею Гогоцкою из кружка людей, принадлежащих к самому неблагонамеренному направлению.

б) По Министерству народнаго просвещения.6. Усилить надзор со стороны местного учебного начальства, чтобы не допускать в первоначальных училищах преподавания каких бы то ни было предметов на малорусском наречии[4].

7. Очистить библиотеки всех низших и средних училищ в малороссийских губерниях от книг и книжек, воспрещаемых 2-м параграфом настоящего проекта.

8. Обратить серьезное внимание на личный состав преподавателей в учебных округах Харьковском, Киевском и Одесском, потребовав от попечителей сих округов именного списка преподавателей с отметкою о благонадежности каждого по отношению к украинофильским тенденциям, и отмеченных неблагонадежными или сомнительными перевести в великорусские губернии, заменив уроженцами этих последних.

9. На будущее время выбор лиц на преподавательские места в означенных округах возложить, по отношению к благонадежности сих лиц, на строгую ответственность представляющих о их назначении, с тем, чтобы ответственность, о которой говорится, существовала не только на бумаге, но и на деле.

Примечание I. Существуют два Высочайшие повеления покойного Государя Николая Павловича, не отмененные Верховной Властью, а потому сохраняющие и в настоящее время силу закона, которыми возлагалось на строжайшую ответственность Попечителей Округов и вообще учебного начальства, не терпеть в учебных заведениях лиц с неблагонадежным об разом мыслей не только между преподавателями, но и между учащимися. Полезно было бы напомнить о них.

Примечание II. Признавалось бы полезным принять за общее правило, чтобы в учебные заведения округов Харьковского, Киевского и Одесского назначать преподавателей преимущественно великоруссов, а малоруссов распределить по учебным заведениям С.-Петербургского, Казанского и Оренбургского округов.

10. Закрыть на неопределенный срок Киевский Отдел Императорского Географического Общества (подобно тому, как в 1860-х годах закрыт в этом последнем Политико-экономический Комитет, возникший в среде Статистическаго Отделения) и допустить затем открытие его вновь, с предоставлением местному генерал-губернатору права ходатайствовать о его открытии, но с устранением навсегда тех лиц, которые сколько-нибудь сомнительны в своем чисто-русском направлении[5].

в) По III Отделению Собственной Его Императорского Величества Канцелярии.

11. Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского, как неисправимых и положительно опасных в крае агитаторов»[6].

Примечания

В этом окончательном виде текст, известный в литературе как Эмский указ, стал основой для секретных инструкций соответствующим правительственным структурам. Впервые опубликован в кн.: Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. (Харків; Київ, 1930, репринт - Мюнхен, 1970.) С. 381-383.

[2] На полях приписано, вероятно, Потаповым: «1000 р. из сумм III жанд., в текст заключения не вводить, а только иметь в соображении».
[3] На полях приписано: «в соображении вредное влияние газеты».
[4] На полях приписано: «это не существенно».
[5] На полях приписано: «предоставить М.В.Д. войти в надлеж. сношения с кем следует относительно изыскания мер к дал. направлению этого дела».
[6] На полях приписано: «выслать из края с воспрещением въезда в южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение». 

____________
Алексей Миллер. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIХ века)
//www.ukrhistory.narod.ru/miller-p2.htm


Александр II Николаевич 
(1818 - 1881) - император всероссийский, царь польський, великий князь финляндский и прочая, и прочая, и прочая (1855 - 1881) из династии Романовых

Удостоен особого эпитета в русской историографии - Освободитель (в связи с отменой крепостного права по манифесту 19 февраля 1861 года). 

Точнее сказать - «трижды Освободитель», поскольку кроме отмены крепостничества, сначала «Валуевским циркуляром» 1863 г., а затем «Емским указом» 1876 г., Олександр ІІ еще и «отменил» украинцев - дважды «освободил» украинский народ от украинской культуры. Погиб в результате теракта, организованного партией «Народная воля».

____________
//ru.wikipedia.org/wiki/Александр_II

Основной Закон «Самостоятельной Украины» союза народа украинского (Конституция УНП) 1905 
Конституционный вопрос и украинство в России 1905 
Открытое письмо к галицко-украинской молодежи 1905 
Самостоятельная Украина 1900 
Землякам, что раз в год взбираются на годовщину Шевченко петь гимн 1898 
Profession de foi молодых украинцев 1893 
Проект оснований Устава украинского общества «Вольный Союз» - «Вильна Спилка» (Михаила Драгоманова) 1884-р 
Кто хоть горстью землю носит, тот сможет насыпать гору 1872-1874, 1878-1879 
Конституционний закон об общих правах граждан королевств и земель, представленных в рейхсрате 1867-р 
Циркуляр (Валуевский) 1863-р
Ещё не умерли Украины 1862
Наброски Конституции Республики (Конституция Георгия Андрузкого) 1850-р 
Книга бытия украинского народа 1846 
И мертвым, и живым, и нерожденным землякам моим в Украйне и не в Украйне мое дружеское послание 1845

Відкриття пам'ятної дошки присвяченої Емському указу в місті Бад Емс.
Пам'ятна дошка присвячена Емському указу в місті Бад Емс.
Переклад напису з німецької:
У цьому будинку 30 травня 1876 р. російський Цар Олександр II підписав Емський указ спрямований на придушення української культури забороною друкованого слова й вистав українською мовою. На знак живучости її культури українська спільнота встановляє цю пам’ятну дошку.
Бад-Емс 1976 - Світовий Конґрес Вільних Українців
Бад-Емс 2009 - Світовий Конґрес Українців
(Світовий Конґрес Вільних Українців) Українська Держава
//ukrainische-orthodoxe-kirche.de/40985/157522.html

понеділок, 3 травня 2004 р.

Конституційне питання і українство в Росії 1905



КОНСТИТУЦІЙНЕ ПИТАННЯ І УКРАЇНСТВО В РОСІЇ

Поступова Росія пережинає знову довгий, тяжкий, прикрий антракт ждання. Правительствені сфери показали виразно, що вони не мають щи­рої охоти ні до яких серйозних уступок в поступовім дусі. Давши під нати­ском обставин — воєнних нещасть — деякі обіцянки й заяви в тім напря­мі, вони пустили справу на довгу проволоку. Натворили комісій, що засіда­ють і радять. Місяці сходять без усяких результатів, а бюрократія чекає, очевидно, тільки першого повороту обставин в ліпший бік, щоб усі сі проекти й плани зложити до архіву. Розуміється, рахунок сей непевний, і в міру того, як справа реформи протягається, уступки, в тім разі, якби обставини для бюрократії зложилися нещасливо, мусять бути все більші й більші. Претензії суспільності до правительства ростуть, пасив нинішнього режи­му зростає, але бюрократія все ще не тратить надії, що їй можна буде пере­дерти цілий сей рахунок, і замикаючи очі на сі пасиви, тільки тягне справу далі.

Півроку тому російська суспільність "взыграла радостию" від одної правительственої заяви, що правительство має довір'я до суспільності, і бажала тільки, аби сій суспільності дана була можливість висловити свої дезидерати правительству. Тепер організація представительства з дорад­чими функціями являється вже проектом реакційним, і постулат конститу­ційного перестрою держави па підставі загального, рівного, безпосеред­нього, тайного голосування став загальним постулатом, загальним окли­ком, так що починає часами викликати іронію на се повторювання "загаль­ного, рівного, безпосереднього і тайного" навіть без зрозуміння сих слів. Переконавшися в нещирості, навіть підступності бюрократії, суспільність іде все далі й далі в своїй критиці сучасного режиму і проектах перестрою. Сей рух стає все смілішим, безогляднішим, обіймає все ширші круги, втя­гаючи в обсяг свого вплину елементи нейтральні й інертні, які рік тому здриг­нулися б від самої думки про такі постулати, а тепер самі прилучаються до них, дають свої підписи під такі резолюції й голосують за ними.

Витворюється таким чином глибокий контраст між постулатами й су­часним станом речей, і сей контраст усе збільшає фермент. З одного боку, суспільність жадає "загального, рівного, безпосереднього, тайного". З дру­гого боку, не поступила ані кроком справа таких елементів горожанського життя, як безпечність особиста, свобода слова, право зібрань і організацій. Правительство переконалося, що воно чим-будь поступової часті суспіль­ності не задоволить, і не хоче робити уступок. З другого боку, воно побачило, що поза з'їзди, резолюції й заяви сі поступовці не годні піти й ніяких реальних засобів для їх осягнення не мають. Отже, замість того, щоб задоволяти, бюрократія пробує їх пострашити. Свого часу лякано жидів, що як вони не стримають своїх радикалів від протиправительствених заходів, то їм затруять існування, і кишинівські події мали поучити жидів про се на живім прикладі. Тепер такі лекції робляться в ріжних напрямах — на адресу вірмен, жидів і інтелігенції взагалі, против котрої йде агітація серед темних сільських мас, серед нижчих верств міщанства й міського пролета­ріату, організація "чорних сотень", уличних побивань "студентів", поки що в виді "перших остережень" чи вправ (упражнений) сеї реакційної міліції. І треба сказати, що поступова Росія не поставилася відповідно супроти сього маневру реакційних кругів. Коли почалися погрози, що інтелігенцію будуть бити, вона не прийняла сеї заповіді, не потрапила організувати са­мооборони против "чорних сотень", а відповіла жалібними словами і навіть відкликами до поліції й адміністрації або масовими утечами в визначені для бійок дні. Кажу се не для того, щоб зробити комусь докір, але констатую сю слабосильність російської поступової опозиції, очевидно, добре відчуту в бюрократичних кругах.

Розуміється, рух осягає певні фактичні переміни. Люди не тільки вчаться інакше думати й інакше говорити, ніж давніше, але de fасtо багато такого, що давніше було кримінальним, неможливим, тепер стає вповні можливим і дозволеним. Пригадую собі, як зовсім недавно навіть у заграничних ро­сійських зібраннях протиправительственні оклики уважалися безпотрібною бравурою, а тепер, як зачуваю, російських прокурорів поучено, аби з таких окликів не робити кримінальних речей, бо в них "не усматривается состава преступления".

Біда тільки, що всі отсі полегкості опираються виключно на адміністраційнім "усмотрению". Сьогодні в певній речі "не усматривается" нічого кримінального, але повіє інший вітер — і прийде новий циркуляр, який уже усмотрить в них "состав преступления". А втім, треба тільки користати з того оживлення суспільних інтересів, з тої фактичної можливості говорити й писати про речі, про які давніше не можна було говорити й писати, писати одверто й сильно. І дійсно, всі живіші елементи в Росії спішать використа­ти сі хвилі, стукають сильно в правительствені двері, ударяють у струни суспільної опінії, виясняють свої потреби, єднають їм прихильників і роб­лять усе можливе для здійснення своїх постулатів.

Не можемо тільки, на жаль, похвалитися особливими заходами наших українців у сім напрямі.

В лютім були зладжені ними два меморіали, один загальний, в справі знесення неяких ограничень українства, другий спеціальний — в справі націоналізації шкіл на Україні. Досі ще збираються підписи на ті меморіали, й земляки тішаться великим числом тих підписів, хоч ся великість усе таки дуже релятивна. [1]

Потім дуже визначним фактом була участь українських делегатів у з'їзді журналістів і літератів, що відбувся в Петербурзі в днях 5— 8 цвітня. Епізод сей дуже характеристичний з того погляду, що показує, як навіть з невеликими силами можна проясняти українське питання та ставити його на відповіднім рівні, опираючи його на ширшій основі та йдучи разом з созвучними елементами поступової Росії — в дусі дезидератів, які вислови­ли ми на адресу наших земляків в попередній статті. Чисельно беручи, українці на сім з'їзді були представлені дуже слабо, але що супроти центра­лістичного напряму російських лібералів зав'язалася опозиція національно­стей пригнічених, яка мусила дати українським постулатам відповідне місце уже з огляду па саму чисельність української народності в Росії [2], удалося перевести не тільки загальний постулат в дусі національної автономії, але й спеціальну резолюцію про скасування указу 1876 року.

Ситуація була в високій мірі характеристична. Як довідуємося, росій­ські ліберали переважно показали себе великими централістами, і націона­льні резолюції перейшли тільки завдяки союзові репрезентатів національ­них меншостей з соціал-демократами, що потребували союзників для пере­ведення своїх постулатів економічного характеру. Резолюції (наводжу їх в оригінальнім тексті) звучать:

"Признавая полную гражданскую и политическую равноправность всех народностей, входящих в состав Российского государства и право каждой из них на самостоятельное і национально-культурное развитие, съезд находит необходимым, чтобы эта равноправность и это право были гарантированы основным законом государства й чтобы отдельным национальностям предоставлено было право создания учреждений, осуществляющих свобо­ду национально-культурного развития. [3]

Признавая, с одной стороны, общее политическое единство Российс­кого государства, олицетворяемое российским парламентом, и с другой — необходимость децентрализации государственного управления, съезд находит, что отдельным областям [4] и народностям в территориальных границах, определяемых самим неселением, должна быть предоставлена автономия, основанная на особом для каждой области органическом статуте, выработанном ее собственным учредительным собранием, избираемым всеобщим, равным, прямым итайным голосованием [5], санкционированным всероссийским парламентом".

Як бачимо, резолюції дуже важні й раціональні, хоч і вони, як і всі успіхи на сім з'їзді, мають лише чисто теоретичне значіння, не практичне. В дусі їх у другій половині цвітня подано український постулат на з'їзді земських відпоручників, на руки І. Шрага, відпоручника чернігівського земства — наводимо його також в оригіналі:

"Представители различных местностей Украины, собравшиеся в Кие­ве 21 апреля, чрез уполномоченного ими гласного черниговского губернского земства И. Л. Шрага имеют честь заявить настоящему собранию земских деятелей России следующее:

"Мы признаем необходимым немедленное осуществление в России основных начал политической свободы, установленных учредительным собранием, созванным на основе всеобщего, прямого, равного и тайного Голосования. Но кроме того, в виду разноплеменности населения России и необходимости децентрализации управления, считаем чрезвычайно важным обратить внимание собрания, многим членам которого несомненно придется участвовать в выработке основных законов обновленной России, на то, что удачное и справедливое решение национального вопроса в огромной степени обусловит разрешение и многих других существенных вопросов государственной жизни и коренным образом отразится на благосостоянии всей России. Правильное же решение национального вопроса в России возможно лишь в том случае, если на предстоящем учредительном собрании будут выработаны начала такого государственного устройства, при котором национальные интересы украинской, как и всякой иной народности, будут осуществляемы в автономном сейме, а общегосударственные вопросы сосредоточены в общероссийском парламенте. При этом автономия украинской, как и всякой другой народности, определяется особым органическим статутом, выработанным всем населением данной автономной единицы, и гарантируется основными законами государства. Все живущие на данной территории, без различия национальности и пола, пользуются равноправием, гарантируемым основными законами страны".

