четвер, 21 жовтня 2010 р.

Розширений політико-правовий коментар до рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року


РОЗШИРЕНИЙ ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ КОМЕНТАР

до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 р.

Щойно вищезгадане рішення було оприлюднене 1 жовтня 2010 р. на сайті Конституційного Суду України, як вільна громадськість почала коментувати його політичні та юридичні якості. Що ж стосується державних посадових і службових осіб або громадськості «невільної», то вона нині має розпочати приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 р. в редакції, що існувала до внесення до неї змін 8 грудня 2004 р.

Очевидно, що даний коментар надається на засадах не державної виконавської дисципліни, а громадянської та академічної свободи. Щоб не плутати і не повторювати аргументи, спробую викласти низку особистих вражень в послідовній формі. Перша (коротка) версія коментаря викликала низку запитань у правозахисників і спричинилася до юридичної полеміки в електронних ЗМІ, тому даний розширений коментар включає в себе додаткові роз’яснення, ілюстрації, уточнені посилання і аргументи.

Чи вийшов в даному випадку Конституційний Суд України за межі своїх повноважень? Схоже, що не вийшов, бо контроль за процедурою внесення змін до Основного Закону України – це така сама рутинна частина його роботи, як і контроль за матеріальним змістом законопроектних конституційних норм. Зокрема, однією із законних підстав для визнання правових актів неконституційними є «порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності» (ст. 15 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Нині всі юристи знають, що найпотужнішою гарантією правильності, відповідності до вимог Конституції України юридичних норм є досконало виписана процедура їх ухвалення і набуття ними чинності. Справжня демократія, говорить одне з найбільш популярних у політичному світі означень, – це невизначені результати за умов дотримання цілком визначеної процедури. Ця теза вважається аксіоматичною в політичній та конституційній науці і практиці.

Належна процедура – це те, що забезпечує достатній час і необхідні умови для інтелектуального аналізу і розважливої оцінки з боку всіх уповноважених на внесення законодавчих змін суб’єктів. Що ж стосується конституційної процедури, то це щось суттєво більше, ніж просто кулінарія і рецептура виготовлення доброякісних юридичних продуктів. Порушення правил належної процедури в конституційному праві іноді призводить до деформацій у волевиявленні такого широкомасштабного суб’єкту правовідносин як народ. Слід звернути увагу й на те, що порушення конституційної процедури внесення змін до Основного Закону України означає на практиці ігнорування імперативних чи диспозитивних норм Розділу ХІІІ Основного Закону, який може змінюватись Верховною Радою України лише в разі підтвердження результатів даної спроби всеукраїнським референдумом. В суто юридичному сенсі це означає, що всі процедурні аспекти конституційної законотворчості мають той самий – максимально жорсткий – ступінь юридичного захисту, що й визначення основ конституційного ладу України. Простіше кажучи, щоб змінити процесуальні правила внесення змін до Конституції України, необхідно одержати схвалення законодавчих новел на всеукраїнському референдумі (ст. 156 Конституції України).

Чи була порушена в грудні 2004 р. належна конституційна процедура внесення змін до Основного Закону України є риторичним запитанням, бо всі, хто цікавиться конституційною практикою в Україні знають, що була.[1] Суд послався на два якісно різних типи порушень процедурного характеру, проте насправді їх було більше. По-перше, граматично і стилістично змінені редакції проектних конституційних норм не були передані на експертизу до Конституційного Суду. Мої опоненти можуть сказати, що не перевірені Конституційним Судом України поправки були редакційними і тому не принциповими. Можливо, але навіть якщо парламент дозволить собі замінити лише одне юридичне поняття його синонімом, то в підсумку зміст норми зміниться, бо абсолютних синонімів, як відомо, не існує. Крім того, всі знають силу синтаксису і граматики, а також те, що тут варто лише почати… Я вже не кажу про можливі наслідки подібного коригування, які витікають з принципу ансамблевої дії Основного Закону. Останній проявляється в тому, що вся сукупність конституційних норм нагадує симфонічний оркестр, де кожному з інструментів довірено виконання окремої партії. Можна замінити валторну на фагот, але результат вплине при цьому на характер цілої партитури.

По-друге, поправки голосувалися разом (в «пакеті») із законопроектними нормами ординарного рівня. По-третє (що оминув у своєму Рішенні Конституційний Суд), поправки були внесені в умовах фактичного надзвичайного стану. Адже на той час в Україні ще залишалися вкрай розбурханими політичні й особисті пристрасті, авторитет чинного Президента був радикально підірваний, до нього як до джерела влади не прислухалися. Щойно також припинилося стихійне блокування натовпом державних будівель і транспорту, центральну вулицю Києва – Хрещатик продовжувала заповнювати мітингова стихія. Очевидно, що подібний modus vivendi вважався б несприятливим для ухвалення змін до основного закону будь-якої країни. Як відомо фахівцям, класичне рішення Верховного Суду США у справі «Хлопці зі Скоттсборо проти штату Алабама» (1932 р.) скасувало забезпечений доказами обвинувальний вирок суду, зокрема, й через те, що… «судовий процес від самого початку й до кінця відбувався в напруженій, ворожій і збудженій атмосфері» міста, мешканці якого масово «були налаштовані вкрай ворожо [до підсудних]».[2]

Отже, не випадково частина друга статті 157 нашого Основного Закону говорить, що «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану». Хтось може сказати, що надзвичайний стан в Україні формально-юридично не було оголошено. Це так, але ж всі знають, що ізольований у приміській резиденції Президент Л.Кучма просто фізично не міг цього зробити. Політична криза зайшла надто далеко, запобіжні юридичні механізми не спрацювали, тому запроваджувати надзвичайний стан було вже пізно. В Україні мала місце Помаранчева (типологічно – оксамитова) революція – правдиве демократичне повстання, яке спікер Верховної Ради В.Литвин принагідно оцінив як можливий пролог до громадянської війни. Парламентська влада в грудні 2004 р. все ще продовжувала боятися людських мас, які незадовго перед тим здійснили спробу захоплення головної будівлі Верховної Ради. В очікуванні Нового Року людська стихія нуртувала на українських майданах, вимагаючи відновлення правди і справедливості.

Ми також достеменно не знаємо, що має на меті процитована вище заборона із статті 157 Основного Закону: чи йдеться в ній про фактичний надзвичайний стан (сюди потрапляє будь-яка революція), чи тільки про той, що формально був оголошений Президентом і підтриманий Верховною Радою України. Якщо правильним є друге, тоді формальне оголошення надзвичайного стану тиранічним володарем могло б легко зірвати ухвалення або внесення змін до будь-якого основного закону. Таким чином, гіпотетично вузьке тлумачення статті 157 (надзвичайний стан – це виключно наслідок Указу Президента) не є самоочевидним. Не випадково такий пристрасний критик Рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 р. як Ю.Тимошенко, назвала в грудні 2004 р. голосування депутатів від «Нашої України» за політичну реформу зрадою революційної справи. Засвідчену ж електронікою відсутність голосу «за» реформу від особисто В.Ющенка вона пояснювала на телекамеру своїм особистим позитивним впливом на Віктора Андрійовича.

Ще більш неприйнятним в юридичному сенсі слід вважати «пакетне» голосування конституційних змін разом із поправками до виборчого закону. У Рішенні від 30 вересня 2010 р. Конституційний Суд стримано зазначає: «Одночасне прийняття самостійних правових актів, предмет регулювання яких та визначені у статтях 91, 155 Конституції України процедури їх розгляду і ухвалення є різними, свідчить про порушення Верховною Радою України частини другої статті 19 Конституції України»… Насправді ж пакетне голосування призвело не просто до порушення юридичної техніки, а до неприпустимого з право-логічної точки зору реверсу в нормативному керуванні – стану, коли доля норм нижчого (ординарного) рівня (зміни до Закону «Про вибори Президента України») безпосередньо визначала долю норм вищого (конституційного) рівня, якими на той час в Україні визначалася (sic) нова форма правління.

Крім того, слід підкреслити й ту обставину, що з юридичної точки зору пакетне голосування виглядає не тільки й не стільки одночасним (позиція Конституційного Суду), скільки сумарним. Адже у пакет звичайно складаються різні законопроекти, які голосуються в одне – загальне стосовно всіх законопроектів волевиявлення. Уявімо собі на мить ситуацію: першим законопроектом з пакету передбачається уп’ятеро збільшити зарплату народних обранців, другим – змінити конституційну форму правління. Хто після цього сумніватиметься в успіхові політичної реформи? Миритися з подібним підходом – означає не що інше, як вважати (вслід за І.Сталіним та В.Ульяновим-Леніним) що благородна мета виправдовує будь-які засоби її досягнення. Але ж справді моральним і єдино виправданим є протилежне: не можна досягнути благородних замірів ницими способами чи інструментами. Колись професор В.Лефевр у своїй знаменитій книзі «Алгебра совісті» писав, що антигуманний лозунг: мета виправдовує засоби є типово більшовицько-радянським. Навпаки, в суспільствах західного типу панує протилежне переконання, що значною мірою й пояснює їх етичну привабливість і силу. Як показало соціологічне дослідження, на яке посилається В.Лефевр, «радянські люди позитивно оцінюють висловлювання, які віддзеркалюють моральний компроміс; американці оцінюють їх негативно».[3] Як бачимо, висновки В.Лефевра й досі не застаріли.

Крім того, ще в університеті майбутнім юристам доводиться засвоювати класичне правило: при проведенні референдумів забороняється ставити перед парою клітинок-відповідей «так» і «ні» більше одного запитання. Тобто на кожне питання референдуму його потенційний учасник має відповідати окремо. Як говориться в частині другій ст. 36 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», «у разі винесення на референдумі двох або кількох питань, для кожного з цих питань (виділено мною – В.Р.) встановлюється окремий бюлетень».

У своєму відносно недавньому (01.10.10 р.) коментарі у «Kyiv Post» секретар Венеціанської комісії Т.Маркерт заявив: «Венеціанська комісія не вважала Конституцію 2004 р. недемократичною», і що… «було несподівано дізнатись, що було визнано недійсною Конституцію, яка діяла шість років (і була застосовувана самим Конституційним Судом)». Але ж в даному випадку Конституційний Суд України жодним чином не показав, що він вважає або вважав раніше зміст Закону № 2222 від 8 грудня 2004 р. «недемократичним» чи взагалі таким, що заслуговує критики. Просто солодкий пряник політичної реформи, як засвідчив Суд, було подано у надто брудній обгортці, що й стало принциповою перешкодою для процесу юридичного перетравлювання. Крім того, Т.Маркерт, можливо, не враховує тієї обставини, що Конституційний Суд України, на відміну від судів в англосаксонській правовій системі, не має повноважень офіційно тлумачити Основний Закон у всіх тих випадках, коли це виглядає необхідним або корисним. Це схоже на парадокс, але Конституційний Суд України може бути найгіршої думки про конституційну норму, але мусить коритися їй доти, доки не знайдеться відповідний суб’єкт конституційного подання, який офіційно поставить дану норму під сумнів.

Варто також підкреслити, що хоча Венеціанська комісія, за свідченням Т.Маркерта, не вважала зміни до Конституції України у 2004 р. «недемократичними», вона жодним чином не виправдовувала і не вітала цих змін. Зокрема, у своєму загальному «Висновку щодо трьох проектів законів про внесення змін до Конституції України» від 13 грудня 2003 р. Венеціанська комісія змушена була констатувати: «Комісія визнає і вітає зусилля України реформувати систему управління у спосіб наближення України до європейських стандартів демократії. Точні рішення, обрані у різних проектах, здається, не досягають тієї цілі і вводять інші зміни до Конституції, які виявляються кроком назад (виділено мною – В.Р.)».[4] Отже, виглядає так, що з тогочасної точки зору Венеціанської комісії скасування політичної реформи 2004 р. мало б вважатися кроком України в правильному керунку.

В Інтернеті й на українських телеканалах нині дискутується питання про те, чи не повинні у зв’язку з відміною конституційних змін 2004 р. бути проведені дострокові вибори Президента і Верховної Ради України, оскільки народ обирав ці органи з іншим, ніж це передбачається редакцією Конституції 1996 р. обсягом повноважень. На даний закид можна відповісти таке. Народ дійсно обирає конкретних осіб на посаду депутата чи президента, але за нормальних обставин не визначає одночасно їх повноважень у даній якості. Визначення компетенції Верховної Ради і повноважень Президента України є традиційною прерогативою Основного Закону, який стоїть вище від поточного народного волевиявлення чи бажання. Народ-суверен може врешті-решт змінити свою конституцію, але до тих пір, поки вона діє, він мусить коритися їй так само, як і державний апарат, держава в цілому. Як писав свого часу П.-А.Гольбах, конституція – це вуздечка для керманичів і народів, вона є вищим регулятором стосовно суспільства в цілому. На жаль, в Україні далеко не всі юристи і політики розуміють, що органічна конституція є обмежувачем як представницької, так і прямої (безпосередньої) влади народу.

В наукових джерелах даний тип політико-правових відносин переконливо описаний в працях Ф. фон Гаєка (Конституція свободи, Право, законодавство та свобода), Дж.Ролза (Теорія справедливості, Політичний лібералізм), Р.Дворкіна (Імперія права, Закон свободи), Р.Нозіка (Анархія, держава та утопія), Б.Таманаги (Верховенство права) та ін. Правова, абстрактна влада органічних конституцій внаслідок своєї більшої продуманості по відношенню до живої (політичної) влади є домінуючою. Вона виступає в формі засад, принципів, прав і основоположних свобод, а також правил функціонування (через співвідношення компетенцій) всіх складових частин державного механізму. Подібне уявлення про основний закон є типовим для сучасного конституціоналізму, який справедливо ототожнюється на Заході з верховенством права.

З іншого боку, для запобігання конфліктам у державно-правовій сфері перевибори державних структур у випадку раптової зміни їх компетенції дійсно можуть стати оптимальним способом виходу з кризової ситуації. Більше того, як зазначає Ю.Барабаш, «рано чи пізно, але протистояння між вищими владними інституціями в умовах змішаної форми правління дає про себе знати і причиною цього є не стільки недосконалість конституційних формулювань, <…> скільки намагання реалізувати власні політичні програми та плани особами, що обіймають вищі посади в країні». Таке протистояння ще більше загострюється, коли конституційний статус вищих державних інституцій змінюється внаслідок реформи. Тому, як підкреслює автор, «за будь-яких змін конституційної моделі організації державної влади всі представницькі інституції, яких стосуються ці зміни, доцільно переобирати».[5]

Що ж стосується України, то у нас подібні перевибори можуть мати місце лише за умови добровільної відставки Президента і саморозпуску Верховної Ради. Адже чинна Конституція і закони України не містять в собі подібних імперативів, про що й заявив вже 1 жовтня 2010 р. В.Литвин. Отже, в якості виходу із даної ситуації можна запропонувати таке: переобрання парламенту і Президента України є за даних обставин можливим, але не обов’язковим. Знаючи вітчизняні реалії, важко повірити в те, що український електорат, за винятком 2-5% його активної частини, є справді обізнаним в питаннях трансформацій конституційного статусу парламенту і глави Української держави.

Що ж стосується висловленої в українських ЗМІ думки про те, що після Рішення Конституційного Суду в Україні більше не існує легітимної влади, то це очевидне перебільшення. Відміна політреформи відбулася з моменту оголошення відповідного Рішення Суду, яке не має зворотної сили. Тобто всі повинні просто залишатися на своїх посадах, якщо посади збереглися. При цьому у окремих посадових осіб і державних органів змінився обсяг повноважень, але це само по собі суттєво не впливає на їх демократичну виправданість, легітимність. Виборами народ, як вже зазначалося вище, віддає своїх кандидатів на «поталу» Основному Законові, який є вищим юридичним продуктом того ж таки народу. Почасти саме тому в Україні, як і у більшості цивілізованих країн світу, не визнають імперативного мандату. Легітимація живої політичної влади справді існує, але існує також і висхідна (первісна) легітимація абстрактної влади конституцій. Простіше кажучи, на визначення обсягу компетенції державних органів, так само як і на визначення повноважень президента або іншої вищої посадової особи в демократичній країні народ надає свою згоду раніше. В українському випадку це відбулося в день (ніч) первісного ухвалення Конституції України 28 червня 1996 р.

Все це означає, що зв'язок між народною волею і компетенцією Президента й парламенту України здійснюється не на тактичному (вибори), а на стратегічному (ухвалення Основного Закону) рівні. Тобто саме по собі обрання конкретних людей на посади безпосередньо не впливає і не повинно впливати на обсяг їх повноважень. Зміна обсягу конституційних повноважень за нормальних обставин не має позначатися на конкретних політичних долях, бо в даному випадку йдеться про різні канали політичного волевиявлення народу. Такі канали є автономними один від одного і безпосередньо не перетинаються. Звичайно, що при цьому варто брати до уваги й аргументи політичної доцільності, про що пише Ю.Барабаш. З іншого боку, далеко не всі «прогалини» конституційного регулювання є свідченням правового недбальства. Подібно до існування економічних циклів, існують також органічні політичні цикли (ритми), нормативні національні коди країн тощо. Мовчання основного закону може бути результатом акумуляції тривалого політичного досвіду, який не відразу й не всім впадає у вічі.

Чи загрожує відміна політичної реформи посиленням тоталітарних тенденцій в Україні за версією Ю.Тимошенко? Не викликає сумніву, що опозиція має бути сторожем свободи і демократії в суспільстві і повинна попереджати про все, що вважає тут небезпечним. Проте нині виглядає так, що Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 р. не стільки провокує тоталітаризм, скільки болісно ятрить душі політичних противників чинної влади. Те, що досить невдало й непослідовно прагнув зробити В.Ющенко, парадоксальним чином здійснила політична сила його основного опонента. Крім того, проект закону про внесення змін до Конституції України від БЮТ, розміщений «Дзеркалом тижня» 5 червня 2009 р. в Інтернеті, свідчить про те, що загрозу конституціоналізмові в Україні становить не стільки конкретний лідер або партія, скільки молода українська демократія в цілому. Бо конституційний проект від БЮТ не тільки не обмежував, але й радикально підсилював владу держапарату в країні.[6] Відверто недосконалим (хоча й в іншому сенсі) виявився також проект змін до Конституції України (вересень 2009 р.) від В.Ющенка.

Втім, якщо відволіктися від моментів особистого протистояння, можна побачити, що всіобрані народом влади в незалежній Україні діяли de facto за моделлю, яка була ближчою до Конституції 1996 р. ніж до того задуму, що його втілювала в собі українська політична реформа. Рішенням від 30.09.10 р. Конституційний Суд лише наблизив формальну Конституцію України до її більш органічного, адекватного стану. Насправді українській політиці вже двадцять років бракує не так рафінованого парламентаризму, як елементарної моральності, пристойного рівня загальної освіченості й політичної культури. Саме з позицій елементарної логіки, «арифметики» конституціоналізму модель Основного Закону зразка 1996 р. є суттєво кращою за модель зразка 2004 р.

Оскільки українська демократія є відносно наївною і простою, головною загрозою для неї залишається популізм, слабкість політичної культури і вузькість пропозицій на політичного ринку. Тому так важливо знати, чи зупиниться В.Янукович на досягнутому. Якщо так, то поновлення чинності Конституції 1996 р. слід вважати лише тимчасовим паліативом. Свободолюбна й демократична Україна варта суттєво кращого Основного Закону, тому конституційний процес в Україні має тривати далі.[7] При цьому політичне суперництво В.Януковича і Ю.Тимошенко може виявитися більш драматичним, ніж це витікає з уже існуючого між ними контрасту. Так або інакше, але головним у політичному протистоянні залишається не стільки розподіл владних повноважень, скільки питання про те, чи зможе в принципі Конституція України позбутися пустої риторики й інфантилізму, чи буде готова вона стати гарантом свободи громадянського суспільства, чи вдасться їй послужити стимулом творчості й водночас обмежувачем прерогатив бюрократичної влади.

Представники юридичної спільноти ставлять з приводу Рішення від 30.09.10 р. таке запитання: чи мав право Конституційний Суд (і з яких підстав) відкривати провадження у справі політичної реформи після своєї відмови у 2008 р. аналізувати зміст Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р., яким дана реформа була запроваджена.

На це питання можна відповісти хіба що так: конституційні (верховні) суди різних країн не раз ухвалювали рішення, якими суттєво змінювалась їх попередня правова позиція. Наприклад, Верховний Суд США своїми рішеннями з приводу захисту громадянських прав у ХХ ст. неодноразово скасовував власні ж рішення з цього питання періоду ХІХ ст. Останніми допускалися відверто сегрегаційні підходи у визначенні правового статусу певних категорій населення Сполучених Штатів. Тобто Верховний Суд в різний час по-різному розумів (і тлумачив) одні й ті ж самі норми федерального закону. Просто рівність у дев’ятнадцятому столітті розуміли вужче, ніж у столітті двадцятому.

Іноді президенти тих або інших країн намагаються призначати на вищі вакансії суддів з апріорі відомими їм ідеологічними поглядами. Подібні прецеденти трапляються при спробах змінити правову позицію верховного або конституційного суду з питань вживання алкоголю чи наркотиків, прийнятності або неприйнятності евтаназії чи виправдання абортів. Стосовно США подібний досвід детально проаналізував у своїх публікаціях Р.Дворкін.

Крім того, українська ситуація є суттєво відмінною від тієї, що її окреслено в деяких ЗМІ в якості морально-етичної проблеми. Дійсно, Конституційний Суд України не має права піддавати сумніву зміст матеріальних норм чинного Основного Закону, бо позиціонується в юридичному просторі не над, а під Конституцією України, частиною якої у 2004 р. стала, за презумпцією, політична реформа. Проте в Рішенні від 30.09.10 р. Конституційний Суд жодним чином не висловив свого ставлення до матеріального змісту Закону України № 2222 як такого. Його висновок стосується лише способу приєднання змін (вилучень, доповнень) до тіла Основного Закону. І фактично, і формально-юридично Суд визнав порочною процедуру легітимації, а не якість матеріалу, з якого було виготовлено правовий імплантат.

Звісно, можна емоційно зрозуміти тих, хто стверджує, що Конституційний Суд протягом шести років поспіль виходив у своїх рішеннях з презумпції чинності політичної реформи, а потім виявилося, що він ухвалював дані рішення ніби нещиро. Але така вже доля Конституційного Суду – сумніватися і заперечувати лише тоді, коли цього вимагають зовнішні по відношенню до Суду суб’єкти та ще й в юридично бездоганній формі. Особисто я думаю, що якби хтось із передбачених ст. 41 Закону «Про Конституційний Суд України» суб’єктів конституційного подання вчасно доручив Конституційному Судові дати офіційне тлумачення Розділу ХІІІ Основного Закону України в сенсі прояснення того, чи допускає даний Розділ голосування змін до національної Конституції у пакеті з будь-яким ординарним законом, то політична реформа впала б раніше. Не секрет, що українські правозахисники намагалися звернути увагу народних депутатів України на цей аспект проблеми, але щоразу зазнавали невдачі через брак волі й фракційне політиканство народних обранців.

Ще одним відкритим запитанням, судячи з наявних реакцій ЗМІ, є те, чи мав право Конституційний Суд, з огляду на склад його повноважень, у своєму рішенні поновлювати дію Конституції 1996 р.? Як на мене, в даному випадку ми маємо справу з не зовсім коректно сформульованою проблемою. Адже Конституційний Суд у своєму рішенні не поновив дію Конституції 1996 р., а проголосив спосіб її оновлення юридично не чинним. Висловлюючись метафорично, Суд констатував фіаско нападника, а не смерть і щасливе воскресіння жертви. Оскільки нападник (парламент) у даному випадку програв, Конституція лишилася неушкодженою і – автоматично – чинною. І не має суттєвого значення те, що поєдинок тривав шість років. Очевидно також, що дана оцінка не співпадає з окремими думками конституційних суддів В.Шишкіна та П.Стецюка, які були оприлюднені в Україні на початку жовтня 2010 р.

Якщо впровадження конституційних новел в контексті політичної реформи 8 грудня 2008 р. здійснювалося в одне парламентське голосування і один часовий момент із скасуванням відповідної низки норм «старої» (1996 р.) Конституції України, то так само в одне рішення й один часовий момент відбулося відродження первісного конституційного тексту. Оскільки спроба внесення змін до Конституції України була визнана неконституційною, старі норми мають автоматично продовжити виконання своїх функцій.

Що ж стосується строків перебування на посадах і дат чергових виборів народних депутатів України і Президента України за нині чинним Основним Законом, то ці строки і дати мають визначатися за допомогою граматичного (дати) і телеологічного (строки) тлумачення норм Основного Закону. Це означає, що Президент, парламент і Конституційний Суд України мають визнати хибним той юридичний підхід до подібної ситуації, який проявився в Рішенні Конституційного Суду по справі за поданням 53 і 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини третьої ст. 103 Конституції України (справа щодо строків перебування на посту Президента України) від 25 грудня 2003 р.

Загалом, встановлення граничних строків здійснення повноважень владними суб’єктами означає в більшості випадків те, що будь-яке перевищення цих строків є небажаним або небезпечним для країни. У випадку визначення граничних термінів перебування на посаді глави держави йдеться, як правило, про загрозу корупції, трайбалізм та інші негативні наслідки політичного честолюбства. Як стверджував свого часу П.Друкер, непогамоване політичне честолюбство здатне зруйнувати особистість будь-якої людини. Коли ж йдеться про строки повноважень парламенту, то тут беруться до уваги також й аргументи політичної «моди» – циклічної зміни настроїв і симпатій електорату. У динамічних суспільствах парламенти (їх нижні палати) переобираються регулярно й відносно часто. Зокрема, палата представників конгресу США переобирається кожних два роки.

Як витікає з граматичного та телеологічного тлумачення норм Конституції України, наш Президент повинен переобиратися на свій пост в останню неділю жовтня п’ятого року фактичного здійснення своїх повноважень (тобто на чотири місяці раніше від запланованої попередньою редакцією ст. 103 Основного Закону дати). Що ж стосується Верховної Ради України, то вона має переобиратися в останню неділю березня четвертого року фактичного здійснення своїх функцій. Це означає, що наступні (чергові) парламентські вибори мають відбутися 27 березня 2011 р. Аналіз змісту частини першої ст. 77 і частини п’ятої ст. 103 Конституції України показує, що перебування народних депутатів і Президента України на своїх посадах довше від зазначених термінів є неприпустимим.

Як зазначив свого часу в окремій думці стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 і 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини третьої ст. 103 Конституції України (справа щодо строків перебування на посту Президента України) суддя Конституційного Суду М.Савенко, Конституція України є «спрямованою на збереження демократичного політичного режиму в Україні, обмеження можливості встановлення авторитарного режиму. <…> На жаль, Конституційний Суд України не тільки не використав телеологічного тлумачення і, відповідно, не врахував мету норми, про офіційне тлумачення якої [було] заявлено клопотання, а заблокував цю мету <…> ».[8]

Нині варто переадресувати застереження чесного судді до ситуації з можливим тлумаченням частини першої та частини п’ятої ст. 103, частини першої ст. 76, частини першої ст. 77 Конституції України, якими визначаються терміни повноважень і дата виборів Президента і Верховної Ради України. Як показує практика (тепер уже й вітчизняна), конституційний суд цивілізованої країни може й повинен виправляти власні невдалі рішення і помилки. Конституційний Суд України щойно відстояв непорушність вітчизняного Основного Закону. Тепер логічно очікувати від нього наступного кроку – мінімізації, у відповідності до букви і духу конституційних приписів, термінів перебування на посадах народних депутатів і глави Української держави.

____________
[1] Див. докладніше: Колісник В. Процесуально-процедурні аспекти проведення конституційної реформи // Конституційна реформа: експертний аналіз. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 63-72; Футей Б. Коментар з приводу спроб внесення змін до Конституції України // Конституційна реформа: експертний аналіз. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 42-45; Речицький В. Меморандум Харківської правозахисної групи з приводу загрози політичної реформи в Україні // Критика, № 9(95) вересень, 2005. – С. 3-4; Речицький В., Захаров Є., Рапп І., Северин О. Відкритий лист Харківської правозахисної групи з приводу загрози політичної реформи // Критика, № 9(95) вересень, 2005. – С. 3; Речицький В., Захаров Є. Відповідь на лист В.Чемериса з приводу загрози політичної реформи в Україні // Права людини, № 26(390)16- 30 вересня, 2005. – С. 4; Речицький В. Меморандум Харківської правозахисної групи з приводу загрози політичної реформи в Україні (додаток до відкритого листа ХПГ від 27.09.05) // Львівська газета, № 176 (742) 30 вересня, 2005. та ін.

[2] Див.: Громадянські права. Рішення Верховного Суду США. ХХ століття. – К.: Вид-во «Оптима», 2005. – С. 93-94.

[3] Див.: Лефевр В. Алгебра совести. – М.: Когито-центр, 2003. – С. 39, 45, 52-54, 57, 122, 135-138, 14-141, 143, 154, 223.

[4] Цитата за: Венеціанська комісія: Висновок щодо трьох проектів законів про внесення змін до Конституції України // Конституційна реформа: експертний аналіз. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 41.

[5] Див.: Барабаш Ю. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці конституційного права. – Харків: Право, 2008. – С. 31, 33; Барабаш Ю. Дострокові вибори як засіб врегулювання державно-правових конфліктів // Право України, № 11, 2007. – С. 126-130.

[6] Див. докладніше: Речицький В. Юридичний коментар до «Порівняльної таблиці змін до Конституції України, підготовленої Блоком Юлії Тимошенко» // Конституційний процес в Україні (2005-2008). – Харків: Права людини, 2009. – С. 300-316.

[7] Вражаючим прикладом сучасного конституційного лицемірства в Україні є співвідношення змісту частини першої ст. 3 Конституції України («Людина, її життя і здоров’я <…> визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю») і випадків смерті дітей з незаможних родин, які не дочекалися від українського держбюджету оплати необхідного для них закордонного лікування.

[8] Див.: Конституція України з офіційними тлумаченнями Конституційного Суду України. – Харків: Вид-во «Ксилон», 2008. – С. 273.

Всеволод Речицький, конституційний експерт Харківської правозахисної групи, 21 жовтня 2010 р.
//www.khpg.org/index.php?id=1287659103

Немає коментарів: