субота, 22 квітня 2006 р.

Війни за справедливість


Снігова Королева підходить до Кая і запитує:

— Каю, що ти робиш?
— Я намагаюся із цих льодяних букв скласти слово «Вічність».
— Каю, а які ж букви у тебе є?
— «А», «О», «П» і «Ж».

Справедливість — слово, котре намагалися скласти зі своїх гасел партії—учасники перегонів у парламентській виборчій кампанії, що недавно завершилася, і в різних трактуваннях це поняття згадувалося у програмах і переможців виборів, і аутсайдерів.

Для Партії регіонів воно містилось у заклику до повалення «помаранчевого режиму», який «незаконно» відібрав перемогу на президентських виборах у Віктора Януковича. Для «Нашої України» це гасло звелося до тези «Кожному — справедливість!», сенсом якої була обіцянка надати соціальну допомогу саме тим, хто її реально потребує. Соціалісти співвідносили це гасло з цінностями соціалістичної ідеології. Комуністи — з ностальгією за рівноправністю в СРСР. І, звичайно ж, БЮТ із гаслом, тепер знаним у всій країні: «Справедливість є. За неї варто боротися».
Вибори закінчилися, підсумки підбито, і ми маємо змогу оцінити, якому баченню справедливості українці віддають перевагу. Але що охоплює це поняття?

Пояснити сенс справедливості філософи намагалися з давніх-давен. Аристотель називав справедливість «найвищою з доброчесностей» — мірилом решти доброчесностей. За Аристотелем, існує два види справедливості — розподільча й урівнююча.

Перша пов’язана з перерозподілом матеріальних благ між громадянами. Відповідно до неї, обмежена кількість благ має бути розподілена між громадянами пропорційно до їхніх заслуг. Друга пов’язана з обміном: метою справедливості є зрівняння сторін, котрі беруть участь в обміні.

Девід Юм, англійський філософ XVIII ст., сформулював нову концепцію справедливості, згідно з якою, зміст і критерії принципу справедливості можуть змінюватися в дуже широких межах. Відповідно до цієї концепції, справедливість — доброчесність «штучна» (на відміну від, наприклад, милосердя, що є «природним») і передбачає згоду між членами суспільства щодо принципів співжиття. Саме відповідно до цих принципів, котрі є несталими і можуть змінюватися за згодою членів суспільства, й вибудовується концепція справедливості.

У новій філософії одна з найбільш відомих — концепція справедливості американського філософа Джона Ролза, викладена ним у книжці «Теорія справедливості».

Джон Ролз розглядає справедливість як принцип соціальної організації, відповідно до якого, вона виступає як мірило рівності і нерівності між людьми. Автор вводить два принципи:

1) кожна людина повинна володіти рівним правом стосовно широкої системи основних свобод;

2) соціальні й економічні нерівності мають бути організовані таким чином щоб: а) від них можна було очікувати переваг, доступних всім і б) доступ до вищих щаблів соціальної структури має бути відкритий для всіх.

Таким чином, справедливість — це один із принципів, що регулює стосунки людей у сфері розподілу (перерозподілу) як особистих цінностей, так і соціальних (свобода, доходи, можливості навчання та оздоровлення і т.д.).

Принцип справедливості рефлексивно регулює стосунки між людьми. Він дозволяє, по-перше, оцінювати ті чи інші ситуації, відношення і дії, ділячи їх на справедливі та несправедливі, по-друге — дозволяє реагувати на ці ситуації. Відчуття справедливості-несправедливості належить насамперед до індивідуального морального відчуття — і тільки потім можуть створюватися соціальні, владні чи культурні механізми, які встановлюють і забезпечують справедливість у масштабах суспільства і включають принцип справедливості у життєвий порядок. Цей регуляторний принцип встановлює обмеження на порядок, визначений владою. Він також працює там, де немає інших регуляторів (влади, законів, інструкцій).

Гасло досягнення справедливості володіє колосальним мобілізаційним ефектом, і невідповідність державного порядку цьому принципу неодноразово слугувала в історії людства причиною зміни суспільного ладу. Саме під цим гаслом захопили владу більшовики в 1917 році. Водночас більшовицький переворот не змінив типу соціальних зв’язків — як і при самодержавстві, справедливість в СРСР забезпечувалася вертикальною суспільною схемою, при якій особисті свободи віддаються громадянами державі в обмін на гарантії справедливості з боку держави. Сталінська модель справедливості, коли, з одного боку, кожен громадянин може досягнути найвищих щаблів у суспільстві, якщо доведе свою потрібність режиму, а з другого — всі громадяни, незалежно від посади, рівні перед цербером справедливості — НКВД, довела свою ефективність у короткостроковому часі.

