вівторок, 23 квітня 2013 р.

(ІХ) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №14] 2013




РІШЕННЯ
координаційного бюро
Конституційної Асамблеї
від 23 квітня 2013 року №14

Про утворення Робочої групи щодо підготовки проекту
Концепції внесення змін до Конституції України

Заслухавши інформацію заступника Голови Конституційної Асамблеї, директора Інституту держави і права імені В.М.Корецького Національної академії наук України, академіка Національної академії наук України Ю.Шемшученка щодо стану підготовки проекту Концепції внесення змін до Конституції України, координаційним бюро Конституційної Асамблеї ухвалено рішення:

1. Утворити робочу групу щодо підготовки проекту Концепції внесення змін до Конституції України, до складу якої включити членів координаційного бюро Конституційної Асамблеї, окремих членів Конституційної Асамблеї, експертів.

2. Завершити до 11 травня 2013 року зазначеній Робочій групі опрацювання пропозицій, поданих комісіями Конституційної Асамблеї, забезпечивши їх оптимізацію та систематизацію.

Голова
Конституційної Асамблеї Л.Кравчук

Секретар
Конституційної Асамблеї М.Ставнійчук

23.04.2013
Прес-служба Президента України Віктора Януковича
//www.president.gov.ua/news/27553.html

20.05.2013 (Х) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №15-17] 
22.03.2013 (VІIІ) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №13] 
20.02.2013 (VІI) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №11-12] 
05.02.2013 (VI) Засідання координаційного бюро КАЯК 
23.01.2013 (V) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №10]  
29.11.2012 (ІV) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №6-9, проекти рішень КАЯК №9-11] 
04.10.2012 (ІІІ) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №4-5] 
10.09.2012 (ІІ) Засідання координаційного бюро КАЯК [Рішення КБ №1-3] 
11.07.2012 Перше засідання координаційного бюро КАЯК 
20.06.2012 Координаційне бюро КАЯК (склад)

четвер, 18 квітня 2013 р.

Володимир Ференц. Влада не сміє зневажати народ


Сьогодні проблема зміни Конституції не дуже хвилює пересічного жителя села чи заклопотаного життєвими негараздами міського жителя. Та й масові порушення закону багатіями й чиновниками добряче підірвали віру в справедливість.

Людей закликають до протесту й балакають про майбутню революцію – але навіть радикальні зміни рано чи пізно приведуть українців до необхідності мати такий Основний закон, який реально захищатиме національні інтереси й людські права. У діючій Конституції є чимало гарантій держави на взірець безкоштовної медицини й освіти, які не забезпечуються.

Тому зміни Конституції давно назріли. Важливо, щоб їх монопольно не здійснили сучасні владоможці, облудно граючись емоціями мас.

Під завісу політичних протистоянь, починаючи з 24 жовтня 1990 року, не припиняється робота різних комісій з удосконалення Конституції . Цей процес контролюється винятково вищим ешелоном влади й відбувається фактично без нашої участі. Можливо, і не для нашого блага.

Досі конституційні комісії діяли без видимого ефекту. Але остання – Конституційна Асамблея, утворена указом президента Януковича, може видати такий проект, який може не тільки змінити державу, але й болюче позначитися на долі кожного українця.

Тому нам, не гаючи часу, варто розібратися – на кого і як саме працює Конституційна Асамблея. Політикам не до цього – вони зайняті парламентськими протистояннями, почалась не афішована боротьба за крісло майбутнього президента.

Отже, минуло два роки з 21 лютого 2011 року, а Конституційна Асамблея ще не спромоглася завершити проект змін Конституції.

Час від часу відбуваються засідання, на яких зачитують нудні й дуже наукові доповіді поважних членів експертних груп. Працює простенький сайт Асамблеї, на якому чомусь немає форуму, конче потрібного для подачі пропозицій безпосередньо від народу.

Усе відбувається мляво, тихо й зовсім не рекламується ЗМІ з метою залучення до процесу найзацікавленішого учасника конституційного процесу – українського народу.

Важко уявити собі, як обмежене коло високих професіоналів із права буде писати конституцію для народу. Громадські організації представлені там суто символічно.

На превеликий жаль, за зрозумілий і однозначний текст Конституції виступає лише один з учасників Асамблеї, колишній суддя Європейського суду із прав людини Володимир Будкевич. Із часів появи Конституції США, у світі зростає тенденція до неймовірного ускладнення текстів законів.

Чинна Конституція теж виписана так, щоб проста людина не змогла й не сміла користуватись своїм Основним законом без коментарів Конституційного суду. Тому політики дозволяють собі маніпулятивно коментувати не тільки закони, але й Конституцію, особливо її 10-ту статтю.

Отже, нам передовсім треба вимагати, щоб Основний закон був виписаний простою українською мовою, без іншомовних слів і був однозначно зрозумілим селянинові та академікові права.

Держава не сміє вважати народ нижчою за статусом, здібностями й освітою кастою, яка не має права сама розуміти й тлумачити власну Конституцію.

На жаль, нинішня українська влада – сміє...

І схоже на те, що проект нових змін Конституції готується для першого ознайомлення чиновників Венеціанської комісії ще до його всенародного обговорення. Дивує така запопадливість перед чужими експертами, яким нова Конституція України потрібна передовсім як інструмент зручного пристосування нас до правил сильних світу.

Для нас же головним є не конституційний євростандарт – а зручність конституційних статей передовсім для життя українців, стовідсотковий захист нашої самобутності господарювання й культури.

Сліпе слідування так званому європейському стандарту й водночас московському взірцю – уже призвело до побудови на українській землі системи влади купки багатіїв, у якій лише розмови про самобутні права етнічних українців безбожно називають екстремізмом чи фашизмом, навіть у стінах парламенту.

І в такій країні влада з допомогою дорадчого органу, Конституційної Асамблеї, пише нову Конституцію – без масового поширення ідеї змін у формі чіткої концепції успішного українського суспільства, не переймаючись тим, щоб залучити до цього процесу якнайбільше мудрих людей із народу.

Коли готовий і погоджений Венеціанською комісією текст буде опублікований для формального короткотермінового обговорення народом – буде вже пізно.

Змінити щось буде практично неможливо, а влада придумає спосіб майже бездоганно легітимізувати власний проект, себто узаконити руками парламенту й маніпулятивним референдумом.

Наразі Конституційна Асамблея має непросте завдання – поєднати мету влади щодо самозбереження в будь-якій формі з формально "покращеними" правами народу, чудово розуміючи, що в законсервованій системі визиску працюючих бідне населення ніколи ці права не реалізує.

У процесі роботи принаймні двічі відбулись спроби перетворити її в другий Конституційний суд, тобто надати їй право коментувати закони та радити щось законодавцям. Правда, досвідчений Леонід Макарович Кравчук не дав втягнути Асамблею в дискусію навколо закону "Про всеукраїнський референдум".

Президент Венеціанської комісії Джанні Буккікіо, який на початку лютого відвідав Україну з офіційним візитом, хоче якнайшвидше одержати результат діяльності Асамблеї на експертизу. Конституційні Асамблея не змогла завершити в обіцяний термін – березень цього року. Це свідчить про непросте завдання – так виписати конституйовані інтереси влади та формальні гарантії народу, щоб це сприймалося єврочиновниками.

За всіма ознаками, ніхто не відчуває небезпеку моменту, бо немає навіть спроб вимагати оприлюднення чернетки проекту та забезпечення дієвого механізму його всенародного обговорення спеціальним законом ще до подачі у Венеціанську Комісію.

Принципове ігнорування опозицією роботи Конституційної Асамблеї є дуже поганою ідеєю.

Поки лідери опозиції переймаються лише пробудженням протестних настроїв, нам знову пробують, уже на рівні Конституції, побудувати без нашої особливої участі таку Україну, яка нам не сподобається.
На цей раз будуть кардинально міняти правила нашого життя не з допомогою сили "понятій", а "залізобетонно" і гарантовано, тобто за допомогою нової Конституції. Від цього стократ більше ніж від усіляких виборів і особистостей президентів залежить наше життя наше, і особливо – життя молодого покоління.

Тому саме це покоління, яке не має роботи в містах і селах, повинно й може змусити чинну владу зробити конституційний процес відкритим, з метою одержати Народну Конституцію, а не створений у кабінетах влади й коридорах світових організацій Основний закон.

За деякою інформацією, існує імовірність зміни Конституції вже наприкінці цього року. Верховну Раду спробують зробити двопалатною, що в умовах бутафорного самоврядування практично зробить її підконтрольною президентові. Може відбутися швидкий референдум, питання якого, як і підрахунок результатів – здійснюватиме влада.

Треба відмітити, що ідея двопалатного парламенту приходила всім українським президентам від Кучми до Ющенка. Ющенкові не дали це зробити Юлія Тимошенко з Віктором Януковичем. Лише президентові Януковичу майже вдалося нагромадити потрібну для такої справи силу.

Проте й цього замало. Проект конституційних змін потрібно одягти в бездоганну форму європейського стандарту демократії. В Україні й це можливо, адже змогли зробити з Європейської Хартії захисту міноритарних мовзакон, який захищає "загрожену" в Україні російську мову, а євростандарти прав людини та боротьби з "-ізмами" – успішно застосовуються проти боротьби українців за етнічну самобутність та обмеження права народу на протест.

Тому від майстерності фахівців Конституційної Асамблеї значно залежить успіх задуманої владою конституційної реформи.

А ще більше залежить від нашої всенародної розумної зацікавленості зовсім не іграшковою справою – змінами Конституції.

Чи вдасться нам відстояти в новій Конституції власний інтерес, байдуже, що він може не сподобатись тим, які мають повноту багатства й влади? Напевно, зможемо, знаючи правду й маючи перед очима мрію-модель держави, яка реально забезпечує високу якість життя й захист спільних та особистих інтересів громадян.

18 квітня 2013 року
Володимир Ференц, "На кого працює Конституційна Асамблея?", Івано-Франківськ, спеціально для УП
//www.pravda.com.ua/columns/2013/04/18/6988289/
//www.odintsovo.info/white/photo_show2.asp?id=101639

четвер, 11 квітня 2013 р.

Звернення Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» щодо неконституційності порядку зміни Конституції України, встановленого у Законі України «Про всеукраїнський референдум» 2013


Членам Конституційної
Асамблеї

6 листопада 2012 року Верховна Рада України законом «Про всеукраїнський референдум» встановила порядок прийняття нової Конституції України та порядок зміни Конституції, який не відповідає конституційним положенням.

Так, не передбачено чинною Конституцією України процедури:
  • по-перше, прийняття нової Конституції України;
  • по-друге, зміни чинної редакції Основного Закону держави, зокрема, шляхом скасування, визнання таким, що втрачає чинність, чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України;
  • по-третє, прийняття нової редакції Конституції, внесення змін до Конституції України.

Встановлення у звичайному Законі порядку прийняття нової Конституції України, що не передбачено Конституцією, і неконституційного порядку зміни Конституції України, суперечить основоположним конституційним принципам верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України та нівелює саму політико-правову ідеологію Основного закону держави, що є смисловим стрижнем теорії і практики конституціоналізму.

Виходячи з принципів верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції України, Верховна Рада України не уповноважена встановлювати на рівні закону процедури прийняття нової Конституції та схвалення її нової редакції чи внесення змін шляхом скасовування, визнання таким, що втрачає чинність, чи визнання нечинним законів про внесення змін до Конституції України (статті 85 та 92 Конституції України).

За пунктом 1 частини першої статті 85 Конституції України до відання єдиного законодавчого органу держави належить тільки внесення змін до Основного Закону України і виключно в межах і порядку передбачених розділом ХІІІ Конституції України. Стаття 92 Конституції України не визначає предметом законодавчого регулювання порядок зміни Основного Закону України, прийняття нової Конституції України, оскільки це предмет конституційного регулювання.

Отже, Верховна Рада України, порушуючи приписи частини другої статті 6 та частини другої статті 19, пункту 1 частини першої статті 85 Основного Закону держави, вийшла за межі своїх конституційних повноважень, а також, ігноруючи приписи статей 156, 159 Конституції України щодо процедури прийняття законів про внесення змін до розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», встановила Законом неконституційний порядок прийняття нової Конституції України та порядок зміни Конституції.

При цьому, Верховна Рада України, приймаючи в цілому Закон на пленарному засіданні 6 липня 2012 року, також припустила порушення і встановленої Конституцією України процедури розгляду та ухвалення законів України, а саме:
  • було обмежено передбачене статтею 93 Конституції України право законодавчої ініціативи народних депутатів;
  • мало місце обмеження конституційних повноважень комітетів Верховної Ради України здійснювати законопроекту роботу, підготовку та попередній розгляд питань, віднесених до повноважень Парламенту (частина друга статті 89 Конституції України);
  • проігноровано обов'язковість виконання рішень Верховної Ради України, у тому числі й для самого Парламенту, яка випливає з принципів верховенства права та конституційної законності (стаття 8, частина друга статті 19 Конституції України);
  • порушено конституційну вимогу щодо особистого голосування народних депутатів України.

У зв'язку з вище зазначеним, закликаємо Конституційну Асамблею як спеціальний допоміжний орган при Президентові України, утворений з метою підготовки законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України та подання його (їх) Президентові України для внесення на розгляд Верховної Ради України відповідно до розділу XIII Конституції України:
  1. Підтвердити свою позицію щодо порядку проведення конституційної реформи лише відповідно до розділу XIII Конституції України.
  2. Звернутися до Президента України з пропозицією внести на розгляд Верховної Ради України законопроект про скасування Закону України «Про всеукраїнський референдум» N5475-VI від 6.11.2012 року або про внесення змін до нього з метою приведення порядку зміни Конституції у відповідність до розділу XIII Конституцією України.
  3. Зупинити роботу над підготовкою Концепції конституційної реформи до вирішення питання щодо приведення законодавства про процедуру зміни Конституції України у відповідність із діючою Конституцією України шляхом скасування Закону України «Про всеукраїнський референдум», внесення до нього відповідних змін або ухвалення відповідного рішення Конституційним Судом України.

Від імені Коаліції громадських організацій
«За чесний референдум»:

Голова Правління ЦППР І. Коліушко
Виконавчий директор УНЦПД К. Михайличенко
Голова ГО «Центр UA» О. Рибачук
Голова Ради ЛЗІ І. Когут
Президент ІВП Ю. Ключковський

Київ, 11 квітня 2013 року
//blogs.pravda.com.ua/authors/sokolenko/51668279d2538/

30.09.2013 Звернення щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум» Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» 


вівторок, 9 квітня 2013 р.

Андрій Нечипоренко. Повстання - основний засіб захисту прав людини


Стаття присвячена одному з природних прав людини — праву на повстання. Наводиться класифікація повстань на базі історичних подій. Спираючись на деякі положення визначних пам'яток права і на норми міжнародного права, робиться спроба виправдати деякі види повстань, довести їх законність і необхідність.

Загальна декларація прав людини 1948 р. вперше в історії людства закріпила ряд універсальних, мінімально необхідних для життя прав людини. Преамбула до Декларації визначила очевидні положення, на яких базується даний документ. Частина 3 преамбули проголосила: "... необхідно, щоб права людини охоронялися владою закону в цілях забезпечення того, щоб людина не була змушена звертатися в якості останнього засобу, до повстання проти тиранії та гноблення..." [1]

Саме це положення і дозволяє розглядати повстання як останній засіб захисту прав людини.

Повстання, що справедливо (за деякими винятками) можна назвати однією з форм безпосереднього волевиявлення людей, народу, рясно пронизують усю історію людства — від найдавніших часів і донині, а також, напевне, будуть і в майбутньому. Повстання, що в усі часи свідомо і несвідомо вважалося останнім засобом захисту людиною своїх прав, тим наслідком на останню краплю, яка переповнює чашу терпіння, знайшло своє відображення у визначних пам'ятках права.

Далекого 1215 року Велика Хартія вольностей шістдесят першим пунктом закріпила "право на повстання "з общиною всієї землі та захоплення земель Короля, якщо він вперто порушуватиме мир та вольності, даровані та закріплені цією хартією "[2]. Як відомо, Велика Хартія вольностей входить до неписаної конституції Великобританії.

Велика французька революція, що дала світові Декларацію прав людини і громадянина 1789 року у статті другій проголосила: "Мета будь-якого політичного союзу — забезпечення природних та невід'ємних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека та опір гнобленню" [3]. Таким чином право на опір гнобленню було визнано природним правом людини.

Особливо цінними є положення іншого історичного документа — Декларації незалежності 1776 року, що провели розмежування повстань на законні, тобто виправдані, та незаконні, а також визначили умови, за яких повстання є виправданими: "У випадку, якщо будь-яка форма уряду стає вбивчою для самих цих цілей (життя, свободи та прагнення до щастя), народ має право змінити або скасувати її та створити новий уряд, заснований на таких принципах і формах організації влади, які, на його погляд, найліпшим чином забезпечать людям безпеку і щастя. Звичайно, здоровий глузд вимагає, щоб уряди, встановлені з давніх-давен, не змінювалися би під впливом несуттєвих та швидкоплинних обставин; відповідно, весь досвід минулого підтверджує, що всі люди схильні скоріш витримувати вади доти, поки їх можна терпіти, аніж використовувати своє право скасовувати звичні для них урядові форми. Але коли довгий ряд зловживань та насилля, неодмінно підпорядкованих одній і тій самій меті, свідчить про підступний задум змусити народ змиритися з необмеженим деспотизмом, повалення такого уряду і створення нових гарантій безпеки на майбутнє стає правом та обов'язком народу" [4]. Тобто американські штати нагадали британській Короні про своє право на повстання проти деспотизму. Однак, беручи до уваги обмаль документів, які б містили ці положення, а також історичні події, можна стверджувати, що повстання як рішучий вияв протесту є неписаним, але водночас невід'ємним правом народу, людей.

Побіжно окинувши оком повстання в історії людства, можна спробувати провести їх класифікації. За однією класифікацією повстання можна поділити на законні (тобто виправдані) і незаконні. До останніх, зокрема, можна віднести заколоти, військові перевороти та інші повстання, викликані виключно індивідуальними інтересами жменьки людей. Законні повстання за масштабністю і територією можна поділити на національно-визвольні (як, наприклад, у Чечні), або ж міжнародні, загальнодержавні, тобто такі, що охоплюють усю державу (як, наприклад, в Албанії) та локальні, тобто такі, що відбуваються на незначній території в межах однієї країни (наприклад, Норильське повстання 1953 року).

За іншим критерієм — різновидом прав, які захищаються шляхом боротьби — повстання можна поділити на ті, за допомогою яких захищаються, по-перше, особисті права (наприклад, повстання в радянських таборах), по-друге, політичні права (наприклад, Румунія часів Чаушеску), по-третє, право на самовизначення (наприклад, вже згадувані американські штати, Литва років десять тому) і, по-четверте, соціально-економічні права (як, наприклад, в Індонезії, Еквадорі, Албанії та ін. країнах). За способом ведення боротьби повстання можна поділити на збройні та незбройні. І, нарешті, за наслідками повстання можна виокремити ті, що завершилися перемогою, і ті, що завершилися поразкою.

Правове регулювання повстання — досить складне і надзвичайно делікатне явище. Національне право кожної держави часом містячи самий термін "повстання", в абсолютній більшості засуджує це явище, не кажучи вже про "право на повстання". Це пояснюється досить просто: яка ж держава, уряд, що вважають себе найдемократичнішими, найгуманнішими і найсправедливішими у світі (а такими, здається, вважають себе усі держави), поставлять під сумнів свій демократизм, своє законне походження, своє невтомне піклування про всіх і кожного зокрема?! Яка ж держава, уряд почеплять над своєю головою дамоклів меч, яким можуть скористатися всі, кому не лінь, і знайти собі виправдання?! Та й чи не призведе це до безперервних збройних протистоянь?!

Міжнародне право надзвичайно обережно говорить про повстання, часто навіть не вживаючи цього слова, а лише термін "боротьба". Однією з особливостей є та, що абсолютна більшість документів, що містять терміни "повстання", "боротьба" носять рекомендаційний характер.

Організація Об'єднаних Націй з 26 червня 1945 року рішуче взялася "знову утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, в рівноправ'я чоловіків і жінок та у рівність прав великих І малих націй... " [5] (преамбула Статуту ООН), "здійснювати міжнародне співробітництво... в заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії..." [6] (п. З CT. 1 Статуту ООН), а також "сприяти повазі та дотриманню прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії... " [7] (п. с ст. 55 Статуту ООН). Разом з тим, завдання ООН "підтримувати міжнародний мир та безпеку'"[8] (п. 1 CT. 1 Статуту ООН).

Таким чином, ідеалом є людська особистість у мирному та безпечному світі. Однак, до цього ідеалу ще досить далеко, що розуміють як держави — члени ООН, так й інші міжнародні організації. Для поступу до цього ідеалу і створюються різні механізми, один з яких полягає в міжнародному, майже обов'язково незбройному впливі на державу, яка систематично, масово і грубо порушує права людини, за іншим же, що трапляється нечасто, надається свобода дій, боротьбі певному гнобленому народові проти своїх поневолювачів, будь-то іноземний чи "рідний" гнобитель.

Незважаючи на те, що вже згадувана на початку частина третя преамбули ніби ненароком нагадує державам про неписане право їхніх народів на повстання, про право на повстання не згадується ні у цій Декларації, ні в Міжнародних пактах про права людини, що зробили положення Декларації обов'язковими для держав-учасниць. Преамбули обох пактів проголосили: "... відповідно до принципів, проголошених Статутом Організації Об'єднаних Націй, визнання гідності, притаманної усім членам людської сім'ї, та рівних і невід'ємних прав їх є основою свободи, справедливості та загального миру..." [9]. Таким чином, робляться перші спроби визнання пріоритету прав людини перед світовим миром та безпекою, оскільки дотримання прав людини є основою загального миру — ситий, задоволений та самореалізований народ не полізе на барикади.

Поступово, за частотою вживання у рекомендаційних положеннях, а згодом і юридичною обов'язковістю ідея первинності прав людини перед загальним миром стає одним із принципів міжнародного співтовариства, зокрема, частина 5 сьомого розділу, що має назву "Дотримання прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань" Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року закріпила: "Держави-учасниці визнають загальне значення прав людини й основних свобод, дотримання яких є суттєвим фактором миру, справедливості та благополуччя..." [10]. Розширює це положення частина 3 першого розділу Документа Московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ від 3 жовтня 1991 року: "... питання, що стосуються прав людини, основних свобод, демократії та верховенства закону, мають міжнародних характер, оскільки дотримання цих прав і свобод є однією з основ міжнародного порядку" [11].

Такими є лише типові положення міжнародного права і з них, безперечно, не випливає право на повстання, але його дух, чи точніше — загроза, видаються присутніми у цій формулі: дотримання прав людини й основних свобод є суттєвим фактором,— яку (формулу), за бажанням, можна продовжити так: інакше ви (тобто певна держава, уряд) змусите нас (тобто інших держав) застосувати до вас санкції аж до застосування сили, або ж ваш народ, дестабілізуючи ситуацію, може вам (тобто державному урядові) самостійно піднести несподіваний сюрприз у вигляді смітника історії.

Злочини проти миру та безпеки людства є серйозною загрозою дотриманню прав людини. Існує низка міжнародно-правових документів, які визначають ці злочини. Наприклад, Кодекс злочинів проти миру та безпеки людства, прийнятий на сесії Комісії міжнародного права ООН у 1954 році, попри свою необов'язковість, носить пізнавальний характер. Стаття 2 Кодексу містить 13 основних видів злочинів, серед яких: п. 10 — "...дії влади будь-якої держави або приватних осіб, які здійснюються з наміром знищити, повністю а бо частково, будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку. .." [12]; п. 11 — "... нелюдські акти, як-от: убивства, винищення, поневолення, висилка або переслідування, що здійснюється по відношенню до будь-
якого цивільного населення за політичними, расовими, релігійними або "культурними" мотивами владою будь-якої держави або приватними особами, що діють за підбурювання чи мовчазної згоди цієї влади. .." [13]; п. 13 — дії, що складають заколот, пряме підбурювання, співучасть, а також замах, направлені на здійснення цих або інших злочинів.

Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року визначає геноцид як злочин проти людства. Конвенція про попередження злочину апартеїду та покарання за нього від 30 листопада 1973 року визначає апартеїд як злочин проти людства.

Статут Міжнародного військового трибуналу, Конвенція про незастосування строку давності до військових злочинів та злочинів проти людства від 26 листопада 1968 року та інші документи визначають вже згадувані та подібні злочини проти людства.

Можна вважати злочинами проти миру та людства і дії, тим паче збройні, держав, спрямовані на позбавлення народів права на самовизначення. Зокрема, у резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року говориться про "зобов'язання держав не використовувати збройну силу з метою позбавлення народів їхнього права на самовизначення, свободу і незалежність " [14]. Подібне положення містить і Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин між державами у відповідності до Статуту ООН від 24 жовтня 1970 року, яка, зокрема, проголосила принцип рівноправності та самовизначення народів, порушення якого означає відмову в основних правах людини і суперечить Статутові ООН.

Для попередження та викорінення зазначених злочинів міжнародне співтовариство має право застосовувати відповідні санкції. Свої санкції у вигляді боротьби (вважай — повстання) може застосувати і народ. Це зазначають документи, які хоч і не мають обов'язкового характеру, все ж не позбавляють народи їхнього права на повстання. До цих документів, зокрема, належать Загальна декларація прав народів від 4 жовтня 1976 року, яка у частині 4 преамбули проголосила, що "...всі народи світу мають рівне право... опиратися будь-якому іноземному втручанню і самостійно обирати свій уряд, право, якщо вони підкорені, боротися за своє визволення, право отримувати допомогу у своїй боротьбі від інших народів... " [15]. Ця декларація стала підтримкою народів у їхньому нелегкому поступі до свободи: "... щоб усі ті, хто по всьому світу веде велику, інколи збройну боротьбу за свободу всіх народів, знайшли у цій декларації підтвердження законності своєї боротьби... "[16] (ч. 6 преамбули). Стаття 6 проголосила, що "всі народи мають опиратися будь-якому колоніальному, прямому чи непрямому пануванню і всім расистським режимам" [17]. Тобто закріплено право на опір гнобленню.

Стаття 7 закріпила право на демократичний режим: "Всі народи мають право мати демократичний режим, що представляє всіх громадян незалежно від раси, статі, релігії, кольору шкіри, який здатен забезпечити ефективне дотримання прав людини й основних свобод для всіх громадян" [18].

І, нарешті, стаття 28 закріпила право на боротьбу і, навіть, на повстання: "Всі народи, чиї основні права грубо порушуються, мають право змусити з ними рахуватися шляхом політичної або профспілкової боротьби і навіть, у крайньому разі, застосовувати силу" [19]. Вояки визвольних рухів користуються захистом норм міжнародного гуманітарного права, а самі "визвольні рухи повинні мати доступ до міжнародних організацій" [20],— такими є положення статті 29 цієї декларації.

Стаття 4 попереднього проекту третього Міжнародного пакту про права солідарності передбачає, що "кожна людина і всі люди разом мають право протидіяти систематичним, масовим і грубим порушенням прав людини, що являє собою загрозу миру в розумінні Статуту ООН"[21]. Якщо така редакція буде прийнята, то це буде перша обов'язкова для держав-учасниць норма, за якою народ має право на опір гнобленню аж до повстання.

Надзвичайно важливо провести розмежування між агресією та законним (виправданим) повстанням (боротьбою). У цьому нам допоможе резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року разом з додатком, що має назву "Визначення агресії". Відповідно до статті 7, "ніщо у цьому визначенні... не може будь-яким чином шкодити випливаючому зі Статуту праву на самовизначення, свободу і незалежність народів, які насильно позбавлені цього права", а також "народів, що перебувають під пануванням колоніальних і расистських режимів або під іншими формами іноземного панування, а також праву цих народів боротися з цією метою, просити і отримувати підтримку. .. " [22]. Таким чином, боротьба проти гноблення не вважається агресією, незважаючи на рекомендаційність цього документа.

Документ Московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ від 3 жовтня 1991 року містить положення, які дають визначення незаконному повстанню. Відповідно до п. 17.1, "держави-учасниці безперечно засуджують сили, що прагнуть захопити владу у представницького уряду всупереч волі народу, висловленої в ході вільних і справедливих виборів, а також порушуючи законно встановлений конституційний лад... " [23]. З цим твердженням важко не погодитись.

Як засвідчив аналіз міжнародно-правових актів, міжнародне право, не набагато далі просунувшись від національного права, так само обережно, намагаючись обійти стороною, і ніби ненароком, мимоволі торкається такого складного і надзвичайно делікатного питання як повстання, яке набагато частіше звучить як "боротьба" чи "опір гнобленню". І це можна зрозуміти.

Однак і на сьогодні, майже неписаною, конституцією народів залишається природне і невід'ємне право народу на повстання.

1. Всеобщая декларация прав человека / Международные акты о правах человека. Сборник документов. — M.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1999. — С. 39.
2. Там само, с. 5.
3. Там само, с. 32.
4. Там само, с. 21.
5. Там само, с. 37.
6. Там само, с. 38.
7. Там само, с. 38.
8. Там само, с. 38.
9. Там само, с. 44 (53).
10. Там само, с. 642.
11. Там само, с. 667.
12. Международное публичное право. Сборник документов. — M.: Издательство БЕК, 1996. — T. 2, с. 36.
13. Там само, с. 36.
14. Там само, с. 3.
15. Загальна декларація прав народів / Мартиненко О.П. Права народів у сучасному міжнародному праві. — К.: Наукова думка, 1993.—С. 142.
16. Там само, с. 142.
17. Там само, с. 143.
18. Там само, с. 143.
19. Там само, с. 145.
20. Там само, с. 145.
21. Попередній проект Третього міжнародного пакту про права солідарності / Мартиненко О. П. Права народів у сучасному міжнародному праві.— К.: Наукова думка, 1993. — С. 146.
22. Международное публичное право. Сборник документов. — M.: Издательство БЕК, 1996. — T. 2, с. 5.
23. Всеобщая декларация прав человека/ Международные акты о правах человека. Сборник документов. — M.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1999. — С. 668.

Нечипоренко А. В., 2000
//archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/naukma/Spec/2000_18-1/49_nechyporenko_av.pdf

Право на повстання - право на восстание. Дайджест 1
Право на повстання - право на восстание. Дайджест 2 
Юрій Кириченко. Щодо конституційного закріплення захисту прав і свобод людини і громадянина (право на захист)
Всеволод Речицький. Ідея обмеженого правління як політико-правова доктрина  
Олексій Курінний. Право народу на повстання у філософсько-правових концепціях європейської цивілізації 
Олександр Северин. Jus resistendi (Право на спротив) 
Заява Всеукраїнського Об’єднання «Народна Конституція» про гарантії для Українського Народу 
Заява Всеукраїнського Об'єднання «Народна Конституція» про право народу на повстання

Юзеф Брандт. Табор.
//blog.imhonet.ru/author/12500/post/5825342/

пʼятницю, 5 квітня 2013 р.

Відкрите звернення до голови Конституційної Асамблеї Леоніда Кравчука 2013


Конституційній Асамблеї

Голові Конституційної Асамблеї
Л.Кравчуку

ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ

6 листопада 2012 року Верховна Рада України попереднього скликання «під завісу» своєї роботи з грубим порушенням конституційної та регламентних процедур, а також перевищенням своїх повноважень прийняла Закон України «Про всеукраїнський референдум».

Цей Закон встановлює неконституційний порядок внесення змін до Конституції України та ухвалення нової Конституції України. Прийняттям цього Закону було вочевидь проігноровано закріплений у статті 8 Конституції принцип верховенства права, який, зокрема, полягає у тому, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй. Верховна Рада України, прийнявши зазначений Закон, поставила його над Конституцією України.

Представники чинної політичної влади все частіше висловлюють думку про можливість проведення найближчим часом всеукраїнського референдуму з питань внесення змін до Конституції, над проектом яких працює Конституційна Асамблея, в обхід Парламенту. Не виключає такої можливості також Голова Конституційної Асамблеї Л. М. Кравчук, про що свідчать його висловлювання в засобах масової інформації. За повідомленнями окремих політиків та ЗМІ влада вже приступила до організаційної підготовки з проведення такого референдуму.

Практична реалізація Закону України «Про всеукраїнський референдум» у частині ухвалення на референдумі рішення про зміну чинної Конституції України є неприпустимою.

По-перше, Конституція України може бути змінена винятково у спосіб, який встановлено розділом XIII Конституції України– за обов’язкової участі у цьому процесі українського Парламенту і Конституційного Суду України.

По-друге, процедура внесення змін до Конституції референдумом за «народною ініціативою» без участі представницьких органів не відповідає європейським демократичним стандартам, однією з суттєвих складових яких є забезпечення балансу між безпосередньою і представницькою демократією та досягнення консенсусу в суспільстві. Тому така процедура без сумніву буде розцінена європейськими та міжнародними інституціями як антидемократична.

Реалізація зазначеного сценарію зрештою призведе до руйнування конституційного ладу України, поставить під загрозу її євроінтеграційні прагнення, демократичний і правовий розвиток нашої країни.

На наше глибоке переконання, Конституційна Асамблея не може стояти осторонь тієї ситуації, яка складається нині в Україні навколо конституційної реформи.

До основних завдань Конституційної Асамблеї як спеціального дорадчого (допоміжного) органу при Президентові України, утвореного з метою підготовки законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України, відповідно до Положення про Конституційну Асамблею належить: підготовка та схвалення Концепції внесення змін до Конституції України, подання її Президентові України; схвалення законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України та подання Президентові України для внесення на розгляд Верховної Ради України відповідно до розділу XIII Конституції України.

Таким чином, Конституційна Асамблея уповноважена не лише здійснювати підготовку відповідної Концепції та законопроекту (законопроектів), а й розглядати питання про порядок внесення змін до Конституції України.

Вважаємо, що у нинішній ситуації розгляд Конституційною Асамблеєю питання про такий порядок є громадянським і професійним обов’язком її членів. Конституційна Асамблея, до складу якої входять відомі правники, політики, громадські діячі, має авторитетно заявити суспільству і владі про те, що Конституція України може бути змінена винятково в порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України. Конституційна Асамблея не може байдуже ставитися до того, у який спосіб і з якою метою будуть використані результати її роботи. Висловлення Конституційною Асамблеєю такої позиції продемонструє її відданість принципу верховенства права та демократії.

Враховуючи викладене, звертаємося до Вас, Леоніде Макаровичу, з пропозицією внести до порядку денного найближчого засідання Конституційної Асамблеї питання про підтвердження нею позиції щодо необхідності дотримання конституційного порядку зміни Конституції України.

Звертаємося також до наших колег – членів Конституційної Асамблеї – підтримати нашу ініціативу на засіданні Конституційної Асамблеї та офіційно визначити її позицію з цього доленосного для України питання.

Члени Конституційної Асамблеї:
О.Барабаш
І.Когут
М.Козюбра
І.Коліушко
В.Крижанівський
М.Мельник
О. Мороз

5 квітня 2013 року
//www.pravo.org.ua/politicreformandconstitutionslaw/2011-12-14-18-24-53/1333-vidkryte-zvernennia-do-holovy-konstytutsiinoi-asamblei-leonida-kravchuka.html

30.09.2013 Звернення щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум» Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» 

//blog.i.ua/user/1820604/?p=1

четвер, 4 квітня 2013 р.

Звернення Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум» 2013



Народним депутатам України


ЗВЕРНЕННЯ
Коаліції громадських організацій
«За чесний референдум» щодо Закону України
«Про всеукраїнський референдум»

6 листопада 2012 року Верховна Рада України несподівано повернулась до розгляду законопроекту «Про всеукраїнський референдум» (реєстр. N6278 від 29.04.2010, внесеного народним депутатом Д. Шпеновим) та за 10 хвилин прийняла його в цілому як Закон в редакції першого читання (зі слів головуючого на засіданні А.Мартинюка).

Проведення всеукраїнського референдуму відповідно до положень Закону України «Про всеукраїнський референдум» (далі – Закон) може призвести до повного руйнування правової системи України, збудованої на основі положень Конституції України, виходячи з наступного.

По-перше, цим Законом всупереч положенням Розділу XIII Конституції України встановлюється можливість зміни Конституції України (в тому числі прийняття її в новій редакції) на референдумі за народною ініціативою без участі Парламенту. Саме з мотивів невідповідності Конституції України Верховна Рада 10 липня 2010 року при розгляді законопроекту в ІІ читанні вилучала з нього статтю 16 (про референдуми щодо зміни Конституції України). Очевидно через цю обставину тепер прийняли Закон в редакції першого читання.

По-друге, Закон дозволяє скасування чинних законів про внесення змін до Конституції України на референдумі без прийняття нових конституційних положень, а з відновлення попередніх конституційних положень. Це може мати непередбачувані наслідки: або відновлення Конституції УРСР 1978 року, що є нонсенсом, або конституційний вакуум, що фактично означатиме ліквідацію держави, оскільки вся сьогоднішня правова система заснована на Конституції України і не допускає можливості існування без неї. Саме тому Конституція України не передбачає скасування конституційних положень з автоматичним відновлення попередніх конституційних положень.

По-третє, Закон закріплює можливість ухвалення на всеукраїнському референдумі нової Конституції України без врегулювання порядку підготовки, обговорення проекту нової Конституції України. Це може призвести до узурпації влади шляхом проведення маніпулятивного референдуму. При чому, Закон встановлює, що порядок ухвалення нової редакції Конституції України встановлюється лише цим Законом. Це суперечить Рішенню Конституційного Суду України від 16.04.2008 р., за яким Український народ має право приймати Конституцію України на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою в порядку, встановленому Конституцією та законами України.

По-четверте, Закон встановлює неконституційний порядок набрання чинності новою Конституцією та законами України. Вони за цим Законом набувають чинності з дня оголошення Центральною виборчою комісією результатів всеукраїнського референдуму. Цим проігноровано конституційні приписи статей 57 та 94 Конституції України щодо заборони введення в дію неопублікованих чи недоведених до відома населення законів.

По-п'яте, Закон суперечить європейським стандартам організації та проведення референдумів. Зокрема [див. коментар] Закон не відповідає положенням Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи N1121 (1997) «Про інструменти участі громадян у представницькій демократії», Керівних принципів для конституційних референдумів на національному рівні, ухвалених Венеціанською Комісією 6-7 листопада 2001 року (Венеція), Кодексу належної практики щодо референдумів, ухваленому Радою з демократичних виборів та Венеціанською комісією 16-17 березня 2007 року (Венеція) щодо:
  • необхідності врегулювання в Конституції положень щодо конституційних референдумів;
  • предмету конституційного та загального референдумів;
  • предметної та процедурної придатності текстів, що виносяться на референдум;
  • ролі парламенту при ухваленні на всеукраїнському референдумі законів (включаючи закони про внесення змін до конституції);
  • порядку формування персонального складу окружних та дільничних комісій референдуму;
  • публічного фінансування та здійснення агітації референдуму.

По-шосте, Закон закріплює недемократичну систему проведення всеукраїнського референдуму. Органи державної влади та місцевого самоврядування зможуть безпосередньо впливати на результат референдуму практично на всіх етапах його проведення.

Так, встановлюється недемократичний порядок формування персонального складу окружних та дільничних комісій референдуму. Відповідно до Закону склад комісій формується за поданням керівників відповідних органів місцевого самоврядування і затверджується вищестоячими комісіями. Закон, не передбачає у процесі формування комісій референдуму участі політичних партій та навіть можливості мати для них власних офіційних спостерігачів. Це не відповідає положенням статті 36 Конституції України, за якою політичні партії сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян.

Встановлений Законом порядок здійснення агітації референдуму не гарантує право доступу до засобів масової інформації на рівних умовах всім зацікавленим групам, порушує конституційне право фізичних осіб на свободу думки і слова (стаття 34). ЦВК наділяється повноваженнями здійснювати агітацію за питання референдуму за рахунок коштів Державного бюджету України, виділених на організацію і проведення всеукраїнського референдуму.

Закон не містить норм про мінімально необхідну кількість учасників референдуму для визнання його правової значимості. Тобто як завгодно малої кількості осіб, що проголосують, достатньо для результативності референдуму.

В цілому встановлений Законом порядок проведення всеукраїнського референдуму не спрямований на отримання результату, який буде відображати реальне волевиявлення Українського народу, не містить належних та ефективних механізмів реалізації конституційного права громадян на участь в управлінні державними справами.

По-сьоме, голосування за Закон відбулося з порушеннями Регламенту Верховної Ради України. Фактично голосувався законопроект у невідомій редакції, оскільки тексту, підготовленого до другого читання, із пропозиціями суб'єктів права законодавчої ініціативи підготовлено і роздано депутатам не було. Тоді як за рішенням від 10 липня 2010 року, його було направлено на повторне друге читання, оскільки частина його норм не відповідає Конституції України.

Таким чином, Закон «Про всеукраїнський референдум» суперечить Конституції України та європейським стандартам, проголосований з порушеннями Конституції України та Регламенту Верховної Ради України й проведення всеукраїнського референдуму відповідно до норм цього Закону призведе до викривлення результату волевиявлення народу, а також завдасть непоправної шкоди конституціоналізму та правовій системі України.

Тому закликаємо:
  1. Парламент скасувати Закон України «Про всеукраїнський референдум» шляхом прийняття законопроекту [див. коментар] «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про всеукраїнський референдум», внесеного народним депутатам України В. Яворівським (N1088 від 13.12.2012 р.).
  2. Народних депутатів України як суб'єкта права на конституційне подання відповідно до статті 150 Конституції України, статей 13, 15, 39, 40, 71 Закону України «Про Конституційний Суд України» звернутися до Конституційного Суду України з відповідними конституційними поданнями.

Коаліція громадських організацій «За чесний референдум»:

Центр Політико-Правових Реформ, [І. Коліушко]
Лабораторія Законодавчих Інінціатив, [І. Когут]
Інститут виборчого права, [Ю. Ключковський]
Центр ЮЕЙ, [О. Рибачук]
Український Незалежний Центр Політичних Досліджень
[К. Михайличенко]

04 квітня 2013 року
//blogs.pravda.com.ua/authors/sokolenko/515d933d83f4e/
//www.pravo.org.ua/politicreformandconstitutionslaw/2011-12-14-18-24-53/1322-zvernennia-shchodo-zakonu-ukrainy-pro-vseukrainskyi-referendum.html



30.09.2013 Звернення щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум» Коаліції громадських організацій «За чесний референдум»