Сю заяву підписали українці з Києва, Чернігова, Полтави, Харкова, Одеси, Катеринодара, Уманя та Вінниці. Не маємо докладніших вістей про дебати, а й резолюції з'їзду оголошені тільки в коротких резюме. [6]

Резолюції з'їзду журналістів показали, в якім напрямі повинні йти укра­їнці російські для осягнення своїх національних постулатів — іти консеквентно й витривало. На жаль, тої консеквенції й витривалості, власне, не видко. При кінці цвітня ст. ст., напр., відбувся з'їзд інженерів і техніків у Москві [7], де виступили сконсолідованими групами інженери польські й литовські й перевели резолюції про повну автономію Польщі й Литви, з сеймами в Варшаві й Вільні, вибраними загальним, рівним, безпосереднім і тайним голосуванням. Українських постулатів не було, як не чути їх було й по ін­ших подібних професіональних з'їздах останніх місяців, так що з’їзд жур­налістів поки що лишається майже виїмком, одиноким з’їздом, де українці відповідно виступили — і показали, що могли б робити і чого не роблять — з браку організації, з браку енергії й горожанського почуття у переважної більшості.

Свобода зібрань, з'їздів, організацій, не признана правительством фор­мально, але фактично в значній мірі допущена, толерована, взагалі дуже мало використовується російськими українцями, а тим часом такі з'їзди, наради, організації, чи то самостійні, чи то як передвступні для широко практикованих тепер ріжних "всероссіїйских" з'їздів, могли б бути незви­чайно добрим агітаційним і організаційним способом.

Далі, з’їзди з'їздами, а поза ними є інша, постійна, незвичайно важна в нинішніх обставинах трибуна — преса, і — Боже ж мій, Боже, як мало використовують її українці для своїх потреб дня! Навіть органи майже свої, ведені людьми, що зачисляються і признаються офіціально до українофіль­ських кругів, як мало вони мають української фізіономії — як мало в них не тільки України національної, але навіть України як області, з своїми геогра­фічними, економічними, культурними інтересами!..

З виїмком кількох, переважно молодших людей, що стараються дійсно совісно сповнити сей обов’язок дня, як індиферентне, пасивно держать себе інші... Не хочу переходити до закидів поодиноким людям, але підступає сам до горла крик: "Де ви, передові репрезентанти, генерали й полковники українства, що не писали по-українськи, бо "не володієте" українською мовою, не брали участі в дотеперішнім науковім і літературнім руху на галицькім ґрунті, бо уважали, що "малорусский вопрос должен быть разрешен на русской почве", — чому мовчите тепер, коли настала пора рішати його "на русской почве", коли прийшов час виясняти, пропагувати його на вашій звичайній російській мові, в таких близьких і милих вам російських ліберальних кругах? Чому не користаєте тепер із тих зв'язків, які в'яжуть вас із російськими ліберальними кругами, з ріжними органами російського лібералізму, щоб у них вияснити кривди, потреби й дезидерати українства? Поляки, що далеко менше потребують таких адвокатів, мають своїх при­ятелів у російській громаді, що з самого почуття справедливості старанно виясняють російській суспільності польські кривди й дезидерати; чому ж ви, що вважаєте самих себе українцями, українськими патріотами навіть, не спромагаєтеся бодай на таку роботу? Які перешкоди тепер вам заважа­ють? Чим покриваєте ви перед своєю совістю, перед людьми, що вас окружають, свою пасивність, свою байдужість супроти своєї суспільності, сво­го народу? Чим оправдаєте ви своє недбальство в критичнім часі, коли земля горить під ногами й Україна може безповоротно бути поминеною при перестрої відносин Росії?



II

Резолюції з'їзду журналістів (так само і той постулат українців на зем­ський з'їзд) роблять дуже важну поправку до конституційних планів росій­ських лідерів. Сі стоять вповні на централістичнім принципі. Звісний про­ект кружка "Освобождение" не зробив з того ніяких виїмків. Редактор "Освобождения" Струве, видаючи його, заявив, що мусить бути зробле­ний виїмок — для Польщі. Резолюції з'їзду журналістів ставлять справу ширше, жадаючи взагалі національної й обласної автономії. Але сю точку треба ненастанно виясняти й пропагувати далі, щоб вона була присвоєна суспільністю, ввійшла в її плоть і кров. Того ще нема; не видко впливу сих резолюцій на напрям ліберальних кругів Росії, а той же Струве в останнім числі "Освобождения" (ч. 69—70) навіть виразно виступає против того, аби Україну, Литву, Кавказ ставити в самоуправі нарівні з Польщею.

Досі на дві точки звернена головна була увага в російській пресі. Перша — що народна репрезентація має бути оперта на загальнім, рівнім, безпосереднім, тайнім голосуванні; по-друге — що се представительство мусить мати не дорадній, а рішучий голос. Притім, одначе, все говорило­ся тільки про центральний всеросійський парламент, і його, на звичайний європейський взір, представляють собі з двох палат — депутатів народу і відпоручників земств і міст. Справа місцевої самоуправи лишається на боці, а в самоуправі обласній вилом роблять головно Польща й Литва: лишається зовсім на боці, як осібне тіло, Фінляндія.

Справу відносин парламенту до державної власті можемо лишити на боці: вона поставлена добре, й російська поступова суспільність поведе її добре й сама. Але щодо організації парламенту, то передовсім уже двопалатний устрій його не може бути признаний раціональним. Його можна допустити щонайбільше як компроміс з домаганнями консервативних пар­тій, але не ставити як постулат поступовців. В конституційнім житті верхня палата давно показала себе як інститут негативний, гальма народоправст­ва, і нема чого її наново заводити. Коли ж тим хочуть дати в парламентар­нім житті участь елементам, які при виборах загальних і рівних не можуть мати відповідального голосу, то на се є інша дорога — про неї нижче.

Тим же бажанням — дати певним, більш культурним елементам біль­шу можливість себе проявляти — подиктовано, очевидно, вилучення з ви­борчих округів міст і призначення для міських виборчих округів меншого числа людності, ніж для округів позаміських. Се обниження чисельної нор­ми для міст становить уже нарушення принципу рівного голосування, і притім нарушення малораціональне, бо ніяких особливо пожаданих результатів не осягає. Ще сильніше нарушає принципи загальності й рівності виключення жінок з виборчого права.

До останнього часу на сій точці було сильне вагання — чи жінки также мають мати право активного й пасивного вибору (вибирати й бути вибра­ними). Тепер в поступових кругах більшість рішучо висловлюється за сим правом. Властиво про се не повинно бути навіть спору й мови. Голосячи рівне й загальне право голосування, ніяк не можна виключити з сього права жінок. Коли рівне право дається неписьменному селянину і чоловіку з уні­верситетськими студіями, то як можна не зрівняти в правах селянина й селянку, інтелігентного чоловіка і його жінку або не дати жінці з вищими студіями того права, яке має неписьменний робітник? Тим більше, що є місцевості й обставини, де якраз жінки ведуть господарство, несуть тягарі податків і т.ін., тимчасом як чоловіки не живуть по селах, пробуваючи чи то в службі, чи па промислах (напр., козацькі області), а окремі випадки, де якраз жінка репрезентує сім'ю й утримує її, стрічаються на кождім місці.

Обстаючи при одинокім, всеросійськім парламенті, приходиться, щоб не розширяти його до безконечності, робити великі виборчі округи й держатися репрезентації більшостей. Дотеперішні проекти, щоб не вийти за цифру 600 депутатів для парламенту, мусять визначати округи з 250 до 300 тис. людно­сті; з сильним зростом людності, який має Росія, округ скоро ще більше зросте, але й округ 250—300 тис. уже дуже великий і невигідний. Організу­ючи представительство в обласних соймах, можна значно зменшити виборчі округи, а й саму репрезентацію зробити більше пластичною й уліпшеною.

Се дуже важно, а бажане тим більше, що одинокою репрезентацією всеросійський парламент однаково не лишиться. Що деякі території дістануть свої обласні представительства, в тім ніхто не має сумнівів. Отже питання тільки в тім, чи сі території будуть виїмком, чи ціла Росія буде організована по системі обласної національно-територіальної самоуправи? З тих причин, на які я вказував у попередній статті й які за сей час не раз підносилися й роз’яснялися, українці й всі інші недержавні народності повинні змагати до того, щоб ся обласна самоуправа не була привілегією тільки декотрих націо­нальностей, але щоб на основі самоуправи національних територій була орга­нізована вся Росія. Бо тільки децентралізація може забезпечити успішний економічний і культурний розвій провінцій, і тільки організація самоуправи на національній підставі, в територіях національних, може знейтралізувати чи звести до найменших розмірів національну боротьбу, зробивши націона­льність тим, чим вона повинна бути, — підставою, ґрунтом економічного, культурного й політичного розвою, а не об'єктом боротьби.

В такім разі безпосереднє представительство людності загальними ви­борами переноситься в обласні (національні) сойми, а центральний парла­мент міг би обсилатися ними — складатися з їх відпоручників. Тільки се обсилання може бути допущене під одною кардинальною умовою, недо­держання якої робить обсилання парламенту (посереднє представительство) дуже небезпечним і шкідним. Власне, відпоручників до парламенту мусить вибирати не більшість сойму, а самі члени його в певній пропорції, "по певному ключу". Коли, напр., уставлено, що на чотири члени сойму має бути висланий один відпоручник до парламенту, то полишається самим членам сойму, аби кожді чотири вибрали собі одного відпоручника до пар­ламенту свобідним порозумінням. В такім разі кожда найменша група, кождий відтінок у напрямах кождого сойму може бути відданий в складі парла­менту, і він буде представляти собою не відпоручників більшостей сойму, а репрезентацію відпоручників, в зменшенім масштабі, всього загалу держа­ви. В такім разі посередність (двостепенність) не шкодить пластиці представительства, а тим часом дає можність осягнути дуже важні користі — менші виборчі округи і уліпшені форми представительства. Коли виборчий округ до парламенту мусив би містити [від] 250 до 300 тис. людності, ви­борчий округ до сойму може не переходити за 100 тис. людності, а в тім виграє свідомість участі виборців у виборі, зростає їх інтерес до виборів, може бути осягнена більша одностайність в складі округу і ті уліпшені фо­рми представительства, до яких перейду слідом.

Загальний закон повинен уставити тіпітит такої самоуправної терито­рії. Дуже високих вимагань ставити їй нема причин: в Європі є чимало авто­номних провінцій з людністю нижче мільйона, й не чути, щоб се їм робило не­вигоди — думаю, що вище мільйона нема що й піднімати такого тіпітиту. Однопільна територія з людністю вище одного мільйона, в котрім певна на­родність творить основу, становлячи сильно виражену більшість, со іpsoповинна бути вилучена в осібну провінцію, з осібним соймом і самоуправою. Ставити вилучення такої провінції й надання їй самоуправи в залежність від дозволу центрального парламенту чи — що те саме — від осібного закону, ухваленого сим парламентом, — значить непотрібно утрудняти сю справу. Досить простого констатування на підставі загального закону.

Так само загальний закон повинен означити відносини таких обласних соймів до центрального парламенту, до органів місцевої самоуправи, і тіпітит сеймових компетенцій. Як такий тіпітит представляється мені: шкільництво, справи просвітні, санітарні, філантропійні, нагляд і опіка над промислом, концесії на фабрики та промислові і фінансові товариства й ін­ституції, дороги, поліція, право висилання своїх відпоручників до вищих інстанцій адміністраційних і судових: то значить, що, напр., як шкільні ради дотепер складалися з відпоручників виборних і іменованих, так само б по­винно бути з окружними судами і адміністраційними тілами, що відповіда­ли б нинішнім губернським правленіям, казенним палатам і т.ін. Се тіпітит, яке мусить мати місце і в найменших самоуправних областях. На територі­ях більших і участь сойму в адміністрації повинна бути ширша: інакші суми компетенцій повинні, самою річчю, бути приложені до територій з людніс­тю в мільйон люду і на такій, що має її п'ятнадцять мільйонів. Само собою розуміється право самооподаткування. Пожадана автономна організація не тільки інших конфесій, але і православних церков національних, в грани­цях племінних територій (великоруської, української, грузинської й ін.).

Сеймове представительство областей мало б бути організоване на під­ставі загального, рівного, безпосереднього й тайного голосування. Ся норма, розуміється, не ідеальна, але, як математично проста, вона, при певних хи­бах, має й свої добрі сторони й повинна бути прийнята, тим більше, що ідеаль­нішої й не можемо наразі вказати. В Галичині виборці попеклися на тайнім голосуванні. Жадали його на місце явного, а коли його заведено, виявилося, що при повній деморалізації адміністрації, яка в своїх руках держить вибори, тайне голосування дає можність надужить ще гірших (крадіж голосів з вибор­чих урн), а має також великі невигоди, коли між виборцями багато непись­менних. Запобігти сим невигодам, одначе, можна, поставивши принцип, що бюро виборче складається з відпоручників партій, які ставлять кандидатів, з простою участю правительственого комісара. А для потреб неписьменних можуть бути заведені бюро з виборних заприсяжених членів.

Організація представительства в менших областях дає можливість уліпшеної репрезентації, певних поправок до репрезентації рівної й загальної, які при одинокім всеросійськім парламенті дуже трудно перевести, тому що вона привела б до незвичайного збільшення числа репрезентантів. Я ува­жаю потрібним трохи спинитися над сею справою. Одна з хиб репрезента­ції, опертої на загальнім і рівнім голосуванні, та, що при цім зістаються внезначній меншості ріжні елементи суспільності, яких погляди й інтереси, з огляду на інтереси культурного розвою краю, повинні б знайти свій вираз в його репрезентації. Давніші конституції аж занадто багато давали голосу певним привілегійованим кругам, і се збудило, як опозицію, постулат загаль­ного й рівного голосування. Але в противну крайність не треба впадати: певні елементи, хоч і не ті саме, якими опікуються давніші конституції, не повинні бути позбавлені голосу при рівнім загальнім голосуванні. Розумію передовсім інтелігенцію, то значить круги людей з вищим науковим чи куль­турним цензом, які в значній мірі стоять поза чисто класовими чи професі­ональними інтересами: такі круги, не зв'язані чисто класовими інтересами, в Росії, безперечно, існують і своєю участю в парламентарнім житті мо­жуть бути корисним, нейтральним, об'єктивним елементом супроти боротьби матеріальних і класових інтересів, котра сама по собі не може гарантувати справедливого і розумного розв'язання справ. Далі, не можна відмовити певним професіям права мати голос у парламентарнім житті. Репрезентанти ліберальних професій, як лікарі, учителі, духовенство, і такі групи, як купці, ремісники, робітники, промисловці, земельні властителі, повинні мати своїх відпоручників, вибраних їх організаціями, палатами, товариствами, не­залежно від того, що певні члени сих груп і професій можуть пройти (а можуть і не пройти) як вибранні певних територіальних округів загальним голосуванням. Тим більше, що як репрезентанти загалу вони морально обов'язані до оборони інтересів загалу, а не своєї професії. Тільки ся репрезентація інтелігенції й професій мусить зостатися в певній меншості супроти репрезентантів з загального вибору (напр., не більше 25% загаль­ного числа); їх пропорцію мав би уставити загальний закон.

Коли б могло кому здаватися неможливим мати в дійсності репрезен­тацію інтелігенції, то мушу сказати, що на практиці се зовсім не так трудно. В значній мірі сюди підійшли б відпоручники університетів і інших вищих шкіл, відпоручники учителів середніх і нижчих шкіл, лікарів, адвокатів і т.ін., а окрім того, можна дати право репрезентації науковим, просвітним і культурним товариствам. В кождім разі ся система здається мені практичнішою й раціональнішою, ніж практиковані дотепер — як система куріаль­них виборів, як система плюрального голосування, де особам з вищим нау­ковим цензом, надається при виборах два голоси замість одного, як система вірилістів — депутатів з уряду. Напр., в австрійських сеймах засідають з свого уряду єпископи, ректори університетів, академій. Але вибра­ні певними професіями спеціальні відпоручники можуть далеко лише бути їх парламентарними репрезентантами, ніж дані урядові особи. Нарешті, участь репрезентантів інтелігенції й професій в загальній соймовій репрезентації далеко наручніша, ніж творення другої палати, з певною конкурен­цією в правах з першою палатою, — чи буде ся друга палата зложена з іменованих правительством визначних людей науки, штуки, промисловців, властителів і т.ін., як практикується в ріжних європейських державах, чи то з відпоручників земств і городів, себто шляхти і капіталістів, властиво, як проектують російські проекти.

Другою пожаданою поправкою уважаю репрезентацію меншостей. Те­перішня система виборів репрезентує тільки більшості. Меншості, навіть дуже значні — хоч би їм забракло тільки одного голосу, зостаються без репрезентанта. З того часом можуть виходити такі результати, що партія, в дійсності найбільша, в парламенті чи в соймі може опинитися в незначній меншості. Може се показатися неймовірним, але се вповні можливо. Напр., в певній провінції фабричний робітник, з соціально-демократичними пере­конаннями, розлитий по всіх виборчих округах, і в загальній сумі відданих при виборах голосів цілої провінції він займає перше місце. Але в кождім поодинокім окрузі більшість здобувають кандидати сполучених лібераль­них і буржуазійних груп, і соціал-демократи не проходять зовсім до сойму або проходять у дуже незначній меншості. В подібній ситуації були за дав­ніх часів, напр., наші галицькі радикали, що самі своїми силами ні в однім повіті не спроможні бували осягнути більшості, але в загальній сумі мали дуже поважне число голосів. Ся хиба репрезентації більшостей відчувається, і давно вже являється дезидератом репрезентація меншостей — то зна­чить, щоб, окрім більшості, мала свого депутата також та партія, яка хоч не мала більшості, але здобула значне число голосів на виборах. Хоч се й не переведене досі на практиці, але таке переведення не дуже трудне. [8] Напр., признається, що з даного виборчого округу має бути два депутати, один депутат більшості, другий депутат меншості. Окрім тої партії, що дістала більшість, уважається вибраним депутатом також той кандидат, що дістав найбільше голосів по кандидаті більшості: коли він дістав, напр., щонайменше 1/4 всіх голосів. Можна зробити репрезентацію ще пластичнішою, признав­ши виборчому округові трьох кандидатів, то значить, окрім репрезентанта більшості, дати репрезентантів двох меншостей, які б мали не менше як по1/5 всіх голосів і т. ін. [9] Річ очевидна, що така репрезентація далеко докла­дніше б віддавала настрій і течії в суспільності, а окрім того, ослабляла б і напруження виборчої боротьби, що тепер мусить хапатися всіх способів, аби конче осягнути більшість.

Такі поправки можливі тільки при організації представительства в мен­ших областях, бо вони дуже збільшають число відпоручників. Напр., для України, приймаючи її територію з людністю 30 міл., а виборчий округ 150 тис., мали б ми при двох депутатах від округу (одного від більшості і одного від меншості) 400 депутатів; до того коло ста депутатів товариств і професій — разом коло 500: се число вповні можливе. Тим часом при всеро­сійськім парламенті, тим способом організованім, вийшло б яких 2500 депу­татів. Прийнявши норму, що чотири депутати сойму висилають до централь­ного парламенту одного відпоручника, всеросійський парламент при такій поліпшеній репрезентації мав би коло 600 депутатів — саме так, як проекту­вали російські плани конституції для парламенту з округами 250—300 тис.

З сформуванням автономних областей тратять всяку причину свого існу­вання губернії як райони адміністраційні і самоуправні. І взагалі теперішні губернії, являючися цілком припадковими бюрократичними комбінаціями, не відповідаючи ані національному, ані економічному, ані навіть історичному поді­лові, не мають ніяких причин бути заховувані. На національнім принципі, то значить, зв'язуючи громади на підставі національності людності, повинні бути організовані дрібніші округи самоуправи й адміністрації ("мелкая земская единица", "всесословная волость"). На тім же принципі сі дрібніші округи мають лучитися в виборчі округи, а виборчі округи, коли вони будуть невеликі, — в ширші території (в тім роді, як теперішні повіти чи більші), що служили б адміністраційними округами, з органами самоуправи, які скупляли б у собі самоуправу дрібніших самоуправних округів. Місцевим громадам самоуправа мусить бути забезпечена загальним законом, так само і тим дрібнішим округам. На чім мала б бути положена вага самоуправи — чи на тих дрібніших округах (волостях), чи на тих ширших округах (повітах) — се залежить від великості тих округів і їх відносин між собою. В кождім разі, думаю, їх можна поставити в тісну зв'язь між собою, допустивши, напр., що автономні органи ширших округів (повітів) складаються з відпоручників автономних зарядів менших (волостей), аби не множити безпосередніх виборів. Таким чином було б три ступені самоуправи й представительства: самоуправа громади; виборні управи менших округів (волостей) і обсилані ними управи ширших округів (повітів); обласні сойми й обсиланий ними центральний парламент.

Так представляються мені питання дня взагалі й спеціально щодо укра­їнців у Росії. Сі замітки послужать відповідно на звернені до мене запитан­ня і бажання, аби висловити свої гадки щодо конституційних постулатів у Росії з огляду на інтереси української людності.




[1] Меморіал у шкільній справі появився в Росії друком тільки сього місяця, з приміт­кою, що підписів є вже п'ятсот і збираються дальші. Меморіал має бути предложений конституанті, коли потрапимо її діждати...

[2] Великороси становлять метну половину людності Росії. Але всі інші народності тіль­ки разом з українцями становлять більшість; приналежність українців до союзу меншостей, отже з сього погляду дуже цінна для нього. Головний речник національних меншостей на з'їзді всі заяви їх зачинав такими словами: "Мы представители угнетенного большинства населення Российского государства" думаємо так і так...

[3] Дальші слова, до а linea, прийняті на жадання жидів, що домагалися також осібного сойму, але перевели тільки сю точку, що має запевнити їм можливість своїх культурно-національних інституцій.

[4] Розуміються краї з дуже ріжнородною людністю, яку тяжко розмежувати на національні території, як Кавказ, балтійські губернії.

[5] Дальші, кінцеві слова додано до резолюції національних меншостей при дискусії.

[6] Оголошенню резолюцій цензура починає робити трудності, і виривки з резолюцій з'їзду письменників і журналістів тільки недавно, і то більш-менш припадково, прохопи­лися в ріжних органах. В опублікованих резолюціях з'їзду земських відпоручників бачимо тільки загальну згадку про можливість обласних сеймів, нічого більше.

[7] Закінчився 24 цвітня.

[8] Тепер, при останніх виборах до парламенту в Галичині се представительство меншо­стей уже переведене в життя. Хоч заведене не з мотивів об’єктивної справедливості, а в інтересах привілегійованої польської меншості, воно все-таки матиме ту користь, що дасть можливість випробовувати сей принцип на практиці.

[9] В деталі сеї системи не входжу, бо не маю певності, щоб сі поправки мали шанси до переведення в Росії, коли взагалі хапаються найпростіших форм представительства, аби лише допняти конституційних форм. Сі поправки тому можуть здатися утрудненням справи. Але будувати відразу легше, як потім перебудовувати, а трудності не так великі і легко можуть бути поборені.

Михайло Грушевський — 1905, май

____________

Павленко В. Я. Історія українського конституалізму 
(конституції, конституційні акти, конституційні проекти) 
//dls.kherson.ua/dls/



Михайло Сергійович Грушевський (1866 - 1934) - народився у сім’ї вчителя російської мови«греко-уніятської» гімназії в Холмі (нині Польща). 


Історик, професор Львівського університету (1894 - 1914), голова Наукового товариства імені Шевченка (1897 - 1913), почесний доктор Харківського університету (1906), професор Київського державного університету, академік Всеукраїнської академії наук (1923 - 1934), автор понад 2000 наукових праць, серед яких «Історія України-Руси», публіцист, громадський та політичний діяч, один із лідерів українського національного руху початку ХХ ст. 

У 1917 - 1918 рр. - голова Української Центральної Ради (візитка фр.: «President du Parlament D'Ukraine»).

16 вересня 1917 року за результатами роботи З'їзду народів і областей Росії - обраний головою Ради Народів. 27 листопада 1917 року обраний до Всеросійських Установчих Зборів по Київському округу №1 (українські есери, селянська спілка, українські соціал-демократи)...

____________
//hrono.info/biograf/bio_u/uchredit.php
//ukrlit.vn.ua/biography/grushevski.html
//litplayer.com.ua/authors/grushevskyi


Основний Закон «Самостійної України» спілки народу українського (Конституція УНП) 1905 
Одвертий лист до галицько-української молодежі 1905 
Самостійна Україна 1900 
Землякам, що раз на рік збіраються на Шевченкові роковини співати гімн 1898 
Profession de foi молодих українців 1893 
Проект засад Статуту українського суспільства «Вольний Союз» - «Вільна Спілка» (Михайла Драгоманова) 1884-р 
Указ (Емський) 1876-р 
Хто хоч би жменькою землю носить, той зможе насипати гору 1872-1874, 1878-1879 
Конституційний закон про загальні права громадян королівств і земель, представлених в рейхсраті 1867-р 
Циркуляр (Валуєвський) 1863-р 
Ще не вмерли України… 1862 
Начерки Конституції Республіки (Георгія Андрузького) 1850-р 
Книга буття українського народу 1846 
І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє 1845

Пам'ятник М. Грушевському у Києві (скульптор В. Чепелик, 1998)
//uk.wikipedia.org/wiki/Грушевський_Михайло_Сергійович