Водночас гасло загальної справедливості дало потужний інструмент КПРС для реалізації своїх геополітичних зазіхань — саме під цим прапором реалізовувалися «червоні» революції в різних куточках планети.

На противагу вертикальній суспільній схемі, так званому вертикальному контракту, в розвинених демократіях діє горизонтальний контракт, що передбачає укладення суспільної угоди, учасниками якої є члени громадянського суспільства. Поняття справедливості — ключове поняття цього контракту: саме в його рамках суб’єкти домовляються про те, що є справедливим для їхнього співіснування.

Перебуваючи між Європою і Росією, Україна має змогу спостерігати нині за розвитком обох цих типів суспільних контрактів, і вибір України сьогодні на користь горизонтально-демократичного.

Російська концепція справедливості видозмінилася відносно авторитарної радянської, але нова кремлівська доктрина успішно адаптується до неї.

Гарантом справедливості в Росії сьогодні є президент. І така схема повністю відповідає ментальності пересічного росіянина — це та ж сама вертикальна схема соціальних зв’язків, яка була при самодержавстві та за радянської влади. Іншої схеми облаштування Росія у своїй історії не знала. Треба сказати, нова кремлівська еліта вміло вихопила знамено справедливості з рук лібералів і впевнено тримає його, майстерно використовуючи при цьому пропагандистську машину.

7 лютого 2006 року заступник керівника адміністрації президента Росії Владислав Сурков виступив перед слухачами Центру партійного навчання і підготовки кадрів партії «Єдина Росія» з промовою «Суверенітет — це економічний синонім конкурентоспроможності» (ґрунтовний аналіз цієї промови міститься в №13 «ДТ» за 8 квітня 2006 року), в якій чітко заявив: «Президент повертає реальний зміст слова «демократія» всім демократичним інститутам».

За словами пана Суркова, наприкінці 90-х Росія стала перед дилемою: «або олігархія, обвалюючись, потягне за собою весь народ і всю Росію, і ми потонемо разом, або вона мине все-таки як хвороба росту й відшарується, і країна піде нормальною дорогою».

Нинішня кремлівська пропаганда спрямована на позиціювання Путіна як борця за інтереси росіян з усіма типами ворогів — із внутрішніми, якими, за визначенням, у Росії є олігархи та ліберали (як політичне крило олігархії), і з зовнішніми, де Росії доводиться вести боротьбу за національні інтереси з транснаціональними корпораціями та виразниками їхніх інтересів (великими індустріальними країнами).

Таке зображення дійсності дозволяє тримати в мобілізаційному напруженні власних громадян і виправдовувати ущемлення прав особи — все, так би мовити, для фронту, все для перемоги!

А як же ж з українською справедливістю?

Україна будує (намагається збудувати) суспільство горизонтальних зв’язків. Це — надзавдання, і, без перебільшення, від успіху в ньому залежить подальший розвиток Євразії. Нині кланові склоки в Україні служать опудалом для партнерів по пострадянському табору — як приклад перманентного безладу, нежиттєздатності самої суспільної моделі. Корупція, неадекватність судів, злиття бізнесу та влади — проблеми, для подолання яких ішла на вибори президента України «помаранчева команда» і успіхи в розв’язанні яких досі залишаються скромними.

Новий тип суспільного «горизонтального» контракту має об’єднати ті різні бачення справедливості, що розділили суспільство на президентських і парламентських виборах, і стати основою для нової загальноукраїнської концепції справедливості. Чи це можливо? Чи є у нас більший вибір, ніж у Кая з історії про Снігову Королеву?

Якщо говорити про українське суспільство, то певен, що так. Поділ його на частини штучний і організований політиканами. Справедливість для виборців Донбасу і Півдня — це представлення членів Партії регіонів у владі, насамперед у центральній. І це заслужена вимога. Партія регіонів реально представляє Схід та Південь сьогодні, і рахуватися з нею й людьми, котрі її обрали, необхідно.Будь-яке намагання відсунути цю значну частину України на маргінес політичного процесу викликатиме подальший розкол суспільства. Тільки співпраця і залучення до діалогу дасть можливість поступу для держави та подальше згладження поглядів на майбутнє суспільства.

У протистоянні, що склалося між Партією регіонів та помаранчевими партіями, лідери останніх самі загнали себе в кут. Їхня «викривальна діяльність» не була результативною навіть для них — адже за «словом» має йти «діло», і бандитів садять у тюрми, а не ведуть із ними переговори. Не подіяли ці «викриття» й на виборців Партії регіонів — сьогодні вони по-справжньому ототожнюють свої інтереси з цілями партії, і популярність Партії регіонів є не результатом адміністративного тиску, а реальним відображенням прихильності громадян.

