понеділок, 30 липня 2012 р.

Володимир Крижанівський. Що може бути винесено на референдум відповідно до чинного законодавства?


Деякі нотатки про прийняття нового тексту Конституції України та внесення змін до чинного тексту Конституції України. Бачення сучасного стану питання

Слід визнати, що Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року Верховною Радою України, не дає чіткої відповіді, яким чином може бути прийнято цілковито новий текст Конституції. Адже у переліку повноважень Верховної Ради України у п. ч.1 ст.85 мова йде лише про надання парламенту законодавчої функції стосовно внесення змін до чинної Конституції. Для отримання роз’яснення з цього приводу потрібно було декілька разів звертатися до Конституційного Суду України.

Вперше Конституційний Суд розглянув це питання у своєму рішенні № 3-зп від 11.07.1997 (справа щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України). Згадуючи в установчій частині рішення про виключне право народу визначати та змінювати конституційний лад у державі, відповідно до вимог статті 5 Основного Закону, Конституційний Суд України стверджує, що прийняття Конституції в 1996 році «було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду на її прийняття». Проте детального роз’яснення поняття «конституційного ладу» і його деталізації у вказаному рішенні не було.

Наступний крок у напрямку розкриття послідовності дій при здійсненні процедури прийняття нового тексту Конституції України і взагалі принципової можливості такого розвитку подій був виконаний Конституційним Судом у його Рішенні № 3-рп /2000 від 27 березня 2000 року. Розгляд у суді було викликано появою Указу Президента України № 65/2000 «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою».

Судом було об’єднано у спільне провадження ідентичні подання двох груп народних депутатів України стосовно конституційності шести питань, що виносилися на розсуд народу на цьому референдумі. Зокрема, шостим пропонувалося таке питання: «Чи згодні Ви з тим, що Конституція України має прийматися всеукраїнським референдумом?»

Відповідь Суду мала достатньо контроверсійний характер, бо визнання невідповідності такого питання Конституції, а саме так вирішив з цього приводу Суд, до певної міри дисонує з вищезгаданою нормою статті 5 Конституції України про виключне право народу визначати конституційний лад у державі. Проте подальші пояснення дають можливість зрозуміти логіку суддів. Затверджуючи такий вердикт, Конституційний Суд виходив з того, що це питання, винесене на всеукраїнський референдум без попереднього з’ясування ставлення народу до необхідності прийняття нового тексту Конституції, може призвести до негативних наслідків. Зокрема, це може викликати сумніви у легітимності Основного Закону держави. А це, у свою чергу, матиме наслідком послаблення встановлених Конституцією «основ конституційного ладу в Україні, прав і свобод людини і громадянина».

Тим не менше, повної ясності в цьому питанні у результаті цього Рішення немає. В першу чергу, це стосується фундаментального питання стосовно того, чи відповідатиме чинній Конституції України запропонована процедура прийняття Основного Закону? А вона у рамках вищенаведеного Рішення виглядає так: спершу на дорадчому всенародному опитуванні встановлюється необхідність прийняття нового тексту Конституції, а після цього на всенародному референдумі, що має імперативний (зобов’язуючий) характер, нова Конституція приймається.

Повну ясність у це питання було внесено Рішенням Конституційного Суду України № 6-рп/2005 від 5 жовтня 2005 р., в якому йшлося про здійснення влади народом. В установчій частині Суд недвозначно стверджує право народу приймати нову Конституцію України. Такий імператив, за твердженням Суду, випливає «з нормативно-правового змісту положень частини третьої статті 5 Основного Закону України, згідно з якими народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні та народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні».

З цієї цитати із Рішення Суду ми можемо зробити висновок, що актом прийняття нового тексту Конституції народом і буде визначено конституційний лад у нашій державі на той момент часу, коли народ виявить волю стосовно цього. З такого постулату виникає ще одне концептуальне положення: зміст поняття «конституційний лад» викладається не в окремій статті Конституції або у групі статей, він визначається всією сукупністю статей Основного Закону без жодного винятку, з першої до останньої.

Ще більш послідовно така теза простежується у резолютивній частині зазначеного Рішення, де йде мова про безпосередній зміст поняття суверенного права народу на владу в країні. Це сформульовано так: «Тільки народ має право безпосередньо шляхом все українського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України у порядку, встановленому його розділом ХІІІ».

Це речення містить кілька складових українського конституційного процесу. У першій його частині підтверджено, що визначення конституційного ладу є виключною прерогативою народу України. По-друге, відбуватися це повинно без участі будь-яких посередників, включно з державою, її органами або посадовими особами. По-третє, здійснюватися такий акт має волевиявленням народу на всеукраїнському референдумі. І, насамкінець, позитивне рішення, отримане у результаті розгляду певного тексту Конституції, винесеного на розсуд народу на цьому референдумі, буде означати закріплення конституційного ладу в нашій країні саме цим текстом.

Водночас, Конституційний Суд ще раз стверджує, що тільки народ має право змінювати визначений конституційний лад в Україні, але не вимагає безпосереднього здійснення таких процедур народом поза участю відповідних структур – воно полягає у внесенні змін до чинного тексту Основного Закону України. Визначається, що сьогодні порядок внесення таких змін прописано у ХІІІ розділі чинної Конституції України.

Отже, ми бачимо чітке і недвозначне розмежування Конституційним Судом України двох фундаментальних прав народу: на визначення конституційного ладу і на його зміну. перше, і друге є правом виключно народу, але втілення їх у практику є різним. Це стосується як суб’єктів, так і порядку здійснення цих прав.

Можемо стверджувати, що на час прийняття чинного тексту Конституції у 1996 році побутував підхід до нього як до певного роду канонічного тексту. Вочевидь, сааме тому в положеннях Основного Закону не прописана, хоча б побіжно, процедура можливого прийняття нового тексту Конституції на заміну чинного.

Можливо, саме тому у 2008 році була зроблена ще одна спроба вирішити це і ряд супутніх питань шляхом залучення до процесу головного і єдиного конституційного арбітра у нашій державі. У своєму Рішенні № 6-рп від 16.04.2008 Конституційний Суд України вперше впритул підійшов до вирішення питання про унормування технології прийняття нового тексту Конституції на всеукраїнському референдумі. Звісно, він не міг надати рекомендації щодо розробки і прийняття змін до Конституції і законів України, які б раз і назавжди розв’язали суперечку різних гілок влади у цьому питанні. Проте перелік чітких кроків, які мають бути виконані для подолання лакуни у чинному законодавстві він означив.

Конституційний Суд у відповідь на звернення Президента про тлумачення положень ряду статей Конституції зробив декілька важливих роз’яснень щодо кола питань, які можуть вирішуватися всеукраїнським референдумом, а також щодо порядку впровадження та оформлення рішень всеукраїнського референдуму. Вони певною мірою стосуються як питань прийняття змін до Конституції, так і власне прийняття нової Конституції на такому референдумі.

У резолютивній частині цього Рішення у справі, яка так і називається – «про прийняття Конституції та законів України на референдумі», Суд, по-перше, чітко визнав, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади у державі може приймати на всеукраїнському референдумі саму Конституцію і закони України (вносити до них зміни), окрім законів, прийняття яких на референдумі не допускається. Разом із цим, Конституційний Суд встановив беззастережну вимогу, що порядок їх прийняття має бути визначений Конституцією і законами України. Звертаємо увагу на те, що у Рішенні застосовано наказову форму: має бути. Таке формулювання вказує на те, що таких норм у чинному законодавстві України поки що немає і, отже, поки що не може бути й мови про можливість прийняття Конституції України в цілому, законів та змін до законів у результаті всеукраїнського референдуму.

Що ж може бути винесено на референдум відповідно до чинного законодавства?

Очевидно, тільки те, про що йде мова у ХІІІ розділі Конституції, а саме, внесення змін до Конституції. Причому, як ми з’ясуємо далі, вдаватися до референдуму потрібно не завжди, а тільки тоді, коли змінюються найбільш важливі розділи Основного Закону. Отже, чинною редакцією Конституції більш-менш чітко встановлено лише технологію внесення змін до тексту Конституції. Їй присвячено, як ми щойно нагадали, окремий розділ Основного Закону - розділ ХІІІ. Його віднесено до змістовно фундаментальних розділів Конституції, внесення змін до яких потребують ускладненої за змістом і більш довгої у часі процедури.

Це є, зокрема, причиною того, що й у чинному сьогодні Регламенті Верховної Ради України є всього один розділ, котрий встановлює порядок дій депутатського корпусу та інших структур при внесенні змін до Конституції України.

За процедурою внесення змін до Конституції положення Основного Закону розподіляються на дві групи. До першої, яку ми умовно кваліфікуємо як базову, віднесено такі розділи: «Основні засади» (розділ І), «Вибори. Референдум» (розділ ІІІ) і «Внесення змін до Конституції України» (розділ XIII). До другої групи належать всі інші розділи.

В першому розділі Конституції («Основні засади») міститься опис підвалин конституційного ладу нашої держави. Тому ми можемо стверджувати, що весь наступний текст Конституції є похідним від змісту зазначеного розділу. Таке ж важливе значення має та частина Основного Закону, де виписано принципи, за якими здійснюється волевиявлення народу через вибори та референдуми. Невід’ємною частиною засадничих настанов Конституції її авторами було встановлено дії відповідних державних органів при внесенні змін до Конституції.

Ідеологія внесення змін до цих розділів передбачає максимальне залучення всіх можливих учасників такого процесу. У першу чергу, це стосується необхідної участі самого народу. Це передбачено обов’язковим проведенням всеукраїнського референдуму щодо затвердження запропонованих змін. Робота, що передує винесенню запропонованого тексту змін на розсуд народу, є більш складною, ніж та, що ведеться при коригуванні незасадничих положень Основного Закону України. Так, зокрема, процедура внесення змін до базових розділів вимагає вдвічі більшої кількості народних депутатів України, ніж та кількість, яка потрібна для ініціювання цих змін для їх розгляду у Верховній Раді, а саме триста проти ста п’ятдесяти голосів народних обранців.

За різними моделями відбувається і безпосередній розгляд та прийняття змін у залежності від того, до якої групи належить розділ, до якого пропонуються зміни. Небазові положення змінюються у два етапи. Спершу має відбутися попереднє схвалення поданих змін простою більшістю від конституційного складу парламенту. Цей законопроект може бути прийнятий на наступній сесії в разі, якщо за це проголосують вже щонайменше дві третини від вказаного складу, тобто триста або більше народних депутатів України.

Коли зміни вносяться до першого, третього або тринадцятого розділів Конституції, механізм їх проведення змінюється. Спершу у Верховній Раді має відбутися прийняття цих змін принаймні трьомастами голосами народних депутатів, а вже після цього вони повинні бути затверджені на всеукраїнському референдумі у відповідності до норм чинного сьогодні Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми».

Важливо звернути увагу на вимогу проводити всі обговорення і прийняття ухвальних рішень стосовно внесення змін до Конституції виключно на чергових сесіях парламенту. Встановлено певні обмеження на можливість повторного подання законопроектів про внесення змін до Конституції. Так, статтею 156 визначено можливість повторного подання законопроектів про внесення змін до названих нами базовими розділів з одного й того ж питання вже до парламенту наступного скликання. У статті 158 йде мова про те, що розглянутий і не прийнятий закон щодо змін у Конституції України може бути подано лише через рік з дня прийняття рішення щодо нього.

Якщо розглянути останні дві норми паралельно, ми можемо помітити певну правову колізію. Адже під дію статті 158 можуть підпадати і зміни до розділів І, ІІІ і ХІІІ Конституції, бо в ній говориться взагалі про законопроекти про внесення змін без конкретизації, яких саме розділів вони стосуються. Однак слід розуміти, що для проведення змін до базових розділів Основного Закону має працювати більш продовжена у часі норма, яка одночасно є і більш жорсткою: положення про можливість повторного подання законопроекту на розгляд Верховної Ради вже наступного після першої спроби розгляду скликання.

Слід зауважити, що світова практика проведення конституційних змін зазвичай передбачає ускладнені процедури, щоби звести можливість змін до мінімуму. Так, у Конституції Норвегії питання про корективи Основного Закону можуть бути розглянуті не пізніш, ніж за рік до терміну закінчення повноважень діючого на той час стортингу (парламенту). Прийняттям нововведень одним складом парламенту справа там не закінчується; зміни обов’язково мають бути підтверджені наступною каденцією вищого законодавчого органу країни.

В Україні, нагадаємо, забороняється зміна одних і тих же положень Конституції України під час однієї каденції Верховної Ради.

Унормовано й обов’язкову участь у процесі реформування Основного Закону України єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні – Конституційного Суду. Йому відводиться надзвичайно важлива роль перевірки відповідності поданих ініціаторами законопроектів вимогам статей 157 і 158 Конституції. У першій із них іде мова про те, що зміни до тексту чинного Основного Закону не можуть передбачати щонайменшого обмеження прав і свобод громадян, а тим більше їх скасування. Вони також не повинні призводити до ліквідації незалежності нашої держави або до порушення її територіальної цілісності. Зміни, як це встановлено у ч. 2 ст. 157 Конституції, не можуть прийматися в умовах оголошеного воєнного або надзвичайного стану.

Звісно було б логічно внести зміни до Конституції і відповідних законів, які б зобов'язали Конституційний Суд здійснювати після виконання всіх норм при внесенні змін до будь-яких розділів Конституції перевірку конституційності виконання самої процедури внесення цих змін до Основного Закону. Це унеможливить в подальшому виникнення ситуації, яка склалася після рішення Конституційного Суду № 20-рп від 30 вересня 2010 року (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), коли Суд по суті перебрав на себе установчу функцію і цим своїм рішенням повернув країну до чинності попереднього тексту Конституції.

30.07.2012
Крижанівський В.П.,
народний депутат України першого скликання, посол України
[член Комісії Конституційної Асамблеї з питань конституційного ладу та порядку прийняття і внесення змін до Конституції України]
//www.president.gov.ua/content/kr-st.html
//sd.org.ua/news.php?id=21459

субота, 28 липня 2012 р.

Тепер - про вічне...


Вічно — перед кожними виборами — у ПР і КПУ роздутим пухирем вилазить «філологічна проблема»: як же ще більше захистити й так домінуючу і фактично найзахищенішу російську мову в Україні?

Вічно — перед кожними виборами — до скреготу зубів, що плавно переходить у хрускіт, загострюється ненависть «українських» комуністів до клятих олігархів.

Вічно — перед кожними виборами — «публічно» активізується «боротьба» з корупцією.

Вічно — перед кожними виборами — опозиція займає, нарешті, «позицію», а влада — перетворюється на «опозицію»... до самої себе.

Вічно — перед самими виборами — і «влада», й «опозиція» несподівано/зненацька згадують про ветеранів, інвалідів, про всі соціально незахищені верстви населення. На словах — їх пестять, голублять, годують гречкою, а після виборів — одразу ж забувають.

Це «вічне» — до відрази, до виття на Місяць, до кривавих зайчиків в очах, до нудоти, до ідіосинкразії, до шлункових кольок — освиніло, осточортіло, обридло практично всій Україні.

Але в день цих горезвісних виборів — Україна з незрозумілою заповзятістю робить практично один і той самий вибір, вибираючи «тих» чи «цих». У кращому разі «опозиція» міняється місцями з «владою» і — наша пісня починається спочатку.

Хто і що в змозі нарешті розірвати це порочне коло, в якому вічний «Танець присмоктування до владного стерна України» сміливо й відчайдушно танцюють одні й ті ж самі майстри-довгожителі політичного перформансу у супроводі підгодовленого кордебалету?..

Які ліки проти тупого, відвертого ошуканства і скільки — потрібні громадянам України, аби нарешті вони вилікувалися, отямилися і змогли перестати бути «вічними», безнадійними глядачами-лохами цього «вічного», безперервного, геть дикого за своєю сутністю «концерту» з украй примітивними номерами?!


Юрій СЕМЕНЮК, Одеса
«День» №97-98, 08 червня 2012 р.
//www.day.kiev.ua/229648/


Правовий висновок Центру політико-правових реформ щодо закону Про засади державної мовної політики 2012
Закон України Про засади державної мовної політики 2012
Прийняття Закону України Про засади державної мовної політики (стенограма, відео) 2012
Висновок щодо проекту закону Про засади державної мовної політики. Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) 2011
Координаційна рада з питань захисту української мови. Висновок щодо законопроекту Про засади державної мовної політики 2011
Висновок щодо проекту закону Про мови в Україні. Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) 2011
Концепция государственной языковой политики в Украине (проект Валерия Говгаленко, Василия Зеленчука) 2010
Концепція державної мовної політики (Віктора Ющенка) 2010
Рішення Конституційного Суду України (справа про мову судочинства) 2008
Рішення Конституційного Суду України (справа про застосування української мови). Олександр Мироненко (окрема думка) 1999
Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки Про мови в Українській РСР 1989


Новий Громадянин виходить зі складу Конституційної Асамблеї через підписання президентом мовного закону
Сергій Головатий. У Конституційному Суді сидять не судді, а підприємці
Нынешний языковый кризис - первое серьезное испытание для Виктора Януковича
Василь Капкан. Випробовують?..
Заява Ініціативної групи «Першого грудня» у зв’язку з подіями 3 липня у Верховній Раді України
Микола Мельник. Мова і конституційна реформа: небезпечні тенденції
Ирина Голобородько. Мы обязаны выстоять
Оцените красоту игры, мы их развели как котят
Віктор Янукович. Про етнонаціональну політику
Павло Мовчан. Ті хто керує процесами в країні, діють, як самогубці
Сергій Шаповал. «Помста за розкол країни» дішла і до Смітюхів (фото, відео)
Леонид Кравчук. Росский не относится к региональному языку 
Николай Филиппов. Шажок
Леонід Кравчук. Україна не може націоналізм вважати нацизмом
Сергей Жильцов. «Борьба» за русский язык
Юрій Крикунов. Мовна облуда
Вадим Довнар. Несдержанные на язык
Виктория Андреева. Теля ще в дупі, а баба з дрином бігає
Леонід Кравчук. Утиски російської мови - це вигадки
Сергей Сидоренко. Партия регионов не сдержана на язык
Ксения Сокульская. ПР продолжает работать языком
Владимир Фесенко. Решить языковую проблему на региональном уровне - правильное решение
Виталий Портников. Раскольники
Дмитрий Литвин. Конституційна Асамблея vs Конституционная Ассамблея
Оксана Пахльовська. «Страна рабов, страна господ»
Антоніна Березовенко. Хто зупинить «лінгвістичні війни»?
Сергій Балан. Символічна політика
Звернення громадських діячів і громадських організацій щодо розгляду у ВРУ «мовного» законопроекту
Леонид Кравчук. Поднятие языкового вопроса в парламенте - сознательная провокация
Заява ініціативної групи «Першого грудня» щодо законопроекту «Про засади державної мовної політики»
Виктор Медведчук. Статус русского языка должен быть гарантирован

//malakava.com/articles/15391 


пʼятниця, 27 липня 2012 р.

Ксения Сокульская. Закон о языках: Затишье перед бурей?


Спустя несколько недель острота реакции на скандальное принятие закона о языках немного притупилась. Но будущность неподписанного акта все еще неведома. Оппозиция планирует законодательно защищать украинский, а власти аккуратно намекают на компромисс. Но где его будут искать: в Раде или на Банковой?

Болезненная пауза

Спорные обстоятельства голосования парламентского большинства за проект закона об основах языковой политики во втором чтении не только серьезно всколыхнули страну, но и, похоже, определили один из ключевых мотивов разворачивающейся предвыборной кампании. И все же принятие болезненного для общества решения уже под занавес сессионной работы не могло не сказаться на степени накала политико-лингвистических страстей. Уход парламентариев на каникулы с дважды неподписанным (и Владимиром Литвином, и, следовательно, Виктором Януковичем) законом "наперевес" сыграл роль своего рода мины замедленного действия. И почти месячное ожидание "Взорвется? Не взорвется? Когда? Почему?" наложило свой отпечаток на летнюю политическую действительность.

Как и можно было предположить, знаковое голосование, мягко говоря, не осталось незамеченным. Однако политическая часть протестов под Украинским домом сравнительно быстро себя исчерпала, 18 июля голодовку прекратили и общественные активисты, после чего было решено сменить форматы "борьбы за язык". В разгар лета постепенно снизили свою активность и оппоненты защитников украинского. "За 10 дней в стране собрано более миллиона подписей в поддержку законопроекта, и мы прекратили сбор подписей, потому что в этом не было необходимости", - сообщил 25 июля один из "родителей" языкового законопроекта "регионал" Вадим Колесниченко. Однако, судя по всему, мнение о собственной инициативе в правящем лагере менять не планируют. Еще 10 июля все тот же Вадим Колесниченко делился уверенностью в том, что "те, кто выступает против языкового законопроекта, фактически нарушает права более половины жителей Украины", а об эскалации старого застарелого конфликта не стоит и упоминать, ведь "по сути, сегодня сложно говорить, разделилась ли Украина - разделилась часть политиков".

Более продолжительные, чем политические, общественные акции протеста показали, что убежденность в сугубо политическом "водоразделе" была преждевременной. И хотя ряд экспертов полагает, что острая фаза завершилась, поскольку не нашла широкой поддержки населения (впрочем, замеры общественного мнения неоднократно свидетельствовали, что языковой вопрос украинцев интересует далеко не в первую очередь), власть имущих предупреждают о том, что бесконфликтное видение может себя не оправдать. "С моей точки зрения, это закон, который разъединяет общество. А языковый закон как раз должен быть направлен на то, чтобы объединять общество", - критично высказался по поводу инициативы Кивалова-Колесниченко верховный комиссар ОБСЕ по делам национальных меньшинств Кнут Воллебек. К подобной критике "регионалы" отнеслись без энтузиазма. "Вчера господин Кнут Воллебек выкроил целых полчаса для встречи со мной, при этом он успел встретиться с Яценюком и другими новоявленными экспертами по языковому вопросу. Данная негативная позиция Кнута Воллебека демонстрирует, что многие европейские политики заинтересованы в дестабилизации ситуации в Украине", - уверен Вадим Колесниченко.

Парламент не дремлет

И все же правила хорошего тона, по всей видимости, потребовали от власть предержащих использовать каникулярную паузу для того, чтобы попытаться сыграть в компромисс. Авторы злополучного документа не забывают напомнить о том, что они "предлагали самый широкий диалог" для обсуждения норм своего законопроекта. Правда, после того, как закон о языках был принят (причем при втором чтении – на деле в редакции первого), – предмет для разговора уже не слишком ясен. Хотя, варианты возможны. Например, можно написать еще один закон, на этот раз посвященный будущему украинского языка. "Я обращался к оппозиционерам: мол, давайте вместе работать, разрабатывать соответствующий законопроект. И я, народный депутат Владислав Лукьянов, кем бы вы меня не считали, готов стать соавтором законопроекта о развитии и поддержке украинского языка в нашем государстве. Но ответ я не получил", - сетовал недавно один из "регионалов". Впрочем, как быстро выяснилось, "меньшевики" решили обойтись без посторонней помощи.

В перерыве между сессиями законопроект о государственной поддержке украинского действительно был зарегистрирован. По данным сайта ВРУ, "нунсовец" Николай Катеринчук предложил его еще 19 июля. Инициатива лидера "Европейской партии" оказалась своего рода детализацией норм Конституции. "Конституция Украины не уточняет требования к особенностям практического использования украинского языка как государственного языка Украины, так же как и не определяет обязательства органов власти в отношении к порядку формирования или сохранения государственного языка", - говорится в пояснительной записке к документу.

Законодательное предложение Николая Катеринчука не слишком объемно и легко делится на несколько логических частей. Для начала законопроект определяет, что именно должно стоять за статусом украинского как государственного, вплоть до "политкорректного" по нынешним временем уточнения "Обязательность использования государственного языка Украины не должна толковаться как запрет или преуменьшение права использования других языков на территории Украины". Еще один блок посвящен мерам по защите украинского (большей частью не слишком конкретных, кроме, разве что, указания поддерживать издание словарей и очерченной в слишком общих чертах, но примечательной инициативы содействовать изучению украинского за рубежом) и обеспечению прав на "использование государственного языка" в различных сферах общественной жизни.

Однако в сравнении с предложением Вадима Колесниченко и Сергея Кивалова самой интересной частью законопроекта Катеринчука остается глава 2. Она содержит перечень сфер, где использование украинского должно быть обязательным, и по ряду пунктов противоречит принятому, но не подписанному закону. Так, по мнению оппозиционера, строго украиноязычными должны быть:
  • деятельность госорганов и органов местного самоуправления (в том числе – в общении с гражданами);
  • именование госорганов, географических объектов, дорожных знаков; судопроизводство, избирательный процесс, законодательство; оформление "личных" и других (если этого требует закон) документов (вплоть до обязательства оформлять адреса "получатель телеграмм и почтовых отправлений" строго на украинском);
  • реклама СМИ (кроме тех случаев, когда средство массовой информации было основано для вещания на иных языках) и "другие сферы, определенные законом".

Таким образом, в случае принятия такой законопроект, с одной стороны, строго закрепит некоторые существующие нормы, с другой – поставит крест на многих предложениях "регионалов", включая, например, языковое "самоопределение" СМИ или рекламы. Но маловероятно, что парламентское большинство готово искать компромисс в подобном направлении…

Президент – всему голова?

Пока совместное законотворчество в защиту украинского языка остается под вопросом (и рискует там же остаться), пресловутому компромиссу, вероятно, нужно будет искать себе другие "инструменты". Один из возможных вариантов "сохранения лица" предложил еще готовый уйти в отставку Владимир Литвин, когда обратился к президенту с просьбой оценить, что приняли нардепы. С течением времени стало ясно, что Банковая при желании может примерить на себя роль арбитра. Представители Виктора Януковича уже заявляли, что глава государства планирует детально изучить инициативу своих однопартийцев, а уже потом – принимать какое-либо решение. "Президент и правительство четко определили свою позицию. Мы заявили, что досконально изучим предлагаемый закон, и если этот закон, выдвинутый двумя народными депутатами, содержит положения, которые необходимо изменить, если поправки к этому закону здравомыслящие, мы готовы пойти на компромисс, ибо поле для компромисса очень широкое", - повторил в интервью российскому "Завтра" Николай Азаров. А позже появилась информация о том, что процесс мог-таки пойти.

О создании комиссии, которая займется изучением языкового вопроса, 26 июля сообщил Леонид Кравчук. "Янукович мне позвонил. Сказал, что есть назначенная им группа специалистов. Они работают над тем, как улучшить тот законопроект. Или изменить его таким образом, чтобы украинский язык имел все возможности для развития", - рассказал глава Конституционной ассамблеи, который очень нелестно высказывается в адрес инициаторов языкового проекта. На следующий день представитель президента в парламенте прямо не подтвердил, но и не опроверг ведение подобной работы. "Президент готов к конструктивной работе. Он считает, что языковой вопрос должен быть решен раз и навсегда, но решен исходя из европейских стандартов. Не через противостояние, не через то, что кто-то кого-то должен передавить, а исходя из европейских стандартов", - пояснил народный депутат от ПР Юрий Мирошниченко, снова напомнив о том, что решение будет принято лишь тогда, "когда будет проанализировано исключительно с правовой точки зрения содержание этого закона". Не исключено, что Виктору Януковичу все-таки придется стать мерилом "европейских стандартов" и языковым миротворцем. Но многое зависит от того, как именно это будет выполнено.

Из слов Мирошниченко (как и Леонида Кравчука) пока сложно сделать вывод, станет ли президент ветировать спорный закон или подпишет его с оговоркой о необходимости принять поправки позже. В свете приближающихся выборов свои достоинства и недостатки есть и у "мягкого", и у "жесткого" варианта – так, ядерный электорат ПР, скорее всего, вряд ли положительно отнесется к вето, а противоположный лагерь не обязательно поверит в светлые перспективы, отложенные на будущее.. С другой стороны, нельзя забывать о том, что принимать сложное решение главе государства пока еще рано. Ведь языковой "мяч" по-прежнему остается на парламентской стороне поля.

Прежде чем на Банковой будет решено, как именно стоит поступить в сложившейся ситуации, закону Кивалова-Колесниченко еще предстоит "переварить" нынешнее затишье. Перед парламентским большинством открывается несколько сценариев. Во-первых, закон может быть подписан в нынешней форме – либо Владимиром Литвином, либо пришедшим ему на замену другим спикером. Во-вторых, результаты голосования могут быть отменены, и законодательная проблема вернется на круги своя. Но и тут можно поступить по-разному – либо действительно внести смягчающие поправки, не дожидаясь президентской критики (если она и последует), либо попытаться заново принять все тот же вариант, не меняя его принципиально. Именно этого опасаются в оппозиции. "Мы знаем, что у регионалов есть план по переголосованию языкового законопроекта. Он заключается в следующем: принимается постановление об отмене результатов голосования во втором чтении, которое не требует предварительного внесения в повестку дня. Далее они принимают поправку, которой отклоняют все две с половиной тысячи поправок документу, и голосуют его в целом", - считает "бютовец" Юрий Одарченко. И главная "опасность" такого пути, предупреждают в БЮТ-Б, заключается в том, что спикер лишится формального повода не подписывать закон. Само по себе заявление об отставке, судя по всему, им не является – другие проголосованные парламентом акты Владимиру Михайловичу после того уже приходилось подписывать…

Проверить правоту оппозиционеров, теоретически, можно будет через несколько дней. Рабочим вариантом разрешения организационно сложной ситуации остается внеочередная сессия ВРУ. После нескольких недель неясности оная все-таки была назначена на 30 июля. Пока еще наверняка неясно, будет ли в понедельник рассматриваться языковой вопрос. Но при желании в этот день народные избранники смогут разрубить законодательный гордиев узел в той степени, в которой им это подвластно, или создать несколько новых. Если, конечно, захотят что-либо делать именно сейчас, а не отложить это до горячей предвыборной осени.

27 июля 2012 г.
Ксения Сокульская, Подробности
//podrobnosti.ua/analytics/2012/07/27/849559.html

Следующая "битва за язык" уже близка? Фото РИA Новости

Анатолій Селіванов. Щодо реалізації народовладдя через органи державної влади в Україні


Згідно зі статтею 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга); виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (частина третя).

Влада Українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною, тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють владу в Україні, що походить від народу. Таким чином, Основним Законом України гарантовано здійснення народом влади через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5).

Таким чином, Основний Закон визначає дві форми народовладдя в Україні: реалізація влади народом безпосередньо та її здійснення через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У зв’язку з цим розрізняють представницьку та безпосередню демократію, в залежності від форми волевиявлення народу.

Загалом, представницьку форму здійснення народовладдя можна визначити як здійснення влади народом через спеціально уповноважені ним на те органи держави.

Згідно чинної Конституції України, народ безпосередньо обирає Верховну Раду України та Президента України, персональний склад яких формується шляхом загальнонародної виборчої процедури (статті 76, 103 Конституції України).

Верховна Рада України як представницький орган державної влади – парламент - є єдиним органом законодавчої влади, який має колегіальний характер і складається з чотирьохсот п’ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п’ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.

Верховна Рада здійснює функції законодавчої влади у межах конституційного поділу влад. Конституційний принцип встановлює врівноваження органів законодавчої і виконавчої влади, коли жодна з них не має переваг. До основних рис народного представництва в парламенті можна віднести: вираження ним загальнонаціональних, а не корпоративних чи групових інтересів; демократична виборча система; здійснення парламентського представництва виборним, колегіальним органом, який функціонує на постійній основі; захищеність парламентського представництва конституційними та іншими правовими гарантіями; колективна політична відповідальність перед народом шляхом проведення загальнонаціонального референдуму про довіру парламенту; встановлення відносин між народними депутатами та виборцями.

Народ, обираючи представницький орган, зокрема парламент, дає йому мандат здійснювати народний суверенітет від свого імені.

Обрання безпосередньо народом як Парламенту, так і Президента, визначає момент делегування владних повноважень від верховного суб’єкта влади – народу, до конкретних уповноважених структур. Таким чином, народ делегує свої суверенні права державним організаціям, щоб вони від його імені та в його інтересах реалізовували цю передану владу, - здійснювали представництво.

В умовах конституційного закріплення положень про розподіл влад, кожен загальнонародний обраний орган має свою компетенцію та відповідні повноваження (визначені в Основному Законі, який приймає, знову ж таки, сам народ, або від його імені спеціальний представницький орган (парламент).
Безпосередньо народом формувати весь державний апарат є неможливим. Тому обґрунтованим є формування державної ієрархії органами первинного представництва, як такими, що безпосередньо уповноважені народом. Таким чином, система державної влади, яка отримує уповноваження від Верховної Ради України та Президента України, виступає відносно народу органами вторинного представництва. Це так зване квазіпредставництво, або представництво, опосередковане попереднім представництвом. Саме момент цієї опосередкованості, коли первинний орган, отримавши владу безпосередньо від народу, частково переделеговує її окремим державним структурам, є характерною рисою вторинного народного представництва. Чи можна вважати такий механізм представництва у здійсненні народовладдя прийнятним і достатнім?

За горизонтальною структурою до таких органів належать ті, які формуються як спільно Верховною Радою України і Президентом України, так і кожним із органів первинного представництва окремо.

Верховна Рада України здійснює законодавче забезпечення діяльності державного апарату (п. 3 ст. 85, п. п. 12, 14, 17, 21 ст. 92 Конституції України), а також безпосередньо обирає Голову, Першого заступника та заступника Голови Верховної Ради України (ст. 88 Конституції України); призначає на посади та звільняє з посад Голову та інших членів Рахункової палати (п. 16 ст. 85 Конституції України); Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (п. 17 ст. 85 Конституції України); половини складу Ради Національного банку України (п. 19 ст. 85 Конституції України); половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (п. 20 ст. 85 Конституції України); висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади (п. 25 ст. 85 Конституції України); призначення третини складу Конституційного Суду України (п. 26 ст. 85 Конституції України); обрання суддів безстроково (п. 27 ст. 85 Конституції України); призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України (п. 35 ст. 85 Конституції України).

До повноважень Президента України належить утворення, реорганізація та ліквідування за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади (п. 15 ст. 106 Конституції України).

Президент України утворює суди у встановленому законом порядку (п. 23 ст. 106 Конституції України). Відповідно до ст.19 Закону України «Про судоустрій України та статус суддів» суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

До компетенції глави держави також належить призначення за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припинення їх повноважень на цих посадах (п. 10 ст. 106 Конституції України); призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях (п. 5 ст. 106 Конституції України); призначення половини складу Ради Національного банку України (п.12 ст.106 Конституції України); призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (п. 13 ст. 106 Конституції України); призначення на посади та звільнення з посад вищого командування Збройних Сил України, інших військових формувань (п. 17 ст. 106 Конституції України); призначення третини складу Конституційного Суду України (п. 22 ст. 106 Конституції України).

Як слід оцінювати народовладдя відносно існування інституту спільної компетенції парламенту і Президента України? Щодо спільної компетенції Верховної Ради України та Президента України в аспекті визначення персонального складу органів державної влади, то Конституцією України (статті 106, 85) передбачено призначення Президентом України на посаду за згодою Верховної Ради України та Верховною Радою України за поданням Президента України певних посадових осіб.

Згідно із частиною першою статті 106 Конституції України Президент України: призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку (пункт 9); призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади (пункт 11); призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України (пункт 14).

Справедливо зазначає у своєму Рішенні від 27 квітня 2000 року Конституційний Суд України (справа про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб) стосовно демократичного принципу поділу влади, що «хоча органи законодавчої, виконавчої та судової влади є самостійними у своїй діяльності в межах наданих їм повноважень, проте стабільність конституційного ладу досягається чіткою системою їх взаємостримувань і противаг». Відносно уповноважуючої функції народовладдя в частині її здійснення органами первинного народного представництва це означає, що процес внесення Президентом України пропозицій щодо кандидатур для призначення на посади згідно з вимогами Конституції України повинен здійснюватись у взаємодії з Верховною Радою України в межах парламентських процедур. Положення Конституції України передбачають досягнення згоди між Президентом України і Верховною Радою України і у вирішенні кадрових питань. Такий підхід обумовлений з одного боку, виключним представницьким статусом парламенту (як єдиного законодавчого органу) та президента (як голови держави та гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина), а з іншого, - ключовим характером державних органів, відносно яких органи первинного представництва вирішують кадрові питання (мають «спеціальний статус через особливість призначення» Рішення № 2-рп/2003 від 28 січня 2003 року (справа про повноваження Президента України реорганізовувати центральні органи виконавчої влади).

Об’єктом у представницьких владних відносинах виступають суспільні відносини, які мають публічний інтерес, а відтак такі, що потребують нормативного закріплення та індивідуального владного регулювання. Разом із тим, вони мають виключення: не можуть бути об’єктом питання визначення та зміни конституційного ладу (стаття 5 Конституції України), зміни території України (стаття 73 Конституції України), які належать до виключної прерогативи Українського народу. Рішення Конституційного Суду України від 5 вересня 2005 року щодо виключного права Українського народу змінювати конституційний лад не пройшло імплементацію у Конституцію України. Чи потрібно вносити ці зміни? Не виступають самостійним суб’єктом органи первинного представництва і щодо внесення змін до розділу І «Загальні положення», розділу ІІІ «Вибори. Референдум» і розділу ХІІІ «Внесення змін до Конституції України», де до завершального владного впливу потребується народне волевиявлення на референдумі.

Прийняття та скасування Конституції за логікою статей 5, 85 та 156 Основного Закону має відбуватися виключно шляхом всеукраїнського референдуму. Що стосується внесення змін до Конституції України, то вона містить виключення змістовного та процедурного характеру, передбачені статтями 157, 158 Основного Закону. Внесення інших змін до Конституції залежно від характеру новацій можуть реалізовуватися через представницьку, так і через використання представницької та безпосередньої форми здійснення народовладдя

Перший варіант передбачає внесення змін до Конституції України, за виключенням Розділу І «Загальні засади», Розділу ІІІ «Вибори. Референдум», Розділу ХІІІ «Внесення змін до Конституції України».

За цього варіанту законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України (стаття 154 Конституції України).

Після внесення законопроекту до Верховної Ради він може розглядатися на пленарному засіданні лише після здійснення попереднього конституційного контролю з боку єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні (частина перша статті 147 Конституції України), тобто за наявності висновку Конституційного Суду України про те, що законопроект відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України (стаття 159 Конституції України).

За наявності такого висновку законопроект схвалюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, і вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України (стаття 155 Конституції України). Процедура промульгації, право вето Президента України поширюється і на законопроекти про внесення змін до Конституції України, прийняті Верховної Радою.

Вітчизняна практика знає приклад, коли законопроект про зміни до Конституції може бути зумовлений рішеннями всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Конституційний суд України у своєму Рішенні N 3-рп/2000 від 27 березня 2000 року (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою) виходячи з положень статей 69, 72 Конституції України, вважає, що у разі схвалення всеукраїнським референдумом за народною ініціативою питань про внесення змін до Конституції, ці питання є обов'язковими для розгляду і прийняття рішень відповідними органами державної влади в порядку, визначеному Конституцією України, зокрема її розділом XIII «Внесення змін до Конституції», та законами України.

Другий варіант передбачає внесення змін до Розділу І «Загальні засади», Розділу ІІІ «Вибори. Референдум», Розділу ХІІІ «Внесення змін до Конституції України» Основного Закону.

За цього варіанту законопроект подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови наявності висновку Конституційного Суду України про відповідність законопроекту статтям 157, 158 Основного Закону, та його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання (статті 156, 159 Конституції України).

Таким чином, прийняття (скасування) та внесення змін до Конституції України передбачає збалансованість дій Президента України, народних депутатів України, Верховної Ради України при реалізації волі народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Безпосередня реалізація волі народу у вигляді всеукраїнського референдуму виступає як обов’язковий атрибут установчої функції народовладдя у випадку прийняття (скасування) Конституції або внесення змін до розділів, які закріплюють конституційний лад у державі.

Конституція України у ст.ст. 72, 74 встановлює умови, за яких Український народ безпосередньо здійснює компетенцію державного органу влади. Предмет всеукраїнського референдуму за народною ініціативою обмежений лише стосовно податків, бюджету та амністії, а відтак, здійснення народом законодавчих повноважень парламенту відносно інших питань є в сфері його правосуб’єктності. Втім, і в зазначеному випадку реалізація безпосередньої форми народовладдя повинна бути забезпечена відповідними органами державної влади.

В цьому аспекті, на окрему увагу заслуговує питання про можливість прийняття всеукраїнським референдумом законів України, внесення до них змін або скасування цих законів, тобто стосовно проведення законодавчого референдуму, а також питання, чи є такий референдум формою здійснення державної влади безпосередньо народом.

З цього приводу, Конституційний Суд України у Рішенні № 6-рп/2008 від 16 квітня 2008 року (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) зазначив, що референдум може бути проведений на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області (частина друга статті 72 Конституції України).

При цьому, положення статті 75 Конституції України, за яким єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, не означає, що народ безпосередньо на референдумі не може приймати закони, оскільки саме народ є єдиним джерелом влади в Україні (частина друга статті 5 Конституції України). Свою правову позицію Конституційний Суд України виклав у Рішенні від 14 грудня 2000 року №15-рп/2000 (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України): «Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України). Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам» (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини).

У статтях 91, 92, 93, 94 Конституції України послідовно регламентується порядок здійснення Верховною Радою України передбаченого пунктом 3 частини першої статті 85 Основного Закону України повноваження приймати закони: визначається необхідна для схвалення законопроектів кількість голосів народних депутатів України, коло питань, які вирішуються виключно законами України, а також визначаються суб'єкти права законодавчої ініціативи, порядок підписання, оприлюднення або повернення законів до парламенту для повторного розгляду і умови набуття ними чинності.

Положення частини 2 статті 94 Конституції України свідчить, що процедура підписання і оприлюднення законів, встановлена нею, не застосовується до законів, прийнятих референдумом.

Рішення всеукраїнського референдуму щодо прийняття законів є остаточним і не потребує будь-якого затвердження, в тому числі Верховною Радою України.

В аспекті реалізації народовладдя через органи державної влади, доречно згадати про норму ст. 124 Конституції України яка визначає, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів та присяжних.

Згідно частини 3 статті 32 нового Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється колегіально судом у складі трьох професійних суддів, а за клопотанням обвинуваченого – судом присяжних у складі двох професійних суддів та трьох присяжних. Кримінальне провадженні у відношенні кількох обвинувачених розглядається судом присяжних у відношенні всіх обвинувачених, якщо хоча б один з них заявив клопотання про такий розгляд. Параграф 2 Глави 30 зазначеного Кодексу врегульовує питання провадження у суді присяжних, визначає порядок виклику присяжних, його права та обов’язки, відбір присяжних у суді, приведення присяжних до присяги, порядок наради і голосування у суді присяжних тощо.

Отже, використовуючи конституційно закріплені положення про розподіл влад, умовно виділяють такі підфункції: законодавча - здійснюється народом безпосередньо чи через загальнонаціональний представницький орган з метою вираження його інтересів і державної волі, втілюючи її в законах та інших актах законодавства; виконавча – здійснення народом через органи первинного та вторинного представництва діяльності, спрямованої на виконання законів та забезпечення життєдіяльності суспільства; судова – здійснення народом через органи вторинного представництва діяльності, спрямованої на захист прав і свобод громадян, вирішення спірних питань, що виникають в процесі розвитку суспільства.

На підставі аналізу чинного законодавства України можна говорити про контрольну функцію народовладдя, що полягає у поінформованості народу щодо здійснення делегованої влади та здатності подолання нелегітимних наслідків такої діяльності з її боку.

Нормативного закріплення окремі аспекти цієї функції знаходять у Законі України «Про Регламент Верховної Ради України», Законі України «Про статус народного депутата України», Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», Законі України «Про звернення громадян», Законі України «Про інформацію», Законі України «Про об’єднання громадян», Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», Законі України «Про телебачення і радіомовлення», Законі України «Про державну службу в Україні» тощо.

В аспекті питань реалізації народом наданої йому влади, слушно зазначити про закріплене у статті 38 Конституції України право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Це принцип, який реалізується, в першу чергу, за допомогою політичних прав і свобод громадян.

Право громадян на управління державними справами – це реалізація принципу народовладдя, яка розкривається у низці конкретних правових форм здійснення громадянами згаданого права:

1) вибори (Конституція України, Закон України «Про вибори народних депутатів України», Закон України «Про вибори Президента України», Закон України «Про Центральну виборчу комісію»);

2) референдум ( Конституція України, Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», Закон України «Про Центральну виборчу комісію», Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

3) народні обговорення. Цей правовий інститут на конституційному рівні прямо не передбачений. Проте аналіз конституційних положень дає можливість зробити висновок про опосередковане регулювання народних обговорень через конституційні характеристики України, закріплення принципу народовладдя, права народу здійснювати владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування (стаття 5), надсилати індивідуальні чи колективні звернення в державні органи і органи місцевого самоврядування (стаття 40), брати участь в місцевому самоврядування як інституті самоорганізації населення, що не входить в систему державної влади (статті 5, 38, розділ ХІ), необмеженість прямих форм народовладдя (стаття 69), виступати з ініціативою проведення референдуму (стаття 72).

Пряме правове регулювання всенародних обговорень (як інституту і як права громадян на особисту участь в законодавчому процесі) передбачено в інших законодавчих актах. Зокрема в статтях 114, 115 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» передбачена можливість винесення на всенародне обговорення законопроекту за наслідками першого читання. Зазначена процедура передбачає опублікування законопроекту у визначеному Верховною Радою друкованому засобі масової інформації для всенародного обговорення, доопрацювання його головним комітетом з урахуванням наслідків обговорення і подання на повторне перше читання.

Крім того, стаття 8 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» встановлює норму, що винесений на референдум проект закону, рішення обговорюється в межах України або тієї адміністративно-територіальної одиниці, де проводитиметься референдум. Задля реалізації такої настанови, всі рішення, що стосуються референдуму, а також проекти законів, інших рішень, які виносяться на референдум, підлягають опублікуванню засобами масової інформації.

4) опитування громадської думки. Згідно статті 47 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» опитування громадської думки, що проводяться в іншому порядку, ніж передбачено цим Законом, або з питань, які відповідно до Закону не можуть виноситися на всеукраїнський та місцевий референдуми, не мають статусу дорадчого опитування громадян України (консультативного референдуму) і правових наслідків, що з цього випливають.

Отже законодавче закріплення отримали певні форми здійснення безпосередньої форми народовладдя. Такий статус зумовлений їх особливим значенням та вагомістю в системі демократії. Для концептуальної позиції важливо, щоб члени Комісії з питань народовладдя визначили достатність форм реалізації влади народом через державні органи (частина друга статті 5 Конституції України) або вказали на необхідність внесення змін щодо реального здійснення народовладдя в аспекті його забезпечення.

Законодавчі обмеження можливостей
реалізації народного волевиявлення

Звертаємо увагу членів Комісії, що особливу гостроту набувають питання, які вказують, що згідно статті 69 Конституції України народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією. Всеукраїнський референдум проголошується також за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (ст. ст. 72-73).

У національному законодавстві передбачені наступні предмети референдумів:

1) визначення та зміна конституційного ладу в Україні (ч. 2 ст. 5 Конституції України);

2) затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень (ст. 156 Конституції України, п. 1 ст. 3 Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми»);

3) прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень, (п. 2 ст. 3 Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми»);

4) прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів (п. 3 ст. 3 Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми»);

5) питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них (ст. 5 Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми»);

6) зміна території України ( ст. 73 Конституції України);

7) з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, Президента України (ст. 13 Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми»).

Разом із тим законодавчо закріплені обмеження на проведення референдумів щодо питань податків, бюджету та амністії (ст. 74 Конституції України).

Аналіз чинного вітчизняного законодавств дозволяє, окрім того, виокремити певні обмеження щодо можливостей реалізації зазначеної конституційної норми.

Так, згідно Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» на всеукраїнський референдум не виносяться питання (ч. 3 ст. 5):

- віднесені законодавством України до відання органів суду прокуратури;
- питання амністії та помилування;
- питання про вжиття державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров'я та безпеки громадян;
- питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.

Крім того, законом визначено обмеження щодо питань місцевого референдуму, а саме на місцеві референдуми не виносяться питання про:

- скасування законних рішень вищестоящих органів державної влади і самоврядування;
- питання, віднесені до відання органів суду і прокуратури;
- питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції відповідної місцевої Ради народних депутатів та її виконавчих і розпорядчих органів.

Законодавець у статті 6-1 Закону закріплює ще одне обмеження на проведення референдумів, згідно якого проведення референдумів з питань, що не відносяться до відання Республіки Крим та органів місцевого і регіонального самоврядування адміністративно-територіальних одиниць в Україні, не допускається, а результати таких референдумів визнаються такими, що не мають юридичної сили.

Обмежувальний характер щодо конкретного предмета референдуму мають також норми чинної Конституції України, якими чітко закріплено повноваження щодо призначення/проголошення всеукраїнських референдумів Президента України (частина перша статті 72, пункт 6 частини першої статті 106, частина перша статті 156) та Верховної Ради України (частина перша статті 72, стаття 73, пункт 2 частини першої статті 85).

Законодавець також визначив певні обмеження в частині кількісного визначення обмеження осіб, що взяли участь у референдумі. Так, частиною 8 статті 41 Закону визначено, що референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених у списки для голосування, а референдум з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради України та Президента України визнається таким, що не відбувся, якщо у ньому взяло участь менше двох третин від загальної кількості громадян, внесених у списки для голосування.

Певним видом обмеження можна вважати також норму, згідно якої повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII Конституції України з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання (статті 156, 159 Конституції України).

По цих питаннях членам Комісії необхідно визначитись для вирішення обсягу необхідних конституційних змін (положення статті 5 Конституції України, або визнати мотивацією відсутність внесення змін до положень частини першої статті 5).

25.07.2012
Прес-служба Президента України Віктора Януковича
//www.president.gov.ua/news/24878.html

16.10.2012 Доповідь Комісії з питань здійснення народовладдя щодо розуміння і реалізації конституційних положень «влада народу» 

Фото Макс Левин
//lb.ua/news/2011/08/24/111802_militsiya_primenila_k_mitinguyushchim_.html