пʼятниця, 8 жовтня 2010 р.

Все обнулилося


Історії властиво повторюватися. Але якщо перший раз сучасники стають очевидцями драми, то вдруге спостерігають фарс

Саме такі закономірності простежуються в поході влади за повноваженнями Кучми. Те, що Конституційний Суд скасує політреформу, стало зрозуміло наприкінці вересня. Віктор Янукович заявив, що «виконає рішення Конституційного Суду». Минулого разу він оголосив щось таке, і КС невдовзі ухвалив своє знамените рішення: регламент Верховної Ради – це практично як Конституція, а отже, коаліція «тушок» легітимна.

Щоправда, речники Банкової й Кабміну натякають на продовження конституційної реформи, зокрема говорять про місцеве самоврядування, запровадження російської як другої державної, подвійне громадянство. В будь-якому разі подальше внесення змін до Конституції передбачає потребу зібрати 300 голосів і красно їм подякувати. Для реалізації цієї мети, вочевидь, і виникла ідея продовжити повноваження парламенту до 2015 року: це може виявитися вагомим аргументом для тих, хто сумнівається.

Що не так?

Ситуація зі скасуванням політреформи дивує. Тільки-но депутати-регіонали спрямували відповідне подання до КС, у суспільстві почали обговорювати сценарії того, що буде після її скасування, нібито це вже факт, що відбувся. Виглядає так, що навіть не розглядалися інші варіанти. Наприклад, що КС пошлеться на свою ж позицію в одній зі справ і відмовиться розглядати конституційність змін до Основного Закону, які вже набрали чинності. Або відфутболить подання назад політикам, спираючись на передбачений порядок внесення змін до Конституції. Мовляв, хочете більше повноважень – майте сміливість змінити Конституцію самі через парламент.

Та, схоже, у суспільстві вже сформувалася думка про нинішній склад Суду: від нього очікували слухняного виконання забаганок виконавчої влади. Що він і зробив. Це перше серйозне застереження, яке може зробити перемогу нинішньої влади над Конституцією Пірровою. З кожним рішенням КС, ухваленим на догоду можновладцям, авторитет і повага до цього органу знижуватимуться. Це означає, що в країні не буде незалежного арбітра, спроможного справедливо вирішити суперечки найвищого рівня і мати достатній авторитет, щоби з його рішенням погодилися всі сторони. У майбутньому це означає, що конфлікти вирішуватимуться в позасудовий спосіб, – і добре, якщо традиційним для України шляхом переговорів. Бо така традиція – це те, від чого нинішня влада прагне відмовитись.

Показова поведінка партнерів Партії регіонів по коаліції. Особливо спікера Литвина і його Народної партії. В 2004 році Литвин завзято проштовхував зміни до Конституції, а потім упродовж п’яти років каденції Віктора Ющенка «принципово» стояв на їх сторожі. А ще зовсім недавно він наполегливо виступав за зміну Конституції саме у Верховній Раді. Але останнім часом його позиція різко змінилася – став чи не найактивнішим прибічником скасування політреформи й торгується лише за одне: аби не зменшили до чотирьох років термін повноважень парламенту (і відповідно його), як це передбачено в редакції Конституції від 1996 року. У театрі абсурду, на який дедалі більше перетворюється українська політика, сприймаються мало не нормою чутки про те, що така зміна позиції відбулася під впливом інформації про можливу роль Литвина в справі Гонгадзе. У демократичній країні посадовець, стосовно якого виникають щонайменші підозри такого ґатунку, мав би подати у відставку. Але в Україні це з розряду фантастики. І нікого, здається, не дивує.

Як нікому не спадає на думку інший поворот сюжету. Оскільки КС визнав, що політреформа-2004 відбулася з порушенням Конституції, то Литвин, який скріпив це рішення своїм підписом, винний у посадовому злочині. І співучасником його стає тодішній президент Кучма, який також завізував цей документ. Однак в Україні такі висновки на відповідному рівні зробити нікому.

