середа, 2 березня 2011 р.

Олександр Мороз. Що започатковуємо ми? (з приводу указу про Конституційну Асамблею)


Видання Указу Президента про підтримку створення т. зв. Конституційної Асамблеї завершує оформлення намірів, котрі декларуються деякими політиками уже тривалий час. Характерно, що найчастіше такі ідеї проголошували ті, хто займав високі державні посади. Показово також, що вони при тому нібито дбали про потребу забезпечити реалізацію права народу як джерела влади.

Ні в кого немає сумніву, що про право народу тут не йшлося і думкою його ніхто не цікавився. Це й не дивно, бо громадяни незадоволені не змістом норм Конституції, зокрема їхніх прав і свобод, а тим, що ці права не забезпечуються державою. Звідси закономірний висновок - не треба  займатися маніпулюваннями довкола Конституції. Потрібно зосередитися на тих проблемах, котрі справді турбують людей. Адже Основний Закон не створює жодних перешкод для забезпечення людей роботою, навпаки, - зобов'язує владу гарантувати людям соціальний захист, пенсії, стипендії, медичне обслуговування і безпеку... То давайте цим і займатися, а не придумувати якісь причини, через що конституційні норми в багатьох випадках стають формальностями, а Конституція не поважається громадянами.

Зрозуміло, що Основний Закон мусить вдосконалюватися постійно, виходячи з обставин, що складаються  внаслідок розвитку держави і суспільства. В Конституції якраз і передбачений порядок внесення змін (уточнень, поправок). Тому присвячений її окремий ХІІІ розділ. Він викладений так, щоб обмежувати спокуси неврівноважених ініціаторів. Передбачено, наприклад, використання референдуму щодо найважливіших моментів державного і суспільного ладу, прав і свобод громадян. І (!) змісту розділу ХІІІ.

Схоже, що це якраз найдужче нервує бажаючих бавитися з Конституцією. Чому такий висновок?

Конституція не передбачає ніяких асамблей. До речі, в українському лексиконі слово "асамблея" стосується лише як означення  загальних зборів якоїсь міжнародної організації (Генеральна асамблея ООН, Парламентська асамблея Ради Європи тощо). Неточна дефініція орієнтує на оманливу логіку дій. І справді, в коментарях ініціаторів "асамблеї" (а дискусії з цього приводу в різноманітних "центрах", "лабораторіях" і т.п. ведуться уже не перший рік, не Л.Кравчук ініціатор ідеї) передбачаються різні варіанти, як "асамблеєю" замінити парламент. Там і референдум про потребу нової Конституції, і референдум про зміну змісту її ХІІІ розділу, і про можливість самою "асамблеєю" ухвалювати новий Основний Закон, і навіть про те, що її ініціативи не варто аналізувати в Конституційному Суді. А чому? Бо все, мовляв,  заполітизовано: парламент, КС, уряд... А "асамблея" буде зі "святих", які політикою не займаються, не займалися і зобов'яжуться (!) пізніше не займатися, на державну службу не влаштовуватися і т.д. Що останнє - порушення конституційного права громадянина - до уваги не береться.

Аналітики з "центрів" і "лабораторій", не маючи, схоже, власних аргументів, посилаються на досвід колишніх країн Східної Європи, на Італію, Португалію, Венесуелу, Індію і т.д. Говорять при тому про реалізацію установчого права народу шляхом проведення Установчих Зборів, котрі утверджують Основний Закон. Правильно пишуть. Так було. Але у всіх випадках - при становленні нових держав або нового суспільного ладу: в Індії - після її колоніального стану, в Італії і Португалії - при переході від фашистської диктатури до демократії, в Румунії, Болгарії... - при зміні соціалістичного на капіталістичний лад, в Бельгії, США, Норвегії та ін. - при прийнятті взагалі першого закону, що започатковував державність.

А що започатковуємо ми? Ми, через 20 років існування держави, починаємо демонструвати сумнів у тому, що вона "ще не вмерла"?  Та ні, вона жива і була би здоровішою, якби на її організмі не заводилися різні утворення з сумнівними функціями.

Повторимо ще раз, характерно, що спекуляції довкола Основного Закону завжди велися в Україні високопосадовцями. Спочатку Л.Кучма, підтриманий Л.Кравчуком і І.Плющем, вибив у парламенту право уряду (вдуматися!)  писати закони, т.зв. декрети. Проти такої авантюри зі мною виступило лише 12 депутатів. Розвал економіки, розграбування багатств країни - один з наслідків тієї авантюри. Згодом Л.Кучма, ставши президентом, по всьому світу бідкався, що в нього немає права розпустити парламент, що той має бути двопалатним і т.п. Естафету незадоволення прийняв В.Ющенко, котрий, аби стати президентом, підтримав перший крок до європейської моделі управління, а після обрання відразу включився в боротьбу за скасування змін. Саме задля цього була неконституційна затія з виборами - 2007, шахрайство з голосами щодо противників конституційного реваншу - соціалістів. Згодом особиста свара президента з прем'єром звела конституційні приписи до фігового листка. Проте вони мають тепер задоволення: є Конституція - 1996. Нехай з незаконним рішенням КС і бездіяльним у цьому відношенні парламентом, але... є. В.Ющенко і Ю.Тимошенко мають бути задоволеними.

Здавалось, мав би бути задоволеним і В.Янукович. Ніхто ж не подумає навіть, що в нього не вистачає повноважень для влади або немає хисту тримати її в руках. Вміння вже продемонстровано.

В чому ж річ? Чому такий бурхливий сплеск конституційних ініціатив та ще й в далеко не підходящий момент? Не варто посилатись на банальність з приводу спроби закрити соціально-економічні негаразди політичним шоу довкруж Основного Закону. Для того при потребі інструментів вистачило б. Не хочу робити домисли, але сподіваюсь, що В.Янукович уважно проаналізує ХТО і ЧОМУ добивається розгоряння конституційного скандалу. І яких наслідків, в т.ч. для самого президента, можна очікувати.

Можливо "ходокидо президента" накидали йому доказів щодо необхідності змін. Цілком таке допускаю, тим паче, на шляху України в Європу треба "Європу" створювати в Україні. А для цього правова система має бути адаптована до європейської. Така робота розпочата в кінці 2004-го, до речі, при підтримці В.Януковича. І якби не регресивні рішення КС, потрібно було б лише змінити деякі статті щодо самоврядування, судової системи, прокуратури.

В будь-якому разі, змінювати дещо в Конституції слід. То в чому проблема? Президент - суб'єкт законодавчої ініціативи. Він має конституційне право створювати робочі групи, комісії тощо. Достатньо його розпорядження, щоб без визначення статусу надуманого зайвого органу, без політизації, професійно і якісно, нехай би і під надійним керівництвом Л.Кравчука, група підготувала потрібні пропозиції. А далі - як визначено в Конституції. Якщо потрібно - то і через референдум. А забезпечення обговорення, експертизи, гласність... Це справа технології.

Роблячи це, слід подбати про відповідність "духу і букви" Конституції. З цього приводу деякі правники можуть зайти далеко, захоплюючись "духом", звинувачуючи інших в юридичному невігластві. Але, як мовиться в російській, трохи перефразованій приказці "на нюх и цвет товарищей нет". Одному з нової редакції тягнутиме європейською "Шанелью   5", іншому - нужником диктатури. Конституція, при її всеохватній ролі і узагальненому утвердженні статусу правової держави, залишається при тому річчю абсолютно конкретною. Тільки в такому вигляді вона придатна до своєї виняткової функції.

Пропонується шлях найкоротший, найефективніший. І, головне, конституційний.

Вкотре повторю, біди України не в Конституції, а в її недотриманні.

Олександр Мороз, «Товариш», сайт українських соціалістів
Номер 1 (1418) 24.02.2011 - 02.03.2011
//www.tovarish.com.ua/archive/1418/Chetvertai/Scho_zapoc.html
//obozrevatel.com/politics/sezd-spu-prohodit-v-zakryitom-rezhime.htm

Немає коментарів: