пʼятниця, 29 жовтня 2010 р.

Що будує Партія регіонів в Україні?


Мал. І. Лук'янченка
Питання, яке винесено в заголовок, не надумане, а чекає ще своєї відповіді. Не відповідають на нього ні реклама партії, яка заполонила радіоефір і бігборди, ні чинний Президент України, котрий є почесним головою Партії регіонів.

У мене мимоволі виникають аналогії з радянським минулим України. Досить пригадати загальновідому формулу КПРС у питанні визначення національної політики щодо Української РСР: розбудова УРСР як складової частини СРСР, «національної за формою, соціалістичної за змістом». Тому в умовах тоталітарного комуністичного режиму в СРСР переслідування органами ГПУ-НКВС-КДБ людей, звинувачених в інакодумстві та «українському буржуазному націоналізмі», стало звичним явищем. Придушувались і карались національно-патріотичні настрої українців, їхні прагнення до свободи і державної незалежності, які особливо виявляли себе в потужних рухах ОУН та збройному спротиві УПА.

Мільйони українців постраждали від рук радянських карателів і стали жертвами узурпованої комуністами влади. Жахливі спогади про штучно викликаний в Україні Голодомор 1932—1933 рр., масові репресії, катування, розстріли та заслання в ГУЛАГ так званих ворогів народу були і назавжди залишаться в пам’яті українців. І всілякі спроби утаємничити, замовчати або виправдати ці історичні події не допоможуть забути скоєні в Україні тоталітарним комуністичним режимом злочини.

Прийнята в незалежній Україні демократична Конституція унеможливила узурпацію влади однією з політичних партій або її очільником. Партія регіонів і Президент України Віктор Янукович не є винятком. Але чомусь та нова Україна, яку ПР хоче будувати, усе більше нагадує УРСР.

Із приходом до влади чинного Президента України і створенням у Верховній Раді коаліційної більшості у складі ПР, КПУ і блоку Литвина почалася ревізія демократичних здобутків помаранчевої революції й боротьба з так званим українським націоналізмом. По суті, дії нової влади мають контрреволюційне забарвлення і спрямовані на те, щоб відібрати в українців право бути українським народом зі своїми особливими, притаманними йому ментальністю, світоглядом, духовністю, культурою, історією та постійним устремлінням до свободи і незалежності. Щоб не бути голослівним, нагадаю приклади антидемократичних дій влади:

— нехтування демократичними вимогами Конституції України;

— антиконституційне обмеження вживання української мови як державної. Непоодинокі випадки офіційної її заміни російською мовою у школах, вишах, судових органах та адміністративних структурах;

— масові звільнення українських патріотів (під надуманими приводами непрофесійності або непридатності) з керівних посад та заміщення цих посад у владній вертикалі виключно прибічниками Партії регіонів;

— відмова від прийнятої Верховної Радою України оцінки Голодомору 1932 — 1933 рр. як геноциду українського народу та замовчування інших злочинів радянської тоталітарної системи;

— ігнорування, замовчування та викривлення історичних подій, біографій видатних постатей, пов’язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу (ОУН, УПА та ін.);

— пошук причин для припинення діяльності засобів масової інформації, що мають патріотичний зміст.

Маємо всі ознаки зухвалої ломки демократичної Конституції України та повернення нової влади до боротьби з українським буржуазним націоналізмом, замішаної на старих постулатах КПРС та хибних ідеях безрідного інтернаціоналізму. Тому варто очікувати, що ПР будуватиме «нову країну», ідентичну тільки за назвою, але не з українською суттю.

Виникає питання, чи не збирається Партія регіонів вичавити з українського народу властиві йому риси і обернути його на сіру, безлику і зомбовану масу байдужих до своєї подальшої долі людей, не здатних постояти за свою честь, гідність і свободу? Схоже, що збирається.

Судячи з усього, Партія регіонів намагається виконувати в Україні роль збанкрутілої КПРС, і це свідчить про те, що час очікувань уже минув.

29 жовтня 2010 р.
Іван Гордієнко, пенсіонер

Леонід Кравчук. 37 тисяч можна скликати на стадіоні


Леонід Кравчук: Я хочу звернутися до Президента щодо скликання Конституційних зборів

Віктора Януковича піймали на слові. Його заява щодо можливості прийняття нової Конституції на Конституційній асамблеї, а потім – на Всеукраїнському референдумі спонукала першого Президента Леоніда Кравчука на те, щоб запустити цей процес. Він переконаний, що саме так можна не лише повернутися в правове поле, а й відновити довіру народу до влади. Про це Леонід Макарович заявив у прес-центрі «Главкому».

Леоніде Макаровичу, як ви оцінюєте зміну системи влади в Україні, які ризик це несе для держави, Президента та парламенту?

Леонід Кравчук: Для будь-якої нації, будь-якої держави система влади не є обов’язково ризиком залежності чи незалежності, якщо вона змінюється законним способом, у відповідності до політичного консенсусу в суспільстві, на основі Конституції і конституційним способом. Якщо проблеми і виникають, то вони розв’язуються через дискусії, обговорення, випробування різних проектів, на референдумі, на суспільно-політичному рівні. Ми прожили майже 20 років, у нас був референдум в 1991 році. Також у нас була спроба провести референдум в 2000 році, то не був справжній референдум, але ми проходили це все, приймали Конституцію, вносили до неї зміни, порушували порядок внесення змін, викликали супротив в суспільстві.

Тобто, Україна пройшла через всі схеми і системи утворення, організації, зміни влади, і не завжди робила це конституційним способом. Я наведу приклад найближчого часу: прийшов до перемоги Леонід Кучма і перше, що він запропонував, - це прийняти Конституцію. Власне кажучи, це була правильна позиція Президента, але спочатку Леонід Данилович захотів прийняти конституційний закон. В 1995 році Верховна Рада приймає конституційну угоду. Я до цього часу не знаю, що це було. Цей закон був прийнятий 273-ма голосами, а назвали його конституційним і він діяв майже до прийняття Конституції 1996 року. Прийняли Конституцію на базі принципу президентсько-парламентського устрою, проголосували, жили за нею аж до 2004 року. Але ще в 2000 році той же Леонід Данилович запропонував провести референдум про збільшення повноважень Президента і зниження повноважень Верховної Ради. Повторюю, то був не конституційний референдум, це, скоріше, можна назвати опитуванням, але воно було взяте за основу і Верховна Рада відхилила наслідки цього референдуму. Було поставлено шість питань, взяли до розгляду три, але жодне з них не було реалізовано, тому що все це суперечило Конституції.

В 2004 році Леонід Кучма вирішує зробити ще один крок – перетворити президентсько-парламентську Конституцію у парламентсько-президентську, тобто виправити самого себе. Це також природно може бути, якщо це робиться строго у відповідності до Конституції. В цей час відбулися вибори Президента, Верховна Рада брутально втрутилася не в свої повноваження, зайнялася президентськими виборами, приймала рішення про порушення закону про вибори, втрутився Верховний суд, відхилили повноваження Центральної виборчої комісії як такої. Тобто, зробили таку маленьку революцію, де наламали стільки дров, що через п’ять років Конституційний суд мав підставу сказати, що Верховна Рада порушила принцип, технологію прийняття Конституції України. Тепер ми знову повернулися до Конституції президентсько-парламентської.

Від цього система самої влади не стала загрозою для незалежності, вона показала нездатність української політичної еліти жити цивілізовано, за законом, за Конституцією. Сили, які хочуть змінити на краще ситуацію в Україні, на жаль, це зробити не можуть, не хочуть або у них є ще якісь інші підстави, які відомі тільки їм особисто.

Я не можу зрозуміти, що ця еліта хоче, і чи вона загалом сама це розуміє. Ці проблеми несуть загрози організації системи влади і управлінню країною, яке у цій ситуації може бути доведено до хаосу. Скажімо, в останній період діяльності Президента Ющенка, його конфлікт з прем’єр-міністром, з урядом загалом призвів до того, що влада перестала контролювати ситуацію в країні. Тобто сказати, що це не впливає на життя держави, не можна, але і не можна сказати, що карколомні події, які відбуваються, можуть бути настільки загрозливими, що держава втрачає свій суверенітет та незалежність. Вона знижує управління, авторитет самої влади, імідж серед українського народу і в усьому світі. Невипадково до цього часу ми знаходимося, якщо по корупції, то на одному з перших місць, якщо по рівню життя, - то на одному з останніх. Ці два факти свідчать про те, що влада, яка працювала всі роки незалежності, не впоралася із своїм завданням, а еліта разом з українським народом не змогли обрати владу, яка здатна управляти країною.

Зараз обговорюється питання, коли переобирати парламент – навесні 2011, восени 2012-го чи взагалі у 2015-му. Як ви вважаєте, коли мають бути проведені вибори, і яка роль буде відведена парламенту в історії України?

Леонід Кравчук: 2015 рік я б навіть не обговорював, тому що це вже не політика, а щось незрозуміле. У світі не було б такого аналогу, щоб депутати самі собі могли подовжити перебування в парламентських кріслах майже вдвічі.

Що торкається того, чи 2011, чи 2012 році, то якщо строго, конституційно і в правовому полі, то потрібно провести в 2011 році. Але ми реалісти і знаємо, що якщо дотримуватися лише формальних підстав, то ми не зможемо підготуватися до виборів, щоб вони змінили склад парламенту і зміст його роботи, тому що потрібно прийняти новий закон про вибори. Якщо ж вибори проводити в 2011 році, то залишилося вкрай мало часу і суспільство не підготовлено до такого швидкого вирішення кардинальних проблем – виборів Верховної Ради і самого статусу парламенту в українському суспільстві. Адже я не відкрию ніяких таємниць, якщо скажу, що парламент сьогодні майже на останньому місці за політичним іміджем в Україні. Ясна річ, що він не може претендувати на кардинальні зміни, скажімо, щодо прийняття нової Конституції. Я не думаю, що суспільство погодилося б доручити цьому парламенту приймати нову Конституцію.

Я зараз готую дуже серйозний документ, він майже готовий, і хочу звернутися з ним до Президента про скликання Конституційних зборів для прийняття Конституції. А після її прийняття Конституційними зборами винести на затвердження на Всеукраїнському референдумі. Таким чином, поставити крапку у цих нестерпних бажаннях кожного Президента змінювати Конституцію під себе. Тоді ми б могли прийняти на Конституційних зборах Конституцію, яка б встановила порядок в Україні, принаймні на 50-100 років і жити, як живуть більшість країн. Сполучені Штати Америки прийняли конституцію на конституційних зборах і до цього часу її не змінюють. В російському законодавстві передбачено проведення конституційних зборів, якщо виникне потреба, і російська конституція затверджена на російському референдумі. Тобто країни, які починали своє політичне і державне життя в дуже складних ситуаціях, коли на арену виходила нова держава на нових принципах, то ставилось питання про прийняття Конституції народом або обраними для Конституційних зборів представниками. Ці представники формуються трьома шляхами: обираються, призначаються і делегуються. Ми з колегами, які в цій справі мають солідну інформацію і досвід, підрахували, що це могло бути 37 тисяч людей. Ці збори можна було б скликати двічі – на початку роботи і наприкінці, тобто вже для затвердження Конституції як такої.

Ми мусимо вийти із існуючої ситуації, щоб у людей зникла постійна пульсуюча думка, що і Конституція, і влада не є чисто легітимними. Держава не може ефективно управляти, коли народ знає, що державні органи сформовані з порушенням легітимності. За 20 років ми стільки перебрали у творенні конституційних засад законів як таких… Зараз потрібно вичистити всі авгієві конюшні, де багато неточностей, незграбностей, порушень закону, виходів з правового поля, політичних засад, на яких ми будували державу, відповідно до референдуму 1991 року.

На вашу думку, чи законно зараз в Україні відбувається виборчий процес, адже у більшості міст України в ТВК і ДВК представлені здебільшого представники коаліції Верховної Ради?

Леонід Кравчук: В ситуації щодо виборів я знаю приблизно стільки, скільки і ви, можливо, навіть менше. Загалом до цих виборів я не маю жодної причетності. Як громадянин не голосую, тому що не голосує Київ. Як політик - я сам по собі: ні в якій партії, ні в коаліції. Мене це не цікавить, кого оберуть – той і переможе.

Щодо порушень, є вони чи немає, я чую, як і ви, виступи опозиційних сил, де наводять численні приклади порушень закону чи говорять про сам закон як недолугий, який дозволяє вибори проводити під впливом правлячої політичної партії. Відверто скажу, я не в матеріалі.

Уточнення щодо Конституційних зборів. Хто мають бути ці 37000 людей, про яких ви сказали, за яким принципом вони мають відбиратися?

Леонід Кравчук: Головний принцип – це обрання в округах людей на Конституційні збори з повноваженнями. Там будуть визначатися політичні сили та громадяни. Другий принцип – це делегування. Громадські організації, спілки та ін. можуть на підставі затвердженого положення делегувати людей до Конституційних зборів. Третій – це призначення. Тобто, Президент, Верховна Рада, владні інститути можуть призначати своїх представників на Конституційні збори. Потім обирається оргкомітет, який діє постійно.

Це дуже складна проблема, її не можна вирішити швидко. Час на підготовку Конституції через Конституційні збори може зайняти два роки, а то і більше. Головне тут не поспішати, щоб знов не потрапити в залежність від влади. Мій принцип полягає в тому, що це має бути ініціатива знизу, створені органи без участі реально діючих політичних сил. Ніхто з керівників ні держави, ні політичної партії не може очолювати чи навіть входити в оргкомітет. Люди мають зрозуміти, що це робиться не під Президента чи ще когось, а для України на десятки років.

Це має бути текст нової Конституції?

Леонід Кравчук: Так. Ми вважаємо, що потрібно нову Конституцію. В діючій Конституції не передбачені зміни, але завжди референдуми та Конституційні збори проходять в квазі-правовому полі, десь на межі рішень, де можна послатись на ст.5 Конституції, що джерелом влади є народ. Таким чином поставити питання про прийняття нової Конституції, тому що за 20 років багато змінилося в суспільстві, зокрема ті положення, які писались на хвилі всебічного задоволення потреб людей за рахунок держави. Безкоштовна школа, медицина, тільки ніхто цього не відчуває. Якщо запишемо «цукор», то солодко від цього не стане. Так і тут треба прийняти нову реальну Конституцію, яка б чітко визначила повноваження влади, права людини, повноваження місцевих органів влади, щоб не було б спокуси кожного разу її змінювати.

Чому була вибрана саме цифра 37000?

Леонід Кравчук: Дорослого населення у нас 36 мільйонів. Ми так рахували, що від тисячі один представник, виходить 36000, а ще делеговані та призначені, от і набирається 37 тисяч, яких можна скликати на стадіоні.

Рішення цих Зборів ще мають бути підтверджені рішенням парламенту? Яким чином його ввести в законодавче поле?

Леонід Кравчук: Після прийняття Конституційними зборами Конституції текст її виноситься на Всеукраїнський референдум. Найвища легітимність – через народ. Представники народу її пишуть, а народ в цілому за неї голосує.

Коли ви плануєте звернутися до Президента з цією ініціативою, без його доброї волі цей процес не стартує, а чинна влада поводить себе так, що це навряд чи відбудеться?

Леонід Кравчук: До цього часу я не звертався, бо думав так, як ви. А з Ялти я почув заяву Президента про те, що він розглядає можливість прийняття Конституції на Конституційній асамблеї з наступним затвердженням її на референдумі. Якщо говорити точно, то це вже не зовсім і моя ініціатива, я розвиваю її в правових аспектах.

В 1991 році, я тоді ще як голова Верховної Ради хотів прийняти Конституцію на Всеукраїнському референдумі, не парламентом, але тоді була більшовицька більшість і ту мою ініціативу відхилили. В даному разі Президент уже зробив заяву, тепер моя місія полягає в тому, щоб під неї подати відповідні проекти, пропозиції того, хто має робити, яким чином і коли розпочинати. Бо можна зробити заяву, а розпочати через 5 років. Як Ющенко зробив заяву при заході на президентське крісло, а подав проект, коли виходив звідти. Це фальш, а ми хочемо, коли робляться заяви, щоб виконувались.

Ви піймали Президента на слові. А до того, як він зробив цю заяву, у вас була подібна ініціатива?

Леонід Кравчук: Ця ідея в мене як політика живе з 1991 року, але я бачив, що зробити її реальною було неможливо. Жодний із парламентів не був готовий розглянути це питання і прийняти у Верховній Раді закон, враховуючи таку гостру політичну ситуацію, щоб Конституцію винести на Конституційні збори. Вони і не думали цього робити, весь час наголошуючи, що компетенція змінювати Конституцію належить тільки українському парламенту.

Зараз, коли ми повертаємось від однієї Конституції до іншої, і легітимність всього цього процесу дуже і дуже сумнівна, я відчув: і Президент це розуміє, що потрібно врешті-решт спертись на народ, на його волю, на вищу легітимність конституційної влади. Ця його заява, зроблена під впливом політичної, економічної та міжнародної ситуації, на мою думку є дуже важливою.

Чи допускаєте ви, що Президент вам відмовить в цьому?

Леонід Кравчук: Президент відмовить не мені, а Україні, а потім і самому собі, тому що ті політики, які не розуміють, що без підтримки народу не можна управляти країною, рано чи пізно це відчувають на собі.

Я завжди задавав запитання, що важливіше для політика, що більше важить – його повноваження чи підтримка його народом? Є такі країни, як Великобританія, де конституції як такої немає, але є підтримка влади народом, і вона керує країною. Сьогодні ми бачимо, що будь-яка владна економічна неточність і народ одразу протестує, він дуже гостро реагує на ціни, навіть на реформи. Влада хоче провести реформи, бажання правильне, але треба сказати людям правду, що під час цього процесу рівень життя не може підвищитись.

Якась політична ситуація, питання мови, щось інше і одразу йде хвиля протестів, а рейтинг влади падає, тому що народ не довіряє владі, бо багато нагромадилось проблем і незграбностей.
Прийняття ж таким способом Конституції – це довіра до влади, спрямування протестних сил в русло конструктивної роботи. Тобто, ми вирішуємо питання в комплексі, народ стає безпосереднім учасником конституційного процесу і творить сам владу та їй довіряє.

За 20 років в Україні було вже чотири президенти, хто з них був найбільш ефективним з точки зору управління державою?

Леонід Кравчук: У нас не було ефективних президентів з точки зору управління державою. Аби це було так, то держава була б іншою, аніж є зараз.

Я себе не можу враховувати тому, що моя робота випала на початок творення держави. Я працював Президентом два з половиною роки і за цей час зробив тільки те, що було найбільш пекучим – формування держави, творення державних органів, міжнародне визнання держави та прийняття найважливіших законів. Скажу одне: в той час Україну у світі поважали, це я відчував на собі, а потім перестали, мабуть тому, що перестали творити життя за демократичним принципом.

Ви в той час пішли на одночасні вибори Президента та парламенту, чи потрібно зараз йти на такий крок?

Леонід Кравчук: Думаю, що не потрібно. Я переконаний в тому, так ми будемо утверджувати в суспільстві постійну думку, що ця влада погана, давайте її змінимо. Наприклад, Ющенко неконституційним способом, через коліно добився дочасних виборів парламенту. Після обрання нової Верховної Ради пройшов рік, Ющенко знову хотів її поміняти, тому що не обрали кращих. Дочасні вибори – це екстремальна, надзвичайна ситуація.

Аби тоді я був таким, як зараз, я б ніколи не пішов на дочасні вибори, тому що вони нічого кращого Україні не принесли, а тільки породили ілюзії і створили можливість політичним невігласам потрапити в крісло. Це зробили тоді…

29 жовтня 2010 р.
Галина Каплюк, Альона Блохтур, «Главком»
//glavcom.ua/articles/2044.html

UNIAN

субота, 23 жовтня 2010 р.

Марина Ставнійчук. Судова реформа: крок вперед і два назад


Українська влада отримала оцінку відповідності проведеної судової реформи європейським стандартам. На своєму засіданні, яке відбулося 15— 16 жовтня 2010 р., Венеціанська комісія ухвалила висновки щодо законів України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо недопущення зловживань правом на оскарження».

Перший висновок, який необхідно зробити за результатами засідання Венеціанської комісії, — це визнати помилковим остаточне ухвалення Закону «Про судоустрій і статус суддів» без проведення його попередньої експертизи у Венеціанській комісії.

Нагадаю, що співдоповідачі Моніторингового комітету Ради Європи у своєму звіті ще в червні нинішнього року наголошували на необхідності обов’язкового отримання висновку Венеціанської комісії перед остаточним схваленням парламентом ключових законопроектів, особливо тих, прийняття яких визначено першочерговим для виконання зобов’язань України перед Радою Європи.

Венеціанська комісія в особі її секретаря пана Маркерта 30 червня нинішнього року, отримавши попередні коментарі членів Венеціанської комісії щодо законопроекту «Про судоустрій і статус суддів», у яких уже було висловлено серйозні зауваження стосовно змісту майбутнього закону, також наполегливо закликала органи влади України «надати більше часу для аналізу та дискусії щодо цього законопроекту як для європейських експертів, так і в Україні, з тим, аби бути впевненим, що законопроект справді відповідає задекларованій у ньому меті — забезпечити одночасно незалежність та ефективність правосуддя». І не ухвалювати його як закон ще до закінчення парламентської сесії.

Лейтмотивом цих заяв було те, швидкість у проведенні реформ не може досягатися за рахунок їхньої якості. Надто якщо це стосується однієї з ключових реформ, необхідних для виконання взятих Україною зобов’язань перед Радою Європи, — реформи правосуддя.

На жаль, до цих рекомендацій європейських структур не дослухалися. Мотиви наводилися різні. Одні говорили про те, що ми подамо на експертизу закон уже після його прийняття, бо, мовляв, Венеціанська комісія працює дуже довго, а в нас немає часу. Інші представники влади договорилися до того, що взагалі не бачать потреби подавати законопроект на експертизу до комісії, оскільки «мы принимаем законы для своего государства, для людей, которые здесь живут. Мы ориентируемся на мировой опыт, в том числе на европейский, но догмой для нас какое-то слово из-за границы не должно быть».

Проте головним аргументом недоцільності попередньої експертизи законопроекту стало те, що в процесі його підготовки було враховано практично всі зауваження Венеціанської комісії в рамках чинної Конституції (хоча штучність і нефаховість цього «врахування» були і залишаються очевидними).

Мабуть, саме з цієї позиції і варто розпочати аналіз висновку Венеціанської комісії, ухваленого на її останньому засіданні. Адже комісія справді неодноразово проводила експертизу законопроектів, спрямованих на реформування правосуддя в Україні. Фактично дороговказом для авторів судової реформи мав стати висновок Венеціанської комісії, прийнятий у березні 2010 р., щодо законопроекту «Про судоустрій і статус суддів», який вносився на розгляд парламенту попереднім президентом України. Але, на жаль, таким дороговказом для вітчизняних законодавців він не став.

У своєму висновку, ухваленому 15 — 16 жовтня 2010 р., Венеціанська комісія відзначила, що, хоча багато положень закону вдосконалено, порівняно з попереднім законопроектом, основні критичні зауваження, викладені у попередньому висновку, залишаються актуальними (пп. 8, 124 висновку). При цьому ці зауваження стосуються не тільки тих положень закону, котрі потребують внесення змін до Конституції України. Зокрема, не було враховано зауваження Венеціанської комісії, які стосувалися необхідності вилучення положень, що можуть бути розцінені як посягання на незалежність суддів шляхом позапроцесуального впливу на розгляд ними конкретних справ (пп. 12, 37, 129.6, 129.10 висновку). Не повною мірою враховано рекомендацію Венеціанської комісії про те, що Державна судова адміністрація та питання підготовки суддів мають належати судовій владі (пп. 49, 108, 109, 128.3, 129.13, 129.25, 129.26 висновку). Венеціанська комісія відзначила також, що актуальними залишаються її попередні зауваження щодо системи суддівського самоврядування. Як зазначає Венеціанська комісія, «є небезпека, що задекларовані завдання суддівського самоврядування і задекларовані функції органів суддівського самоврядування існуватимуть лише на папері» (пп. 91—97 висновку).

Отже, можна констатувати, що заяви про повне врахування під час підготовки проекту закону висновків Венеціанської комісії, м’яко кажучи, крім іншого, не зовсім відповідали дійсності.

Однак переважно критичні зауваження Венеціанської комісії викликали не ці невідповідності, а саме новели, запропоновані й реалізовані авторами закону.

Найбільше занепокоєння Венеціанської комісії викликали положення закону, якими радикально звужено роль Верховного суду України та розширено повноваження Вищої ради юстиції у процесі призначення та звільнення суддів, а також здійснення дисциплінарного провадження щодо них, з огляду на те, що склад цього органу не відповідає міжнародним стандартам.

Позиція Венеціанської комісії щодо зниження статусу ВСУ — категорична. Як зазначається у рішенні комісії, «складно уникнути висновку про те, що умисна спроба зменшити повноваження Верховного суду перебуває далеко за межами бажання створити більш ефективну судову систему. Конфлікт між виконавчою і судовою владою може бути нормальним і навіть здоровим явищем за умови переважання атмосфери взаємної поваги. Її відсутність створює загрозу подальшому існуванню суспільства, заснованому на верховенстві права». Більше того — під час засідання йшлося про те, що демонстроване відношення до ВСУ перекреслює всі позитиви законодавства про судоустрій і статус суддів.

Європейські експерти відзначили, що передбачені процесуальним законодавством повноваження ВСУ фактично позбавляють його можливості впливати на судову практику. А це далеке від ідеї Верховного суду, який зазвичай дає прецедентне тлумачення закону і в такий спосіб готує ґрунт для однакового застосування закону всіма судами (пп. 31, 125 висновку).

Венеціанська комісія рекомендує розширити юрисдикцію ВСУ, щоб він відповідав своєму конституційному статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції. Нагадаю: цей статус був і є незмінним в обох редакціях Конституції — 1996-го і 2004 років. Зокрема надати йому повноваження щодо вирішення колізій між рішеннями вищих спеціалізованих судів і в питаннях процесуального права, а також самому вирішувати питання про прийнятність скарг щодо неоднакового застосування закону. Звичайно, пропонована колегіальна форма роботи Верховного суду при розгляді кожної справи також потребує змін.

Не менш категоричними є й висновки щодо положень Закону «Про судоустрій і статус суддів», а також Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо недопущення зловживань правом на оскарження», якими розширено повноваження Вищої ради юстиції.

Венеціанська комісія черговий раз відзначила, що передбачений Конституцією України порядок формування ВРЮ не відповідає міжнародним стандартам, оскільки не забезпечує присутності в цьому органі більшості суддів, призначених самими суддями. Комісія наполягає на тому, що, за відсутності конституційних гарантій збалансованого складу Вищої ради юстиції, її повноваження мають не розширюватися, а звужуватися і обмежуватися лише тими, які безпосередньо визначені Конституцією України. Зокрема це стосується й передбаченого Законом «Про судоустрій і статус суддів», але не закріпленого в Конституції України повноваження призначати суддів на адміністративні посади.

Венеціанська комісія також вважає, що існують фундаментальні проблеми у системі призначення та звільнення суддів, незважаючи на деякі вдосконалення. Окрім зауважень, які стосуються ролі в цьому призначенні Верховної Ради України, що не може бути повною мірою усунено без внесення змін до Конституції України, — серйозні застереження висловлені стосовно прозорості процесу добору кандидатів на посаду судді, процедури дисциплінарного провадження та звільнення з посади. Звернено увагу на відсутність об’єктивних критеріїв підвищення суддів по службі, внаслідок чого «підвищення по службі перетворюється в суто політичне питання, яке вирішується виключно Верховною Радою — органом, якому не годиться оцінювати «кваліфікації, чесноти, здібності та результати праці» суддів (п. 69 висновку).

Загалом, можна констатувати: з висновків Венеціанської комісії випливає, що, попри певні позитивні зрушення, прийняттям закону повністю вирішити проблему політизації та непрозорості процесу призначення, обрання і звільнення суддів не вдалося.

У зв’язку з наведеними зауваженнями Венеціанської комісії, безумовно, залишається актуальною і головна рекомендація Венеціанської комісії — «не обмежувати судову реформу рівнем законодавства, а «провести глибоку конституційну реформу з метою закладення міцних підвалин сучасної та ефективної судової системи у повній відповідності до європейських стандартів» (Висновок від 12—13 березня 2010 р.).

Венеціанська комісія в чергове відзначила необхідність внесення змін до Конституції України. З метою приведення судової системи у відповідність до європейських стандартів має бути передбачено, що: утворення та ліквідація судів здійснюються не президентом України, а законом; потрібно виключити роль Верховної Ради у процесі обрання та звільнення суддів, потрібно змінити склад Вищої ради юстиції, забезпечивши, щоби більшість або принаймні істотна частина її членів були суддями, обраними самими суддями; має бути забезпечено, щоби суддівська недоторканність гарантувалася не Верховною Радою, а справді незалежним суддівським органом; випробувальний термін для першого призначення на посаду судді, якщо він вважається справді необхідним, має бути відносно коротким і становити, приміром, два роки.

Отже, на сьогодні є всі підстави говорити про необхідність вдосконалення конституційних положень, які визначають організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, у рамках конституційної реформи. Лише в такий спосіб Україна зможе забезпечити відповідність судової реформи європейським стандартам.

Стосовно Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо недопущення зловживань правом на оскарження», який був прийнятий Верховною Радою України у травні 2010 р., Венеціанська комісія у своєму висновку зазначила, що взагалі незрозуміло, чим викликана необхідність внесення цих змін. Однак, як засвідчив подальший аналіз цього закону Венеціанською комісією, насправді вона чудово зрозуміла його мету і спрямованість. Очевидно, незрозумілим для європейських експертів залишилося лише те, яким чином цей закон наближає Україну до європейських стандартів у сфері правосуддя. Слід сказати, що Венеціанська комісія не відзначила жодного позитивного положення у прийнятому законі.

Звісно, інтерпретувати висновки Венеціанської комісії можна по-різному. Однак загальна оцінка не дозволяє говорити про те, що проведена реформа повною мірою відповідає міжнародним стандартам у сфері правосуддя та незалежності судової влади.

Насправді на сьогодні основним питанням є, чи будуть враховані, і в який спосіб, рекомендації Венеціанської комісії. У зв’язку з цим необхідно нагадати: ПАРЄ у Резолюції про функціонування демократичних інституцій в Україні від 5 жовтня 2010 р. закликала «органи влади забезпечити, щоб у Законі про судоустрій та статус суддів, а також у Законі про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо недопущення зловживань правом на оскарження було враховано рекомендації або зауваження, викладені у висновках Венеціанської комісії, шляхом внесення відповідних змін до цих законів».

І наостанок. За великим рахунком мене не цікавить, чиї особисті інтереси впливають на зміст і суть реформи судової системи. Очевидно, що такий вплив уже продемонстрував свої негативні наслідки на процес підготовки і реалізації реформи. Якість і ефективність правосуддя залишились там, де і були, при цьому зовнішній імідж держави псується. Другий важливий висновок для України полягає у тому, що потрібно покінчити з практикою прийняття законів сумнівної якості. Є необхідність виконання рішень Венеціанської комісії, а не створення ілюзій цього виконання. Треба нарешті усвідомити — рекомендації комісії потрібні не експертам. Вони є виключно корисними і важливими для нас самих.

Марина Ставнійчук, «Дзеркало тижня» №39 23 жовтня 2010 року
//dt.ua/LAW/sudova_reforma_krok_vpered_i_dva_nazad-61293.html
Малюнок Олексія Кустовського, Тиждень
//www.pravda.com.ua/articles/2011/09/6/6564340/

*** 
Закон України Про контроль над судовою владою 2010 
*** 
15.03.2013 Микола Оніщук. «Правосуддя» потребує доопрацювання
06.12.2012 Василь Маляренко. Доповідь Комісії з питань правосуддя щодо концептуальних засад конституційно-правової модернізації правосуддя України 

пʼятниця, 22 жовтня 2010 р.

Український помаранчевий блюз. Контреволюція в Україні


Ухвала Конституційного суду від 1 жовтня 2010 року засвідчила, що насправді Віктор Янукович думає про “народну владу” – не кажучи вже про “розподіл влади”, пише Олександр Мотиль в американському журналі World Affairs.

World Affairs

Ukraine's Orange Blues

Alexander J. Motyl

Counterrevolution in Ukraine

12 October 2010

Майже через шість років від початку Помаранчева революція формально завершилася 1 жовтня 2010 року, коли Конституційний суд України скасував “політичну реформу”, що обмежила владу президента після народного демократичного руху.

У відповідь на широко критиковані президентські вибори в листопаді 2004 року кількатижнева “народна влада”, яка отримала назву Помаранчева революція, просунула Віктора Ющенка перед його опонентом від влади Віктором Януковичем – тодішнім прем’єр-міністром (і, як вважали люди, винуватцем виборчих фальсифікацій).

Ухвала Конституційного суду від 1 жовтня засвідчила, що насправді Янукович думає про “народну владу” – не кажучи вже про “розподіл влади”.

Щоправда, у вигляді досягнутого під час переговорів компромісу, перш ніж Ющенко посів президентське крісло, табір Януковича змусив його до реформи розподілу повноважень – задля послаблення нового лідера частина влади переходила від президента до парламенту. Реформа спрацювала, але невдовзі стала причиною непримиренних стосунків між Ющенком та прем’єр-міністром Юлією Тимошенко. Хаос у владі допоміг Януковичу повалити Ющенка на цьогорічних виборах і стати на цей раз поборником стабільності. Проте ухвала Конституційного суду від 1 жовтня засвідчила, що насправді Янукович думає про “народну владу” – не кажучи вже про “розподіл влади”.

Обійнявши пост наприкінці лютого, Янукович зосередив після того велику владу в своїх руках. І все ж його дратували конституційні обмеження його повноважень – ті самі, які йому так подобалися за правління Ющенка, – тож він вирішив їх зняти. Свідомий того, що лише український парламент, Рада, може змінити Конституцію, – і що буде важко мобілізувати достатньо депутатських голосів на користь такої зміни, – Янукович звернувся до піддатливого Конституційного суду (деякі українці називають його Конституткою, обігруючи слово проститутка).

Новий президент уже нахиляв суд після приходу до влади, принаймні раз, коли чинив тиск на нього, щоб той затвердив антиконституційну зміну в правилах створення парламентської коаліції. А перед виголошенням скасування зміни 2004 року напакував суд прихильними до себе юристами. Отож не дивно, що постанова прошмигнула крізь чорний хід технічних деталей – нібито політична реформа 2004 року була законом, а не конституційною зміною, – й назвала реформу неконституційною.

Як наслідок, Україна офіційно тепер вступила в епоху контрреволюції, а Янукович став незаперечним господарем нації, уповноваженим призначати й звільняти прем’єр-міністрів, як йому заманеться. Іншими словами, недавнє рішення суду повернуло стрілки годинника назад до Конституції 1996 року, успішно ввівши Україну в стан конституційної двозначності.

Чи на вулицях? Якщо знову чинна Конституція 1996 року, то що, всі закони, прийняті з 2004-го, неконституційні? Чи були тоді законними вибори, які привели до влади Януковича? Коли мають відбутися парламентські вибори: у 2012 році, як диктують реформи, чи в 2011-му, згідно з конституцією 1996-го? Чи легітимна хоча б одна з політичних інституцій України? Ніхто не знає.

Україна скочується у конституційне “лихоліття”, і Янукович заявлятиме, що не має іншого вибору, як керувати залізною рукою: зрештою, чи не він буде останньою надією, що стане між Україною та цілковитим хаосом? (І, звісно, безвідповідальним демократам та надокучливим американцям тільки того й треба!) Така логіка задовольнить його сталіністську базу на Донбасі, однак демократичні критики на території решти країни – які зараз становлять, мабуть, більш ніж половину електорату, – побачать цю тиранію мов на долоні.

Однак тут й є добрі новини.

По-перше, контрреволюція завжди робить привабливими ідеали попередньої революції: Помаранчева революція виступала за демократію, права людини, толерантність і гідність. Ось побачите, ці цінності, хоч і заплямовані п’ятьма роками помаранчевих чвар та неефективності, знову підкрадуться до українських дебатів. 

По-друге, ставши “Султаном Янукстану”, Янукович буде нести відповідальність за все навколо: за добре, чого поки що не було, та за погане, чого з кожним днем стає більше. Лише підлесники надіються, що станеться метаморфоза й в країні мудро правитиме справедливий король. 

Востаннє Конституція 1996 року та відповідні систематичні президентські зловживання викликали Помаранчеву революцію. Цілком можливий і наступний народний переворот, який ставатиме ще ймовірнішим із кожним президентським зловживанням.

Шкода бідного Януковича: він прирік себе до грандіозної поразки.

Alexander J. Motyl's blog
//www.worldaffairsjournal.org/blog/alexander-j-motyl/counterrevolution-ukraine

У рубриці Огляд преси статті із закордонних ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе відповідальності за зміст даних матеріалів.

22 жовтня 2010 р.
//novynar.com.ua/worldabus/138562

Конституція «для чайників»



Визнання Конституційним Судом неконституційними змін до Основного Закону від 8 грудня 2004 року, спровокувало виникнення цілої низки проблем. Передусім щодо визначення дати наступних парламентських та президентських виборів.

Конституція у редакції 1996 року передбачає, що чергові вибори народних депутатів мають відбуватися в останню неділю березня, а глави держави - в останню неділю жовтня. Буквальне виконання вказаних норм може призвести до подовження (або ж скорочення) терміну повноважень державних органів.

Якщо парламентські вибори провести у березні 2011 року, тоді повноваження парламенту на день голосування складатимуть лише три роки та чотири місяці. Якщо ж парламентські вибори провести у березні 2012 року, тоді їх повноваження складатимуть чотири роки та чотири місяці на день голосування.

А ще додайте сюди час на підрахунок голосів, встановлення результатів виборів, їх офіційного оприлюднення..., скликання першого пленарного засідання першої сесії нового складу Верховної Ради та приведення новообраних народних депутатів до присяги.

Тож мине ще півтора-два місяці й термін повноважень народних депутатів може скласти десь близько чотири з половиною роки.

Якщо ж йти за логікою тих, хто вважає, що для виборів народних депутатів слід зробити певне виключення з тексту чинної тепер редакції Конституції, оскільки їх обирали на п'ять років, тоді виходить, що й у березні 2012 року парламентські вибори проводити зарано?

Взагалі робити будь-які виключення з загального правила у праві варто дуже й дуже обережно. А вилучати чи призупиняти дію навіть однієї конституційної норми щодо певної категорії суб'єктів чи кола осіб неприйнятно і навіть небезпечно, оскільки це складає істотну загрозу демократії як такій.

Питання термінів перебування при владі та виборів досить складне та неоднозначне, адже виходить, що парламентарі з проведенням конституційної реформи подовжили собі термін повноважень і тепер дали своєрідний урок своїм наступникам на майбутнє.

Змоделюємо ситуацію: депутати знову з порушеннями ухвалюють зміни до Основного Закону, подовжують термін повноважень, наприклад, до 25 років або довічно. А у разі, якщо зміни відмінять через порушення процедури, то все одно депутатів це не буде стосуватися, адже уже буде створений прецедент (знайдуться охочі назвати його конституційним звичаєм), сутність якого полягає в тому, що Конституція начебто не поширює свою дію на терміни обрання можновладців.

То може всю цю реформу й затіяли заради збільшення термінів? Чи то була така собі «політична кістка» парламентарям, разом з якою вони мали «проковтнути» й політичну реформу?

У експертному середовищі ще тоді вказували на неприпустимість збільшення термінів повноважень, оскільки це означатиме суттєве (аж на чверть!) звуження можливостей виборців контролювати владу, політичні партії та їх керівництво через виборчі процедури.

Адже політична відповідальність в умовах демократичного режиму головним чином полягає не у гучних заявах, на кшталт «ми беремо на себе усю відповідальність», а у тому, що політики, втративши кредит довіри виборців, ідуть з політичної сцени за результатами виборів, а не вигадують механізми подовження власних повноважень.

Вони опиняються на узбіччі політичного процесу і мають можливість для роздумів та роботи над помилками. Така доля спіткала соціалістів на виборах до Верховної Ради у 2007, які здебільшого через «політичні піруети» тогочасного лідера не увійшли до парламенту.

Після запровадження конституційної реформи можливості контролювати партії та блоки за допомогою виборів не лише не збільшилися, а навіть звузилися (адже обирати народних депутатів й отже оцінити їх діяльність тепер можна було один раз на п'ять років, замість один раз на чотири роки як це було до внесення конституційних змін).

Тепер, відхиливши конституційну реформу, суспільству пропонують не просто не «журити» парламентарів та ініціаторів сумнівних новацій, але й «погладити їх по голівці» та стимулювати до подальших не виважених кроків таким собі «бонусом» у вигляді додаткового року повноважень.

За таких підходів стає можливим хибний висновок про те, що Конституція поновила свою дій у початковому вигляді, але не для всіх і не одразу.

Парламентарі ж бо такі шановані пани, так «багато зробили для суспільства та держави», що їм, мовляв, слід подарувати невдалі експерименти та додати рік безбідного життя за заслуги - нехай втішаються.

При визначенні дати проведення чергових парламентських виборів варто врахувати правову позицію Конституційного Суду, викладену ним у Рішенні від 12 травня 2009 року (№ 10-рп/2009) у справі за конституційним поданням президента щодо відповідності Конституції частини першої статті 17 закону про вибори президента та постанови Верховної Ради про призначення чергових виборів президента.

У мотивувальній частині зазначеного Рішення Суд наголосив, що при визначенні дати проведення чергових виборів слід керуватися тією нормою Основного Закону, що є чинною на день ухвалення такого рішення.

Таким чином має діяти правило, передбачене у частині 1 статті 77 Конституції України в редакції від 28 червня 1996.

Однак у цьому зв'язку виникає ще одна проблема. А хто саме має визначити дату парламентських виборів? Конституція не дає відповіді на це питання. Парламент уповноважений призначати президентські та місцеві вибори, а от свої власні вибори - ні.

Чому так сталося - зрозуміло. У першій редакції Конституції настільки чітко і однозначно було визначено дату парламентських виборів, що помилитися було практично неможливо. Тому достатньо було того, щоб Центральна виборча комісія затвердила Календарний план та оголосила про початок виборчої кампанії і цього було досить.

Можливо, у теперішній ситуації президенту, як гаранту Конституції, варто звернутися до єдиного органу конституційної юрисдикції з поданням, у якому поставити запитання: якими саме нормами слід керуватися при визначенні дати парламентських виборів та хто саме має це зробити.

Не можна погодитися з позицією деяких експертів, які пропонують притягти до відповідальності тих, хто голосував у 2004 році за політичну реформу, а також тих, хто її підтримував та навіть тих, хто її «проштовхував».

Адже й експерти (у тому числі й конституціоналісти) дотримуються різних, іноді навіть полярних позицій з приводу конституційних змін та порядку їх внесення.

Розмаїття експертних оцінок, висловлених і до внесення змін до Конституції у 2004 році, і згодом, і після визнання закону від 8 грудня 2004 неконституційним, свідчать про те, що українське суспільство зіткнулося з дуже складним політико-правовим феноменом.

І головний урок, який воно має винести, полягає в усвідомленні того, що сутність демократії полягає не лише у можливості вибору (вибору в широкому розумінні: вибору напрямків подальшого поступу суспільства; вибору привабливих ідей та стратегій; вибору варіантів проявів політичної активності; вибору гідних претендентів серед альтернативних кандидатів тощо), але й у дотриманні процедури, що є заздалегідь визначеною, загальновідомою та демократичною за змістом.

Разом з тим позиція Конституційного Суду щодо політичної реформи не виглядає бездоганною та навіть певною мірою є вразливою.

По-перше, тому, що одного разу він уже відмовляв за формальною підставою у відкритті провадження за конституційним поданням 102 народних депутатів щодо конституційності грудневого 2004 року закону (ухвала від 5 лютого 2008 року № 6-у/2008).

По-друге, КСУ неодноразово розглядав справи про конституційність різних законів та інших нормативно-правових актів (або ж їх окремих положень), спираючись при цьому й на змінені у 2004 положення Основного Закону.

Тобто єдиний орган конституційної юрисдикції опосередковано визнав їх органічною частиною Конституції України, поставився до них, як до таких, що є чинними, і жодних сумнівів у тому, що вони іманентно вписалися до початкового конституційного тексту не висловлював.

По-третє, єдиний орган конституційної юрисдикції уже надав офіційне тлумачення окремих положень саме тих норм, що були змінені у 2004, тобто знову ж таки поставився до них як до таких, що ухвалені належним чином.

По-четверте, поспішне «виведення» зі складу КСУ чотирьох суддів за якимись штучними «висмоктаними з пальця» підставами (про які стало відомо чомусь лише напередодні розгляду справи) та термінове введення «нового поповнення» саме перед ухваленням доленосного для України рішення викликає сумніви у щирості як самих ініціаторів конституційного подання (зокрема, отих 252 народних депутатів), так і тих, хто спочатку обіцяв обстоювати конституційну реформу зразка 2004 року як головний здобуток української демократії, а згодом всіляко підтримав її скасування.

До того ж серед тих парламентарів, хто голосував за політичну реформу у 2004 році, виявилися й ті, хто підписав вказане конституційне подання. Як бачимо, таке собі «прозріння» настало чомусь після зміни політичної кон'юнктури та зміни самої влади.

А чи не було проведення конституційної реформи підкладанням такої собі «політичної свині» політичним опонентам?

Чи не саме таким чином, намагаючись послабити позиції та можливості своїх політичних конкурентів, сьогоднішня передусім правляча політична еліта насправді спочатку зруйнувала певний (хоча й далекий від оптимального, але мінімально достатній) рівень керованості державно-політичними, економічними та духовно-культурними процесами (поставивши Україну майже на межу «політичного банкрутства») для того, щоб згодом повернутися до влади з такою собі місією «рятівників» Вітчизни та отримати відповідні політичні дивіденди?

22 жовтня 2010 р.
Віктор Колісник, доктор юридичних наук. професор, Харків, для УП
//www.pravda.com.ua/articles/2010/10/22/5493922/

четвер, 21 жовтня 2010 р.

Розширений політико-правовий коментар до рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року


РОЗШИРЕНИЙ ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ КОМЕНТАР

до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 р.

Щойно вищезгадане рішення було оприлюднене 1 жовтня 2010 р. на сайті Конституційного Суду України, як вільна громадськість почала коментувати його політичні та юридичні якості. Що ж стосується державних посадових і службових осіб або громадськості «невільної», то вона нині має розпочати приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 р. в редакції, що існувала до внесення до неї змін 8 грудня 2004 р.

Очевидно, що даний коментар надається на засадах не державної виконавської дисципліни, а громадянської та академічної свободи. Щоб не плутати і не повторювати аргументи, спробую викласти низку особистих вражень в послідовній формі. Перша (коротка) версія коментаря викликала низку запитань у правозахисників і спричинилася до юридичної полеміки в електронних ЗМІ, тому даний розширений коментар включає в себе додаткові роз’яснення, ілюстрації, уточнені посилання і аргументи.

Чи вийшов в даному випадку Конституційний Суд України за межі своїх повноважень? Схоже, що не вийшов, бо контроль за процедурою внесення змін до Основного Закону України – це така сама рутинна частина його роботи, як і контроль за матеріальним змістом законопроектних конституційних норм. Зокрема, однією із законних підстав для визнання правових актів неконституційними є «порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності» (ст. 15 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Нині всі юристи знають, що найпотужнішою гарантією правильності, відповідності до вимог Конституції України юридичних норм є досконало виписана процедура їх ухвалення і набуття ними чинності. Справжня демократія, говорить одне з найбільш популярних у політичному світі означень, – це невизначені результати за умов дотримання цілком визначеної процедури. Ця теза вважається аксіоматичною в політичній та конституційній науці і практиці.

Належна процедура – це те, що забезпечує достатній час і необхідні умови для інтелектуального аналізу і розважливої оцінки з боку всіх уповноважених на внесення законодавчих змін суб’єктів. Що ж стосується конституційної процедури, то це щось суттєво більше, ніж просто кулінарія і рецептура виготовлення доброякісних юридичних продуктів. Порушення правил належної процедури в конституційному праві іноді призводить до деформацій у волевиявленні такого широкомасштабного суб’єкту правовідносин як народ. Слід звернути увагу й на те, що порушення конституційної процедури внесення змін до Основного Закону України означає на практиці ігнорування імперативних чи диспозитивних норм Розділу ХІІІ Основного Закону, який може змінюватись Верховною Радою України лише в разі підтвердження результатів даної спроби всеукраїнським референдумом. В суто юридичному сенсі це означає, що всі процедурні аспекти конституційної законотворчості мають той самий – максимально жорсткий – ступінь юридичного захисту, що й визначення основ конституційного ладу України. Простіше кажучи, щоб змінити процесуальні правила внесення змін до Конституції України, необхідно одержати схвалення законодавчих новел на всеукраїнському референдумі (ст. 156 Конституції України).

Чи була порушена в грудні 2004 р. належна конституційна процедура внесення змін до Основного Закону України є риторичним запитанням, бо всі, хто цікавиться конституційною практикою в Україні знають, що була.[1] Суд послався на два якісно різних типи порушень процедурного характеру, проте насправді їх було більше. По-перше, граматично і стилістично змінені редакції проектних конституційних норм не були передані на експертизу до Конституційного Суду. Мої опоненти можуть сказати, що не перевірені Конституційним Судом України поправки були редакційними і тому не принциповими. Можливо, але навіть якщо парламент дозволить собі замінити лише одне юридичне поняття його синонімом, то в підсумку зміст норми зміниться, бо абсолютних синонімів, як відомо, не існує. Крім того, всі знають силу синтаксису і граматики, а також те, що тут варто лише почати… Я вже не кажу про можливі наслідки подібного коригування, які витікають з принципу ансамблевої дії Основного Закону. Останній проявляється в тому, що вся сукупність конституційних норм нагадує симфонічний оркестр, де кожному з інструментів довірено виконання окремої партії. Можна замінити валторну на фагот, але результат вплине при цьому на характер цілої партитури.

По-друге, поправки голосувалися разом (в «пакеті») із законопроектними нормами ординарного рівня. По-третє (що оминув у своєму Рішенні Конституційний Суд), поправки були внесені в умовах фактичного надзвичайного стану. Адже на той час в Україні ще залишалися вкрай розбурханими політичні й особисті пристрасті, авторитет чинного Президента був радикально підірваний, до нього як до джерела влади не прислухалися. Щойно також припинилося стихійне блокування натовпом державних будівель і транспорту, центральну вулицю Києва – Хрещатик продовжувала заповнювати мітингова стихія. Очевидно, що подібний modus vivendi вважався б несприятливим для ухвалення змін до основного закону будь-якої країни. Як відомо фахівцям, класичне рішення Верховного Суду США у справі «Хлопці зі Скоттсборо проти штату Алабама» (1932 р.) скасувало забезпечений доказами обвинувальний вирок суду, зокрема, й через те, що… «судовий процес від самого початку й до кінця відбувався в напруженій, ворожій і збудженій атмосфері» міста, мешканці якого масово «були налаштовані вкрай ворожо [до підсудних]».[2]

Отже, не випадково частина друга статті 157 нашого Основного Закону говорить, що «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану». Хтось може сказати, що надзвичайний стан в Україні формально-юридично не було оголошено. Це так, але ж всі знають, що ізольований у приміській резиденції Президент Л.Кучма просто фізично не міг цього зробити. Політична криза зайшла надто далеко, запобіжні юридичні механізми не спрацювали, тому запроваджувати надзвичайний стан було вже пізно. В Україні мала місце Помаранчева (типологічно – оксамитова) революція – правдиве демократичне повстання, яке спікер Верховної Ради В.Литвин принагідно оцінив як можливий пролог до громадянської війни. Парламентська влада в грудні 2004 р. все ще продовжувала боятися людських мас, які незадовго перед тим здійснили спробу захоплення головної будівлі Верховної Ради. В очікуванні Нового Року людська стихія нуртувала на українських майданах, вимагаючи відновлення правди і справедливості.

Ми також достеменно не знаємо, що має на меті процитована вище заборона із статті 157 Основного Закону: чи йдеться в ній про фактичний надзвичайний стан (сюди потрапляє будь-яка революція), чи тільки про той, що формально був оголошений Президентом і підтриманий Верховною Радою України. Якщо правильним є друге, тоді формальне оголошення надзвичайного стану тиранічним володарем могло б легко зірвати ухвалення або внесення змін до будь-якого основного закону. Таким чином, гіпотетично вузьке тлумачення статті 157 (надзвичайний стан – це виключно наслідок Указу Президента) не є самоочевидним. Не випадково такий пристрасний критик Рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 р. як Ю.Тимошенко, назвала в грудні 2004 р. голосування депутатів від «Нашої України» за політичну реформу зрадою революційної справи. Засвідчену ж електронікою відсутність голосу «за» реформу від особисто В.Ющенка вона пояснювала на телекамеру своїм особистим позитивним впливом на Віктора Андрійовича.

Ще більш неприйнятним в юридичному сенсі слід вважати «пакетне» голосування конституційних змін разом із поправками до виборчого закону. У Рішенні від 30 вересня 2010 р. Конституційний Суд стримано зазначає: «Одночасне прийняття самостійних правових актів, предмет регулювання яких та визначені у статтях 91, 155 Конституції України процедури їх розгляду і ухвалення є різними, свідчить про порушення Верховною Радою України частини другої статті 19 Конституції України»… Насправді ж пакетне голосування призвело не просто до порушення юридичної техніки, а до неприпустимого з право-логічної точки зору реверсу в нормативному керуванні – стану, коли доля норм нижчого (ординарного) рівня (зміни до Закону «Про вибори Президента України») безпосередньо визначала долю норм вищого (конституційного) рівня, якими на той час в Україні визначалася (sic) нова форма правління.

Крім того, слід підкреслити й ту обставину, що з юридичної точки зору пакетне голосування виглядає не тільки й не стільки одночасним (позиція Конституційного Суду), скільки сумарним. Адже у пакет звичайно складаються різні законопроекти, які голосуються в одне – загальне стосовно всіх законопроектів волевиявлення. Уявімо собі на мить ситуацію: першим законопроектом з пакету передбачається уп’ятеро збільшити зарплату народних обранців, другим – змінити конституційну форму правління. Хто після цього сумніватиметься в успіхові політичної реформи? Миритися з подібним підходом – означає не що інше, як вважати (вслід за І.Сталіним та В.Ульяновим-Леніним) що благородна мета виправдовує будь-які засоби її досягнення. Але ж справді моральним і єдино виправданим є протилежне: не можна досягнути благородних замірів ницими способами чи інструментами. Колись професор В.Лефевр у своїй знаменитій книзі «Алгебра совісті» писав, що антигуманний лозунг: мета виправдовує засоби є типово більшовицько-радянським. Навпаки, в суспільствах західного типу панує протилежне переконання, що значною мірою й пояснює їх етичну привабливість і силу. Як показало соціологічне дослідження, на яке посилається В.Лефевр, «радянські люди позитивно оцінюють висловлювання, які віддзеркалюють моральний компроміс; американці оцінюють їх негативно».[3] Як бачимо, висновки В.Лефевра й досі не застаріли.

Крім того, ще в університеті майбутнім юристам доводиться засвоювати класичне правило: при проведенні референдумів забороняється ставити перед парою клітинок-відповідей «так» і «ні» більше одного запитання. Тобто на кожне питання референдуму його потенційний учасник має відповідати окремо. Як говориться в частині другій ст. 36 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», «у разі винесення на референдумі двох або кількох питань, для кожного з цих питань (виділено мною – В.Р.) встановлюється окремий бюлетень».

У своєму відносно недавньому (01.10.10 р.) коментарі у «Kyiv Post» секретар Венеціанської комісії Т.Маркерт заявив: «Венеціанська комісія не вважала Конституцію 2004 р. недемократичною», і що… «було несподівано дізнатись, що було визнано недійсною Конституцію, яка діяла шість років (і була застосовувана самим Конституційним Судом)». Але ж в даному випадку Конституційний Суд України жодним чином не показав, що він вважає або вважав раніше зміст Закону № 2222 від 8 грудня 2004 р. «недемократичним» чи взагалі таким, що заслуговує критики. Просто солодкий пряник політичної реформи, як засвідчив Суд, було подано у надто брудній обгортці, що й стало принциповою перешкодою для процесу юридичного перетравлювання. Крім того, Т.Маркерт, можливо, не враховує тієї обставини, що Конституційний Суд України, на відміну від судів в англосаксонській правовій системі, не має повноважень офіційно тлумачити Основний Закон у всіх тих випадках, коли це виглядає необхідним або корисним. Це схоже на парадокс, але Конституційний Суд України може бути найгіршої думки про конституційну норму, але мусить коритися їй доти, доки не знайдеться відповідний суб’єкт конституційного подання, який офіційно поставить дану норму під сумнів.

Варто також підкреслити, що хоча Венеціанська комісія, за свідченням Т.Маркерта, не вважала зміни до Конституції України у 2004 р. «недемократичними», вона жодним чином не виправдовувала і не вітала цих змін. Зокрема, у своєму загальному «Висновку щодо трьох проектів законів про внесення змін до Конституції України» від 13 грудня 2003 р. Венеціанська комісія змушена була констатувати: «Комісія визнає і вітає зусилля України реформувати систему управління у спосіб наближення України до європейських стандартів демократії. Точні рішення, обрані у різних проектах, здається, не досягають тієї цілі і вводять інші зміни до Конституції, які виявляються кроком назад (виділено мною – В.Р.)».[4] Отже, виглядає так, що з тогочасної точки зору Венеціанської комісії скасування політичної реформи 2004 р. мало б вважатися кроком України в правильному керунку.

В Інтернеті й на українських телеканалах нині дискутується питання про те, чи не повинні у зв’язку з відміною конституційних змін 2004 р. бути проведені дострокові вибори Президента і Верховної Ради України, оскільки народ обирав ці органи з іншим, ніж це передбачається редакцією Конституції 1996 р. обсягом повноважень. На даний закид можна відповісти таке. Народ дійсно обирає конкретних осіб на посаду депутата чи президента, але за нормальних обставин не визначає одночасно їх повноважень у даній якості. Визначення компетенції Верховної Ради і повноважень Президента України є традиційною прерогативою Основного Закону, який стоїть вище від поточного народного волевиявлення чи бажання. Народ-суверен може врешті-решт змінити свою конституцію, але до тих пір, поки вона діє, він мусить коритися їй так само, як і державний апарат, держава в цілому. Як писав свого часу П.-А.Гольбах, конституція – це вуздечка для керманичів і народів, вона є вищим регулятором стосовно суспільства в цілому. На жаль, в Україні далеко не всі юристи і політики розуміють, що органічна конституція є обмежувачем як представницької, так і прямої (безпосередньої) влади народу.

В наукових джерелах даний тип політико-правових відносин переконливо описаний в працях Ф. фон Гаєка (Конституція свободи, Право, законодавство та свобода), Дж.Ролза (Теорія справедливості, Політичний лібералізм), Р.Дворкіна (Імперія права, Закон свободи), Р.Нозіка (Анархія, держава та утопія), Б.Таманаги (Верховенство права) та ін. Правова, абстрактна влада органічних конституцій внаслідок своєї більшої продуманості по відношенню до живої (політичної) влади є домінуючою. Вона виступає в формі засад, принципів, прав і основоположних свобод, а також правил функціонування (через співвідношення компетенцій) всіх складових частин державного механізму. Подібне уявлення про основний закон є типовим для сучасного конституціоналізму, який справедливо ототожнюється на Заході з верховенством права.

З іншого боку, для запобігання конфліктам у державно-правовій сфері перевибори державних структур у випадку раптової зміни їх компетенції дійсно можуть стати оптимальним способом виходу з кризової ситуації. Більше того, як зазначає Ю.Барабаш, «рано чи пізно, але протистояння між вищими владними інституціями в умовах змішаної форми правління дає про себе знати і причиною цього є не стільки недосконалість конституційних формулювань, <…> скільки намагання реалізувати власні політичні програми та плани особами, що обіймають вищі посади в країні». Таке протистояння ще більше загострюється, коли конституційний статус вищих державних інституцій змінюється внаслідок реформи. Тому, як підкреслює автор, «за будь-яких змін конституційної моделі організації державної влади всі представницькі інституції, яких стосуються ці зміни, доцільно переобирати».[5]

Що ж стосується України, то у нас подібні перевибори можуть мати місце лише за умови добровільної відставки Президента і саморозпуску Верховної Ради. Адже чинна Конституція і закони України не містять в собі подібних імперативів, про що й заявив вже 1 жовтня 2010 р. В.Литвин. Отже, в якості виходу із даної ситуації можна запропонувати таке: переобрання парламенту і Президента України є за даних обставин можливим, але не обов’язковим. Знаючи вітчизняні реалії, важко повірити в те, що український електорат, за винятком 2-5% його активної частини, є справді обізнаним в питаннях трансформацій конституційного статусу парламенту і глави Української держави.

Що ж стосується висловленої в українських ЗМІ думки про те, що після Рішення Конституційного Суду в Україні більше не існує легітимної влади, то це очевидне перебільшення. Відміна політреформи відбулася з моменту оголошення відповідного Рішення Суду, яке не має зворотної сили. Тобто всі повинні просто залишатися на своїх посадах, якщо посади збереглися. При цьому у окремих посадових осіб і державних органів змінився обсяг повноважень, але це само по собі суттєво не впливає на їх демократичну виправданість, легітимність. Виборами народ, як вже зазначалося вище, віддає своїх кандидатів на «поталу» Основному Законові, який є вищим юридичним продуктом того ж таки народу. Почасти саме тому в Україні, як і у більшості цивілізованих країн світу, не визнають імперативного мандату. Легітимація живої політичної влади справді існує, але існує також і висхідна (первісна) легітимація абстрактної влади конституцій. Простіше кажучи, на визначення обсягу компетенції державних органів, так само як і на визначення повноважень президента або іншої вищої посадової особи в демократичній країні народ надає свою згоду раніше. В українському випадку це відбулося в день (ніч) первісного ухвалення Конституції України 28 червня 1996 р.

Все це означає, що зв'язок між народною волею і компетенцією Президента й парламенту України здійснюється не на тактичному (вибори), а на стратегічному (ухвалення Основного Закону) рівні. Тобто саме по собі обрання конкретних людей на посади безпосередньо не впливає і не повинно впливати на обсяг їх повноважень. Зміна обсягу конституційних повноважень за нормальних обставин не має позначатися на конкретних політичних долях, бо в даному випадку йдеться про різні канали політичного волевиявлення народу. Такі канали є автономними один від одного і безпосередньо не перетинаються. Звичайно, що при цьому варто брати до уваги й аргументи політичної доцільності, про що пише Ю.Барабаш. З іншого боку, далеко не всі «прогалини» конституційного регулювання є свідченням правового недбальства. Подібно до існування економічних циклів, існують також органічні політичні цикли (ритми), нормативні національні коди країн тощо. Мовчання основного закону може бути результатом акумуляції тривалого політичного досвіду, який не відразу й не всім впадає у вічі.

Чи загрожує відміна політичної реформи посиленням тоталітарних тенденцій в Україні за версією Ю.Тимошенко? Не викликає сумніву, що опозиція має бути сторожем свободи і демократії в суспільстві і повинна попереджати про все, що вважає тут небезпечним. Проте нині виглядає так, що Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 р. не стільки провокує тоталітаризм, скільки болісно ятрить душі політичних противників чинної влади. Те, що досить невдало й непослідовно прагнув зробити В.Ющенко, парадоксальним чином здійснила політична сила його основного опонента. Крім того, проект закону про внесення змін до Конституції України від БЮТ, розміщений «Дзеркалом тижня» 5 червня 2009 р. в Інтернеті, свідчить про те, що загрозу конституціоналізмові в Україні становить не стільки конкретний лідер або партія, скільки молода українська демократія в цілому. Бо конституційний проект від БЮТ не тільки не обмежував, але й радикально підсилював владу держапарату в країні.[6] Відверто недосконалим (хоча й в іншому сенсі) виявився також проект змін до Конституції України (вересень 2009 р.) від В.Ющенка.

Втім, якщо відволіктися від моментів особистого протистояння, можна побачити, що всіобрані народом влади в незалежній Україні діяли de facto за моделлю, яка була ближчою до Конституції 1996 р. ніж до того задуму, що його втілювала в собі українська політична реформа. Рішенням від 30.09.10 р. Конституційний Суд лише наблизив формальну Конституцію України до її більш органічного, адекватного стану. Насправді українській політиці вже двадцять років бракує не так рафінованого парламентаризму, як елементарної моральності, пристойного рівня загальної освіченості й політичної культури. Саме з позицій елементарної логіки, «арифметики» конституціоналізму модель Основного Закону зразка 1996 р. є суттєво кращою за модель зразка 2004 р.

Оскільки українська демократія є відносно наївною і простою, головною загрозою для неї залишається популізм, слабкість політичної культури і вузькість пропозицій на політичного ринку. Тому так важливо знати, чи зупиниться В.Янукович на досягнутому. Якщо так, то поновлення чинності Конституції 1996 р. слід вважати лише тимчасовим паліативом. Свободолюбна й демократична Україна варта суттєво кращого Основного Закону, тому конституційний процес в Україні має тривати далі.[7] При цьому політичне суперництво В.Януковича і Ю.Тимошенко може виявитися більш драматичним, ніж це витікає з уже існуючого між ними контрасту. Так або інакше, але головним у політичному протистоянні залишається не стільки розподіл владних повноважень, скільки питання про те, чи зможе в принципі Конституція України позбутися пустої риторики й інфантилізму, чи буде готова вона стати гарантом свободи громадянського суспільства, чи вдасться їй послужити стимулом творчості й водночас обмежувачем прерогатив бюрократичної влади.

Представники юридичної спільноти ставлять з приводу Рішення від 30.09.10 р. таке запитання: чи мав право Конституційний Суд (і з яких підстав) відкривати провадження у справі політичної реформи після своєї відмови у 2008 р. аналізувати зміст Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р., яким дана реформа була запроваджена.

На це питання можна відповісти хіба що так: конституційні (верховні) суди різних країн не раз ухвалювали рішення, якими суттєво змінювалась їх попередня правова позиція. Наприклад, Верховний Суд США своїми рішеннями з приводу захисту громадянських прав у ХХ ст. неодноразово скасовував власні ж рішення з цього питання періоду ХІХ ст. Останніми допускалися відверто сегрегаційні підходи у визначенні правового статусу певних категорій населення Сполучених Штатів. Тобто Верховний Суд в різний час по-різному розумів (і тлумачив) одні й ті ж самі норми федерального закону. Просто рівність у дев’ятнадцятому столітті розуміли вужче, ніж у столітті двадцятому.

Іноді президенти тих або інших країн намагаються призначати на вищі вакансії суддів з апріорі відомими їм ідеологічними поглядами. Подібні прецеденти трапляються при спробах змінити правову позицію верховного або конституційного суду з питань вживання алкоголю чи наркотиків, прийнятності або неприйнятності евтаназії чи виправдання абортів. Стосовно США подібний досвід детально проаналізував у своїх публікаціях Р.Дворкін.

Крім того, українська ситуація є суттєво відмінною від тієї, що її окреслено в деяких ЗМІ в якості морально-етичної проблеми. Дійсно, Конституційний Суд України не має права піддавати сумніву зміст матеріальних норм чинного Основного Закону, бо позиціонується в юридичному просторі не над, а під Конституцією України, частиною якої у 2004 р. стала, за презумпцією, політична реформа. Проте в Рішенні від 30.09.10 р. Конституційний Суд жодним чином не висловив свого ставлення до матеріального змісту Закону України № 2222 як такого. Його висновок стосується лише способу приєднання змін (вилучень, доповнень) до тіла Основного Закону. І фактично, і формально-юридично Суд визнав порочною процедуру легітимації, а не якість матеріалу, з якого було виготовлено правовий імплантат.

Звісно, можна емоційно зрозуміти тих, хто стверджує, що Конституційний Суд протягом шести років поспіль виходив у своїх рішеннях з презумпції чинності політичної реформи, а потім виявилося, що він ухвалював дані рішення ніби нещиро. Але така вже доля Конституційного Суду – сумніватися і заперечувати лише тоді, коли цього вимагають зовнішні по відношенню до Суду суб’єкти та ще й в юридично бездоганній формі. Особисто я думаю, що якби хтось із передбачених ст. 41 Закону «Про Конституційний Суд України» суб’єктів конституційного подання вчасно доручив Конституційному Судові дати офіційне тлумачення Розділу ХІІІ Основного Закону України в сенсі прояснення того, чи допускає даний Розділ голосування змін до національної Конституції у пакеті з будь-яким ординарним законом, то політична реформа впала б раніше. Не секрет, що українські правозахисники намагалися звернути увагу народних депутатів України на цей аспект проблеми, але щоразу зазнавали невдачі через брак волі й фракційне політиканство народних обранців.

Ще одним відкритим запитанням, судячи з наявних реакцій ЗМІ, є те, чи мав право Конституційний Суд, з огляду на склад його повноважень, у своєму рішенні поновлювати дію Конституції 1996 р.? Як на мене, в даному випадку ми маємо справу з не зовсім коректно сформульованою проблемою. Адже Конституційний Суд у своєму рішенні не поновив дію Конституції 1996 р., а проголосив спосіб її оновлення юридично не чинним. Висловлюючись метафорично, Суд констатував фіаско нападника, а не смерть і щасливе воскресіння жертви. Оскільки нападник (парламент) у даному випадку програв, Конституція лишилася неушкодженою і – автоматично – чинною. І не має суттєвого значення те, що поєдинок тривав шість років. Очевидно також, що дана оцінка не співпадає з окремими думками конституційних суддів В.Шишкіна та П.Стецюка, які були оприлюднені в Україні на початку жовтня 2010 р.

Якщо впровадження конституційних новел в контексті політичної реформи 8 грудня 2008 р. здійснювалося в одне парламентське голосування і один часовий момент із скасуванням відповідної низки норм «старої» (1996 р.) Конституції України, то так само в одне рішення й один часовий момент відбулося відродження первісного конституційного тексту. Оскільки спроба внесення змін до Конституції України була визнана неконституційною, старі норми мають автоматично продовжити виконання своїх функцій.

Що ж стосується строків перебування на посадах і дат чергових виборів народних депутатів України і Президента України за нині чинним Основним Законом, то ці строки і дати мають визначатися за допомогою граматичного (дати) і телеологічного (строки) тлумачення норм Основного Закону. Це означає, що Президент, парламент і Конституційний Суд України мають визнати хибним той юридичний підхід до подібної ситуації, який проявився в Рішенні Конституційного Суду по справі за поданням 53 і 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини третьої ст. 103 Конституції України (справа щодо строків перебування на посту Президента України) від 25 грудня 2003 р.

Загалом, встановлення граничних строків здійснення повноважень владними суб’єктами означає в більшості випадків те, що будь-яке перевищення цих строків є небажаним або небезпечним для країни. У випадку визначення граничних термінів перебування на посаді глави держави йдеться, як правило, про загрозу корупції, трайбалізм та інші негативні наслідки політичного честолюбства. Як стверджував свого часу П.Друкер, непогамоване політичне честолюбство здатне зруйнувати особистість будь-якої людини. Коли ж йдеться про строки повноважень парламенту, то тут беруться до уваги також й аргументи політичної «моди» – циклічної зміни настроїв і симпатій електорату. У динамічних суспільствах парламенти (їх нижні палати) переобираються регулярно й відносно часто. Зокрема, палата представників конгресу США переобирається кожних два роки.

Як витікає з граматичного та телеологічного тлумачення норм Конституції України, наш Президент повинен переобиратися на свій пост в останню неділю жовтня п’ятого року фактичного здійснення своїх повноважень (тобто на чотири місяці раніше від запланованої попередньою редакцією ст. 103 Основного Закону дати). Що ж стосується Верховної Ради України, то вона має переобиратися в останню неділю березня четвертого року фактичного здійснення своїх функцій. Це означає, що наступні (чергові) парламентські вибори мають відбутися 27 березня 2011 р. Аналіз змісту частини першої ст. 77 і частини п’ятої ст. 103 Конституції України показує, що перебування народних депутатів і Президента України на своїх посадах довше від зазначених термінів є неприпустимим.

Як зазначив свого часу в окремій думці стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 і 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини третьої ст. 103 Конституції України (справа щодо строків перебування на посту Президента України) суддя Конституційного Суду М.Савенко, Конституція України є «спрямованою на збереження демократичного політичного режиму в Україні, обмеження можливості встановлення авторитарного режиму. <…> На жаль, Конституційний Суд України не тільки не використав телеологічного тлумачення і, відповідно, не врахував мету норми, про офіційне тлумачення якої [було] заявлено клопотання, а заблокував цю мету <…> ».[8]

Нині варто переадресувати застереження чесного судді до ситуації з можливим тлумаченням частини першої та частини п’ятої ст. 103, частини першої ст. 76, частини першої ст. 77 Конституції України, якими визначаються терміни повноважень і дата виборів Президента і Верховної Ради України. Як показує практика (тепер уже й вітчизняна), конституційний суд цивілізованої країни може й повинен виправляти власні невдалі рішення і помилки. Конституційний Суд України щойно відстояв непорушність вітчизняного Основного Закону. Тепер логічно очікувати від нього наступного кроку – мінімізації, у відповідності до букви і духу конституційних приписів, термінів перебування на посадах народних депутатів і глави Української держави.

____________
[1] Див. докладніше: Колісник В. Процесуально-процедурні аспекти проведення конституційної реформи // Конституційна реформа: експертний аналіз. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 63-72; Футей Б. Коментар з приводу спроб внесення змін до Конституції України // Конституційна реформа: експертний аналіз. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 42-45; Речицький В. Меморандум Харківської правозахисної групи з приводу загрози політичної реформи в Україні // Критика, № 9(95) вересень, 2005. – С. 3-4; Речицький В., Захаров Є., Рапп І., Северин О. Відкритий лист Харківської правозахисної групи з приводу загрози політичної реформи // Критика, № 9(95) вересень, 2005. – С. 3; Речицький В., Захаров Є. Відповідь на лист В.Чемериса з приводу загрози політичної реформи в Україні // Права людини, № 26(390)16- 30 вересня, 2005. – С. 4; Речицький В. Меморандум Харківської правозахисної групи з приводу загрози політичної реформи в Україні (додаток до відкритого листа ХПГ від 27.09.05) // Львівська газета, № 176 (742) 30 вересня, 2005. та ін.

[2] Див.: Громадянські права. Рішення Верховного Суду США. ХХ століття. – К.: Вид-во «Оптима», 2005. – С. 93-94.

[3] Див.: Лефевр В. Алгебра совести. – М.: Когито-центр, 2003. – С. 39, 45, 52-54, 57, 122, 135-138, 14-141, 143, 154, 223.

[4] Цитата за: Венеціанська комісія: Висновок щодо трьох проектів законів про внесення змін до Конституції України // Конституційна реформа: експертний аналіз. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 41.

[5] Див.: Барабаш Ю. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці конституційного права. – Харків: Право, 2008. – С. 31, 33; Барабаш Ю. Дострокові вибори як засіб врегулювання державно-правових конфліктів // Право України, № 11, 2007. – С. 126-130.

[6] Див. докладніше: Речицький В. Юридичний коментар до «Порівняльної таблиці змін до Конституції України, підготовленої Блоком Юлії Тимошенко» // Конституційний процес в Україні (2005-2008). – Харків: Права людини, 2009. – С. 300-316.

[7] Вражаючим прикладом сучасного конституційного лицемірства в Україні є співвідношення змісту частини першої ст. 3 Конституції України («Людина, її життя і здоров’я <…> визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю») і випадків смерті дітей з незаможних родин, які не дочекалися від українського держбюджету оплати необхідного для них закордонного лікування.

[8] Див.: Конституція України з офіційними тлумаченнями Конституційного Суду України. – Харків: Вид-во «Ксилон», 2008. – С. 273.

Всеволод Речицький, конституційний експерт Харківської правозахисної групи, 21 жовтня 2010 р.
//www.khpg.org/index.php?id=1287659103