Інтрига протистояння БЮТ і «Нашої України» за прихильність «помаранчевого» електорату довела більшу адекватність гасел Юлії Тимошенко у цьому суперництві. … Юлія Володимирівна відзначилася вищою ефективністю в «польовій роботі», і це дало їй ще одну значну перевагу над «НУ» — постійний канал зворотного зв’язку. Саме БЮТ вирізнив із загальної передвиборної риторики гасло боротьби за справедливість із олігархічними кланами на користь простого громадянина, і саме тут позиції «НУ» видавалися блідими. «Любі друзі» так і не змогли повністю обілити свої імена після відомих звинувачень, а принцип «не спійманий — не злодій» у політиці не діє.

Справедливість, за яку голосували «помаранчеві» виборці, — це питання врахування їхніх думок у житті суспільства, це продовження боротьби за ідеали помаранчевої революції. «Фальсифікаціям — ні!», «Ні — брехні!» — так звучали ці заклики, і означали вони, що громадяни не збираються бути пасивними спостерігачами при укладанні внутрішньокорпоративних корупційних угод кучмістської олігархії.

Але, поспостерігавши за діями деяких «нових-старих» чиновників, розумієш, що самі-то вони не дуже вірили у проголошувані принципи. Для них це було всього лише передвиборною технологією. Їх не влаштовувала реалізована при Кучмі «корпоративна угода», учасниками якої вони не були, і завдання, яке перед ними стояло в ході президентських виборів, — переписати цю угоду під себе. Але джин, якого вони випустили з пляшки, — народне невдоволення, здатен змінити самі принципи формування суспільних угод у країні.

Учасникам коаліційної угоди в парламенті сьогодні слід пам’ятати головне — вони не є власниками пакетів із визначеною кількістю голосів, вони просто представляють справжнього власника — народ, і в їхніх інтересах побудувати домовленість між собою так, аби справжній власник корпорації під назвою «Україна» повірив, що його справедливі інтереси враховано, а його представники на переговорах — чесні як перед власником, так і між собою.

В укладенні та виконанні цієї нової суспільної угоди, «горизонтального контракту», зовнішнім відображенням якого є коаліційна угода, стає необхідною участь арбітра. І тут виникає нове розуміння ролі президента.

Учасники угоди з усією очевидністю повинні прийти до висновку, що при однакових можливостях, з тим рівнем довіри, який між ними панує, без участі «третейського судді» реалізувати угоду, дотримуючись стосовно кожного з учасників принципу справедливості, не вдасться, і участь незаангажованої сторони у цьому процесі незамінна.

Президент повинен сьогодні забути про свою партійну належність. Позаяк інтереси країни вищі за інтереси якоїсь однієї політичної партії, він має бути над корпоративними інтересами учасників коаліції. І добре було б, щоб усі учасники політичного процесу усвідомили: інше ім’я справедливості сьогодні — компроміс.

Андрій Галич
«Дзеркало тижня» №15, 22 квітня 2006 року
//dt.ua/SOCIETY/viyni_za_spravedlivist-46511.html


Крилата богиня Маат – дружина бога Тота. Маат – богиня справедливості та правосуддя. (Мудрість та справедливість – гарна пара). Взагалі Маат втілює собою не лише справедливість, а і вищу істину [богиня-уособлення світопорядку й істини] та космічні закони буття, які регулюють як рух велетенських планет, так і поведінку найменших комашок та мікробів. Фактично богиня Маат відповідає за те, що на сході називають дхармою – вищий закон, дотримуватись якого варто всім людям, які хочуть жити у щасті та гармонії (а коли люди забивають на дхарму чи закони Маат, тоді цілком заслужено отримують по голові). Уявлення єгиптян про богиню Маат були стрbжнем всіх їхніх моральних та етичних норм, які порушити – собі ж дорожче, адже бог Тот все бачить, все записує… (помедленнее, я записую).

Тот – бог місяця, часу, знань і мудрості, замісник бога Ра, в єгипетських міфах частенько відіграє роль секретаря (та бухгалтера по сумісництву – все записує, рахує, підводить баланс, звіряє дебет з кредитом). Це він нібито колись дав єгиптянам писемність, вперше навчив їх писати, читати та рахувати. Також кажуть, саме Тот придумав календарний рік, який спершу складався з 360 днів, а ще додаткових 5 днів Тот виграв в карти. Зображають Тота з головою цаплі та пером в руці, яким він записує історію життя людей та підводить підрахунок добрих і поганих справ кожної людини.
//waking-up.org/religii-svitu/religiya-davnogo-yegiptu-bogi-chastina-persha/?lang=uk