пʼятниця, 1 червня 2012 р.

Ім’я їм - легіон


Навіть поверхово глянувши на персоналії української влади першого та другого ешелонів, можна побачити, що вона переважно складається з «понаїхавших». Столицю з перемінним успіхом захоплювали і утримували «західняки», дніпропетровці та «донецькі». Поодинокі винятки (наприклад, «пробивні» корінні кияни Хорошковський, Грищенко, Табачник) тільки підтверджують правило, підкреслюючи свою «інакшість», несхожість із загальноприйнятим в Україні управлінським політтрендом.

Обласні центри, крім привезеної губернаторської прислуги, заповнилися вихідцями з райцентрів. У райцентри подалися жителі сіл, що тепер зникли. На спорожнілі землі потягнулися рейдери від чергових окупантів столиці. Зле це, чи так і мало статися?

Чомусь про нових приїжджих з околиць політиків і керівників заведено висловлюватися ботанічно-мічурінськими термінами: чи прищепляться ці живці, наприклад, на могутньому київському древі влади, і які плоди вони дадуть? На мій погляд, доречніше говорити про вівісекцію, тобто про пересадку органів і частин тіла від одних тварин до інших, у дусі «Острова доктора Моро» Герберта Уеллса. Твір закінчився тим, що олюднені тварини роздерли свого творця й повернулися до попереднього тваринного стану. Традиції перемогли прогрес. Це схоже на торжество національної ідеї в умовах глобалізації. І саме тому «Острів» — художній твір. Нам же краще говорити про зміну політичних підвидів усередині однієї людської спільноти, однієї країни.

Одна з версій, що пояснює, чому десятки тисяч років тому кроманьйонці витіснили неандертальців, — проста, як гастрит. Меткіші й менш перебірливі в засобах просто з’їли вайлуватих попередників. Явили, так би мовити, людинолюбство в кулінарному сенсі цього слова.

Неандертальці були хранителями консервативних традицій, а кроманьйонці — людьми сучасними й незабобонними. Вони, мабуть, відчували після трапези певну моральну незручність (від якої згодом і виникла релігія з її культом жертви та спокути). Але загалом апетиту це не псувало і прогресу не зупинило. Бо ситий голодного не розуміє, а суспільна мораль завжди програвала закладам швидкого харчування, хоч би яку гидоту вони пропонували.

Аналогічним чином можна пояснити майже первісний страх українців, які «поназалишилися», перед тими, які «понаїхали». Страх перед насуванням «москалів», Газпрому, глобалізації, іноземців, «донецьких», іногородніх, сільських жителів. А ті, своєю чергою, бояться яких-завгодно можливих інвесторів, які бояться… і так до нескінченності. Такий собі змій Уроборос, що кусає свій хвіст, один із найдавніших знаків людства, у психоаналізі — символ раннього розвитку особистості. Одне слово, наш змій — у вишиванці.

Підсвідома настороженість стосовно будь-яких прибульців ґрунтується на цьому «печерному» страху бути «з’їденим» спритнішими гуманоїдами. Не важливо, що сьогодні це має лише фігуральний сенс. На цьому аспекті інстинкту самозбереження будуються всі неполіткоректні соціальні фобії. І вони надто масові, аби їх можна було вважати відхиленнями від норми.

Ми живемо в епоху якогось політичного пізнього палеоліту, що передує глобальним змінам. Переміщення в пошуках кращого й доступнішого корму стосується всіх видів ссавців, включно з людиною як найбільш небезпечним на Землі хижаком.

Кожна зграя розвивається за законами внутрішньовидової конкуренції, людська — не виняток. І коли зміна клімату, порушення харчових ланцюжків, епідемії та катаклізми породжують прискорену міграцію, зграї неминуче зіштовхуються. Якщо захист місця (печери, лігвища, барлогу), а також самок і дитинчат здійснюється не за фактом зіткнення, а превентивно, тобто заздалегідь, то в зграї значно більше шансів вижити.

Але інстинктивний відхід у більш безпечне місце перед загрозою катаклізму — теж ефективна стратегія виживання. Питання лише в правильності оцінки ризику — індивідуального і групового.
Кожну політичну навалу іногородніх на столицю ми сприймаємо як небувалий і остаточний катаклізм. Ліберальна преса щоразу описує їх як якихось напівдиких кочівників, таких собі «гунів» у версії Блока (хоча грецькі історики, захоплювалися дерев’яними різьбленими будинками справжніх гунів). Руйнування попередніх підвалин, недолугість, примітивізм і безжалісність, що переходить у жорстокість, — немає епітетів, якими б повержені «розкуркулені» не наділяли переможців.

Одного вони не можуть заперечувати — їхньої ефективності у досягненні поставленої мети.

Головний докір українським «понаїхавшим» полягає у відсутності політичної та моральної культури. І підтверджень цього начебто предосить. Тут і «кровосісі», і любов до шансону, і Межигір’я… Набір демотиваторів зашкалює. Але культура існує доти, доки забезпечує мінімальний рівень ефективності відтворення її носіїв. Якщо зовнішні параметри змінюються, культура трансформується, як сталося, наприклад, після падіння Константинополя. Якщо вона опирається у рамках своїх уявлень про опір, то гине і стає музейним надбанням, як було з імперією інків Монтесуми.

Це помилка, що культура сприяє розвитку, особливо в умовах зовнішнього тиску. Функція культури — мінімізувати зміни, обжити свою печеру і захищати її магічним чином, поліпшуючи наскальні малюнки.

Принцип виживання заходить у конфлікт із принципом вірності традиціям. Традиціоналісти, якщо говорити про український приклад, стрімко програли не через інтелігентів-колабораціоністів початку 90-х, котрі вигідно обміняли свою незалежність на владу. А через те, що українська радянська культура, переставши бути промосковською, так і не перестала бути «совковою», склеєною з по-комуністичному легкотравних фольклорних звичаїв або й взагалі вигаданих компонентів. Немає базового шару культурної свідомості, навіть релігійність розмита по конфесіях та патріархатах. Відтак культура, набувши досить незалежно-патріотичного вигляду, при цьому зберегла сервільне «собаче серце».

І ось до нас у начальники прийшли люди з повадками вовків. Не казкових демонічних тварин, а звичайних «санітарів лісу». Когось мовчки роздерли, когось прийняли в зграю, когось залишили «на потім». Що буде з рештками старого управлінського середовища за такого стану справ? Просто «з’їдять»?

Оптимістичний (для них) сценарій подібний до України XVI—XVII століть, коли орден єзуїтів, розправившись із протестантами, взявся за православних. Без цього потужного конкурентного тиску навряд чи з’явилися б як симетрична відповідь «братські школи», Львівський університет, Острозька і Києво-Могилянська академії. Песимістичний — те ж саме що історія зникнення прибалтійського народу пруссів, від яких, завдяки старанням Тевтонського ордена і католицької церкви, на XVII ст. залишилася тільки назва місцевості. Та ще історія пера Міцкевича про прусса Конрада Валленрода, який спробував знищити орден зсередини, очоливши його.

Але є й реалістичний, парадоксальний сценарій асиметричної відповіді на тиск «понаїхавших».

Здавалося, ніщо не могло протистояти легіонам Римської імперії. Проте з’явився на окупованих землях такий собі талановитий і честолюбний молодик Арміній і став начальником допоміжних військ у римлян, вивчив латину й римську військову справу, отримав громадянство. Близько 7—8 рр. н.е. Арміній повернувся на батьківщину, де через рік очолив успішне повстання проти римлян.

Так закінчилася історія племені херусків, із якого походив Арміній. І почалося об’єднання германських племен та перетворення їх на націю. Можливо, зі змішаної зграї старих і нових українських управлінців колись з’явиться така постать?

Олег Покальчук, «Дзеркало тижня. Україна» №20, 01 червня 2012 р.
Колаж Олексія Курюмова
//dt.ua/SOCIETY/imya_yim__legion__-103107.html

Немає коментарів: