пʼятниця, 30 листопада 2012 р.

Валерій Євдокимов. Місце Вищої ради юстиції в системі правосуддя України


Виступ Євдокимова В.О.
на засіданні постійно діючого методологічного семінару «Сучасний конституційний процес в Україні: проблеми теорії і практики»

У суспільстві, організованому згідно з принципами демократії, дуже важливо мати належно організовану судову систему, спроможну забезпечити всім громадянам доступ до безстороннього й неупередженого судді, і таку судову процедуру, в якій право визначалося б виключно на підставі доведених фактів і закону. Саме таку ідею законодавець спромігся закласти в Конституції України, адже у незалежному судочинстві суддям відводиться особлива роль, оскільки судова влада надається судді особисто.

Для створення механізму забезпечення незалежності судової влади та реалізації основних засад та принципів судочинства Основним Законом України та Законом України «Про Вищу раду юстиції» були запроваджені новели щодо формування суддівського корпусу. Розділом VІІІ Конституції України були закладені конституційні основи створення і діяльності нового інституту в системі правосуддя, який раніше був невідомий вітчизняній практиці, – Вища рада юстиції.

Формування вище зазначеного органу розпочалося у вересні 1996 року на ІІІ позачерговому з’їзді суддів України. До першого склад Вищої ради юстиції увійшли найповажніші представники юридичної еліти: В.Євдокимов, О.Борисенко, В.Бутенко, Т.Варфоломієва, Л.Ізовітова, С.Ківалов, В.Медведчук, В.Тацій та інші. Свою діяльність Вища рада юстиції розпочала 31 березня 1998 року.

Однак, з метою більш широкого розуміння специфіки роботи Вищої ради юстиції є необхідність в дослідженні міжнародного досвіду щодо діяльності подібних інститутів. Зокрема, у Конституції Федеративної Республіки Німеччини у розділі ХІ що має назву «Правосуддя», містяться детальні положення стосовно юрисдикції судів, правових гарантій громадян та основних принципів здійснення правосуддя. Крім того, у Конституції широко трактується поняття судової влади, яка відповідно до статті 92 юрисдикційно доручається суддям та здійснюється конституційним судом, федеральними судами і судами земель. Питання щодо обрання безпосередньо визначається федеральним парламентом ФРН на термін 12 років щодо суддів Федерального конституційного суд: половина з них обирається бундестагом і половина – бундесратом. Судді можуть бути усунені з посади лише за рішенням Федерального суду землі. Дисциплінарне переслідування порушується міністром юстиції ФРН або однієї із земель.

Конституція Франції містить дещо іншу модель конституційного регулювання діяльності судової влади. Згідно зі статтею 65 Конституції, очолюється президентом Республіки, а його заступником є міністр юстиції. До її складу входять дев’ять членів, які призначаються на чотири роки президентом Республіки з числа суддів (зокрема трьох членів Касаційного суду) і інших державних службовців. Вища рада магістратури, крім участі в призначені суддів, розглядає справи про їх дисциплінарні проступки, але вже у відсутності президента Республіки і міністра юстиції.

Так, у статті 117 Конституції Іспанії вказується, що «судова влада походить від народу і здійснюється від імені Короля суддями і магістратами, які незалежні, незмінювані, відповідальні перед законом і підкоряються тільки закону». Судді призначаються на свої посади або президентом Республіки (судді трьох найважливіших установ), або урядом за поданням міністерства юстиції і судів.

Специфічна система конституційного регулювання судової влади склалася у неєвропейських державах. Так, у Конституції Японії судовій системі присвячено VІ розділ, що має назву «Судова влада». З погляду адміністративно-правового регулювання важливими є наступні положення: 1) жоден адміністративний орган не може здійснювати судову владу з правом остаточного розв’язання; 2) усі судді незалежні і діють, додержуючись своєї совісті, при цьому керуються тільки Конституцією і законами. Крім того, Конституцією Японії заборонено створення спеціальних судів.

Отже, трактування інституту Вищої ради юстиції та її конституційне регулювання в зарубіжних країнах різні, що пояснюється перш за все їх державно-правовою традицією та певним етапами розвитку державотворення. Та все ж порівняльний аналіз відповідних положень Німеччини, Франції, Іспанії, Японії дає підстави визначити ряд загальних рис. Зокрема, що стосується формування суддівського корпусу та кар’єри суддів, їх призначення на посаду, дисциплінарної відповідальності тощо. Так, Вищі ради магістратури у Франції вирішують усі питання, що стосуються діяльності суддів. У зазначених країнах та ряді інших країн Вища рада магістратури – це особливий орган державної влади, основне завдання якого – добір кандидатур на посади суддів і прокурорів, а також здійснення дисциплінарної функції щодо суддів. Переважно у Вищій раді магістратури головує президент держави. Члени цієї ради можуть призначатися президентом (Франція, Алжир), обиратися палатами парламенту (Румунія) або визначаються іншим способом.

Аналогічно до цих органів, однак з особливостями українського державотворення була створена Вища рада юстиції, а на основі міжнародного досвіду були сформульовані та прийнятті статті спеціального Закону, в якому зазначено, що Вища рада юстиції є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

Однак, як показав досвід роботи Вищої ради юстиції, сьогодні з урахуванням потреби реформування правової системи, гармонізації законодавства України з міжнародним правом, принципами та стандартами Ради Європи, повноваження Вищої ради юстиції мають бути розширені.

Так, зокрема автором розроблені та подані на розгляд Комісії Конституційної Асамблеї концептуальні пропозиції щодо змін до VIII Розділу Основного Закону держави. В даній роботі автор висвітлює пропозиції відповідно до теми роботи, зокрема текст статті 131 Конституції України щодо найголовніших питань пов’язаних з процедурою обрання Вищої ради юстиції та розширенням її повноважень щодо призначення та звільнення суддів зі своїх професійних посад. За новелами автора судді займають свої посади безстроково, а граничний вік перебування на посаді збільшується до 70 років. На посаду судді може бути рекомендований Кваліфікаційною комісією суддів громадянин України не молодший30 років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше як 5 років, а на посаду судді Верховного суду України може бути рекомендований громадянин України не молодше 40 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи на посаді судді не менше як 15 років. Таким чином підвищується вік та стаж з якого особа може займати посаду судді з метою більш якісної підготовки професійних кадрів.

Наступною новизною є процедура призначення та звільнення суддів з посади. Призначення на посаду професійних суддів здійснюється Указом Президента України за поданням Вищої ради юстиції, однак при цьому рішення Вищої ради юстиції може бути скасовано тільки рішенням суду. Окрім цього, за пропозиціями автора до повноважень Вищої ради юстиції належить прийняття рішення про звільнення суддів з посад всіх рівнів, здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів всіх рівнів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорів.

Мета вище зазначеного положення полягає у максимально можливому відстороненні законодавчої та виконавчої влади від судочинства України.

Щодо питання формування: Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. З’їздом суддів України обираються п’ятнадцять членів Вищої ради юстиції, З’їздом юристів України – чотири члена Вищої ради юстиції, також до складу Вищої ради юстиції входить за посадою Генеральний прокурор України. Однак, при цьому члени Вищої ради юстиції, окрім Генерального прокурора України, працюють на постійній основі, мають спеціальний статус і не є державними службовцями.

Одна із особливих пропозицій полягає у віднесенні Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та судової адміністрації України до структурних органів Вищої ради юстиції, що дасть можливість концентрації усіх питань щодо судочинства в України в одному конституційному органі.

Цілі впровадження вище зазначених пропозицій полягає у забезпеченні ефективного правосуддя, дотримання законності та реалізації наступних принципів: по – перше, незалежність від впливу інших гілок влади, по – друге, незалежних від зацікавлених в результаті справи сторін, та останнє – об’єктивність у своїй справедливості та безкорисності.

Дотримання цих принципів та вдосконалення такого інституту, як Вища рада юстиції гарантує кожному громадянинові повну реалізацію прав і свобод, забезпечення належного судочинства, підґрунтям існування якого є фундаментальні цінності демократії.

В.О. ЄВДОКИМОВ
Голова Союзу юристів України

____________
//www.nbuv.gov.ua/asambleya/arh/Bul_8.pdf


//khopyor.moy.su/forum/65-806-1

Юрій Шемшученко. Концептуальні питання удосконалення конституційних засад правосуддя в Україні


Вступне слово Шемшученка Ю.С.
на постійно діючому методологічному семінарі «Концептуальні питання удосконалення конституційних засад правосуддя в Україні»

Проблема реформування судової влади є однією з найбільш актуальних конституційних проблем. Як відомо, перша концепція судово-правової реформи у незалежній Україні була схвалена ще у 1992 р. Конституція 1996 р. не у всьому послідовно врегулювала питання правосуддя. Внаслідок цього за 20 років ми створили значною мірою корумпованого і недостатньо ефективного монстра, не здатного належним чином захищати права фізичних і юридичних осіб.

Не можна сказати, що у нас не вживалося заходів, спрямованих на удосконалення судової гілки влади. Нагадаю, зокрема, що у 2010 році було прийнято новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів», а у червні 2012 року – Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення гарантій незалежності суддів».

Зараз в Адміністрації Президента України підготовлено проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України щодо посилення гарантій незалежності суддів». Певні напрацювання з цього питання має і Комісія Конституційної Асамблеї з питань правосуддя.

Разом з тим не можна не бачити серйозної концептуальної вади цих заходів. Вони не мають системного характеру і не ув’язані належним чином на конституційному рівні з організацією державної влади в цілому. А без чіткого концептуального визначення місця і ролі судової влади в системі законодавчої і виконавчої влади, принципів судоустрою і діяльності органів правосуддя марно розраховувати на істотні зрушення у цій галузі.

Справа не тільки у посиленні гарантій незалежності суддів. Не менш важливо забезпечити належний доступ до правосуддя усім громадянам, а також законність у відправленні правосуддя. Йдеться, також, про вироблення стандартів оцінки діяльності суддів, посилення відповідальності суддів за свою діяльність.

Правознавці вже багато разів обговорювали різні аспекти реформи правосуддя. У цьому контексті хотілося б, щоб наша дискусія була більш конструктивною. Ми вже маємо ряд пропозицій щодо удосконалення редакції конституційних статей з питань судоустрою і правосуддя від членів Конституційної Асамблеї.

Тепер слід прискорити пошук узгоджених на теоретичному рівні нових конституційних формул з питань судоустрою і правосуддя на основі вітчизняного і європейського досвіду.

Шемшученко Юрій Сергійович,
заступник Голови Конституційної Асамблеї,
директор Інституту держави і права імені В.М.Корецького,
академік НАН України, доктор юридичних наук, професор

____________
//www.nbuv.gov.ua/asambleya/arh/Bul_8.pdf


//www.rosconservator.ru/articles/13/

Марина Ставнійчук. Відповідь на загрози унітарності та територіальній цілісності України


Реформа, з якою Україна запізнюється на 20 років

Одна із загальноусталених парадигм розвитку та становлення сучасної демократичної держави полягає у пошуку механізмів ефективності влади, насамперед через вибудову оптимального балансу централізації та децентралізації влади.

Здається, немає сьогодні жодної країни, в якій би не точилися дискусії, а то й боротьба між центром, регіонами та місцевими громадами. Більше того, практика свідчить, що в тих країнах, у котрих цього балансу більшою мірою досягнуто, людина, її права та свободи захищені більше, держава володіє ефективним інструментарієм публічно-владного управління, що базується насамперед на довірі до неї людей, а самі люди готові і здатні до ефективної участі у вирішенні місцевих та державних завдань. Такі суспільства й держави — ефективні.

Сьогодні в Україні склалася ситуація «вікна можливості» для реалізації найзначнішого реформаторського проекту періоду новітньої незалежності України. Що викликано, з одного боку, об’єктивними внутрішніми та зовнішніми чинниками, які мають політично мотивувати центральну владу, з іншого — повним вичерпанням місцевим самоврядуванням своїх внутрішніх ресурсів.

Реалізація справжньої реформи місцевого самоврядування в нинішніх умовах може бути відповіддю на загрози унітарності та територіальній цілісності України.

Заради об’єктивності зазначимо, що за роки незалежності Української держави було закладено конституційно-правові, законодавчі, організаційні, матеріально-фінансові засади місцевого самоврядування як самостійної складової конституційного ладу України. Стаття 7 Конституції України передбачає, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Розділ XI «Місцеве самоврядування» регулює засади організації та функціонування місцевого самоврядування, закріплює основні підходи до розмежування компетенції між різними рівнями органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Після ухвалення Конституції України було прийнято базовий Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні». Згодом було також прийнято Закони України «Про статус депутатів місцевих рад», «Про столицю України — місто-герой Київ», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про органи самоорганізації населення», «Про асоціації органів самоврядування». Крім того, Українська держава ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядування та Додатковий протокол до Європейської хартії місцевого самоврядування про право участі у справах місцевого органу влади.

Проте далі, як пише відомий український фахівець із питань місцевого самоврядування Микола Пухтинський: «пішли хвилі очікуваних сподівань реформування та розчарування й відступу від нього». Це стосується спроб проведення адміністративної реформи у 1998—2000 роках; так званого другого етапу конституційної реформи 2004 року (закон №3207-1) (не схвалений, що й «поховало» політреформу-2004). Ці «хвилі» засвідчили: у політикуму не було стратегічного бачення розвитку країни, трансформації системи публічної влади загалом, місцевого самоврядування зокрема; а в керівництва держави — політичної волі та бажання здійснювати справжнє реформування.

Сьогодні більшість представників органів місцевого самоврядування, незалежно від партійного квитка (і члени Партії регіонів, і ВО «Свобода», і незалежні самовисуванці та ін.), лідери асоціацій органів місцевого самоврядування, експерти й фахівці-практики одностайно стверджують, що у місцевому самоврядуванні нагромадилася критична маса проблем, які можуть вибухнути в будь-який час.

Очевидно, правове регулювання та практики місцевого самоврядування не задовольняють сучасних потреб України і не відповідають Європейській хартії місцевого самоврядування. Невиконання ж положень хартії і, як наслідок, узятих на себе зобов’язань, є істотною перепоною на шляху реалізації курсу на інтеграцію до Європейського співтовариства, задекларованого Україною. У зв’язку з цим слід зауважити, що з весни нинішнього року Україна знову перебуває під моніторингом з боку Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи щодо стану місцевого самоврядування. Останній такий комплексний моніторинг системи регіонального та місцевого управління й стану місцевої та регіональної демократії в Україні було проведено у 2001 році. За результатами моніторингу ухвалено Рекомендацію №102 (2001) Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи «Щодо стану місцевої та регіональної демократії в Україні», яка містила критичну оцінку стану місцевої демократії в Україні та комплексний перелік заходів, рекомендованих нашій державі для виправлення ситуації. Попри окремі зроблені кроки, ситуація за останні 10 років не змінилася. Як кажуть, «віз і нині там». До осені 2013 року Україна має здійснити конкретні кроки, спрямовані на виправлення ситуації.

Водночас у Посланні до Верховної Ради України президента України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2012 році» Віктор Янукович чітко визначив орієнтири майбутньої реформи місцевого самоврядування: розширення прав територіальних громад (міст, сіл), бюджетна децентралізація та реформа системи публічних послуг (адміністративних, соціальних і комунальних).

Однак значна частина нормативно-правових новацій у цій сфері, запропонованих як урядовцями, так і окремими народними депутатами, не відповідають визначеним главою держави пріоритетам реформи місцевого самоврядування і призводять до розбалансування системи врядування на місцях.

Так, за останні два роки було прийнято понад два десятки законів України, які істотно обмежують права органів місцевого самоврядування, суперечать державному курсу на децентралізацію управління, а ще більше — зареєстровано у вигляді законопроектів та активно лобіюються окремими посадовими особами і народними депутатами. Починаючи з того, що обласні та районні ради більше не мають права затверджувати правила благоустрою на своїй території, і закінчуючи тим, що ці представницькі органи місцевого самоврядування позбавляються права участі у формуванні пропозиції до програм і заходів, включно з інвестиційними програмами (проектами), котрі можуть реалізовуватися за кошти державного фонду регіонального розвитку у наступному бюджетному періоді. Показовий у цьому контексті законопроект, який передбачає затвердження урядом штатних розписів міськвиконкомів!

У жовтні 2012 року президент України під час візиту до Криму публічно жорстко розкритикував плани надмірної централізації дозвільної системи в рамках компетенції Мінекології, вказавши на необхідність збереження відповідних повноважень на місцях.

Тенденція до концентрації повноважень у міністерствах та відомствах на центральному рівні є головною перешкодою на шляху впровадження належного врядування.

При цьому більшість територіальних громад у сільських територіях неспроможні виконувати власні повноваження. Дотаційність 5419 місцевих бюджетів становить понад 70%, 483 територіальні громади на 90% утримуються за рахунок коштів державного бюджету. Через 5 років ми матимемо ситуацію, коли держбюджет на 70% фінансуватиме вирішення місцевих проблем. Більшість громад із населенням до 500 осіб не має бюджетних установ, які надають послуги населенню. Відповідно — послуги недоступні або неякісні. Поглиблюється криза муніципальної інфраструктури, виникають загрози техногенних катастроф на тепломережах та каналізації. В системі дедалі чіткіше простежуються: неефективне управління та нецільове використання коштів, майна й інших місцевих ресурсів; відсутність нормативів публічних послуг та методології визначення їхньої вартості.

В Україні є проблема великої диспропорції адміністративно-територіальних одиниць, кількості населення, соціально-економічного потенціалу. У нас досі немає базового закону про засади адміністративно-територіального устрою. Діє Положення Ради УРСР від 1981 р. «Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою», яке багато в чому суперечить чинному Основному Закону України. «Система адміністративно-територіального устрою базується на поселенській мережі…». Відповідно, категорії поселень визначаються на основі кількості населення, рівня урбанізації, характеру економічної діяльності тощо. Немає єдиних стандартів для визначення «базової одиниці адміністративно-територіального устрою — громади».

Особливої актуальності проблема дублювання повноважень та їх ієрархія набуває для специфічних міст, так званих «матрьошок», на території яких діють кілька інших адміністративно-територіальних одиниць (наприклад, селищ), але які не мають своєї територіальної громади. Нині на території нашої держави у підпорядкуванні 88 міст перебувають 36 міст, 207 селищ міського типу, 128 селищ та 190 сіл, у яких діють 40 сільських, 119 селищних і 35 міських рад.

Містобудування ґрунтується на радянській експлуатаційно-споживчій моделі, отриманій нами у спадок від радянської індустріальної епохи, яка щодня морально і технологічно застаріває. Розвиток міст та поселень було підпорядковано принципу виробничої доцільності, а сама територіальна громада розглядалася з точки зору обслуговування економічних об’єктів.

Новітня економіка, до якої ми прагнемо, ґрунтується на зайнятості населення з досить високим рівнем доходів, що дозволяє здійснювати якісне відтворення населення (робочої сили); професійній різноманітності, найбільш адекватній запитам та інтересам жителів; беззбитковості виробництва відносно планувальної організації міста й екологічної ситуації. Тому одним із важливих чинників, який може істотно вплинути на процеси модернізації економіки міст, як і країни в цілому, стає якість міського середовища.

На сьогодні практика показує, що структурні реформи (освіти, медицини, адміністративна тощо) не пов’язані між собою у часі та просторі. У підсумку ми постійно зіштовхуємося як із неефективністю, так і з несприйняттям людьми цих реформ. По суті, лише реформа місцевого самоврядування на низовому рівні може вирішити питання прив’язки решти соціально-економічних реформ до конкретної громади та конкретної людини.

У територіальних громадах зростає дефіцит місцевої демократії, відчувається відчуженість місцевої влади від населення, закритість і непрозорість діяльності, високий рівень корупції в органах місцевої влади. З іншого боку, у жителів територіальної громади немає навичок самоорганізації, безпосередньої і постійної участі у вирішенні питань місцевого значення.

Фахівці констатують недостатність діалогу органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування, їх асоціаціями. Згідно із Законом України «Про асоціації органів місцевого самоврядування», передбачено консультації державних органів із асоціаціями органів місцевого самоврядування щодо проектів законодавчих актів із питань місцевого та регіонального розвитку, а також надання таких законопроектів асоціаціям на висновки. Попри те, що Доручення президента України №1-1/2241 з цього питання було прийняте ще 27 вересня 2011 р., до останнього часу лише консультації стосовно проекту Державного бюджету України на наступний рік було визначено як обов’язкову практику, решта обов’язків державних органів у цій сфері залишалися, фактично, факультативними і не здійснювалися. Лише 21 листопада 2012 р. уряд постановою №1065 вніс до регламенту Кабінету міністрів України відповідні зміни. Відтепер «у засіданні Кабінету Міністрів під час розгляду питань, що стосуються функціонування місцевого самоврядування, прав та інтересів територіальних громад, місцевого та регіонального розвитку, може брати участь уповноважений представник всеукраїнських асоціацій органів місцевого самоврядування з правом дорадчого голосу». Окрім того, «під час підготовки проекту акта Кабінету Міністрів з питань, що стосуються функціонування місцевого самоврядування, прав та інтересів територіальних громад, місцевого і регіонального розвитку (згідно з тематикою консультацій, визначених Законом України «Про асоціації органів місцевого самоврядування»), такий проект акта в обов’язковому порядку надсилається всеукраїнським асоціаціям органів місцевого самоврядування». Юридична казуїстика знову бере гору, бо сам факт надсилання не означає обов’язкового врахування або принаймні розгляду позиції.

Останні десять років ми постійно говоримо про необхідність реформи. Сьогодні проти неї також ніхто відкрито не виступає. Однак насправді чиниться жорсткий чиновницькій спротив. Це підтвердять усі, хто на науковому, експертному рівні у різні часи був причетний до генерування реформи місцевого самоврядування. Або реформа «заговорюється», або більшість її заходів відверто імітуються.

З одного боку, ми свідомі того, що частина бюрократичного апарату панічно боїться самої ідеї реформування системи органів місцевого самоврядування. Оскільки це призведе до втрати ними повноважень, руйнування «сірих» схем землекористування та припинення безперешкодного доступу до бюджетів різних рівнів. Інша частина також не хоче реформи, бо після трансформації системи їм доведеться справді забезпечувати якість публічних послуг населенню, а не продавати довідки та дозволи.

Отже, очевидно, що пропоновані зміни у сфері місцевого самоврядування зазнавали поразок через відсутність чіткої однозначної політичної волі вищого політичного керівництва, несистемність і половинчастість рішень, непрозорість та відсутність справжньої відкритості, брак постійного діалогу з проблемних питань. Однак міжнародний досвід свідчить, що у всіх країнах, у котрих успішно відбулася децентралізація, реформа місцевого самоврядування була результатом копіткого пошуку компромісів та відвертого, публічного діалогу влади, територіальних громад і громадянського суспільства.

Нині президент України зазначає, що

«здійснення реформування місцевого самоврядування має відбуватися на засадах децентралізації, деконцентрації владних повноважень, субсидіарності, консолідації ресурсного забезпечення і стратегічного планування розвитку територіальних громад, що вимагає зважених кроків щодо законодавчого вирішення нагальних проблем місцевого та регіонального розвитку в контексті державної регіональної політики, бюджетної, податкової та муніципальної реформ із дотримання положень Європейської хартії місцевого самоврядування».

Виступаючи у червні 2012 року на першому засіданні Конституційної асамблеї, глава держави першочерговим пріоритетом поставив завдання конституційного оновлення положень щодо місцевого самоврядування в контексті реформи місцевого самоврядування в Україні.

При цьому на виконання доручення президента України №1-1/2241 від 27.09.2011 р. Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства розробило і подало в Кабінет міністрів України першу редакцію проекту Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. Цей проект концепції отримав у цілому позитивний висновок, у тому числі Центру експертизи реформ місцевого самоврядування Ради Європи, Генерального директорату з питань демократії та політичних справ. 24 квітня 2012 року проект підтримала в цілому Координаційна рада з питань розвитку громадянського суспільства при президентові України. Однак на засіданні Кабінету міністрів України 21 травня ц.р., на пропозицію з голосу міністра юстиції України, проект відповідного розпорядження уряду про схвалення проекту концепції було знято з розгляду. Термін повернення до розгляду урядом цього питання не визначався.

Тому, з ініціативи адміністрації президента України, спільно з фахівцями Мінрегіонбуду, представників усіх асоціацій органів місцевого самоврядування, незалежних експертів, за підтримки Ради Європи та Швейцарсько-українського проекту «Підтримка децентралізації в Україні» DESPRO, було створено робочу групу з доопрацювання проекту Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні і Плану першочергових дій з її реалізації, яка фактично завершила роботу над цими документами. У діяльності робочої групи взяли участь такі відомі науковці та практики місцевого самоврядування, як Анатолій Ткачук, Юрій Ганущак, Сергій Чернов, Світлана Серьогіна, Світлана Щербина, Марина Черенкова, Віталій Кулик, Микола Фурсенко, Володимир Пархоменко, Олексій Орловський та ін.

На сьогодні сформувався громадський консенсус щодо необхідності проведення реформи місцевого самоврядування та визначена загальна модель реформи. Це засвідчило широке експертне обговорення проекту концепції під час публічних заходів у Вінниці, Києві, Харкові та Севастополі.

У межах роботи Конституційної асамблеї проект Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні також був розглянутий комісією з питань адміністративно-територіального устрою і місцевого самоврядування Конституційної асамблеї та презентований 21 вересня 2012 року на засіданні Конституційної асамблеї, де отримав загальну підтримку і пропозиції щодо удосконалення з боку її членів. Комісія з питань адміністративно-територіального устрою і місцевого самоврядування Конституційної асамблеї підготувала аналіз конституційно-правових проблем реалізації норм Конституції України щодо місцевого самоврядування. Також проведено декілька засідань комісії, предметом обговорення яких були питання модернізації механізмів демократії участі та реформи місцевого самоврядування.

У рамках Конституційної асамблеї нам вдалося консолідувати провідних науковців і практиків із питань конституційного реформування місцевого самоврядування. Завершується напрацювання основних наукових методологічних підходів до вдосконалення положень Конституції України, які мають скласти основу подальшого реформування місцевого самоврядування в Україні.

До моделі реформи

Українська держава сьогодні функціонує в антикризовому режимі. Друга хвиля кризи ставить перед економікою України нові виклики, про це відверто заявляє нині уряд. Не подолано основних проблем у сфері фіскальної політики, дерегуляції економічних відносин, адміністративна реформа проходить вкрай складно, не вирішено проблем бідності та безробіття, не відновлено повною мірою комунікативних зв’язків між владою і громадянами. Усі ці чинники, як на мене, примушують нас серйозно, прагматично і зважено підходити до питання реформ, у тому числі місцевого самоврядування.

Крім іншого, концептуальний підхід до реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні базується на врахуванні таких чинників, як: ризики виникнення конфлікту компетенцій між органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями, збільшення навантаження на судову систему в частині врегулювання конфліктів компетенцій; історія адміністративно-територіальних одиниць за тривалий період, стійкість виконання адміністративних функцій містами, природно-історичної основи адміністративного районування; вивчення мереж відомчого поділу країни (військових оперативних управлінь, залізниць, округів з керування енергогосподарством, планів створення госпітальних округів тощо, сукупність яких відбиває реальний господарський, транспортний та соціальний поділ території); виявлення етнонаціональних балансів інтересів тощо.

На основі проведеної спільної роботи, усвідомлюючи можливі ризики, які супроводжують процес впровадження реформи місцевого самоврядування, з огляду на комплекс зовнішніх та внутрішніх викликів, у пропонованому проекті Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні закладено «м’яку модель» проведення реформи місцевого самоврядування, яка визначає пріоритети реформи таким чином, щоб створити можливість запровадження поступового, виваженого, прозорого і відкритого алгоритму реформи в частині термінів її реалізації, а також по суті заходів.

На першому етапі пропонується:

Запровадження механізмів демократії участі на місцях. Запровадити ефективні механізми громадської участі у виробленні органами місцевого самоврядування важливих управлінських рішень, зокрема в питаннях прийняття стратегії розвитку громади, ухвалення статутів територіальних громад, схем планування територій (генпланів міст, сіл, селищ), вдосконалення правового середовища для демократії участі тощо. Цього можна досягти шляхом розробки та прийняття законодавства щодо удосконалення і впровадження механізмів демократії участі на місцях, вдосконалення правового регулювання процедур проведення загальних зборів (конференцій) жителів територіальної громади за місцем проживання та встановлення додаткових гарантій діяльності органів самоорганізації населення, створивши сприятливі правові умови для широкого залучення населення до прийняття управлінських рішень органами місцевого самоврядування та їхніми виконавчими органами.

Систематизація та впорядкування системи надання публічних послуг населенню органами місцевого самоврядування. Пропонується: уніфікувати (запровадити нормативи), стандартизувати публічні (адміністративні, соціальні та комунальні) послуги, що надаються населенню органами місцевого самоврядування і органами виконавчої влади, виходячи з принципів максимальної доступності послуг для їх споживачів; визначити на законодавчому рівні власні повноваження, функції, права, обов’язки та відповідальність органів місцевого самоврядування за надання населенню якісних публічних послуг; сформувати мережу територіальних органів центральних органів виконавчої влади з метою забезпечення оптимальних умов для одержання населенням та юридичними особами адміністративних та соціальних послуг, які надаються такими органами.

Це потребує визначення на законодавчому рівні вимог до якості публічних послуг, що надаються населенню органами місцевого самоврядування базового та регіонального рівнів, критеріїв оцінювання їх якості; впровадженню механізму здійснення місцевими держадміністраціями та населенням контролю за наданням органами місцевого самоврядування, територіальними органами центральних органів виконавчої влади публічних послуг.

Врегулювання питання міжбюджетних відносин та розмежування повноважень державної регіональної влади і органів місцевого самоврядування. Для цього потрібно забезпечити органи місцевого самоврядування власними інвестиційними ресурсами. Простимулювати залучення альтернативних джерел та використання сучасних механізмів фінансування, покращення доступу місцевих бюджетів до кредитних ресурсів. Встановити механізми прозорості та ефективності використання бюджетних як місцевих, так і державних коштів та контроль за якістю надання послуг населенню.

Потребує удосконалення механізм розподілу трансфертів з державного бюджету місцевим бюджетам шляхом здійснення розрахунку видатків, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, на основі цих стандартів та фінансових нормативів бюджетної забезпеченості. Необхідно запровадити співпрацю територіальних громад на засадах ресурсно-організаційної кооперації; прийняти закони про співпрацю територіальних громад, про внесення змін до Бюджетного кодексу (щодо визначення основних засад фінансування проектів такої співпраці).

Законодавче забезпечення права територіальних громад на добровільне об’єднання та запровадження активної міжмуніципальної співпраці. Доцільно створити законодавчу основу для реалізації права територіальних громад на добровільне об’єднання, через ухвалення закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад». При цьому передбачити в ньому систему державного стимулювання об’єднання. Також варто запровадити співпрацю територіальних громад на засадах ресурсно-організаційної кооперації, через прийняття закону України «Про співробітництво територіальних громад», «Про внесення змін до Бюджетного кодексу (щодо визначення основних засад фінансування проектів такого співробітництва)». Європейські структури, попри власні труднощі, готові допомогти Україні у питані стимулювання процесу об’єднання громадян.

На другому етапі пропонується:

Запровадження повсюдності місцевого самоврядування. Запровадження принципу повсюдності місцевого самоврядування означає, що земля за межами населених пунктів має бути передана місцевим громадам (а не перебувати в ручному управління райдержадміністрацій, як тепер). Території мають перебувати під юрисдикцією громад базового рівня (сільських, селищних, міських рад), за винятком земель державної власності (для об’єктів державної власності). Для цього потрібно провести розмежування земель державної та комунальної власності (відповідно до законодавства); визначити в натурі та закріпити межі юрисдикції кожної сільської, селищної, міської ради.

У підсумку це зміцнить фінансово-матеріальну основу місцевого самоврядування; збільшить обсяги доходів місцевого самоврядування; підвищить ефективність використання земель; наблизить послуги до людей.

Повернення повноцінного самоврядування на рівні районів та областей. Надати право обласним, районним радам формувати власні виконавчі органи, самостійно розробляти і виконувати перспективні, а не тільки щорічні програми соціально-економічного, культурного розвитку та районні і обласні бюджети. Це потребує внесення змін до базових законів «Про місцеві державні адміністрації» та «Про місцеве самоврядування в Україні», а також до інших законів галузевого характеру.

У разі здійснення такого перерозподілу повноважень можна очікувати формування дієздатного самоврядування на рівні регіону, району та зменшення кількості глибоко дотаційних територіальних громад.

Реорганізація місцевих держадміністрацій в органи з контрольно-наглядовими функціями. Пропонується передати повноваження (невластиві місцевим держадміністраціям) до повноважень органів місцевого самоврядування базового, районного та регіонального рівнів; забезпечити виконання місцевими держадміністраціями виключно контрольно-наглядових функцій (надання права місцевим держадміністраціям зупиняти дію актів органів місцевого самоврядування з одночасним зверненням до суду).

Формування нового адміністративно-територіального устрою шляхом добровільного об’єднання територіальних громад. Адміністративно-територіальна реформа як частина реформи місцевого самоврядування має збігтися (бо інакше вона неможлива) з прийняттям або ж із введенням у дію зміни до Конституції України у цій частині.

Замість висновків

Думка про те, що реформа місцевого самоврядування непопулярна — хибна. Очевидні її політичні, економічні, соціальні виграші. Досвід європейських країн свідчить, що реформа місцевого самоврядування може мати позитивний соціально-економічний і політичний ефект (найбільш близький для нас — досвід муніципальної реформи у сусідній Польщі).

При правильно визначених пріоритетах реформи її можливо і необхідно синхронізувати з іншими структурними реформами.

Реформа місцевого самоврядування покликана розкріпачити творче начало територіальної громади, відкрити шлях розвитку «креативних просторів». Уже тепер ми спостерігаємо «ярмарок ідей» щодо креативних спільнот (клуби за інтересами, групи спільної творчості, різні форми самоорганізації населення), які «прив’язуються» до тих або інших міських об’єктів чи сільських територій і перетворюють останні у креативні простори (парк «Київська Русь» у с. Копачі під Обуховим, фестиваль «Трипільське коло» біля м. Ржищева, фестиваль «Країна мрій» на Співочому полі у Києві тощо). Поняття «креативних просторів» тісно пов’язане з ширшими соціально-економічними категоріями — «креативної економіки», «креативного класу», творчих індустрій. Сучасне «креативне місто» — це насамперед smart city (розумне місто), а отже передбачає впровадження електронних технологій для забезпечення розвитку локальної демократії та сталого міського розвитку (моделі взаємодії геоінформаційної системи і системи документообігу в містах, як у Вінниці та Дніпропетровську, створення інтерактивних веб-порталів органів місцевого самоврядування, як у Харкові, «електронна картка пацієнта», як у Львові, тощо).

Тепер основне: реформа має відбутися як системна трансформація, «без купюр». Некомплексний характер реформи місцевого самоврядування, вибірковість заходів, відсутність волі та імітація не лише знижуватимуть ефективність самого місцевого самоврядування, а «доб’ють» його як суспільний інститут. З іншого боку, спротив або зволікання з боку окремих посадових осіб, бюрократів середньої ланки може бути подоланий не лише виявом політичної волі вищого керівництва держави, а й консолідованою позицією підтримки з боку усього політикуму (і влади, і опозиції) та організованого громадянського суспільства.

Цю статтю підготовлено на основі спільного наробітку Робочої групи з доопрацювання Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. Сподіваюся, його публікація виведе питання реформи з владних кабінетів, викличе широку громадську дискусію з питання реформи, яку неможливо далі відкладати в Україні.

Марина СТАВНІЙЧУК, 30.11.2012 р.
Фото Василя Артюшенка, «Дзеркало тижня. Україна» №44
//dt.ua/POLITICS/reforma,_z_yakoyu_ukrayina_zapiznyuetsya_na_20_rokiv_-113049.html

21.06.2013 Світлана Серьогіна. Місцеве самоврядування - сполучна ланка між державою і особою 

Президент України назвав реформу місцевого самоврядування новим поштовхом розвитку країни. Український дім, 1 листопада 2011 р.
Фото Андрія МОСІЄНКА.
//ukurier.gov.ua/uk/articles/upravlinnya-gromadami-kapitalno-vidremontuyut/p/

Василь Якуб’як. Від Незалежності до Самостійності


[Втративши Самостійність, Соборність і
Свободу – проголосили Незалежність… 
В. Ак-Мурза]

В період колоніальної залежності
народ мріяв саме про Самостійність.

Це глибинне поняття, що відповідає сутності української психокультури, котру стисло і конкретно окреслив знавець людських душ Микола Гоголь: "… батьківщина людей, де ніхто не хотів бути глядачем історичної драми, а обов’язково її учасником".

За два десятиліття незалежності народ поставили в умови, в котрих він, всупереч своїй психокультурі, був глядачем і навіть не розбудови, а дерибану України.

Можна було б погодитись, задля державності, з мазепинсько-ющенківською концепцією розбудови України через панівний клас. Та нема куди людей подіти, що архетипічно з цим змиритися не зможуть.

А раз так, то ідучи в супереч архитепічній налаштованості народу, опиняємось в ситуації, як її подав Лев Троцький: "… відсутність усвідомлення необхідності постійної міцної спайки всіх членів держави не тільки під час війни, кожного разу нищили всі завоювання українців".

На сьогодні ті, хто називає себе політиками, не усвідомлюють, що соціум не менш активний суб’єкт свого життя, аніж людина, і досягнувши певної межі неприродної йому адаптації, починає чинити спротив, котрий врешті-решт формує катастрофічну свідомість громадян.

Така катастрофічна свідомість руйнує основний принцип Традиції – принцип соціальної ієрархії, згідно з яким диференціація людей має відбуватися не за вертикальними соціально-статусними сходинками, а за їхньою внутрішньою природою.

Реалізація саме цього принципу є однією з головних умов існування відповідної Всесвіту цивілізації.

Адже Всесвіт побудований не по вертикалі, в ньому немає більших чи менших "начальників", а є система взаємовпливів між планетами.

В людському організмі теж одні органи не домінують над іншими, якщо звісно, це не ракові клітини.

Диференціальне рівняння, що описує динамічний механізм, наприклад автомобіль чи літак, також побудоване за такою ж схемою – приведені маси взаємодіють через приведені жорсткості.

Шевченкове "чи діждемось ми Вашингтона" означає не що інше, як науково-технічну можливість запровадження "нового і праведного закону" за Божим взірцем гармонійної побудови Всесвіту.

Людську спільноту еволюційно рухає науково-технічний прогрес, а на сьогодні, з поширенням Інтернету, він вийшов на рівень можливості реалізації формули Сергія Кримського: "Явища, які чітко проявлялись на ранніх етапах формування соціуму, обов’язково проявляться на його пізніх стадіях причому в панівній, домінуючій формі".

Сьогодні народ глибоко відчуває фальш як російського, так і європейського напрямків для еволюційного розвитку української нації.

"Всі вони одинакові", – означає, що і влада і опозиція є прихильниками вертикальної організації суспільства, а не горизонтальної, як це архетипічно притаманно українській психокультурі.

Мабуть саме тому нація була єдиною на референдумі про незалежність і раптом розділилась у виборі напрямку руху. Тут, очевидно, маємо справу з примітивними спекуляціями політиків, що подібно до комуністів, завзято оберігають насиджені теплі місця.

Українську націю, як і єврейську, не можна механічно порівнювати з будь-якою іншою, а тим більше пробувати припасувати її до їхньої психокультури.

Ці дві біблійні нації не можуть стати іншими. Не випадково Голодомор і Голокост ідуть поруч. Адже Голодомор був не лише фізичним, але й духовним.

Йшлося про цілеспрямоване знищення саме української нації. І сталось це теж у дуже цікавий збіговий період – після епохального відкриття Юнга про колективне несвідоме.

Якщо врахувати, що Лев Троцький високо цінив філософію Фрейда, вбачаючи в ній якійсь комуністичні елементи, а Юнг, ще з учнів став противником Фрейда, можна припустити, що Троцький усвідомив архетипічну налаштованість української нації на горизонтальне суспільство, а це вже пряма загроза комунізму.

Звідси до геноциду рукою подати.

Сьогоднішнє доведення української нації до катастрофічної свідомості, що виражається вже не просто в апатії, у фізичному та духовному вимиранні, є продовженням розпочатого комунізмом геноциду витонченими методами.

І зрозуміло чому.

Українське колективне несвідоме, оперте на Інтернет, ставить на карту панування абсолютної меншості над абсолютною більшістю. Саме тому над Україною занесена кістлява рука смерті – референдум.

Відвести цей смертельно небезпечний удар може лише "Вашингтон з новим і праведним законом".

Цей закон має поставити Громаду на її архетипічно законне місце Господаря. Тут принагідно зауважимо, що Громада це не натовп, а чітко структурована на засадах моралі і Традиції соціальна структура.

Опозиції ж слід взятись за розум і перестати дути в емоційну дудку, в надії, що Україна затанцює емоційними майданами.

Не затанцює. Народ переріс емоційний період і мислять тверезо та по-діловому.

А що до майданів, то як танець останньої надії, Україна затанцює майданами Коліївщини.

Василь Якуб’як, 30 листопада 2012 року
//www.pravda.com.ua/columns/2012/11/30/6978520/


//tvi.ua/new/2012/09/07/nszhu_zaklikae_zhurnalistiv_viyti_na_zahist_tvi

Вікторія Гладковська. Грузія. Молдова. Конституційна реформа як засіб збереження влади: досвід пострадянського простору


Тема змін до Конституції України, яка ще нещодавно викликала гучні суперечки і розбіжності, не тільки між опозицією і владою, але навіть і всередині Конституційної Асамблеї, загубилася в ході перипетій парламентських виборів.

Ймовірно, як тільки вщухнуть виборчі пристрасті й остаточно визначаться конфігурації політичних сил у парламенті, конституційна тема у переддень 2015 року знову стане одним із пріоритетів порядку денного української політичної верхівки.

На загал, на теренах пострадянського простору зміни Конституції нашвидкуруч – не новина. Заявляючи про високі цілі, але переслідуючи цілком земні інтереси, до цього вдається низка політичних режимів.

Приклади сусідньої Молдови та Грузії за останні роки показують, що спроби змінити Основний Закон, використовуючи його як інструмент для отримання політичних вигод, призводять до результатів, які можуть радикально відрізнятися від того, що планували самі ініціатори реформи.

Наприклад, політична криза у Молдові тягнулася з 7-го квітня 2009 по 2012 рік і змусила правлячий парламентський Альянс за європейську інтеграцію (АЄІ) оголосити всенародний референдум для внесення поправок до існуючої конституції, за якою президент обирався парламентом 61 голосом з 101.

До цього моменту чотири спроби обрання президента Молдови в стінах парламенту провалилися, оскільки голосів коаліції категорично не вистачало для подолання спротиву опозиційних комуністів.

Варіант конституційних змін обрання президента у парламенті на всенародні президентські вибори простою більшістю, за думкою опозиції, на той момент представляв собою єдиний вихід з ситуації, що склалася.

Але внести поправки до Конституції не вдалося, оскільки оголошений опозицією референдум щодо зміни процедури вибору президента був визнаний таким що не відбувся через низьку явку виборців.

При необхідному мінімумі в одну третину включених до виборчих списків, до урн для голосування прийшли 30% громадян з правом голосу. Це стало наслідком втоми громадян Молдови від перманентних електоральних циклів, які накрили собою в той період країну.

Але для правлячого Альянсу за європейську інтеграцію питання обрання президента на всенародних виборах було стратегічно важливим, інакше, згідно з чинною Конституцією, довелося б оголошувати чергові парламентські вибори, які б могли не принести Альянсу потрібних результатів.

Питання вирішилося зовсім у інший спосіб – з фракції комуністів вийшли чотири комуністи-парламентарі, які оголосили себе соціалістами і проголосували за компромісну фігуру в якості президента – Ніколае Тімофті.

На президентську посаду було обрано людину, яка до цього зробила блискучу кар’єру в судовій системі. Кілька років поспіль він очолював Асоціацію суддів Молдови, був членом Вищої судової палати, втім не був причетний до реальної політики. Саме його "аполітичний" статус і став підставою для компромісу трьох політичних сил.

Із затвердженням кандидатури колишнього судді на посаду президента у парламенті, дещо кон’юнктурна політична потреба змінювати конституцію була подолана, втім це питання все ж таки залишається актуальним для молдовського прем’єр-міністра Володимира Філата.

На думку відомого молдавського аналітика Ігоря Боцана, позитивними наслідками провалу референдуму слід вважати "повернення до почуття реальності партій АЄІ, які, за менш ніж рік перебування при владі, встигли набратися зарозумілості і безвідповідальності".

А також релевантний для України урок, з якого випливає, що "провал референдуму робить малоймовірним успішне використання відповідного механізму в майбутньому без наявності широкого консенсусу серед основних політичних формувань" http://www.e-democracy.md.

Цікавим є приклад Грузії, де після гострих дебатів у жовтні 2010 року парламент країни прийняв п'ять основних поправок до Конституції, які вступлять в силу після інавгурації нового президента в 2013 році.

За останні два роки ключові проекти команди Міхаіла Саакашвілі складалися в процес конституційних змін з метою обмеження повноважень президента і розширення повноважень прем'єр-міністра, починаючи з 2013 року, коли закінчиться другий і останній термін правління Саакашвілі.

Як стверджують критики грузинського президента, такий крок був зроблений з однією метою – дозволити Саакашвілі зберегти за собою владу в ролі прем'єр-міністра, коли він залишить посаду президента. Щоправда, поспіх Саакашвілі виявився, цілком ймовірно, ведмежою послугою самому собі: після перемоги опозиційного блоку "Грузинська мрія" крісло прем'єра навряд чи йому дістанеться.

Бідзіна Іванішвілі та його команда заявили, що не мають наміру залишати кого б то не було з уряду Саакашвілі. І вже, абсолютно зрозуміло, ніхто всерйоз не збирається розглядати в цьому контексті кандидатуру Саакашвілі на крісло прем'єра.

"Відповідальність за те, що відбувалося в країні, лягає на всіх, хто був у минулому уряді. Там не може бути ангелів, залишати з портфелем хоча б одного з колишніх міністрів було б нелогічно. Та й суто професійними якостями там ніхто не відрізнявся", – вважає радник Іванішвілі Гія Хухашвілі.

Повертаючись до теми українських виборів, які заступили собою конституційну тему, слід зазначити, що її доля буде прямо залежати від розподілу сил у майбутній Верховній Раді.

Новообраний парламент може стати менш керованим з боку АП, ніж його попередник. У президентської команди виникають питання стосовно можливості формування більшості з Партії регіонів, ймовірно комуністів, окремих мажоритарників, потрібної для ухвалення рішень, не кажучи вже про конституційну реформу в 300 голосів.

Опозиція навряд чи піде на конституційні поступки, а роль "інертного" середовища будуть грати більш незалежні з мажоритарників, що завоювали своє місце у важкій передвиборчій боротьбі.

І не всім з них з руки втрачати свій електоральний ресурс, не зваживши всі "за" і "проти", особливо перед президентськими виборами 2015 року.

Однак, якщо стане ясно, що через парламент поправки до Конституції не пройдуть, тоді може бути розкрученим наступний сценарій – всенародний референдум за ухвалення нової редакції Конституції з масованою інформаційно-пропагандистською підтримкою в ЗМІ.

Хоча є думка, що Віктору Януковичу ідея переносу обрання президента в парламент не зовсім подобається.

Всенародне обрання – це легітимність вищого ґатунку та рівня і втрачати цей мандат ні Януковичу, ні його родині не з руки. Обрання у ВР посилює його залежність від олігархів, несе загрози політичної та правової дестабілізації.

Так чи інакше, але досвід сусідніх держав, що переживають опосередковано схожі з Україною процеси, варто взяти до уваги українським реформаторам. У Молдові спроба змінити Конституцію, щоб повністю витіснити опозицію з управління країною, призвела владний Альянс до прогулянки гранню леза. Компромісний кандидат на пост президента був обраний тільки у вигляді останньої надії та компромісу після катастрофічної втрати довіри електорату і проваленого референдуму.

Успішно підтримана парламентом грузинська реформа, що з політичної точки зору була налаштована на створення умов для легального продовження правління Саакашвілі, в результаті дала протилежний політичний результат для її ініціатора.

В Україні, з її досить здоровою для пострадянського простору демократичною енергією електорату, можна очікувати не менш непередбачуваний політичний процес Конституційної реформи, якщо вона все таки відбудеться.

30 листопада 2012 року
Вікторія Гладковська, експерт УНЦПД, для УП
//www.pravda.com.ua/articles/2012/11/30/6978516/
Виталий Бала. Вряд ли Виктор Янукович готов ущемлять себя в полномочиях 
Вадим Карасев. Еще рано говорить, что у Януковича нет шансов победить на всенародных выборах 
Віктор Янукович. Конституційна реформа із справи для вузького кола політиків перетворюється на спільний проект української громадськості 
Віктор Янукович. Належне місце в Основному законі мусить отримати громадянське суспільство 
Андрей Ганжа. Конституция в три хода 
І-й Відкритий форум громадських рад «Плануємо майбутнє» 
Виталий Кулик. Демократия участия - новый тренд развития гражданского общества в Украине 
Марина Ставнійчук. Дефіцити демократії може покрити лише активне громадянське суспільство 
Євген Бистрицький. Про що свідчить стратегія, затверджена президентом 
Виктор Медведчук. Гражданское общество. Украинский выбор 
24.03.2012 Указ Президента України №212/2012 Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації 
25.01.2012 Указ Президента України №32/2012 Питання сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні (Положення про Координаційну раду (Марини Ставнійчук), персональний склад) 
Сергій Данилов. Уроки подій в Єгипті для України 
Віктор Янукович. Зарази втілення реформ… (Олександр Северин. Моделі)

Референдум в Молдові //webmastak.wordpress.com/2010/09/06/moldova-—-референдум-не-состоялся/

У п'ятницю, 2 листопада 2012 року, прем'єр-міністр Грузії Бідзіна Іванішвілі закликав Міхаіла Саакашвілі звільнити Авлабарську резиденцію, відому як президентський палац, і повернутися на роботу у кабінет в будівлі державної канцелярії. Фото: REUTERS/David Mdzinarishvili

середа, 28 листопада 2012 р.

Ярина Журба. Референдум як інструмент узурпації влади


19 серпня 1934 року на референдумі в Німеччині дві найвищі державні посади – канцлера та президента було об’єднано в одну – фюрер держави. Наслідки всім добре відомі.

10 квітня 1938 року 99,73% австрійців саме на референдумі "підтримали" приєднання Австрії до Німеччини.

На референдумі 30 червня 1946 року поляки "проголосували" за ліквідацію сенату та проведення так званих соціально-економічних реформ, що стали початком деградації Польщі у соціалістичному таборі.

11 вересня 1980 року чілійці "прийняли" на референдумі нову конституцію – таку, яку хотів Августо Піночет.

Референдуми 14 травня 1995 року та 17 жовтня 2004 року утвердили образ сучасної Білорусії та всевладдя Олександра Лукашенка.

Це лише кілька прикладів цинічних бутафорських референдумів. Коли своє свавілля диктатори не можуть обґрунтувати вже нічим, вони влаштовують маскарад народного волевиявлення. За ним слідує знедолення мільйонів, адже шлях до реалізації своїх узурпаторських задумів керманичам відкрито.

А передує такому маскараду ухвалення закону, написаного спеціально так, щоб уможливити задумане.

6 листопада 2012 року Верховна Рада ухвалила закон "Про всеукраїнський референдум", а 27 листопада він був підписаний президентом. Слово "закон" як позначення однієї з форм права тут можна вживати хіба умовно. Цей акт має дуже мало спільного з правом – і за змістом, і за способом його прийняття.

Слова про те, що закон наскрізь суперечить Конституції України, лише слабо передають істинний стан справ. Правильніше сказати – закон заперечує Конституцію як таку.

Можливо, для когось аргумент антиконституційності вже виглядає блідим і непереконливим. Мовляв, практично кожен закон, що приймався Верховною Радою останнього скликання, є неконституційним – якщо й належними є його положення, то точно неналежним є спосіб прийняття. Як мінімум, через неособисте голосування.

Однак закон про референдум – це справді "перехід Рубікону", за яким все, на чому зараз стоїмо, стає примарним. За цим законом на референдумі можна скасувати чинну Конституцію і прийняти нову, проект якої береться невідомо звідки.

Про те, що на референдумі можна скасовувати та приймати будь-які закони невідомого походження, не варто й згадувати.

Одним словом, немає такої авантюри, придуманої владою, яка б за цим законом не могла бути легітимізована на референдумі.

Щоб зрозуміти єхидність цього закону, варто собі уявити можливі бюлетені для голосування.

От як, для прикладу, міг би виглядати бюлетень на референдумі про встановлення обов’язку надати орган для трансплантації за першою вимогою управління охорони здоров’я. Звісно, людям би пропагандою втовкмачувалось зовсім інше:

Так/Ні
1. Чи схвалюєте Ви такі зміни до Конституції України:
  • статті 3, 8, 9, 21, 22, 29 вилучити;
  • розділ II доповнити статтею 49-1 такого змісту: "Кожен, хто захворів, має право на донора. Держава створює умови для ефективного забезпечення донорськими органами в порядку, визначеному законом"?
2. Чи підтримуєте Ви Закон "Про внесення змін до Основ законодавства про охорону здоров’я"?

Так міг би виглядати бюлетень на референдумі, позитивні результати якого по суті означали б приєднання України до Кабо-Верде:

Так/Ні

1. Чи схвалюєте Ви такі зміни до Конституції України:
  • статтю 1 викласти у такій редакції: "Україна для людей. Покращення життя має бути забезпечено кожному українцю".
  • слово "держава" у всіх відмінках замінити словом "щаслива сім’я" у відповідних відмінках, а слова "державна" та "державний" замінити словами "сімейна" та "сімейний" відповідно у всьому тексті Конституції.
2. Чи підтримуєте Ви Закон "Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Кабо-Верде про Єдиний економічний простір"?

А відповівши "так" у такому бюлетені, громадяни, нічого не підозрюючи, насправді могли б погодитися із встановленням рабовласницького ладу в Україні:

Так/Ні

1. Чи підтримуєте Ви нову Конституцію України?

2. Чи згідні Ви із ініціативою президента В.Ф.Януковича, спрямованою на забезпечення кожного українця робочим місцем та повне подолання безробіття?

3. Чи схвалюєте Ви Закон "Про заходи щодо забезпечення проведення соціально-економічних реформ в Україні"?

Можна фантазувати й далі, однак правда полягає в тому, що коли навіть такі неймовірні референдуми за законом провести гіпотетично можливо, то встановити правління династії Януковичів, федералізувати Україну, втягнути її у митний союз, чи інші форми реінкарнації тоталітарної імперії через бутафорний референдум, можливо і поготів.

Саме від регламентації предмету та порядку проведення референдуму значною мірою залежить, що він собою являтиме – інструмент справжнього народовладдя, чи інструмент узурпації влади.

У демократичних країнах референдуми є ефективним способом порядкування народом своїми справами. Найпоказовішим прикладом є Швейцарія. Для становлення демократії найбільш принципове значення мають місцеві референдуми, які в Україні взагалі не можуть проводитися, бо немає актуального закону, який би визначав порядок їх проведення.

Влада навіть не спробувала вдати, що інструмент референдуму має служити цілям демократії – законопроект про місцеві референдуми лежить без розгляду.

Закон про референдум – це частина плану цементування влади тими, хто тримає її зараз у своїх руках. Трішки хронології.

Законопроект № 6278 "Про всеукраїнський референдум" був внесений до парламенту депутатом-регіоналом ще 29 квітня 2010 року, а вже 3 червня того ж року він був прийнятий у першому читанні.

Про цей законопроект, як про механізм проведення державного перевороту, тоді говорилось багато і в сесійній залі, і поза нею. Але не це тоді стало перешкодою в ухваленні законопроекту в цілому.

9 липня 2010 року відбувався розгляд законопроекту у другому читанні. Нічого не віщувало збою у слухняному голосуванні карток парламентської більшості. Однак несподівано не лише опозиція, а й литвинівці та комуністи підтримали доленосну 24-ту поправку Ключковського, яка виключала можливість скасування чи ухвалення Конституції на референдумі.

Не виключено, що визначальним для багатьох стали не сентименти про долю українського парламентаризму, а переживання щодо девальвації вартості належних їм депутатських карток.

Адже у разі прийняття закону, роль парламенту зводиться нанівець. Все, що він відмовиться слухняно проголосувати, можна буде прийняти на референдумі.

Із прийняттям поправки подальший розгляд законопроекту втратив для влади сенс, і на наступний день законопроект було відправлено на доопрацювання для приведення у відповідність із Конституцією з наступним поданням на повторне друге читання, яке за обіцянками мало відбутися після літніх канікул.

Втім восени законопроект не розглядався. Навчені проколом ще не надто видресируваної більшості регіонали вирішили зачекати "кращих часів".

"Кращий час" для прийняття такого принципового для цементування влади закону настав 6 листопада 2012 року.

Дійсно, парламент розглядом законопроектів у двох читаннях вже практично не займається; литвинівці добре розуміють, що "виживання" таки важливіше за сумарну вартість карток, користуватись якими залишилось лічені дні. Вибори пройшли, отже, прийняття закону жодним чином не вплине на рейтинг.

А ключової мотивації додав той факт, що, як не крути, а за результатами виборів 300 мандатів влада не матиме. Тож змінити Конституцію за легітимною процедурою неможливо.

Закон був прийнятий блискавично, а отже, з усіма можливими порушеннями процедури, чим уже мало кого можна здивувати, та ще й у редакції першого читання (!!!).

Цим владі все ж вдалося здивувати багатьох оглядачів. Розгляд законопроекту у другому читанні та свої ж попередні рішення парламент вирішив … просто проігнорувати, вдати, що їх не було.

По суті таке голосування є нікчемним і не мало б створювати жодних правових наслідків. Якщо б Конституційний суд не був кишеньковим, то про ухвалення законів у такий спосіб не могло б бути й мови.

Однак реалії, на жаль, інші, і звідси випливають два важливих висновки:

Перше. Прийнято закон, який хоч і не повинен мати де-юре правових наслідків, однак, де-факто, може створити великі проблеми для Українського народу.

Друге. Влада є неперевершеною у творенні імітацій та бутафорій і має намір випробувати свій "талант" ще й на референдумі.

Президентська "Конституційна асамблея" у всій цій історії – важливий форпост, який неспішно вибудовувався в час затишшя із розглядом закону про референдум. Варто нагадати, що це, попри свою гучну назву, дорадчий орган при президентові, який покликаний розробити проект нової редакції конституційних норм.

Подальший розвиток цих двох ініціатив виглядає таким. У незримих закутках Адміністрації президента буде розроблено і надано Конституційній асамблеї "потрібний" проект нової редакції Конституції.

Конституційна асамблея, можливо, спробувавши вдати, що це результати її напрацювань, а можливо, навіть і ні, підтримає законопроект.

Власне, з правової точки зору це немає жодного значення – законопроект, розроблений Конституційною асамблеєю в такий спосіб, матиме такий же правовий статус, як законопроект, який розробив "дядя Вася" із сусіднього під’їзду. Однак Асамблея використовуватиметься для напускання народу мани, що законопроект був розроблений не владою.

Далі законопроект "дяді Васі" буде винесений на референдум.

Таке гіпотетичне голосування щодо нової конституції чи змін до неї можна порівняти хіба що з тим, як Муссоліні організовував у формі референдуму парламентські вибори в Італії. На голосування виносився список єдиної партії Муссоліні. Вибір полягав тому, що народ міг підтримати цей список або не підтримати його…

Не може виноситися на референдум текст Конституції, підготовлений будь-ким іншим, ніж представницьким органом усього народу. Прийняття чи зміна Конституції, власне, полягає у домовленості щодо чітких правил, кожне з яких є архіважливим для суспільства.

Конституція не може бути шматком тексту, підготовленого невідомо ким, за чи проти якого народ має ставити галочки.

Варто зазначити, що саме голосування не матиме великого значення: якщо влада відважиться на референдум, то закон містить достатньо можливостей для забезпечення необхідного результату.

А крім "законних" можливостей, як відомо, ще є адміністративний ресурс, фальсифікації, груба міліцейська і бандитська сила тощо.

Якщо б Янукович був справді гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, він мав би без вагань ветувати такий закон. Але він цього не зробив…

27 листопада 2012 року є днем, відколи без вагань можна констатувати – влада пішла у відкритий наступ проти власного народу.

28 листопада 2012 року
//www.pravda.com.ua/articles/2012/11/28/6978365/