пʼятниця, 30 березня 2012 р.

Марина Ставнійчук. Дефіцити демократії може покрити лише активне громадянське суспільство


Поширена думка, що світ змінюється. Я впевнена — він уже змінився. Змінилися роль та місце інститутів влади, інститутів громадянського суспільства, функції держави. Але очевидний і гострий дефіцит розвитку таких основоположних цінностей, як справедливість, довіра, верховенство права та легітимність, що є основними складовими демократії. Відтак утвердження цих цінностей — необхідний елемент розбудови демократичного суспільства.

Дефіцити демократії не є суто пострадянським явищем. Загальновідомо, що про ознаки кризи сучасного європейського парламентаризму інституціональної архітектури Європейського Союзу сьогодні говорять не лише євроскептики. Власне, загальноєвропейські структури шукають нові форми ефективної роботи та взаємодії. На цьому тлі Україна в 20-ліття своєї незалежності, можливо, більше за інші країни опинилася в ситуації «невпевненості» у власній політичній системі. Спочатку розбудова держави відбувалася в національно-демократичній ейфорії, а згодом — у рамках загального для пострадянських країн тренда «авторитарної модернізації». Після конституційних змін 2004 року, за всієї благородності мети, ми опинилися в стані, який називають «дисфункціональною, імітаційною демократією», що характеризується нездатністю інститутів влади ухвалювати ефективні рішення, відсутністю постійно діючих механізмів демократії, єдності та ефективної співпраці між гілками влади тощо.

Як зазначають експерти Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), ознаки хронічної нестійкості демократії, відсутність потенціалу для розширеного відтворення в межах наявної моделі економічного розвитку, кризові тенденції у вітчизняному культурному просторі свідчать про вичерпаність пострадянської матриці розвитку країни, сутність якої полягала в механічному поєднанні інституціональних зразків країн розвиненої демократії з радянськими суспільними інститутами, практиками та цінностями.

Більшість українських правників дійшли висновку, що повернення до Конституції 1996 року не дало відповіді на зазначені вище питання, оскільки була лише реанімована (з певними змінами) модель влади, що існувала впродовж 1996—2006 рр. Водночас це сприяло вирішенню питання стабільності та керованості в державі. Однак я стою на позиції, що такий варіант розвитку був і залишається ресурсом обмеженого часу. Крім того, певні проблеми порядку внесення змін до Конституції України у 2004 році, а також повернення до Основного Закону в редакції 1996 року шляхом ухвалення рішення Конституційним судом України тільки посилили проблему демократичної легітимності влади у всіх її аспектах.

Наявна ситуація вимагає зваженого аналізу застосування чинної Конституції та попередніх змін, проведення змістовного обговорення можливих варіантів модернізації Основного Закону України.
Хоча вже сьогодні, виходячи з рекомендацій Венеціанської комісії та інших органів Ради Європи, очевидно, що майбутній конституційний процес може бути організований у два етапи. Перший — пов’язаний з напрацюванням конституційних ініціатив якісного поліпшення реформи правосуддя та реформи правоохоронної сфери, проведення реформи місцевого самоврядування.

Другий — може бути орієнтований на комплексне оновлення Конституції України, утвердження якісно нової демократичної моделі політичної системи європейського зразка, дотримання стандартів, прав і свобод людини, народовладдя, гарантій їх реалізації, ефективного державного управління. Сподіваюся, на цю тему матимемо окрему розмову на сторінках DT.UA.

Отже, йдеться про зміну філософії самої влади, у тому числі її самообмеження та самоконтроль, баланс повноважень, децентралізацію.

Я далека від того, щоб зводити дефіцит справедливості виключно до проблеми патерналізму, корупції чи, тим більше, до виключно конкретних кроків влади. Очевидно, що справедливість — це категорія політико-правова, а не тільки соціально-економічна. Вона має розглядатися передовсім через рівність, захист прав і свобод, рівних можливостей і конкуренції, доброчесності, взаємної відповідальності як влади, так і громадянського суспільства.

Держава може бути ефективною тоді, коли сума суспільної довіри перевищує необхідний мінімум. Інакше навіть ефективні, однак складні й непопулярні, прагматичні рішення суспільство не сприймає.

Тому надзвичайно важливо подолати «дефіцит довіри», який досить гостро дається взнаки протягом останніх років. Соціологи фіксують серйозне відчуження суспільства від державних інститутів. Певною мірою падіння довіри до влади можна пояснити не лише сьогоднішніми реаліями, а й інерцією розчарування в попередній владі, впливом економічної кризи тощо.

У сухому залишку мусимо констатувати, що дефіцит довіри підриває соціальний капітал України, який об’єднує нас у відчутті спільної історичної долі та належності до держави Україна.

Можна погодитися з формулою Френсіса Фукуями, який стверджує, що країни з низьким рівнем довіри громадян до держави змушені сплачувати додатковий прямий податок, тоді як країни, котрі мають довіру, отримують нагороду у вигляді економічної та політичної стабільності, зростання добробуту індивідів та підвищення рівня життя.

У цьому зв’язку європейські демократії останнім часом істотно змінили підходи до ролі інститутів громадянського суспільства. Йдеться про активізацію участі громадян, їх об’єднань в управлінні державними справами, ухваленні та контролі за виконанням державних рішень на всіх рівнях. Особливий акцент зроблено на делегуванні громадським організаціям соціальних функцій держави. Попри те що Україна має своїм стратегічним пріоритетом європейську інтеграцію, відповідне вітчизняне законодавство тривалий час не оновлювалося. Це позначилося і на індексах спроможності НУО, що характеризували українське громадянське суспільство як перехідне й неконсолідоване.

Власне, самі громадські експерти констатують комплекс основних проблем. Як-от: громадська активність часто не відповідає поточним суспільним процесам, низьким є рівень кадрової, фінансової та інституційної спроможності інститутів громадянського суспільства. Механізми участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики належним чином не імплементуються. Більшість інститутів громадянського суспільства не мають доступу до державної фінансової підтримки. Податкове навантаження не стимулює їхньої діяльності. Нерозвиненою є діяльність громадянського сектору в соціальній сфері, освіті, охороні здоров’я тощо. Відсутні істотні стимули для благодійної діяльності та меценатства.

Як результат — українські та міжнародні неурядові організації фіксують низький рівень суспільно значимої добровільної активності громадян, взаємну недовіру та неповагу, які проявляються у відсутності солідарної відповідальності за стан суспільного розвитку країни.

Отже, утвердження демократії в Україні об’єктивно вимагає перегляду державної політики щодо громадянського суспільства.

Виконання «домашнього завдання»

Україна потребує потужного імпульсу, який виведе нашу державу з орбіти пострадянського світу у відкритий європейський простір. 20 років існування у вигляді «недорозвиненої демократії» — це забагато. Наш транзит від радянської республіки до європейської демократії затягнувся, мусимо його завершити. Асоціація з ЄС надає нам такий шанс!

Але для цього необхідно виконати «домашнє завдання», подолавши ті дефіцити, які стримують поступ України до ЄС.

Певні кроки в цьому напрямку влада вже зробила. Так, 25 січня 2012 року президент України підписав указ «Питання сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні» (№31/2012), яким передбачено створення Координаційної ради з питань з розвитку громадянського суспільства як допоміжного органу при президентові України. До Коорради на паритетних засадах увійшли представники влади та інститутів громадянського суспільства, зокрема такі відомі в суспільстві постаті, як ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Леонід Губерський, керівник МФ «Відродження» Євген Бистрицький, директор БФ «Розвиток України» Анатолій Заболотний, директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.Птухи НАН України Елла Лібанова, директор Національного інституту стратегічних досліджень Андрій Єрмолаєв, президент МГО «Фонд якісної політики» Михайло Мінаков, віце-президент Асоціації міст України Мирослав Пітцик, відомі політологи Володимир Фесенко, Антон Фінько, соціолог Євген Копатько. Окремо варто відзначити відомих регіональних лідерів, як-от: голова Вінницької обласної ради Сергій Татусяк, голова Харківської обласної ради Сергій Чернов, голова Донецької ОДА Андрій Шишацький, голова Кіровоградської ОДА Сергій Ларін, голова Івано-Франківської ОДА Михайло Вишиванюк. Це дає можливість вільно формувати адекватний порядок денний реформ у секторі сприяння розвитку громадянського суспільства.

Крім того, президент України доручив НІСД, із залученням незалежних експертних центрів, підготувати доповідь про стан розвитку громадянського суспільства в Україні.

До останнього часу оцінкою стану громадянського суспільства в Україні опікувалися самі громадські об’єднання та міжнародні організації, проводячи рейтинги на кшталт Nations in Transit або USAID NGO sustainability Index.

Отже, сьогодні вперше на державному рівні було здійснено комплексний аналіз стану інститутів громадянського суспільства. При цьому Координаційна рада запропонувала главі держави визначити відповідні доповіді як додатки до щорічних послань президента України до Верховної Ради України, очевидно, розуміючи пріоритетність тематики.

На своєму першому засіданні 14 березня 2012 року Координаційна рада з питань розвитку громадянського суспільства схвалила проект Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та проект Плану першочергових заходів з її реалізації, які вже затверджені указом президента України від 24 березня 2012 року за №212/2012. Проекти Стратегії та Плану пройшли широке громадське обговорення і є результатом спільної роботи адміністрації президента України та коаліції громадських організацій, які опікуються темою сталого розвитку громадянського суспільства. Проект Стратегії пройшов три публічні обговорення із залученням незалежних фахівців з питань розвитку громадянського суспільства. Ідею схвалити Стратегію підтримали представники низки міжнародних організацій (офісу Ради Європи в Україні, ПРООН та ін.).

Головними пріоритетами Стратегії є: сприяння встановленню максимальної відкритості, прозорості та підзвітності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування; збільшення соціального капіталу як підвищення рівня взаємодовіри та взаємодії у суспільстві; створення сприятливих умов для утворення та функціонування інститутів громадянського суспільства; забезпечення участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної, регіональної та місцевої політики, зокрема шляхом створення умов для забезпечення широкого ефективного представництва інтересів громадян в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, проведення регулярних консультацій (діалогу) із громадськістю з найбільш важливих питань життя суспільства і держави; запровадження громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, посилення впливу інститутів громадянського суспільства на формулювання, ухвалення управлінських рішень та реалізацію політики органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування; сприяння благодійній, волонтерській діяльності, іншим формам громадської активності та громадянської культури. Ці пріоритети збігаються з підходами до громадянського суспільства у країнах — членах ЄС (Естонії, Польщі, Угорщині, Великобританії, Німеччині).

У цьому зв’язку центральним поняттям Стратегії є «демократія участі». Це поняття використовується в сучасній правовій та політичних науках як узагальнене визначення «сукупності практик залучення громадян до розробки, ухвалення та контролю за виконанням управлінських рішень на всіх рівнях».

У контексті реалізації Стратегії є вже перші практичні результати. Йдеться, зокрема, про ухвалення Закону України «Про громадські об’єднання». Його ухвалення стало можливим за тісної співпраці команди глави держави з громадянським суспільством та парламентом. Під час доопрацювання законопроекту повною мірою було враховано Рекомендації Комітету міністрів держав — членів Ради Європи «Про правовий статус неурядових організацій у Європі» (СМ/Rec(2007)14) і нарешті виконано рішення Європейського суду з прав людини від 3 квітня 2008 року в справі «Корецький та інші проти України», згідно з яким український Закон «Про об’єднання громадян» від 1992 року визнано таким, що порушує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод.

Ухвалення Закону України «Про громадські об’єднання» стало важливим кроком на шляху наближення України до європейських демократичних стандартів: істотно спрощено реєстраційні процедури для громадських організацій, громадським об’єднанням надано право безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю (виключно для досягнення статутних цілей), що дасть змогу значно посилити інституційну спроможність та незалежність громадського сектору; громадським об’єднанням надано право діяти на всій території України, в тому числі й право на свободу об’єднання юридичним особам приватного права, що відповідає європейським стандартам тощо.

Ухвалення парламентом цього закону 334 голосами народних депутатів свідчить про наявність консенсусу в парламенті щодо необхідності створення належних умов для громадянського суспільства в Україні і стало результатом кропіткої праці та діалогу влади і громадянського суспільства.

Серед подальших першочергових завдань Стратегії — завершення роботи над законопроектом про свободу зібрань. Напрацювання пропозицій для розгляду їх парламентом відбувається нині з урахуванням рекомендацій Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії), а також положень проекту, напрацьованого Комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. До цієї роботи залучено правозахисників, представників судової гілки влади. Сподіваюся, спільними зусиллями ми зможемо запровадити «повідомлювальний» порядок проведення мирних заходів, забезпечимо виконання Керівних принципів ОБСЄ стосовно свободи мирних зібрань, що суттєво відрізнятиметься від проекту попереднього уряду, розкритикованого Венеціанською комісією.

У короткостроковій перспективі на порядку денному — доопрацювання законопроекту «Про благодійництво та благодійні організації», який уже на виході у профільному комітеті. Також маємо розглянути питання про вдосконалення Закону «Про волонтерську діяльність»; про внесення змін до деяких законів України щодо участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики, вирішенні питань місцевого значення; проведення оцінки стану імплементації вимог Конвенції ЄЕК ООН (Європейська економічна комісія ООН) «Про доступ до інформації, участь громадськості у процесі ухвалення рішень та доступ до правосуддя з екологічних питань» (Орхуська конвенція), інших міжнародних документів у цій сфері тощо.

Отже, певний рух уперед є. Разом з тим сьогодні частина «третього сектору» розглядає себе як опозицію до влади. Однак опонування владі не означає непримиренного протиборства, що дає надію на співпрацю.

Варто визнати, що у владі є і ті, хто проявляє нерозуміння європейських підходів і розглядає громадянське суспільство як іноземну «п’яту колону», діяльність якої призводить до «дестабілізації політичної ситуації в Україні». Звідси — намагання спрямувати державну політику в цій сфері в напрямку її надмірної сек’юритизації, обґрунтовуючи заборони та обмеження діяльності інститутів громадянського суспільства «інтересами національної безпеки». Подібні застарілі підходи явно суперечать курсу модернізації країни, який реалізовує президент України Віктор Янукович.

Отже, схвалення стратегічних документів державної політики щодо сприяння розвитку громадянського суспільства, ухвалення законодавства, створення адекватної інституційної моделі відносин влади та громадськості здатні зламати деструктивні підходи до діалогу як у владі, так і в громадянському суспільстві.

Відомий російський правник Влад Нерсесянц свого часу зазначив, що право як форма свободи можливе лише там, де люди не тільки адресати чинного права, а й творці та захисники права, і в цьому сенсі — активні учасники правової політики. Там же, де люди — лише об’єкти правової політики, замість права як форми свободи людей, діють нав’язуванні їм накази відчуженої від них влади.

Марина Ставнійчук, «Дзеркало тижня. Україна» №12, 
30 березня 2012 р.
//dt.ua/POLITICS/defitsiti_demokratiyi_mozhe_pokriti_lishe_aktivne_gromadyanske_suspilstvo-99715.html

Виталий Бала. Вряд ли Виктор Янукович готов ущемлять себя в полномочиях 
Віктор Янукович. Зарази втілення реформ… (Олександр Северин. Моделі)

Євген Бистрицький. Про що свідчить стратегія, затверджена президентом


Кілька років тому я говорив про передчуття громадянського суспільства у нашій країні («Передчуття громадянського суспільства», «Дзеркало тижня». — 2007. — №42 (671). Тепер уже можна говорити про відчуття певної сили, посилення впливу громадських організацій на перебіг суспільно-політичних подій. Свідчення цього — наявність у правовому полі президентського указу про затвердження «Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні», що був оприлюднений відразу після прийняття конституційною більшістю Верховної Ради прогресивного закону про громадські організації. Спробуємо розібратися, про що ще свідчать несподівано по-європейськи демократичні формулювання і декларації Стратегії, які вочевидь суперечать поширеному негативному образу влади.

Нова реальність — масовий структурований 
громадський опір

Ніщо краще, ніж опір, не свідчить про реальність існування. Успіх консолідованого громадського опору завзятому поширенню владного диктату на права та свободи громадян, що почався з моменту обрання теперішнього президента, — перше, про що свідчить поява Стратегії. Ось, по пам’яті, надскорочена історія вимушеного опору громадськості.

Весна 2010 року — виникнення журналістського руху «Стоп цензурі» з публічною вимогою припинити розпочатий владними переможцями тиск на журналістів, не допустити репресій. Літо того ж року — українці дізналися про громадську кампанію в Харкові з відстоювання Центрального парку культури та відпочинку.
Осінній гучний Майдан-2, на якому малі й середні підприємці, відмовившись від допомоги опозиційних політиків, фактично самостійно відстояли власне бачення податкового законодавства, примусив владу пригальмувати своє завзяття й піти на обмежений діалог. Наведене — лише верхівки айсбергів десятків інших регіональних рухів 2010 — 2011 років, розмаїття настроїв яких об’єднувала одна спільна мета — відстояти протестне право громадян на відкритий діалог із монопольно закритою, корумпованою владою.
Нові рухи, на відміну від попереднього масового помаранчевого протистояння на майданах, істотно інакші: добре структуровані організаційно як окремі асоціації громадян, вони не лише мають на меті захист загальнодемократичних цінностей, а й відстоюють приватно-колективні інтереси їхніх учасників, як ми це бачили на Майдані-2.

Рухи опору, під якими загалом слід розуміти обстоювання громадянських прав та свобод, виявили одну з головних рушійних сил демократичного активізму — потребу у відкритому діалозі з тими, хто приймає державні рішення. Це набуло особливої гостроти у контексті проголошення таких непопулярних, хоча конче потрібних, реформ як пенсійна, житлово-комунальна та земельна («навіщо вони, та що ці реформи у перспективі дадуть народу»).

Не в останню чергу саме протестні хвилі громадського опору вкупі з посиленою увагою до цінностей свободи слова з боку Заходу допомогли примусити більшість у Верховній Раді прийняти Закон «Про доступ до публічної інформації». Завдяки громадському протистоянню монополізації влади всередині країни політичній опозиції вдалося сформувати жорстко негативну зовнішню думку щодо переслідувань та арештів помаранчевих лідерів. Без відчуття нашими західними колегами різко критичного ставлення до свавілля влади з боку організованої громадськості всередині країни, без систематичного оприлюднення результатів моніторингу правозахисними організаціями порушень основоположних прав та свобод, масово підтриманого іншими неурядовими інституціями, численні контрпропагандистські вояжі представників БЮТ за кордон не мали б успіху. Це засвідчила груднева зустріч очільників Єврокомісії, Ван Ромпея та Баррозу з громадськими лідерами з нагоди завершення підготовки Угоди про асоціацію ЄС і України. Таким чином, подвійний тиск — із боку власного громадянського суспільства та європейської громадської думки в особі суворих європейських комісарів, а також зауважень Обами під час зустрічей із президентом України, — об’єктивні причини прийняття владою зазначеної Стратегії.

Європейські декламації Стратегії

Хто ще тільки ознайомлюватиметься зі Стратегією, зверніть, будь ласка, увагу на її мову. У загальних положеннях ви знайдете все те, без чого не існують сучасні західні демократії, правда — здебільшого вже втілене у практику їхнього повсякденного гуртожитку: необхідність мати «розвинене громадянське суспільство», належні умови «для забезпечення свободи думки і слова», створення державою «можливостей для забезпечення функціонування різних моделей демократії участі», що, у поєднанні «з безпосередньою та представницькою демократією, є умовою успішної модернізації, європейської інтеграції». Нарешті, що важливо, ідеться про «забезпечення участі... інститутів [громадянського суспільства] у процесах формування та реалізації державної, регіональних політик», у тому числі «сприяння роботі громадських рад», «створення умов для проведення громадських експертиз», «публічність усіх етапів підготовки й прийняття ними [органами виконавчої влади та місцевого самоврядування] рішень», «розвиток електронної демократії» тощо. «Формування культури гендерної рівності», якою не обтяжені наші очільники на всіх рівнях, також серед визначених завдань Стратегії.

Після обов’язкової похвали владі загалом, яка за роки незалежності таки зробила «певні кроки до розвитку» громадянського суспільства, ви з подивом побачите перелік дійсних проблем, які стоять на заваді сучасній громадській організації суспільства. Стратегія чітко гласить, що механізми «участі громадськості у формуванні та здійсненні державної політики» не реалізуються, що фактично немає відкритої політики «державної фінансової підтримки» неурядового сектору, а також політики заохочення «вітчизняних благодійних організацій» до фінансової підтримки сектору.

Стратегія повторює важливі положення Закону «Про громадські організації» щодо полегшення процесу легалізації (реєстрації) нерядових організацій, забезпечення прав іноземців та осіб без громадянства на свободу об’єднань і заснування організацій за профознакою, права громадської інституції здійснювати діяльність на всій території країни, а також важливе положення про можливість для них «безпосереднього здійснення... господарської діяльності з метою виконання статутних завдань». Узагалі, загальники Стратегії звучать досить демократично.

Найвідданіші представники партії влади ще продовжують повторювати вслід за президентом нашого північного сусіди мантру про причетність Заходу, і насамперед Сороса, до запуску проектів місцевої революції «за варіантом Північної Африки». Найвідчайдушні з них подають запит до Генпрокуратури зі звинуваченнями міжнародних організацій та фондів у порушенні українського законодавства та втручанні в діяльність органів державної влади. Що їм робити тепер, після затвердження Стратегії, чим наповнити нові словесні напади на громадські організації? Адже вони мають добряче подумати, щоб не дезавуювати підпис свого політичного керівника.

Від декларацій до приземленої реальності

Після затвердження указом президента Стратегії громадські організація (та громадяни) отримали непоганий правовий інструмент, проєвропейську риторику якого варто розуміти й використовувати.

Стрижень цього документа — визнання необхідності діалогу з організованою громадськістю, і це є певною перемогою суспільства над усе ще закритою, забюрократизованою командно-адміністративною системою. Втім, яка реальність стоїть за добрими намірами Стратегії?

Мало хто замислюється над тим, що лише громадські інституції, котрі здатні вести критичний діалог із владою всіх рівнів, фінансуються донорами, які оперують, за мізерними у масштабах країни винятками, західними коштами. Про це й волають захисники національної честі з партії влади. Це або гроші урядів європейських демократій, або кошти приватних благодійників, таких як найбільший із них, Джордж Сорос. Наші місцеві благодійники охоче здійснюють фінансову підтримку освіти, культурницьких ініціатив, допомагають у сфері охорони здоров’я зупинити епідемію СНІДу та туберкульозу, але практично невидимі там, де йдеться про сприяння громадським інституціям у їх перетворенні в повноцінних учасників суспільного діалогу з владою. І це зрозуміло. Кому з місцевих багатих бізнесменів, котрі утворили власні благодійні фонди, кортить сприяти незалежним критикам виконавчої влади, які, зміцнівши, легко можуть вдатися до небезпечної для їхнього бізнесу «критики» дією — знаряддями прокуратури, податкової інспекції тощо. Не варто ризикувати. Ось про це тихо мовчать біло-сині патріоти. За демократію, ваші права, закон, рівний для всіх, за боротьбу з нашою корупцією хай платять Сорос або федеральні уряди Обами чи Меркель, Європейська комісія або Нідерландське МЗС. Ми ж не можемо допомагати пересічним громадянам боротися проти нашої корупції, вимагати відкрити наші тіньові оборудки, нарешті — виступати проти нас самих, чесних захисників керованої демократії. Я вже не кажу про те, що ще ніколи кошти українських платників податків не розподілялися українським же урядом на ті високі цілі розвитку незалежного громадянського суспільства, про які ця Стратегія свідчить майже кожним своїм рядком. Лише один із прикладів: відомі численні випадки, коли високоповажні державні інституції вимагають у незалежних аналітичних центрів надати їм безкоштовно експертні висновки та рекомендації, кажучи майже правду, що в них на це не виділено коштів.

Ця особливість національного полювання на громадський сектор має ще одне вираження в документі, який ми розглядаємо. Стратегія обережно визнає, що «зберігаються тенденції до непрозорості, закритості та забюрократизованості» виконавчої та інших видів влади в країні. Так, зберігаються не стільки тенденції, скільки клята інерція нереформованої адміністративної системи в цілому. Хіба можна назвати кількісне адміністративне скорочення чиновників міністерств та їх часткове укрупнення хоча б наближено адмінреформою у точному значенні слова? Європейське міністерство — це насамперед мислячий танк, аналітичний центр, який на основі діалогу з суспільством виробляє державні політики у різних його сферах, а вже потім жорстко й некорумповано адмініструє їх неухильне виконання. Скільки наших «реформованих» міністерств можуть похвалитися наявністю таких якісних політик та «дорожніх карт» реформ? Непопулярність і гучні провали у громадському сприйнятті запропонованих реформ свідчать саме про максимальну закритість міністерств і відомств, що збережена. У таких умовах за скромним визнанням «тенденцій до непрозорості» криється велика небезпека того, що благодушні формулювання Стратегії не зможуть подолати «закритості та забюрократизованості» всієї владної вертикалі.

Якщо не пряма літера, то дух Стратегії справді волає до максимальної відкритості і прозорості всіх рівнів державної влади та органів самоврядування перед громадськістю. Втім, зауважте — в тексті випала позиція незалежного моніторингу дій влади та органів місцевого самоврядування представниками громадських організацій. Цю позицію формулювали громадські експерти — члени Координаційної ради, утвореної президентом для написання Стратегії. Наприкінці тексту залишилося лише положення про те, що сама Координаційна рада має моніторити й оцінювати виконання положень Стратегії, виконання «плану першочергових заходів, щорічних планів її виконання». Це сором’язливий, але крок уперед: сподіватимемося, що представники незалежних громадських організацій, які пропонували й відстоювали прогресивні декларації Стратегії, спираючись на активне громадянське суспільство, зможуть, принаймні щорічно, незалежно оцінювати, наскільки Стратегія — керівництво до дії, а не лише паперовий документ.

У багатьох представників неурядових організацій були й залишаються сумніви, чи пасувало буцім незалежним експертам погоджуватися на участь у Координаційній раді з написання Стратегії. Моя відповідь така: вперше в історії нашої держави президент завізував документ, що офіційно вводить у широкий обіг формулювання європейського типу, яких раніше не було. А відповідальні працівники його адміністрації, працюючи з громадськими експертами, серед яких можна виділити конструктивний внесок Максима Лациби, погодилися на ці новації і сприяли збереженню значної частини їх в остаточній версії, за що їм заслужене спасибі. Попри всю декларативність, Стратегія відкриває правове поле для незалежної, неухильно вимогливої громадської дії заради демократичних змін у нашому суспільстві. Ми маємо максимально використати це вікно можливостей, яке наразі лише прочинене зусиллями громадянського суспільства.

Євген Бистрицький «Дзеркало тижня. Україна» №12, 
30 березня 2012 р.
//dt.ua/POLITICS/pro_scho_svidchit_strategiya,_zatverdzhena_prezidentom-99714.html

Виталий Бала. Вряд ли Виктор Янукович готов ущемлять себя в полномочиях 
Віктор Янукович. Зарази втілення реформ… (Олександр Северин. Моделі)

Фото Андрій Товстиженко, ZN.UA

Виктор Медведчук. Гражданское общество. Украинский выбор


Виктор Медведчук: 
"Мне непонятны действия президента в вопросах внешней политики"

Глава администрации Леонида Кучмы о своих целях в политике

На прошлой неделе бывший лидер Социал-демократической партии (объединенной) (СДПУ (о)) и глава администрации президента Леонида Кучмы ВИКТОР МЕДВЕДЧУК заявил о возвращении в публичную политику. Свое первое интервью после принятия этого решения он дал специальному корреспонденту "Ъ" ЕЛЕНЕ ГЕДЕ. Господин Медведчук рассказал, что не намерен участвовать в парламентских выборах, обосновал необходимость переориентации внешней политики страны на Восток и заявил о несостоятельности обвинений в адрес Юлии Тимошенко.

— Вы ушли из публичной политики в 2006 году. Почему? И чем вы все это время занимались?

— Мой уход был закономерен. Я всегда очень серьезно относился к той роли, которую выполнял, будучи госслужащим, народным депутатом или лидером партии. С 1998 года я возглавлял СДПУ (о), и эта партия дважды — в 1998 и 2002 году — проходила в парламент, причем без всяких блоков. И я считал, что у этой партии есть будущее, и сегодня считаю, что в нашей стране у социал-демократической идеологии есть будущее.

В 2006 году мы пошли на выборы — я был лидером партии, но не первым номером списка. Мы проиграли. Называли разные причины этого поражения, но я счел, что в том, что партия проиграла, виноват был я, как ее лидер. Не могу сказать, что это было легко, но я пошел на сложение с себя полномочий главы СДПУ (о). Считаю, так должны поступать в нормальном цивилизованном обществе лидеры политических партий, которые не реализовали оказанное партией доверие, не получили поддержки в обществе, а значит, не могут быть в публичной политике, потому как не имеют вотума доверия, которым они должны обладать. Вот когда это доверие было, когда партия побеждала на парламентских выборах, я считал, что я на правильном пути, а потом понял — что-то надо менять, и начинать нужно с себя.

— То есть вы сознательно взяли перерыв?

— Давайте вспомним, какие времена настали — для меня они были не самые лучшие. Было очень много необоснованных обвинений, я был частым гостем в СБУ, МВД, Генпрокуратуре. Как законопослушный гражданин, я являлся на все допросы. Как бы меня ни вызывали — посредством телевидения или через газеты, повестками или телефонными звонками — я являлся по первому вызову и отвечал на все интересующие вопросы. Одни из них вызывали у меня смех, другие — иронию, но, по крайней мере, я считаю, что до этого времени я достойно себя вел, жил и работал, поэтому мне было что ответить на те обвинения и подозрения, которые выдвигались в отношении меня. Думаю, все они были удовлетворены моими ответами, и вот результат — в отношении меня не были возбуждены уголовные дела, я не был ни подозреваемым, ни обвиняемым. Я был законопослушным человеком. Я юрист, и на всех должностях, которые я занимал до того, как "оранжевые" пришли к власти, я вел себя именно таким образом, памятуя о том, что существуют права, обязанности и ответственность. Как выяснилось, это самый надежный путь, в том числе когда ты занимаешься государственной или общественно-политической деятельностью.

— Вы так и не сказали, чем занимались все эти годы...

— У меня было занятие и для души, и для того, чтобы нормально жить. Чтобы нормально жить, занимался бизнесом. У меня разный — в первую очередь юридический — бизнес. Есть многие сферы и отрасли экономики, где юридический бизнес имеет главенствующую роль — договорная система, судебное сопровождение бизнеса. Для души у меня есть занятие, которым я никогда не прекращал заниматься,— это научная деятельность. Когда-то в центре моего внимания были конституционное право, теория государства и права, проблемы государственного строительства. А последние годы — где-то с 2006-го — это вопросы, связанные с изучением построения гражданского общества. Уже вышло несколько моих работ на эту тему. Сейчас готовится монография, посвященная именно этому вопросу. Ее рабочее название "Гражданское общество. Украинский выбор".

— Вы не принимали активного участия в публичной политике, но осуществляли ли за это время попытки влиять на ситуацию в стране?

— Я не оставлял надежды, что те идеи, с которыми я пришел в большую политику в 1997 году, получат свое логическое продолжение. К сожалению, конституционная реформа, которая была принята 8 декабря 2004 года и вступила в силу в 2006 году, закончила свое действие после известного решения Конституционного суда в 2010 году. Эта реформа должна была получить развитие, должны были быть второй и третий ее этапы, поскольку не все вопросы были урегулированы соответствующим образом. Все годы, когда Виктор Ющенко имел неосторожность быть президентом нашей страны, я серьезно занимался этим вопросом, насколько можно было реализовать продолжение конституционной реформы. Делать это было трудно: с одной стороны, актуальность вопроса была очевидна, с другой — тема вызывала легкий зуд и полное противление власти. Среди прочего я принимал участие и в переговорном процессе с основными политическими силами страны — Партией регионов (ПР.—"Ъ") и БЮТ. Я все это время вынашивал идею и пытался все-таки реализовать дальнейшие изменения в Конституцию, чтобы достичь стабильности в обществе, заложить в ней возможности экономического, социального, гуманитарного развития. Эти идеи я не оставил, эти наработки есть, но пока нет политической воли для их реализации. Однажды мне показалось, что все мы близки к решению, но, к сожалению, этого не произошло.

— Вы имеете в виду 2009 год?

— Да. Весной того года были достигнуты определенные договоренности между ПР и БЮТ с целью изменить Конституцию, чтобы возродить политически взвешенную, сбалансированную стабильность ветвей власти и двигаться по пути развития общества и государства.

— Речь ведь шла о парламентско-президентской республике. Предполагалось, что президента будет избирать Верховная рада...

— Не совсем так. Речь шла о развитии институтов парламентско-президентской формы устройства нашего государства. Были различные варианты, они касались изменений в первую очередь 1-го, 2-го и 3-го разделов Конституции. Например, во 2-м разделе предлагалось внести изменения относительно многих прав и обязанностей граждан, расширить вопросы социальной защиты, возможности развития таких сфер, как образование и здравоохранение. Путем внесения определенных изменений в Конституцию можно было бы добиться реальной независимости ветвей власти, в первую очередь судебной, объективности и независимости судебного корпуса.

Я абсолютно не согласен с тем, как потом в прессе обсуждались эти переговоры и их завершение. Мол, были предотвращены кулуарные договоренности, остановлен процесс изменения Конституции, некоторые говорили, что не допустили конституционного переворота. Это все абсолютный бред, который не имел ничего общего с той реальностью, которая существовала на тот момент. Во-первых, это не были закулисные переговоры. То, что они не были открыты для прессы — это было правильно, потому что о любых переговорах имеет смысл сообщать только тогда, когда они достигли какой-то финишной черты.

В составе двух фракций — Партии регионов и БЮТ — было 300 народных депутатов, которые по Конституции имели право вносить любые изменения, даже в те статьи и те разделы — я говорю о 1-м, 3-м и 13-м разделах основного закона,— где требуется конституционное большинство. То есть 300 голосов вносят изменения, 300 депутатов голосуют, а потом это решение подтверждается на всеукраинском референдуме. Ни о каком конституционном перевороте и речи не было, все делалось в соответствии с Конституцией. И если бы все завершилось так, как было запланировано, поверьте мне, мы жили бы сегодня в другом государстве, с другим функциональным наполнением государственной деятельности, с другими институтами гражданского общества, которое, может быть, наконец-то встало бы на путь своего развития и становления в Украине, чего, к сожалению, до сих пор не случилось.

— В 2009 году этого не произошло, потому что Виктор Янукович и Юлия Тимошенко не смогли между собой договориться?

— Тогда этого не произошло, потому что на финальной стадии мнения двух сторон разошлись.

— Относительно чего?

— Я не вправе говорить об этом. Даже несмотря на то, что я участвовал в этом процессе, все-таки это вопросы, связанные с их видением ситуации, и не думаю, что я вправе сегодня говорить на эту тему. Мне кажется, я не имею на это морального права.

— И все же можно уточнить один момент — предполагали ли эти наработки избрание президента в парламенте?

— Вопрос возможности избрания президента в Верховной раде исследовался как один из вариантов. Но потом от этого отказались обе стороны.

— А кому в итоге принадлежит авторство этих наработок?

— Всем, поскольку предложения в основной закон нарабатывались командами этих двух политических сил и экспертами, которых я привлекал. В итоге мы имеем результат совместной работы.

— То есть эти совместные предложения, меняющие Конституцию, могут быть использованы в будущем?

— Послушайте, ведь все это осталось, естественно, их можно использовать. Но для этого нужна политическая воля тех, кто принимает решения в стране. Изменения в Конституцию вносятся парламентом. Когда будет политическая воля соответствующего количества депутатов, можно будет вернуться, рассмотреть и принять эти изменения.

— Почему вы решили вернуться в публичную политику именно сейчас?

— Может быть, это многих удивит, но это не связано с парламентскими выборами, в которых я не намерен участвовать. Более того, то, с чем я вернулся в публичную политику, не связано с желанием бороться за власть. У меня абсолютно другие цели, главная из которых отражена в моих научных исследованиях и касается построения гражданского общества.

— Что нового вы хотите предложить для построения гражданского общества?

Статья 5 Конституции гласит, что единственным источником власти является украинский народ, который реализует эту власть непосредственно и через органы власти и местного самоуправления. Что происходит сейчас? На протяжении 20 лет мы постоянно выбираем — президентов, парламенты, органы местного самоуправления. И потом через некоторое время, а иногда и сразу осознаем, что ошиблись в своем выборе. Когда можно исправить эту ошибку? Сейчас — только на очередных выборах. А что делать, если на очередных выборах мы снова ошибемся? Путем исследования этих вопросов я пришел к выводу, что мы абсолютно не обращаем внимания на важный аспект тех прав, которые гарантированы Конституцией каждому гражданину Украины. Мы пропустили в своем сознании слово "непосредственно". А "непосредственно" — это когда граждане Украины как приоритетный субъект власти, а не объект государственного управления, управляют государством. Сейчас формой управления являются выборы. Но ведь есть еще форма управления, которая принята в цивилизованном мире — это референдумы, как местные, так и всенародные. Швейцария за 150 лет смогла провести около 170 референдумов, из них больше 120 конституционных.

— Уточню — участвовать в выборах вы не намерены?

— Вы понимаете правильно: Медведчук не собирается избираться ни по одному из мажоритарных округов. Более того, общественное движение "Украинский выбор", создание которого инициирует Медведчук, не идет на выборы, поскольку общественные организации не являются субъектами избирательного процесса.

— Но не может быть случайностью то, что вы решили заявить о возвращении в публичную политику за полгода до парламентских выборов...

— Этому есть объяснение, причем искреннее. Это решение готовилось долгое время. Поверьте мне, закон о референдуме, с которым я готов выйти к людям, нельзя разработать за несколько дней. Его появлению предшествовало изучение международного опыта, глубокая и длительная научно-исследовательская работа. То, в чем вы хотите меня заподозрить,— что Медведчук делает это под выборы — неправдоподобно, потому что тогда нужно было бы начинать года за полтора и делать это с политической силой, а не с общественным движением, чтобы на этой волне попытаться пройти в парламент. Но ведь это делается за тот срок, когда политическую силу, как говорят в мире политтехнологов, раскрутить невозможно.

— Я правильно понимаю, что вы намерены предложить украинцам инструмент влияния на власть между выборами?

— Да. Можно проводить массовые акции, протестные акции, акции неповиновения. Можно верить оппозиции, которая сегодня говорит украинцам: "Проголосуете за нас в октябре 2012 года, мы возьмем власть в свои руки и все исправим". Можно в это верить, а можно и не верить. Во-первых, они уже были при власти, и, в принципе, мы знаем, что они могут и чего не могут. Во-вторых, где гарантии, что они сделают то, что обещают? В-третьих, и это главное — мы знаем, что после отмены конституционной реформы Рада не обладает теми полномочиями, чтобы оппозиционное президенту большинство в парламенте смогло действительно что-либо сделать. Ведь власть сконцентрирована в руках президента — я говорю о кадровой политике, включая формирование Кабинета министров. Рада, напомню, только утверждает кандидатуру на пост премьер-министра, поданную президентом. Но даже если не утвердит, это ничего не изменит — будет исполняющий обязанности. Поэтому оппозиция обманывает общество, говоря, что с ее приходом к власти многое в стране изменится — они ничего не смогут сделать. Очередные выборы закончатся очередным результатом, а мы где были, там и останемся.

— Вы думаете, можно заставить или убедить граждан, скажем, раз в два месяца приходить на референдум?

— Не надо раз в два месяца приходить на референдум, хотя и это не исключается. И что значит заставить? Мы много говорим о создании гражданского общества. Оно может быть создано там, где предполагаются такие понятия, как высокий уровень образованности, осознание того, что человек может чего-то добиться. Мы все жили в великой стране, которая называлась Советский Союз. Люди знали, что есть власть, и только от власти зависит, как мы живем, где мы лечимся, чему нас учат. В людях воспитывалось своеобразное иждивенчество, они всегда надеялись на власть: человек знал, что он закончит работу и получит пенсию; государство его обеспечит некими социальными, гуманитарными благами. За десятилетия людей воспитали так, что мы все время ждали чего-то от власти.

Участвуя в выборах, мы снова надеемся на дядю — каждый из нас. Вот пришел человек и думает: "Я за своего кандидата проголосую, он станет президентом и наведет порядок". А он пришел и не навел. Так же и с партиями — мы их выбираем, а они после нам объясняют, что ничего сделать не могут, поскольку их во фракции 30 человек, а остальные депутаты против их замечательных инициатив. И мы снова говорим: "Ну, хорошо, на следующих выборах придут те, кто действительно решит эту проблему". И этот калейдоскоп веры людей в то, что придет дядя и сделает — это та ошибка, та утопия, тот стереотип, от которого мы не можем избавиться.

Общественное движение "Украинский выбор", инициатором которого я являюсь, ставит перед собой цель отбросить эти стереотипы, попытаться осознать, что каждый человек — сам вершитель своей судьбы. Это очень сложная задача, и она не может быть реализована ни до каких выборов — это задача на годы, но мне кажется, кто-то должен этим заниматься, кто-то должен пробудить это сознание, построить эту новую ментальность, новую психологию отношений, потому что без этого на очередных выборах, я уверяю, мы снова проиграем.

— Судя по всему, у вас уже готов соответствующий законопроект, предложения к закону о референдумах?

— Естественно, я же сказал, что к этому готовился, и я решил вернуться в публичную политику только тогда, когда мои идеи получили реальную возможность быть осуществленными.

— И кто же его внесет на рассмотрение Верховной рады?


— У них нет права законодательной инициативы.

— Когда мы обсудим, когда со мной согласятся, а я для этого максимально использую, в частности, и интернет-ресурсы, которые я начал осваивать... Вы считаете, что у нас не будет единомышленников? Да перед выборами их будет большое количество! А вот если не примут, тогда мы поговорим о том, могут ли эти люди, которые снова претендуют на депутатские мандаты, быть в законодательном органе, если они не слушают большинство людей. Но для этого нужно, чтобы большинство поддержало эту идею, чтобы эта идея стала идеей всех.

— То, о чем мы с вами говорим, длительная перспектива. Кем вы видите себя в системе власти, скажем, года через три?

— А вы можете себе представить, что я не вижу себя в системе власти? Что для меня главная задача — реализовать этот механизм? Скажите, а что мной руководило, когда в 2006 году я организовал силами СДПУ (о) сбор по всей Украине подписей, задав два вопроса: считаете ли вы, что Украина должна быть членом НАТО, и поддерживаете ли вы участие Украины в едином экономическом пространстве с Россией, Белоруссией и Казахстаном? Мы собрали 4,6 млн подписей — и это будучи в оппозиции! Подписи поставили почти 12% населения Украины. Мы прошли десятки судов, Центризбирком... Но все забуксовало на уровне президента — Ющенко не принял решения о проведении референдума, хотя по Конституции должен был это сделать. Скажите, на что я надеялся тогда? На должность? Я хотел, чтобы мнение большинства людей по вопросам участия Украины в НАТО было реализовано, ведь большинство было против.

— Вы следили за двумя резонансными уголовными делами, возбужденными в отношении Юлии Тимошенко и Юрия Луценко? Какова ваша оценка этих процессов как юриста?

— Я меньше следил за делом Юрия Луценко. Давать юридическую оценку, не зная материалов дела, невозможно. Но вот то, что связано с Юлией Владимировной Тимошенко, я знаю не только по документам, с которыми я, естественно, не знакомился. Я знаком с обстоятельствами, которые сегодня квалифицируются как "состав преступления", и с действиями, за которые она осуждена. Я считаю, что обвинение, которое ей выдвинуто, является несостоятельным, и Тимошенко незаслуженно отбывает наказание в местах лишения свободы. И как лидер оппозиции, и как женщина, и как человек.

— А когда вы в последний раз говорили с Юлией Тимошенко? Это было связано с какими-либо проектами?

— Это было, естественно, до ее ареста. Наша встреча не была связана с какими-либо проектами после избирательной кампании, после выборов. Притом что по большинству стратегических вопросов наши с ней позиции не совпадают, у нас просто сложились нормальные отношения, вот и все.

— Как вы оцениваете работу команды Виктора Януковича и с каким периодом работы президента Кучмы вы могли бы сравнить сегодняшнюю ситуацию в стране?

— Мне эти сравнения проводить нельзя. Я сам был главой администрации президента, играл определенную роль в государственном механизме, и оценивать сейчас ситуацию — значит вносить определенный субъективизм, а я не люблю быть субъективным.

Если шагать в духе времени в плане отношения общества к власти, то надо излагать только критический материал. А я ведь не знаю многих вопросов, что и как делается. Вот мне лично как гражданину непонятны действия президента Януковича, например, в вопросах внешней политики. Во время его предвыборной кампании была программа, направленная на то, что у нас будет сотрудничество с Россией, у нас есть общие интересы. А сегодня власть вместе с оппозицией объединились в едином порыве, который называется безальтернативный евроинтеграционный курс.

— И что вас в этом не устраивает?

— 20 марта Верховная рада принимает заявление о подписании соглашения об ассоциации и углубленной всеохватывающей зоне свободной торговли с Евросоюзом. Цель заявления — скорейшее подписание. А с чего вы взяли, что в этом вопросе вас поддерживает большинство граждан страны? Согласно недавним исследованиям Киевского международного института социологии, за вступление в ЕС — 40% украинцев, за союз с Россией и Белоруссией — 55%. И вот ответьте мне: из чего исходит парламент, принимая такое решение? Из того, что сегодня власть и оппозиция поддерживает евроинтеграционное направление? Но ведь большинство людей против! Как вообще можно двигаться в эту сторону, не спросив мнение большинства? Кто-то там исповедует на словах европейские принципы. Но, между прочим, европейские принципы предполагают, что власть должна действовать в интересах большинства населения. Я, например, сторонник европейских ценностей и считаю, что мы сами должны их создавать — немцы и французы не придут и не буду вкручивать лампочки в наших подъездах, где несколько лет нет света. И для этого, к слову, не нужно вступать в Евросоюз, который сегодня похож на тонущий "Титаник".

— Ваша внешнеполитическая ориентация понятна. Как, в таком случае, необходимо выстраивать отношения с Россией?

— Все решается с учетом и только в рамках переговорных процессов. Россия на сегодняшний день — наш стратегический партнер. Переговорный процесс должен вестись на равных, он должен быть конкретным, консолидированным в тех вопросах, которые представляют интерес для обеих сторон. Такой интерес нужно искать, особенно с учетом того, что Украина зависима от России в поставках нефти на 80%, в поставках газа на 75%. То есть имеется энергетическая зависимость от России при полном отсутствии альтернативных источников получения этих энергоносителей из других стран. В этой ситуации следует искать консенсус, общий знаменатель. Я уверен, что это можно делать, можно добиваться результата.

— Если выстроить приоритеты, то что важнее — построение гражданского общества или интеграция с Россией?

— Это вопросы разных полюсов. Построение гражданского общества может произойти через пять, через десять лет — не раньше, это не так просто, поскольку мы должны строить новую психологию, новое отношение людей к тому, что происходит. А российско-украинские отношения это не цель, а лишь средство для развития экономики Украины, для улучшения материального положения наших граждан. Большинство людей за дружбу с Россией. В 2001-2004 годах администрация президента заказывала социологические исследования и получала ответы на такие вопросы, как экономическое сотрудничество с Россией, членство в НАТО. Сегодняшние ответы на эти вопросы не отличаются от тех, что были в 2002-2003 годах: у нас стабильное отношение к определенным ориентирам — как внутри страны, так и за ее пределами.

Когда я это говорю, я точно знаю, что меня поддержит большинство. Если бы я в чем-то сомневался, я бы сейчас не навязывал свою точку зрения. Более того, я в том положении, когда имею право говорить то, что думаю, и это одна из позиций, с которыми я возвращаюсь в публичную политику — возможность прямо говорить о своих убеждениях и идеях. Политик, который борется за власть, такого права не имеет, ведь ему надо быть политически ангажированным, политически выверенным, политически удобным. А я гражданин со своими убеждениями и идеями, которые я не менял с момента прихода в большую политику.

Я бы никогда не вернулся со своими идеями и убеждениями, если бы знал, что это не будет поддержано большинством. При этом мне не нужно играть и что-то скрывать, потому что играть надо людям, которые хотят попасть во власть. А манипулировать своим сознанием, своей психологией, своей речью или своими убеждениями надо тем, кто хочет чего-то добиться, а я не хочу. Я хочу быть самим собой.

— Вы так активно лоббируете идею развития отношений с Россией, что сложно не связывать ваше возвращение с возвращением Владимира Путина в президентское кресло.

— Вы мне льстите. Владимир Владимирович Путин — один из самых влиятельных политиков в мире. Как-то даже некорректно комментировать то, о чем вы спросили. Я очень рад, что Владимир Владимирович Путин снова избран президентом, и уверен, что при президенте Путине, как и при президенте Медведеве, у наших стран должны сложиться нормальные отношения. Мы просто обречены на нормальное сотрудничество, на братские, солидарные и дружеские отношения.

— Почему же некорректно? Ведь вы вроде бы состоите в родстве с Владимиром Путиным?

— Владимир Владимирович Путин и Светлана Владимировна Медведева являются крестными нашей дочери Дарьи. И мы с моей женой Оксаной гордимся этим. Но это никак не предопределяет то, чем я занимаюсь. У меня есть свои взгляды и убеждения, и если они поддерживаются кем-то еще, а особенно таким человеком, как Владимир Владимирович Путин, мне остается только гордиться. И поверьте, что то, о чем я говорил — это не пророссийские взгляды, а украинские. Общественное движение не напрасно названо "Украинский выбор". Не европейским, не российским, не американским. То, что вы называете пророссийской ориентацией,— это выбор украинцев, это выбор большинства.

— Но вы же не будете отрицать, что такая ваша позиция выгодна России?

— Такая позиция выгодна Украине. Если мы уничтожим наши стратегические отрасли, те, что остались в немногих странах мира, например авиастроение, ракетостроение, ВПК, если мы избавимся от того наследия Советского Союза, которое является положительным, то мы превратимся в страну, которая никогда не будет иметь фундаментальных основ для экономического развития. А развитие наших стратегических отраслей, которые я перечислил, и реальные результаты экономики возможны только тогда, когда мы будем это делать вместе с Россией, Белоруссией и Казахстаном.

В таком случае у нас есть перспективы экономического развития. Не российские, а наши специалисты из Института экономики и прогнозирования подсчитали этот результат, он является очевидным. Это не пророссийская позиция, это украинская позиция, это единственный выход улучшения экономического состояния нашей страны на сегодняшний день. В случае участия в зоне свободной торговли с ЕС нас ожидает падение ВВП, сокращение производства, закрытие предприятий и рост безработицы. И с учетом значения Евросоюза, того кризиса, который, как мне кажется, пришел туда надолго, мне остается пожелать им только добра и достойного выхода из нелегкой ситуации.

Газета "Коммерсантъ Украина", №53 (1543), 30.03.2012
Фото: Владислав Содель /Коммерсантъ

четвер, 29 березня 2012 р.

Леонід Кравчук: Українські реформи повинні починатися з реформ у Києві


Леонід Кравчук розповів «Вечірці» про Громадянський форум Києва.

Минулої середи пройшли установчі збори Громадянського форуму. До складу цього неформального обєднання увійшли кияни – відомі городяни, які користуються повагою і авторитетом у місті. Вони розроблятимуть конкретні рекомендації з усіх питань столичного життя та контактуватимуть з міською владою від імені громади. Ініціатором появи Форуму став перший Президент України Леонід Кравчук. Він і розповів «Вечірці» про мету діяльності нової організації.

- Леоніде Макаровичу, ви стали ініціатором «круглого столу», на якому відомі фахівці та моральні авторитети обговорювали перспективи розвитку Києва. Яким буде приблизний кількісний і якісний склад майбутнього Громадянського форуму Києва, щоб цей орган був одночасно і представницьким, і дієздатним?

- Це перш за все представницьке і неформальне зібрання. Ми не будемо приймати Статут, реєструватися. Громадянський форум Києва у своїй діяльності спиратиметься на масштаб особистості та силу її слова. Скажімо, я не думаю, що існують організації в галузі культури, які можуть замінити думку Бориса Олійника. За ним колосальний досвід, моральний авторитет і слово. І це слово може бути сказано і владі безпосередньо, і через ЗМІ; це слово буде сказано виважено, конструктивно і переконливо.

На виході ми отримаємо конкретні рекомендації з усіх питань життя міста. Але спочатку сформулюємо узагальнену думку київської громади з приводу Стратегії розвитку міста.

У рамках Форуму будуть створені робочі груп, в яких матимуть змогу вести професійні дискусії представники освіти, культури, транспорту, правоохоронних органів, історичних памяток, архітектури тощо. Ми розраховуємо, що кожна група зможе налагодити діалог з відповідними структурами у владі, щоб напрацювати спільну думку, загальну позицію. Далі ця позиція буде обговорюватися на робочій групі Форуму. І остаточне рішення має бути підписане всіма його учасниками.

Ми виноситимемо питання на громадське обговорення через ЗМІ, інші канали комунікацій.

Я сподіваюся, що навколо ідеї Громадянського форуму обєднаються люди, котрі стануть тією стіною, яку важко буде переступити тим, хто має намір руйнувати образ життя Києва, знищувати історичні місця, блокувати реформи, тобто жити тільки для себе, нехтуючи інтересами Києва, інтересами киян.

- Хочеться також дізнатися вашу думку щодо ідеї голови КМДА Олександра Попова приймати стратегічні питання розвитку Києва на місцевому референдумі.

- У нас, на жаль, законом досі не визначено, які питання можуть виноситися на референдум. Але я впевнений, що великі, складні, історично важливі питання розвитку міста повинні вирішуватися громадянами. І громадяни, разом із владою, повинні брати на себе пряму відповідальність.

Якщо цей референдум не буде політизовано, то від нього буде користь, насамперед, киянам. Розумію, що в умовах нинішньої надзвичайної політизації референдум є непростою проблемою. Але потрібно робити спроби, навчатися чогось, щоб не стояти на місці.

Я глибоко переконаний у тому, що українські реформи повинні починатися з реформ у Києві. Столиця має стати взірцем реформ – освітніх, охорони здоровя, ЖКГ, транспорту, духовної сфери. Це цілком реально, тому що сьогодні київська влада налаштована на позитивні зміни у столиці, на діалог із громадськістю.

- А з чого треба починати реформи в місті?

- Це мають вирішувати експерти. Але від себе скажу: чому, скажімо, не провести реальну реформу охорони здоровя? Адже ми маємо у столиці два медичних ВНЗ, десятки науково-дослідних інститутів, профільних лабораторій, сучасних лікарень і амбулаторій. За кількістю фахівців на душу населення Київ має цілком задовільні показники навіть за європейськими мірками.

Все є, тільки тепер це треба організувати і спрямувати. Щоб усі йшли одним шляхом – назустріч людям, а не так, як це часто бувало за принципом: «лебідь, рак і щука».

- Чи не вийде так, що Громадянський форум перехопить ініціативу у влади в питаннях розвитку Києва?

- Громадянський форум може тільки давати рекомендації, але ми будемо підходити до цього питання з усією серйозністю. І настільки ж серйозно піддаватимемо громадській експертизі пропозиції влади. Ще раз повторюся  – жодне серйозне рішення не повинне ухвалюватися без думки громадськості, без урахування точки зору тієї сили, яка не заангажована на будь-які владні амбіції, а зорієнтована виключно на проблеми життя столиці, життя киян.

І такою силою, я сподіваюся, стане наш Громадянський форум Києва.

Юлія Михайлюк, Вечірній Київ №38 (18930), 29 березня 2012 р.

понеділок, 26 березня 2012 р.

Виктор Медведчук. Я за украинский выбор!


МНЕНИЕ

В 1991 году украинские граждане избрали свой собственный путь, почти единогласно проголосовав за независимость Украины. Люди тогда были уверены, что это единственно правильный выбор и мы, украинцы, способны и должны сами управлять своей суверенной страной

Как и народы еще 14 бывших советских республик, нас переполняло ощущение того, что раскол огромной державы даст новые возможности, сделает всех богаче.

Но никто в то время не думал, что будет с общей экономикой, наукой, культурой. Мы хотели строить всё новое!

И были заворожены новыми идеями рынка, конверсии, либерализации, приватизации и не знали о том, что в мире уже нигде нет такого дикого капитализма. Нам было неведомо, что в ведущих европейских странах есть и жесткое государственное планирование, и регулирование. Как легко мы тогда отказались от статуса ядерной державы, променяв свою безопасность на обещания финансовой поддержки из-за рубежа для проведения реформ. Вот только какие это будут реформы, не определились.

Сегодня мы имеем полуразрушенную армию, потеряли флот, военно-воздушные силы, сотни тысяч военных специалистов и офицеров оказались на улице, а профессия военного перестала быть престижной.

Мы легко взялись за разрушение собственного народного хозяйства — поскольку нам сказали, что приватизация — это единственный способ справедливого распределения советского имущества между всеми гражданами государства. И в результате ныне бóльшая часть народного хозяйства — энергетика, металлургия, химия, машиностроение — сосредоточены в руках маленькой группки людей.

Наша страна наивно открыла рынок, потому что нам сказали, что либерализация и открытый рынок сделают украинские предприятия сильнее. В итоге импортная продукция тут же заполнила прилавки и квартиры украинцев. А последние, радуясь изобилию товаров, не понимали, что кормят работников других стран. И наши заводы без специалистов, финансирования и поддержки государства медленно разрушались, становясь легкой добычей для спекулянтов и дельцов, которым было наплевать на судьбу предприятий, на жизнь рабочих, чьими руками это богатство создавалось.

Мы ввели собственные деньги, потратив на это сотни миллионов долларов, но не доверяем им и предпочитаем хранить все свои сбережения в иностранной валюте.

Знали ли нынешние пенсионеры, голосуя в свое время за независимую Украину, веря, что новая страна даст им обеспеченную и достойную старость, что их же государство станет отбирать у них пенсию?

Мы 20 лет проедаем, растрачиваем, разрушаем то, что досталось нам в наследство от Советского Союза, боясь даже подумать о том, а что будет, когда это закончится.

Когда мы выбирали независимость, разве мы выбирали такую Украину?

Теперь нас раздирают противоречия, сомнения и, что самое страшное, мы начинаем терять веру в себя. Ищем спасения вовне и надеемся, что нам обязательно должен помочь Европейский союз. Хотим, чтобы европейцы дали нам свою мечту, свою веру и свою волю.

А ведь в реальности многие европейские страны, которые решили за чей-то счет стать богатыми, теперь жестоко за это расплачиваются — они тогда получали деньги, а теперь отдавать придется суверенитет. Многие государства-члены ЕС оказались в глубокой экономической депрессии, безработица там достигла очень высокого уровня. И эти страны не знают, куда им идти: назад — невозможно, а вперед — некуда. Они очутились в долговой ловушке.

Украина провозгласила курс на евроинтеграцию, но не продвинулась ни на шаг! Почему? Потому что бóльшая часть населения не готова отказаться от своей истории и культуры в угоду сиюминутным интересам политиков, для которых Евросоюз — место для хранения накопленных за народный счет капиталов. Сейчас в Европе никто не заинтересован в том, чтобы бывшие республики СССР превращались в экономически сильные и стабильные государства.

Наша страна пока стоит на перепутье: строить суверенное государство или отдать право управлять собой новой европейской сверхдержаве. Перед украинцами поставили ложную цель, им сказали: «Вы — европейцы!». Украина отменила визы для граждан европейских стран, а в ответ получила еще более жесткий механизм получения виз в Европу. Мы им не нужны. Им необходимы наш рынок, дешевая рабочая сила, место для загрязняющего окружающую среду производства.

Да, нам нужны главные европейские ценности. Но принять и внедрить их в нашу жизнь мы можем и должны сами. Никто этого за нас не сделает. И для этого не обязательно вступать в Европейский союз.

Наш народ обязан извлечь уроки из собственной истории, а также из истории других молодых стран! Если мы на перепутье, значит, еще не потеряли право на собственный выбор. И это сегодня наш основный ресурс, и в этом наша сила! Мы еще можем сделать свой, украинский, выбор.

Мой выбор — сильное независимое государство!

Нам необходима новая конституция, новая политическая система. Нам нужна такая власть, которая будет подчиняться воле граждан. Мы два десятка лет проводим экономические реформы, которые на деле оказываются просто дележом и переделом советского хозяйства между небольшим числом финансовых групп. Но если вначале делили предприятия, то теперь приватизируются государственные органы власти. Суды, налоговая, прокуратура, парламент — всё это уже чья-то частная собственность!

Вы никогда не задумывались, почему политик или политическая сила, которые, придя к власти, начинают проводить в жизнь курс, кардинально отличающийся от их предвыборных обещаний, остаются при власти? Кто в этом случае должен и может заставить их выполнить свои обещания? Сейчас идеологические лозунги и программы стали всего лишь ширмой и необходимым атрибутом для тех, кто во что бы то ни стало хочет быть у власти. Украинским гражданам необходимо понять и сделать выводы, что наши проблемы не в том, что мы в очередной раз ошиблись, проголосовав за того или иного политика или политическую силу, а в том, что любая власть, понимая свою бесконтрольность, начинает чувствовать безнаказанность, вспоминая об интересах народа только накануне очередных выборов.

Я уверен, нам сегодня нужно создавать общественное движение, ставящее перед собой цель реального влияния и общественного контроля над избранной народом властью. Главной задачей такого движения является формирование в Украине гражданского общества, которое заставит любую избранную электоратом власть выполнять свои обещания, быть законопослушной, считаться с мнением большинства избирателей по всем вопросам государственного устройства, экономического или внешнеполитического курса страны.

А еще нам остро необходима новая внешняя политика. Украина всегда — еще со времен Киевской Руси — играла ключевую историческую роль. Нам необходимо вернуть свои позиции на своей же территории, которую на протяжении веков осваивали украинцы вместе с русскими и другими народами! Необходимо восстановить и развивать экономические и культурные связи в рамках Единого экономического пространства с Россией, Беларусью, Казахстаном. Потому что перед нами стоят одинаковые проблемы и общие цели. Вместе мы будем сильнее! И, как всегда, в самые трудные времена Киев снова должен стать центром экономической и культурной консолидации.

Украинцам нужно избавиться от комплекса второсортности и неполноценности, который нам навязали. Есть даже люди, которые утверждают, что это, дескать, неотъемлемая часть нашей украинской ментальности. Всё это неправда! Мы можем сами ставить великие цели и достигать их! Можем иметь равноправные отношения со всеми соседями, а не стоять с протянутой рукой с просьбой о помощи. Нам она не нужна, а нужны здоровые амбиции, здравый смысл и готовность к труду на собственное благо.

Нам необходима новая экономическая политика, которая во главе угла поставила бы украинские предприятия. Мы просто обязаны создать все условия для тех, кто готов вкалывать и вкладывать в нашу экономику. За 20 лет мы построили много магазинов, мегамаркетов и огромных рынков — выяснилось, что это совсем не сложно. Но мы не строим предприятия, которые производили бы современные корабли, самолеты, сложное оборудование. Вот та сверхзадача, что должна быть приоритетом власти!

Украинцам необходимо избавиться от глупых дискуссий о языке — нет никакого конфликта между русским и украинским языком. Наше двуязычие — это наше преимущество, которое мы должны сохранить и развивать.

Нам необходима новая социальная политика, но мы не имеем права отбирать у наших граждан пенсии и лишать их права на заслуженный отдых. У нас нет права лишать справедливых денежных дотаций инвалидов, «чернобыльцев», «афганцев». Наше государство обязано обеспечить достойную жизнь тем, кто не может это сделать сам из-за болезни или возраста.

Нашим соотечественникам следует вернуться к идее, что образование и наука являются основой развития любого общества. К сожалению, система образования разваливается, а наука просто исчезает как отрасль. Дипломы и научные звания продаются как веники на базаре, не имея никакой ценности. Нам необходимо перестать финансировать науку и образование по остаточному принципу!

Украинское государство должно рассматривать инвестиции в человека и его развитие как свою основную и приоритетную задачу.

Нам необходимо бережно относиться ко всему, что у нас было и есть, пока всё окончательно не развалилось. История Киевской Руси, Запорожской Сечи, Российской империи и Советского Союза — всё это наша история!

У нас еще есть время сделать свой выбор — наш украинский выбор.

26 марта 2012 г.
Виктор Медведчук, инициатор общественного 
движения «Украинский выбор»
//www.expert.ua/articles/8/0/10013/

28.01.2011 Юлія Тимошенко. Вираз «НОВА КОНСТИТУЦІЯ» має бути вказаний лише великими літерами