четвер, 28 березня 2013 р.

Закон про референдум vs Конституційна асамблея. Що далі?


У квітні відбудеться чергове пленарне засідання Конституційної асамблеї при президентові України. На ньому має бути завершено розгляд питання про закон "Про всеукраїнський референдум", розпочатого на попередньому засіданні.

Фактично цей неоднозначний закон відіграє роль лакмусового папірця, який проявить істинну суть Конституційної асамблеї: чи здатна вона бути інтелектуальною потугою для підготовки конституційної реформи в інтересах українського суспільства – чи спроможна лише обслуговувати потреби влади, схвалюючи те, що їй будуть подавати.

Очевидно, не всі громадяни можуть самотужки розібратися в тому, чи відповідає Конституції закон "Про всеукраїнський референдум", що був прийнятий та набрав чинності в листопаді минулого року, а також передбачити, якими можуть бути наслідки його прийняття. Однак члени Конституційної асамблеї, яка об'єднала вершки правничої спільноти – точно не можуть не розуміти природу та загрози закону про референдум. Адже зміст діяльності самої асамблеї може докорінно змінитися з набранням чинності цим законом.

Конституційна асамблея була створена президентом "для підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції України". Законопроект має лягти в основу конституційної реформи, проведеної "при безумовному дотриманні конституційного порядку внесення змін до Основного закону".

Про все це йшлося в указі президента про Асамблею та на її установчому засіданні. Саме навколо мети справжньої конституційної реформи, проведеної легітимно, незаангажовано, професійно та в інтересах суспільства, об'єдналися правники з усієї країни незалежно від свого ставлення до влади.

Принаймні таке декларувалось на початку.

27 листопада 2012 року президент підписав закон "Про всеукраїнський референдум", який передбачає можливість зміни Конституції без участі Верховної Ради. Тобто в законі закладено неконституційний порядок внесення змін до Конституції та ще цілу низку неконституційних положень.

Таким чином, Конституційна асамблея постає перед фактом кардинальної зміни умов проведення конституційної реформи.

Адже, за законом про референдум, Конституція може бути змінена в неконституційний спосіб, і Асамблея може стати співучасницею цього процесу. Відтак члени Асамблеї не мають ні морального, ні громадянського, ні професійного права продовжувати свою діяльність, вдаючи, начебто нічого не сталося.

Зрештою, Асамблея буде поганим консультативно-дорадчим органом президента, якщо вона не доведе йому до відома, яка небезпека криється в цьому законі.

6 грудня Конституційна асамблея вперше зібралась на засідання після набуття чинності законом про референдум. На засіданні було піднято питання про необхідність звернення до президента із пропозицією внести на розгляд ВР законопроект про скасування закону "Про референдум", або про внесення до нього змін, які б приводили його у відповідність із Конституцією України та європейськими стандартами проведення референдумів.

Втім, попри очевидність та принциповість зазначених питань для подальшої роботи Асамблеї, на засіданні більшість членів КА вирішила відкласти розгляд цих питань, а проект відповідного рішення передати на доопрацювання однієї з комісій Асамблеї.

Дуже хочеться вірити, що таке відтермінування пов'язане лише з бажанням всебічно вивчити питання й краще підготувати відповідне рішення, а не з прагненням демонструвати лояльність до президента членами Асамблеї, нехтуючи при цьому місією, яку несуть у суспільстві правники.

На жаль, юристи не присягають на вірність своєму фахові, як це роблять лікарі, складаючи клятву Гіппократа. Це, однак, не повинно знімати з них великої відповідальності, яку покладає на них професія. Як лікар відповідає за здоров'я людини – так і юристи повинні нести відповідальність за здоров'я всього суспільства загалом. За те, щоб правовими були закони в державі, справедливим судочинство, законними дії влади, щоб злочини були покарані, а порушене право відновлене.

За все це повинні переживати юристи, бо їх для цього вчили. Причому – усі, а не лише ті, що займають державні посади.

І якщо з'являється така кричуща невідповідність діяльності влади із правом, як закон про референдум, очевидно, що юристи, вірні своєму фаху та місії, не мають права промовчати. Правникам мовчати зараз про цей закон – це те ж саме, що метеорологам мовчати про наближення стихійного лиха, яке вони передбачили, епідеміологам – про загрозу епідемії чи експертам-радіологам – про радіоактивне зараження.

Досить того, що правнича спільнота загалом промовчала, а відтак дозволила, щоб у нашому суспільстві відбулися такі неприйнятні із правової точки зору події:

– формування в неконституційний спосіб уряду в березні 2010 року;

– скасування Конституційним судом конституційних положень, що були частиною Конституції після внесення до неї змін, діяли й тлумачились самим КС кілька років;

– політично мотивовані судові процеси та рішення, що знову породили в нашій країні політв'язнів та завдали непоправної шкоди іміджу України у світі;

– низка інших подій, які б мали бути недопущені саме правниками на різних посадах та рівнях.
У випадку із законом про референдум черговий прояв конформізму не повинен повторитись, як мінімум, із двох причин.

По-перше, закон про всеукраїнський референдум із його неконституційними положеннями та маніпулятивними процедурами є загрозою не окремим особам чи підприємствам. Він несе загрозу конституційному ладу в Україні, а значить – усій правовій системі та державі в цілому. Перед таким Україна ще не поставала.

По-друге, можливо, юридична спільнота не реагувала на попередні незаконні дії влади через відсутність самоорганізації. Тут же все навпаки: Конституційна асамблея – це орган, у якому сконцентрована справді еліта правничої науки. Вона об'єднує людей, які були вчителями теперішніх та виховують майбутніх суддів, правоохоронців, політиків. У ній засідають люди, які визначають обличчя правової системи України.

Чи матимуть вони право надалі писати в працях чи говорити студентам про верховенство права, якщо навіть не спробують докласти зусиль, аби відстояти його в дії?

Навіть армії, коли бачать, що діяльність головнокомандувача спрямовано проти власного народу, нерідко переходять на бік народу. Це при тому, що їхня робота не передбачає розмірковувань, є оплачуваною, а за невиконання наказів грозить трибунал.

То невже члени Асамблеї, що представляють інтелектуальну еліту правової спільноти, відповідальні за стан правової системи України й залучені до роботи на громадських засадах, – не наважаться просто висловити президенту своє занепокоєння неконституційним законом "Про всеукраїнський референдум" та поставити питання про його скасування?

Відповіді знатимемо не пізніше наступного засідання Конституційної асамблеї.

28 березня 2013 року
Ігор Коліушко, голова правління Центру політико-правових реформ, член Конституційної асамблеї, спеціально для УП
//www.pravda.com.ua/articles/2013/03/28/6986642/
//fishki.net/photo/

05.02.2013 Джанні Букіккіо. Конституційна реформа має стати завданням Верховної Ради, а не референдуму 
14.01.2013 Микола Оніщук. Політики, які мають президентські амбіції об'єктивно зацікавлені в тому, щоб обсяг повноважень глави держави не зменшувався 
04.01.2013 Виктор Янукович. Вопрос о проведении конституционного референдума будет зависеть от характера предложенных изменений 
12.12.2012 Томас Маркерт. Микола Мельник. Леонід Кравчук. Народ перестав боятися влади 
11.12.2012 Всеволод Речицький. Декілька міркувань щодо нового закону про референдум 
06.12.2012 Томас Маркерт. Закон про референдум... дає шлях процесу, який є неконституційним і сіє розбрат 
04.12.2012 Віктор Мусіяка. Закон про референдум - абсолютно антиконституційний акт 
01.12.2012 Олександр Мороз. Закон про референдум - шлях до диктатури 
23.11.2012 Мирослав Попович. Леонид Кравчук. Даже президент не может решать судьбу закона 
21.11.2012 Ігор Коліушко. Юлія Кириченко. Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України 
26.06.2012 Леонід Кравчук. Якщо Верховна Рада не захоче прийняти нову Конституцію, тоді останнє слово за народом 
21.06.2012 Марина Ставнійчук. Очевидно, будет референдум по внесению изменений в Конституцию

пʼятниця, 22 березня 2013 р.

(V) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань здійснення народовладдя 2013


[голова - Анатолій Селіванов,
секретар - Юрій Барабаш]

22 березня 2013 року Комісія Конституційної Асамблеї з питань здійснення народовладдя за участю наукових експертів розглянула питання щодо пропозицій до відповідного розділу проекту Концепції внесення змін до Конституції України.

Голова Комісії, постійний представник Верховної Ради України у Конституційному Суді України, академік НАПрН України, доктор юридичних наук, професор А.Селіванов поінформував членів Комісії про роботу постійно діючого методологічного семінару «Сучасний конституційний процес в Україні: питання теорії і практики» на тему: «Удосконалення інституту народовладдя в процесі сучасної конституційної модернізації в Україні», підкресливши, що окремі положення проекту Концепції про внесення змін до Конституції України в частині здійснення народовладдя було рекомендовано доопрацювати.

На засіданні Комісії детально обговорювалися концептуальні пропозиції щодо розширення на конституційному рівні форм і методів здійснення народовладдя, нових підходів до виборчого права, створення передумов для участі громадян у вирішенні важливих державних та суспільних питань. У процесі дискусії особлива увага зверталася на взаємозв'язок запропонованих положень із засадами конституційного ладу, правами і свободами людини, їхній вплив на утвердження і гарантування народного суверенітету.

Прийнято рішення про доопрацювання пропозицій до проекту Концепції внесення змін до Конституції України та їх внесення до 5 квітня 2013 року координаційному бюро Конституційної Асамблеї.

Комісія за участю члена Конституційної Асамблеї, голови правління громадської організації Центр політико-правових реформ І.Коліушка також розглянула внесений ним проект Рішення Конституційної Асамблеї щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум».

У своєму виступі автор проекту Рішення Конституційної Асамблеї не проаналізував по суті положень Закону України «Про всеукраїнський референдум» та не надав жодних конституційно-правових аргументацій щодо, на його думку, невідповідності Конституції України зазначеного Закону. Комісією з цього питання прийнято відповідні рекомендації.

22.03.2013
Прес-служба Президента України Віктора Януковича
//www.president.gov.ua/news/27277.html

12.02.2013 (IV) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань здійснення народовладдя 
05.12.2012 (ІІІ) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань здійснення народовладдя 
05.11.2012 (ІІ) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань здійснення народовладдя 
16.10.2012 Доповідь Комісії з питань здійснення народовладдя щодо розуміння і реалізації конституційних положень «влада народу» 
19.09.2012 Круглий стіл «Конституційно-правові механізми забезпечення народовладдя та підвищення ефективності діяльності представників органів влади» 
29.06.2012 Перше засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань здійснення народовладдя

(VІIІ) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №13] 2013




РІШЕННЯ
координаційного бюро
Конституційної Асамблеї
від 22 березня 2013 року №13

Про доопрацювання окремих розділів проекту
Концепції внесення змін до Конституції України

Заслухавши інформацію голів комісій Конституційної Асамблеї щодо підготовки проекту Концепції внесення змін до Конституції України, координаційним бюро Конституційної Асамблеї ухвалено рішення:

1. Рекомендувати Комісії Конституційної Асамблеї з питань конституційного ладу та порядку прийняття і введення в дію змін до Конституції України, Комісії Конституційної Асамблеї з питань здійснення народовладдя, Комісії Конституційної Асамблеї з питань організації державної влади у 5-денний строк істотно доопрацювати пропозиції до Концепції внесення змін до Конституції України з урахуванням висловлених членами координаційного бюро Конституційної Асамблеї зауважень і внести їх до координаційного бюро Конституційної Асамблеї.

Голова
Конституційної Асамблеї Л.Кравчук

Секретар
Конституційної Асамблеї М.Ставнійчук

22.03.2013
Прес-служба Президента України Віктора Януковича
//www.president.gov.ua/news/27257.html

20.05.2013 (Х) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №15-17] 
23.04.2013 (ІХ) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №14]
20.02.2013 (VІI) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №11-12] 
05.02.2013 (VI) Засідання координаційного бюро КАЯК 
23.01.2013 (V) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №10]  
29.11.2012 (ІV) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №6-9, проекти рішень КАЯК №9-11] 
04.10.2012 (ІІІ) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №4-5] 
10.09.2012 (ІІ) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №1-3] 
11.07.2012 Перше засідання координаційного бюро КАЯК 
20.06.2012 Координаційне бюро КАЯК (склад)

середа, 20 березня 2013 р.

Міжнародна науково-практична конференція «Права людини в сучасному світі» (резолюція) 2013


КОНСТИТУЦІЙНА АСАМБЛЕЯ УКРАЇНИ
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут міжнародних відносин, кафедра міжнародного права
Національна Академія правових наук України
Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
Українська асоціація міжнародного права
Львівська лабораторія прав людини і громадянина НАПрН України
Київський університет права НАН України

РЕЗОЛЮЦІЯ
міжнародної науково-практичної конференції
«Права людини в сучасному світі»

Учасники Міжнародної науково-практичної конференції «Права людини в сучасному світі», відзначають, що права та свободи людини і громадянина є складним і багатовимірним явищем, а як наукова юридична категорія є об’єктом ретельної уваги та дослідження науковців.

Сучасний світ неможливо уявити без прав людини, які базуються на принципах свободи, рівності та справедливості.

Права та свободи людини і громадянина є найважливішим політико-правовим та соціальним інститутом, мірою розвитку суспільства та нації, а також основою і змістом функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування. Саме такий функціональний підхід до інституту прав і свобод людини, по-перше, слугує засобом доступу людини та громадянина до механізму публічної влади та його інституцій, формам народовладдя, і по-друге є безперечною умовою удосконалення та незалежності самої особистості. Поряд з цим, проблема реалізації, забезпечення та гарантування прав і свобод людини та громадянина в Україні на сучасному етапі посідає центральне місце в механізмі реалізації конституційно-правових норм. В країнах розвиненої демократії права та свободи людини є необхідною умовою реалізації принципу верховенства права, конституційності та законності.

Сучасні конституції держав світу, прагнуть закріпити основоположні принципи правового статусу особи, виходячи із норм та принципів міжнародного права. Саме цими принципами розпочинаються преамбули, а також перші розділи конституцій держав світу з розвинутими демократіями. Згідно з основоположними міжнародними нормативно-правовим актами в сфері прав людини, зокрема Загальною декларацією прав людини ООН (1948 р.), Міжнародними пактами про громадянські та політичні права, та про економічні, соціальні і культурні (1966 р.), Європейською конвенцією 1950 р. про захист прав людини і основних свобод, а також конституцій держав світу можна виділити наступні фундаментальні принципи, зокрема принцип гуманізму, загальної поваги прав і свобод, не відчуженості прав і свобод та приналежність від народження, рівності прав і свобод, безпосередньої дії прав і свобод, гарантованості та захисту прав і свобод, принцип справедливості тощо.

Перелік вищезазначених принципів не є вичерпним. І саме з метою поглиблення гуманістичного виміру правового становища особи в суспільстві та державі постає необхідність привернути увагу вчених не тільки до дослідження сутності та змісту фундаментальних принципів в сфері прав людини, скільки до дослідження ступеню їх безпосередньої та опосередкованої дії в межах національних правових систем.

Водночас учасники конференції наголошують, що в сучасних умовах конституційно-правової дійсності причинами, які зумовлюють необхідність удосконалення конституційно-правового статусу людини і громадянина за Конституцією України є: зокрема,

  • вихідні світоглядно-методологічні засади їх конституційно закріплення та захисту суттєво відрізняються від тих, на які спрямовані обов’язкові для України міжнародні пакти;
  • положення про невідчужуваність, непорушність, гідність і неподільність основоположних прав і свобод людини, задекларовані у І розділі Конституції, нівелюються, а то й заперечуються змістом деяких статей її наступних розділів;
  • конституційний статус переважної більшості передбачених прав і свобод поставлено в залежність від їх подальшого законодавчого регулювання, чим виключається їх пряма дія; соціальні та економічні права сформульовано у такий спосіб, що вони залишаються суто декларативними, оскільки не забезпечені конкретними механізмами і гарантіями реалізації;
  • підстави можливих обмежень прав і свобод людини є значно ширшими від тих, котрі передбачені в міжнародних угодах, за якими Україна взяла на себе зобов’язання;
  • низка конституційних прав і свобод людини вже не відповідають науково підтвердженим реаліям. Ці недоліки можуть бути усунені або принаймні послаблені не тільки через трансформацію тих економічних, політичних і духовно-ідеологічних факторів, які їх глибинно зумовлюють, але й поліпшенням конституційного регулювання таких прав і свобод.

Поряд з цим учасники конференції звертають увагу на те, що в ієрархії конституційних цінностей досить чітко визначена природа правового зв’язку особи і держави. Визначаючи державу Україна як соціальну, Конституція підкреслює, що вищою соціальною цінністю в ній є людина, її життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпека. Конституція не просто зламала визначення сутності прав людини, як таких, що даровані державою, формально закріплюючи принципи рівності, а фактично забезпечуючи оптимальні умови існування лише частині суспільства, як правило, правлячій верхівці. Конституція унеможливила повернення до примату держави над особою, чітко визначивши імперативні вимоги до першої: а) держава відповідає перед людиною за свою діяльність; б) головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини; в) права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та основний напрям діяльності держави та ін.

Виходячи з того, що основоположні конституційні права і свободи людини не можуть бути обмежені чи скасовані, будь-яка діяльність щодо удосконалення, внесення змін чи модернізації Конституції має базуватися на вказаних та інших конституційних вимогах та заборонах. Саме на цьому наполягає Указ Президента України «Про Конституційну Асамблею», коли в Положенні про Конституційну Асамблею, серед правових актів, якими має керуватися остання в своїй діяльності, він на перше місце ставить вимогу – керуватися чинною Конституцією України.

Конституція України як нормативна основа національної правової системи, з однієї сторони, своїми конституційними приписами повинна забезпечити стабільність та непорушність основ конституційного ладу та демократичного устрою держави, а з іншого боку, забезпечити прогресивний розвиток та модернізацію суспільних відносин. Оголошена в Україні конституційна реформа повинна базуватися на загальносвітових стандартах порядку прийняття та внесення змін до конституцій. Оскільки, сучасна практика прийняття конституцій базується на принципах, насамперед, забезпечення демократичності та прозорості конституційних процедур, то забезпечення участь народу держави в цьому процесі є необхідною умовою задля подальшої легітимізації Основного Закону.

Водночас учасники міжнародної науково-практичної конференції звертають увагу на проблеми в сфері прав та свобод людини і громадянина, які потребують невідкладного вирішення, зокрема:

  • посилення природно-правової обґрунтованості й універсалізація конституційних прав і свобод. Йдеться про втілення положень природно-правової доктрини щодо невід’ємності, непорушності, взаємозалежності, єдності та неподільності таких прав і свобод, а також про підвищення ступеня їх відповідності європейським та світовим стандартам, що має реалізовуватись, по-перше, через надання конституційного статусу не передбаченим в Основному Законі правам і свободам, а також введення до конституційного тексту нових, «додаткових» прав і свобод, які нині у ньому взагалі не згадані (хоча деякі з них і закріплені у тих міжнародних договорах, що ратифіковані Україною або принаймні закріплені в актах ООН чи актах європейських інституцій, ухвалених нею вже після прийняття Конституції України). По-друге, − через приведення конституційного регулювання праволюдинної проблематики до строгої відповідності з ратифікованими нею відповідними міжнародно-правовими актами. Це, зокрема, вимагає використовувати в Конституції саме такі термінологічні позначення прав і свобод, що їх вжито у цих актах. По-третє, відповідно до ратифікованої Україною Віденської конвенції про право міжнародних договорів держава у своїй правовій системі має надавати пріоритетного значення не тільки ратифікованим нею міжнародно-правовим актам, але й також і самій практиці їх застосування тими міжнародними органами, юрисдикція яких нею визнана;
  • конкретизація змісту конституційно-правових норм в частині прав і свобод людини та громадянина. Конкретизація змісту конституційно-правових норм є важливою умовою реалізації правових норм про права людини. Оскільки, близько п’ятидесяти норм другого розділу Конституції України мають відсилочний характер, що, в свою чергу, призводить до тлумачення по суті конституційних норм в процесі їх правозастосування, а це не завжди відбувається в руслі базових конституційних цінностей та принципів свободи і демократії;
  • посилення забезпечення та гарантованості прав і свобод. Незважаючи на те, що права та свободи людини та громадянина, які в статті 3 Конституції України набули статусу найвищої соціальної цінності, на сьогодні потребують не лише політичної декларації, а на наше глибоке переконання – впровадження юридичного механізму забезпечення їх реалізації та гарантування. Найбільшого значення в цьому сенсі набувають саме юридичні гарантії, як система правових процедур, способів та інститутів, які гарантують реалізацію та захист суб’єктивних прав людини та громадянина. Незважаючи на широкий набір конституційно-правових засобів захисту прав і свобод людини, правозастосовча практика в Україні свідчить про системні порушення в цій сфері. Доцільно та необхідно запровадити в Україні можливість індивідуального доступу громадян до Конституційного Суду України через впровадження інституту конституційної скарги, що дозволить зменшити навантаження на Європейських суд з прав людини, куди зараз поступає чимало скарг від українців;
  • системність внесення змін до Конституції України в частині прав і свобод людини та громадянина. Права людини – це універсальна цінність, яка дозволяє співставити та виміряти всі важливі явища та події, які відбуваються у суспільстві та державі. Сучасне право та права людини покликані визначати межі свободи політики, політиків та державної влади. Будь-які політичний вплив, який призводить до порушення прав людини – це посягання на свободу індивіда. Оскільки права людини – це не тільки відображення правового досвіду розвитку людства, а й кристалізація його моральних основ, пов’язаних з повагою свободи та автономії індивіда.

Права і свободи людини та громадянина визначають сутність, зміст і прийняття нормативно-правових актів, а також спрямовують та визначають діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади, а також органів місцевого самоврядування. І саме тому, внесення змін в частині прав та свобод людини і громадянина має стати системоутворюючим фактором для всієї структури оновленої Конституції України та перебувати у структурно-логічному зв’язку з іншими розділами Основного Закону.

Додаткова можливість для відстоювання прав і свобод людини та громадянина та оперативного реагування на будь-які порушення цих прав з боку органів і посадових осіб держави та місцевого самоврядування, з’явилася у зв’язку з законодавчим визначенням, вперше в законодавстві України, обсягу компетенції Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, що здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина, та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі.

Аналізуючи відповідність статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Паризьким принципам 1991 р. можна зробити висновок, що інститут українського омбудсмана задовольняє мінімальні вимоги, які висуваються до такого типу національних установ міжнародними стандартами і володіє достатніми повноваженнями для належного функціонування. Проте, деякі аспекти діяльності Уповноваженого потребують законодавчого врегулювання:

  • наділення Уповноваженого правом законодавчої ініціативи, що значно б посилило позиції українського омбудсмана та підвищило його статус;
  • законодавче закріплення прав і обов’язків у взаєминах з урядом, парламентом та іншими компетентними органами в плані надання їм консультативних висновків, визначення не тільки сфер реалізації консультативної функції Уповноваженого, але й обов’язку зазначених органів враховувати рекомендації омбудсмана у своїй діяльності;
  • встановлення правового зв’язку у сфері співробітництва Уповноваженого з громадськими організаціями.

Поряд з цим, питання свободи вираження поглядів є особливо актуальним для нашої держави, значною мірою впродовж останніх років після ухвалення Основного Закону – Конституції і ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 р.).

Якщо звернути увагу на практику ЄСПЛ стосовно України у справах щодо порушення права на свободу вираження поглядів (п. 1 ст. 10) та правомірного обмеження права на свободу вираження поглядів (п. 2 ст. 10) Конвенції 1950 р., можна простежити, що статистика кількості поданих заяв дуже мала порівняно з іншими європейськими країнами. У рішеннях ЄСПЛ застосовує лише п.1 ст.10 Конвенції 1950 р., тим самим вказуючи на порушення права на свободу вираження поглядів. ЄСПЛ не підтримує рішень національних судів України, у яких накладено обмеження на свободу вираження поглядів, тим самим вказуючи на велику проблему розуміння та користування правом на свободу вираження поглядів, не кажучи про правомірне її обмеження. Саме в цих умовах Радою Європи неодноразово наголошувалося на введення відповідних механізмів з метою створення кращих та сприятливих умов на теренах України щодо права на свободу вираження поглядів та її правомірного обмеження, як основи демократичності.

Учасники Міжнародної науково-практичної конференції «Права людини в сучасному світі» зазначають, що мета модернізації Конституції України полягає в розширенні, змістовному збагаченні й посиленні реалістичності конституційно-правового статусу людини і громадянина, а отже − у підвищенні рівня гуманістичності Основного Закону.

Учасники Міжнародної науково-практичної конференції «Права людини в сучасному світі» відзначають, що обрана тема наукового диспуту послугувала плідним підґрунтям для обміну думками із зазначеної проблематики. У зв’язку з актуальністю піднятих питань запропонувати до друку збірку матеріалів тез та доповідей конференції.

Схвалено учасниками
Міжнародної науково-практичної конференції
«Права людини в сучасному світі»

20 березня 2013 року
//science.univ.kiev.ua/research/confend2013/mizhnarodnoyi-naukovo-praktychnoyi-konferentsiyi-prava-lyudyny-v-suchasnomu-sviti-/

Інформаційний звіт: Завантажити
Матеріали конференції: Завантажити

http://kul.kiev.ua/novini/predstavniki-kup-nanu-vzjali-uchast-u-mignarodniy-naukovo-praktichniy-konferenciji-prava-ljudini-v-suchasnomu-sviti.html

вівторок, 19 березня 2013 р.

(Х) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань прав, свобод та обов’язків людини і громадянина 2013


[голова - Володимир Буткевич,
секретар - Юрій Бошицький]

19 березня у Будинку спілок відбулося 10 засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. У засіданні взяв участь та виступив Заступник Голови ФПУ С.Я.Українець.

До порядку денного було включене питання аналізу статей ІІ розділу Конституції України під назвою: «ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА» у порівнянні з Конституціями деяких країн Європейського союзу. Члени комісії провели порівняльний аналіз відповідних статей щодо основних прав людини на життя, набуття громадянства, розвиток особистості, свободу та ін. Конституцій Республіки Польща, Чеської республіки, Російської Федерації, Федеративної Республіки Німеччина, Французької Республіки, Італійської Республіки та ін.

У дискусії взяли участь: ГЕЄЦЬ Валерій Михайлович — віце-президент Національної академії наук України, академік Національної академії наук України, доктор економічних наук, професор, РАБІНОВИЧ Петро Мойсейович — заступник академіка-секретаря відділення теорії та історії держави і права Національної академії правових наук України, академік Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор, СКРИПКА Наталія Сергіївна — виконавчий директор всеукраїнського громадського соціально-політичного об'єднання "Національна Асамблея інвалідів України", ТОВТ Михайло Михайлович — почесний голова Демократичної спілки угорців України, кандидат юридичних наук, РЕЧИЦЬКИЙ Всеволод Володимирович — експерт всеукраїнської асоціації громадських організацій "Українська Гельсінська спілка з прав людини", кандидат юридичних наук, доцент та ін.

У засіданні взяв участь та виступив Заступник Голови ФПУ С.Я.Українець у своєму виступі акцентував увагу присутніх на тому, що основним завданням нашої роботи полягає у тому, щоб розвивати ті позитивні засади, що вже закладені у статтях Конституції. У процесі роботи над пропозиціями щодо змін до Конституції, на думку представника профспілок, насамперед, потрібно враховувати конкретні соціально-економічні умови, що склалася в нашій державі, менталітет народу, його культурні традиції та багато інших чинників. В Україні вже імплементовано чимало міжнародних норм права, зокрема шляхом ратифікації міжнародних документів, - зазначив представник профспілок, - але вони не завжди виконуються, тому права громадянам мають гарантуватися обов’язками тих, хто відповідає за їх виконання.

19.03.2013 р.
//www.fpsu.org.ua/nasha-borotba/zagalni-novini/856-vidbulosya-10-zasidannya-komisiji-konstitutsijnoji-asambleji-z-pitan-prav-svobod-ta-obov-yazkiv-lyudini-i-gromadyanina

25.02.2013 (IX) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань прав, свобод та обов’язків людини і громадянина
12.02.2013 (VIII) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань прав, свобод та обов'язків людини та громадянина
29.01.2013 (VІІ) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань прав, свобод та обов’язків людини і громадянина
18.12.2012 (VІ) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань прав, свобод та обов‘язків людини та громадянина
10.09.2012 (ІІ) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань прав, свобод та обов’язків людини і громадянина
04.07.2012 Перше засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань прав, свобод та обов'язків людини і громадянина


пʼятниця, 15 березня 2013 р.

Юрій Кириченко. Щодо конституційного закріплення захисту прав і свобод людини і громадянина (право на захист)


Пояснювальна записка щодо обґрунтування необхідності викладення ст.55 чинної Конституції України у новій редакції

Викладення ст.55 чинної Конституції України у новій редакції зумовлено необхідністю усунення в її змісті значних недоліків.

Виходячи з усталених засад і тенденцій сучасного конституціоналізму, а також принципу рівності всіх перед законом, у тому числі людини і держави, як суб"єктів конституційного права, автором було здійснено порівняльно-правовий аналіз норм конституцій України та 42 держав континентальної Європи, в яких закріплено право на захист прав і свобод людини і громадянина.

Право людини на захист своїх прав закріплено у переважній більшості конституцій європейських держав: Азербайджану (ст.ст.26, 60), Албанії (ч.2 ст.42), Андорри (ч.1,2 ст.10), Білорусі (ч.1 ст.60, ст.61), Болгарії (ст.56), Вірменії (ст.18), Греції (ч.1 ст.20), Грузії (ч.1,3 ст.42), Естонії (ч.1 ст.15), Іспанії (ч.1 ст.24, ч.2 ст.53), Італії (ч.1 ст.24), Латвії (ч.1 ст.92), Ліхтенштейну (ст.43), Литви (ч.2 ст.6, ч.1 ст.30), Люксембургу (ст.13), Македонії (ч.1 ст.50), Молдови (ст.20, ч.1,2 ст.26), Нідерландів (ст.17), Німеччини (ч.4 ст.6, ч.4 ст.19), Польщі (ч.1 ст.77, ст.ст.78, 79, 80), Росії (ст.ст.45, 46), Румунії (ст.21, ч.1 ст.24), Сан-Марино (ч.1,2 ст.15), Сербії (ст.22), Словаччини (ч.1,2 ст.46), Словенії (ч.4 ст.15, ч.1 ст.23, ст.25), Туреччини (ч.1 ст.40), Угорщини (п.1,5 §57), Хорватії (ч.1 ст.18), Фінляндії (п.1 §21), Чехії (ч.1,2 ст.36 Хартії основних прав і свобод), Чорногорії (ст.ст.19, 20). Зазначені статті розташовані у розділах (главах) конституцій цих країн, де мова йдеться про права та свободи людини і громадянина, а у Конституції Республіки Польща від 2 квітня 1997 р. навіть виокремленні в окремий підрозділ, який має назву "Засоби охорони свобод і прав". В інших державах континентальної Європи (Австрії, Бельгії, Боснії і Герцеговини, Данії, Монако, Норвегії, Франції, Швейцарії, Швеції) розглядуване право на конституційному рівні не регулюється, а діє через систему галузевого законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.55 Основного Закону України держава гарантує кожному захист прав і свобод у судовому порядку, і не може відмовити у здійсненні правосуддя, якщо громадянин вважає, що його права і свободи порушені або створюються перешкоди для їх реалізації. При цьому відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно ч.2 ст.64 не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У ч.2 ст.55 Конституції України визначено перелік дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, які можуть бути оскаржені в суді. А в деяких країнах це право навіть гарантується. Наприклад, у ч.3 ст.120 Конституції Республіки Словенія від 25 червня 1991 р. зазначено, що "гарантується судовий захист прав і законних інтересів громадян і організацій від рішень і дій адміністративних органів та носіїв публічно-владних повноважень".

Право кожного на судовий захист закріплено в конституціях Азербайджану (ч.1 ст.60), Албанії (ч.2 ст.42), Андорри (ч.1,2 ст.10), Білорусі (ч.1 ст.60), Вірменії (ч.1 ст.18), Грузії (ч.1 ст.42), Естонії (ч.1 ст.15), Іспанії (ч.1 ст.24), Італії (ч.1 ст.24), Латвії (ч.1 ст.92), Литви (ч.1 ст.30), Люксембургу (ст.13), Македонії (ч.1 ст.50), Молдова (ст.20), Нідерландів (ст.17), Росії (ч.1 ст.46), Румунії (ч.1 ст.21), Сербії (ч.1 ст.22), Словаччини (ч.1 ст.46), Словенії (ч.4 ст.15), Фінляндії (п.1 §21), Чехії (ч.1,2 ст.36 Хартії основних прав і свобод) Наприклад, у ч.1 ст.24 Конституції Королівства Іспанія від 27 грудня 1978 р. закріплено, що "кожен має право на ефективний захист судді і суду при здійсненні своїх законних прав і інтересів, і у ніякому разі не допускається відмова у такому захисті", в Конституціях Андорри (ч.1 ст.10) та Румунії (ч.1 ст.21) встановлено, що "будь-яка особа може звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів", у Конституції Литви (ч.1 ст.30) записано, що "особа, конституційні права або свободи якої порушуються, має право звернутися до суду", а за Конституцією Італії (ч.1 ст.24) — "усі можуть у судовому порядку діяти для захисту своїх прав і законних інтересів".

Отже, порівняльно-правовий аналіз змісту текстів конституцій 32 європейських держав, в яких закріплені норми щодо права людини на захист своїх прав і свобод, дає підстави стверджувати про неоднозначність поглядів законодавців цих країн щодо критеріїв закріплення цього права.

Також не існує єдиного підходу щодо закріплення в нормах про захист прав і свобод конституцій зарубіжних країн кола суб"єктів конституційно-правових відносин. Наприклад, у ч.2 ст.55 Конституції України визначено наступних суб"єктів: органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи. Такий підхід застосований і в основних законах Ліхтенштейну, Росії, Словаччини, Чехії. У той час в Польщі, Угорщині та Хорватії суб"єктами конституційних відносин визначено суди, органи публічної влади та інші органи; в Азербайджані, крім державних органів, такими суб"єктами є політичні партії, професійні спілки, інші громадські об"єднання; у Македонії — державні управління та інші установи. При цьому слід зазначити, що у більшості розглядуємих конституцій взагалі не закріплено будь-яких суб"єктів конституційних правовідносин. Тобто в цих країнах особі надається право на захист своїх прав і свобод незалежно від того, хто їх порушив.

Щодо застосування у тексті Конституції України терміну "службова особа", зміст якого тлумачиться вченими неоднозначно, то це питання вимагає додаткового наукового обґрунтування. Враховуючи те, що юридична техніка вимагає все ж більш уніфікованого підходу, пропонуємо термін "службова особа" взагалі виключити з ч.2 ст.55 Конституції України. До речі застосовувати у спеціальній статті тільки термін "посадова особа" пропонувалось і авторами проектів Конституції України від 26 жовтня 1993 р., від 24 лютого 1996 р. та Народній Конституції В.А. Ющенка [1, 2, 3].

Під час аналізу ч.2 ст.55 чинної Конституції закономірно виникає питання: а як бути людині, якщо її права і свободи порушуються іншою людиною (фізичною особою) чи юридичною особою? На жаль, це питання конституційна норма оминає і тому, на наш погляд, конструкція ч.2 ст.55 не зовсім є логічною, оскільки права і свободи людини повинні підлягати захисту в будь-якому випадку і незалежно від того, хто їх порушив. Такої думки дотримуються М.Аркелян і Н.Узун, які вважають, що "цілком природним є запровадження такого порядку, коли особа мала б можливість вдатися до судового захисту в усіх випадках виникнення конфліктних ситуацій між нею й іншими фізичними та юридичними особами" [4, с.20] У французькій правовій доктрині та практиці захист прав і свобод розуміється як захист від посягань, по-перше, законодавця і, по-друге, органів влади, юридичних і фізичних осіб [5, с.61]. Підтвердженням цієї тези може слугувати і ч.1 ст.117 Конституції Республіки Болгарії від 12 липня 1991 р., в якій встановлено, що "судова влада захищає права та законні інтереси громадян, юридичних осіб і держави".

Враховуючи зазначене, пропонуємо у ч.2 ст.55 Конституції України поряд з органами державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб передбачити також  фізичних і юридичних осіб.

Положення ч.3 ст.55 Конституції України передбачає крім судового захисту, право кожного звертатися за захистом своїх прав і свобод до позасудових суб"єктів, які не дублюючи насамперед функції суду, уповноважені захищати права і свободи людини і громадянина.

З аналізу зазначеного положення випливає те, що в ньому закріплено лише один суб"єкт захисту прав і свобод людини і громадянина — Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, до якого може звертатися кожна людина у разі порушення її прав і свобод. При цьому виникає два питання: 1) чи потрібно в цій нормі Основного Закону України закріплювати одного суб"єкта захисту прав? 2) як же тоді бути з іншими суб"єктами захисту прав і свобод людини і громадянина? До яких, крім Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституція та закони України відносять Президента України, Кабінет Міністрів України, органи прокуратури, органи внутрішніх справ, місцеві державні адміністрації тощо. Так, відповідно до ч.2 ст.102 Конституції України "Президент України є гарантом додержання… прав і свобод людини і громадянина", а Кабінет Міністрів України згідно з п.2 ст.116 — "вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина". У конституціях деяких європейських країн прямо вказані суб"єкти захисту прав і свобод людини і громадянина. Наприклад, у ч.1 ст.71 Конституції Азербайджанської Республіки від 12 листопада 1995 р. зазначено, що "дотримуватись і захищати права і свободи людини і громадянина, які закріплені в конституції, є обов"язком органів законодавчої, виконавчої та судової влади", а в Австрії, Албанії, Іспанії, Македонії, Німеччині, Польщі, Росії, Сербії, Словаччини, Словенії, Хорватії, Чехії, Чорногорії — цими повноваженнями наділені органи конституційної юрисдикції. Зокрема, ч.4 ст.125 Конституції Російської Федерації від 12 грудня 1993 р. закріпила, що Конституційний Суд розглядає скарги на порушення конституційних прав і свобод громадян, а п.б ст.161 Конституції Королівства Іспанії від 27 грудня 1978 р. проголошує, що Конституційний Суд має повноваження для "прийняття рішення про захист прав і свобод". У той час в Україні здійснення захисту прав і свобод людини і громадянина Конституційним Судом прямо не передбачено. У ч.1 ст.124 Конституції Республіки Молдова від 29 липня 1994 р. встановлено, що "прокуратура представляє загальні інтереси суспільства та захищає… права і свободи громадян…", а у ч.1 ст.272 Конституції Португальської Республіки від 2 квітня 1976 р. — "до функції поліції відносяться… забезпечення… прав громаядн".

Тобто виходячи із логіки змісту положення ч.3 ст.55 кожна людина в Україні може звертатися тільки до одного суб"єкта  захисту прав і свобод — Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а до інших у неї не має прав. Тому, на наш погляд, закріплювати одного із багатьох позасудових суб"єктів захисту прав і свобод людини і громадянина в конституційній нормі є зайвим. Підтвердженням цього є і те, що лише 3 європейські держави (Вірменія, Польща, Португалія), крім України, закріпили на конституційному рівні право на звернення до омбудсмана. Так, у ч.3 ст.18 Конституції Республіки Вірменія від 27 листопада 2005 р. зазначено, що "кожен має право для захисту своїх прав і свобод отримувати сприяння Захисника прав людини на підставах та в порядку, що встановлені законом". У ст.80 Конституції Республіки Польща від 2 квітня 1997 р. вказано, що "кожен має право відповідно до визначених у законі принципів на звернення до Захисника Громадянських прав з проханням про надання допомоги в охороні своїх свобод і прав, порушених органами публічної влади". А у ч.1 ст.23 Конституції Португальської Республіки від 2 квітня 1976 р. визначено, що "громадяни мають право подавати скаргу Охоронцю справедливості на дію чи бездіяльність представників влади…". З урахуванням викладеного, вважаємо доцільним вилучити положення ч.3 ст.55 з тексту Конституції України.

З огляду на сучасну теорію та практику юридичного гарантування прав і свобод людини і громадянина, в науковій літературі, поряд з національними нормативними і організаційно-правовими гарантіями, виділяють і міжнародні гарантії. Досліджуючи положення ч.4 ст.55 Конституції України, можна дійти висновку, що в ній визначено два рівня захисту: національний (внутрішньодержавний) та міжнародний. Це означає, що основними гарантами прав людини є національне законодавство і сама держава, на території якої проживає дана особа. Про це, зокрема, свідчать і встановлені процедури міжнародного правового захисту: особа, перед тим як звернутися до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, повинна використати всі національні (внутрішньодержавні) засоби правового захисту своїх прав і свобод. Вважається, що особа використала всі національні (внутрішньодержавні) можливості захисту, якщо її права не були відновлені і після розгляду скарги апеляційним судом. Такі ж рівні захисту прав людини передбачено і в основних законах Білорусі, Вірменії, Росії, Сербії. Так, у ст.61 Конституції Республіки Білорусь від 17 жовтня 2004 р. зазначено, що "кожен має право відповідно до міжнародно-правових актів, ратифікованих Республікою Білорусь, звертатися до міжнародних організацій з метою захисту своїх прав і свобод, якщо вичерпані всі наявні внутрішньодержавні засоби правового захисту", у ч.4 ст.18 Конституції Республіки Вірменія від 27 листопада 2005 р. закріплено, що "кожен відповідно до міжнародних договорів Республіки Вірменія має право звертатися з проханням про захист своїх прав і свобод до міжнародних органів із захисту прав і свобод людини", у ч.3 ст.46 Конституції Російської Федерації від 12 грудня 1993 р. записано, що "кожен має право відповідно до міжнародних договорів Російської Федерації звертатися до міждержавних органів за захистом прав і свобод людини, якщо вичерпані всі наявні внутрішньодержавні засоби правового захисту", а у ч.2 ст.22 Конституції Республіки Сербія від 30 вересня 2006 р. зазначено, що "громадяни мають право звертатися до міжнародних організацій для захисту своїх прав і свобод, гарантованих Конституцією".

У суспільстві традиційно склалося, що порушені права і свободи людини і громадянина має захищати держава в особі її компетентних органів (суд, прокуратура тощо). Але не менш суттєве значення для забезпечення ефективного правового захисту своїх прав і свобод має закріплене у ч.5 ст.55 Конституції України право кожного будь-якими не забороненими законом засобами (коло яких необмежено) особисто захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Це пояснюється у першу чергу тим, що в розвиненому громадянському суспільстві кожна людина повинна мати максимум таких можливостей, які, на думку авторів науково-практичного коментаря Конституції України до засобів захисту прав відносять: 1) ті, які визначені в Конституції України (статті 29, 32, 34, 36, 39-42, 44, 55, 59, 60, 62, 63); 2) ті, які визначені чинним законодавством; 3) ті, які випливають з міжнародних стандартів поведінки особи по захисту своїх прав на основі міжнародних договорів, належним чином ратифікованих Верховною Радою України [6, с. 417].

Положення про захист прав і свобод людини і громадянина незабороненими законом способами зафіксовані і в конституціях Азербайджану, Вірменії, Молдови, Росії. Наприклад, у ч.1 ст.26 Конституції Азербайджанської Республіки від 12 листопада 1995 р. зазначено, що "кожен має право захищати не забороненими законом способами і засобами свої права і свободи", у ч.2 ст.18 Конституції Республіки Вірменія від 27 листопада 2005 р. — "кожен має право на захист своїх прав і свобод всіма засобами, не забороненими законом", у ч.2 ст.45 Конституції Російської Федерації від 12 грудня 1993 р. зазначено, що "кожен має право захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом".

Отже, узагальнюючи результати порівняльно-правового аналізу норм конституцій України та держав континентальної Європи, в яких закріплено право на захист, пропонуємо ст.55 Конституції України викласти у такій редакції:

"Кожному гарантується право на захист своїх прав і свобод у судових і інших державних органах. 
Кожен має право захищати свої права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами. 
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності фізичних чи юридичних осіб, органів державної влади чи органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. 
Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи організацій, членом або учасником яких є Україна".

А також пропонуємо друге речення ч.3 ст.8 — "Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується" — вилучити з тексту чинної Конституції у зв"язку з тим, що воно дублює положення ст.55.

Список літератури:

1. Конституція України. Офіційний проект у редакції від 26 жовтня 1993 р. [Текст] / Українське право. — №1. — 1994. — С. 62-75.
2. Конституція України. Проект у редакції від 24 лютого 1996 р., схвалений Конституційною комісією 11 березня 1996 р. [Текст] / Українське право. — №1. — 1996. — С. 89-100.
3. Народна Конституція. Проект Конституції Президента України Віктора Ющенко [Текст]. — 2009. — 100 с.
4. Аракелян М. Забезпечення конституційного права людини на захист прав і свобод судом [Текст] / М. Аракелян, Н. Узун // Право України. — 2006. — №1. — С.19-21.
5. Конституционное (государственное) право зарубежных стран [Текст] : учебн. для студ. юрид. вузов и факультетов. — в 4-х томах. Том 3 / Отв. ред. Б.А. Страшун. — М. : БЕК, 1997. — 764 с.
6. Конституція України. Науково-практичний коментар [Текст] / ред. кол.: В.Я. Тацій (голова ред. кол.), О.В. Петришин (відп. секретар), Ю.Г. Барабаш та ін.; Нац. акад. прав. наук України. — 2-ге вид., переробл. і допов. — Х. : Право, 2011. — 1128 с.

15 березня 2013 року
Доцент кафедри політології
та права Запорізького національного
технічного університету, кандидат
юридичних наук Ю.В. Кириченко

____________
//cau.in.ua/ua/activities/analytics/id/juv-kirichenko-schodo-konstitucijnogo-zakriplennja-zahistu-prav-i-svobod-ljudini-i-gromadjanina-729/
//www.paceka.ru/s60.html

Право на повстання - право на восстание. Дайджест 1
Андрій Нечипоренко. Повстання - основний засіб захисту прав людини
Всеволод Речицький. Ідея обмеженого правління як політико-правова доктрина 
Олексій Курінний. Право народу на повстання у філософсько-правових концепціях європейської цивілізації 
Олександр Северин. Jus resistendi (Право на спротив) 
Заява Всеукраїнського Об’єднання «Народна Конституція» про гарантії для Українського Народу 
Заява Всеукраїнського Об’єднання «Народна Конституція» про право народу на повстання

Микола Оніщук. «Правосуддя» потребує доопрацювання


Чи забезпечать зміни до Конституції справедливе правосуддя в Україні?

Одним із пріоритетних завдань розвитку країни, поза сумнівом, є утвердження незалежної судової влади. Останні події з ухваленням судами низки політично резонансних рішень та критично низький рівень довіри суспільства до судів свідчать про гостру необхідність вжити неординарних заходів для зміни ситуації, що склалася. Фактом є те, що можливості власне законодавчих удосконалень у цій сфері якщо й не вичерпали себе, то принаймні є неефективними. Відтак можливість суттєвих зрушень у царині здійснення правосуддя пов'язується нині саме з очікуваними змінами до Конституції.

Як відомо, голова Конституційної асамблеї пан Леонід Кравчук незабаром спрямує до Венеціанської комісії проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення судової системи та засад здійснення правосуддя в Україні» (далі — Проект) для здійснення відповідної експертизи.

Законопроект змін до розділу «Правосуддя» Конституції України підготувала Комісія з питань правосуддя Конституційної асамблеї (голова — В.Маляренко), проте на цей час асамблея його ще не розглядала.

Проект, створений на базі нормопроектних ініціатив адміністрації президента України, Інституту правової політики, Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», інших закладів та установ, — за умови схвалення його парламентом — є загалом важливим і прогресивним кроком на шляху конституційних перетворень судової системи України. Зокрема це стосується положень щодо: запровадження в засадах судочинства принципів верховенства права, розумних строків розгляду справ, їх незалежного розподілу; утворення, реорганізації та ліквідації судів виключно законами України; запровадження інституту виборних мирових суддів; закріплення інстанційності судів як одного з принципів побудови судової системи; неможливості виконання судом функцій різних інстанцій в одній справі; неможливості ухвалення судом рішень на виконання повноважень інших органів чи посадових осіб; впровадження конкурсних засад у процедуру добору кандидатів на посаду судді; визначення і розмежування понять «зупинення» і «припинення» повноважень судді; конституційного визнання медіації та третейського судочинства; визначення незалежного статусу Вищої ради юстиції як єдиного органу судового управління та забезпечення більшості в ній професійних суддів; усунення парламенту з процедури призначення і звільнення суддів та надання згоди на їх арешт; скасування випробувального строку у призначенні суддів тощо.

Водночас Проект не передбачає конституційного врегулювання деяких принципових положень, окремі його норми є зайвими, оскільки не мають конституційного змісту або виходять за межі конституційного регулювання. Частина статей необґрунтовано перевантажена посиланнями на закон. Вважаю, що Проект потребує доопрацювання і в цьому зв'язку хотів би висловити кілька зауважень і пропозицій щодо поліпшення форми та змісту конституційного регулювання правосуддя.

Надзвичайно важливим і таким, що не знайшло свого належного вирішення у проекті, є питання суду присяжних. Право на суд присяжних — це одна з фундаментальних конституційних гарантій захисту прав особи, що обвинувачується у скоєнні злочину. Через цей інститут реалізуються принципи безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя, незалежності суду та безсторонності суддів у винесенні вироку. Значення цього виду здійснення правосуддя надзвичайно актуальне для країн, де судові системи відчувають вплив політичних інституцій. Як відомо, Україна належить саме до таких країн. Разом з тим, на жаль,  Проект не розвинув наявної конституційної норми щодо суду присяжних. А отже, було б доцільно до частини третьої статті 129 Проекту, в якій ідеться про основні засади судочинства, включити положення про право обвинуваченого на суд присяжних. Зауважу, що суд присяжних як вид правосуддя за участі народу вже закріплений у законах України, зокрема у Кримінальному процесуальному кодексі від 13.04.2012 №4651-VІ.

Окремої уваги потребує стаття 125 Проекту стосовно побудови судової системи України. Очевидно, що в запропонованій редакції Проекту робиться (хоч і не явно) спроба повернути в судову систему України повторну касацію або ж ревізійні повноваження. Зокрема, Верховний суд України визначається тут як «найвищий судовий орган з розгляду цивільних, кримінальних, адміністративних, господарських та інших справ, підсудних судам». Це, за певних умов, може означати право Верховного суду на розгляд справ після їх перегляду судами касаційної інстанції, якими є вищі спеціалізовані суди. Такий крок істотно ускладнить доступ громадян до правосуддя через запровадження ще однієї, додаткової (четвертої), інстанції, що прямо суперечить цілям судової реформи. Крім того, це порушує принципи правової визначеності та правової впевненості, які Європейський суд з прав людини розглядає як фундаментальні засади правової держави.

При цьому не береться до уваги, що в Україні нині створено систему вищих спеціалізованих судів, які є судами касаційної інстанції і охоплюють усі спеціалізовані юрисдикції. Відтак відновлення ролі Верховного суду можливе або за рахунок перетворення вищих судів на палати Верховного суду (що малоймовірно), або ж за рахунок наділення Верховного суду, крім чинної компетенції, також повноваженнями суду останньої інстанції у справах щодо законності постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень президента України; актів Вищої ради юстиції, справ щодо дострокового припинення повноважень народного депутата в разі невиконання ним вимог щодо несумісності, деяких інших випадків, наприклад припинення діяльності політичних партій, оскарження рішень ЦВК тощо. Також має бути розв'язана проблема доступу до юрисдикції Верховного суду через скасування чинних форм допуску справи до розгляду вищими судами.

Викликає сумнів обґрунтованість і доцільність положення Проекту щодо наділення Верховного суду правом законодавчої ініціативи. Останнє, як добре відомо, не притаманне для європейського конституціоналізму, хоча й усе ще використовується в країнах СНД.

Право законодавчої ініціативи судів суперечить засадам верховенства права та незалежності і безсторонності суду (ст. 124 Конституції і ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), оскільки суд був би упередженим у ситуації правової невизначеності, обумовленої прогалинами і колізіями, яку він sui generis має вирішувати по суті в системі конституційного принципу поділу влади, в чому, власне, й полягає призначення судів. Тож не випадково, що Комісія з питань організації державної влади Конституційної асамблеї пропонує скоротити кількість суб'єктів права законодавчої ініціативи, не кажучи вже про їх розширення.

У Проекті запроваджується додатковий принцип побудови судової системи (крім територіальності та спеціалізації) — принцип інстанційності. Така новація, безумовно, прогресивна. Проте водночас у цій же статті Верховний суд та вищі спеціалізовані суди визначено не як найвищу та вищі судові інстанції, а як найвищий та вищий судовий орган відповідно — тобто використано застарілу, по-суті радянську, формулу. За таких обставин є незрозумілим конституційно-правове навантаження вжитої дефініції, оскільки вона не розкриває змісту інстанційної компетенції відповідного суду.

У цьому зв'язку тавтологічним і позбавленим інстанційного контексту видається положення частини шостої статті 125 Проекту, згідно з якою: «Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди». Натомість вищі спеціалізовані суди повинні визначатися саме як суди касаційної інстанції системи судів загальної юрисдикції, що відображає сутність інстанційної побудови судової системи.

Надмірним є підняття вікового цензу для заняття посади судді з 25 до 30 років (частина 3 ст. 127 Проекту) та віку перебування на посаді судді з 65 до 70 років (п. 1 частини 6 ст. 126), зокрема для суддів місцевих та апеляційних судів.

На наш погляд, завданню посилити вимоги до кандидатів на посаду судді цілком відповідало б підняття вікового цензу кандидатів до 28 років. Це, до речі, корелюється із пропонованою вимогою щодо наявності професійного стажу в п'ять років. Адже здобуття вищої юридичної освіти в Україні припадає на 22–23 роки.

Малореалістичним у цьому зв'язку є і належне виконання судових повноважень у віці 70 років за середньої завантаженості судді місцевого суду в 130–150 справ на місяць. І це при тому, що вік виходу на пенсію в Україні для державних службовців нині становить 62 роки, а середньостатистична тривалість життя дорівнює саме 70 рокам.

Не повною мірою розкривається конституційний зміст положення частини четвертої статті 55 Проекту, відповідно до якого: «Особа, визнана судом винною у вчиненні злочину, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання її винною або винесеного їй вироку», оскільки в цій самій частині йдеться про те, що «кожен має право на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду…». Використання тут словосполучення з «або» видається не зовсім вдалим, адже визнання особи винною здійснюється саме у формі вироку суду.

З огляду на потребу юридичної визначеності, наведену норму доцільно було б сформулювати так: «кожен має право на апеляційний перегляд та касаційне оскарження рішення суду…», оскільки апеляційний перегляд скарги є важливою конституційною гарантією (саме перегляд, а не лише право на оскарження), і гарантія ця має бути закріплена у Проекті. Натомість право на касаційну скаргу є лише правом, яке не завжди тягне за собою обов'язок держави в особі суду переглянути справу. Саме тому правильним було б закріпити в оновленій Конституції «право на апеляційний перегляд» і право на «касаційне оскарження».

Невиправданою є також пропозиція щодо здійснення повноважень усіма членами Вищої ради юстиції на постійній (платній) основі. Це може призвести до зайвої бюрократизації роботи цього органу і, як наслідок, лише підвищить корупційні ризики та впливи. Досвід діяльності чинної Вищої ради юстиції говорить про можливість і доцільність використання безоплатних засад перебування більшості її членів на посадах. На практиці проблема може бути розв'язана через забезпечення додаткового фінансування апарату Вищої ради юстиції у зв'язку зі зміною окремих функцій останньої.

Деякі статті Проекту не відповідають вимогам техніки конституційного нормопроектування та межам конституційного регулювання. Наприклад, зайвим є вживання у пункті 1 частини четвертої статті 125 словосполучення «у визначених законом процесуальних формах», оскільки відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів. Аналогічними бланкетними нормами з посиланням на закон перенасичений весь розділ «Правосуддя», зокрема частина шоста і сьома статті 125, частина перша і друга статті 125-1, частини четверта, восьма, десята і одинадцята статті 126, частини четверта, п'ята, шоста і сьома статті 127 Проекту. Так, зовсім позбавлене сенсу посилання на закон у частині восьмій статті 126: «Рішення щодо звільнення з посади судді може бути оскаржене ним у порядку, передбаченому законом», адже будь-який громадянин чи посадова особа наділена законом таким самим правом. Не має змістового навантаження і норма частини другої статті 125-1 про те, що: «Внесення змін до мережі судів допускається виключно в разі утворення, реорганізації, ліквідації суду», оскільки інших шляхів внесення змін до мережі судів не існує.

Безперечно, ця низка зауважень не є вичерпною, тим більше що Проект стане предметом уваги досвідчених експертів-фахівців, зокрема членів Венеціанської комісії. Водночас важливо, щоб до фахової та громадської дискусії було залучено якомога більше зацікавлених осіб. Адже належний судовий захист — фундамент будь-якої правової держави та запорука не тільки дотримання демократії і прав людини, а й економічного зростання та добробуту.

Переконаний, що всіх нас об'єднує бажання домогтися значного поліпшення у здійсненні правосуддя в Україні та захисті прав людини і основоположних свобод. Тож справа творення оновленої Конституції стосується кожного, кому не байдуже майбутнє нашої країни.

P.S. Автор здійснив аналіз конституційного законопроекту на базі пропозицій Комісії з питань правосуддя Конституційної асамблеї від 23 лютого 2013 р.

Микола Оніщук, 15 березня 2013 року
//gazeta.dt.ua/internal/chi-zabezpechat-zmini-do-konstituciyi-spravedlive-pravosuddya-v-ukrayini-_.html
//pravosud.info/news/info/pravosuddja_v_karikaturah

06.12.2012 Доповідь Комісії з питань правосуддя щодо концептуальних засад конституційно-правової модернізації правосуддя України 
23.11.2012 Микола Мельник. Підпорядкування судової влади: завершення процесу
12.11.2012 Марина Ставнийчук. Что необходимо изменить в украинской системе правосудия 
19.10.2012 Микола Мельник. Як при Ющенку так і при Януковичу відбувається масштабна дискредитація судової влади 
09.07.2012 Сергей Кивалов. Население должно избирать всех судей 
27.06.2012 Виктор Мусияка. Юристы сегодня чаще всего решают вопросы, даже не ссылаясь на закон 
18.06.2012 Микола Оніщук. В процес відправлення правосуддя потрібно залучити безпосередньо народ 
01.04.2011 Микола Оніщук. Дилеми правової держави 
23.10.2010 Марина Ставнійчук. Судова реформа: крок вперед і два назад 
10.04.2010 Марина Ставнійчук. За реальну судову реформу 
28.05.2010 Віктор Мусіяка. Закрита корпорація