неділя, 29 квітня 2012 р.

Богдан Футей: Україна більш звикла до такої системи, де хтось має булаву


Вашингтон – Краще виконувати українську Конституцію, яка існує, ніж писати нову, вважає суддя Федерального суду Сполучених Штатів Америки Богдан Футей. Україна має давні конституційні традиції, її історія підштовхує до системи, де хтось має булаву в руках, тобто президентської. Але і президентська система абсолютно може бути демократичною, зазначив він в інтерв’ю Радіо Свобода.

– Пане Футей, Ви були залучені до підготовки першої Конституції, яку Україна ухвалила 1996 року, правда?

– Так, я був консультантом робочої групи, яку тоді очолював професор Леонід Юзьков, і це було за часів ще першого Президента України Леоніда Кравчука, який, між іншим, тепер очолює Конституційну асамблею, а тоді була Конституційна комісія, яка працювала за Президента Леоніда Кучми, ну я тоді також був радником, консультантом робочої групи.

– Так що у Вас є великий досвід. Ви знаєте, як українці пишуть конституції, як вони до цього готуються. У Вас також є досвід життя під найдовше діючою Конституцією у світі, американською. Виходячи з цього американського досвіду і дивлячись на українські конституційні реалії, що, на Вашу думку, є найважливішим чинником у конституції?

– Ви згадали Конституцію Сполучених Штатів, яка найдовше діє, але треба також сказати, що ще перед Конституцією Америки, майже на 80 років раніше, 5 квітня 1710 року була ухвалена «Конституція Пилипа Орлика». Нині ми називаємо цей документ конституцією, а тоді цей документ називався «Договори і постанови». В цих «Договорах і постановах» були ці головні прикмети чи засади конституції, а саме це було розмежування влад між гетьманом і радою, це значить, між виконавчою владою і законодавчою – парламентом. В цьому документі також до певної міри вже існувала концепція незалежного судового трибуналу. Мова також була в цьому документі про приватну власність. Це є ті основні прикмети договорів, що тепер називаються конституцією, бо конституція дійсно – це договір між владою і людьми, як вони будуть урядувати, як вони будуть працювати, як вони будуть зберігати права людини, як вони будуть гарантувати це все. Так що з цього огляду, я думаю, то є найважливіше, бо якщо Ви маєте розподіл влади, а ще рівноправний, як це є в Сполучених Штатах Америки, і ви маєте поняття верховенства права, що є зазначене в Конституції України – стаття 6 говорить про розподіл влади, стаття 8 говорить, що існує верховенство права, і ви маєте поняття судової незалежності – це є ті гарантії, які потрібні для конституції, але їх треба імплементувати, їх треба здійснювати. Коли Конституція була ухвалена 28 червня 1996 року, вона тоді отримала визнання від міжнародних організацій, включно з Венеціанською комісією.

– Але чи була вона доброю Конституцією?

– Вона була доброю Конституцією. Я й далі вважаю, що вона є добра Конституція. Її треба в певних положеннях удосконалити, її треба імплементувати або дотримуватися її положень. 

Не можна приймати закони, які є явно проти Конституції, як це було зроблено недавно щодо закону про судоустрій в Україні. Ці проблеми існують, і на це все треба звертати увагу.

– Тоді знову, що є найважливішим у конституції – чіткий розподіл влади?

– Конституція має звертати увагу на національні інтереси, на державотворення, на права, які людина повинна мати, це все є, очевидно, дуже важливим, і на розподіл влади. В Конституції США цей розподіл вдали є рівноправним, це значить – три гілки влади, вони мають вагу і противагу, вони балансують себе. В Україні ніби на папері написано, що ті гарантії є, але, на жаль, вони не виконуються. 

Якщо тепер говорити про судову владу в Україні, згідно з Конституцією вона передбачена бути незалежною, ніхто не повинен втручатися, а реальність цього не показує, бо є дефінітивна перевага виконавчої влади над судовою владою. 

Про це говорять усі. Я недавно повернувся з України, де були різні дискусії між адвокатами, юристами, навіть посол США Джон Теффт мав гостя, сина віце-президента США Джо Байдена, який є прокурором штату Делавер, він говорив про корупцію і про те, що діється з судовою владою.

– Повертаючись до Конституції 1996 року, яка була переписана, тоді знову дещо переписана, і зараз Україна збирається вкотре писати нову Конституцію. Як Ви думаєте, це добре, постійно переписувати цей основний документ?

– Я можу Вам сказати таке: за понад 200 років існування США є лише 27 поправок до цієї Конституції. Ну і Рада Європи і Венеціанська комісія також до певної міри перестерігають Україну щодо постійних змін у законах. Скажімо, закон про вибори упродовж 5 років вже кілька разів переходить різні зміни, від мажоритарної до змішаної, до пропорційної і знову до мажоритарної. Це не є, очевидно, добре. Найголовніше – щоб імплементувати, щоб виконувати конституцію.

Я вам дам такий приклад: Конституція України гарантує суд присяжних, ніби разом із судами діють присяжні і народні засідателі. Конституція була ухвалена 1996 року, але, на жаль, досі немає ані суду присяжних, ані народних засідателів. Як може так бути – якщо є конституційні гарантії, то це повинно виконуватися. Але досі це положення не було виконано.

І деякі високі посадовці кажуть: «А, це ви, американці, собі таке видумали» і таке подібне. Так не можна до цього ставитися. Якщо щось не працює, то треба його змінити, виключити або замінити чимось іншим. На жаль, це не відбувається.

Ще один приклад. Недавно був ухвалений закон про судоустрій, де Президент буде мати право ліквідовувати суди. Президент має право творити суди за рекомендацією голови Верховного суду і Ради суддів, але, згідно з Конституцією, Президент не має права ліквідовувати суд. Як може суддя бути незалежним, якщо він чи вона бачать, що вони можуть бути усунені перш за все за недотримання присяги, або суд може бути ліквідований. Між іншим, це все почав дійсно робити колишній Президент України, бо він звільнював суддів, суддю Конституційного Суду Сюзанну Станік, Ну, очевидно, вона була поновлена, тоді знов звільнена. Також колишній Президент намагався ліквідувати суд, він почав ту всю процедуру, яка, на жаль, продовжується і тепер.

– Про колишнього Президента – Ви маєте на увазі Віктора Ющенка?

– Маю на увазі пана Ющенка.

– Як Ви гадаєте, чи в таких країнах, як Україна, країнах, що виходять із комуністичного тоталітарного минулого, може, їхнє незнання чи відсутність певного досвіду в демократично-конституційному полі якоюсь мірою дозволяє їм переписувати свій основний закон частіше, аж доки їм це не вдасться? Чи це скоріше політичні ігри – переписувати закони і Конституції під себе, щоб залишитися при владі?

– Це може бути одне й інше. Ви маєте певну рацію, коли говорите про поняття, що існували за часів Радянського Союзу, бо ця Конституція містить те, що ми називаємо негативні права і позитивні права. Негативні права – це те, що забороняє владі ухвалювати закони, які б обмежували права людини, це значить свобода слова, свобода преси, свобода пересування, свобода віровизнання. Якщо ухвалюється закон, що обмежує свободу слова чи зібрання, тоді суд може вирішувати, що влада вчинила неправильно, не згідно з Конституцією, не згідно з законом, і заборонити це.

Але Конституція України ще й містить те, що ми називаємо позитивні права – це право на працю, на задовільне культурне життя, на чисте довкілля. Ці права, може, є дуже ідеальні, але їх дуже тяжко виконувати. Що, я можу йти до суду і говорити: це не є моє культурне задоволення, я вимагаю, щоб було так і так? Ці права краще поставити в преамбулі – до чого держава прагне, що держава хоче осягнути, а не ставити їх як права, що держава має виконувати, бо їх неможливо виконувати.

– Давайте поговоримо трішки про український Конституційний Суд, суд, який був створений, щоб тлумачити Конституцію, щоб вирішувати, чи певні закони, положення чи питання є в рамках Конституції України. Якби Ви оцінили його діяльність?

– Згідно з Конституцією, Конституційний Суд є найвищим судом, він остаточно вирішує, і як він вирішив, так воно повинно бути і так усі повинні дотримуватися. Я думаю, що суд першого скликання мав дуже добрі рішення. Це справа Устименка, справа «Жовті Води», це справа подвійних мандатів, наприклад, що діє по сьогодні – не можна мати подвійних мандатів, бути депутатом і міністром. Цього дотримуються, отож до певної міри тут є прецедент, хоча Україна каже, що немає прецеденту. Тоді ви знаєте, як було закінчення термінів у суддів першого скликання – в Україні майже 10 місяців не було кворуму суду. Чому? Бо, згідно з законом про Конституційний Суд, судді, які або призначаються Президентом, або обираються Верховною Радою, або призначаються Радою суддів, мають складати присягу у Верховний Раді. Верховна Рада не давала їм можливості скласти присягу, і тому не було кворуму, і 10 місяців в Україні не діяв Конституційний Суд. Уявіть собі, держава, яка не має найвищого суду, що може всі ці речі вирішувати. На мою думку, все це створило певне політичне явище у цій справі, бо навіть коли вже був кворум суду і суд діяв, то ще був прийнятий закон, де Конституційний Суд не мав права переглядати конституційну реформу, що була ухвалена. А Президент Ющенко взяв і цей закон підписав, також ніяк не зрозуміло, як він міг це підписати. І що стається після цього? 

Між іншим, конституційна реформа була неконституційною апріорі від самого початку. Вона була прийнята неправильно, це був компроміс для виборів, але це було засадою права і засадою Конституції.

Так, накінець було вирішено Конституційним Судом, що не була дотримана процедура. Але що діється з Конституційним Судом – вони ухвалюють тепер рішення, і одне не відповідає іншому, і вони не пояснюють, чому вони це роблять. Один раз вони вирішують, що коаліція має бути створена лише з блоків, іншим разом вони заявляють, що коаліцію можна формувати на базі індивідуальній. Вже таке. Вони мають право це вирішувати, але повинні це добре пояснити.

– Що це все значить -- що Конституційний Суд некомпетентний, що Конституційний Суд виконує політичні замовлення, чи взагалі система не працює?

– Тут вже кожний буде виявляти свою думку. Я вважаю, що знання предмету є добрим, але, на жаль, виглядає, що судова система, і це не є моя думка, я тим дуже переживаю, це думка багатьох європейців та інших з-за кордону, що Суд робить дійсно політичні, а не правові рішення.

– Виходячи з Вашого досвіду і виходячи з досвіду посткомуністичних країн Східної Європи, як колишніх радянських республік, так і країн Варшавського пакту, більшість цих країн має парламентсько-президентську систему, де парламент створює коаліційний уряд. Україна спочатку мала президентську систему, тоді коротко мала парламентсько-президентську, тепер знову повернулася до президентської системи. Ви раніше говорили, що одне із головних завдань Конституції – це вирішити, яким буде уряд, хто має бути головним. Як ви думаєте, для країн, які виходять з комуністичного минулого, що краще спрацьовує, коли більше влади сконцентровано в парламенті, чи коли є сильна президентська рука? Чи це залежить від національно-культурних та історичних обставин?

– Я думаю, що більше залежить від національно-культурних чи історичних обставин. Україна мала гетьманів за козаччини. 

Те, що я бачу і що говорять, те, що я чую, то Україна більш звикла до такої системи, де хтось має булаву в руках, то значить, це президентська республіка. 

Ви знаєте, в Америці є президентська республіка, і вона є демократична, і вона оцінена, бо є розмежування влади. В Англії ви маєте парламентську систему, і вона добре працює. В Німеччині є парламентська система, вона теж добре працює.

– Але в Україні є, так би мовити, двоголова виконавча влада, є і президент, і прем’єр-міністр. І ця ситуація створює певні проблеми, бо, наприклад, Президент має всю владу, але ні за що не відповідає, Прем’єр-міністр за все відповідає, але влади як такої не має.

– Ну, так і ні. Це було цікавим питанням ще з самого початку, бо було чомусь таке уявлення, щоб не було віце-президента, але все ж щоб між ними двома, президентом і прем’єром, був такий буфер… і брав на себе відповідальність.

– Або, може, хай буде лише один?

– Ми про це говорили давніше і рекомендували, дійсно, в президентській системі не треба прем’єр-міністра, тоді президент мав би бути головою уряду і мав би мати всю відповідальність на себе, але чомусь взяли трохи з парламентської системи, де є прем’єр-міністр, і чи він, чи вона ніби мають якісь повноваження, але це ще не є певно, бо деякі з тих повноважень ще були остаточно вирішені Конституційним Судом. Це вже буде залежати, як до цього будуть ставитися. Коли це все вирішувалося на самому початку, були різні дискусії, навіть були дискусії про двопалатний парламент. Але тоді науковці та історики, як також ті, хто дбав про майбутнє України, вважали, що не було б добре, щоб Україна була федеральною системою, а краще бути унітарною системою, щоб зберегти територіальну цілісність. Так що всі ці речі дискутувалися, і прийняли те, що прийняли. Конституція – це є договір, це є компроміс. Ухвалили те, про що могли на той час домовитися і могли прийти до певного порозуміння, що всім це відповідало.

– Що необхідно змінювати в Конституції, яка зараз є?

– Я думаю, що деякі положення треба міняти. Але обов’язково виконувати те, що є в Конституції, і не ухвалювати закони, які суперечать Конституції. Тепер основне є те, як цю Конституцію міняти. Колишній Президент, наприклад, хотів, щоб про Конституцію був проведений референдум. Кожний президент, голова чи міністр повинен мати те, що ми називаємо honest broker, чесних радників, щоб радили йому не лише те, що він хоче чути, а й те, що він не хоче чути, але повинен знати, щоб ухвалювати правильні рішення.

Коли Конституція була ухвалена 1996 року, там ясно сказано в статтях 154–159, як Конституцію можна міняти. І, властиво, проблема з політичною реформою полягає в тому, що це все, що було ухвалено, треба було ще винести на референдум, цього референдуму не було, так що не можна було, очевидно, цю зміну приймати. Колишній Президент цього не хотів, він хотів провести референдум, оскільки кажуть, що народ вирішує. Так народ рішає, народ вирішив вже 1996 року про цей договір, як це все має бути. І тепер, на підставі цієї Конституції, можна щось міняти. Я думаю, дуже мудро сказав Президент Кравчук, який тепер є головою цієї національної Конституційної асамблеї, що їхнім завданням є опрацювати проект змін і передати їх Верховній Раді, і нехай Верховна Рада це вирішує. На мою думку, треба робити зміни тільки згідно з теперішньою Конституцією, як є зазначено в статтях 154–159.

– Чи ви якось будете співпрацювати з цією Конституційною асамблеєю?

– Ну, я сподіваюся, що буде якась можливість. Я не знаю, як вони цю асамблею формують, чую, що дійсними членами мають бути лише українці, це значить громадяни України. Якщо звернуться, то ми, очевидно, будемо старатися допомогти. Я є радником програм USAID щодо верховенства права в Україні, і ми докладаємо багато зусиль щодо законів, які стосуються суду. На жаль, не всі наші закони приймають, бо ухвалюють закони ще перед тим, як ми подали свої поради, така вже дійсність. Але ми будемо старатися далі працювати, щоб допомогти, чим можемо, як можемо, наше знання, наша практика – щоб все це здійснилося на краще, на добро України, і щоб не було таких негативних зауважень.

Ці вибори, що відбудуться в жовтні, будуть дуже важливими, і ми побачимо, які далі будуть кроки. Ми недавно були на конференції в Оттаві, «Україна на роздоріжжі», і дійсно побачимо, чи Україна ще далі буде на роздоріжжі, чи Україна вже буде прямувати так, як всі тепер говорять, до Європейського Союзу і до тих норм, які визнані міжнародними організаціями як демократичні, на підставі верховенства права.

Ірина Халупа, 29.04.2012
//www.radiosvoboda.org/content/article/24563791.html

четвер, 26 квітня 2012 р.

Що загрожує суверенітету України?


Відповідь та рецепти — в доповіді академіків НАН України. Чи почули науковців у високих кабінетах?

Провідні академіки України окремою книгою видали доповідь «Національний суверенітет України в умовах глобалізації». Це третя книга у серії запланованих НАН України щорічних доповідей з актуальних проблем соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку України. Оперуючи теоретичними концепціями, що стосуються тенденцій розвитку національного суверенітету в умовах глобалізації, автори проекту проаналізували шляхи його зміцнення відповідно до реальних можливостей нашої країни.

Серед основних проблем, які можуть стати внутрішньонаціональною загрозою суверенітетові України, науковці вбачають:
  • «недостатній фаховий рівень управлінських кадрів у країні»;
  • «брак рішучості влади в остаточному і незворотному визначенні геостратегічного курсу країни»;
  • «проєвропейська риторика державної влади, сполучена з присутністю в ній адептів концепції України як невід’ємної частини «русского мира»;
  • «загальний правовий нігілізм у державі, безконтрольність олігархії, безкарність корупції та злочинності, особливо економічної, спричинили розбіжність між закріпленою у Конституції України характеристикою України як правової держави та масовим правовим нігілізмом».

На переконання авторів доповіді, нині влада нашої держави повинна запропонувати стратегію розвитку країни, формулу національної ідеї, забезпечити механізми захисту національного суверенітету. Національна доповідь, видана окремою книгою, якраз і покликана допомогти керівникам країни розв’язати ці завдання.

Про те, які реальні загрози сьогодні можуть постати перед національним суверенітетом України, «День» поцікавився у членів редакційної колегії видання — Миколи Жулинського та Юрія Шемшученка.

«ГОЛОВНА ЗАГРОЗА СУВЕРЕНІТЕТУ — ЗНЕВІРА»

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України:

— Коли я став радником із питань гуманітарної політики у Державній Думі України, яка проіснувала недовго на поч. 1990-х рр., уже тоді активно розпочав думати про концепцію гуманітарного розвитку країни. Потім, працюючи 1992 року в уряді Леоніда Кучми, ми почали організовувати перші круглі столи, конференції щодо проблем визначення індексу людського розвитку України. Це взаємопов’язано. Науковці почали визначати й аналізувати фактичний стан гуманітарного розвитку держави. Про ці звіти я доповідав особисто кільком прем’єр-міністрам та навіть президентам України, зокрема, Вікторові Ющенку. Чому я про це нині згадую? Як на мене, одна з найболючіших проблем — відсутність чіткої державної гуманітарної політики, яка б захищала нас від розмивання в умовах глобалізації, не дезорієнтовувала. Відсутність базових визначень і пріоритетів, у рамках яких мало би розвиватися українське суспільство, призводить до підміни цінностей. Ми не вживаємо слово «ідеологія», але певні «правила гри», системи цінностей, на яких має базуватися розвиток суспільства, повинні бути.

Я глибоко переконаний, що українське суспільство сьогодні не сконсолідоване. Політичні сили тільки розмежовують і намагаються поділити нашу країну. В Україні відчутна проблема моральної деградації, зумовленої тим, що влада не завжди відповідає поглядам і уявленням простих людей. Люди сьогодні не вірять нікому. І це, як на мене, є чи не головною внутрішньою загрозою нашому національному суверенітетові. Тому коли ми говоримо про національний суверенітет, ми не можемо не згадувати про концепцію гуманітарного розвитку. Національна доповідь «Національний суверенітет України в умовах глобалізації», підготовлена академіками НАН України і видана нині, безумовно, вкрай потрібна. Наскільки мені відомо, цю доповідь уже надіслали Президентові України та у Верховну Раду України. Але, чесно зізнаюсь, поки що реакції на цю роботу академіки не відчувають.

«ДЕРЖАВНА ВЛАДА ПЕРЕБУВАЄ В РУКАХ ОЛІГАРХІВ І КЛАНІВ»

Юрій ШЕМШУЧЕНКО, академік НАН України, директор Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України:

— Актуальність цієї праці обумовлена внутрішніми та зовнішніми загрозами національному суверенітетові України, що стало особливо помітно останнім часом. Йдеться, зокрема, про економічні, енергетичні, екологічні та інші фактори, які позначаються на якості життя наших громадян, значна частина яких знаходиться за межею бідності. Реальним вираженням національного суверенітету є народовладдя. Як принцип воно проголошене в Конституції України, у якій сказано, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (ст. 5). Але реально, як відзначається у доповіді, державна влада знаходиться у руках олігархів і кланів, фактично не діє інститут всенародного референдуму, народ позбавлений можливості належним чином контролювати державну владу, стан боротьби з корупцією і злочинністю.

Зовнішні загрози національному суверенітетові України стосуються сьогодні не військових чинників. Інтегруючись до Європейського Союзу та інших міжнародних структур, Україні, як відзначається у доповіді, необхідно всебічно й адекватно осмислювати межі реальності своєї суверенності, визначити її незмінну й ситуативну складові, набувати навичок використання взаємозалежності з метою національного розвитку. Глобальна ситуація вимагає від України подолання чинників, які стимулюють обмеження її суверенності, або принаймні пристосування до них із найменшими для суверенності втратами.

Доповідь «Національний суверенітет України в умовах глобалізації» є однією з перших спроб комплексного дослідження даного явища з позицій сучасної економіки, політології, культурології, конституційного та міжнародного права. Сформульовані у національній доповіді пропозиції і рекомендації сприятимуть позитивному розвиткові інституту національного суверенітету в сучасних умовах посилення глобалізаційних зв’язків. Це — крок уперед у вирішенні актуальної проблеми сучасності.

Національна доповідь насамперед розрахована на нашу політичну еліту, працівників органів державного управління, сфери міжнародних відносин. Саме ці працівники безпосередньо задіяні в галузі реалізації національного суверенітету як у внутрішніх, так і зовнішніх відносинах. Книга також може становити інтерес для подальшого розвитку теорії національного суверенітету, а також для всіх громадян, які цікавляться шляхами зміцнення і розвитку економічного потенціалу та міжнародного авторитету Української держави.

Практичні результати від виходу книги я вбачаю насамперед у використанні її ідей для удосконалення конституційно-правової конструкції національного суверенітету й закріпленні належних гарантій його забезпечення. Уявляється, що це варто зробити у процесі здійснюваного зараз оновлення Конституції України в рамках діяльності Конституційної Асамблеї.

Ще однією формою реалізації національної доповіді є більш глибока теоретична розробка окремих аспектів даної проблеми. В Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, зокрема, незабаром побачить світ підготовлена на основі доповіді монографічна праця «Правові проблеми забезпечення національного суверенітету України».

Вадим ЛУБЧАК, «День» №74, 26 квітня 2012 р.
//www.day.kiev.ua/227664
//www.nas.gov.ua/Pages/081128_end_90.aspx
//www.nbuv.gov.ua/people/shemshuch.html
//www.nbuv.gov.ua/people/zhulyn.html

середа, 25 квітня 2012 р.

Дмитро Десятерик. Питання принципу


Є в нашому політичному житті одна загадка. Ні, не корумпованість і безпринципність тих, хто керує країною, — з тими все зрозуміло. Опозиція — ось головна таємниця. Опозиціонери наші гарні, розумні й чесні. Лише до того моменту, поки не прийдуть до влади. Наступного ж дня вони перетворюються на тих, кого з такими зусиллями перемогли. Ось чого б це, а?

У Бірмі (М’янмі) позавчора очікували на, без перебільшень, вікопомну подію. Після перших в історії країни вільних виборів свої місця в парламенті мали посісти опозиційні політики, зокрема багаторічний лідер протестного руху, лауреат Нобелівської премії миру, легендарна Аун Сан Су Чжі. Однак цього не відбулося.

Причина на перший погляд смішна. Депутати бірманського парламенту складають присягу, в якій є слова «захищати конституцію». Су Чжі і решта новоспечених депутатів, її однодумців з Національної ліги за демократію (всього 43 людини), відмовляються вступати в свої права, бо хочуть замінити формулу «захищати конституцію» на «поважати конституцію».

Бірма перебувала під правлінням військової диктатури 50 років. 1962 року до влади прийшли місцеві комуністи з усіма відповідними наслідками: тотальною націоналізацією та експропріацією, репресіями, повним придушенням будь-яких свобод. Країну охопив голод, товари першої необхідності можна було придбати за картками. Коли 1988 року на вулиці вийшли студенти з вимогами реформ, влада відповіла кулями. Загинули тисячі людей. Резонанс був надто великий, і 1989 року режим провів вибори, на яких перемогла Національна ліга за демократію. Хунта скасувала результати й помістила Аун Сан Су Чжі під домашній арешт.

Більш ніж 20 років у країні точилася боротьба народу за свою свободу й гідність. Після розпаду СРСР всі базікання про особливий бірманський шлях до соціалізму було відкинуто. Військові відверто, не гребуючи засобами, чіплялися за владу. Коли 2007 року спочатку буддійські ченці, а потім і студенти знову почали вимагати демократичних змін, реакція уряду була традиційною: прямо на вулицях було вбито понад 3000 мирних демонстрантів.

Весь цей час Аун Сан Су Чжі, навіть перебуваючи під домашнім арештом, лишалася лідером протесту. Високий дух і незламність цієї жінки, котру шанобливо називають Леді, надихали бірманців, і зрештою цієї весни диктатура мусила відступити.

Одне слово, ці вибори, їхні результати були глибоко вистраждані і тими, хто голосував, і тими, кого було обрано. І раптом — такий демарш. Через одне слово.

Пояснення дуже просте. Бо «охороняти Конституцію» (ще й не дуже демократичну) допускає, зокрема й боротьбу проти власного народу. А «поважати» якраз означає верховенство права.

Для Аун Сан Су Чжі і її однодумців це питання принципу. Якби вони прийняли таке формулювання без заперечень, то розписалися б у тому, що їм люба влада як така, що вони по суті нічим не відрізняються від хунти. Причому навряд чи цей компроміс помітили б виборці — вони б вибачили своїй Леді все.

Але бірманські опозиціонери йдуть у парламент заради підконтрольності влади, а не заради самої влади. І тому ризикують такими сприятливими для них результатами заради того, бо вже зараз прагнуть виконувати свої обіцянки. Навіть якщо це розчарує декого з їхніх прихильників.

А тепер подивіться на наших незламних борців і відчуйте різницю.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День» №73, 25 квітня 2012
//www.day.kiev.ua/227533/
//anglersrest.wordpress.com/2010/03/13/heroines-in-captivity/
//anglersrest.files.wordpress.com/2010/03/aung-san-suu-kyi.jpg



вівторок, 24 квітня 2012 р.

Царство брехні


Напевно, жодна людина не може похвалитися тим, що ніколи й нікому не збрехала. Якби така людина віднайшлася – потрібно було б визнати її святою.

На жаль, так чи інакше, ми всі говоримо неправду. Проте одні це роблять більше, інші менше. І за цим критерієм ми визначаємо порядність та чесність людини. Брехлива людина, навіть при наявності в неї інших позитивних рис характеру, сприймається нами негативно саме через брехню.

Серед нас, людей, окремо виділяються ті, що брешуть за всіх обставин, весь час, незважаючи чи вимагає цього життя, чи ні.

Сьогодні до таких людей потрібно віднести майже всіх представників діючої влади. Неприкрита брехня відчувається в кожному їхньому слові.


Влада бреше цинічно й нагло, вважаючи нас усіх, незалежно від політичних симпатій, невігласами та дурнями.

Нам кажуть, що в державі немає грошей на пенсії, зарплати, допомоги чорнобильцям, дітям війни, афганцям – у цей же час влада знаходить майже 100 мільярдів гривень на фінансування Євро-2012.

Можновладці та їх оточення замовляють для своїх утіх найдорожчих співаків світу, купують за величезні кошти футболістів, збільшують у рази свої накопичення в період, коли в усьому світі статки, навіть у визнаних багатіїв, зменшуються. Якби кошти, що крутяться в нашій державі, дати країні з більш-менш розвинутою демократією, то в цій країні люди жили б, як при обіцяному нам раніше комунізмі. Адже навіть при відсутності наших грошей та багатств, країни Прибалтики, Болгарія, Польща, Словаччина, Чехія мають значно вище від наших усі соціальні стандарти.

Влада обманює нас і весь світ, коли заявляє, що в нас немає вибіркового правосуддя, що на це правосуддя влада, нібито немає жодного впливу, що воно діє незалежно від влади.

Але ж ми щодня бачимо, що правдою в цих заявах і не пахне.

Ніхто не переслідує київського мера, діяльності керування якого дав оцінку представник влади – теперішній фактичний, хоч і ніким не обраний, керівник столиці, який заявив, що "молодою командою" було розкрадено київської землі на 70 мільярдів гривень.

Ніхто не намагається притягти до відповідальності тих народних депутатів, що неодноразово, на очах усієї України та світу, жорстоко били своїх колег по парламенту.

Щодня ми бачимо, як прикривають мажорів та чиновників, як легко їм сходить усе з рук.

Ми всі знаємо, яке казнокрадство відбувається безкарно тепер у нашій державі. Суди та прокурори милують убивць та злодіїв, але безпощадно переслідують активістів податкового майдану за пошкоджену тротуарну плитку.

Влада створила й весь час використовує для виправдання своїх дій знаних всією країною майстрів брехні. Аси цієї чорної справи, чемпіони світу по брехні на багатьох каналах телебачення стараються з усякого чорного зробити біле та навпаки. Ці спеціалісти явно отримують інструктаж перед кожною телепередачею, тому що в один і той же час, на різних каналах, різними майстрами брехні говоряться одні й ті ж речі, одні й ті ж нові виправдування за виявленими фактами беззаконня та свавілля влади.

Ті із влади, хто не вміє професійно брехати, не часто світяться перед нами. Вони не допускаються до спілкування з народом. Влада навіть не намагається міняти надокучну багатьом співвітчизникам команду, яка дійшла до вищого класу майстерності по брехні.

Напевно, вважається в якомусь провладному штабі, що вони неперевершені, що вони чемпіони, і їхню планку ніхто не візьме.

Влада дійшла до того, що, привселюдно бреше так рідко об'єднуваній у нашому суспільстві команді ієрархів церкви. Позиціонуючи себе християнами, влада не переймається обманом і на такому рівні. На недавнє звернення представників багатьох церковних конфесій із проханням помилувати політичних противників – Тимошенко та інших – владою дана відповідь, що помилування буде розглядатися, але тільки після закінчення всіх судових процедур.

Лицемірство. Та такі процедури можуть тривати десятками років. Справи відкриваються все нові й нові, тому кінця їм не видно. То так і потрібно було сказати лідерам церков, які, скоріш за все, не розуміються на нашій судово-прокурорській бюрократії та не уяснили собі глибину лицемірства сьогоднішньої влади.

Сьогодні багатьом із нас здається, що якби влада захотіла, то в одну ніч, в одній тюремній камері, як тепер модно, могли б зібратися всі українські судді й прокурори, включно з найвищими, генеральними, спеціалізованими, конституційними – та прийняли б до ранку будь-яке чи всі можливі й неможливі рішення.

Мало хто не повірить у реальність такого дійства.

Влада не виконала й не виконує своїх передвиборчих обіцянок. Провладними партіями застосовуються на виборах усе нові й нові засоби фальсифікацій. Хіба хто з нас бачив, щоб клонували на виборах однофамільців сьогоднішніх владних кандидатів чи їх партії, як це робиться з опозиційними партіями та опозиційними кандидатами до владних інституцій?

Тільки теперішню владу неодноразово звинувачували в підкупі депутатів з інших фракцій, у постійному застосуванні політичних проектів із псевдоопозиціонерами.

Територія брехні розширюється владою та перейшла вже за межі України.

Влада вчиться та пробує брехати в Європі та Америці. Влада заставляє брехати відомих представників культури, медицини, визначних людей. Користуючись їхньою залежністю від сьогоднішнього матеріального становища, влада організує, як це було колись у СРСР, публічні заяви цих людей. Якщо так піде, то скоро ми будемо, як у 1937 році, заводськими колективами судити та звинувачувати противників влади.

Сказано: "Царство демона – це царство брехні!".

У кожного з нас є вибір. За все потрібно буде відповісти нам та нашим нащадкам. Зазвичай відповідальність для нас людей наступає не відразу, а дещо пізніше, навіть із роками. Під цим небом так заведено.

Мабуть, так треба. Бо коли б кара приходила до нас негайно, як опік від гарячої пательні, то тоді б ми боялися гріху з почуття страху.

А виходить, що боятися потрібно з почуття совісті, оскільки крім страху нам дано ще й розум.

Я призиваю Вас не ставати на бік брехні, тому що це бік зла. І цей бік не дасть нам безхмарного майбутнього.

Правда все рівно перемагає. На цьому стоїть світ.

...Бачив я одного разу колишнього міліціонера, що за людськими пересудами мав багато грішків на службі. Страшно закінчував життя цей чоловік. Майже не пересувався, гнив та тяжко мучився, покинутий напризволяще рідними й близькими. Тільки від смороду можна було задихнутись.

Стережімося, люди добрі, такої долі.

Олександр Мінович, 24 квітня 2012 р.
//www.pravda.com.ua/columns/2012/04/24/6963303/

Любомир Гузар. Про свободу
Владимир Марус. Мертвая политика

Віталій Тертиця. Країна тотального обману і маніпуляцій
Александр Мучник. Государство или квазигосударство

Сергей Дибров. Феодальная Украина для чайников?

Василь Капкан. Камо грядеши, земле моя?
Україна - храм, відданий на розкрадання фарисеям
Владимир Скачко. Внутренняя оккупация

//www.mk.ru/merinov/

неділя, 22 квітня 2012 р.

Віктор Медведчук: Новообраний парламент матиме заледве 5-7% підтримки вже через кілька місяців після початку своєї роботи


Повернення у політику Віктора Медведчука, одного із найвпливовіших політиків України часів Леоніда Кучми, про яке він заявив у відеозверненні на Facebook, викликало резонанс в інтернет-спільноті. Інтерес до політика закономірно зростає, оскільки особистості такого масштабу не повертаються у політику, щоб покрасуватися перед телекамерами чи з метою зайняти чиновницьку посаду. Амбіції Віктора Медведчука можуть кардинально вплинути на розвиток України, зокрема, в інтеграційних процесах. Адже відомо, що його кумом є Президент Російської Федерації Володимир Путін.

Тож, нове знайомство “Вікон” у соціальних мережах — екс-глава Адміністрації Президента Леоніда Кучми, екс-перший заступник голови Верховної Ради, а нині — ініціатор створення громадського руху “Український вибір” — Віктор Медведчук. Пропонуємо ексклюзивне інтерв’ю з цим політиком.


— Вікторе Володимировичу, своє повернення у публічну політику Ви не пов’язуєте з виборами до Верховної Ради, оскільки у них не братимете участі. Ви вирішили зосередитися на побудові громадянського суспільства. Чи означає це те, що Ви не вважаєте значною і вирішальною нині роль парламентських виборів?


— Безумовно, Ви праві. Підтримка нинішнього парламенту, як відомо, становить 5-7%. Новообраний парламент не буде відрізнятися більшою підтримкою вже через кілька місяців після початку своєї роботи. Ви це побачите на власні очі. Після того, як у 2010 році Конституційний суд України відмінив конституційну реформу 2004 року, парламент втратив повноваження щодо формування уряду, реального контролю за правоохоронною системою, формування незалежної судової гілки влади. Тому функції майбутнього парламенту будуть зведені до прийняття законодавчих актів президентською більшістю, яка обов‘язково буде створена, тому що вибори відбудуться за змішаною системою. Я впевнений, що дві третини депутатів-мажоритарників увійдуть у цю більшість. Заяви опозиції щодо того, що вона переможе на цих виборах і візьме владу у свої руки, є некомпетентними через те, що, скільки б не набрали голосів опозиційні партії за списками, це буде нівельовано мажоритарниками, які увійдуть до президентської більшості. Переконаний, що опозиція програла майбутні вибори ще тоді, коли допустила відміну конституційної реформи і проголосувала за змішану систему виборів.

— Коментуючи Ваше повернення у політику, Віктор Балога припустив, що Ви виконуєте завдання своїх “кумів”, Володимира Путіна та Дмитрія Медведєва, й основною метою Вашої діяльності є посилення російського вектора у зовнішній політиці. Як Ви прокоментуєте таку заяву міністра з надзвичайних ситуацій?

— Метою моєї діяльності як ініціатора створення громадського руху “Український вибір” є реалізація думки більшості громадян України, у тому числі, у питаннях зовнішньоекономічної інтеграції. Згідно з останніми соціологічними дослідженнями, більшість населення країни виступає за участь України в економічних інтеграційних процесах із Росією, Казахстаном та Білоруссю. Тому цей вектор і є реально українським. Щодо висловлювань декого стосовно мене, можу сказати, що є люди, негатив від яких для мене є компліментом. Їхнім головним талантом є те, що вони вміють успливати при будь-якій владі.

— Україна перебуває в енергетичній залежності від Росії, і нам усе важче сплачувати рахунки за газовим контрактом. Як юрист, які Ви бачите правові шляхи вирішення ситуації чи перегляду контракту?

— І як юрист, і як громадянин України вважаю, що вихід із дійсно складної ситуації лежить у площині подальшого проведення переговорного процесу з метою знаходження спільного знаменника, спільних інтересів сторін. Юридичним шляхом це питання вирішити неможливо.

— Громадянський спротив беззаконню є невід’ємною частиною громадянського суспільства, побудувати яке є нині Вашою метою. Проте, Помаранчеву революцію, яка і була громадянським спротивом, Ви називаєте маразмом. Чи не вважаєте це образливим для тих громадян, які висловили таким чином свій протест проти фальсифікацій?

— Ніколи і ніде я не називав так Помаранчеву революцію. Маразмом я називав і називаю те, що трапилося з країною вже після неї. І винним у цьому є помаранчева влада на чолі, як сьогодні всім уже зрозуміло, із випадковою людиною — громадянином Ющенком.

— Вікторе Володимировичу, якби Помаранчевої революції не було, якою б була Україна-2012?

— Ми цього ніколи не дізнаємося. А фантазувати кожен може на свій розсуд.

— Ви категорично проти надання статусу ветеранів війни воякам УПА. З чим пов’язана така категоричність? Хіба ще є сумніви у героїзмі вояків, які боролись за незалежність України проти німецьких та більшовицьких окупантів?

— На мій погляд, статус ветеранів Великої Вітчизняної війни не може бути поширений на вояків УПА — то була інша війна.

— Президент Віктор Янукович неодноразово заявляв про свою зацікавленість у звільненні Юлії Тимошенко, але проти неї відкриваються все нові кримінальні справи. На Вашу думку, якою є реальна причина утримування лідерки “Батьківщини” за гратами?

— Ви самі відповіли на це питання — у тому числі й у тому, що вона — лідер “Батьківщини”.

— Ви не зі слів знаєте, що таке Адміністрація Президента, її функції та завдання. На Вашу думку, чи справляється нині діюча АП із власними функціями? Чи є вона опорою Віктора Януковича? Які є позитиви та прорахунки у роботі?

— Адміністрація Президента покликана створювати необхідні умови для виконання Президентом конституційних повноважень. Наскільки вона справляється із цим завданням, має відповісти Президент України. Краще запитати у нього особисто.

— За даними ЗМІ, Ви можете очолити Адміністрацію Президента. Чи звучала така пропозиція?

— По-перше, не звучала. По-друге, не очікую. По-третє, не погоджусь. В одну і ту саму річку двічі ввійти неможливо.

— Як Ви оцінюєте нині владний та опозиційний сектори в українській політиці? Хто до якого входить? Чи вдасться висунути опозиції спільних кандидатів на мажоритарних округах? Від чого буде залежати успіх чи невдача владної команди на виборах у Верховну Раду?

— Представники і влади, й опозиції борються лише за владу. Кожна з цих сторін заявляє, що влада є для них головною метою для зміни ситуції в Україні на краще. Вірити у це — означає бути наївною людиною. Створення громадського руху “Український вибір” ставить за мету запропонувати більшості громадян України механізм, який примусить будь-яку владу діяти в інтересах людей. Якщо ми разом, усвідомлюючи, що це є єдиний вихід із зачарованого кола, зробимо це, то у результаті отримаємо успіх, але не для влади чи опозиції, а для нас, громадян.

— Вікторе Володимировичу, що нині є сенсом Вашого життя, крім громадського життя і політики? Що дає натхнення?

— Моїм натхненням у житті є моя сім‘я — кохана дружина Оксана і мої діти.

— Дякую, Вікторе Володимировичу, за розмову.

Розмовляв Ярослав РОМАНИШИН, 22.04.2012
//vikna.if.ua/news/category/politics/2012/04/22/8595/view


Віктор Медведчук народився 7 серпня 1954 року у с. Почет Абанського району Красноярського краю (Росія) у сім’ї службовців. Усередині 1960-х років сім’я Медведчуків залишає Сибір і переїжджає у Корнин Житомирської області.

У 1971 році закінчив Борівську середню школу і спробував вступити до Вищої школи міліції. Але не був прийнятий через вади біографії батька, який був ув’язнений “за участь в українській націоналістичній діяльності”.

У 1978 році закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка і був направлений на роботу адвокатом Київської міської колегії адвокатів. У ній потрапив у групу “підібраних” адвокатів, яким органи МВС і КДБ доручали вести важливі справи.

Серед особливо резонансних, у яких Віктор Медведчук брав участь як
“адвокат”, були судові процеси над літераторами-дисидентами Юрієм Литвином, Василем Стусом, директором Чорнобильської АЕС Віктором Брюхановим.

За часів президентства Леоніда Кучми обіймав високі державні посади, зокрема, був головою Адміністрації Президента України та першим заступником Голови Верховної Ради України.

Одружений із телеведучою Оксаною Марченко. Має сина та спільну з Оксаною доньку Дарину. Віктор Медведчук є кумом російського політичного лідера Володимира Путіна, який хрестив його доньку Дарину /Довідка
“Вікон”.

пʼятниця, 20 квітня 2012 р.

Юлія Тимошенко: З хворою спиною, але з міцним хребтом


Признатися, ми вже не розраховували отримати відповіді на запитання, передані в неволю. Ми підозрювали, що катівні Качанівської колонії — не найкомфортніше місце для холоднокровних роздумів і зваженого аналізу.

Тим дивовижнішим виявився результат наших очікувань. Юлія Тимошенко відгукнулася на прохання DT.UA, докладно й повно висловившись за всіма запропонованими нами місяць тому темами. Юлія Володимирівна залишилася собою. У запропонованому вашій увазі тексті є і ритуальний пафос, і звична двозначність в обговоренні деяких тем, і фірмова нещадність на адресу опонентів, і, нарешті, традиційна підкреслена вдячність соратникам. Автора легко вгадати, навіть якби він забув підписатися.

І все ж таки це інтерв’ю багато в чому має нетиповий вигляд. Лідер опозиції вперше за тривалий час не втомлено коментує поточне, а енергійно розмірковує про майбутнє. Акценти розставлено чіткіше, слова підібрано точніше, а теми розкрито повніше, ніж можна було б очікувати від Тимошенко. Тим більше від Тимошенко нинішньої, стомленої неволею і нездоров’ям, невизначеністю союзників і невгамовністю противника. Так, у Юлі хвора спина, але в неї абсолютно здоровий хребет.

Юлії Тимошенко є що сказати. Політикам є над чим подумати.

— У грудні у своєму відомому листі ви написали: «Звертаюся до всіх лідерів опозиційних партій з уклінним проханням… нарешті по-справжньому, а не в гаслах, об’єднатися». Чи вважаєте ви, що можливий об’єднаний список «Батьківщини», «Фронту змін», ПРП та Руху — це і є та сама об’єднана опозиція?

 — Об’єднання «Батьківщини» з «Фронтом змін» — другою за потужністю опозиційною партією, з «Народною самообороною» Юрія Луценка, з «Реформами і порядком», з легендарним Рухом — це дуже сильний об’єднавчий крок, безпрецедентний в сучасній Україні, але цього на сьогодні недостатньо.

Я вважаю, що процеси деградації та деформації суспільного життя в Україні настільки очевидні й трагічні, що на їх тлі навіть епоха Кучми, із вбивством Георгія Гонгадзе, народженням новоукраїнської олігархії, виглядає менш трагічно, порівняно з реальністю сьогодення. І це я не про себе особисто. Я не екстраполюю особисті проблеми на історичний процес. Я про країну.

Так, при Кучмі не давали піднятися на повну силу паросткам нашої національної ідентичності, економічної та політичної свободи, але ж не знищували коріння. Його залишали в суспільному грунті разом із шансом на можливе відродження.

Сьогодні системно, цілеспрямовано не тільки ліквідується коренева система вільної європейської країни, що зберігає генетичну пам’ять, а й заливається цементом потенційна можливість жити у вільній нормальній державі. Відбувається «бетонізація» Українського Шансу!

Сучасна Україна — це «острів доктора Моро» і «1984» Орвелла в одному флаконі. Нам змінюють групу крові, ревізують ДНК, роблять із нас націю лузерів — без історичної пам’яті, без національної гідності, без позитивної економічної перспективи та європейського майбутнього.

Будується країна однієї родини, родини з великим апетитом, швидше, навіть булімією, мізерним IQ та претензією на пожиттєву владу.
Такого стану справ може не помічати або не розуміти частина наших громадян, які поглинуті щоденною боротьбою за власне виживання, але не лідери опозиційних партій, на яких лежить пряма відповідальність за те, щоб це змінити.

Опозиційні лідери не можуть не усвідомлювати, що люди, які правлять країною, не здадуть своїх позицій без бою, що вони сильні, готові на все. Це диктує їхній інстинкт самозбереження та дарвінізм, який вони сповідують.

Треба буде вбивати непокірних у тюрмах — будуть убивати; треба масово нищити тих, хто заважає, — будуть нищити. У тому числі й своїх. Вони не обтяжені моральними забобонами і сприймають Україну ХХІ століття, як Єнакієве епохи «вільних хутряних шапок».

Допоки на початку 90-х на Донбасі вони не встановили своїх правил гри, в них по стадіонах і териконах літали руки в «Ролексах» і ноги в «Адідасах», відірвані кустарною вибухівкою.

Відтоді в їхніх душах нічого не змінилося. Замість «Адідаса» — «Зіллі», замість «Ролекса» — «Бреге»; Ось і все…

…Зрозуміло, що в такій ситуації чесних виборів не може бути за визначенням. Буде війна без правил. Хоча — чому буде? Вона вже йде. Ревізовано закон про вибори, повернуто продажно-феодальну мажоритарну систему, закріплені за округами міліціонери та мільярдери вкупі з тупим адмінресурсом. Частина опозиції в тюрмах, Конституційний суд, як і планувалося, обслуговує мафію за графіком; друкарський верстат Нацбанку працює на повну потужність — друкує щастя для громадян. Думаю, після 500 грн. купюр з портретом Сковороди на виході банк­ноти номіналом 1000 грн. із портретом земляного межигірського зайця і купюра 10 000 із Януковичем «на пеньках».

Як у такій ситуації перемогти? Як зупинити очевидне зло? Тільки інтелектуально, виробивши стратегію та чітко втіливши її. І така стратегія лише одна — повне об’єднання опозиційних сил у єдині партійні та мажоритарні списки навколо чіткої концепції справжніх змін в Україні. Необхідно мобілізувати народ на вибори і гнати всіх межигірських, єнакіївських та іншу «малину» подалі від нашої землі.

Я думаю, що за партію влади, разом із коефіцієнтом фальсифікації, віддадуть голоси 15—20 відсотків громадян. Все інше ЗОБОВ’ЯЗАНА отримати опозиція. Ми не можемо втратити жодного голосу. А це означає — ЄДИНИЙ СПИСОК! Не можна допустити, щоб окремі опозиційні сили порозважалися самостійною участю у виборах і набрали по два-три відсотки голосів, розпорошивши спільні зусилля. Бо в підсумку ми матимемо — мінус двадцять відсотків від можливого кінцевого результату.

Але найголовніша загроза — це самостійний похід «Удару» і «Свободи». Я знаю, і Віталій, і Олег впевнені, що подолають прохідний бар’єр із великим запасом. Я теж упевнена, але трохи розбираюсь в українській політиці і розумію, що жорсткі методи фальсифікацій для того й застосовуються, аби не дати цим двом партіям пройти до Ради, навіть якщо фактично вони наберуть необхідну кількість голосів. Їх зроблять донорами для Партії регіонів. Даруйте за некоректне порівняння, але Варлам Шаламов, здається, колись писав, що в сталінські часи кримінальні злочинці, втікаючи з таборів, брали з собою політичних. Їх називали «консерва». Бо вони їх просто їли дорогою, в тайзі… Я не хочу, щоб партія влади робила з опозиції на парламентських виборах «консерваторію» та харчувалася, перекладаючи незахищені голоси опозиції у свої виборчі кошики.

Партія влади саме тому заборонила партійним блокам брати учать у виборах, щоб спеціальними законами закрити нам шлях до об’єднання.

Однак ми мусимо відповідати гідно — об’єднатися в єдиний список на базі однієї партії. Це саме те, від чого у партії влади немає «антидоту».

Коли я говорю про єдину опозицію, то маю на увазі об’єднання в один партійний список, окрім вище перелічених партій, ще й «Удару», «Свободи», «Громадянської позиції», «Нашої України» на чолі з Валентином Наливайченком. Я вважаю, що це єдино можливий формат участі опозиції в парламентських виборах, принаймні у тому випадку, якщо ми хочемо перемогти і зберегти країну.

Я вже зараз передчуваю, як «незалежні» політологи та соціологи на всіх каналах ТБ будуть аргументовано доводити, що Арсенію Яценюку не можна йти в одному списку з націоналістом Олегом Тягнибоком, що самому Олегові смертельно небезпечно єднатися з «олігархічною» «Батьківщиною», а Віталію Кличку не варто світитися в шерензі «старих облич». Саме так нас і хочуть не допустити до об’єднання. Але це — примітивна маніпуляція. Перефразуючи вислів про верблюда та вушко голки, можу сказати, що легше Арсенію Яценюку потрапити в Качанівську колонію (до мене, маю на увазі, на побачення, він десь тут ходить за парканом, я йому вдячна за це), ніж роз’єднаній опозиції виграти вибори…

І для нас, відповідальних опозиційних партій, похід двома-трьома-чотирма… двадцятьма колонами — неприпустимий.

Хочу навести всього три аргументи.

По-перше, існує дуже великий ризик, що «Свободу» і «Удар» не пустять до парламенту в останню хвилину. А це означає, що програють не Кличко, і не Тягнибок, і навіть не опозиція, — програє країна. Їхні голоси просто перекладуть за ПР, особливо у Східних та Південних регіонах, де монополія влади в комісіях майже тотальна (вони контролюють там усе, включно з наглядачами і членами комісій від опозиції, — ну така реальність, чого я буду тут перед вами щось імітувати).

По-друге, природа демократичних опозиційних партій в Україні така, що коли вони підуть на вибори окремо, то доро­гою забудуть, із ким насправді потрібно боротися. Вони так міцно зчепились у боротьбі між собою, так переконливо будуть доводити людям олігархічність, провладність, «тушкованість» та прокремлівськість одне одно­го, що, будьте певні, таки доведуть. Це ми вміємо… На жаль…

Тому зараз ми зобов’язані прибрати всі, навіть мінімальні підстави та причини для самопоборювання між опозиційними партіями. А без єдиного партійного списку кандидатів у народні депутати — це неможливо.

У будь-якому іншому варіанті ми істотно знизимо рейтинг кожної окремої опозиційної сили; істотно збільшимо табір «противсіхів», у якому й так демографічної кризи не спостерігається; не зможемо мобілізувати значну частину потенційних прихильників опозиції, які підуть голосувати, «якщо…» А це «якщо» сьогодні — тільки в наших руках.

У результаті ж опозиція просто програє, а клани зміцнять свої позиції. Самі «найрозумніші» опозиціонери отримають по ордену від Януковича, народ відповість зневагою та байдужістю. Все.

У такому випадку посвідчення опозиційних депутатів стануть тільки перепусткою до парламентського буфету та засобом залякування представників ДАІ.

По-третє, іти окремими колонами неприпустимо, бо ми не зможемо проконтролювати результати виборів і запобігти фальсифікаціям. Досвід участі у виборах свідчить, що партія влади, діючи скоординовано на всій території України, з допомогою адмінресурсу завжди знайде способи, як стравити поміж собою або купити членів виборчих комісій. Від опозиції — всі люди, зі своїми слабкостями. І честь та гідність — це честь та гідність, а тисяча доларів — це тисяча доларів… Хіба не так?

На одній дільниці поділять «по-братськи» голоси «Батьківщини», на другій — «Фронту змін», на третій — «Удару». Ось і все, «кончились голоса»… Кожна опозиційна партія буде думати, що викрутила собі щось в окремому окрузі, але у фіналі виявиться, що «викрутила» так як треба тільки Партія регіонів.

Ну не можна таким славним та розумним опозиційним лідерам допустити програш у заздалегідь переможній грі. Результат сьогодні програмуєте тільки Ви. Не об’єднатися сьогодні — це приблизно те ж саме, що Ліонелю Мессі «набратися по вінця» перед фіналом Ліги чемпіонів із «Реалом».

Не маємо права ми програвати. Українці нам цього не вибачать. Ніколи…

— Ви стверджували, що «дійсно реальним може бути тільки об’єднання в єдиний партійний список на основі нейтральної партії». Чи можна вважати такими нейтральними партіями «Батьківщину» і «Фронт змін»?

— Ні, не можна. «Батьківщина» і «Фронт змін» сильні та впливові опозиційні партії, вони мають свої плани й інтереси і не є нейтральними, в тому розумінні, яке я мала на увазі. Але сьогодні час для реалізації нейтрального проекту, звичайно ж, втрачено. Сьогодні у нас — цейтнот, і організаційно неможливо знайти або створити нейтральну силу. Це вже утопія. Все треба було робити вчасно!

«Батьківщина» не нейтральна, вона скоріш нейтронна для чинної влади, і я пишаюся тим, що п’ять політичних сил прийняли рішення об’єднатися навколо неї. Це — приклад здатності опозиції ставити справу вище за особисті амбіції. Я щиро і від душі дякую за це Юрі Луценку, Сергію Соболєву, Борису Тарасюку, Арсенію Яценюку та їхнім командам.

Але і партія «Батьківщина», своєю чергою, відкладає убік свою партійну символіку, прапори та амбіції. Ми йдемо в цей бій разом під національним прапором та національним гербом. І в серці, і на щиті.

Є ще один важливий елемент організаційних домовленостей. Партія «Батьківщина» нікого не поглинає й не асимілює. У нас немає такої амбіції. Після перемоги на парламентсь­ких виборах усі опозиційні партії створять свої окремі групи та фракції, що входитимуть в єдину демократичну коаліцію. Це дасть можливість усім опозиційним партіям напрацьовувати свій авторитет, приймаючи правильні рішення, відповідно до власних програм та ідеологій.

— У своєму листі ви висловили побажання, що «загальний список такої команди потрібно було б оприлюднити заздалегідь для громадського обговорення і запросити очолити цей список високоморальну та патріотичну людину рівня Ліни Костенко». Чи вважаєте ви, що ймовірний перший номер об’єднаного списку —Арсеній Яценюк відповідає заданій вами планці? Чи є у вас пояснення, чому через три місяці після вашого звернення загальний список команди так і не оприлюднений для громадського обговорення?

— Тут відповідь очевидна. Спільний партійний список кандидатів у народні депутати від опозиції досі не оприлюднений з однієї причини: його ще немає. Адже ще не завершено об’єднання.

Крім того, є ще одна причина. Партія влади в останні хвилини по-шулерськи зруйнувала досягнуті домовленості щодо закону про вибори та змінила умови складання списку. Як завжди, допомогла обслуга в Конс­титуційному суді. Тому списки треба повністю переробляти.

Але за будь-яких обставин я буду наполягати на оприлюдненні списків, на публічному обговоренні кандидатів із правом вибраковувати тих, хто цього вартий.

Я навіть вважаю, що сьогодні мало єднатися опозиційним партіям, настав час опозиції єднатися з громадянським суспільством. Не з весільними генералами, а з тими людьми і групами, що непідкупні, що справжні, з тими, хто не стане підлаштовуватися під сумнівні кулуарні домовленості, не встане в чергу за чайовими від влади та не буде за це казати на чорне — біле.

Нам, гадаю, варто запросити і в партійні, і в мажоритарні списки від об’єднаної опозиції тих лідерів та представників громадських організацій, які в період сьогоднішньої смути, в період авторитарного і українофобського римейку не пішли обслуговувати мафію в різноманітні ради та асамблеї, маскуючись добрими намірами. Вони піднялися в бій за справж­ню свободу та ідеали, за право бути людиною.

Треба запросити до спільного управління країною саме тих, справжніх, яким режим ламає спини на мітингах та розбиває обличчя на площах і в лісах, тягає на допити в СБУ, кидає в тюремні бокси, забирає теле- й радіочастоти, влаштовує «маски-шоу» в офісах та стріляє в спину. Нам треба залучити до спільного управління своїм життям — УКРАЇНУ! Живу, нашу, реальну Україну!

Режим боїться таких людей, бо вони не відчувають страху, як, кажуть, не мають відчуття фізичного болю бультер’єри. Але ці «бультер’єри» свободи шкірою відчувають безчестя та обман і готові повстати проти неправди.

Якщо ми не змінимо стосунків між владою та громадянським суспільством, не зламаємо монополії політиків на право будувати життя, то наші перемоги не варті перемог. Ми залишимося такими ж, як сьогоднішня влада. А мені такі метаморфози не припустимі.

Мені здається, що сьогодні ми, політики, вже не маємо права брати одноособову відповідальність за якість мажоритарних та партійних списків. Бо це не наша власність. Це — право людей, які про те навіть не знають.

Ми можемо схибити і помилитися. Ми вже не раз підвели людей, які нам повірили. Хабарники, пристосуванці та криси — це, на жаль, наші криси (спеціально не перекладаю, бо саме — криси, а не щури).

Ми, політики, вивели нову породу — «тушки», які здатні тільки їсти та справляти нужду. Я хочу вірити, що це тупикова гілка політичної еволюції. Хай собі живуть, але не розмножуються і не розвиваються.

Ми легко знайдемо пояснення, чому так сталося, чому ці тушки з’явилися в наших списках. Пояснення завжди знайти легко. Але це аж ніяк і за жодних обставин не є для нас вибаченням.

Я — перша, хто несе відповідальність за кожну крису. Мені важко і боляче це визнавати, але мушу…

Саме тому сьогодні я наполягаю, щоб опозиція відкрила списки для публічного обговорення та коригування. І не після затвердження списків на з’їздах, а до, ще до літа, щоб українська громада змогла пуб­лічно всіх нас оцінити, дати поради.

Якщо партія влади не дала можливості прийняти закон про вибори на основі відкритих списків, то відкриймо їх самі, з власної волі.

Опозиційні кандидати повинні дати публічну присягу суспільству, яке їх делегувало. І зовсім не ту, яка формально підписується в парламентських кулуарах, якої ніхто не читає, а іншу — справжню, яка б пройшла через серце, через розум, яку почує небайдуже українське середовище.

Жоден запроданець чи пристосуванець не повинен цього разу пройти в парламент за списками опозиції. Ми спільно з громадянським суспільством викреслимо їх з Червоної книги вітчизняної політики. Наш об’єднаний «Ной» не візьме їх у ковчег, ми проти їх виживання…

Ви запитуєте, хто має бути першим номером списку об’єднаної опозиції. Я, як раніше, так і зараз вважаю, що було б дуже добре, коли б такий список очолила високодуховна і високоморальна людина рівня Ліни Костенко.

Вона для мене — жива легенда, еталон громадянина і громадського діяча. Це була б честь для опозиції — мати першим номером Людину такого масштабу.

Однак відразу після оприлюднення цієї пропозиції я отримала публічну відсіч. Ні, не від пані Ліни, вона не любить світської суєти та шуму. А від деяких представників творчої інтелігенції, які заявили, що об’єднана опозиція настільки несимпатична, що очолювати її вони не можуть.

Що ж, якоюсь мірою я можу їх зрозуміти. Забагато останнім часом було розчарувань і помилок.

Ми повинні своєю діяльністю в новому парламенті виправити ситуацію так, щоб до нас не було претензій з боку моральних авторитетів нації. І ми виправимо її, я впевнена.

А сьогодні, я вважаю, що список об’єднаної опозиції може очолити Арсеній Яценюк. Арсеній безумовно заслуговує на повагу, бо зміг подолати нашу хронічну національно-демократичну хворобу — гетьманство. Він включився у процес об’єднання.

— Чи вважаєте ви можливим (у віддаленій перспективі) об’єднання «Батьківщини» і «Фронту змін» у єдину партію?

— Так, вважаю таке об’єднання перспективним. Демократичні сили повинні перестати множитися, бо невдовзі так і до мишей дійдемо.

— Яким, на вашу думку, має бути оптимальний принцип висування кандидатів від опозиції в мажоритарних округах — «квотний» чи «рейтинговий»?

— Хотілося б, щоб «рейтинговий». Цей принцип виглядає так демократично і красиво! Але вважаю, що в даних реаліях «рейтинговий» принцип висунення кандидатів від опозиції в мажоритарних округах — це авантюра, що призведе до повного краху.

Хто буде в останню хвилину арбітром рейтинговості для всіх опозиційних кандидатів? Ви ж знаєте, що останньої хвилини в кожної опозиційної партії будуть власні соціологічні опитування з різними результатами. А це призведе до висунення десятка кандидатів від опозиції на кожному окрузі. Інши­ми словами, ми тут можемо отримати 225 обухівських виборів, де від влади — один кандидат, а від опозиції — як завж­ди… Блакитні починають і виграють у такій партії.

Тому я гадаю, що в сьогоднішніх умовах «рейтинговий» принцип для опозиції — ця «русская рулетка» з повною обой­мою — гарантоване самогубство.

Я за прогнозований та керований «квотний» принцип розподілу мажоритарних округів між опозиційними партіями та за співпрацю на цих округах з представниками громадянського суспільства.

Якщо в окремих округах балотуватимуться знані й поважні безпартійні лідери суспільної думки, то опозиція мусить їх безумовно підтримати і зняти свої кандидатури. Точніше — вони якраз і повинні стати нашими кандидатами.

— Комітет опору диктатурі запропонував нерейтинговим партіям, які входять до об’єднання, відмовитися від висування кандидатів в одномандатних округах. Чи вважаєте ви такий крок виправданим?

— Я проти такого підходу. Якщо таке рішення є — воно помилкове. Його треба негайно переглянути й запросити всі опозиційні партії до участі у висуванні кандидатів в одномандатному окрузі, навіть в тому разі, якщо ці партії не мають шансів подолати прохідний бар’єр до Верховної Ради. Зараз я веду епістолярні переговори з лідерами цих політичних сил.

— Що, на вашу думку, може стати головною загрозою успіхові опозиції на майбутніх виборах?

— Головна перешкода для перемоги опозиції на парламентських виборах 2012 року — це її генетична нездатність об’єд­нуватися навіть для порятунку країни. Якщо демократи об’єд­нуються (зазвичай за хвилину до розстрілу), то українські демократи — після, та й то — з власною думкою. Вважаю, що нам, бодай цього разу вдасться змінити цю погану традицію.

— У разі висунення Віталія Кличка кандидатом на посаду київського міського голови — чи повинна «Батьківщина», на вашу думку, його підтримати?

— «Батьківщина» підтримає Віталія на посаду київського міського голови. Переконана, що і вся об’єднана опозиція його також підтримає. Думаю, він виграє ці вибори. Але, наскільки я бачу, Віталій іще не вирішив остаточно — балотуватися йому на мера столиці чи ні? Хтось переконує його в тому, що варто відмовитися від міських амбіцій для кращого політичного майбутнього.

Не хотілося б, щоб Віталій відмовився від участі у виборах мера Києва, бо в такому разі виборів як таких не буде: Партія регіонів просто призначить на посаду мера «легіонера» Попова.

За два чи три місяці підготувати нового кандидата для Києва — це утопія. До рівня підтримки Кличка такий кандидат не виросте, хоч би що ми робили.

Я хочу порадити Віталію йти сміливо на вибори мера і перемагати. Якщо кияни оберуть його мером, то це тільки допоможе йому у політичному майбутньому.

— Свого часу ви виступали принциповим прихильником сильної президентської влади. Потім ініціювали внесення до Конституції змін, що передбачали фактичне встановлення парламентаризму. Яка модель політичного устрою держави вам бачиться найоптимальнішою тепер?

— Я завжди дотримувалася тієї точки зору, що модель політичного устрою держави мусить бути логічною, збалансованою, з надійним розподілом влади, з працюючими механізмами стримувань та противаг, дієвою системою відповідальності всіх гілок влади перед громадянським суспільством.

За такими принципами може бути організована як парламентська, так і президентська форма правління. Але може бути й навпаки — бездарно організована як перша, так і друга.

Погодьтеся, що президентські форми правління, скажімо, в Україні і в США різняться між собою так само, приблизно, як груба підробка і шедевр конституційного устрою, хоч і називаються однаково.

Водночас, якщо порівнювати президентську форму правління в США та парламентські форми правління в деяких європейських країнах (Німеччині, Великобританії), то знайдемо значно більше спільного, ніж у першому прикладі.

Тут треба враховувати ментальність нашого народу, який внаслідок всіх еволюційно-історичних процесів міцно тримається за своє право обирати президента всенародно. І я не назву такого політика чи партію, які б без втрати авторитету запропонували забрати це право в народу і передати народним депутатам.

Тому, я думаю, що право людей на всенародне обрання президента України має бути збережене, але з усіма складовими справжньої демократії.

Очевидно, що всі ці демократичні перетворення неможливо зробити зараз, коли діючий режим впевнено гребе в інший від демократії бік. Це нереально.

Не можна впровадити вегетаріанство там, де правлять канібали. Саме тому я ще раз закликаю опозицію, відповідальних громадських діячів, незалежних науковців та політиків не брати участі в конституційній асамблеї імені Януковича і не легалізовувати його план побудови конституційної автократії. Хоч як би намагався Яну­кович упроваджувати якісь реформи, в нього завжди виходить глибоке Межигір’я.

Перший крок до справжніх змін — це імпічмент Януковичу відразу після перемоги опозиції на парламентських виборах.

— Чи є у вас підстави вважати, що в об’єднаному (або «напівоб’єднаному») списку опозиції не буде кандидатів, котрі потраплять туди «на комерційній основі»?

— А що, в нас уже запровадили фінансування парламентських партій з державного бюджету — так, як у всіх демократичних країнах? Я якось у в’язниці пропустила цей історичний момент. Чи, може, в нас значно побагатшав народ за той час, поки я тут, і вже може купувати не тільки хліб, а й оплачувати та утримувати політиків? Я думаю, народ ближчий сьогодні до того, щоб не партійні внески сплачувати, а щоб громити партійні офіси та державні дачі.

Можливо, ви вірите тому, що якусь опозиційну партію благодійно фінансує середній клас? Так у нього після владних реформ вже немає нічого, крім боргів.

Тому не хочу вас дезінформувати. Ми шукатимемо фінансову підтримку для проведення виборів, але таким чином, щоб «іуд» у комплекті із цією допомогою більше не було.

Я також за те, щоб джерела фінансування партій були оприлюднені. Я за те, щоб моральність політики починалася, в тому числі, і з публічності фінансових джерел.

— Після оприлюднення недавніх «соціальних ініціатив» Януковича чи не з’явилося у вас бажання подати на Віктора Федоровича до суду за плагіат?

— Хай хоч так, перед виборами, щось зробить для людей, якщо на все інше не вистачає світогляду. Але, якщо все ж таки плагіат, то варто, як це робила я, ще й повернути державі шельф Чорного моря, гідроенергетику, «Укртелеком», «Укр­за­лізницю», Межигір’я, оригінали вкрадених картин з національних музеїв, газ, подарований Фірташу, та інший «дріб’язок», який вони за два з половиною роки натирили з державних кишень.

На наступному своєму політичному етапі я теж планую сплагіатувати деякі рішення Віктора Федоровича. А саме — ніколи не дозволю собі втручатися в роботу українського правосуддя та «незалежної» прокуратури, створю ще комфортніші умови в окремих зонах, збережу Кірєєва та Вовка для підсобних робіт… Жартую… А може, й ні.

— Чи не здається вам, що нинішні події посилюють вплив Росії на економічні й політичні процеси в нашій країні і можуть призвести до встановлення повного конт­ролю Кремля над Україною?

— На жаль, усе можливо. Але сьогодні встановлено повний контроль над країною не з боку Кремля, а з боку однієї родини. Це контроль примітивний і клептократичний, неперевершений у своїй аморальності та без будь-якого смаку — із земляними зайцями, теремами на воді та золотими унітазами. І мені здається, що «батько сімейства» захищатиме ці райські кущі від будь-якої ворожої інтервенції як з боку Кремля, так і з боку Євросоюзу.

Тільки прошу екзальтованих інтелектуалів не плутати це з патріотизмом. Нам просто «пощастило», що інтереси Ук­раїни та інтереси власника «Хонки» щодо неприпустимості повного контролю з боку інших держав, тимчасово збіглися.

Але якщо Росія прогарантує незалежність Межигір’я, Україну здадуть легко і не замислюючись. Будьмо пильними. Не можна пропустити цього моменту.

Я думаю, що Янукович на територію «своєї країни», за приватизацію якої він так тяжко боровся ще з 2004 року, жодних бізнес-конкурентів не допустить, бо ж саме так він сприймає інтеграційні пропозиції Москви.

Янукович діє так, як діяли за його керівництва в Донбасі на початку 90-х: гарний конкурент — мертвий конкурент. Саме так вони зачистили свою вотчину від Щербаня, Брагіна, Момота та багатьох інших.

Зараз вони так само інстинктивно захищають периметр своєї нової бізнес-імперії — України, в тому числі й від Кремля.

Хоч як дивно це звучить, але до усунення правлячого режиму, цей стан речей може допомогти нам зберегти для країни європейські перспективи.

— Що, на вашу думку, здатне найістотніше вплинути на ситуацію в Україні:
- активізація дій опозиції;
- масові народні акції протесту;
- жорстка позиція Заходу, яка б передбачала запровадження санкцій;
- внутрішній конфлікт у партії влади, здатний призвести до розколу в лавах прихильників режиму?

— В меню, яке ви запропонували, один пункт зайвий і одного не вистачає.

Я переконана, що внутрішньопартійний конфлікт у партії влади, такий, щоб міг призвести до розколу в лавах прихильників режиму, — просто неможливий.

І зовсім не тому, що партія влади робить щось правильно і чесно поводиться щодо своїх прихильників чи членів своєї команди, а тому, що єдність основних фундаторів Партії регіонів тримається на тваринних страхах та меркантильних інтересах.

Ніхто з депутатів від Партії регіонів або членів їхнього уряду не забуде уроку імені Євгена Кушнарьова або уроку імені прем’єра Криму Анатолія Гриценка. Ключові фігури партії регіонів можуть тихо ненавидіти Януковича, втрачати свої бізнеси, фінансувати «опозиційні проекти майбутнього» в глибокому підпіллі, але ніколи вони не вистрибнуть із цього окопу з гранатою. Вони ж не смертники — вони «кнопкодави», і не тільки у Верховній Раді. Із псевдодемократичного, псевдопатріотичного політичного середовища може перетікати до Партії регіонів сірий струмок безпринципного політичного багна, але зворотний процес неможливий. Серед «кнопкодавів» героїв не буває. Чечетов — це їхня планка особистого героїзму.

У вашому переліку факторів, які можуть істотно вплинути на ситуацію в Україні, немає головного — необхідності вироблення об’єднавчої ІДЕЇ для нації, для всіх громадян, для демократичних політиків та представників громадянського суспільства, для молоді та для мудрих людей, для середнього класу та великого бізнесу, для тих, хто хоче працювати і бути щасливим не в приймах, а на своїй рідній землі.

Так, ми можемо виграти ще декілька революцій «проти», але важливіше мати головну мотивацію «за».

Гадаю, що наше суспільство дуже сильно знудьгувалося без справедливості та можливості жити спокійно. Всі хочуть нарешті почати жити без щоденної виснажливої боротьби за існування проти власної державної машини.

Ми, на жаль, пропустили початок того моменту, коли держава оголосила війну своїм громадянам і коли всі суспільні можливості між органами державної влади та всім іншим суспільством були розподілені дуже хибно, нечесно. І тепер держава здобуває перемогу за перемогою над власними громадянами, накладаючи на останніх дедалі більше й більше різних анексій та контрибуцій.

І ми не вийдемо з цього зачарованого кола доти, доки докорінно не змінимо стосунки між державою та суспільством на користь останнього. Доки не перерозподілимо права та свободи, узурповані державою, на користь громадян у такій кількості та якості, що дозволили б громадянам виграти в цій війні раз і назавжди.

Доки ми не об’єднаємося навколо прийняття такої Конституції, яка покінчить з безправ’ям людей, з безкарністю представників держави (кланів, родин, друзів), ніякі революції та перемоги на виборах нічого не дадуть. Вважаю, що треба зробити так, аби кожен українець у кожну хвилину свого життя (а не від виборів до виборів) мав у руках надійні, а головне, реально працюючі інструменти та права, які завжди забезпечуватимуть йому статус господаря свого життя, а чиновникам усіх рівнів — статус виконавців його волі, і тільки… Громадянське суспільство мусить отримати можливість міцно тримати державні органи влади і періодично перепиняти їй надходження кисню.

Сьогодні таку ідею вже народжено, ми об’єднаємося і зробимо все правильно.

— Відданість Віктора Федоровича політиці вибіркових політичних репресій, зокрема винесений вам вирок, серйозно ускладнили його відносини із Заходом, нічого не додали відносинам з Росією, не підвищили його рейтинг. Упертість, з якою Янукович прагне запроторити вас за ґрати, — за межею здорового глузду. Що саме, на вашу думку, слугує справжнім мотивом цієї впертості?

— Захист «своєї» території від очевидної загрози за будь-яку ціну. Це — не осмислені дії, це рефлекс.

— За інформацією ЗМІ, Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ розгляне касацію на ваш вирок 15 травня. Як ви гадаєте, яким виявиться остаточне рішення?

— О, які високі й гарні слова — Вищий спеціалізований суд, касація, заключне рішення!.. Все це — метафори. У нас, в Україні, ніколи цього реально не було. А зараз — і поготів. У нас не Вищий спеціалізований суд, а рідний брат генерального прокурора Пшонки; не касація, а профанація; не заключне рішення суду, а результат міжнародного тиску на Януковича для припинення агресії проти опозиції.

Дотиснуть — 15 травня я буду на волі. Не дотиснуть — то обидва Пшонки зроблять так, як скаже Янукович. Думаю, будемо сподіватися на рішення Європейського суду з прав людини, перемогу на парламентських виборах та організовані дії українців заради захисту свободи і життя. Але що абсолютно точно можу сказати: незалежно від того, на волі я чи тут, за гратами, — я не дам нікому перетворити Україну на темну вотчину вітчизняної Коза Ностри.

Завжди Ваша —
Юлія Тимошенко

20 квітня 2012 р.
Ю. Мостова, С. Рахманін «Дзеркало тижня. Україна» №15
Фото Олександра Прокопенка
//dt.ua/POLITICS/yuliya_timoshenko_z_hvoroyu_spinoyu,__ale_z_mitsnim_hrebtom-100889.html