Зрештою, скасування політреформи спотворює вибір, зроблений громадянами. Адже обиралися посадові особи з певними повноваженнями, за певної системи політико-правових відносин. Їх зміна у такий брутальний спосіб межує з узурпацією влади. Закономірними в цій ситуації були б дострокові вибори президента й парламенту, що вимагає опозиція (яка знову почала об’єднуватися «за п’ять хвилин до розстрілу»). Однак легко здогадатися, що їх не буде.

Будівництво піраміди

В науково-популярному серіалі ВВС про різновиди кінця світу (джентльменський набір від метеорита до адронного колайдера) рефреном звучить фраза: «Питання не в тому, чи це відбудеться, питання в тому – коли!»

За наслідками для політичної системи, відносин у суспільстві й подальших подій скасування політреформи це справді своєрідний кінець світу. Того світу української політики, який ми знаємо. В якому є принаймні захист від дурня, коли є можливість звести сторони, що конфліктують, за стіл переговорів, а «в полі» примусити не переступати межі, за якими – загроза неконтрольованого насильства, розколу країни чи втрати незалежності. Україна могла б пишатися, що переважну частину рифів перехідного періоду вона минула успішніше за більшість сусідів.

У багатьох країнах Центральної Європи, наприклад, Польщі, Румунії, Болгарії, реставрація старої влади не означала повернення до дореволюційних порядків. Політики отримували свої уроки і намагалися не провокувати народних виступів. Зрештою, це вже після «реставрацій» згадані країни вступили до НАТО і ЄС.

У такому особистому зростанні могла бути історична місія й нинішньої влади – тоді вона мала б шанс справді увійти до історії, а не втрапити у неї. Однак спрацьовує закон історичного детермінізму: політики здатні демонструвати лише той рівень, якого змогли досягнути в особистому розвитку. А з цим у нинішніх українських можновладців проблеми. Вони не уявляють себе без всеосяжної влади, без затикання опозиції і сліпого поклоніння прихильників і водночас перебувають у полоні ілюзій про свою винятковість, а отже, безкарність.

Відтак питання полягало не в тому, чи скасують політреформу, а в тому, коли це станеться. Сталося ще до місцевих виборів...

Віднині неформальний вплив, який має Янукович (арбітр для груп у своєму оточенні), помножено на формальні повноваження. Відбудеться остаточне цементування влади; утвориться піраміда, на вершечку якої перебуватиме одна людина з усіма тими якостями, широко відомими суспільству. Після цього, вочевидь, країною прокотиться хвиля насильницької «тушкизації»: фракції у Верховній Раді та новообраних місцевих радах силою і під тиском заганятимуть у владу. Недарма той-таки Литвин, вправний у вгадуванні бажань старших товаришів, тужить над перспективою отримати «війну», якщо в якихось місцевих радах більшість утвориться не навколо Партії регіонів. Однак після будь-якої війни настає мир, і він може виявитися для зцементованої піраміди не таким уже й стабільним, як очікує влада.

Початок кінця?

У новому світі української політики влада намагатиметься повніше наслідувати російські зразки, проте без нафтогазових доларів такі спроби приречені. Вони не зможуть ані дати більшості громадян належного соціального комфорту, ані достатньою мірою допомогти власному ж бізнесу, особливо зважаючи на активні зазіхання російського капіталу на українську власність. Спроби кинути кістку своїм виборцям – чи у вигляді антиукраїнського закону про мови, чи здійснюючи показові судилища над опозиціонерами – довгочасного ефекту не матимуть. Навпаки, мобілізуватимуть опонентів влади (а їх у країні, навіть за результатами виборів, понад дві третини населення).

А найважливіше – під тиском зсередини посиплеться сама зцементована структура. Скасування політреформи насамперед небезпечне для бізнес-крила Партії регіонів. Причому для всіх його складових: і Ахметов, і Клюєв, і діячі меншого калібру втратять можливість впливати на уряд, смикаючи невидимі ниточки у парламентській залі. Уряд опинився в руках президента. А йому і його найближчому оточенню будуть потрібні гроші на реалізацію проектів. Взяти їх, інакше як у бізнесу, ніде. Тим більше що друзі з єнакіївського дитинства Януковича, які стають дедалі впливовішими, вимагатимуть перерозподілу на свою користь.

До речі, чутки про швидку відставку прем’єра Азарова можуть видатися перебільшеними. Нинішній прем’єр ефективний якраз у визискуванні бізнесу. Тому інформація про те, що йому залишаються лічені дні, яку запускають у ЗМІ його недруги у владному таборі, ризикує так і залишитися на рівні чуток.

Хіба що нового прем’єра підімне під себе група Льовочкіна – Фірташа – Хорошковського, яка стає дедалі впливовішою через доступ безпосередньо до царя. Вона на цьому етапі найбільше виграє від скасування політреформи. Льовочкін ще з часів пізнього Кучми розуміє, що означає вплив на президента з широкими повноваженнями. Але в Януковича немає ані рівня, ані розмаху, ані досвіду Кучми. Тож цілком можливе запаморочення від успіхів – конкуренти з бізнес-крила вже зовсім скоро можуть відчути неприємні наслідки одноосібного впливу президента і його адміністрації на уряд.

Зрештою, роздача з одних рук робить менш потрібними коаліційні розклади. Нинішніх молодших партнерів Партії регіонів, вочевидь, попросять звільнити посади, які вони отримали для формування і збереження коаліції. Прозорливий Литвин уже навіть встиг поскаржитися на зниження мотивації в коаліції.

Усі ці нюанси розширять та урізноманітнять внутрішньовладну опозицію, і в певний момент кількість ображених перейде в якість. Тим більше що нинішнє керівництво країни гальм не має і максимізуватиме свої здобутки тут і тепер, не зважаючи на імена і заслуги тих, хто постраждає. І все це на тлі погіршення ситуації в економіці, зниження рівня життя і активізації різних партій і груп опозиції зовні, яка не може постійно перебувати в стані нокдауну й поступово набиратиме силу.

Наділивши президента царськими повноваженнями, його оточення зробило Януковича й себе відповідальними за все, що відбуватиметься в країні, таким чином загнавши себе й президента в пастку: якщо в країні все піде шкереберть, призначити винними когось зі сторони вже не вдасться. Після скасування політреформи не залишилося причин, які завадили б президентові й Ко «збудувати нову країну» – вся повнота влади в їхніх руках. Відтак, якщо «покращення життя вже сьогодні не відбудеться», влада втратить і ту частину електорату, яка все ще свято вірить в особливу місію Януковича. Після невиконання президентом виборчих обіцянок майбутнє у Партії регіонів буде таким, як у попередніх партій влади: НДП, СДПУ(о) – абсолютна утилізація.

Президент і його оточення ще можуть зберегти обличчя.

По-перше, взяти до відома висновок Конституційного Суду. Вносити законодавчі зміни до Конституції лише після їхнього громадського обговорення і на основі компромісу з опозиційними силами (як це було в 2004 році).

По-друге, не імітувати громадського обговорення важливих рішень (як-от проектів Податкового чи Трудового кодексів), а проводити їх відкрито, звітуючи про прийняті зміни.

По-третє, відмовитися від відверто провокативних ходів на кшталт проштовхування закону про мови.

Така політика приведе Партію регіонів до цілком очікуваної поразки на виборах. Але відмовившись цементуватися зараз, вона має шанс зберегтися в українській політиці на десятиліття. Все це на межі фантастики. Але через три роки такий сценарій може видатися єдиною альтернативою війні всередині нинішньої влади – під тиском громадського невдоволення. Зараз ще не пізно змінити курс. Однак улюбленим інструментом українських політиків, на жаль, залишаються граблі, тож спостерігатимемо за фарсом, який натхненно виконують можновладці.

Ростислав Павленко,
08 жовтня 2010 р.
//tyzhden.ua/Publication/7288

ГРУПИ ВПЛИВУ ВСЕРЕДИНІ ПР ПІСЛЯ СКАСУВАННЯ ПОЛІТРЕФОРМИ

Немає коментарів: