четвер, 25 лютого 2010 р.

Інавгурація. Інавгураційна промова Президента України Віктора Януковича 2010


Шановні народні депутати!


Щойно я склав Присягу Президента України. Що я відчував, тримаючи руку на Святому Пересопницькому Євангелії?

Відповідальність і смиренність. Перед народом України, який у ході вільного волевиявлення віддав за мою кандидатуру більшість голосів. Перед Всевишнім, волею якого я вступаю на пост глави Української держави в такий непростий для неї час.

Вибори завершилися. Увесь світ визнав їх демократичність. Український народ сказав своє слово, і міжнародна спільнота підтвердила, що Україна – вільна держава, де права і свободи громадян є найвищими цінностями, і де вибір народу не може бути поставлений під сумнів жодними проявами чиєїсь недоброї волі.

Ця остання обставина є особливо важливою з огляду на молодий вік нашої демократії і ті хвороби росту, яких так важко уникнути в процесі державницького змужніння.

Тим не менше, ми гідно витримали цей відповідальний екзамен, і сьогодні сторінку президентських виборів 2010-го року перегорнуто. За нею розпочинається наступний період нашої новітньої історії.

Країна перебуває у вкрай складній ситуації – відсутність державного бюджету на поточний рік, колосальні борги по зовнішніх запозиченнях, бідність, розвалена економіка, корупція – ось далеко не повний перелік бід, з яких складається українська реальність.

Попри це, я вважаю, що державу можна не лише врятувати від соціально-економічного колапсу, але й швидко вивести на шлях прискореного розвитку. Якби не ця впевненість і ця віра у власні сили, сили своєї команди і силу українського народу, я ніколи не балотувався б у президенти.

Я знаю, що і як слід робити.

У першу чергу – відновити систему ефективного державного управління. Ми повинні швидко створити дієздатну виконавчу владу, яка невідкладно займеться найбільш ураженими галузями економіки і соціальною сферою. Першочергове завдання на цьому шляху – реформування системи влади і, перш за все, Кабінету Міністрів, перетворення його у команду професіоналів, а не «політичних офіціантів». У зв’язку з цим, я закликаю Верховну Раду підтримати мої зусилля, спрямовані на створення прозорої, ефективної і відповідальної системи державного управління, здатної працювати з Президентом у синхронному режимі.

Я підкреслюю: цю особливу роль у реформуванні системи державного управління бачу в Парламенті. Це – місце для дискусій. Це – місце для сильної опозиції, яка повинна контролювати дії Уряду і Президента. Але, в першу чергу, це – місце для сильної і стабільної парламентської більшості.

Якщо ми не спроможемося подолати існуючі політичні незгоди в ім’я порятунку держави, якщо не зуміємо очистити свої серця від отрути ненависті, породженої марнославством і егоїзмом, держава буде приреченою на продовження блукання в політичних сутінках і соціально-економічних лабіринтах.

Взаємне несприйняття внаслідок поразки одних і перемоги інших є не лише деструктивним з позицій інтересів держави, але й глибоко аморальним. Адже сказано у Святому Письмі: «Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще з ним у дорозі…». Життя підтвердило цю просту і очевидну істину: люди не люблять, коли їм демонструють кулаки. Вони схильні більше довіряти тим, хто подає руку на знак миру. Тому я звертаюся до всіх депутатів Верховної Ради із закликом до співпраці в ім’я України.

Така співпраця матиме вирішальне значення для невідкладного реформування влади, судочинства, внесення змін до Конституції. Сьогодні державою керує структура, «зшита» в інтересах реалізації цілей окремих політиків. Це ж можна сказати і про судочинство, і про багато інших важливих сфер життя українського суспільства. Ми повинні змінити існуючий стан речей. Структура усіх гілок влади повинна слугувати досягненню єдиної мети – швидкому ухваленню потрібних державі законів і їх швидкій реалізації. При цьому треба однаково дбати про забезпечення законних інтересів простих людей, звичайних громадян, представників середнього класу, інтелігенції, бізнесу.

Ефективна співпраця між Президентом, Парламентом і Урядом розчистить дорогу до швидкого економічного прогресу. В свою чергу, вирішення цієї проблеми дозволить не лише ліквідувати хронічну бідність, а й об’єднати країну. Люди схильні політизувати певні питання духовності здебільшого тоді, коли вони перебувають у стані перманентної фінансової нестабільності. В економічно розвинутих державах вірогідність виникнення внутрішніх конфліктів через різницю в культурних традиціях того чи іншого регіону в десятки разів нижча, аніж у державах економічно відсталих.

Україна повинна обрати правильну довгострокову стратегію розвитку. Багато наших проблем виникли через те, що замість того, аби рухатися до постіндустріального суспільства зразка ХХІ століття, ми пішли шляхом первісного накопичення капіталу, тобто до так званого «дикого капіталізму». Відповідно, ми зможемо успішно конкурувати в сучасному світі лише за умови, якщо впритул займемося індустрією знань – сучасними технологіями виробництва, накопиченням і реалізацією здобутків науки.

Я розумію, що наздогнати індустріально розвинуті країни вкрай складно. Однак можливо. Для цього Україні потрібна стратегія інноваційного поступу, і така стратегія нашою командою розроблена. Вона передбачає розвиток і державну підтримку невеликого числа пріоритетних напрямків, на яких ми зможемо посісти гідне місце в міжнародному розподілі праці. При цьому мається на увазі не посилення ролі держави в економіці, а участь держави у створенні ефективних ринкових механізмів. Я переконаний, що безпосередній вплив держави на економіку, ручне управління нею – це шлях в нікуди.

Обов’язковими умовами відновлення довіри до України з боку інвесторів і міжнародних фінансових інституцій є забезпечення внутрішньополітичної стабільності, подолання корупції, встановлення чітких і головне – незмінних правил відносин між державою і бізнесом. Забезпечення двох перших умов буде особливо складним процесом, але я володію достатнім запасом політичної волі, щоб трансформувати їх у реальність.

Як Президент я маю чітке уявлення про те, яка зовнішньополітична стратегія сьогодні найбільше відповідає національним інтересам України. Будучи мостом між Сходом і Заходом, інтегральною частиною Європи і колишнього СРСР водночас, Україна обере таку зовнішню політику, яка дозволить нашій державі отримати максимальний результат від розвитку рівноправних і взаємовигідних відносин з Російською Федерацією, Європейським Союзом, США та іншими державами, які впливають на розвиток ситуації у світі. На мою думку, виклики, які стоять перед міжнародною спільнотою, диктують потребу об’єднуватися у якомога ширшому форматі. Людству, і Україні в тому числі, потрібен ЄС у глобальному прочитанні. Я маю на увазі Єдиний Світ як силу, здатну гарантувати планеті мирне співіснування різних цивілізацій, енергетичну, екологічну, продовольчу безпеку. Ми готові брати участь у таких процесах, як європейська позаблокова держава. Я маю намір запропонувати цю концепцію парламенту для вироблення основ зовнішньої політики України і, сподіваюся, вищий законодавчий орган мене підтримає.

Вступаючи на посаду Глави Української держави, я хочу сказати народу України, що всі мої обіцянки, дані йому, будуть виконані. Ми виплатимо заборгованість із заробітної плати і пенсій, чого так і не зробив діючий уряд. Враховуючи катастрофічну ситуацію з державними фінансами, ми зробимо це за рахунок скорочення витрат на бюрократичну систему і почнемо з себе. Одним з моїх перших Указів на посту Президента України буде указ про скорочення видатків на Секретаріат Президента та інших структур, які забезпечують його діяльність.

Шановні народні депутати!

Співвітчизники!

Я завжди ставив діло вище за багатослів’я і на новому посту не відмовлюся від цього правила. Робота і результат в ім’я процвітання моєї Батьківщини – ось кредо, з яким я приступаю до виконання своїх обов’язків на новому відповідальному посту.

Я розраховую на вашу підтримку, а також на підтримку міжнародної спільноти, яка прагне бачити нашу країну сильною і стабільною.

І хай у цьому праведному устремлінні нам допоможе Господь!

____________
25 лютого 2010 року
http://for-ua.com/politics/2010/02/25/110618.html

Віктор Янукович демонструє ікону, подарунок Патріарха Московського та всієї Русі Кирила. Київ, Успенська Києво-Печерська лавра, Трапезна церква св. Антонія і Феодосія, 25 лютого 2010 року

Фото інавгурації Віктора Януковича (див. нижче):
http://yablor.ru/blogs/inauguraciya-yanukovicha--a-vot-i-ya/309928
http://www.bbc.co.uk/ukrainian/multimedia/2010/02/100225_gallery_inauguration_is.shtml






Інавгурація. Інавгураційна промова Президента України Порошенка Петра 2014 
Закон Української РСР Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР 1991

Інавгурація Президента України Віктора Януковича.
Київ, Верховна Рада України, 25 лютого 2010 року
Патріарх Московський і всієї Русі Кирил та Віктор Янукович.
Київ, Успенська Києво-Печерська лавра, Трапезна церква св. Антонія і Феодосія, 25 лютого 2010 року
Патріарх Московський і всієї Русі Кирил та Віктор Янукович.
Київ, Успенська Києво-Печерська лавра, Трапезна церква св. Антонія і Феодосія, 25 лютого 2010 року
Віктор Янукович у день своєї інавгурації.
Київ, Успенська Києво-Печерська лавра, Трапезна церква св. Антонія і Феодосія, 25 лютого 2010 року
Інавгурація Президента України Віктора Януковича.
Київ, Верховна Рада України, 25 лютого 2010 року
Інавгурація Президента України Віктора Януковича.
Київ, Верховна Рада України, 25 лютого 2010 року
Інавгурація Президента України Віктора Януковича.
Київ, Верховна Рада України, 25 лютого 2010 року
Віктор Ющенко «здав кабінет» Віктору Януковичу.
Київ, Секретаріат/Адміністрація Президента України, 25 лютого 2010 року
http://www.pravda.com.ua/articles/2010/02/25/4809725/
Київ, 23 лютого 2010 року. Пам'ятник засновникам Києва. Завалилися два «брати-засновники» Щек та Хорив. Кий - встояв. Либідь - не спинити.
http://photo.i.ua/user/278953/185963/4240245/

понеділок, 15 лютого 2010 р.

Концепція державної мовної політики (Віктора Ющенка) 2010




УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №161/2010

Про Концепцію державної мовної політики

Ураховуючи необхідність вироблення послідовного і виваженого підходу до вирішення мовних питань, з метою забезпечення додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, задоволення мовних потреб громадян України, керуючись статтею 10 та відповідно до частини другої статті 102 Конституції України, на підтримку ініціативи Національної ради з питань культури і духовності постановляю:

1. Схвалити Концепцію державної мовної політики (додається).

2. Кабінету Міністрів України розробити та затвердити у тримісячний строк план заходів, спрямованих на забезпечення реалізації Концепції державної мовної політики, схваленої цим Указом, передбачивши, зокрема, заходи щодо:
  • розроблення та затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови та мов національних меншин на 2011 – 2015 роки, забезпечення її виконання;
  • удосконалення законодавства про мови;
  • розвитку мережі та поліпшення навчально-методичного забезпечення дошкільних, загальноосвітніх, вищих навчальних закладів для виховання і навчання українською мовою;
  • розширення застосування української мови в засобах масової інформації, сфері культури, освіти і науки.

3. Центральним та місцевим органам виконавчої влади забезпечити реалізацію положень Концепції державної мовної політики, передбачати кошти на фінансування відповідних заходів.

Президент України Віктор ЮЩЕНКО

15 лютого 2010 року

СХВАЛЕНО
Указом Президента України
від 15 лютого 2010 року №161/2010

КОНЦЕПЦІЯ
державної мовної політики

Мовна політика посідає чільне місце в системі державних пріоритетів, оскільки її стратегічним завданням є забезпечення неухильного додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, вільного розвитку, використання і захисту мов національних меншин та задоволення мовних потреб громадян України.

Концепція державної мовної політики (далі – Концепція) розроблена відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, інших нормативно-правових актів, які регулюють відносини в мовній сфері.

Сучасний стан мовної ситуації в Україні та визначення
проблем, на розв'язання яких спрямована Концепція

Українська мова як засіб спілкування та інтелектуального виявлення особистості відображає самобутність багатомільйонного українського народу і є основою його духовності та історичної пам'яті. Згідно з частиною першою статті 10 Конституції України українська мова є державною мовою в Україні. Як визначено в Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп у справі про застосування української мови, положення про українську мову як державну міститься у розділі І «Загальні засади» Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної (офіційної) мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом поняття «конституційний лад». Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові (частина третя статті 5 Конституції України). Повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави є гарантією збереження ідентичності української нації, єдності України.

Незважаючи на задекларованість державного статусу української мови, аналіз мовної ситуації в державі свідчить про наявність політичних спекуляцій щодо її використання, що суперечить інтересам національної безпеки України, ставить під загрозу її суверенітет. Для усунення такої загрози необхідно розширити сферу застосування української мови, стимулювати формування і захист національного мовно-культурного та мовно-інформаційного простору. Держава повинна забезпечити безумовне виконання конституційної норми про всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Відповідно до Конституції України в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. За законодавством в офіційному спілкуванні поряд із державною мовою можуть застосовуватися мови національних меншин у тих місцевостях, де кількість носіїв таких мов становить більшість населення. Статус української мови як державної не позбавляє громадян України права вільно використовувати будь-яку мову для приватного спілкування та задоволення інших потреб. Водночас забезпечення розвитку мов національних меншин не повинно перешкоджати розвитку державної мови, її функціонуванню в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Держава опікується також задоволенням мовних потреб українців, які проживають за межами держави, шляхом надання відповідної допомоги центрам української культури, громадським організаціям та культурно-освітнім закладам за кордоном.

Аналіз причин виникнення мовної проблеми
та обгрунтування необхідності її розв'язання

Незалежна Україна успадкувала деформовану мовну ситуацію, що склалася внаслідок асиміляції українців. У минулому під гаслами боротьби з «малоросійським сепаратизмом» та «українським буржуазним націоналізмом» знищувалася мовно-культурна ідентичність українців, їх природне бажання зберегти українську мову розглядалося як прояв прагнення до державної незалежності.

Мовна ситуація, що склалася в Україні, значною мірою є наслідком широкого застосування прямого і прихованого примусу, спрямованого на запровадження обмежень щодо використання української мови з метою її поступового витіснення з усіх сфер суспільного життя. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, українці становлять 77,8 відсотка населення України, тоді як українську мову визнає рідною лише 67,5 відсотка. У багатьох регіонах України в міській комунікації, масовій культурі, інформаційному просторі домінує російська мова.

Нормалізації мовної ситуації в державі заважають не лише відсутність ефективної державної мовної політики, але й політизація мовного питання, політичні спекуляції з боку певних внутрішньо- і зовнішньополітичних сил, які свідомо прагнуть викликати штучне протистояння в суспільстві. Надання статусу державної мови іншим мовам неминуче спричинить не лише швидке витіснення української мови з офіційного спілкування, а й дальше звуження сфери її використання.

В умовах ринкової економіки, реалій відкритого суспільства, помітного скорочення чисельності населення в сільській місцевості та іноземної мовно-культурної експансії відбувається посилення процесів деукраїнізації мовно-культурного і мовно-інформаційного простору, що призводить до масового порушення мовних прав українців.

Негативні тенденції виявляються на ринку друкованих засобів масової інформації. Національний мовно-культурний і мовно-інформаційний простір заполонила іноземна продукція, а в деяких регіонах застосування української мови в телерадіоефірі залишається мінімальним. Незадовільною є й ситуація на книжковому ринку та у видавничій справі. Вироблена в Україні книжкова продукція виявляється не завжди конкурентоспроможною і не може задовольнити масовий попит.

Мета Концепції та основні завдання
щодо розв'язання мовних проблем

Метою Концепції є визначення стратегічних пріоритетів і орієнтирів у подоланні деформацій національного мовно-культурного та мовно-інформаційного простору, забезпеченні мовних прав громадян та єдності України.

Пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови - визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі та є базовим системоутворюючим складником української державності й Українського народу – громадян України всіх національностей.

Держава повинна забезпечити безумовне виконання конституційної норми щодо всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Громадяни України, незалежно від етнічного походження, переконань та займаної посади, повинні володіти українською мовою як мовою свого громадянства. Володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування, є неодмінною умовою набуття громадянства України.

Володіння українською мовою посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування є однією з обов'язкових умов для зайняття відповідних посад. Положення Конституції України зобов'язують посадових і службових осіб застосовувати державну –українську мову як мову офіційного спілкування під час виконання ними службових обов'язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України.

Принципове значення для майбутнього української мови має національна мовна свідомість і національна гідність. У цьому чільна роль належить, насамперед, вищому керівництву держави, яке своїм особистим прикладом і зусиллями має утверджувати престиж української мови.

Державна мовна політика має бути спрямована на утвердження поваги до української мови та мов національних меншин, будь-які прояви зневаги є неприпустимими. Публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою відповідальність, установлену законом.

Основні завдання Концепції мають сприяти:
  • забезпеченню безумовного додержання норм статті 10 Конституції України та законодавства про мови;
  • утвердженню української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, а також під час здійснення посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування представницьких функцій у міжнародному спілкуванні;
  • посиленню функції державної мови як об'єднавчого і консолідаційного чинників в українському суспільстві, засобу зміцнення державної єдності України;
  • підвищенню загальної мовної культури населення, розвитку мов національних меншин, задоволенню мовних потреб українців, які проживають за межами України;
  • захисту мовно-культурного та мовно-інформаційного простору України;
  • забезпеченню гідного місця української мови у всесвітньому мовно-інформаційному просторі;
  • створенню умов для вивчення громадянами України мов міжнародного спілкування.
  • Пріоритетами у реалізації державної мовної політики мають бути:
  • приведення практики застосування законодавства про мови у відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп (справа про застосування української мови);
  • приведення Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» у відповідність з об'єктом та цілями Хартії в її автентичній редакції;
  • створення належної законодавчої бази щодо державної підтримки книговидання, засобів масової інформації, пісенної продукції українською мовою та мовами національних меншин;
  • забезпечення права громадян на одержання інформації українською мовою, в тому числі через друковані засоби масової інформації (пресу), рекламу, а також на перегляд іноземних фільмів, дубльованих або озвучених чи субтитрованих українською мовою;
  • розвиток українського сегмента Інтернету та комп'ютерного забезпечення українською мовою;
  • забезпечення відповідно до законодавства утворення та передачі українською мовою географічних назв;
  • поліпшення якості українського мовлення на вітчизняних теле- і радіоканалах;
  • розроблення та затвердження державних цільових програм з питань розвитку української мови;
  • створення системи дієвого контролю за додержанням законодавства про мови та механізму його здійснення;
  • удосконалення інституціонального забезпечення реалізації державної мовної політики, підвищення престижу української мови, виховання української мовної свідомості та національної гідності;
  • завершення роботи над єдиним загальнонаціональним правописом та забезпечення науково обгрунтованого нормування і вдосконалення української мови;
  • розвиток національної словникової бази та забезпечення вільного доступу до неї;
  • дослідження і популяризація давніх писемних пам'яток, збереження та вивчення діалектів української мови для її розвитку і збагачення;
  • вироблення дієвих механізмів захисту української мови та мов національних менших України від будь-яких проявів публічного приниження чи зневажання;
  • моніторинг мовної ситуації в Україні, висвітлення актуальних проблем державної мовної політики в засобах масової інформації.

Шляхи і способи розв'язання мовних проблем

Для реалізації державної мовної політики необхідно підготувати і внести на розгляд Верховної Ради України проекти відповідних законів, визначити центральний орган виконавчої влади з питань державної мовної політики, розробити та забезпечити виконання державних цільових програм, уживати заходів для підтримки громадських ініціатив, налагодження конструктивного діалогу між органами державної влади, органами місцевого самоврядування і громадськими організаціями щодо розв'язання мовних проблем.

Ефективна реалізація державної мовної політики потребує чіткої координації дій міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, Національної академії наук України, Академії педагогічних наук України, громадських організацій і творчих спілок, підприємств, установ та організацій.

Фінансове забезпечення реалізації Концепції

Фінансування заходів з реалізації Концепції здійснюватиметься за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів, інших не заборонених законодавством джерел.

Очікувані результати реалізації Концепції

Реалізація Концепції сприятиме створенню належного національного культурного та мовно-інформаційного простору, забезпеченню правових, економічних та організаційних умов для гарантування мовних прав громадян України та єдності держави.

Планомірне виконання завдань мовної політики відповідно до цієї Концепції має створити умови для утвердження державності української мови, підвищення її престижу, набуття нею рис перспективності і авторитетності, а також забезпечити вільний і безконфліктний розвиток мовної самобутності національних меншин України.

Глава Секретаріату Президента України В.УЛЬЯНЧЕНКО

____________
//www.president.gov.ua/documents/10486.html

16.07.2012 Валерий Говгаленко. Закон совести 
21.07.2010 Концепция государственной языковой политики в Украине (проект Валерия Говгаленко, Василия Зеленчука) 2010

Зневіра


Хай вітри, хай шторми, хай дев'яті вали, 
Стій, мов скеля, й пильнуй наш девіз, наше гасло:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
Іван Світличний

Питання про те, чи в академічній науці та медицині таку хворобу окремо окреслено та досконало вивчено, залишається відкритим, тож справу його остаточного вирішення доручимо фахівцям-медикам.

Самі ж спробуємо розглянути хворобу, котра поглинає як окремі особистості, так і цілі верстви населення, великі громади як суспільну заразу з точки зору соціології та використовуючи нещодавно запатентоване революційне відкриття: національно-екзистенційну методологію оцінки явищ об'єктивної дійсності.

Потреба така виникла давно, оскільки це хворобливе явище прогресує, а очевидної панацеї ще не визначено. Болячка ця з латини перекладається як "нічогонезробимо", є мутаційним варіантом вірусів "моя хата скраю", "маленький українець", хоча українські лінгвісти схильні називати її більш науково: зневіра.

Продуцентом вірусу є, насамперед, імперські сили близького чи далекого закордоння. Морально здорове суспільство, з високим рівнем духовності та національної самоідентифікації, а, відповідно, міцним протиденаціоналізуючим імунітетом є смертельною загрозою для них самих, тому зараження інших - життєво важлива справа.

Приблизно таку ж схему практикують великі ящірки - варани: якщо не можуть умертвити свою жертву одразу, то кусають її, заражуючи масою інфекцій, корті поступово, але неодмінно зводять нещасну зі світу. У нашому ж варіанті найважливішим шляхом поширення інфекції зневіри є інформаційний простір: телебачення, радіо, друковані ЗМІ.

Найперше пошесть вражає тих, у кого послаблений чи й зовсім відсутній державницький імунітет, запорукою наявності якого визначні націознавці визнають рівень національної самосвідомості, освіченість, інтелігентність, правдиву християнськість, і, що найважливіше, здатність націоцентрично мислити.

До групи ризику належать і ті, кому далекий блиск чужих столиць ближчий, ніж звична рідна сторона; кого чужомовна команда манить більше, ніж рідне слово; кому українські традиції та уклад життя здаються старомодними, архаїчними пережитками; особи без визначеного духовного місця проживання, різні пройдисвіти і шалапути.

Найпоширенішим способом зараження зневірою, як і багатьма іншими уже досконало дослідженими болячками, є неправильне харчування, споживання генетично модифікованих чи надмірно хімізованих продуктів.

Оскільки не хлібом єдиним живе людина, а описувана нами хвороба більше належить до царини духовної, ніж природничої, то відповідним харчем для цієї болячки є, відповідно, насамперед їжа духовна.

А на цьому ринку, так би мовити, натуральний продукт, створений на основі християнських та національних цінностей українців, що культивувався, шанувався та використовувався з очевидною користю для народу, хитрі гендлярі невідомого національного та світоглядного походження геть витіснили продуктом зовсім іншим, проте запакованим у яскраві обгортки, тому певна частина вірусу потрапляє у наше середовище під етикетками "новітньої культури", "прав людини" (на противагу права нації), "загальнолюдських цінностей".

Особливо фарисейськи використовується саме остання теза, хоча знаємо, що "тільки через національне можливо виразити загальнолюдське, загальнолюдське без національного просто не існує - ясна річ, коли йдеться про мистецький витвір, а не бездарний ремісницький виріб на замовлення" (Мороз "Триєдність як основа універсалізму - національне-загальнолюдське-духовне).

Не сприяє зміцненню стійкості до цієї зарази й деструктивний вплив псевдорелігійних сект, котрих намножилося тепер, як комарів на болоті, позірне й надмірне захоплення чужими вогнями цивілізації й порівняння не на нашу користь щодо їх переваг.

Інкубаційний процес може тривати по-різному: інколи зневіра захоплює людину миттєво, після якоїсь невдачі. До такого типу зараження найперше схильні холерики, нервуси, вічно роздратовані, вічно незадоволені, вічно скептичні, дуже запальні категорії людей.

Їм завжди здається, що все, що вони роблять, просто зобов'язане вдаватися, і то неодмінно з першого разу. Можливість зміни стратегії, тактики, способів вирішення чи просто другої спроби навіть не розглядається. Результат - практично миттєве зараження зневірою.

Буває, що хвороба захоплює поступово, тривалий час підточуючи захисні бар'єри розуму та здорового глузду, інстинкту національного самозбереження. Цьому неабияк сприяють методичне опрацювання засобами масової інформації, інформаційні війни.

Процес цей чимось нагадує дресуру: загострюючи природні інстинкти, притуплюється самосвідомість, людина дистанціюється від реального життя, поринає в якийсь окремий, ірреальний світ. Реагує лише на сьогоденні потреби, властивість прогнозувати, передбачати розвиток тих чи інших подій заміщується прагненням фізичного задоволення своїх найнеобхідніших природних потреб.

У хронічно розчарованих періодично відбуваються загострення, особливо часто після очевидних невдач чи перед значущими суспільними подіями. Кожні вибори якраз і є добрим ґрунтом для її прогресування. Первинними симптомами є несподіваний сумнів у своїх можливостях, щирості, правдивості оточуючих, спроможності керівників, здатності чиновників різних рівнів не лише вирішити певні нагальні проблеми, але й просто домовитись між собою.

Часто вони мають під собою реальний ґрунт, але все ж є закономірним наслідком поверхневого аналізу різних життєвих ситуацій. Деколи хронічно розчаровані взагалі сумніваються у всьому, навіть у самому своєму сумніві.

Якщо вчасно не розпізнати зараження громадянина зневірою, дати хворобі прогресувати, то вона дає різні ускладнення. Так, наприклад, особа може неприродно часто вимовляти звукосполучення "а-а!..", або "е-е!.." з виразом дуже втомленої людини та виконувати характерний змах рукою згори вниз.
Неодмінно з'являються лінощі, постійно хочеться, як казав Євген Маланюк, "заснуть, втекти, сховатись за Мазепу й Крути". На цій стадії хворі, мов у гарячці, монотонно повторюють приблизно таку фразу: "Як хочеш попрацювати - ляж, поспи, - і все пройде".

Знімати цю гарячку треба терміново, для цього годиться холодна вода, сніг, навіть гнучка лозина. Коли не вжити запобіжних заходів, то обличчя напухає від перевтоми сном, а очі стають маленькими і примруженими, як у щура, що виглядає з борошна.

Інколи фіксується вплив на психіку, і то дуже відчутний. У хворих спостерігаються апатії, депресії, розпачі, навіть певні розумові розлади: варто лише колишньому патріоту програти вибори, як він одразу ж кардинально змінює свою систему світогляду на життя і політику, замикається в собі, втрачає інтерес до всього.

Буває і гірше: інколи заражений навіть не може проживати на Батьківщині, бо його непереборно тягне у чужі світи в пошуках якогось лише йому зрозумілого щастя. Одночасно може з'явитися зверхність щодо тих, хто ще не заразився та не розуміє мотивів поведінки хворого.

Зневіра впливає на зір: заражені нею все добре бачать лише здалека - у сусіда, іншому місті, області чи навіть за кордоном, а все погане - лише близько, вдома. Стереоефект відсутній, тому бачити одночасно добре і погане на одному рівні практично не здатні.

Подібна ситуація й зі слухом: переважно чують лише те, що хочуть, але абсолютно глухі до націотворчих закликів, до тих ідей та перспектив, для досягнення яких треба довго й уперто боротися чи працювати. Принцип "за всіх промовчати, коли всі кричать, і за всіх прокричати, коли всі мовчать" дратує їх, як бика комуністичний прапор.

Страждає і опорно-руховий апарат: активній участі у державницьких заходах щосили опираються, одночасно їх раптово починають боліти ноги, суглоби й хребет, хапає радикуліт. Зате дивним чином все це вивітрюється при першій же нагоді піти на концерт якогось заїжджого та бажано іноземного або ж хоч деградованого та космополітизованого місцевого клоуна від шоу-бізнесу, і навіть потреба постояти кілька годин на дощі чи морозі вже зовсім не лякає.

Також щось дивне коїться з руками: від того, що у зневіреного вони завжди опущені, поступово збільшується їх довжина і вони можуть сягати майже до колін. Мало того, що довшають руки, вони від постійних самосумнівів та переживань пітніють, і тому чесно заробляти собі на прожиття нездатні, зате до них легко липне все, що десь погано лежить.

Від постійної схвильованості у зневірених паморочиться голова, та ще й крутить у животі. Періодично, залежно від зміни напрямку кон'юнктурного вітру та погоди, у хворих починається ще один розлад, який у народі називають "паперова хвороба" та ще конкретніше, але писати цього не можна з огляду на нормативну лексику.

Враховуючи специфіку й тематику нашого дослідження, назвемо цей симптом політичним бігунцем: потреба негайно присідати на ті чи інші партійні крісла виникає так часто, що для її обслуговування ледь вистарчає паперу на заяви про вступи та виходи.

У зневірених спостерігається надмірне слиноутворення, тому вони часто плюють на пропозиції долучитися до якоїсь корисної справи, на запрошення активно проявити себе в якомусь заході чи акції. Деякі зневірені, що вже давно страждають цією недугою, взагалі кажуть, що плювати їм хочеться геть на все.

Зневіра пошкоджує вестибулярний апарат, а тому хворі зовсім утрачають орієнтацію між добром і злом. У такому стані вони можуть агітувати таких же хворих і навіть здорових обирати з двох явних зол якесь менше - не таке відкрите, приховане, добре замасковане, але все ж зло.

Ніколи не можуть дозволити собі навіть подумати, що й менше, і більше зло належать до однієї деструктивної категорії і боротися треба одночасно з двома. Зневірені завжди знайдуть собі господаря з меншим нагаєм і солодшим пряником, проте ніколи не наважаться самі стати чи бодай спробувати стати господарем своєї долі на своїй землі.

Очевидно, частково атрофується мозок, тому заражена зневірою людина думає переважно шлунком і зоною живота. Наприклад, зневірена особа питання свого майбутнього та майбутнього своїх дітей розглядає виключно крізь призму "де житиме", "скільки зароблятиме", тощо, тоді як властивість мислити так, як належить людині - творінню Божому - геть зникає.

Шлунок розрізняє лише матеріальні речі, тому оперувати категоріями духовного життя просто не здатен: питання про совість, честь, гідність, шляхетність, обов'язок або нехтуються повністю, або розглядаються вельми спотвореними.

На жаль, зневіра дуже легко здатна переростати в епідемію. Тоді заражені збираються разом, і навіть об'єднуються у "професійні кодла плакальниць", "що ведуть змагання, хто гарніше плаче".

В реаліях українського суспільного і політичного життя такі об'єднання переважно іменуються партіями демократичного, правового, соціального, патріотичного, ліберального спрямування, але ніколи хворі не обирають напрямку національного чи націоналістичного.

Якщо вже епідемія досягає критичної точки поширення, то може виникнути навіть пандемія: тоді партії хворих зневірою туляться у блоки, і навіть створюють прості й широкі коаліції.

В результаті ніякого оздоровлення статися не може навіть у принципі, а учасники подібних масових заходів лише взаємно перезаражуються різними підвидами зневіри, модифікуючи сам вірус, надаючи йому додаткової живучості та заразності.

Нещодавно зауважено, що у великих скупченнях зневірених вірус може так змінитися, так мутувати, що аж спричиняє масові галюцинації серед цих нещасних. Деколи їм вже здається, що вони духовно здорові, а тому намагаються стати лідерами, пророками, месіями, рятівниками, останніми або єдиними надіями та повести народ за собою кудись вперед - очевидно, до світлого майбутнього. Тоді їм насправді ввижається, що вони здатні кудись прийти...

Люблять займатися самолікуванням. Серед зневірених побутує переконання, що суттєво й швидко може допомогти міцна оковита, в крайньому випадку - традиційне чорнило чи пиво у відповідних пропорціях.

Оскільки певна ілюзія позитивного ефекту деколи є, то з надією пришвидшити лікування часто стаються передозування. Але це вже тема дещо іншого дослідження.

Часто зневірені у пошуках зцілення звертаються до знахарів, ворожок, народних і приватних цілителів, магів, ясновидців і добребрешучих. От кому-кому, а їм вірять одразу. І якщо хтось сказав, що вибори виграє саме той, а не інший - все, так і буде.

Як їм хтось бовкне, що в Україні завжди буде бардак, бо ми такі є, - свято у це вірять і навіть нитки не урвуть, щоб перевірити підстави таких тверджень. Тому все це збіговисько чародіїв - суцільна гризота для духовно здорових, бо ж нахабно маніпулюють зневіреними бідаками, та ще й здирають з них останні копійки.

Як же вберегтися від зневіри? Добре допомагає почуття гумору, а от з масковим режимом якраз навпаки: надмірне й непотрібне маскування себе під морально здорового може мати непередбачувані наслідки.

Корисним є читання на ніч поезії Маланюка, Костенко, Скунця, Світличного.

Загалом проблема ще мало вивчена, й усі засоби, від котрих зникають згадані симптоми, можна застосовувати. Основне ж - залишайтеся християнином і українцем, бо цього імунітету зневірі ніколи не здолати!

15 лютого 2010 р.
Іван Кілик, Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
//www.pravda.com.ua/articles/2010/02/15/4772093/

Валерія Бурлакова. Чому українці не усміхаються 
Микола Жулинський. Юрій Шемшученко. Що загрожує суверенітету України?


пʼятниця, 12 лютого 2010 р.

Всю владу - народові!


НАШІ ОРІЄНТИРИ

Нова Конституція України має будуватися на нашій національній ідеї. Фахівці вислов­люють про неї різні міркування. Так, одні твердять, що нашою національною ідеєю має бути постулат «Україна для українців», другі – що це процвітання нації, треті – що це здоров’я нації (є і такі!) тощо.

У зв’язку з цим звернімо увагу на такі загальновідомі факти: давно немає старогрецької мови й Давньої Греції та Візантії, проте існує їх спадкоємиця – сучасна держава Греція, а також новогрецька мова; давно немає латинської мови й Римської імперії, проте існує їх спадкоємиця – держава Італія та італійська мова. Тому для відрізків часу 2–3 тис. років і більше такі фактори, як мова й нація, значення не мають, а основною виявляється ідея державності. Адже процвітання без власної держави – наприклад, у формі колонії – в принципі неможливе.

Але для коротших періодів в історії відомі й інші факти. По-перше, за різними дослідженнями, час існування нації – від півтисячі до тисячі років (відповідно, в середньому сучасні європейські держави існують 400–500 років, тому ми ще ототожнюємо себе з державою Богдана Хмельницького, але вже явно не з державою Київська Русь, хоча й залишаємось її спадкоємцями). По-друге, час існування будь-якої мови – в середньому до тисячі років.

Виходячи з таких реалій, ми маємо будувати державу саме з перспективою на чотири – п’ять століть. А для такої держави значення мають і її титульна нація, і мова цієї нації (тому сучасну Україну, крім української, не можна збудувати ні казахською, ні японською, ні англійською мовами; спроби Росії в першій половині ХІХ ст. збудувати державу французькою, як відомо, закінчились нічим; аналогічні результати мають й інші країни). Тому, уточнюючи попередню думку, можемо сказати, що нашою національною ідеєю є ідея національної державності, яка, гарантуючи всі права для титульної нації, одночасно забезпечувала б всі права і для інших націй, що проживають на території України, та їхніх мов.

Тривалість існування чинних конституцій становить у середньому для європейських країн (Західної та Північної Європи) приблизно 50 років, а для Північної Америки (США й Канада) – близько 120 років, причому для США – понад 200 років.

Враховуючи сказане, нова Конституція України має забезпечити тривале й безконфліктне існування цієї держави як мінімум сотню років. Гарантом такої держави може виступати тільки її народ, тобто всі національності, що її населяють.

ЯК ЗА НАУКОВОЮ ТЕОРІЄЮ 
МАЄ БУДУВАТИСЯ ДЕРЖАВА?

Основу сучасної теорії побудови держави заклали в ХУІІІ ст. французькі просвітителі, зокрема філософ та правознавець Монтеск’є. Саме просвітителі чітко визначили принципи побудови держави:

1) вона має складатися з трьох рівноправних гілок влади – виконавчої, законодавчої та судової (це означає, що жодна з них не може ліквідувати чи підмінити іншу);
2) ці три гілки влади цілковито незалежні одна від одної (інакше кажучи, одна гілка влади не може обирати чи призначати іншу, оскільки тоді одна з них автоматично стає залежною від другої; їх функції не можуть перехрещуватися).

З античних часів відомий і третій принцип, який у ХХ ст. європейські демократії доповнили новим змістом, а саме: влада має обиратися тільки народом. Це означає, що ніхто не може підмінити народ щодо права його вибору, тобто узурпувати його право на владу. Для цього волевиявлення народу має бути тільки прямим (!!!), а не опосередкованим, оскільки при непрямих виборах, як відомо, завжди є змога маніпуляцій волевиявленням.

Для подальших оцінок, на яких ґрунтуватиметься стаття, приймемо, що ситуацію, коли вся влада належить народові, оцінюватимемо в 100%, з котрих порівну 33% припадатиме на виконавчу владу, 33% – на законодавчу й 33% – на судову.

СКІЛЬКИ ВЛАДИ НАЛЕЖИТЬ НАРОДОВІ 
ЗА ЧИННОЮ КОНСТИТУЦІЄЮ?

Хочеться вірити, що творці української Конституції (1996 р.) та їх послідовники (2004 р.) щиро бажали збудувати демократичну державу, якою керуватиме народ. Саме тому в ст. 5 чинної Конституції задекларовано, що носієм влади в нашій державі є народ. Але наскільки виконується ця стаття? Розглянемо це окремо для кожної з гілок влади.

Розпочнемо із законодавчої гілки. Отже, чи обирає народ наших депутатів напряму? Як зрозуміло зараз кожному, – ні, оскільки виборці обирають не депутатів, а лише партії. Списки ж членів партій, яких пропонують обрати депутатами, формують самі партії. А на формування цих списків через убогість молодих партій явно впливають олігархічні клани, які можуть забезпечити фінансове існування цих утворень, отримуючи взамін право на лобіювання своїх кланових інтересів. Отже, можемо поставити першу оцінку стосовно законодавчої гілки влади: оскільки народ не може обирати конкретних кандидатів у депутати, а лише цілі групи, причому списки їх – закриті, то народовладдя з виділених нами 33% оцінюємо на 5%.

Чи обирає народ виконавчу владу? В основному – також ні, бо Кабінет Міністрів призначає парламент (Верховна Рада), а функції всенародно обраного президента в ділянці виконавчої влади (безвідносно до конкретної особи) вкрай обрізані, атрофовані (президент, прямо обраний українським народом, не належить до виконавчої влади, а лише реалізує її в окремих ділянках – силових структурах і зовнішній політиці). Отже, можемо констатувати, що в ділянці виконавчої влади народ формує цю гілку влади з виділених нами 33% десь на четверту частину чи максимум третину, тобто на 8–11%.

Таким чином, формування парламентом виконавчої гілки влади (Кабінету Міністрів) – це явне порушення наведеного вище другого принципу. У демократичній державі (а ми хочемо бути саме такою) це – неприпущенно.

І ще про формування Кабінету Міністрів. Оскільки за чинною Конституцією Кабінет Міністрів призначає парламент, а парламент у свою чергу обирають за закритими списками, то практично цей Кабінет Міністрів формують, зокрема, й олігархічні клани. У такий спосіб парламент явно перетворюється в опосередкований виконавчий орган олігархічної влади, а в сучасних пострадянських умовах – іноді і в орган лобіювання інтересів злочинних угруповань.

Тепер перейдемо до судової гілки влади. Суддів за чинною Конституцією у нас обирає знову ж таки не народ, а за поданням кваліфікаційних комісій при першому призначенні (на 5 років) затверджує президент, а при другому призначенні – затверджує парламент (Верховна Рада). Якщо так, то про яку незалежність служителів Феміди від виконавчої та законодавчої гілок влади може йти мова? До речі, навіть у СССР, який так гостро критикуємо, для імітації народовладдя суддів обирав народ.

Те саме стосується обрання членів Конституційного суду. Чи може бути незалежним Конституційний суд, якщо кандидатури до нього пропонують різні гілки влади, а навіть і політичні партії (опосередковано через механізми затвердження у парламенті)?

Отже, стосовно судової гілки влади не дотримуються одночасно два принципи – другий і третій. Результат не дивує: катастрофічний стан судової гілки влади загальновідомий (свідчення цього – кількість позовних заяв з України в Міжнародному суді з прав людини в Страсбурзі). Тож можемо поставити третю оцінку: оскільки народ суддів не обирає взагалі, то в цій гілці влада народу з виділених нами 33% реалізована також на 0%.

Робимо стосовно чинної Конституції невтішний висновок. Якщо ґрунтуватися на трьох наукових принципах формування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, то із задекларованих у ст. 5 чинної Конституції 100% сформованої народом влади насправді виявляється, що народ України формує її лише на… 13-16%. І цей результат не є несподіваним, а закономірним: порушення базових, засадничих принципів побудови держави веде до відповідних наслідків.

Чому ж так сталось? Річ у тім, що в молодих державах, де партії слабкі й ще не до кінця збудовані, їх формують ті структури, які володіють фінансовими ресурсами, тобто олігархічні клани. Ці клани, ініціювавши поспішне ухвалення змін до Конституції 2004 р., фактично усунули від влади народ, замінивши його собою. Не виключаю, що на такі зміни Конституції могли вплинути й зовнішні чинники.

СКІЛЬКИ ВЛАДИ НАЛЕЖАТИМЕ НАРОДОВІ 
ПІСЛЯ УХВАЛЕННЯ НОВОЇ КОНСТИТУЦІЇ?

Відповісти на це запитання доволі просто, оскільки запропонований Президентом варіант Конституції, за кількома суттєвими винятками, можна сказати, є клоном чинної Конституції. Тут маю на увазі, зокрема, запропоновану Віктором Ющенком ліквідацію закритих списків і заміну їх відкритими (до речі, в проекті про таку заміну явно не сказано, оскільки це, мабуть, передбачається перенести на норму закону про вибори). Але чи розв’язує ця норма кардинально питання про обрання від партії конкретного депутата на конкретному територіальному окрузі? Ні, бо список зі 100 чи 200 прізвищ – що читай, що не читай – а за обрану партію голосувати все ж доведеться, оскільки усунути конкретного кандидата-олігарха чи кандидата-злочинця з цього списку виборець не може (це вцключне право партій).

І все ж запропонована зміна відразу ж дає змогу оцінити реалізацію народом свого права формувати законодавчу владу на оцінку десь у межах 20–25%.

Що стосується виконавчої влади (Кабінету Міністрів), то в новому проекті народ так само усунутий від її формування, оскільки президент не належить до виконавчої гілки влади. Президент, незважаючи на його всенародне обрання, лише виконує деякі функції виконавчої влади. Тому реалізацію народовладдя у виконавчій гілці слід оцінити так само, як і в чинній Конституції на 8–11%.

Тут внесемо уточнення стосовно функцій президента, які делегуються йому чинною та запропонованим проектом Конституції. Крім деяких виконавчих функцій, йому відводять також роль глави держави і гаранта Конституції. Це, звісно, добре, але…

Чи може президент у принципі бути гарантом Конституції, якщо він сам частково виконує функції виконавчої влади? Зрозуміло, що ні, бо порушується принцип незалежності гілок влади. Та й який механізм реалізації цього права? Адже сам президент цього свого права реалізувати не може. Отже, через Конституційний суд? То, може, цей суд і є справжнім гарантом Конституції, а всі розмови про президента як гаранта – лише марнослів’я? Марнослів’я, що має чітку мету – навісити на посаду президента невластиві йому функції, щоб затуманити народові глузд і, як результат, відібрати від нього право самому формувати виконавчу гілку влади (а отже, порушити третій принцип).

Хто ж затуманює глузд? Зокрема, деякі партії (наприклад, комуністична та низка інших), які хочуть шляхом або ліквідації посади президента, або обрання його парламентом усунути народ від формування виконавчої гілки влади.

Звісно, тут можна заперечити, згадавши, що в деяких європейських країнах (ФРН, Чехії, Італії, Угорщині, Естонії) президентів обирають у парламентах. Так, справді обирають. Але, думаю, ніхто не зможе заперечити й того, що демократії в цих країнах було б значно більше, якби своїх президентів обирав не парламент, а народ.

Звертаємо увагу на те, що всі проведені в Україні опитування однозначно засвідчують: населення в основній масі компетентне, а тому однозначно (близько 80%) висловлюється за пряме обрання президента саме народом.

Щодо судової гілки влади, то в новому проекті обрання суддів так і залишилось привілеєм виконавчої та законодавчої гілок влади. Отже, наявне порушення, як і раніше, другого й третього принципів одночасно. Таким чином, оцінка прямого обрання народом судової гілки влади – 0%.
У сумі для всіх трьох гілок влади маємо реалізацію народовладдя в межах 28-36%. Як кажуть, не густо

ВСІ СТО ВІДСОТКІВ ВЛАДИ – НАРОДОВІ!

Отже, нова Конституція має бути Основним Законом сильної держави на сотню – дві років, основна ідея якого – державність України. Для забезпечення сили цієї держави її Конституція має ґрунтуватися на трьох наукових принципах, сформульованих французькими просвітителями.

Отже, насамперед, Конституція надає народові можливість реалізувати своє конституційне право прямо обирати всі три гілки влади: і законодавчу, і виконавчу, і судову. Жодна з них не може обирати іншу.

НАРОД БЕЗПОСЕРЕДНЬО ОБИРАЄ 
ЗАКОНОДАВЧУ ГІЛКУ ВЛАДИ – НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ

Почнемо з формування законодавчої гілки влади. Парламент України, як пропонували вже два наші президенти Л. Кучма та В. Ющенко, має бути двопалатним. Нижня палата має представляти партійну структуру суспільства (вибори – від партій), а верхня – регіональну (вибори від територій).

Адже ще за часів Президента Л. Кучми більш як 80% населення на всенародному опитуванні висловилось саме за таку його форму. Чому? Та тому, що такий парламент стане засобом зрівноваження устремлінь різних партій та різних регіонів країни, а ми знаємо, що ці проблеми для нас дуже актуальні. Крім того, обом палатам, вибачте за банальність, доведеться шукати консенсусу між собою, а це зменшить їхнє антиконституційне бажання керувати країною – виконавчою та судовою владою.

Після опитування було здійснено додаткове анкетування, внаслідок чого деякі політики начебто переконали Л. Кучму, що двопалатний парламент нам не потрібен, і він з цим погодився. Панове політики, не «дуріть» знову народ і не підміняйте його волевиявлення своїм бажанням керувати країною. Народ визначився однозначно: він – за двопалатний парламент. Тому не забувайте, що ви – лише виконуєте волю народу, а не керуєте ним.

Народ, звісно, може помилятися, але тоді, коли йому дають неповну чи спотворену інформацію. Тому, панове політики, щоб не сталось цього, давайте народові максимально повну й максимально вичерпну інформацію.

Нижню палату законодавчої гілки влади народ має прямо обирати на партійно-мажоритарній основі, тобто лише з кандидатур від партій за принципом: на кожен територіальний округ – по одному кандидату від кожної партії. Верхню палату народ має прямо обирати також на мажоритарній основі (по три депутати від кожної області, як запропоновано в проекті Президента В. Ющенка).

У парламент слід обирати лише тих депутатів, які відпрацювали не менше одного терміну в місцевих радах (для обрання достатньо більше 50% голосів). Кандидатам, що не працювали в місцевих радах, для обрання потрібно більш як 55–60% голосів. Це відсіє з парламенту випадкових людей і кар’єристів.

Недоторканність депутатів має бути суттєво обмежена й стосуватися лише виконання ними депутатських обов’язків.

На рівні місцевої влади варто повернутися до мажоритарної системи виборів. Тут має діяти не принцип партійної належності, а рівень фаховості, професійності людей, яких обирають до місцевих органів влади. Так, для більшості з нас основне, щоб мер умів організувати регулярне вивезення сміття з вулиць і площ, а не те, до якої партії він належить; це вже, даруйте, друго- чи навіть третьорядні деталі.

НАРОД БЕЗПОСЕРЕДНЬО ОБИРАЄ 
ГОЛОВУ ВИКОНАВЧОЇ ГІЛКИ ВЛАДИ – ПРЕЗИДЕНТА

Для формування виконавчої гілки влади народ має прямо обирати президента – голову виконавчої влади й главу держави. Президент одноосібно формує Кабінет Міністрів. Адже люди висловили довіру саме йому, а не комусь іншому, зокрема не партіям і не парламентові, а тому керувати цим органом виконавчої влади має тільки він – президент. Якщо потрібно, то в ролі свого першого заступника він може призначати прем’єр-міністра.

Зрозуміло, що така держава буде за сучасними класифікаціями належати до числа президентських. І це повністю відповідає духу колишньої гетьманської держави, де гетьманів – голів виконавчої влади – обирав народ. Це відповідає традиціям українського народу.

Біда не в президентській формі держави, в якій всі три гілки влади однаково сильні. Біда в тій державі, в якій хитка влада чи порушена рівновага між різними її гілками, в якій не народ керує своєю державою, а випадкові скоробагатьки й кримінальні авторитети чи олігархи.

НАРОД БЕЗПОСЕРЕДНЬО ОБИРАЄ 
СУДОВУ ГІЛКУ ВЛАДИ

Суддів усіх рівнів має прямо обирати на місцях народ. При цьому тільки на обмежений термін (наприклад, п’ять років). Допускають до участі у виборах суддів кваліфікаційні комісії, які функціонують і зараз.

Вкрай доречним є функціонування інституту присяжних засідателів (цей інститут є і в чинній Конституції, проте поки що не функціонує). Нічого гріха таїти: купити одного суддю значно легше, ніж десяток засідателів.

Голову Верховного суду має прямо обирати народ. Членів Верховного суду – збори суддів України всіх рівнів.

Гарантом Конституції має виступати лише Конституцій­ний суд. Його голову також прямо обирає народ, а членів Конституційного суду – збори суддів України всіх рівнів.

Для відкликання народного депутата чи судді має діяти простий механізм: за відкликання на підписних листах ставлять свої підписи не менше 55–60% виборців (для обрання достатньо більше 50%). Наявність необхідної кількості підписів за відкликання депутата чи судді встановлюється в судовому порядку.

ПРО САМУ КОНСТИТУЦІЮ

Завдання нової Конституції – встановлювати рівновагу між трьома гілками влади; блокувати можливість виконання однією гілкою функцій іншої; створювати умови, за яких одна гілка влади при порушенні іншою законів держави на основі рішення Конституційного суду має право розпускати іншу; забезпечувати народові не позірне, а дійсне управління державою шляхом проведення виборів і референдумів. Тому основна увага, крім Конституції, в нас має бути зосереджена на таких базових законах держави, як закони про вибори трьох гілок влади, а також на законі про референдум.

Конституція встановлює норму, за якою всі державні службовці, а також члени їхніх сімей зобов’язані декларувати свої статки й доходи при вступі на посаду, щорічно й при виході з посади. Паралельно державні службовці декларують також свої витрати (тоді, даруйте, брати хабарі й красти стане просто технічно неможливо).

У Конституцію потрібно ввести поняття рідної мови. Кожному громадянинові України Конституція гарантує недоторканне й беззастережне право спілкуватися рідною мовою. Поряд із цим мають бути чітко визначені сфери використання державної мови, де її функціонування – обов’язкове, а при порушенні передбачити належні санкції.

ЯК ПРИЙМАТИ НОВУ КОНСТИТУЦІЮ?

Створювати новий Основний Закон не можна доручати ні апаратові президента (бо тоді матимемо Конституцію з превалюванням президентської гілки влади), ні парламентові (тоді матимемо Конституцію з превалюванням парламентської гілки влади), ні, зрозуміло, судовій владі.

Має бути створена Конституційна асамблея, до якої увійдуть незалежні фахівці-правники. Вони складають присягу про те, що упродовж 10–15 років після прийняття Основного Закону не увійдуть до складу жодної гілки влади (звісно, це обмежить на вказаний термін їх громадянські права). Лише за такої умови ми будемо гарантовані, що Конституція створюватиметься не під конкретну людину чи олігархічний клан, не під певну гілку влади, не під якусь політичну партію, а, якщо можна так сказати, – «під» народ України.

Перед тим, як укладати проект нової Конституції, потрібно внести відповідні статті про Конституційну асамблею в чинну Конституцію. Інакше владу в народу знову поцуплять або парламент, або Президент, або партії, або ще хтось. Інакше кажучи, найперше потрібно розробити механізм, а вже потім запускати його в дію.

Всі подальші зміни до Конституції можуть вноситись тільки через Конституційну асамблею. А вони неминучі. Так буває практично в усіх країнах світу – конституції зазнають постійних змін. Одними з найдовговічніших є конституції сучасних європейських держав – середня тривалість їх існування трохи більше 50 років.

Що стосується прийняття Конституції на референдумі, то схиляю голову перед відвагою першого Президента України Л. Кравчука, який не побоявся винести на всенародний референдум питання незалежності. Але там питання було лише одне, а при обговоренні Конституції їх виникають тисячі. То чи може баба Параска, яка на своєму городі разом із дідом Петром копає картоплю, фахово висловити свою думку про устрій держави з перспективою на майбутні п’ятсот років? Сумніваюсь.

Але Верховна Рада затверджувати нову Конституцію також не може, причому категорично й однозначно, бо тоді матимемо Конституцію «під Верховну Раду» з усіма сьогоднішніми негативними наслідками. Механізму ж затвердження Основного Закону Конституційною асамблеєю в нашій теперішній Конституції немає. Тому вихід є лише один (його й запропонував Президент України В. Ющенко) – затверджувати нову Конституцію на всенародному референдумі. І з цим потрібно погодитись. Робити це доведеться новому президентові незалежно від того, яким буде його прізвище.

ВЕНЕЦІАНСЬКА КОМІСІЯ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ ТРАДИЦІЇ, 
ЩО «СКЛАЛИСЯ ІСТОРИЧНО».

Як повідомили ЗМІ, проект Конституції Президента В. Ющенка схвалила Венеціанська комісія (якраз навпаки – ред.). Для нас це видається дивним, оскільки, як було показано, в цьому проекті є порушення принципів, викладених на початку статті. То чим може бути викликане таке схвалення?

Пригадаймо, що сучасний парламентаризм виник в Європі XVII–XVIIІ ст., тобто дещо раніше, ніж французькі просвітителі сформулювали викладені вище принципи. Можливо, саме тому, що в європейських державах структури влади склалися раніше, ніж принципи просвітителів, сучасні європейські правничі структури, в тому числі й Венеціанська комісія, лояльніше ставляться до порушень принципів просвітительства, зокрема народовладдя. На появу таких порушень в XVIII–XIX ст. суттєво вплинуло те, що правлячі кола Європи (тогочасне дворянство) в такий спосіб намагалося зберегти за собою владу, підмінивши справжнє народовладдя представницькою демократією. Тому стосовно рішення Венеціанської комісії можна сказати так: у Європі так «склалося історично».

Тому можна сказати, що запропонований Президентом В. Ющенком проект Конституції відповідає європейським традиціям і стандартам. А тому дорікати Венеціанській комісії, мабуть, не варто.

Проте паралельно потрібно сказати й інше: запропонований проект не відповідає принципам народовладдя. Тому нам для досягнення поставленої мети на відміну від Венеціанської комісії треба мати свій розум – нам потрібна українська держава, керувати якою для забезпечення її тривалого існування має сам народ.

ПЕРЕД ЗАВЕРШЕННЯМ: ЧОМУ АМЕРИКАНЦІ 
ГОРДЯТЬСЯ СВОЄЮ КОНСТИТУЦІЄЮ?

Будь-який читач може запитати: а чи існує така конституція, яку тут описав автор?
Так, існує! Це конституція однієї з найбільших держав сучасності. Але перед тим, як її назвати, хочу однозначно заявити: я не є прихильником імперської політики жодної держави (і тієї, що описуватиму, також). Кажу це для того, щоб читачі чітко розрізняли державний устрій та державну політику й не робили хибних асоціацій: одна річ – політика, а інша – державний устрій.

Отже, назва цієї держави – Сполучені Штати Америки.

Там, як відомо, президента, що є головою виконавчої влади і главою держави, обирає народ; депутатів парламенту також обирає народ; суддів також обирає народ. Проте й тут не все так гладко й ідеально. Річ у тім, що вибори президента є двоступеневими, а суддів народ обирає лише для судів першої інстанції. Тому за нашою методикою ми оцінюємо відповідність формування влади в цій державі переліченим вище трьом принципам десь на 80%. Але ж це не 28–36%, як пропонується в проекті Конституції у нас зараз!

Може, саме тому американська Конституція й існує понад 200 років, що вона забезпечила народові значно більше народовладдя, ніж у Європі (пригадаймо: середня тривалість сучасних європейських конституцій у середньому лише 50 років)?

Ось чому американці так пишаються своєю конституцією. Нам би таку! Нам би, як писав ще Тарас Шевченко, такого Вашингтона, який би запропонував таку конституцію!

Та, зрештою, нам її вже частково й запропонували, тільки ми цього чомусь не помітили чи не хочемо помічати. І зробив це один із кандидатів у президенти – Анатолій Гриценко, який запропонував свій проект Конституції України, де голову виконавчої влади напряму обирає народ. Проте цьому кандидатові в президенти забракло мужності зробити ще один крок – надати народові право самому обирати судову гілку влади. А треба було! Зрештою, ще не пізно.

Я ХОЧУ ЖИТИ В СИЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ!

Для сильної держави нам потрібно створити Конституцію не на основі європейських традицій, що «склалися історично», а на трьох принципах, встановлених ще французькими просвітителями. І вигадувати нічого нового не варто, тим більше доморощеного (все вже давно відомо й багаторазово перевірено). Не будьмо смішними й не винаходьмо велосипед. Шануймося!

Нам потрібен сильний та дієздатний парламент, нам потрібна сильна президентська влада, нам потрібен справді сильний, незалежний і непідкупний суд. І всі вони – напряму обрані народом.

Боятися сильної законодавчої, виконавчої та судової влади, тобто сильної української держави, можуть лише її вороги та вороги українського народу.

Я хочу жити в сильній державі. А ви? Якщо ви також, то в проекті нової Конституції віддаймо 

ВСЮ ВЛАДУ – НАРОДОВІ! 

Адже в нас (пишаймось цим!) була свого часу одна з перших у світі конституцій – конституція Пилипа Орлика. То, може, варто продовжити давні традиції першості?

Якщо ж ні, то чесно й відверто скажімо про це в ст. 6 нового проекту Конституції: у нашій державі прямого народовладдя немає, а є лише представницька демократія.

ЩО РОБИТИ ДАЛІ?

По-перше, доповнити чинну Конституцію лише однією статтею про те, що вносити новий проект Конституції чи зміни до нього може тільки Конституційна асамблея.

По-друге, оскільки запропонований проект Конституції лише декларує, але не реалізує принцип безпосереднього народовладдя, то передати підготований Президентом В. Ющенком проект для внесення необхідних змін і доопрацювання спеціально створеній для цього Конституційній асамблеї.

Краще ретельно й сумлінно один раз попрацювати п’ять років і забезпечити спокій дітям, правнукам і праправнукам на наступні два століття, ніж вносити в наступні два століття зміни в Основний закон держави з неминучим гармидером кожні десять років. Не поспішаймо! Не повторімо конституційні помилки 2004 року.

Зиновій Партико, доктор філологічних наук (Запоріжжя)
Журнал «Універсум, 12.02.2010. 1–2 (195–196)
//www.universum.lviv.ua/journal/2010/1/partyko_1.htm

С. І. Васильківський. На варті. Близько 1890 р. Козачий пікет. 1888 р. //uk.wikipedia.org/wiki/Васильківський_Сергій_Іванович