субота, 30 червня 2007 р.

Сергій Рахманін. Здоровенька була, Конституціє!


28 червня я завжди піднімаю келих за Конституцію. Для мене цей день справді є святом, без усяких лапок і натяжок. І не тільки тому, що моя старша дочка — ровесниця Основного Закону — з’явилася на світ за кілька хвилин після історичного голосування в Раді. Статтю, написану 11 років тому і присвячену народженню головного нормативного акта країни, я вважав першим вагомим матеріалом у своєму житті, хоча на той момент ваш покірний слуга публікувався вже понад десяток років. 

Пильне спостереження за довгим і складним конституційним процесом дозволило авторові цих рядків глибше зрозуміти політику і політиків. Безкомпромісним суперечкам, мудрим інтригам і запеклим протиборствам, які передували формальній легалізації тексту «політичної біблії» можна було б присвятити захоплюючу сагу. Тому настирливі висловлювання лукавців (або просто неуків) про те, що «Конституцію придумали за одну ніч», викликають у мене здивування, що перетікає в роздратування. А будь-яку огульну критику на адресу одного з найважливіших документів у недовгій історії цієї держави я сприймаю як особисту образу.

Розумію, що я зі своєю купою переживань і спогадів є, радше, винятком, аніж правилом. Усе ж ризикну припустити: 28 червня мало всі підстави стати не формальним, а цілком реальним «червоним днем календаря» для всієї країни. Стала ж дата ухвалення конституції справжнім святом для норвежців. Тамтешній люд вважав і вважає (і, напевно, справедливо), що саме затвердження головного закону перетворило територію на державу, а населення — на народ. За словами очевидців, нащадки вікінгів у відповідний день віддаються веселощам настільки ж щиро й масово, як ми новорічної ночі.

А либонь було свято й на нашій вулиці! Той, хто був присутній у Раді 28 червня 1996-го, пам’ятає небувале емоційне піднесення, що його відчувала переважна більшість утомлених, але задоволених народних обранців. Вони відчували свою причетність до чогось справді історичного. Не часто зізнаючись у цьому вголос, провідні політики розуміли, що незалежність було здобуто до образливого легко, занадто буденно, щоб викликати сильні почуття і щемливі спогади. Створення Конституції гарантувало її хрещеним батькам довічне перебування у вітчизняних літописах. Опір, який вдалося подолати на шляху до підсумкового голосування, тільки збільшував і значущість перемоги, і масштаб радості. Скажу більше, навіть передбачаючи можливі звинувачення в зайвій суб’єктивності: 28 червня можна, нехай і з певною натяжкою, вважати прощальним днем п’ятирічної епохи політичного романтизму. Тієї ночі багато політиків востаннє нас сильно і приємно здивували.

Через роки ми здивуємося ще раз. Вже самим собі. Але це — зовсім інша історія.

Смію стверджувати, що піднесення, відчуте майстрами мистецтва неможливого, мимоволі передалося суспільству. Далеко не всі, але дуже багато людей у різних містах і селах не стільки зрозуміли, скільки відчули: сталося щось велике, важливе, доленосне.

Усе, що було потрібно від політиків, — зберегти повагу до свого творіння, яке мало всі підстави стати національною ідеєю, що її так гостро бракувало країні тоді. І котрої ще гостріше бракує нині.

Сьогодні тодішній предмет поклоніння не шпиняє тільки лінивий. Конституцію називають першопричиною всіх наших бід. Сперечаються лише про те, яка редакція гірша: канонічна версія 1996-го чи відредагований варіант 2004-го. Відповіді на це запитання не існує. Бо люди, покликані Конституцію шанувати й оберігати, ніколи її не дотримуються. Наслідком цього стала не лише масова неповага до одного з найважливіших символів держави з боку населення. Наслідком стала повна безпорадність самої Конституції як правового явища. Оцінити її досконалість чи недосконалість не уявляється за можливе, бо ніхто із сильних світу цього ніколи не обтяжував себе потребою сліпо дотримуватися її приписів.

Уявіть собі ламкий і дорогий мікроскоп, яким забивають цвяхи, який жбурляють у сварливу дружину, на який вішають брудні шкарпетки. А потім уявіть тих самих людей, котрі жодного разу не використали його за призначенням, не вміють із ним поводитися і не бажають цього вчитися. Ви повірите в авторитетність їхніх розмірковувань про неспроможність цього приладу? Повірите в їхнє вміння винайти нове, досконаліше за оптичний пристрій? Я — ні.

Політики, котрі занапастили повагу до Основного Закону якщо не назавжди, то дуже надовго, сьогодні знову кажуть про необхідність його змінити. Вони з легкістю добирають правильні слова, охоче згадують про народ як про джерело влади, дружно закликають «не писати Конституцію під себе». І що частіше вони це вимовляють, то слабше віриться в їхню щирість. Буду радий помилитися.

Фактом є лише очевидна готовність провідних гравців країни здійснити чергову політреформу. Як саме намагатимуться змінювати Конституцію?

З цим запитанням «ДТ» звернулося за трьома адресами. Свою думку з приводу майбутньої ревізії Основного Закону ми запропонували висловити главі держави Віктору Ющенку, прем’єрові Віктору Януковичу і лідеру опозиції Юлії Тимошенко. Двоє на наше прохання відгукнулися. Відповідь із Банкової прийшла за підписом головного правознавця президентського секретаріату Ігоря Пукшина. Саме він, наскільки нам відомо, був одним із головних ідеологів тих конституційних змін, які 27 червня озвучив Віктор Андрійович.

… Пропонуємо вам уважно прочитати міркування шановних політиків. А вже потім погодитися (або не погодитися) із нашими коментарями до них.

Наведене нижче не претендує на статус серйозного аналітичного матеріалу. Це радше нотатки читача на полях рукопису.

Ми свідомо не хочемо зіпсувати вам враження від прочитаного. Тим більше що статті глави Кабінету, вождя опозиції та президентського лоєра, за очевидної різниці в підходах і стилістиці, видалися нам однаково цікавими.

Віддаємо належне райтерам — завдяки їхнім зусиллям Віктор Федорович і Юлія Володимирівна продемонстрували значно глибше знання предмета, аніж виявляли дотепер. Втім, у нас немає сумнівів: якщо Ющенко, Янукович і Тимошенко і не є безпосередніми авторами ідей, викладених у статтях, — вони, поза сумнівом, їх поділяють. Пропозиції, можливо, ще не мають вигляду конкретних правових формулювань, але судити про характер намірів трьох провідних політиків, ми, поза всяким сумнівом, можемо.

Перше зауваження. Логіка кожної з трьох відповідей на поставлене нами запитання «Яка Конституція потрібна Україні?» загалом-то прогнозувалася. Віктор Ющенко вустами Ігоря Пукшина, природно, боровся за посилення повноважень президента. Віктор Янукович настільки ж очікувано висловився за подальше поглиблення реформи-2004, котра перетворює прем’єра на першу особу країни де-факто і де-юре. При цьому впадають в око кілька реверансів президенту (не надто, втім, глибоких). Це можна пояснити або генетично закладеною в будь-якому політикові повагою до самої посади глави держави. Або небажанням Януковича зайво загострювати так-сяк налагоджені стосунки з Ющенком. Або бажанням надати своїм прагненням більш шляхетного вигляду.

Відповідь Тимошенко виявилася найбільш оригінальною. Що, загалом, теж зрозуміло. Юлія Володимирівна, на відміну від Віктора Андрійовича і Віктора Федоровича, позбавлена реальної влади. Але її бажання стати першою особою вгадується. Тривалий час вона виступала послідовним прибічником президентської влади. Потім, несподівано для багатьох, засумнівалася в спроможності такої системи правління. Схаменулася і повернулася на старі позиції.

Розглянемо з цього погляду головний, на нашу думку, посил статті лідера БЮТу. Екс-прем’єрка пропонує винести на всенародний референдум два проекти нової Конституції, які передбачають, відповідно, жорстку президентську і жорстку парламентську модель. Одне з двох: або Юлія Володимирівна досі не визначилася, ким їй легше стати і ким вигідніше бути — президентом із максимальним набором повноважень чи прем’єром при парламентському устрої держави. Або вона остаточно націлилася на президентство і наперед хоче забезпечити собі повний обсяг президентської влади. Більшість населення (наскільки можна судити за численними опитуваннями) не вельми шанує парламентаризм. Тому пропозиція провести саме такий конституційний референдум виглядає зрозумілою.

Спробуємо абстрагуватися від можливих корисливих цілей Ю.В., від дещо популістського оформлення ідеї, цілком зрозумілого з погляду передвиборної боротьби. Спробуємо розглянути її пропозицію з погляду логіки й моралі. І визнаємо її цілком розумною. По-перше, досвід справді довів неспроможність змішаних моделей. Знайти спокій і порядок держава зможе, швидше за все, тільки після того як пристане до одного з берегів. Борсатися в системі горезвісних «стримувань і противаг», котра породжує вічну гризню за повноваження, небезпечно.

Яка модель краща — президентська чи парламентська? За логікою, вирішувати народові, адже він джерело влади. І в цьому другий плюс пропозиції Тимошенко. Нарешті, третя розумна теза — народ мусить мати право вибору, і в цьому сенсі винесення двох проектів, а не одного, на нашу думку, є виправданим.

Але є нюанс: чи дозволено подібне з погляду нинішньої Конституції? Думки правознавців із цього приводу розходяться.

Зауваження друге. Найбільш цілісною і системною нам видалася стаття Януковича. Але її автор (чи автори?), говорячи про конституційні зміни, часто розмірковував про нововведення, котрих до Основного Закону можна й не записувати. Чи, точніше сказати, краще не записувати. Для цього існують звичайні закони.

Грішили цим, на нашу думку, і двоє інших авторів, які захопилися зайвим «перевантаженням» Конституції, що в більшості країн не допускається.

Третє спостереження. Різниця в підходах — наявна. Тож прогнозувати, як саме змінюватиметься Конституція, непросто. Тим більше, що монопольного права на проведення реформи поки ніхто з трьох провідних гравців не здобув.

Але при цьому намітилися й точки дотику. Їх, як мінімум, дві. Перша — готовність ліквідувати інститут депутатської недоторканності чи бодай урізати масштаби. Чемно поаплодуємо, але зайве зваблюватися не станемо. На носі — вибори, а вигіднішого популістського гасла годі й вигадати. Чи перейдуть політики від слів до справи — величезне запитання.

Друга стиковка суттєвіша. Вожді трьох центрів політичного впливу, зважаючи на їхні заяви, сповнені рішучості провести судову реформу. Хтось казав про це гучніше, хтось тихіше. Методику пропонують різну. Наскільки вистачить запалу — теж поки не дуже ясно.

Але є обнадійливий чинник. Нинішня політична криза в певному сенсі пішла на користь країні. Оскільки оголила всю гнилість, усю продажність, усю неспроможність існуючої судової системи. Від корумпованих судів постраждали всі, а це дає, нехай кволу, але все ж надію на те, що бонзи різних кольорів нарешті розпочнуть реформи у цій сфері.

Коментар номер чотири дещо суб’єктивний. Створилося враження (можливо, оманливе), що глибину проблеми всі троє усвідомлюють не дуже глибоко. Втім, можливо, загальними фразами і демагогічними пасажами автори просто маскували певну частину своїх істинних планів.

І, нарешті, останнє. В наявності криза свіжих ідей. Особливо в цьому сенсі «порадували» Віктор Андрійович і його команда. Більшість пропозицій президента (озвучених ним особисто чи його соратниками) — скорочення чисельності Ради, запровадження двопалатного парламенту, обмеження депутатської недоторканності, можливість прийняття Конституції на референдумі, — «калька» сумно відомих ініціатив Кучми, висунутих Леонідом Даниловичем ще 2000 року.

Найцікавіше, що раніше Віктор Андрійович практично всі ці нововведення критикував, причому дуже рішуче.

Наприклад, у лютому 2003-го року він заявляв: «Ми проти референдумів, зокрема референдумів прямої дії, коли, «звертаючись до народу», хтось збирається вносити прямі зміни до Конституції!».

 У квітні того ж року він розвинув свою думку: «Пропозиції Кучми щодо створення двопалатного парламенту і спроба внести зміни до Конституції через референдум можуть відкинути Україну в демократичному розвитку… Це пародія на демократію».

Своє неприйняття бікамералізму Віктор Андрійович підтвердив уже в статусі глави держави у грудні 2005-го: «Коли ми кажемо, що існує вихід, щоб підняти статус регіону, то треба не другу палату формувати, а подумати, як через механізм розподілу фінансів передати самодостатність на територію».

І ще дві цитати, так би мовити, для повноти картини.

«Я даю слово, що голосував за політреформу, але не знаю, чому в роздруківці показано, що я не голосував… Це рішення в повній гармонії з позицією фракції…» (грудень 2004-го).

«Я вам даю слово: перегляду політреформи, референдуму чи ще там чого я ініціювати не буду…» (квітень 2005-го).

Втім, є підстави вважати, що і Віктор Андрійович, і Віктор Федорович, і Юлія Володимирівна ще не завершили творчого пошуку. Підходи можуть коригуватися, формулювання — шліфуватися…

А тим часом — здоровенька була, Конституціє!

Сергій Рахманін, «Дзеркало тижня» №25, 30 червня 2007 р.
//dt.ua/POLITICS/zdorovenka_bula,_konstitutsie-50558.html
//lib.rus.ec/b/344848

26.03.2012 Виктор Медведчук. Нам необходима новая конституция, новая политическая система 
28.01.2011 Юлія Тимошенко. Вираз «НОВА КОНСТИТУЦІЯ» має бути вказаний лише великими літерами 
27.08.2010 Юлія Тимошенко. Чому я кажу про нову Конституцію? 
26.06.2009 Виктор Ющенко. Новая Конституция Украины - это наш общий шаг в будущее! 
22.09.2008 Анатолій Гриценко. Я за сильного Президента, який би очолював уряд 
23.08.2008 Віктор Ющенко. Україні потрібна Конституція національного творення 
01.03.2008 Евгений Захаров. Новая Конституция - hie et nunc! 
05.08.2007 Юрій Луценко. Конституційна асамблея і всенародний референдум мають припинити хаос і двовладдя в країні 
30.06.2007 Віктор Янукович. Свобода, злагода, компроміс, або Яка Конституція потрібна Україні 
30.06.2007 Юлия Тимошенко. Новая Конституция Украины: от паритета силы к приоритету прав 
30.06.2007 Ігор Пукшин. Конституція України: рішення буде всенародним 
23.06.2007 Фішка Конституції «від Луценка» - право голосувати з 16 років 
30.11.2006 Віктор Ющенко. Конституція веде до узурпації влади урядом 
11.10.2006 Юлія Тимошенко. Країні потрібна нова Конституція

Ігор Пукшин. Конституція України: рішення буде всенародним


Безумовно, єдиним виходом із теперішньої політичної кризи є позачергові парламентські вибори. 

Кожен український виборець отримає можливість дати власну оцінку політичній корупції, ревізії народного волевиявлення і спробам дати задній хід внутрішній і зовнішній політиці держави. Це його право, це — цілком справедливо.

Політики погодились звернутися безпосередньо до народу як до найвищого арбітра в політичному спорі. Щоб бути чесними перед ним, вони мусять назвати причини нинішньої недієздатності парламенту, безпрецедентної дискредитації судової влади, втягнення правоохоронних органів у політичну боротьбу. Замовчування причин хвороби, лікування симптомів прирікає країну ходити по колу — від кризи до виборів і від виборів до кризи. Потрібне системне рішення, яке унеможливить втрату часу, так потрібного для модернізації країни, для збільшення її шансу на успіх у конкуренції на глобальних ринках товарів, інтелекту та ідей.

Президент України Віктор Ющенко чітко визначив корінь проблеми: «Втручання в Основний Закон країни в 2004 році завело країну в глухий кут і створило життєву загрозу українській демократії. Це один з найбільших ударів по державності в новітній українській історії». Підстав для такого висновку цілком достатньо.

Нагадаю, що зміни до Конституції були задумані як технологія збереження непопулярного режиму, підготовлені без урахування громадської думки, ухвалені з грубими порушеннями конституційної процедури.

Набуття чинності цими змінами відбулося ціною розвалу конституційного судочинства. Після внесення змін до Основного Закону рішення Конституційного суду стали абсолютно необхідними і для нормального законотворчого процесу, і для формування нормальної взаємодії гілок влади. Проте саме в цей час робота цього органу була просто зупинена зусиллями певних політичних сил. Тоді вперше був запущений механізм блокування тих конституційних механізмів, що мають запобігати узурпації влади.

Результатом внесення змін до Конституції став цілковитий дисбаланс повноважень і відповідальності державних органів. Наслідки цього — спроби поставити парламент і уряд над законом, розмивання принципів верховенства права і демократичних засад держави, нездатність правосуддя їх захистити.

Про загрозу такого розвитку подій попереджали і українські, і європейські експерти — відповідні висновки авторитетної Венеціанської комісії були оприлюднені ще навесні 2005 року. Президент України не перебільшує, коли, аналізуючи нинішню ситуацію, говорить про небезпеку для самої українській державності. Відвести цю загрозу може тільки невідкладна конституційна реформа.

У нас є можливість провести її в достатньо стислі терміни, визначивши її прості і зрозумілі принципи.

Найпершим таким принципом я б назвав необхідність спиратися на Конституцію України, ухвалену 28 червня 1996 року. Свого часу вона була позитивно оцінена міжнародним фаховим середовищем, її фундаментальні засади довели свою ефективність і мають бути збережені.

Другий принцип — удосконалення насамперед мають стосуватися прав і свобод людини, гарантій їх захисту.

Наприклад, ми бачимо, що з цього погляду абсолютно непотрібним є так званий «загальний нагляд» з боку прокуратури. Поява цієї новели в Основному Законі мала лише негативні наслідки, зокрема звинувачення України в недотриманні вимог Ради Європи. Гадаю, на сьогодні громадяни України вже достатньо переконалися — рівень захисту їхніх прав завдяки введенню цієї норми жодним чином не поліпшився, натомість зросла спокуса використати прокуратуру як партійний «караючий меч». Очевидно, в ході роботи над новою редакцією Конституції має бути нарешті вирішене питання про роль і місце прокуратури в структурі однієї з гілок влади.

Натомість слід різко посилити інституційну і кадрову спромож­ність судової влади захистити права і свободи українських громадян. Напрями судової реформи вже окреслені президентом України, і конституційна реформа має відкрити широкі можливості для їх реалізації. Незалежний суд, справедливість для всіх мають нарешті перейти зі стану проголошених намірів у стан доступних реалій.

Третій принцип — урахування думки громадян. Президент України говорить про Конституцію як про суспільний договір. Щоб стати ним, Основний Закон повинен дати відповідь на найважливіші для українського суспільства питання.

Нещодавно Центр Разумкова провів репрезентативне опитування з метою оцінити настрої та очікування громадян України. Спираючись на його результати, так само як і на підсумки багатьох інших досліджень, можна визначити низку актуальних напрямів роботи з удосконалення Конституції.

Так, перетворення України на федеративну державу вважають прийнятним лише 10,3% респондентів. Збереження України як унітарної держави з теперішніми повноваженнями регіонів підтримують 34,8%, за унітарність із розширенням повноважень регіонів висловлюються 36,3%. За такої абсолютно чіткої позиції суспільства тема федералізації не може мати жодних підстав для розгляду в ході конституційної реформи.

Натомість позиція щодо розширення прав регіонів заслуговує найпильнішої уваги. Дуже важливо відкрити дорогу для глибокої адміністративно-територіальної реформи і реформи місцевого самоврядування. Необхідно забезпечити формування належних фінансових, організаційних і всіх інших передумов ефективного громадського самоврядування. У Конституції варто зафіксувати європейський принцип субсидіарності, передачі на верхній рівень влади лише тих повноважень, яких громада не в змозі здійснювати сама.

У цілому конституційне закріплення європейського вектора розвитку України є четвертим принципом реформи. Вступ України до Європейського Союзу вже сьогодні вважає потрібним більшість громадян, конституційна реформа має дати новий імпульс процесу євроінтеграції. А цей процес означає впровадження в національне законодавство кількох тисяч директив Євросоюзу, які визначають привабливий для більшості українців високий рівень європейських економічних, соціальних, гуманітарних і безпекових стандартів. Як показує досвід наших сусідів, швидкість входження до європейського простору залежить від прискореної гармонізації національного законодавства з європейським. Нам необхідно зафіксувати механізми такого прискорення в українському Основному Законі.

У згаданому вище соціологічному опитуванні респондентам було поставлене дуже важливе, на мій погляд, запитання щодо суспільно-політичних проблем, які їх хвилюють. У відповідях найчастіше називалася байдужість влади до думки громадян. Відсутність зворотного зв’язку — серйозна проблема Української держави, що ставить під сумнів її демократичність. Звідси випливає ще один принцип конституційної реформи — посилення відповідальності всіх органів влади перед громадянами.

У цьому контексті слід якнайуважніше розглянути можливість запровадження в Україні інститутів народної законодавчої ініціативи, народного вето, конституційної скарги від громадян. Так само важливо відкрити додаткові можливості для зміцнення структур громадянського суспільства, розвитку незалежних ЗМІ, посилення з їх боку контролю за діями влади.

Спираючись на ці принципи, можна швидко здійснити конституційну реформу, дати відповідь на питання про створення сильного та ефективного державного механізму.

Система влади має бути збалансована за рахунок чіткої відповідальності президента, Верховної Ради та Кабінету міністрів, створення належної системи «стримувань та противаг» як ефективних запобіжників на шляху узурпації влади.

Глава держави послідовно виступає за розвиток засад парламентаризму в Україні. Але розширення повноважень Верховної Ради, зокрема у сфері формування виконавчої влади, має супроводжуватися відповідним посиленням його відповідальності. Зокрема президент повинен отримати право розпускати парламент з політичних мотивів у випадках здійснення дій, спрямованих на порушення конституційних балансів, чи спроб узурпувати владу.

З урахуванням набутого досвіду важливо зафіксувати в Конституції механізми, що запобігають злиттю законодавчої і виконавчої влади, гарантують їх незалежність. Наприклад, слід визначити нову процедуру формування і відставки уряду. Адже за неповний рік роботи під впливом політичної кон’юнктури у складі нинішнього Кабінету міністрів змінилося багато міністрів, з’являлися і змінювалися віце-прем’єри. Але уряд до цього часу вважається тим самим, який коаліція сформувала на початку роботи Верховної Ради п’ятого скликання. Через злиття двох влад ніякої політичної відповідальності за постійні перетасовки не несе ні парламент, ні уряд. Підвищенню їх взаємної незалежності і відповідальності сприятиме звуження можливостей для кадрових перетасовок, коли заміна міністрів з політичних мотивів відбуватиметься лише шляхом відставки всього Кабміну.

Крім того, досвід показує, що Конституція має бути особливо чутливою до ситуацій, що виникають у ході політичної боротьби. Зокрема, необхідно чітко визначити «коридор повноважень» для посадових осіб у ситуації розпуску парламенту, при зміні формату правлячої коаліції, у ході відставки уряду тощо. Необхідно посилити координуючу та контролюючу роль Ради національної безпеки і оборони України, аби не допустити використання правоохоронних органів чи структур Збройних сил у партійній боротьбі за владу.

Важливим напрямом розвитку парламентаризму може стати формування в Україні двопалатного парламенту. Слід підкреслити, що двопалатність парламенту сама по собі не є ознакою федерального устрою держави. Про це свідчить хоча б досвід Польщі чи Франції — двох, можливо, найбільш унітарних європейських країн.

Дві палати — це вищий рівень професійності в роботі парламенту завдяки двоступеневій системі ухвалення законів, це представлення партійних уподобань виборців у нижній палаті поруч із належним представництвом регіонів у верхній.

До нижньої палати депутати обираються на коротший термін, порівняно з верхньою палатою. Це дає змогу посилити відповідальність партій перед виборцями. З іншого боку триваліший термін роботи депутатів верхньої палати дозволяє їм накопичити достатній досвід для посилення ролі парламенту в зовнішній політиці та політиці у сфері національної безпеки, а також у вирішенні кадрових питань.

Важливо пам’ятати, що парламент, так само, як і влада в цілому, — це відбиток суспільства. Цілеспрямованість та ефективність роботи всіх її органів і гілок великою мірою залежить від єдності української громади, від успіху формування сучасної української нації. Конституція має визначити роль і завдання держави у формуванні і зміцненні української ідентичності, її культурного та політичного складників, у збереженні історичної пам’яті та реалізації в житті держави фундаментальних українських і водночас європейських цінностей, серед яких — повага до людської гідності, свобода, рівність, справедливість і солідарність.

Конституційні пропозиції президента України незабаром будуть оприлюднені з тим, щоб стимулювати суспільну дискусію і врахувати думку громадськості при підготовці проекту нової редакції Основного Закону.

Нова редакція Конституції має бути схвалена на референдумі вже найближчим часом.

Одним із найважливіших завдань Верховної Ради стане розвиток конституційної реформи шляхом ухвалення «конституційних» законів, серед яких першими мають бути «Про Регламент Верховної Ради», «Про Кабінет міністрів», «Про вибори до Верховної Ради», «Про Конституційний суд», «Про прокуратуру», «Про судоустрій», «Про статус суддів» та багато інших. Успіх конституційної реформи в цілому, ефективність влади і поступ країни великою мірою залежать від якості і швидкості ухвалення цих законодавчих актів.

Конституційні ініціативи президента України спрямовані не просто на подолання поточної кризової ситуації. Глава держави нагадав, що перед кожним з нас, громадян України, стоїть спільне загальнонаціональне завдання — відвернути загрозу для української державності, відкрити Україні шлях у майбутнє.

Уїнстон Черчілль так визначив формулу людського благополуччя: «Запорука успіху — можливість жити не питаючи ні в кого дозволу під захистом справедливого закону».

Україні цілком під силу створити такий Основний Закон для своїх громадян.

Ігор Пукшин, «Дзеркало тижня» №25, 30 червня 2007 р.
//dt.ua/POLITICS/konstitutsiya_ukrayini_rishennya_bude_vsenarodnim-50551.html


Юлия Тимошенко. Новая Конституция Украины: от паритета силы к приоритету прав


День Конституции — это такая народная забава, когда каждый начальник должен сказать что-то хорошее об Основном Законе или его усовершенствовании, каждый гражданин — демонстративно поехать на дачу, а каждый телеканал — пригласить в студию Михаила Сироту.

Говорят, что современному политику значительно легче написать конституцию или декларацию о государственном суверенитете, нежели декларацию о собственных доходах. Впрочем, такая мнимая склонность к конституционному творчеству — обманчива. Хотя это и не мешает большой части украинских политиков где-то там на кухне писать «кон­ституцию» для домашнего пользования. Просто, как в послови­це — дерево посадить, дом построить, конституцию написать... Сегодня, в кого ни ткни пальцем в украинском политикуме, непременно попадешь в автора нового Основного Закона. Но Конституция — это не депутатский запрос, не книжка-раскраска для скучающих построителей государства «на общественных началах». Конституция, Основной Закон страны потому и является главным документом, что обладает высшей легитимностью, освященной всенародным одобрением.

Обладает ли такой легитимностью Конституция Украины? Нет, не обладает. Понимаю, что таким категорическим утверждением наталкиваюсь на критику многих политиков и правоведов-конституционалистов, со студенческих лет живущих по древнеримскому Dura lex sed lex (Закон суров, но он — закон). Но что поделаешь, если DURA — сама Конституция?

Действующая Конституция, оче­редную годовщину которой мы отметили в четверг, появилась на свет во время первого серьезного парламентско-президентского кризиса в 1996 году. Тогда, напомню, Леонид Кучма грозился провести референдум с собственным полумонархическим проектом нового Основного Закона, а Александр Мороз (вот не везет человеку) очень боялся лишиться кресла спикера парламента. Вот так, под знаком шантажа и страха, «еще и третьи петухи не пропели», депутаты подарили стране новую Конституцию. Получилось почти как у Пушкина: «Родила царица в ночь, не то сына, не то дочь»…

Но если по Конституции образца 1996 года еще можно было как-то жить, реализуя лозунг «разделяй и властвуй», что, собственно, Кучма и делал в течение десяти лет, то после так называемой политической реформы все механизмы сдерживаний и противовесов полетели кувырком. Эту новую Конституцию каждый пытался писать для себя. Реформа была призвана выполнить несколько функций: не дать слишком много власти Виктору Ющенко, защититься от возможного пришест­вия Януковича, обеспечить премьерство в парламентской республике либо Кучме, либо Медведчуку и т.д. Единственное, чем эта реформа никак не занималась — это собст­венно конституционным строем государства. Ключевые политические игроки мастерили свою конституцию словно по инструкциям «IKEA». У кого-то получилась кровать, у кого-то шкаф, у кого-то — костыли. Но страна вследствие таких манипуляций осталась фактически без Конституции.

Собственно говоря, все кризисы, которыми вся страна вдоволь наелась за два последних года, должны быть благодарны своим существованием именно политической реформе. Сегодня я горжусь тем, что ни одного голоса наша фракция не дала за эту реформу. Более того, пока одной рукой я не голосовала за новую Конституцию, второй — дер­жала Виктора Андрее­вича, чтобы он тоже не голосовал. И именно поэтому сегодня президент Украины имеет полное моральное право критиковать реформу и требовать оптимизировать и усовершенствовать конституционный строй. Ведь сейчас, когда социалисты обвиняют гла­ву государства в попрании Основного Закона, они забывают, что именно они вместе с Медведчуком и Кучмой топтались по этой Конституции вдоль и поперек.

И сегодня, г-н Мороз, прежде чем критиковать Ющенко, вам не помешало бы осознать, что это именно из-за вас у страны по три генеральных прокурора, по два губерна­тора на область и по пятнадцать инструкций к каждому закону. Это из-за вас лихорадит страну, парламент, секретариат президента и правитель­ство. Это вы — отец хаоса, беспоряд­ка и безответственности. И ваше маниакальное желание провести «еще дальше» конституционные изменения 27 июня 2007 года — это уже в данном случае диагноз. Герострат сжег храм, дабы остаться в памяти потомков, вы разрушили конституционный строй государства только для того, чтобы посидеть на главном законодательном стуле. Вот уж на самом деле, трагедия и фарс... Я убеждена, что этот фарс под названием «политическая реформа от-«морозков» рано или поздно будет обязательно ликвидирована.

...Сегодня стране нужна новая редакция Конституции. Это не вызывает никаких возражений. Мы можем и должны написать правильную Конституцию. У Украины устойчивые конституционные традиции. Можно, например, вспомнить еще архаическую «Русскую правду», которая, как на то время, была довольно прогрессивным документом раннесредневековой Европы. Или конституцию Пилипа Орлика, которую даже подозревают в материнст­ве ни больше ни меньше, как конституции Соединенных Штатов Америки. Каждый год непременно кто-то возьмет да и напишет, что, мол, современные американские люди живут по гетманским законам.

Но я хотела бы предостеречь весь украинский политикум от частного подхода к созданию нового Ос­новного Закона. Конституция — это такой проект, на котором не должно быть клейма индивидуального копирайта. Более того, новая Консти­туция, ввиду отсутствия совести и ответственности украинских политиков — это вообще не политическая область. МЫ предлагаем следующий алгоритм действий.

Во-первых, еще раз повторю, проект Конституции должны предложить не политики, а специалисты, ученые в области конституционного права. Политики, как всегда, делают «под себя». Юристы должны написать Конституцию для граждан страны. Специалисты, опираясь на исторический мировой опыт, должны построить систему балансов и противовесов, а также создать систему контроля за дейст­виями власти. После этого Конс­титуция должна обрести статус неприкосновенности. Запретить политикам ставить там даже запятую, ведь они и запятыми будут пытаться узурпировать власть.

Во-вторых, вместо «всенародного обсуждения», которое, по сути, сводится к трем круглым столам, народу нужно предложить два готовых проекта новой Конституции. В одном из этих проектов должна быть представлена парламентская форма правления, во втором — президентская. Не нужно их смешивать в кучу, ведь ничего хорошего из этого не получится. Два проекта должны быть вынесены на референдум. Люди за пос­ледние два года увидели, как работает «смешанная система» по принципу «кто кого первым съест», а потому, полагаю, дадут правильный ответ.

В-третьих, Конституция должна содержать четкие механизмы контроля за действиями власти, и именно потому мы предлагаем вписать в Конституцию раздел «Оппозиция и ее статус». Оппозиция — это единственный мотивированный контролер за действиями власти, при­чем независимо от того, кто и ког­да будет состоять в оппозиции, а кто — у власти.

И еще о контроле. В прошлом году мы реализовывали интернет-программу «Ідеальна країна». Главным слоганом этой кампании был лозунг «Без тебе нічого не буде». Полагаю, в чуть измененном виде он идеально подходит для нынешней украинской власти. Просто бери портрет любого министра или чиновника, вешай их и подписывай «Ему ничего не будет...» По дейст­вующей Конституции никому ничего никогда не грозит: парламент распустить практически невозможно, отправить в отставку Кабинет министров — трудно, провести импичмент — маловероятно, привлечь отдельного чиновника к ответственности — фантастика. А нужно, чтобы — возможно, легко и вероятно. Ведь только ежедневная ответственность и угроза потери влияния дисциплинирует власть, заставляет ее эффективно работать на общество. По собственному опыту знаю, никогда депутаты Верховной Рады не хватаются так за работу, как во время проведения предвыборной кампании и на этапе формирования избирательных списков. В системе ответственности власти должен быть заложен фактор риска, фактор потери должности и власти, если политик или чиновник этого заслуживает. Это заставит властные верхи жить по закону и по Конституции. Политики и государственные мужи должны бояться своих должностей, а не гордиться ими и передавать функции в аренду или же на откуп. Сейчас, возможно, кто-то снова начнет кричать, что Тимошенко «строит тоталитарное государство». Но если разобраться, то именно по такой системе живет весь цивилизованный мир. Президент Франции может распустить парламент, не мотивируя своих решений. В Италии — отставки и роспуск парламента — это форма существования политической стабильности, в Германии периодическая угроза потери власти премьером приводит к постоянному и непосредственному общению власти с народом, в Румынии буквально вчера был проведен референдум по импичменту.

В какой-то степени Конституция должна содержать все пути преодоления возможных, гипотетических и вероятных системных кризисов. Причем без разночтений и вариантов. Конституция — это не Каббала, для объяснения которой нужно привлекать авгуров и жрецов. Это — документ, не допускающий конфликта на уровне толкований. Участь той или иной нормы Основного Закона не должна зависеть от стоимости жилья одного отдельно взятого члена Конституцион­ного суда.

В-четвертых, новая Конституция должна, в конце концов, создать систему настоящего правосудия в стране. Все мы недавно были свидетелями довольно позорных вещей. Когда, скажем, судья одного из районных киевских судов где-то в подлеске, на пеньке или на колене, самовольно подписывал судебные постановления, которыми оптом отменял десяток указов президента. Все мы видели, как какие-то тмутараканские суды ничтоже сумняшеся выносили приговор указам президента, рассматривать которые на предмет законности может лишь Конституционный суд. Что уж говорить об обычных людях, если даже высшим мира сего приходится добиваться справедливости в суде при помощи блокирований, пикетирований, отрядов милиции и драк фракции на фракцию (как вариант — коалиция на оппозицию). Конституция должна определить, что судья не только независим, но и ответственен. И достичь этого можно, как по мне, выборностью всех судей и созданием системы реально возможного отзыва судей с должности за грубое неправосудие. Это должно происходить по специальным процедурам и при участии общественности.

В-пятых, в Конституции должны быть изложены нормы, которые навеки покончат с депутатскими льготами, неприкосновенностью и т.д. Не может быть свободным и справедливым общество, где люди разделены на касты. В таком случае всегда будут существовать брахманы и парии, знать и чернь. Любые нормы о льготах должны быть вырваны с корнем. Безжалостно и сразу. Начиная буквально с депутатского значка как реликта советской эпохи, немного напоминающего побрякушки и талисманы туземцев, носящих их, дабы отличаться в статусе. И уж не говоря об абсолютном депутатском иммунитете, бесплатном оздоровлении и бесплатном проезде на фуникулере.

В-шестых, при всех преимуществах коалиционной системы необходимо выработать единый подход к формированию центральной исполнительной власти — Кабинета министров. Формирование правительства по принципу Ноя: «От каждой политической твари — министров по паре», — это не самый лучший путь. Я работала премьер-министром в правительстве, в котором не имела права назначить ни одного министра. Это не было комфортно, мягко говоря. Много времени расходовалось не на работу, а на уговаривание и упрашивание члена правительства, чтобы он выполнил свои непосредственные функции. Для себя я это условно называла «ежедневной борьбой с Кинахом», который и дня не проходило, чтобы не сморозил что-то такое, что совершенно диссонировало со стратегией правительства. Виктор Янукович, насколько мне известно, «по-своему» лечит непослушание министров, но будем надеяться, выполнение министрами своих обязанностей впредь будет происходить с целыми печенями и неповрежденными почками.

Вообще-то, мне чрезвычайно интересно наблюдать, как действующий Кабинет министров сегодня пытается адаптировать Конституцию к собственным нуждам. По-донецки «элегантные» экзерсисы Виктора Федоровича на эту тему стали бы украшением любого пособия по акробатике или украинского издания «Камасутры». Похоже, Александр Мороз так и не смог объяснить премьеру: что же это за реформа такая и как теперь с ней жить? Мне это напоминает историю ранних времен коллективизации, когда на село впервые привезли трактор. Удивленные крестьяне прослушали длинную лекцию об этом новейшем чуде техники, а потом сказали: «Машина, конечно, хорошая, но не понятно, куда лошадь запрягать...».

И, наконец, в-седьмых, больше все­го мне хочется напомнить всем нашим политикам, депутатам, президентам, премьерам, министрам, потенциальным и нынешним, что Конституция начинается не с десятой страницы, не с распределения полномочий и компетенций между политиками. Конституция начинается со статей о неотъемлемых конституционных правах и свободах человека и гражданина. Не перечень функций президента и премьера составляет основу Конституции, а все те же права людей, о которых все давно забыли: собственность, образование, наука, работа, зарплата, отдых и т.д. Только тот политик, который поймет, что это и является главным в Конституции, получит шанс стать полноценным представителем интересов граждан Украины.

P.S. Накануне празднования 11-й годовщины Конституции Украины президент Виктор Ющенко выступил с собственными конституционными инициативами, которые, по сути, сводятся к двум предложениям: сокращению численности депутатов Верховной Рады и введению двухпалатного парла­мента. Что касается первого, соглашаюсь целиком и полностью. Уменьшение количества депутатов Верховной Рады — это такая потеря, от которой страна точно ничего не потеряет. Идея же двухпалатности, наоборот, совершенно неприемлема. Украина — унитарное государство, а потому не требует двух палат, как правило, существующих в федерациях. Главная идея сегодняшней Украины — «Схід і Захід разом», и едва ли две палаты будут служить объединению страны. Фе­дерализм, как искусственное заимствование, не обеспечит единства сам по себе, так же, как работа милиции, не станет лучше, если мы переименуем участковых в шерифов.

Юлия Тимошенко «Зеркало недели» №25, 30 июня 2007 г.
//zn.ua/POLITICS/novaya_konstitutsiya_ukrainy_ot_pariteta_sily_k_prioritetu_prav-50554.html
//vecherniy.kharkov.ua/news/12739/


//korrespondent.net/ukraine/politics/humor/cartoons/editorial/126

Віктор Янукович. Свобода, злагода, компроміс, або Яка Конституція потрібна Україні


До цьогорічного Дня Конституції ми підходимо з двоїстим почуттям. З одного боку, у громадян України, її політичної еліти є всі підстави пишатися тим, що за стислий період нашої новітньої історії ми стільки зусиль віддали творенню Основного Закону. Очевидно, це свідчить не лише про гостроту суперництва між різними політичними силами з приводу того, які ж принципи слід було закласти в цей документ. 

Як на мене, історія конституційного процесу в Україні є яскравим свідченням надзвичайної активності вітчизняного політикуму зокрема і суспільства в цілому. Це можна пояснити боротьбою за владу, але думаю, йшлося про щось більше: про долю держави, про майбутнє нашого народу.

В горнилі конституційного процесу гартувалася наша демократія. Цим ми теж можемо пишатися, навіть у нинішніх, дуже непростих умовах.

З іншого боку, громадяни України стали свідками того, як політична криза призвела до дискредитації державної влади. В жертву інтересам окремих політичних сил без вагань були принесені найважливіші державні інституції — Конституційний суд, Генеральна прокуратура, Центральна виборча комісія, МВС. Було дезорганізовано систему судової влади.

Однак найгірше, що трапилося, — це руйнація українського парламентаризму. Хоч як це дивно, але люди, котрі називають себе демократами, стали на шлях свідомого і цілеспрямованого нищення вищого представницького органу влади, без якого демократія просто немислима.

Ідея проведення дострокових виборів перетворилася у своєрідний заклик, покликаний переконати широкий український загал у тому, що затіяне — не авантюра, а вияв рішучості сил, які не спромоглися сформувати парламентську більшість.

Тим часом абсолютно зрозуміло, що самі по собі вибори не вирішують усіх проблем, породжених кризою. Тому потрібно говорити не стільки про вибори, які принципово не змінять співвідношення сил на українській політичній сцені, скільки про забезпечення комплексної реформи політичної системи. Що для цього потрібно?

У першу чергу — відновити нормальну роботу всіх інституцій державної влади. Наступне — провести прозорі та демократичні позачергові парламентські вибори, своєчасно сформувати нову парламентську коаліцію та коаліційний уряд. І, нарешті, створити Конституційну комісію в парламенті з участю президентської сторони та досягти компромісу щодо шляхів оптимізації системи влади.

Зупинюся докладніше на цих трьох ініціативах.

Гарантії проведення демократичних
парламентських виборів

Ми вже бачимо проблеми з роботою ЦВК, очевидними є й потенційні підводні рифи — наприклад, формування окружних і дільничних комісій. На жаль, зміни до виборчого законодавства, ухвалені Верховною Радою, всіх проблем не вирішують. Для того, щоб виборчий процес відбувся без потрясінь, потрібні нові політичні домовленості, нові гарантії взаємної довіри. Тому пропонується укласти політичну угоду про гарантії проведення демократичних парламентських виборів, яку доцільно підписати президентові, прем’єру, лідерам політичних сил, які були представлені у Верховній Раді України 5-го скликання. До угоди можуть приєднатись і партії, що не були представлені в парламенті. В цьому документі слід визначити взаємні зобов’язання не блокувати роботу Центральної виборчої комісії, принципи неконфліктного формування окружних і дільничних виборчих комісій, зобов’язання визнати результати, які буде оприлюднено в офіційному рішенні ЦВК.

Якщо цього не зробити, одразу після виборів ми увійдемо в чергову кризу. Маючи прецедент, меншість може ним скористатися і заблокувати роботу парламенту з усіма наслідками, що з цього випливають.

Таким чином, проведення позачергових парламентських виборів у демократичному режимі, формування нового складу Верховної Ради, відновлення повноцінної і нормальної роботи українського парламенту — це перший крок у системному подоланні нинішньої політичної кризи.

Спільна підготовка змін до Конституції

Спільне опрацювання цих змін повинне оптимізувати систему влади, забезпечити її нормальну роботу. Ми ще не довели до кінця трансформацію системи влади, започатковану у грудні 2004 року. Але, як після стихійного лиха, нам уже потрібен капітальний ремонт політичної системи.

Не варто вигадувати новий конституційний велосипед або повертатися до старої моделі влади, від якої абсолютна більшість політичних сил відмовилась у 2004 році. Це — нереально. Спробу скасувати політреформу більша частина суспільства розцінить як повернення до епохи тоталітаризму і ніколи не дозволить піти на це.

Тому потрібно довести до логічного завершення вже розпочату конституційну реформу, а не видумувати ідеальну систему влади, якої у природі просто не існує.

Хочу нагадати одну з голов­них тез, яку обстоювали і коаліція, і уряд, і опозиція: ніхто не повинен мати монополію на владу, ніхто не може зазіхати на узурпацію влади. Досягти цього можна лише в умовах парламентсько-президентської системи, що забезпечує реальне народовладдя в державі і ґрунтується на системі стримувань та противаг трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової, з чітким розподілом повноважень.

Якщо це робити не поспіхом і не нав’язуючи позицію однієї сторони всім іншим учасникам конституційного процесу, тоді робота над оптимізацією чинного Основного Закону буде успішною і може завершитися до кінця 2007 року.

Створення Конституційної комісії

Саме пошук узгоджених рішень, спільна законотворча робота президента і уряду, чільних політичних сил, представлених у парламенті, зможе владнати нинішні проблеми.

Тому я виступаю за створення Конституційної комісії на парламентській основі, з участю президентської сторони.

Але закликаю спрямувати її діяльність на оптимізацію і продовження конституційної реформи, на скерування результатів роботи Комісії до відповідних парламентських комітетів і сесійної зали новообраної Верховної Ради. Ми також застерігаємо від будь-яких спроб ревізії або скасування конституційної реформи, які можуть призвести до гострої політико-правової кризи та дестабілізації всієї системи влади.

Завершення роботи над змінами до Конституції, ухваленими 2004 року

Якщо ми визнаємо право народу як джерела влади на визначення та зміни Конституції, необхідно як на законодавчому, так і на конституційному рівнях чітко прописати норми, що даватимуть відповідь на запитання, у яких формах народ здійснює владу безпосередньо (шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдуми, інші форми безпосередньої демократії).

Потрібно зафіксувати право народу визначати і змінювати конституційний лад шляхом всеукраїнського референдуму. Крім того, окремого законодавчого забезпечення потребують норми, що гарантують імплементацію результатів народного волевиявлення.

Другий пріоритет — реформа судової системи. Перш ніж проводити кардинальну реформу судової влади, ми маємо проаналізувати й визначити найголовніші проблеми зі здійсненням судочинства в Україні, які, зокрема, висвітлила і нинішня політична криза. Ми повинні проаналізувати допущені помилки (адже реформа судової системи почалася після ухвалення Конституції у 1996 році, вона не завершена, деякі новації спричинили серйозні проблеми), узгодити підходи до реформування судової системи і між представниками різних політичних сил, і між представниками правничої спільноти.

У зв’язку з цим, на мою думку, необхідні:

— оптимізація і модернізація структури судової влади та процедур здійснення судочин­ства. Зокрема йдеться про відновлення чіткої системи підсудності, яка була зруйнована останніми роками. Сьогодні не лише рядові громадяни, а й самі судді не можуть розібратися, до яких судів і з яких питань треба звертатись. З іншого боку, виникає абсурдна ситуація, коли районні суди виносять рішення, які належать до конституційних повноважень вищих органів державної влади або до сфери конституційної юрисдикції;

— забезпечення реальної, а не декларативної незалежності судової влади. Під час політичної кризи суди і окремі судді стали, з одного боку, безпосередніми учасниками бойових політичних дій, а з іншого боку — заручниками, інколи — й жертвами політичних конфліктів. Розпочався процес стихійної політичної приватизації судів та представників суддівського корпусу;

— подолання корупції в судовій системі і посилення відповідальності суддів. Загальнонаціональне опитування громадської думки про стан корупції в Україні, проведене Київським міжнародним інститутом соціології в січні—квітні 2007 року, засвідчило, що 49% опитаних відзначили наявність корупції в судовій системі. Звинувачення суддів у корупції стали вже загальним місцем у суспільній і політичній полеміці. Внаслідок непродуманих реформ втрачено важелі впливу на суддів, розбалансовано механізми процесуального контролю. В окремих випадках можна говорити, що судді стали незалежними навіть від закону;

— реалізація ефективної, прозорої і демократичної кадрової політики в суддівському корпусі (порядок підготовки, призначення і обрання суддів, керівників судів);

— відновлення системи конституційного судочинства. В умовах конфліктних відносин між вищими державними інститутами, і особливо під час політичної кризи, робота Конституційного суду спочатку була заблокована, а потім опинилась на межі руйнації і сама система конституційного правосуддя. Кардинальних змін і у формуванні, і в роботі Конституційного суду вже не уникнути.

Щоб реформувати судову систему, необхідно створити збалансовану і гармонійну структуру судової влади, яка забезпечуватиме доступність до органів правосуддя за місцем проживання (на рівні районів), спеціалізацію суддів (на рівні судів першої інстанції) та судів (з окружного чи обласного рівня) при збереженні єдності системи судів загальної юрисдикції.

Не уникнути оптимізації процедур судочинства (через внесення змін до процесуального законодавства), забезпечення чіткої системи підсудності та оскарження рішень у судах вищої інстанції.

Важливим є запровадження суду присяжних із чітким визначенням його компетенції та функцій і механізмів процесуального контролю за його діяльністю й рішеннями.

Процедура призначення голів судів повинна бути виведена з-під впливу і президента, і Верховної Ради (призначення голів судів або Радою суддів, або іншим органом суддівської спільноти).

Розподіл справ у судах повинен відбуватися за принципом жеребкування.

Необхідно запровадити дійові й прозорі механізми та різні інстанції притягнення до відповідальності суддів, зокрема створення спеціальної судової інспекції, а також, можливо, і створення спеціальної дисциплінарної комісії.

Судді повинні призначатися на посади на конкурсній основі з чітко визначеними кваліфікаційними вимогами до кандидатів на посади суддів.

Однак чи не найголовніше — це деполітизація судової системи, і насамперед — Конституційного суду.

Баланс повноважень, законодавче забезпечення тих норм Конституції, які стосуються функціонування ключових ін­ститутів державної влади

Ідеться про законодавче забезпечення роботи Верховної Ради та більш чітке визначення процедур формування коаліції й опозиції, про правове поле для організації роботи всієї системи виконавчої влади, про гарантії і механізми реалізації конституційних повноважень президента України. Удосконалення конституційних норм покликане унеможливити розгортання інституційних конфліктів між гілками влади.

Потрібно підтримати зміни, які, на виконання Конституції, закріплять норму — порядок роботи парламенту встановлюється, крім Конституції, Законом України «Про Регламент Верховної Ради України».

В умовах, коли порядок роботи Верховної Ради України встановлюватиметься Законом України «Про Регламент Верховної Ради України», доцільно, щоб і засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України також встановлювалися Законом «Про Регламент Верховної Ради України».

Слід також поставити крапку на спекуляціях навколо депутатської недоторканності. Моя позиція в цьому питанні також однозначна — в Україні відбувається профанація та зловживання конституційною нормою про депутатську недоторканність. Гарантія від переслідування за політичні переконання і погляди не повинна підмінятися перетворенням депутатів на «касту недоторканних», для яких не існують ні закон, ні Конституція. Переконаний, що в Конституції й українському законодавстві має бути чіткіше записано, коли депутат не може бути притягнений до відповідальності і коли депутатська недоторканність на нього не поширюється. Інакше кажучи, потрібно скасувати кримінальну недоторканність, але зберегти політичну недоторканність.

Механізм виборів, що забезпечує дотримання прав та політичної волі виборців

Переконаний, що принцип пропорційності, який нині ґрунтується на закритих партійних списках, слід наповнити європейським змістом.

Українська версія виборів на пропорційній основі призвела до двох негативних наслідків. По-перше, дискредитовано сам принцип політичної пропорційності, який лежить в основі більшості виборчих систем демократичних країн. По-друге, вибори на базі «української пропорційності» справді порушили частину прав як громадян, так і територіальних громад.

Відтак, подальша демократизація політичної системи та забезпечення конституційних прав громадян вимагають, щоб ми не так відмовилися від принципу пропорційності, як привели його до європейських стандартів і демократичної політичної практики.

Очевидно, що, вносячи зміни до виборчого законодавства, Україна повинна звернутися до змішаних моделей або до застосування відкритих регіональних списків. Таким чином, відкриті списки мають дати виборцю можливість голосувати за конкретного кандидата, а не лише за список. Або наблизити кандидата до виборця, давши йому можливість голосувати за регіональні списки.

Подолання дуалізму в системі виконавчої влади

Відновлення дієздатності владних інститутів неможливе без подолання фактичного двовладдя у системі виконавчої влади. Очевидно, що місцеві державні адміністрації до моменту їх трансформації у виконавчі органи місцевого самоврядування мають формуватися як складова частина виконавчої влади, включно із системою призначень Кабінетом міністрів.

Не секрет, що є різні підходи до змісту Закону про Кабінет міністрів. Ми завжди демонстрували готовність до кроків, спрямованих на реалізацію компромісної моделі, і лише провокування політичної кризи зірвало цей процес. Потрібно погодити всі суперечності, що виникли після прийняття нового Закону про Кабінет міністрів.

За умови реформування інституту депутатської недоторканності, доцільно передбачити можливість збереження за міністрами депутатського мандату. Це дозволить також забезпечити повноцінне виконання Закону про держслужбу, який не стосуватиметься діяльності членів Кабінету міністрів, оскільки міністр — політичний діяч, а не держслужбовець.

Зміни до Конституції, що забезпечили перехід України до парламентсько-президентської республіки, передбачають прийняття законодав­ства, яке покликане забезпечити ефективну реалізацію президентом України конституційних обов’язків — гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина. Мають бути чітко визначені і збалансовані відносини президента з трьома гілками влади — законодавчою, виконавчою та судовою — задля збереження балансу повноважень і відповідальності, недопущення підміни цих повноважень.

Назву лише найактуальніші проблеми, що потребують врегулювання.

По-перше, це подвійна структура Кабінету міністрів України, коли два міністри пропонує до уряду президент України. Фактично президент виконує роль позапарламентського учасника коаліції, що руйнує цілісність Уряду як органу колективної відповідальності.

По-друге, неврегульованість статусу і функціональних повноважень допоміжних і консультативних (дорадчих) органів президента України (зокрема Секретаріату президента України), з допомогою яких він здійснює свої конституційні повноваження.

По-третє, недостатня врегульованість відносин президента з вищими державними інституціями країни (Верховна Рада України, Кабінет міністрів, Конституційний суд, Верховний суд України) та з центральними і регіональними органами виконавчої влади.

Розв’язати ці суперечності можна так. Ухвалити закон України про гарантії і форми здійснення конституційних повноважень президента України. Цей документ не повинен встановлювати чи обмежувати повноваження глави держави, натомість він регулюватиме статус і функціональні повноваження допоміжних та консультативних (дорадчих) органів президента України (зокрема Секретаріату президента України), а також відносини президента з вищими державними інституціями країни та з центральними і регіональними органами виконавчої влади.

Розробити і ухвалити закон України «Про гарантії і форми здійснення конституційних повноважень президента України» в комплексі із законами «Про Регламент Верховної Ради України», «Про центральні і регіональні органи виконавчої влади», «Про місцеві державні адміністрації».

Розв’язати проблему подвійної структури Кабінету міністрів України через формування всього складу Кабінету міністрів парламентською коаліцією з визначенням процедур формування і здійснення єдиної державної політики між президентом і урядом у сфері оборони, національної безпеки та зовнішніх відносин.

Місцеве самоврядування

Україна потребує реального, а не декларативного розширення прав місцевого самоврядування. Не змагання між урядом і президентом — хто керуватиме місцевими адміністраціями, а перенесення важелів влади до місцевих рад.

Ключове завдання — забезпечення фінансової і ресурсної самодостатності місцевих рад. Замало — дати місцевому самоврядуванню більше влади (повноважень), треба підвести під ці повноваження ресурсне підґрунтя (фундамент), лише тоді вони запрацюють.

Більше повноважень — більше й відповідальності перед місцевими громадами та перед державою. Розширення повноважень місцевого самоврядування не повинно порушити цілісність та єдність системи державного управління. Кожен рівень організації місцевої влади (самоврядування) мусить виконувати свої, властиві лише йому функції, але система влади повинна діяти як єдиний організм.

Відтак, доцільно об’єднати процес підготовки конституційних змін, які стосуються розширення повноважень місцевого самоврядування, з підготовкою низки законодавчих актів, які регулюватимуть діяльність місцевої влади, її стосунки з центральними органами виконавчої влади, продовження бюджетної реформи, зокрема реформи міжбюджетних стосунків, з метою зміцнення податкової бази місцевих бюджетів.

Хочу нагадати, що і нинішня опозиція на чолі зі своїм лідером — президентом України Віктором Ющенком, перебуваючи свого часу в опозиції до Л.Кучми, наголошувала, що основним змістом політичної реформи має стати реформа місцевого самоврядування, розширення його повноважень. Зробімо цю справу спільно, виконаймо свої обіцянки перед виборцями вже до кінця 2007 року.

Досягнення політичного консенсусу та законодавче визначення стратегічного зовнішньополітичного курсу держави

Потрібно віднайти політичний консенсус і забезпечити законодавче визначення стратегічного курсу держави. Відповідно до Конституції України (ст. 85), Верховна Рада України визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики, які є правовою основою функціонування системи державного управління України. Відтак, засади внутрішньої і зовнішньої політики повинні отримати визначений Конституцією статус і зафіксувати стратегічні цілі, принципи державної політики, стати основою для розробки законодавчих та інших нормативно-правових актів, які стосуються усіх сфер внутрішньої і зовнішньої політики.

На шляху до нової Конституції України

Низка проблем, які стосуються організації влади й управління в Україні, потребують суттєвого оновлення Основного Закону. Реформа самоврядування та майбутня адміністративно-територіальна реформа створять нові підвалини для організації системи влади.

Підкреслюю: питання оновленої редакції Конституції стає актуальним лише за умови, що протягом найближчих чотирьох років ми послідовно реалізуємо реформу самоврядування та, як її логічне продовження, реформу адміністративно-територіального устрою, з наступним укрупненням регіонів і відмовою від нинішнього застарілого поділу на адміністративні області.

У процесі роботи над конституційними змінами потрібно збудувати нові владні баланси, нові системи стримувань і противаг, розширити політичне представництво регіонів на рівні національного парламенту.

Крім того, проведення адміністративно-територіальної реформи та формування нових регіонів створює підґрунтя для впровадження інституту виборності керівників виконавчих регіональних структур. Виборність голів виконкомів регіональних рад на прямих виборах у кожному регіоні забезпечить вищий рівень відповідальності місцевої влади перед територіальними громадами.

Конституція пишеться не лише заради того, аби держава та її громадяни жили за певними законами. Конституція демократичної держави існує для того, щоб гарантувати своїм громадянам найголовніше — свободу.

Конституція, яка забезпечуватиме свободу всіх без винятку громадян держави, не може народжуватися в атмосфері ненависті. Передумовою ухвалення документа, гідного називатися Основним Законом, повинна бути суспільна злагода.

Конституція — це не просто збірка певних правил. Це живий документ, який відповідає головним очікуванням народу, для якого він написаний. Щоб забезпечити його дотримання, необхідно домогтися, аби кожна політична сила, яка бере участь у розробці його положень і голосує за них, могла підписатися під кожним словом, записаним у Конституції. Досягти цього без компромісу неможливо.

Якщо ми домовимося, що приймаємо ці постулати як обов’язкові для всіх учасників конституційного процесу, — ми впораємося з проблемами, які перешкоджають нам рухатися вперед.

Віктор Янукович «Дзеркало тижня» №25, 30 червня 2007 р.
//dt.ua/POLITICS/svoboda,_zlagoda,_kompromis,_abo_yaka_konstitutsiya_potribna_ukrayini-50556.html



Зустріч двох прем’єрів

Вперше в історії України зустрілися два прем’єри. Це Юлія Тимошенко, яку нещодавно обрали головою нового коаліційного уряду і її опонент Віктор Янукович, якого також нещодавно затвердили прем’єром, однак іншого, тіньового уряду.

За іронією долі, ідею з опозиційним кабінетом міністрів в українську політику внесла сама Тимошенко ще в 1997 році. Тоді вона опонувала уряду Валерія Пустовойтенка і називалась "прем’єром опозиційного кабінету міністрів партії "Громада". Щоправда, на зустрічі із владою тоді її не запрошували.

Янукович, будучи прем’єром, також не переймався таким спілкуванням. Однак тепер, помінявшись місцями, він з'явився на зустріч із Тимошенко з своїми пропозиціями і вимогами.


Зустріч відбувалась у будівлі Верховної Ради. Іноді прем'єри робили нотатки один за одним. Зустріч завершилась рукостисканнями.

Усі фото Дмитра Амідова, 25 грудня 2007 р.
//www.pravda.com.ua/articles/2007/12/25/3343803/

26.03.2012 Виктор Медведчук. Нам необходима новая конституция, новая политическая система