пʼятниця, 25 лютого 2011 р.

Щодо скликання Конституційної Асамблеї


Я позитивно оцінюю те, що Президент приділив увагу конституційній реформі і рух розпочато. 

Склад Науково-експертної групи питань не викликає – переважно це відомі й потужні фахівці. Проте, вже зараз, виникає декілька питань щодо кінцевої мети та способу її досягнення у процесі, що розпочався з прийняттям указу N224/2011.

По-перше, Президент є гарантом Конституції. В умовах перманентної конституційної кризи, що триває сьомий рік поспіль, цілком нормально виглядає ініціювання Президентом конституційного процесу. Але зі змісту Указу випливає, що Президент лише підтримав ініціативу громадянина Кравчука. При всій повазі до особи першого Президента, його ініціатива – це приватна справа і, навіть, її підтримка з боку Президента цього не змінює. Отже, не зрозуміло – чому так?

По-друге, орган конституційного представництва скликається, а не створюється. Юристам, в тому числі з президентської адміністрації, це добре відомо. Президент має право утворювати консультативні органи та органи виконавчої влади. Проте, виглядає так, що слово "створити" в тексті Указу і заяви Президента не є помилкою, воно вживається свідомо. Звідси запитання: яке це штучне "створіння" планується наділити повноваженнями народного представництва?

По-третє, у своїй заяві Леонід Макарович Кравчук підкреслив, що текст нової Конституції, схвалений Конституційною асамблеєю, має бути прийнятий парламентом. Таким чином, виглядає, що скликання органу конституційного представництва народу України є лише ширмою? Тоді до чого ця гра словами?

Ініціатива Леоніда Макаровича не містить нічого нового. По цій схемі приймалася Конституція 1996 року "краща в Європі", яку вже за вісім років знадобилося "реформувати", а після невдалої реформи – відновлювати через Конституційний суд.

Такий варіант конституційного процесу себе вичерпав. Нічого спільного із напрацюваннями 2006 року він не має, крім назви. Прийняття Основного закону парламентом історично себе не виправдало. Протягом 14 років – три Конституції! І це ще не край. Чому так?

На мій погляд, одна з причин полягає в тому, що в жорстких умовах становлення держави склад парламенту, від скликання до скликання, все менш і менш репрезентує суспільство, що його обирає. На це впливає багато об'єктивних і суб'єктивних чинників – гадаю, що усі розуміють, що я маю на увазі. Переважну більшість парламентарів, в останні роки, складають бізнесмени та ті хто обслуговує їх бізнес. Рівень довіри суспільства до парламенту – традиційно найнижчий у державі. Тому закономірно виникає запитання: чи може парламент за цих обставин прийняти такий варіант Основного закону, що знайде широку і стабільну підтримку у суспільстві? Сумнівно. Тим більше, якщо це буде діючий парламент.

Крім того, історія свідчить, що народ України, який є єдиним джерелом влади у державі, жодного разу не делегував парламенту повноважень на прийняття Основного закону. У 1996 році парламент сам себе на це уповноважив, використавши норми ще радянської Конституції.

Як свідчить набутий досвід, ігнорування прав народу, спроби келійно писати та реформувати Основний закон, не принесли рівноваги і стабільності у суспільство, скоріше навпаки. Тому, моя позиція полягає у тому, що приймати Основний закон має повноважне народне представництво, скликане виключно для цієї мети і з обмеженим терміном повноважень. 

При цьому, на мій погляд, з усіх державних інституцій, лише Президент держави наділений достатнім обсягом повноважень для того, щоб виступити модератором конституційного процесу, прийнявши на себе вирішення всієї сукупності процедурних питань щодо скликання і забезпечення продуктивної діяльності такого народного представництва. 

Цілком логічно, коли для розробки відповідних актів Президента буде залучено відомих експертів у галузі конституційного права, а їх ухвалення Президентом відбуватиметься після проведення широких консультацій з представниками політичних та громадських організацій. Проте, будь-які спроби вихолостити зміст конституційного процесу через маніпулювання термінами та підміну понять є неприйнятними.

Юрій Єхануров, 25 лютого 2011 р.
//blogs.pravda.com.ua/authors/ekhanurov/4d6792dbafe90/
//ucraine.net/news/scandals/182------33---72

2 коментарі:

imho сказав...

Юрій Єхануров
Права і право – нероздільні
03 лютого 2011 р.

Ми переконані, що рівність всіх перед законом має своїм коренем готовність кожного жити за його нормами

Питання побудови правової держави належить до тих проблем суспільного життя, які потребують максимальної щирості, громадянської мужності та відповідальності. Подальша самоомана загрожує смертельною небезпекою країні через вкорінення метастазів корупції, правового нігілізму та політичної безвідповідальності.

Нині в Україні діє мовчазний суспільний договір: низи миряться з тим, що верхи живуть поза законом, а верхи поблажливо дозволяють низам дрібні правопорушення в обмін на покору. Так відтворюється кругова порука, яка перетворює правову державу на королівство кривих дзеркал. В ньому злодій, якщо він говорить правильні слова, перетворюється на символ оновлення чи борця з режимом (в залежності від його позиції щодо владного керма). Бізнес трансформується з виробництва товарів і послуг у систему відкатів, хабарів. Правові стосунки між державою та громадянами – на суцільну імітацію. Так формується державний апарат, який не бореться з корупцією, а відтворює її, паразитарна економіка, в якій продукування – ледь не зайвий ланцюг у перерозподілі суспільних благ, та суспільство, в якому жити, нехтуючи законом стає мрією критично великої кількості громадян. Фактично суспільство живе не за законом, а по "понятіях" – неформалізованій системі стосунків, що не враховує базові права і свободи громадянина.

Дискутувати про те, хто має зробити перший крок до зламу цієї системи – низи, чи верхи, все одно, що намагатися заговорити ракову пухлину. Очевидно, що потрібні радикальні дії подвійного призначення: здоровим клітинам суспільства треба надати можливість жити та розвиватись (за законом), а метастази викоріняти усіма відомими та перевіреними в цивілізованому світі засобами.

Чинну систему судочинства необхідно привести у відповідність до рекомендацій Венеціанської комісії. Бажано, щоб в Україні, нарешті, запрацювали суди присяжних.

Треба послідовно вести адміністративну реформу: не просто ліквідувати зайві органи управління, а й визначити для кожного із тих, що залишаться, оптимальні функції. Обов'язково забезпечити політичну нейтральність державної служби. Чиновник має стати позапартійним. На часі вдосконалення інституту політичної відповідальності через скасування депутатської недоторканності, створення діючих механізмів відкликання виборцями осіб, які займають виборну посаду. Необхідно запровадити механізми відповідальності партій за свої передвиборні обіцянки через введення у виборчому законодавстві відповідних норм.

Побудова правової держави не можлива без поваги до Конституції. Перший крок до відновлення такої поваги – ліквідація або щонайменше повне переобрання Конституційного суду, який дискредитував себе фактичною відмовою від власних функцій.

І якщо сьогодні корупція є хворобою, що вразила всю державу, то боротьба з нею допоможе об'єднати здорові сили також по всій України.

Українське кредо
www.yekhanurov.info
http://blogs.pravda.com.ua/authors/ekhanurov/4d4a79e1c971d/

imho сказав...

Юрій Єхануров
До Дня Конституції.
28 червня 2011 р.

Доводиться констатувати, що з Конституційною Асамблеєю склалася незрозуміла ситуація. 21 лютого президентським указом була сформована науково-експертна група для підготовки її створення, однак у відкритому інформаційному просторі відсутні повідомлення на якій стадії знаходиться ця робота. До цих пір громадськості не представлено а ні порядок денний роботи науково-експертної групи, а ні проміжні результати її активності. Ця ненормальна ситуація сприяє сумнівам щодо спроможності робочої групи до конструктивної публічної роботи.

Фундаментальним завданням роботи над новою редакцією Конституції повинно стати правове забезпечення децентралізації влади.

В цьому контексті, хотілося б дізнатися, в який бік рухаються розробники конституційної реформи. Зокрема, яка пропозиція перемагає: зміцнення президентом своєї "арбітражної" функції чи надання йому конкретних управлінських повноважень, щоб він очолив виконавчу владу? Також цікаво, чи не забула нинішня партія влади про свої обіцянки і чи не збирається вона часом відхреститись від своєї назви? Адже якому політичному суб'єктові ще захищати питання децентралізації влади та перерозподілу повноважень на користь регіонів?!

На перспективність децентралізації вказує і Ф.Фукуяма, який, зокрема, зазначає, що вона, з одного боку, дозволяє забезпечити більш високий рівень народної участі та контролю, а з іншого – запровадити мінімальні стандарти некорупційної поведінки в громадському управлінні. Саме тому децентралізація асоціюється з демократією та є бажаною метою...

http://blogs.pravda.com.ua/authors/ekhanurov/4e09a15648f0d/