вівторок, 29 червня 2010 р.

Конституция v 2.010


Сразу после избрания Виктора Януковича Президентом Украины в стране всё стало хорошо. И не просто хорошо, а лучше некуда. Стоит посмотреть новости по телевизору, чтобы проникнуться оптимизмом и уважением к новой власти.

Как в лучшие времена, растёт валовый внутренний продукт. Правда, вдвое медленней инфляции и на фоне кризиса фондового рынка. Но о таких нюансах пусть беспокоятся экономисты. Главное - растёт, а не падает!

Цены, наоборот, перестали расти и даже чуточку упали. Хорошая новость - для простых избирателей, конечно, а не для раскулаченных нефтетрейдеров.

Власти, сумевшей отрегулировать цены по полной программе - гип-гип-ура! А если страдает товарооборот и предприниматели уходят в тень - так им и надо, спекулянтам.

В общем, настал полный порядок и стабильность. Растёт процент жиров в масле, намазанном на народный бутерброд. Благо, при власти виртуозы приписок советской закалки. Даже МВФ почти убедили.

Одно непонятно: если эта замечательная вертикаль исполнительной власти уже построена согласно действующему Основному Закону - зачем Янукович бубнит, что надо менять Конституцию? Ответ на этот вопрос является ключом к пониманию стратегических планов президентской команды.

Если внимательно изучить обращение Президента к народу по поводу Дня Конституции, легко угадываются несколько прозрачных намёков.

Во-первых, о правах простого человека. Янукович характеризует Конституцию так: "В части определения прав и свобод человека она считается одной из самых прогрессивных в мире". Значит, переписывать Конституцию будут не ради наших прав и свобод. А ради чего?

Читаем дальше: "Некоторые ее нормы, в частности, поспешно принятые в конце 2004 года, стали причиной разбалансирования и серьезного кризиса власти" - утверждает Янукович. Стало быть, выборы по пропорциональной системе и сильный парламент ему мешают работать. Захотелось вернуть "мажоритарку".

Далее Янукович говорит: "хочу подчеркнуть - исправление существующих недостатков, процесс совершенствования Конституции никоим образом не должен превратиться в политическую акцию".

Вот тебе и раз... Крупнейшая политическая реформа - не "политическая акция"?! Но этот парадокс несложно объяснить.
Янукович, видимо, не хочет, чтобы его воспринили как политика. Он - выше политики. Он, по словам председателя хмельницкой обладминистрации Василия Ядухи - "власть от Бога"!

Слушаем дальше "помазанника": "В основе конституционных изменений должен быть заложен принцип общественного консенсуса, объединения политических и общественных сил вокруг идеи развития страны, устранения факторов напряженности в государстве".

"Общественного консенсуса", то есть единогласия по всем вопросам у нас не было с советских времён.

"Идея развития страны", убедительная, словно манифест коммунистической партии, существует пока только в Администрации Президента. Остальная страна просит власть не мешать людям развиваться. Но разве это - "идея"? Так, местечковый экстремизм...

"Факторы напряжённости в государстве" возникают около той же Администрации Президента благодаря неожиданным и конфликтным решениям.

В общем, как ни крути, слова Януковича означают: в основе конституционных изменений должен быть заложен принцип единогласного одобрения политики Виктора Януковича. Которая на самом деле вовсе не политика, а Божье благословение.

Ясно, что при таком подходе оппозиционных сил не может быть в принципе. Ведь если власть послана Богом, место оппозиции - только в преисподней.

Хочется поздравить нашего Гаранта с Днём Конституции. И дать ему бесплатный совет: не придумывайте велосипед, Виктор Фёдорович!

Подходящий Вам проект Конституции (см. комментарий - ред.) давно написал сатирик Виктор Шендерович. Согласно проекту, страной правит Дедушка, обеспечивающий восход и закат солнца на благо народа, задача которого (народа) - не мешать Дедушке.

Вы ведь этого хотите, господин Президент?

Юрий Шеляженко, 29 июня 2010 г.
//www.pravda.com.ua/columns/2010/06/29/5180597/

//durdom.in.ua

понеділок, 28 червня 2010 р.

Надоело...


Ты слышал новость, народ? Янукович – это твой Обама. 

Не, не потому, что обое черные. Скорее, может, голубые? 

«Я видела, как загорелись их взгляды при их контакте», -- заходится восторгом надысь в телевизоре Ганя.

С чего горело-то? Типа, «они с первого полуслова нашли общий язык».

Прикинь, где они его нашли? Не, ну конечно. «Хочешь, – говорит с порога на конкретном русском Янукович, – уран?»

Обама аж подскочил, загоревшись по-американски. Так и поразумелись.

А Ганя-то в своих вылизываниях навевает нездоровые ассоциации.

Ну. Пиратский корвет бороздит Карибское море. Юнга спрашивает боцмана: «Черная метка – это смертный приговор? – Смертный. – А голубая? – Тоже ничего хорошего».

Гане как бы никто не указал, где место Моники. И как на самом деле надо использовать свой главный рабочий орган.

Не, ну уже ничего не надо говорить. Поздно.

И поздно стало не сейчас, а в праздник народовластия, посадивший на белого коня «Витю три процента».

А то, что всего за полгода этот праздник демократии круто и беспрепятственно финишировал Днем памяти Конституции – такая уж неожиданность? Разве что для «протывсихов».

Которые и сегодня упорствуют. А куда деваться? «В театре, во время представления, зритель почувствовал, что совсем рядом сильно завоняло. Он поворачивается к соседу и спрашивает: «Простите, вы что – обосрались? – Да, а что?»

Ну, страна, у тебя налито? Помянем болезную. Светлая память, Конституция.

Судьба её была нелегкой. Вспомним, как, мучительно народившись, она страдала при Кучме. Перманентно.

И даже сгорала со стыда, когда самый гуманный суд в мире – украинский Конституционный Суд – вычисляя сроки Кучмы, из «1+1», не приходя в сознание, получил упорное «1».

Про то, как её, Конституцию, целесообразно и спешно реформировали без мозгов и наркоза – лучше не вспоминать без валидола.

Но, конечно, обрезание главного члена до малофункционального аппендикса сыграло свою историческую роль, и Ющенко, как ни тужился, но так и не стал Кучмой.

Хотя при Ющенке отношение к Конституции заметно изменилось. Если Кучма на неё изощренно клал, то Ющенко тупо ложил. С прибором.

И если при этом он не поимел никакой существенной пользы в самоусилении себя, то дело в приборе. Категорически безъяйцевом.

Что такое реальный прибор, выкуенный в суровом донецком краю, с железными подвесками заплодоносившей пальмы Мерцалова, Конституция окончательно поняла, когда великий Суд от её имени радостно оповестил о законнорожденности тушек.

Конституция почувствовала себя крольчихой, из чрева которой неиссякаемым потоком выстреливают «тушканчики», и испустила дух.

Букву тоже испустила. Но этого уже никто не заметил. Потому что раньше у её тела дежурил парламент, периодически защищая её от совсем уж бесстыжих посягательств насильников с Банковой.

А теперь парламента нет – есть большая группа товарищей-кнопкодавов да типа спикер Вава, которому не до Конституции, потому как есть волнение, куда ближе к личному телу, вибрирующему от страха перед тем же железным прибором.

В общем, прощай Конституция! Реинкарнация, обещанная тебе Януковичем, это филькина грамота для народа и индульгенция для власти. Единоличной. Под семейным зонтом единовластной партии.

Собственно, ничего ж нового под Луной, мы это уже проходили. В совдепии.

Ой-ой, а что там дедуля Азаров старательно выговаривает мовою по телевизору.

Я плачу! «…недавні роки наочно засвідчили, як дорого коштує державі, людям нехтування тією величезною силою права і правди, які містить в собі Конституція… Коли влада порушує Конституцію, вона тим самим порушує основоположні права кожного громадянина. Це найголовніший урок минулих років».

Дедуля как бы не знает, что нынешний режим сотворяет с Конституцией?

Ну, это ж не тот известный случай?   «А где дедушка? – Пошел гулять с собакой. – Так вот ж она! – Забыл».

Не-не. В этом издевательском лицемерии на голубом глазу и есть махровый сталинско-брежневский совок – в самой своей кондовой, крайне патологической форме.

Привет от Оруэлла: действительность существует только в сознании партии. Что партия считает правдой, то и есть правда.

И главная задача – научить всех видеть реальность глазами партии. А не хочешь – заставим чтить лозунги партии: «Война – это мир, свобода – это рабство, незнание – сила».

А для сомневающихся в реальности нового-старого режима -- КГБ Хорошковского устраивает показательные выступления, запрещая въезд на территорию страны руководителю украинского офиса Фонда Конрада Аденауэра Нико Ланге, вполне внятно раскритиковавшему ранее и 100 дней Януковича, и всё, что они повлекли.

После скандала на весь мир этого эксперта, продержав 10 часов в депортационном обезьяннике «Борисполя» без объяснения причин, таки в страну пустили, сославшись на недоразумение.

А какое тут «недоразумение», если Служба, выходит, отслеживая, кто что сказал, автоматом заносит в «черные списки» неблагонадежных иностранцев, и автоматом же, видимо, запускается механизм как бы защиты национальных интересов, приравненных сегодня к интересам режима Януковича.

Впрочем, это всё детали, и их столько!.. И чего их тереть? Надоело.

Как там в народе говорят? Опыт – это когда на смену вопросам «что? где? когда? как? почему?» приходит единственный вопрос: «На хрена?».

Этот вопрос, кстати говоря, поселился на кухонных посиделках, где средний бизнес-класс пытается понять, как дальше жить в российской префектуре – донецкой Украине, как успеть спасти хоть что-нибудь от алчущей своры, одуревающей в своей безнаказанности.

Не, ну беспредел – уже мусорня им. Могилева, типа борцы с экономической преступностью, массово, начиная с районов, пошли по точкам грабить. Типа, «крышевать». С хрен знает какого года таких наездов легальные бизнесюки не помнят.

У них одна пока надежда в этом разгуле «законности и правопорядка» – ну, что там фраера сгубило?

Да. И сидят вот так крепкие способные сорокалетние (плюс-минус) мужики, глушат, скорбят, иногда выясняют отношения – кто там Тигипком обнадежился, и разумно ли, что не подняли своими голосами конкурентность Гриценко, и кто там голосил «протывсих»…

На Юлю тоже не надеются особо, и не потому, что она их изрядно под занавес потрепала, кризисно спасая казну – это ж ни в какое сравнение с сегодняшней явочным порядком экспроприацией не идет.

А потому, что не видят никакой ни Юлиной, ни оппозиционной потенции.

Кстати, Юля, девонька, сними корону! Всяка женщина, начиная новую жизнь, меняет прическу! Потому как внешние изменения тянут за собой все прочие.

Ощути себя по-новому, не царицей во внутреннем «экзиле», а борцом, понимающим новые реалии и масштаб черновой пахоты в уже неукраинской Украине.

Потому что на самом деле надо начинать с нуля. Уже забыв, что Витя – «три процента».

И уже не в стране Майдана, а в стране, где за всё это время большинство народа, оказывается, не поняло даже элементарную эпопею с газовыми «Рогами-копытами» Фирташа.

А совсем уж честно говоря, в той стране – что сверху, что снизу – точно по классику: «Невежество – ночь ума, ночь безлунная и беззвездная».

Ага. Ну, в общем, средний бизнес-класс, основа и костяк демократического общества, острее всех ощущает себя в полной жопе. «Валить на хер» – не то, чтоб уже решимо-выстрадано звучит, но эмоционально и бесконечно выхлюпывается…

Легко сказать – валить… А «внутренняя эмиграция» – это ж не для людей конкретного дела, они рефлексиям не обучены. В отличие от некоторых…

Так я говорю, прощевайте, люди, прощевай, страна. Эмигрирую я. Внутренне. В деревню.

Если что, не поминайте лихом. Я вас любила, как могла.

Татьяна Коробова, 28 июня 2010 г.
//durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/5772.phtml

Юрій Опекан. Шарж «Віктор Янукович»
Ігор Конденко. Карикатура «Машина Регіонів»
//veselahata.com/tag/partiya-regionov/?lang=uk

Звернення Президента України Віктора Януковича до Українського народу з нагоди Дня Конституції України 2010



Вітаю вас з державним святом – Днем Конституції України! Сьогодні виповнюється чотирнадцять років відтоді, як наша країна отримала важливий, основоположний для новітнього державотворення документ.

28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла Конституцію України, яка закріпила права і свободи громадян, суспільно-політичний та державний устрій, основні принципи взаємодії гілок влади, засади регулювання найважливіших суспільних відносин.

Основний Закон держави – це ядро правової системи, фундамент, на якому базується все законодавство, а також процес державно-правових перетворень, демократичного розвитку країни. Це основа стабільності в суспільстві.

Визначаючи засади розвитку країни, наша Конституція опирається на національний історичний досвід. Україна має багатовікову конституційну традицію. Її коріння бере початок з «Руської правди» Ярослава Мудрого та Конституції Пилипа Орлика, яка, на думку істориків, є першим європейським конституційним актом у сучасному розумінні і якій виповнилося 300 років.

Ці документи стали історичною основою прийняття Декларації про державний суверенітет України, двадцятиріччя якого ми відзначаємо цього року, та найголовнішого документа новітньої української доби – Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

Прийнята у 1996 році Конституція України у ключових своїх положеннях пройшла випробування часом. У частині визначення прав та свобод людини вона вважається однією з найпрогресивніших у світі. Разом з тим досвід державного будівництва впродовж років, що минули з часу прийняття Основного Закону, засвідчив – Конституція України в сучасних динамічних історичних умовах потребує деяких змін.

Деякі її норми, зокрема, поспішно прийняті у кінці 2004 року, стали причиною розбалансування та серйозної кризи влади, а відтак – об’єктом обґрунтованої критики всередині країни та з боку міжнародного співтовариства.

Водночас хочу наголосити – виправлення існуючих недоліків, процес удосконалення Конституції жодним чином не повинен перетворитися на політичну акцію. Це серйозна зміна суспільних відносин, яка має опиратися на волю народу, відповідати сучасним реаліям та визначати поступ держави в цілому. В основі конституційних змін має бути закладено принцип суспільного консенсусу, об’єднання політичних та громадських сил навколо ідеї розвитку країни, усунення чинників напруження в державі.

Сьогодні, відзначаючи свято Конституції України, закликаю усе українське суспільство до єднання задля безумовного виконання положень Основного Закону, гарантування прав і свобод людини та громадянина в нашій країні.

Маємо пам’ятати, що лише наші спільні та сконсолідовані зусилля стануть запорукою процвітання держави та єдності народу.

Ще раз вітаю усіх співвітчизників з Днем Конституції України. Бажаю злагоди, миру та добра. Нехай дотримання конституційних норм, неухильний захист прав і свобод людини стануть запорукою успішного розвитку Української держави, утвердження гуманізму та верховенства права на нашій землі.

Віктор Янукович, 28 червня 2012 р.
//www.president.gov.ua/news/17506.html

На порозі щоразу іншої України


 "Якщо держава є певною спільнотою,
а саме спільнотою громадян
за певного політичного устрою,
а він змінюється і відрізняється від попереднього, -
тоді й державу не можна вважати тою самою.
Ми ж як говоримо: хор в комедії - одне, хор у трагедії - інше,
навіть коли його учасники - одні й ті самі особи".
Арістотель. "Політика"

Ми все ще змушені говорити про Конституцію як про незавершену роботу: "обговорювати" і "дискутувати", а не "апелювати" чи "посилатися" на неї як на доконаний факт. Адже не слід зайвий раз нагадувати, що Конституція - не просто документ, а Основний Закон, який визначає систему врядування у внутрішньому житті та окреслює державний профіль країни на політичній карті світу.

Навіть необізнаній в політико-правових тонкощах людині досить легко зауважити той факт, що актуалізація питання конституційних змін в Україні кожного разу різна, натомість аргументація - здебільшого однакова.

Але остання, як правило, скидається на колоду карт, що перетасовуються без кінця, і кожної іншої гри та сама карта опиняється то в одних, то в других руках. От і сьогодні говорити (чи то пак писати) про Конституцію спонукає не лише формальний привід - День Конституції, - а й значно більш важливіші реалії політичного сьогодення.

"Демократичні пошкодження" і "авторитарні травми"

Нинішній період конституційного процесу в Україні розпочався у 2004 році зі сумнозвісної "політреформи". Попередні п'ять років йшла боротьба за повноваження, хоч і більш-менш в межах існуючого конституційного поля, про що свідчить активне залучення до цього протистояння судової гілки влади.

Метою усіх, хто брав участь у перетягуванні владного канату, було "збалансування" та "ефективність" системи влади. Проте кожен уявляв цей стан по-своєму і найголовніше - аби не так, як суперник. Ющенко програв ці змагання, головним чином через внутрішній розкол в помаранчевій команді: у Тимошенко був свій власний "баланс влади", який не відповідав "балансу" президента країни.

Саме характер та методи впровадження "політреформи" визначили найважливішу рису цього процесу - персоніфікований характер Конституції. Саме ця риса відіграла ключову роль у подальших дебатах навколо змін до Основного Закону. І схоже, що вона й сьогодні стає підґрунтям для чергової актуалізації конституційних перетворень.

Ще будучи кандидатом у президенти Віктор Янукович оголошував свої наміри щодо зміни Конституції. І це оминаючи т. зв. "конституційну змову" між Партією регіонів та БЮТ. Та сюжетна лінія була невдалою і перетворилася на "невикористанні кадри" для кінофільму.

У березні місяці вже як президент України Віктор Янукович ще більш виразно дав зрозуміти, що питання не закрите: "Ми всі бачили останні п'ять років, як країна все ходе навколо тієї Конституції, яка була прийнята наприкінці 2004 року поспіхом... Майбутнє наше залежить від того, як ми знайдемо можливість, політичну волю, змінити цю Конституцію" .

Але окрім цього, Президенту належить ще одна невеличка ремарка. Він зазначив: "Я вважаю, що одразу ми не вийдемо на оптимальний варіант. Такого не буває" (там само).

На той момент це можна було сприйняти як невизначеність або не першочерговість даного питання для нової владної команди. Та буквально за кілька місяців стало зрозуміло, що це не так.

За дуже короткий час ми побачили, як нова владна команда вибудувала чітку владну вертикаль під одну людину - президента.

При цьому, як стає дедалі більш зрозуміло, вона не надто переймається, що, отримавши разом з президентських кріслом de jure парламентсько-президентську модель, вона не законом і правом, а політичною волею, трансформувала країну у de facto президентсько-парламентську. Що ж, як казали римляни "auctoritas, non veritas, facit legem" ("Не істина, а влада створює закон").

Щойно в парламенті з'явилася якась надія на конституційну більшість, регіонали ще з більшою впевненістю заговорили про зміни до Конституції. Більше того, глава Адміністрації Президента відкрито декларує прихильність нової владної команди до аналогії "Кучма-2".

Звичайно, при цьому, з одного боку, колосально виграючи від об'єктивної кон'юнктури, пов'язаної з загальновизнаною політичною безхарактерністю попереднього президента. І водночас майстерно легалізуючи у суспільній свідомості формальний стан справ у країні, а саме фактичну монолітність владних повноважень в особі діючого Президента.

Звісно, і кучмівська модель передбачала "велику концентраціювлади в одних руках" .

Відмінність нинішньої ситуації видно, як то кажуть, "неозброєним оком":

"конституційний тріумф" Януковича, як "голка в яйці", прихований у постаті Прем'єра Миколи Азарова. Саме по собі питання розподілу повноважень між Прем'єром і президентом так і залишилося неоднозначним.

Навіть успішна трансформація Конституції за Януковича буде далеко не останньою. І крапка в конституційному процесі знову буде не одна. Цілком очевидно, що сподіваний успіх Януковича можливий лише завдяки наявності щасливого політичного "співіснування" президента і прем'єра.

Це політичний термін, який має французьке коріння (сohabitation) і не менш промовисті, ніж український, приклади: Франсуа Міттеран - Жак Ширак, Жак Ширак - Ліонель Жоспен.

У ставленні до конституційних змін чітко проявилася головна відмінність між Віктором Януковичем та Віктором Ющенком. Попри те, що в політичному житті Віктора Ющенка конституційна гра в парламенті відіграла значну (хоча і не найсприятливішу) роль, він намагався продовжити цей процес в рамках демократичних процедур.

Передусім через створення Конституційної ради, згодом шляхом внесення проекту Конституції України на розгляд парламенту. Цей досвід для нього особисто так і залишився невдалим. А для країни він став (як і всі п'ять років його президентства) своєрідним феноменом "демократичних пошкоджень". Уперше в українській історії демократія досягла такого рівня, що сама дала відчути необхідність її обмеження.

До речі, це один з небагатьох випадків, який ілюструє швидкоплинність і динамічність розвитку українського політичного процесу. Західні демократії витрачали на такі історичні уроки значно більше часу. Однак з'ясування того, добре це чи погано, ми залишаємо поза увагою в цій статті.

Натомість вже сьогодні - в період чергової актуалізації питання конституційних змін - очевидно, що правління Віктора Януковича за аналогією може претендувати лише на визначення "авторитарних травм".

Що робити?

Важливим є те, що усі можливі зміни, очевидно, не надто торкатимуться характеру української політики в цілому. Визначення одного італійського політичного теоретика є дуже доречним і може здатися проникливим для спостереження саме над українською ситуацією:

"У дійсності політика значною мірою належить до "агоністичної" сфери розбіжностей, конфліктів та антагонізмів, яких не можна позбутися за допомогою дискусій і суперечок. Тією мірою, якою виключність і асиметричність влади складає основу політичного коду, жодна політична система не може, не ризикуючи поставити себе під загрозу руйнування, задовольнити всі очікування або розкріпачити всі конкуруючі точки зору" (Даніло Дзоло. "Демократія і складність. Реалістичний підхід").

Для України це означає, що мить, коли ми говоритимемо про Конституцію у дусі Кеннеді - як про річ, таку ж зрозумілу і необхідну, як Біблія - прийде не скоро. Натомість очевидно, що має шанс запанувати своєрідний звульгаризований варіант джефферсонівського конституціоналізму.

Великий американський демократ писав:

"Але чи можна Конституції зробити незмінними? Чи може одне покоління назавжди зобов'язати інше і послідовно всі наступні? Гадаю, ні.

Творець створив цю землю для живих, а не мертвих. Права і обов'язки можуть належати тільки особам, а не речам... Якесь покоління може зобов'язати себе, поки його більшість ще живе, а коли вона зникає, з'являється інша більшість, яка має всі права та обов'язки, що їх мали колись попередники, і може змінити їхні закони та інституції, щоб вони підходили їй. Отже, немає нічого незмінного, крім невідчужуваних прав, властивих людині".

"Вульгарність" українського варіанту полягає в тому, що йдеться не про покоління більшості, а про політичне домінування: кожна інша політична команда, отримуючи владу та керуючись політичною доцільністю і кон'юнктурою, використовуватиме конституційну інженерію як засіб для збереження власного статусу і повноважень.

Це стане згубною практикою, адже ми ніколи не досягнемо утвердження, остаточного закорінення в Україні хоч якоїсь конституційної моделі. Ми не витворимо політичної традиції - тільки вона зможе забезпечити стабільність та ідентичність держави й політичної культури народу.

Кожен господар політичного становища в країні вважатиме за правило нав'язувати нові (можливо старі) правила гри. Щоб цього не сталось, прислухаймось до здорового глузду Арістотелівського мистецтва політики:

"Цю справу належить вирішувати з якнайбільшою обачністю. Так, коли зміна закону веде до незначного поліпшення, а вдача легковажно змінювати закон шкідлива, то, певна річ, краще витерпіти певні помилки законодавців і посадовців, бо буде не стільки користі від змін до закону, скільки шкоди від засвоєної звички не коритися існуючому устрою".

Звісно, законсервувати конституційний процес неможливо і не доцільно. Йдеться про іншу пропозицію. Якщо вже ми братаємося системами врядування з французами, то варто було б пильніше придивитися до їхньої багатющої конституційної історії. Свого часу це зробив англійський вчений-правник А. В. Дайсі (1835-1922) і відзначив, зокрема, "непіддатливість" 12 французьких Конституцій (з 1789 року, часу скликання Генеральних Штатів, по 1875 рік - добу боротьби за республіканську форму правління під час Третьої республіки).

"Очевидно, - писав він, - французи всіх політичних шкіл поділяли думку, що політичні основи держави повинні бути поставлені поза компетенцією звичайного законодавчого органу і якщо й можуть бути змінені, то лише з великими труднощами і тільки після такого проміжку часу, який може дати нації можливість зріло обговорити будь-яке запропоноване нововведення".

У цьому плані він особливо відзначав монархічну Конституцію 1791 року. Якщо коротко охарактеризувати захист від конституційних змін, то їх сутність полягала не лише в тому, що парламент був позбавлений права на перегляд Конституції, а здійснювати це мала право лише Assemblée Révision, а головне в тому, що такі зміни не допускалися до тих пір, поки три наступних, один за одним, парламенти не висловили бажання внести зміни до Конституції.

Очевидно, що політичного і ширшого суспільного консенсусу щодо української Конституції чекати годі. А тому, можливо, крок до такого порозуміння слід шукати у іншій (частковій або чітко визначеній) згоді щодо конституційного ладу.

Тобто, майбутні зміни до Конституції - не конкретизуємо наразі їх зміст - мають містити у перехідних положеннях Консенсус №1 - точку відліку, а саме: мораторій на внесення змін до Конституції в частині владних повноважень (або розподілу повноважень між гілками влади) на період щонайменше каденцій кількох наступних президентів і парламентів.

Без такої конвенції політична система країни може назавжди залишитися у зоні сейсмічної активності, і щоразу після чергових політичних землетрусів ми прокидатимемося в іншій Україні, політичне обличчя якої буде залежати від сили тектонічних зсувів.

Олег Проценко, Центр політичного консалтингу, 28 червня 2010 р.
//www.pravda.com.ua/columns/2010/06/28/5173628/

//www.mk.ru/merinov/

субота, 26 червня 2010 р.

Привид Кучми над Конституцією


Упродовж 14 років — відтоді, як був ухвалений Основний закон, змінити його робили спроби всі президенти. 
Чи вдасться це Януковичу?

Леонід Кравчук — єдиний з українських Президентів на час каденції якого не припало як ухвалення Основного закону незалежної України, так і спроби його змінити «під себе». Тож напередодні 14–ї річниці Конституції України украй об’єктивними є його слова: «Нинішня влада, як і попередні, не бажає жити за Конституцією України. Ми жодного дня не жили за Конституцією. Можливо, жив народ, або хтось із громадян, але влада ніколи не жила за Конституцією. Вона жила, живе і збирається жити за політичною доцільністю. Весь 20–річний конституційний процес в Україні залежав від вождів».

Що й казати, вже Леонід Кучма, чий автограф стоїть під текстом Конституції від 28 червня 1996 року, двічі робив спроби змінити Основний закон. Перша спроба у 2000 році, під час так званого референдуму (двопалатний парламент, зменшення кількості народних обранців до 300 з обмеженням депутатської недоторканності), мети не досягла. Друга — наприкінці 2004 року, що отримала назву політичної реформи (перехід від президентсько–парламентської до парламентсько–президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій тощо), таки взяла своє за мовчазного спостерігання головних учасників перегонів–2004 — Віктора Ющенка та Віктора Януковича. В подальшому обидва були не проти повернутися до конституційних моделей того ж таки Кучми. Але кожен обрав різні лекала Леоніда Даниловича. Президент Ющенко, за рік до президентських виборів–2010 запропонував свій проект нової Конституції, окремі норми якого дуже вже нагадували питання референдуму–2000. А новообраний Президент Янукович нібито не проти «відмотати» час назад у 2004 рік — повернутися до Конституції часів Кучми із сильними президентськими повноваженнями.

Не відбулися Національні Збори, сенаторів нема

Нагадаємо, що команда попереднього Президента Ющенка значно вдосконалила й розширила конституційну ініціативу Кучми щодо двопалатного парламенту. Але, незважаючи на те, що у 2003 році лідер опозиційної «Нашої України» нещадно критикував цю «двопалатну» ідею, мовляв, це «пародія на демократію», все тече, все змінюється. Конституційний проект Ющенка мав стати одним з елементів його передвиборчої кампанії, але народ не оцінив. До того ж, інші кандидати у президенти одразу ж «зловили фішку» — лише ледачий не пропонував свою «нову Конституцію» або зміни до неї під час перегонів.

Тож Віктор Андрійович не «відкрив Америки», виступивши навесні 2009–го за двопалатний парламент — Національні Збори з одночасним зменшенням кількості народних депутатів. Хоча новації у проекті таки були: НЗ мали складатися з Палати депутатів (300 обранців) і Сенату. До верхньої палати мали обиратися на мажоритарній основі по три сенатори від кожної області, АР Крим та Києва, плюс — сенаторами автоматично ставали колишні президенти України. Щодо нижньої палати — передбачалося її формування на пропорційній основі, саме вона мала затверджувати персональний склад Кабміну та Програму його діяльності. Так само Палата депутатів могла висловити недовіру уряду, що означає його відставку.

Інститут імперативного мандата проектом Конституції Ющенка не передбачався. При цьому депутат призначений членом уряду міг суміщати мандат. Водночас обмежувалася недоторканність депутата та сенатора. Щодо Президента то його, як і раніше, мав обирати народ шляхом прямих загальнонаціональних виборів. Ця норма особливо підкреслювалася, оскільки на той час ще не вщух галас від спільного проекту Конституції ПРіБЮТ. Правники двох найбільших фракцій ВР розробили варіант Конституції під своїх патронів. Згідно з проектом, що потрапив у пресу, розглядалася можливість обрання глави держави під куполом парламенту.

У Конституції Ющенка передбачався й новий адміністративно–територіальний устрій України та нові принципи місцевого самоврядування — чимало владних повноважень на місцях мали перейти від адміністрацій до рад. Втім конституційному «дітищу» Ющенка народитися не судилося — проект так і лишився на папері. У розпал передвиборчої кампанії опоненти Ющенка нещадно критикували його «нову Конституцію», звинувачували в піарі тощо. Наразі цей проект має інтерес хіба що для істориків та правників, які не проти запозичити окремі «родзинки» на перспективу.

А ми на тую Конституцію, уваги не звертали...

Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах питання щодо обрання глави держави у парламенті відпало саме собою. Втім постійні звинувачення від опозиції у регулярному «зґвалтуванні» Конституції вочевидь не дають спокійно спати новій владі. Коаліція «тушок» та її «узаконення» через ухвалення змін до закону про Регламент Верховної Ради та «освячення» Конституційним Судом, спірні Харківські угоди щодо подовження терміну оренди для Чорноморського флоту РФ у Криму тощо, засвідчили, що у команди Януковича, і зокрема його одіозних правників, може бути власне бачення прочитання норм Конституції, свої «правильні окуляри».

Додамо сюди ще й твердження «регіоналів», що єдиним центром впливу в державі є Президент Янукович, яке вони повторюють немов мантру і головне — виконують! І це при тому, що в Україні вже 4,5 роки законодавчо закріплено парламентсько–президентську форму правління. За буквою закону глава держави не може звільнити будь–якого міністра, але де–факто — регулярно їм погрожує кадровими «висновками». Президент перебуває на вершині владної піраміди, в основі якої є коаліція «тушок» і лояльний Кабмін Азарова. Тож для правників Януковича, вочевидь, назріла потреба закріпити де–юре створену ними вертикаль влади. Політреформа–2004 стала неактуальною вже в перші 100 днів каденції нового Президента, тому на Банковій щодо конституційних змін не збираються винаходити велосипед — достатньо лише скасувати політреформу й повернутися до президентсько–парламентської моделі.

Експерти вже говорять про суперечності в команді Януковича — серед них є «яструби», які хочуть повернути своєму лідеру президентські повноваження Кучми, або ухвалити нову редакцію Конституції, суттєво розширивши повноваження глави держави. Мовляв, конституційна реформа 2004 року заклала суперечності між гілками влади. З іншого боку, посилення президентської влади не потрібне олігархам, які добре знають, до чого це призвело у Росії.

«Перші місяці нинішньої влади показали, що і за цієї Конституції вона може працювати злагоджено, але необхідно привести її до того виду, коли злагодженість влади не залежала б від імен. Конституцію треба почати змінювати не пізніше, ніж наприкінці 2010 року, — переконаний «регіонал» Михайло Чечетов. — Новий варіант Конституції не повинен послабити президентську владу. Народ уже побачив, що таке сильна влада, і не зрозуміє, якщо ми підемо шляхом її послаблення».

Про те, що конституційна модель часів Кучми була ефективнішою, днями заявив і голова адміністрації Президента Сергій Льовочкін: «Поза сумнівами, вона передбачала більшу концентрацію влади в одних руках, але на тому етапі, на якому перебувала тоді Україна, та й зараз це було виправдано. Бо робити реформи, не маючи влади в руках, украй складно».

«Я не виключаю, що 31 жовтня 2010 року під час проведення місцевих виборів відбудеться референдум дуже екзотичний зі скасування змін до Конституції України, ухвалених парламентом у 2004 році, — припустив днями на «круглому столі» з питань конституційної реформи нардеп від НУНС Юрій Ключковський. — Після рішення Конституційного Суду щодо можливості входження депутатів у коаліцію на індивідуальній основі, сьогодні можна говорити, що Президент очолює і виконавчу, і законодавчу, і судову гілки влади, а також правоохоронні органи та Конституційний Суд. Я не знаю, що ще залишилось, що не очолює Президент».

Справа лише за «малим»: щоб здійснити конституційні зміни, потрібно зібрати 300 голосів у парламенті. «Регіонали» активно узялися збирати під своє крило необхідні дві третини складу парламенту, адже розраховують провести зміни до Конституції впродовж двох сесій: восени і, остаточно, навесні наступного року. Які конкретно зміни буде запропоновано, наразі не відомо. Апологети запланованої судової реформи Сергій Ківалов та Андрій Портнов поки що лише неоднозначно висловилися щодо необхідності внести зміни в розділ Конституції «Правосуддя». Що з усього цього вийде, побачимо вже до 15–ї річниці Основного закону.

ПРЯМА МОВА

Леонід Кравчук,
перший Президент України:

«Ці сигнали, які виходять зараз з адміністрації Президента та владних коридорів, не свідчать про те, що є бажання написати Конституцію, незалежно від прізвища глави держави, незалежно від політичної сили, а для українського народу, для утвердження його впливу на владу. Дуже правильно, що громадські організації, фахівці, юристи пропонують свої варіанти конституційних змін. Водночас без узгодження з владою положень нової Конституції нереально ввести її в дію, навіть якщо ініціювати проведення відповідного референдуму. Відповідно до розділу 13 Конституції внести зміни до Основного закону без парламенту неможливо. Чи можемо ми обійти Конституцію? Ми — ні! А влада може! Вона показує, що може це робити, не звертаючи увагу на протести».

Володимир Литвин,
Голова Верховної Ради:

«Нині треба зробити все, щоб Конституція України працювала і щоб на Конституції не лише присягалися, а щоб вона була справжньою Біблією, насамперед для кожного представника влади. Шкода, що вже майже впродовж 14 років у нас енергія йде переважно у політичну боротьбу, з’ясування стосунків, а не в реалізацію тих конституційних приписів, які б дали кожній людині можливість відчути себе людиною. Є намагання не виконувати Конституцію, а переписувати її під певного політичного лідера, під певні настрої і розстановку сил. Варто було б зафіксувати заборону переписувати і переглядати Конституцію хоча б років 20 і записати кримінальну відповідальність за невиконання конституційних приписів. Тоді б у нас була можливість напередодні річниці прийняття української Конституції говорити про те, що вона працює. На превеликий жаль, Конституція живе своїм життям, а життя України відбувається паралельно...».

Іван Леонов, «Україна молода»
Номер 116 за 26.06.2010
//www.umoloda.kiev.ua/number/1683/176/59443/

Конституция Украины: менять или не менять?


28 июня 1996 года Верховная Рада Украины приняла новый Основной закон – первую Конституцию независимого украинского государства. В эту памятную ночь парламентарии нашли общий язык по всем спорным статьям проекта – о государственных символах у Украины, о государственном языке, о праве частной собственности в Украине.

Принятие Конституции закрепило правовые основы независимой Украины, ее суверенитет и территориальную целостность. В соответствии с Конституцией, день принятия Основного Закона является государственным праздником – Днем Конституции Украины.

Данная конституция действует и сегодня. Мы поинтересовались у наших экспертов, нужны ли изменения в Конституцию, и если да, то какие.

Политический деятель Степан Хмара считает недопустимым позволить самозванцам из Верховной Рады работать с Основным Законом Украины. Сначала необходимо провести парламентские выборы, после чего можно заняться Конституцией, которая, по словам Хмары, была самым наглым образом «опорочена» тогда еще помощником Президента Кучмы, а ныне – спикером ВР – Владимиром Литвином.

«Сегодня, пока не будет избран новый парламент на основании нового закона, нужно наложить табу на любые разговоры о новой Конституции, о внесении изменений в Конституцию. И чтобы люди про это знали. Потому что разные авантюристы под видом различных проектов пытаются сбить людей с толку. В Украине сейчас нет парламента, это бутафория. И давать им право вносить изменения в Конституцию или принимать новую – это катастрофа. Конституция 1996 года – это хорошая Конституция, которая была опорочена незаконным путем. Литвин провел незаконным путем ломание через колено Конституции 1996 года. Нынешнему парламенту опасно доверять принятие любых законов: там все живое умерло, а весь бурьян вылез на поверхность. Опасные авантюристы хотят провести в Конституцию свои бандитские намерения», – предупреждает диссидент.

«Конституция – это договор между обществом и властью: что власть будет делать в отношении интересов граждан», – напоминает представитель фракции НУ-НС Николай Катеринчук. Как и Хмара, он тоже видит ряд положительных моментов в Конституции 1996 года. Однако от «совковости», которая присуща документу, следует поскорее избавиться, т.к. современная Украина нуждается в более либеральных конституционных нормах.

«На сегодняшний день большинство норм, которые называются «права граждан», являются декларативными, и их нужно ставить в реальную плоскость. Это Конституция, которая писалась в эпоху развала Советского Союза. В принципе, она неплохо выписана, но она все-таки больше имеет уклон социал-популизма. А нам нужна либеральная экономика и либеральная Конституция. Поэтому некоторые нормы, которые касаются прав людей, должны быть выписаны более четко и не носить декларативный характер», – подчеркнул нардеп.

Компартия Украины, представителем которой является Алла Александровская, уже выносила на рассмотрение свой вариант Конституции. Однако в условиях современного буржуазного общества, увы, предложенный КПУ Закон вряд ли будет оценен властью. Тем не менее, цель №1 – по возможности максимально приблизить народ к формированию в стране органов власти.

«Сегодня власть безответственна: вроде бы Президент является Гарантом, вроде бы Кабмин должен что-то делать, Верховная Рада. А люди не могут реально повлиять ни на правительство, ни на Президента, ни на Верховную Раду. Раз в 5 лет выборы – это совсем не то, что нужно. Поэтому Конституцию, конечно, нужно менять. Есть вариант Конституции, предложенный коммунистами. Мы понимаем, что в буржуазном обществе Конституция, которую предлагают коммунисты, конечно, властью поддерживаться не будет, – считает политик. – Народом будет поддерживаться, потому что народ должен увидеть в нашей Конституции свой интерес, который связан с тем, что люди будут иметь работу и ответственную власть. Мы эту Конституцию опубликовали. Мы говорим о необходимости усиления сегодня, хотя бы в этом буржуазном обществе, роли парламента как коллективного органа, который формируется все-таки народом. За парламентскую республику мы выступаем однозначно, и на поправки, которые вносятся в Конституцию, мы смотрим под этим углом зрения – насколько власть становится более ответственной перед народом, и насколько усиливаются реально права людей».

«Наша Конституция не хуже, чем Конституция любой самой демократической страны», – спешит утешить Александровскую народный депутат от Блока Литвина Олег Зарубинский. Так, по словам нардепа, работать нужно не над самим документом, а над выполнением конституционных норм чиновниками. Выходит, разруха в головах, а не в законах?..

«У нас хорошая Конституция – это первый постулат. Второе – стремление кардинально изменить Конституцию может привести к реализации фразы, когда в посудной лавке оказывается слон с последующими результатами. Поэтому проблемы в Конституции как в таковой нет, есть проблемы в законопослушности. Прежде всего тех, кто наделен властью. В содержательном плане изменять Конституцию не нужно, нужно внести точечные изменения. Прежде всего, по моему мнению, это должно касаться органов местного самоуправления и их функций. То есть не надо делать новую редакцию Конституции, не надо переписывать ее. Еще раз повторяю: не нужно проблемы сваливать на Конституцию», – настаивает Зарубинский.

С литвиновцем солидарен представитель БЮТ Анатолий Семинога. Пренебрежение Президентом, правительством и парламентом Основного закона – залог коррумпированности всей вертикали власти. Также, по мнению Семиноги, во внесении изменений в Конституцию должны принимать непосредственное участие граждане Украины. И пока не будет проведен референдум, вопрос должен оставаться закрытым.

«Прежде всего должна выполняться Конституция, которая есть. Я уверен, что власть ее должна выполнять. И Президент должен демонстрировать и политикам, и всем гражданам, как должна выполняться Конституция. К сожалению, сегодня Конституция у нас не выполняется. И Президент, и Кабмин демонстрируют пренебрежение нормами Конституции, что приводит к коррупции и невыполнению законов, которые есть в Украине. Изменять Конституцию или нет – это зависит от того, что мы хотим видеть в нашей стране. Наша политсила предлагала следующую форму изменений в Конституцию в случае их необходимости. Прежде всего, об этом необходимо спросить на референдуме у общественности. Граждане должны определиться, какая форма правления нам необходима в стране. И уже после референдума заказать юристам под выбранную систему правления разработать изменения в Конституцию. Затем общенародно обсудить эти изменения. А уже затем Верховная Рада должна внести эти изменения в Конституцию в зависимости от того, какую модель власти видят наши граждане в нашей стране», – делится мыслями бютовец.

Главной поправкой в Основном Законе Украины должен стать запрет ряду политиков занимать должность Главы государства. Депутат-регионал Михаил Чечетов приходит в ужас от одной мысли, что «оранжевые» опять дорвутся до власти и страна вернется в состояние коллапса. Безусловно, когда речь заходит о Конституции, без мнения граждан обойтись никак нельзя. А они, по словам Чечетова, выступают за законное усиление президентских полномочий.

«Конституция должна быть такой, чтобы люди не страдали от того, что ненормальные политики иногда приходят к власти на обмане. Где гарантия того, что после каденции Януковича к власти опять не придут политики в стиле а-ля Ющенко или Тимошенко и опять не начнут чудить, опираясь на несовершенную Конституцию? Если бы такие люди, как Янукович, лет 50 были у власти, то тогда и никакую Конституцию менять не надо было бы. В этой Конституции все работает, как часы. Поэтому народ должен быть уверен в том, что какие бы чудаки ни пришли к власти, их чудачества не пройдут – Конституция не позволит этого. Поэтому нужно завершить конституционный процесс. Возникает вопрос – в какую сторону: в сторону усиления власти президентской, парламентской и т.д.? А об этом надо спросить у людей. Я бываю по работе в различных регионах, и у людей суть их пожеланий сводится к одному: ни в коем случае не должна быть ослаблена власть Президента. Это просьба народа. Власть должна быть сильная, но демократическая. Никто не говорит, что в Америке слабая власть. Она сильная, но она демократическая, не авторитарная», – привел пример регионал.

Константин Харченко, 26.06.2010
//www.from-ua.com/politics/daa16a7c7f7d6.html

Высокая оценка Европой Конституции 1996 года – это миф

четвер, 24 червня 2010 р.

Конституція України між реальністю і фантастикою


З демократії народжується тиранія – Платон.

Демократия - это порядок - Президент України В. Янукович.

28 червня – День Конституції України. Однак, це свято не стало популярним серед українців, залишившись офіційним. Причинами такого відношення народу варто вважати як популізм норм Основного Закону, так і повне нівелювання норм Конституції з боку можновладців, кримінально – олігархічної «еліти» України.

Конституція України була прийнята 28 червня 1996 р., як результат політичного компромісу між комуністичною більшістю Верховної Ради та прибічниками Президента Л. Кучми – «кучмістами». В цьому полягає вся суперечливість і не збалансованість Конституції.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум, за результатами якого більшість виборців підтримали: 1.) зменшення числа депутатів ВР з 450 до 300; 2.) надання Президентові додаткових підстав для розпуску Парламенту (у разі неможливості формування більшості та неприйняття Державного Бюджету протягом 3 міс.); 3.) створення двопалатного парламенту; 4.) обмеження депутатської недоторканності. Однак, спроба ввести дані зміни у дію 18 січня 2001 р. призвели до провалу конституційної реформи.

Наступний етап розпочався під час Помаранчевої революції 2004 р. – 8 грудня ВР пакетним голосуванням прийняла зміни до Конституції України, що трансформували Україну у парламентсько – президентську республіку. Зміни вносились поспіхом, не без політичного тиску з боку влади (шантаж Кучмою та Медведчуком опозиції з приводу рішення на проведення пере голосування другого туру Президентських виборів). По суті, це був проект обмеження повноважень майбутнього Президента В. Ющенка, оскільки одним з найпопулярніших гасел лідера опозиції було: «Бандитам - тюрми!», хоча, імовірно, Ющенко пішов на таємну співпрацю з «бандитами» ще під час декількох раундів круглих столів з представниками влади наприкінці 2004 р. Саме цим пояснюється перебування на посаді Генерального прокурора С. Піскуна та О. Медведька (свого роду – контролерів з боку кланів за діями нової «помаранчевої» влади). 1 січня 2006 р. де – юре, а 4 серпня 2006 р. – де – факто політична реформа ввійшла у дію.

Однак, не зупиняючись тільки на історії, варто порівняти декларативні обіцянки Конституції України з дійсністю, оскільки саме тут криється значна частина проблем Української держави.

Ст. 17 Основного Закону передбачає: «На території України не допускається розташування іноземних військових баз», п. 14 перехідних положень: «Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України». Отже, з ст. 17 Конституції ясно випливає факт того, що російська військова база у Севастополі не має законних підстав для існування, але перехідні положення характеризуються розмитістю: ратифікація договорів ВР мала б відбуватись до прийняття Конституції, чи будь – коли? Коаліція впевнена у другому варіанті, чим і аргументує законність пролонгації дислокації ЧФ РФ у Криму. Однак, за таким сценарієм – Конституцію можна назвати антиконституційною, або як мінімум суперечливою і не здатною регламентувати існування правової держави. Слідуючи за логікою, перший варіант є повністю позбавленим суперечностей: ЧФ (враховуючи перехідні положення) дислокується у Криму до 28 травня 2017 р., після чого (ст. 17) Україна позбувається останньої іноземної бази. Це підтверджує і ст. 9 Конституції: «Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України», а, як відомо, пролонгація дислокації ЧФ у Криму до 2042 р. не узгоджуються з вищезазначеною ст. 17. Однак, викликає сумнів навіть законність процесу ратифікації договору Верховною Радою. Результат голосування 27 квітня 2010 р. щодо пролонгації викликає значні сумніви: 1.) значна частина членів коаліції була відсутня у залі; 2) основна маса депутатів фракції Партії регіонів знаходилась на момент голосування у секторах БЮТ та НУНС, тобто просто фізично голосів для ратифікації пакту Медведєва – Януковича не вистачало. 3.) не вистачало кворуму для самого відкриття засідання (зареєстровано 211 депутатів з необхідних 226), тому відкриття засідання ВР вже є фактом порушення законодавства. Окрім того, представники ЗМІ зафіксували момент голосування – навіть депутати, що голосували багатьма картками не мали змоги набрати 236 голосів. Таким чином, можливо, результат голосування було за програмовано у системі «Рада». Факт фальсифікацій підтвердив депутат від Партії регіонів Я. Сухий: «Вы меня обвиняете в том, что я допустил предательство национальных интересов. Это моя карточка допустила предательство национальных интересов. В тот день, когда данный вопрос голосовали, я был в Пидгайцях целый день». Просто і з гумором. Коментарі зайві…

Конституція (ст. 24) гарантує рівність національностей. Тут упущений історичний аспект розвитку націй. Український народ більш ніж 350 років перебував під іноземним гнобленням, зазнавав геноцидів, нищень та процесів денаціоналізації. Тому, вірніше було б встановити пріоритетність прав корінного народу – української нації за етнічним принципом, оскільки процес асиміляції українців був не надто «демократичним», тому ми, українці, сьогодні маємо повне моральне право мати свою Національну державу Українців, навіть якщо певні національні меншини сприймуть даний аспект вороже. Варто згадати слова борця за незалежність України, дисидента Левка Григоровича Лук’яненка: «Ми, українці, прагнемо до консолідації нації і набуття свого власного обличчя в середовищі народів світу шляхом подолання імперської спадщини й розвитку нашої мови, плекання наших національних традицій, відродження всіх тих рис у сфері духовності і культури, що колись були властиві нашій нації і відрізняли нас від інших народів». Без радикальної державно – політичної стратегії відродження нації неможливе існування України у перспективі (тому нинішня влада, як консолідована п’ята колона, своєю антиукраїнською політикою становить загрозу відродженню).

Безвідповідальність українських суддів є прямим наслідком «законного» порушення Конституції України, за ст. 24 – усі громадяни є рівними перед законом, однак відповідно до ст. 126 – судді є недоторканими й не можуть без згоди Верховної Ради України бути затримані, чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом – отже суддя, що здійснив злочин, має вдосталь часу для уникнення від відповідальності, наприклад – переїхати за кордон. Отже, внесення змін до Конституції з цього приводу, яке декларують на словах більшість парламентських політичних сил, дозволило б реально покращити стан захисту прав людини від неправомірних рішень судів, й традицій так званих «посівань» (справа екс - голови Львівського апеляційного адміністративного суду І. Зварича).

Ст. 25 Конституції визначає, що «Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі» – проте спроби порушити ці норми відбуваються навіть серед політичного керівництва України. Підтвердження – спроби позбавити громадянства політичного діяча, народного депутата України Давида Жванію у 2008 р. Примітний факт, нещодавно даний діяч (один з засновників організації «Народна самооборона», член фракції «НУНС»), зрадивши своїх виборців, перейшов до антиукраїнської коаліції.

Ст. 28 Конституції: «Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.». Проте реалії зовсім інакші – серед працівників правоохоронних органів ввійшло у звичку «вибивати» свідчення з заарештованих, оскільки жодної відповідальності за порушення прав людини вони фактично не несуть, прикриваючи один одного (своєрідна кругова порука, або ж професійна солідарність). Ці факти підтверджуються журналістськими розслідуваннями, наприклад, циклом репортажів «Жесть мундира» на телеканалі 1+1. Також, доволі розповсюдженими стали часті смерті у за стінках міліції, остання з них – смерть студента Ігоря Індила у Шевченківському РВВС м. Києва 18 травня 2010 р., за інформацією представників МВС – студент двічі падав об бетонну підлогу головою, розтрощив собі череп, що і призвело до смерті. Дана як мінімум сумнівна версія загибелі Ігоря (враховуючи численні сліди побоїв на тілі) призвела до всеукраїнських акції протесту у 18 містах України, однак, як свідчить досвід, справи такого роду вирішуються виключно в інтересах представників силових відомств.

Ст. 34 Конституції гарантує: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір». Однак, право свободи переконань, думки і слова в Україні виливається у своєрідну «словесну анархію», антиукраїнська пропаганда окремих партій та діячів не знаходить спротиву з боку силових відомств, суспільство втрачає історичну, національну і політичну свідомість під впливом демагогів від політики та лжеісториків (Табачник, Бузина, Толочко та ін.), руйнуються підвалини незалежності України у сфері інформаційного простору. Хоч Конституція у тій же статті і обмежує дані права: «Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам…», але реальному житті ці права нічим не обмежені, що підтверджують з’їзд сепаратистів у Сєверодонецьку в 2004 році, антиукраїнські акції кримських регіональних партій, відверто фашистська програма УНТП (дискредитаторів націоналістичного руху), діяльність ісламських сепаратистів Криму («Хізб ут – Тахрір») і т.п.

Конституція України (ст. 35) забезпечує свободу релігійних поглядів і переконань, що призвело до величезного розповсюдження в нашій державі релігійних сект, які, у своїй більшості, негативно впливають на формування світогляду громадян, чим становлять небезпеку для духовного аспекту розвитку нашого народу і країни в цілому. Окремою проблемою є «економічна» діяльність релігійних сект: фінансові махінації, застосування гіпнозу за для отримання коштів від прихожан, елементарні пограбування родичів прихожан і т.п. Наведемо лише один приклад з безлічі: церква «Посольство Боже», що діє в Україні під керівництвом пастора Сандея Аделаджи (мільйонера з Африки, авантюриста міжнародного рівня) та його прибічника - мера Києва Л. Черновецького (просто не надто адекватної людини). Дана «церква», окрім використання вищезазначених «економічних» методів, відзначилась участю у фінансових пірамідах «Кінгз Кепітал» та «Ліоне Кредит», - і це лише те, що відоме громадськості, але ж секти є доволі закритими, тим паче маючи прикриття в особі Київського міського голови.

Відповідно до ст. 37 Конституції: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються». Однак, серед провідних українських політичних сил, представлених у Верховній Раді України, існують такі, що на нашу думку, порушують законодавчі положення власними програмними засадами. Мається на увазі КПУ. У програмі Компартії зазначено: «Неодмінними умовами швидкого виходу із кризи партія вважає скасування Біловезької змови». Так званою «Біловезькою змовою» комуністи іменують підписану на міждержавному рівні Біловезьку угоду, яка стала наслідком Всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 року про державну незалежність України. Цим КПУ порушує обмеження, встановлене ст. 5 Закону України «Про політичні партії в Україні» – «ліквідація незалежності України», а також суперечить вищезазначеній ст. 37 Конституції України, яка проголошує: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, забороняються».

Також у програмі КПУ зазначено: «Головною метою Компартії України на нинішньому етапі є усунення від влади буржуазно – націоналістичних сил, перехід всієї повноти влади до Рад депутатів трудящих», і далі – «Головна мета... на нинішньому етапі – рішуча зміна політичного курсу країни, відновлення регулювання економічних і соціальних процесів в інтересах народу і припинення капіталізації суспільства». Надалі КПУ констатує: «Продовження курсу на капіталізацію неминуче веде Україну до назрівання в країні революційної ситуації, соціального вибуху, до катастрофи» Діні ультимативно – загрозливі програмні засади є, фактично, відвертим закликом до повалення конституційного ладу і зміни політичного та економічного курсу держави. Окрім того, марксистсько-ленінська ідеологія (як теорія, так і практика), яку, відповідно до програми, сповідує КПУ, робить акцент на насильницькому захопленні влади та жорстокій боротьбі з т. зв. «експлуататорськими класами». Таким чином КПУ порушує цілий комплекс норм законодавства України, однак жодна реакція правоохоронних органів на даний момент відсутня, що зумовлюється не скільки прогалинами у вітчизняному законодавстві, скільки політичною кон’єктурою.

Відзначимо, що Конституцією і законодавством України чітко не встановлено відповідальність за антидержавні вислови окремих представників деяких політичних сил. Наприклад, 28 листопада 2004 року у м. Сєверодонецьк відбувся Всеукраїнський з’їзд депутатів всіх рівнів. Голова Донецької обласної ради Б. Колесніков (нині – віце – прем’єр міністр) на з’їзді публічно заявив: «Мы обязаны защищать интересы своих избирателей. И если нам не дадут защитить свой выбор, мы готовы идти на крайние меры. В этом случае мы предлагаем: выразить недоверие всем высшим органам государственной власти, которые нарушили закон. Создать новое юго-восточное украинское государство в форме федеративной республики. Столицей нового государства станет Харьков...». На той момент провідний діяч Партії Регіонів Р. Богатирьова підтримала виступ Б. Колеснікова: «У той день, коли раптом комусь прийде на думку проводити повторне голосування, ми на нього не підемо, ми будемо проводити референдум про створення Південно – Східної держави!». Чинне законодавство України встановлює відповідальність лише за дії політичних сил та їх представників, що є значним мінусом, оскільки антидержавні висловлювання можуть бути засуджені лише в контексті норм моралі та політичної культури (яка начисто відсутня серед українського політикуму та знаходиться у стані або зародження, або занепаду серед суспільства). Відзначимо, що на даний момент Р. Богатирьова (прихильник антиконституційних заколотів) є секретарем координаційного органу при президентові України – Раді національної безпеки і оборони України, будучи призначеною ще ніби «проукраїнським» Президентом В. Ющенко 24 грудня 2007 р. Очевидно, вона відігравала роль своєрідного зв’язкового між Ющенком та Донецьким кланом. Цікаво і те, що Богатирьова, як і Хорошковський, перейшла «у спадок» Януковичу від Ющенка. Дійсно, національна безпека України у надійних руках...

Найбільш цікава різниця між теорією і практикою постає у ст. 38 Конституції: «Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування». На даний момент в Україні діє пропорційна система обрання депутатів, отже – громадянин не може обирати конкретного депутата та бути обраним у виборчому окрузі (фактично, члени Верховної Ради не є НАРОДНИМИ депутатами). Для обрання в депутати, як у ВР, так і в обласні та міські ради, громадянин має увійти до списку політичної партії, або виборчого блоку політичних партій, тобто – має представляти не територіальну громаду, а політичну силу і звітувати за свою діяльність лише перед нею. Таким чином, серед депутатського корпусу масово з’являються бізнесмени, що ставлять метою своєї діяльності лобіювання власних бізнес – інтересів та представництво фінансово – промислових груп. Дані особи, купляючи місця у виборчому списку (продаж місць у списках – своєрідна фінансова стратегія парламентських партій і блоків, основа фінансування під час виборів), не відчувають жодних обов’язків перед виборцями, оскільки за посаду депутата вони «чесно» заплатили лідерам політичних організацій. Цим і пояснюється масовий відтік депутатів НУНС та БЮТ до коаліції, оскільки бізнес приходить у політику за для влади, опозиційна діяльність просто не дозволяє повернути вкладені гроші і розширити прибутки. Такою є плата за формування списків на засадах своєрідної «ринкової економіки»: політичною проституцією займаються як лідери «націонал – демократичних» сил (які продають місця), так і рядові депутати (які місця попередньо купують), тому й не розуміють вчорашні опозиціонери звинувачень у зраді – їх же особисто народ не обирав... Ситуація з пропорційною системою суперечить самій Конституції (або, вірніше, Конституція суперечить сама собі) у сфері права громадян вільно бути обраними, однак в нашій країні на першому місці, як відомо, не закони, а політична доцільність, й діє не буква закону, а своєрідний «дух» закону.

Замороженою проблемою залишається питання взаємин інститутів Президентства та виконавчої влади. Антиконституційне формування коаліції тимчасово зняло проблему конфліктів між гілками влади (яскраві приклади – 2006 – 2010 рр. – уряди В. Януковича, Ю. Тимошенко при президентстві В. Ющенка), однак ця ситуація не вічна. Відповідно до чинного законодавства (ст. 83, п. 9 ст. 106, 114 Конституції) Президент подає до Верховної Ради за пропозицією коаліції депутатських фракцій кандидатуру на посаду прем’єр – міністра України, а також кандидатури міністрів оборони та закордонних справ. Однак, вищезазначені повноваження Президента є суто формальними, оскільки дані посадовці прямо не підпорядковуються Президентові, отже – у даному аспекті ми спостерігаємо певний дуалізм. Найкращим варіантом розв’язання даної ситуації є перехід до системи повного підпорядкування Кабінету міністрів Президентові, оскільки при такому аспектові у більшій мірі реалізується принцип народовладдя: Президент, на відміну від депутатів, обирається народом прямим голосуванням і має мати всі відповідні повноваження для реалізації передвиборчої програми, а також контролю за діяльністю державної влади в цілому, та силових структур зокрема (не маю на увазі саме Януковича, який порочить посаду Президента, річ і де про сам інститут). В іншому випадку, реалізуючи принцип народовладдя, доцільно було б обирати прем’єр – міністра на загальнонаціональних виборах, усунувши інститут президентства від формування виконавчої гілки влади.

На даний момент залишається система подвійного підпорядкування державної влади на місцях (до введення у дію політичної реформи це питання не мало концептуального значення, з узурпацією влади Януковичем воно знов тимчасово втратило актуальність) – відповідно до ст.118 Конституції України та ст.8 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» Президент за поданням Кабінету міністрів призначає і звільняє голів місцевих державних адміністрацій, що в умовах 2006 – 2010 рр. призводило до конфронтації між урядом та підлеглими йому адміністраціями. Дані аспекти мають два шляхи розв’язання: 1) місцеві державні адміністрації мають увійти у повне підпорядкування Кабінету міністрів України як вищого органу виконавчої влади, вплив Президента на формування даних інстанцій має бути ліквідований; 2) виконавча влада загалом має бути підпорядкована Президентові України (таким чином відбудеться повернення до статусу Президента як голови виконавчої влади).

Проект Конституції Президента В. Ющенка, винесений на всенародне обговорення у 2009 р., не запропонував виходу з системної кризи, навпаки – відповідно до ст.128 проекту – уряд формуватиме представник найбільшої у парламенті фракції, у разі ж відмови парламенту затвердити персональний склад Кабінету міністрів, - уряд формуватиме представник другої за чисельністю фракції. Дані пропозиції В. Ющенка, фактично, лише б погіршили існуючу ситуацію: наприклад – до Верховної Ради обрано 8 правих політичних сил (що сумарно набрали 80% голосів виборців) і 1 ліворадикальну (відповідно 11% голосів) – таким чином, сила, ідеї якої підтримує меншість народу здобула б право формувати виконавчу гілку влади (докладніше див. мою статтю «Народна Конституція» Віктора Ющенка: крок вперед, два кроки назад?» - Р.В.). Фактично, проект Конституції В. Ющенка був звичайним агітаційним матеріалом: ліберал Ющенко практично не реалізував дані народу обіцянки у 2004 р., тому і мав будувати на чомусь свою передвиборчу кампанію. Новий Президент Янукович на початку свого президентства ліквідував Національну конституційну раду – на цьому спроба реформування Конституції України знайшла свій логічний кінець, відійшовши у минуле.

Ст. 83 Конституції регламентує і процес формування коаліції: «У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України». Широкий резонанс у суспільстві викликало формування нової коаліції 11 березня 2010 р. у ВР – «Стабільність і реформи» (ПР, КПУ, Блок Литвина, позафракційні та «перебіжчики») на основі як фракційного, так й індивідуального членства. Окремо відзначимо, навіть припинення існування минулої коаліції відбулось з порушеннями: за для ліквідації коаліції БЮТ – НУНС – БЛ одна з фракцій мала б вийти зі складу коаліції, однак Литвин не взяв на себе відповідальності за розвал парламентського об’єднання, безпідставно оголосивши, що коаліція де – факто припинила своє існування, таким чином Блок Литвина ніби, на думку самого Литвина, і не зрадив «помаранчевих» товаришів.

Правовою основою процесу формування нової коаліції став Регламент ВР (до якого попередньо були внесені зміни), однак Конституція чітко визначає саме фракційний принцип створення і діяльності коаліції, отже – Регламент, по – суті, став вищим за Конституцію. Власне, пропорційна система виборів передбачає виключно колективну відповідальність перед народом з боку фракції, адже жодного народного депутата виборець особисто не обирав – обирали партію. У разі якби Основний Закон передбачав формування коаліції на індивідуальній основі, текст ст. 83 містив би приблизно таке формулювання: «Коаліція депутатських фракцій та позафракційних депутатів…», «Коаліція депутатських фракцій та окремих представників інших фракцій…». Однак, саме в цьому аспекті Конституція чітка і зрозуміла, але політична доцільність знов взяла гору . Знехтувавши Конституцією, нова коаліція фактично не є легітимною, як і призначений нею Кабінет Міністрів М. Азарова. Конституційний Суд України визнав коаліцію легітимною, користуючись як основним законом саме Регламентом, а не Конституцією. Власне, дана судова установа втратила моральне право називатись «судом», та й ще «конституційним», оскільки у 2008 р. це й же суд підтвердив виключно фракційну основу створення коаліції. Державний переворот пройшов успішно... Але й від відповідальності у майбутньому заколотникам не піти…

Ст. 102 Конституції визначає, що «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина», однак Президент Янукович сам є генератором порушень законодавства… Наприклад, Президент під час свого виступу на сесії ПАРЄ 27 квітня 2010 р. заявив: «признавать Голодомор как факт геноцида относительно того или другого народа, мы считаем, будет неправильно, несправедливо». Як людина, В. Янукович міг би говорити що завгодно, навіть не визнавати факт Голокосту під час Другої світової війни, але як Президент він має як мінімум не порушувати Конституцію і закони України. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні» - « Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу». Отже, тепер саме законодавство варто захищати від дилетантських й антиукраїнських висловів та дій Президента.

Ст. 141 Конституції визначає строк повноважень сільських, селищних та міських голів у 4 роки, нинішні депутати місцевих рад обирались ще за старою нормою Конституції, тому строк їх повноважень – також 4 р. (після чергових виборів, що мали б відбутись у 30 травня 2010 р. – 5 р.). Однак, у лютому 2010 р. ВР 250 голосами скасувала місцеві вибори на не визначений термін. Після даної події говорити про Україну як правову державу стало просто неможливо. Депутати мотивували даний акт відсутність Державного бюджету, але 27 квітня Держбюджет було прийнято без фінансування виборів. За логікою, у перший же день після прийняття бюджету мав би початись двомісячний передвиборчий період, однак, всупереч здоровому глузду, цього не відбулось… Таким чином, нова влада могла б і вибори Президента 2015 р. перенести на не визначений термін, жоден сильний опір з боку народу все рівно відсутній…

Стратегічним і не офіційним курсом нової влади став курс на авторитаризм (хоч Конституція ст. 1 визначає Україну як демократичну державу). Перелік фактів закритості нової влади перед ЗМІ, повної відсутності консультацій з громадськістю з приводу прийняття бюджету, ратифікації угоди по ЧФ РФ, перешкоджанні проведення мітингів (зокрема, акцій ВО «Свобода» у Києві, Львові під час візиту Януковича у травні 2010 р.), використання міліції для відтиснення мітингувальників від державних будівель та ін., - все це є темою окремого ґрунтовного дослідження. Нині влада намагається навіть закріпити обмеження прав людини на мирні акції протесту, мітинги і зібрання на законодавчому рівні – проект Закону України «Про мирні зібрання», за оцінками незалежних експертів, у разі його прийняття, явно порушить права людини. Слово одному з експертів А. Павлишину: «Ми можемо констатувати, що держава, представлена в Україні новим президентом і новим урядом, вирішила піти на невеличку переможну війну з власним народом за поганим прикладом Російської Федерації, де вже давно ліквідовано всяку свободу зібрань, вільного волевиявлення, де ігнорується 31 стаття Конституції РФ, і де міліція просто знущається з громадян…Там дозволені одиночні пікети. Коли проводиться такий одиночний пікет, до пікетуючого підбігає провокатор з гаслом, виходить що він не одиночний, міліція кидається на ту людину, яка пікет влаштовувала. Провокатор, як правило, потім одягає міліцейську форму і спокійно йде в суд. Людину ж садять на п'ятнадцять діб за порушення громадського порядку на тій підставі, що вона замість одиночної акції влаштувала демонстрацію».

Згадаємо найбільш скандальний приклад: спробу обмежити діяльність каналів ТВІ та «5 каналу», які славляться об’єктивністю, неупередженістю та не приємними для влади журналістськими розслідуваннями. На початку червня 2010 р. Київський окружний адмін. суд задовольнив вимогу телеканалу «Інтер» (рупора Партії регіонів, як і телеканал «Україна») у позбавленні вищезазначених телеканалів частот. Пікантність справи полягає у тому, що телеканал «Інтер» фактично належить В.Хорошковському – голові СБУ, членові Вищої Ради Юстиції та мільйонеру, що уможливлює значний тиск на рішення суду. Власне, тут зійшлись як політичні інтереси Партії регіонів (знищити впливові у суспільстві, не підконтрольні владі ЗМІ), так і бізнес – інтереси В. Хорошковського (прибрати до рук частоти). Дійсно, депутати від коаліції вірно заявляють: ніхто ці канали не збирається закривати, однак, позбавивши частот дані ЗМІ, буде зведено нанівець їх місце в українському інформаційному у просторі, оскільки громадяни просто не зможуть їх дивитись на абсолютній більшості території України. З таким же успіхом можна обмежити вплив будь – якої впливової української газети: обмежити тираж 30 екземплярами – дійсно, і не закрили, і не знищили…

Особисто я вважаю (на рівні теорії), що даний процес є свого роду грою влади у поганого поліцейського (Хорошковський) та хорошого поліцейського (Янукович). Обмеження каналів викличе широкий резонанс у світі (хоч би з боку міжнародних асоціацій журналістів та правозахисних груп), але влада прагне поставити їх під свій контроль. Що ж робити? Елементарно: залякати. Результат «гри» влади полягатиме у: 1) Янукович, захистивши у певний момент канали від зазіхань Хорошковського, отримає ореол захисника свободи слова, друга вільної преси; 2) об’єктивність «5 каналу» та ТВІ буде зведена нанівець – працівники ЗМІ відчуватимуть залежність свого майбутнього від доброї волі влади і намагатимуться не розчарувати її.

Цікавий факт, В. Хорошковський (який не мав жодного відношення до розвідки, як і акушер Богатирьова до оборони) був призначений першим заступником голови СБУ ще В. Ющенком (який обіцяв відділити владу від бізнесу), тепер, за нової влади, він перейшов у «спадок» Януковичу, отримавши підвищення до голови СБУ. Не знайти прикладу в іншій країні: медіа магнат, олігарх очолює спецслужбу країни… Дійсно, тут ми попереду всієї планети. Або ж відбувається повернення у тоталітарне минуле: згадаємо випадок із спробою співробітників СБУ схилити до співпраці ректора Українського Католицького Університету у Львові Бориса Гудзяка, з метою приборкання політичної активності студентів вузу. Дійсно, історія має тенденцію повторюватись…

Приклад залякування журналістів негативно позначається на всіх спектрах свободи слова і друку. Журналісти отримали прекрасний приклад, з елементами натяку: висвітлювати діяльність влади об’єктивно стає небезпечним для кар’єри, тому працівники ЗМІ мають як мінімум перетворитись на позаштатних агітаторів Партії регіонів. Посилюється тиск владних структур на працівників ЗМІ у регіонах, наприклад - переслідування і погрози працівникам львівської газети «Експрес»; стеження з боку невідомих (очевидно, працівників СБУ) за офісом, журналістами та керівництвом каналу ТВІ, що можна розцінювати як факт тиску; побиття працівниками УДО (охорона Президента) журналіста телеканалу СТБ; 21 червня 2010 року ці ж працівники розігнали мітинг кримських татар біля Адміністрації Президента. Дані приклади є лише краплею у морі, те що сталось лише в червні…

Власне, не тільки українські громадяни, але і міжнародна спільнота констатує відхід України від демократичних свобод, про що йдеться в інформаційній доповіді уповноважених ПАРЄ Ренате Вольвенд та Мейліс Репс. Власне, європейські експерти акцентують на білоруському сценарії в Україні – обмеження свободи слова, друку, зібрань, ігнорування опозиції. Таку ж оцінку діяльності нової влади дав Інститут світової політики у складі 29 українських та іноземних експертів. Доповідь Інституту констатує: «Більшість експертів вважає, що імідж України змінився в гіршу сторону. Українську владу підозрюють в схильності до авторитарних методів управління, у відході від демократичних принципів». Думаю, варто б ці матеріали проаналізувати депутатам коаліції та частині кишенькових журналістів, що твердять про покращення міжнародного іміджу України.

На противагу суперечливій, багато у чому фантастичній Конституції України, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» пропонує свій варіант дійсно реалістичної, Національної Конституції, позбавленої протиріч та популізму. Після приходу до влади українських націоналістів конституційний процес буде відроджено, Українська Національна Конституція буде прийнята і впроваджена у дію – без популізму і з максимальним залученням до даного процесу громадськості.

Дійсно, зважаючи на сучасні політичні реалії, справджуються слова Альфреда Нобеля: «Будь-яка демократія призводить до диктатури покидьків»… Але український народ за свою багатовікову історію переживав й більш складні часи. Кожна тимчасова перемога антиукраїнських сил робили нас загартованішими, сильнішими. Переживемо ми і нинішню смуту, вийшовши переможцями…

P.S. Чому українці не мають правової держави?

Коріння відсутності традицій правової держави український народ успадкував від посттоталітарного минулого: за часів СРСР, де – факто (оскільки де – юре вся влада належала народу, який нібито керував державою через Ради різного рівня), партійні інстанції скеровували діяльність судів, над ідеями особистості людини стояли догми класового підходу. Довгий період беззаконня (у меншій мірі після смерті Й. В. Сталіна в 1953 р.), відкриті судові процеси над «ворогами народу», система доносів знищили правосвідомість багатьох поколінь українців, привили ментальності народу почуття пасивності у захисті особистих прав і свобод. З одного боку – людина не довіряє державі, з іншого – всі свої надії покладає на неї. Громадянське суспільство, без якого держава може бути лише декларативно правовою, було знищено під час репресій 20 – 50 - их рр. XX ст. Відродження громадянського суспільства розпочалося лише з переходом від тоталітарного політичного режиму до авторитарного, з перебудовою за М. Горбачова (1985 – 1991 рр.). Однак, і станом на 2010 рік мусимо констатувати: громадянське суспільство в Україні перебуває у зародковому стані, розвиваючись вкрай повільними темпами.

Причиною цьому, окрім деформованої ментальності народу, є низький соціально – економічний рівень розвитку держави, - оскільки, як відзначають політологи, громадянське суспільство – це суспільство людей з достатній рівнем забезпечення, тобто – середній клас, який живе не надіючись на «царя», а самостійно будує своє життя. Якби середній клас існував в Україні, ми б не спостерігали «проплачені» мітинги. Відсутність демократичного політичного режиму до 1991 р., громадського контролю над владними структурами породило відсутність серед можновладців почуття й необхідності відповідальності перед народом, адже на виборах можна купити голоси, провести фальсифікації (приклад 2004 р. доволі показовий), або ж пообіцяти електорату комунізм в окремо взятому регіоні. Номенклатура радянського періоду (а нині і звичайні кримінальні елементи) швидкими темпами трансформувалася в національну псевдо українську політичну «еліту» – змінила червоний прапор на жовто - блакитний, однак її цінності суттєво не змінилися.

Однак, рівень правосвідомості, національної свідомості українців щороку поступово зростає, що доводять масові студентські акції протесту у березні – травні 2010 р. проти призначення міністром освіти і науки України Д. Табачника. Перемога антиукраїнської п’ятої колони у лютому 2010 р. є лише їх тактичною, а не стратегічною перемогою. З часом українська нація очистить державу від кримінально – олігархічних угрупувань, або демократичним, або революційним шляхом.

Віталій Романченко
Заступник Голови Бердянського
міського осередку ВО «Свобода»
24 червня 2010 року
//www.zaporizhzhya.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/015565/
//info.berdyansk.net/index.php/ukraine/1359-2010-06-25-12-24-12
//blog.i.ua/user/2527391/481343/