середа, 6 липня 2011 р.

Навіщо «регіонам» новий Основний закон?


Минулого тижня Україна відзначила 15-річчя своєї Конституції. Урочистості пройшли без значного святкового піднесення й натхнення в народі, що в нинішньому політичному контексті аж ніяк не виглядає дивним.

«День пам’яті Конституції»

Адже об’єкт урочистостей, по-перше, не працює, окрім шулерськи реанімованих «нових» гіперповноважень Президента — разом із несподівано-воскреслим «релізом» Конституції зразка 1996 року. По-друге, у черговий раз видозмінений Основний закон масово й безапеляційно порушується владою, особливо в частинах прав і свобод людини та соціальних гарантій. По-третє ж, і це є очевидним, сама Конституція у нас перманентно виступає як технологічний інструмент різних політугруповань, який вони намагаються періодично «переплавляти» й трансформувати — для максимальної комфортності й «довічності» їхнього буття при владі. Саме тому минулого четверга підсудний екс-міністр внутрішніх справ Ю.Луценко цілком вмотивовано назвав у суді нинішнє державне свято «Днем пам’яті Конституції».

Як відомо, партія влади на чолі з В.Януковичем кілька місяців тому вчергове «завагітніла» новою мегаідеєю, що полягає нині не більше й не менше як у створенні нової української Конституції. А формально «запліднив» її, вірніше, не образно кажучи, зініціював перший президент України Л.Кравчук. Котрий ще півтора року тому полум’яно захищав і відстоював на всіх медійних усюдах екс-прем’єра Ю.Тимошенко, а сьогодні разом з Президентом В.Януковичем ревно підкладає квіти та вінки під монументи та меморіали на численних державно-чиновницьких помпезностях. Скоріше за все, вкотре вже поставивши електоральну ставку не на того (вірніше, не на ту) та не бажаючи на пенсії вирощувати азаровську капусту на присадибній ділянці, Леонід Макарович замислив «бути потрібним» і прислужитися владі саме таким робом: затято переконуючи суспільство в необхідності продукування новітньо-«месіанських», конституційних скрижалів.

Сьогодні ж маємо такі вихідні «нового» конституційного процесу. Ніхто з його ініціаторів так і не пояснив членороздільно й притомно народові, чим же саме є аж такою поганою й неадекватною європейським стандартам чинна Конституція та яким чином планують створювати й приймати новий конституційний «реліз». Особливо враховуючи той факт, що недавно «парламентсько-президентську» Конституцію зразка 2004 року вже змінили. Отже, наразі маємо абсолютний брак хоча б найменш зримих концептуальних підходів до змістовної частини процесу. Таке собі рондо або замкнуте коло без жодних логічних складових: Конституцію треба міняти, бо вона погана; Конституція погана, отже, її треба міняти.

Комізм ситуації для «конституційних революціонерів» з ПР підсилюється ще й тим, що нині жодному з юридичної обслуги Президента, так званих think-tanks та сервільних «стратегічних» інститутів достоту невідомо, а який же варіант чи «рімейк» Конституції буде вигідний В.Януковичу для консервації його одноособової влади через три з половиною роки? Або якщо він, не приведи Господь для нього самого та його приплічників, на наступних президентських виборах зазнає тотального фіаско? Що, зважаючи на визискувально-голодоморний характер «регіональних» реформ і на карколомно наростаючий вал протестних настроїв у всіх верствах суспільства й усіх областях, виглядає для Януковича і К0 вельми ймовірним?

До того ж, як видається, ні в кого з топ-владних ініціаторів конституційних змін немає чіткого бачення щодо того, яким саме чином ці ефемерні трансформації й маніпуляції з Конституцією проштовхувати та як їх приймати: чи на такому собі «курултаї» по-донецьки, себто на Конституційній асамблеї, чи в парламенті, а чи постатейно на загальноукраїнському референдумі. Чи ж, може, прямо на Венеціанській комісії або в самому Європарламенті? Хоча є ще один, найпростіший шлях: визнати Конституційним судом Конституцію-1996 нелегітимною (під приводом, скажімо, того, що її було прийнято вночі), а напрацьований Конституційною асамблеєю варіант визнати таким, що відповідає Конституції Української РСР. Виглядає абсурдним? Принаймні не менше за всю решту сукупних маніпуляцій юристів Януковича з Конституцією та українськими законами за останні півтора роки, що знаменували собою народження нової галузі у світовій юриспруденції — «регіонального права».

Основний закон як політично-«сезонні» рукавички

У президента Л.Кучми у свій час «не спрацювала» національна ідея. Президентові В.Ющенку завадила помістити всіх «бандитів у тюрми» (котрі нині знову опинилися при верховній владі, далебі, не без його «патріотичного» сприяння) конституційна реформа імені соціаліста й іще одного прісновідомого «коаліціянта» О.Мороза. У президентів Л.Кравчука та В.Януковича сьогодні «не працює» сама Конституція. Точніше кажучи, у останнього їх уже «не спрацювало» дві: одна — зразка кінця 2004-го, яку субпідрядний Конституційний суд самотужки минулої осені, ігноруючи парламент і чітко прописану в самій Конституції процедуру, відмінив; друга ж — стара кучмівська, яку той же КС, отримавши відповідний «квантовий» сигнал з Банкової, заледь не магічним євангельським чином реанімував. Хоча багато хто добре пам’ятає, як деякі нинішні прихильники квазіюридичного «асамблейного» прожекту, аж захлинаючися, вихваляли стару нову Конституцію у 1996 році, називаючи її ледь не найкращою й найдемократичнішою у світі, при цьому артикулюючи, що й увесь світ лише те й робить, що «курить фіміам» новій українській Конституції. Чимало хто так само закарбував у пам’яті, як тоді безвладний В.Янукович, повержений «помаранчевим» повстанням, у кінці 2004-го затято твердив: мовляв, парламентсько-президентський устрій, народжений конституційними змінами-2004, є найпрогресивнішим та практично безальтернативним для України.

Чи ж можна, скажімо, уявити схожі, даруйте, політично-конституційні проституювання на кшталт українських (за яких ставлення до чинної Конституції прямо залежне від місця розташування «п’ятої точки» конкретного політика) у США, де текст Конституції з усього 7(!) статтями є автентичним ось уже протягом аж 223 роки, а 27 поправок у жодному разі не змінювали її засадничої суті?

Отже, зважаючи на те, що політична послідовність українським політикам, далебі, не властива, цілком логічно можна виснувати, що «апогей реформ» (як охарактеризував В.Янукович новий конституційний процес) є насправді черговою політико-правовою технологією в стилі «регіоналів». А зовсім не нагальною та безвибірно-фатальною необхідністю нинішнього «історичного моменту», тим паче не дивом «конституційної інженерії», виношуваної в лонах сервільно-президентських младоюристів і в кон’юнктурних мізках ще донедавна неприкаяних політичних пенсіонерів. Тим паче що жоден з фігурантів (як обіцяють владні речники, тривалого, приємно-креативного, колегіально-«свінгерського» та публічного процесу) так допоки чітко не окреслив і не озвучив: а навіщо, власне, потрібна народові «принципово нова» Конституція? Які забезпечувальні гарантії, преференції й активи надасть її чинність українському суспільству, котре влада вчергове зачинає баламутити політичними казками й феєріями про неминучість, кращість та веселість «регіонально-китайських» конституційних змін?

І ще один суттєвий аспект: якби влада В.Януковича дійсно переймалася забезпеченням конституційних прав громадян, то вже давно б ініціювала та втілила законодавчі зміни, завдяки яким Конституція почала б працювати принаймні в частині її норм. Як-от: впровадження суду присяжних в українське судочинство (який не забезпечується нині в ряді резонансних справ проти опозиційних політиків — на тій підставі, що, мовляв, «немає такого закону». А Конституція — це хіба не закон прямої дії?!); зміна «понтій-пілатівської», карально-репресивної по суті Генпрокуратури, цілковито підрядної нині Президентові, на незалежний орган захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина — без атавістичних повноважень загального нагляду, ведення попереднього слідства, без військово-ієрархічної структури; конституційне забезпечення шляхом глибокої реформи реального місцевого самоврядування, а не його нинішнього жалюгідного симулякру у вигляді рабськи-лакузних і корупційних президентських намісників (ефективність роботи яких вимірюється переважно забезпеченням потрібних відсотків на виборах президентові та його камарильї) і так далі. Перелік можна продовжувати.

Та хіба все це потрібно владі вгодованих бюрократів і олігархів, котрі звикли йти шляхом найменших зусиль і карколомно збагачуватися буквально з повітря? Котрі, замість підвищувати врожайність з гектара, розорюють річкові береги й вирубують ліси, а відтак — ініціюють продаж українських чорноземів за копійки та з молотка? Які, замість вкладати з кіпрських офшорів кошти на модернізацію підприємств та енергозбереження, виканючують у Росії знижки на газ, віддають їй тисячі гектарів кримської землі, Севастополь, українську ГТС, авіапром і врешті-решт вже не проти того, щоб штовхнути Україну в Митний Союз та в цупкі російсько-«братні» обійми? Котрі, замість створювати нові робочі місця й людсько-цивілізовані регулятивні умови для ведення малого бізнесу, підвищують пенсійний вік для жінок, трудовий стаж для всіх, обрізають і без того жебрацькі пенсії, називаючи це «пенсійною реформою»? І які, замість виконувати й вдосконалювати чинну Конституцію, придумують нову глобальну аферу під назвою «конституційний процес»?

І якщо для пролонгації влади президента Кучми було у свій час досить дико-абсурдного доведення Конституційним судом того, що третій президентський строк є насправді другим, то для «північноафриканського» увічнення влади В.Януковича треба вже створювати «з чистого листка» цілу нову Конституцію. Причому, що аж ніяк не виключено за нинішнього тотального абсурду, скажімо, зі закладеною в ній нормою, що уможливлює її зміну простою мажоритарно-партійною парламентською більшістю перед кожними виборами. Або ж регламентує проведення будь-яких виборів раз на десять років — на тій «регіональній» підставі, що, мовляв, вибори — це безумовне зло для «реформ» В.Януковича і М.Азарова.

А що під конституційно-асамблейними наперстками?

Сьогодні для більшості українців вже є очевидним наступне. Вся сукупна «філософія» й логіка «донецькобіжних реформ», монотонно-декларованих, немов індуїстсько-буддистські мантри, президентським кластером, прозоро опуклює генеральну напрямну влади — створити таку державу, у якій весь економічний тягар і вся відповідальність перед законом лежатиме на більшості зжебрачених і маргіналізованих українців. Натомість максимальні зиски та преференції від нового устрою отримуватиме жалюгідна купка владно-олігархічного «бомонду», що на очах упосліджених мільйонів громадян де-факто перетворюється на одноосібних власників держави й супервайзерів усіх фінансових — бюджетних і приватних — потоків. При цьому стаючи, по суті, кастою недоторканних, на яких ані Конституція, ані українські закони жодним чином не поширюються.

Отже, тут виокремлюється іще одна «латентна» мотивація «регіонального» режиму в продукуванні нової Конституції, а саме — легітимізувати в Основному законі безвідповідальність держави в тих сферах, де вона вже тривалий час не виконує свої конституційні зобов’язання. І насамперед — у соціальній. Тобто хірургічно та безжально вирізати ці гарантії, немов нікчемно-непотрібні придатки. Скажімо, на терені безоплатних медицини та освіти, в частині конституційної заборони щодо скорочення мережі державних і комунальних медичних закладів (що нині масово здійснюється по всій «регіональній» Україні під цинічно-драконівським гаслом «оптимізації»), права «на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло», права на безоплатну правову допомогу тощо. Цей мотив новоявлених конституційних «кріейторів» нині активно обкатується та випробовується, скажімо, у трудовому законодавстві, владні зміни до якого призведуть до узаконення рабсько-безправного стану найманих працівників і до легітимного створення «держав у державі» на місці й без того всесильних та волюнтаристських олігархічних корпорацій. Схожі наміри «регіональної» влади можемо спостерегати й на терені так званої земельної реформи, реалізація якої в нинішніх умовах неминуче призведе до скупки за безцінь усіх українських чорноземів латифундистами, близькими до першого «тіла» держави, і тотальної пролетаризації сільського населення.

На цьому маловтішному тлі вельми ймовірно може матеріалізуватися припущення екс-регіонала, а нині позафракційного нардепа Т.Чорновола: для безперешкодного продавлювання корпоративної Конституції імені В.Януковича цілком достатньо буде запропонувати нардепам політичний хабар, наприклад, у вигляді продовження їхніх повноважень до 2015 року. Нібито з метою неодноразово артикульованої в медіа синхронізації строків повноважень вищих виконавчих та законодавчих гілок влади. Бо ж, як полюбляє повторювати «маестро» М.Чечетов, народ вже втомився від перманентних виборів. Хоча насправді видається, що народ втомився від іншого, а саме — від малопритомних владних ініціатив. І чим більше їх політкорпорація В.Януковича висуватиме — в умовах карколомно-зростаючої тотальної недовіри й озлобленого несприйняття з боку громадян — тим усе більше шансів на те, що вслід за народом може незабаром стомитися й варта нинішнього режиму. Тим паче що багато хто нині розуміє: де й ким саме писатиметься текст нової Конституції, яким чином вона обговорюватиметься громадськістю (згадаймо лишень Податковий кодекс) і як її народ потім «прийматиме» на всеукраїнському референдумі (організованому за лекалами останніх місцевих виборів), імовірно, навіть без участі Верховної Ради.

Таким чином, намір спродукувати нову Конституцію оголює, на наш погляд, як мінімум три приховані мотивації влади: по-перше, фрустраційне перемикання уваги суспільства з соціально-економічних проблем, які фатально загострюються внаслідок одіозних «регіональних реформ»; по-друге (в залежності від величини політичних шансів В.Януковича і К0 ближче до 2015 року втриматися на політичному Олімпі чи потерпіти цілком передбачуваний крах), закріплення в новій Конституції комфортнішого та прийнятнішого для себе правового статус-кво: чи це буде суто парламентська республіка, «пряме народовладдя» а-ля Каддафі, а чи довічно династична неконституційна монархія. І, нарешті, останнє, проте найголовніше: завуальована легітимізація антинародного й антисоціального характеру держави.

Андрій КОВАЛЕНКО, 06.07.2011
//svoboda.com.ua/index.php?Lev=news&Id=6723
//www.dzvin.org/2011/11/blog-post_8276.html

1 коментар:

imho сказав...

03.07.2012 | Сергій Запорожан
Навіщо «регіоналам» нова Конституція?

Текст майже тотожній.
http://www.pravda-kr.com.ua/articles/article_news.php?id=1344