Володимир Ференц. «Україна без нацизму» та Конституційна Асамблея

Чому на Західній Україні є фашизм, а на Сході усі білі і пушисті?

Що не кажи, а роки беруть своє, інакше умовно-перший президент України не «вляпався б» так погано, набагато гірше, ніж тоді, на виборах. Умовно-першим називаю тому, що перший вже був, адже факт УНР є історичним, заперечити який неможливо. [Михайло Грушевський у 1917-1918 рр. – голова Української Центральної Ради (візитка фр.: «President du Parlament D'Ukraine») – Ред.]

Дехто вважає згоду головувати в провладній Конституційній асамблеї зайвим клопотом для старіючого президента Кравчука. Досить оцінити персональний склад цього адмінутворення, щоб поспівчувати головуючому, будь він в найкращому бажанні добра Україні. Там зібрались і такі особи, які не послухають доброї поради і не зважатимуть на авторитет.

Неодмінно збереться така собі ініціативна група з метою приведення тексту Конституції до «такої дійсності», сумнозвісного кравчуківського «Маємощомаємо». Нас вже верне від цієї дійсності і тому відповідне ставлення проектуватиметься і на проект конституції – «Маємощомаємо». Можна зрозуміти Леоніда Макаровича, коли він захотів погратися в «нетак» за рахунок партвиборчого фонду, щоб зіпсувати кільком сотням електорату настрій видивом дивних біл-бордів.

Гра в конституцію – це набагато коштовніше задоволення і хто зна як воно може завершитися в цей непевний час. Зважитись на це в такому поважному віці – доволі дивно. Не може бути, щоби за гроші. Українські пенсіонери змушені працювати, щоб допроваджувати до пенсії незабезпечених роботою потомків, але Найповажніший Пенсіонер напевно ні в чому нужди не має. Є ще такий мотив - бажання щось добре зробити для народу, який тебе любить і вартий аналогічної віддяки. Проте кожен, хто на хвильку спробує перевтілитися в хитрого-прехитрого Леоніда Макаровича, дійде висновку – зробити це можна набагато краще в інший час і з іншою компанією помагачів. Простіше кажучи – з доброго наміру можуть колегіально зробити таке, під чим підписуватися можна буде з приміткою «маємощомаємо».

Хитрий і досвідчений політик краще відмовиться від подібної місії, бажаючи в спокої і мирі прожити зрілу і коротку частку земного життя. Невже і в Кравчука є щось таке життєве, за яке можна примусити до такої явно клопітної і невдячної справи, здатної зіпсувати спокійну старість? Можливо є, адже в кожного з українських президентів є свій «мозоль».

У Кучми – справа Гонгадзе, у Ющенка навіть згадка про його прізвище, а в Януковича поки що Межигір’я. Це в наш час, але є ще й частина айсберга часів СРСР. У ті часи Леонід Макарович був партсекретарем з ідеології, а це багато значило в Україні і Москві.

І треба ж - ініціатор коаліції «Україна без нацизму», голова російської організації «Росія без нацизму» пан Шпігель чомусь запропонував Леонідові Макаровичу стати головою аналогічної української організації. Як же тепер пан Кравчук творитиме собі імідж незалежного національного арбітра в ролі голови Конституційної асамблеї?

Даремно спробував дистанціюватися від неякісних борців з ефемерним українським фашизмом: "Я проти, якщо будуть говорити, що на Західній Україні є фашизм, а на Сході усі білі і пушисті" Сумніваюсь, що на ці слова хтось з поборювачів українського нацизму зважатиме.

Сам факт створення коаліції «Україна без нацизму» викликає масу запитань. Поява організації з такою назвою ненав’язливо, але дотично вказує на наявність в Україні такого явища, як нацизм. І тут варто звернути увагу на точність визначення цього поняття. Історія минулого століття має достатньо доказів того, що така забаганка, як нацизм, є надзвичайно коштовною, не аматорською справою. Серйозною силою нацизм стає лише тоді, коли стає політикою держави, а все інше – звичайний флеш-моб типу гри в історичні реконструкції. Невже українська політична ситуація аж така, що являє небезпеку приходу до влади нацистської сили?

Нацизм завжди характеризувався як авантюрне прагнення сильної державної нації до експансії у світ, якій замало життєвого простору на своїй території. Отже потенційна загроза нацизму, яку напевно бачить коаліція «Україна без нацизму», неминуче впирається пальцем в груди української нації. Ні, борони Боже, ніхто не може звинувачувати в потенціях нацизму етнічних українців. Мається на увазі якась сукупна політична нація всіх громадян від Хусту до Луганська.

Якщо спробувати уявити собі оте постійно роз’єднуване населення зверхсильною потугою, якій мало місця для тусовки і яка неситим оком заглядає північніше Хутора Михайлівського – це маразм!!! Якось незручно говорити про нацизм української політичної нації, особливо після здачі острова Зміїний і ще дечого, що згадувати не хочеться.

А іншої нації в Україні немає – етнічні українці дожилися до «такого Закону про державну мовну політику». Політична система гарантує неможливість моноетнічної української нації набагато ефективніше, ніж конституційність державної мови. На сторожі цьому стоїть абсолютна більшість народних обранців, армія чиновників аж до останнього міліціонера, не бажаючого зламати язика «телячою мовою».

Де ж той український нацизм? Якщо спонсори громадянського зрушення проти нацизму мають поважні кошти на гранти, то залишається єдине – експортувати чужий і видавати за свій чи просто обзивати нацистами ні в чому не винних громадян.

Леонід Макарович так охарактеризував свою майбутню діяльність: «Наші люди по-різному сприймають спосіб життя, релігію та філософію тих людей, які до нас приїжджають. Тому виникають іноді конфлікти на тлі саме непорозуміння. Але є ще й ці екстремістські організації: з поля зору нормальних людей це фашизм, екстремізм. І ми бачимо як це проявляється у всьому. І тому відбулася така розмова, що потрібно в державі мати таку структуру як «Україна без нацизму», яка б фіксувала відповідні матеріали і десь би подавала їх до преси, проводила роз'яснювальну роботу, десь би проводила акції гуманітарно-політичного характеру. Яка б закликала не допускати подібних речей, бути спокійними в такий важкий час, тобто тлумачити, пояснювати і упереджувати. У цьому і полягають основні наші завдання.»

На запитання журналіста за якими саме критеріями можна відрізнити екстремізм і нацизм, одержано відповідь: « Це міжнаціональні стосунки, для когось колір шкіри викликає певні асоціації. Ви подивіться, що у польському містечку понаписувано про євреїв, це ж вони знімали документально. Так само і в інших містах — що в Росії їх немає? Є звичайно. Тобто це перш за все порушення закону, порушення етики моралі, національної гідності, і ще плюс релігійний екстремізм.»

Але ж це проблеми, які вирішуються просвітницькою діяльністю з метою порозуміння громадян. При чому тут нацизм? Чому б не назвати нову організацію «За громадянське порозуміння»? Та й навіщо творити щось нове? Панові Кравчуку було б престижніше вступити в діюче національне товариство «Просвіта» і там реалізуватися. Просвіти треба народові, замість розсварювати на мові і шукати нацизм, до якого бідній і свареній усім сильним світом Україні – як куцому до зайця! Тому і важка це робота –тягнути з болота бегемота, себто вишукування нацистів у ненацистській за визначенням державі!

Проте, якщо діяти за радянським принципом, то можливо все. Цей принцип відомий - створювати труднощі і потім їх героїчно поборювати. Можна видавати за нацизм вимушений екстремізм громадян, незадоволених життям взірця «Маємощомаємо». Керувати таким процесом «упередження нацизму» майже неможливо, адже імпровізація - це велика стихія, а людей в Україні не жаль. Важко буде Леоніду Макаровичу на посаді голови коаліції «Україна без нацизму».

Зазвичай любителі шукати чорну кішку в темній кімнаті перекидають меблі і б’ють посуд, викликаючи нічним гармидером лють заспаних сусідів. Головне – перебуваючи на посаді коаліції «Україна без нацизму» дуже важко залишатись над тяганиною низів і бути арбітром нації, обіймаючи посаду голови хоч призначеної, але діючої за планом Конституційної асамблеї.

Володимир Ференц, «Острів Галичина», 05.07.2012

//www.octpib.info/Articles.aspx?id=14164

Фото: Установчий З'їзд Всеукраїнського правозахисного руху «Україна без нацизму»

//www.migraciya.com.ua/article-443

СТВОРЕННЯ АНТИФАШИСТСЬКОЇ КОАЛІЦІЇ «УКРАЇНА БЕЗ НАЦИЗМУ»

22 червня 2012 у Дипломатичній академії при МЗС відбулось відкрите розширене засідання Міжнародного правозахисного руху «Світ без нацизму». У Києві спеціально для участі в заході зібралися представники понад 30-ти країн світу, експертів Ради Європи, політиків, лідерів провідних українських правозахисних організацій, народних депутатів України, представників творчої та спортивної еліти України. Головною метою зустрічі стало створення Антифашистської коаліції «Україна без нацизму», основною діяльністю якої є неприпустимість неонацизму в Україні.

У засіданні взяли участь Президент України у 1991 — 1994 роках, Президент відкритого правозахисного руху «Україна без нацизму» Леонід Кравчук; Представник Президента України у Верховній Раді України Юрій Мірошніченко; Голова Союзу юристів України, Президент Всесвітньої організації юристів, Президент Світового Конгресу українських юристів Валерій Євдокимов; Голова Спостережної Ради відкритого правозахисного руху «Україна без нацизму» Станіслав Струкальський; Радник Президента України, народний депутат України Віталій Журавський; член Міжнародного правозахисного руху «Світ без нацизму», член Вищої ради юстиції, народний депутат України Валерій Бондик; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини у 1998- 2012 року Ніна Карпачова; Віце-Президент Міжнародного правозахисного руху «Світ без нацизму» Валерій Енгель; Голова правління відкритого правозахисного руху «Україна без нацизму» Андрій Гаджаман.

На засіданні було підписано Меморандум про створення антифашистської коаліції «Україна без нацизму». Відповідно рішення прийнято зважаючи на неонацистську загрозу як одну з головних небезпек цінностям гуманізму, демократії, соціальної справедливості і міжнародної солідарності.

На вересень 2012 року у Верховній Раді України заплановано створення дискусійного депутатського клубу «Україна без нацизму», що дозволить зробити перші кроки щодо вирішення питання боротьби з нацистськими настроями у суспільстві.

Представники правозахисного руху закликають владу в найкоротші строки заборонити реєстрацію та діяльність політичних громадських організацій, що мають расистський напрямок діяльності.

23.06.2012
//www.lawyersunion.org.ua/?p=3530

Віктор Янукович. Про етнонаціональну політику 

Леонід Кравчук. Україна не може націоналізм вважати нацизмом 

Вадим Ак-Мурза. Лиходеевщина 

Віктор Ющенко. Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті

Яка модель підходить Україні?

Народовладдя передбачає сильну демократичну державну владу

Історія свідчить, що не завжди політична система, суспільний та державний лад, зафіксовані в конституціях різних країн, на певних етапах їхнього існування відповідали реальному політичному режиму, правам і свободам громадян.

Класичний тому приклад - сталінська Конституція 1936 року, яка за своїм змістом вважалася взірцем демократичної організації суспільства, проте в країні існував фашистський режим з політичними репресіями й голодомором. Тож суспільство природно зацікавлене у міцній, але демократичній державі, влада в якій формується шляхом волевиявлення більшості громадян.

Дієздатна - означає міцна

Сформована громадянами в демократичний спосіб влада має бути відповідальною перед ними, а вони, в свою чергу, зацікавлені, щоб ця влада була дієздатною, а значить, міцною. Слабкість влади завжди є наслідком слабкості демократії. Найслабкішими політичними режимами в їх гуманітарному вимірі були режими авторитарні.

Які ж висновки варто зробити для сучасної України? 20-річний досвід державної незалежності засвідчив нелегкий шлях перетворень. Маючи працьовитий і талановитий народ, природні багатства, великі науково-технічні можливості, ми не змогли реалізувати свій потенціал.

В основі всіх негараздів, які довелося пережити країні, лежать як об'єктивні, так і суб'єктивні фактори. До запровадження президентської посади вона була парламентською республікою, та короткий час існування такої форми правління не дав змоги належно оцінити її ефективність.

З часу заснування посади президента (199[1] рік), з'яви відповідного закону про його статус до ухвалення нового Основного Закону в нас діяла по суті президентська форма державного управління, Президент був водночас главою держави і виконавчої влади, обирався всенародно.

Відповідно до Конституції 1996 року Президент залишився лише главою держави, а уряд став відповідальним перед ним. Тобто в країні була започаткована президентсько-парламентська форма державного управління. Восьмирічний досвід її існування не приніс відчутних успіхів на шляху розвитку української державності.

Попередній досвід не врахували

Зміни до Конституції від 8 грудня 2004 року перетворили країну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську. Неналежно продумана в науковому сенсі ця реформа призвела лише до критичного розбалансування влади, зробивши її надто слабкою й неефективною, практично не здатною забезпечити потреби суспільства.

Конституційний суд скасував зміни до Конституції 2004 року як неконституційні і повернув Україну до президентсько-парламентської форми правління.

На мою думку, яка грунтується на усталених канонах науки конституційного права та досвіді зарубіжних країн, у Конституції 1996 року за визначальними ознаками закладена все-таки не президентсько-парламентська форма управління, а своєрідна, властива саме Україні модель президентської форми.

Президентська республіка в різних варіаціях її форм властива багатьом демократичним державам. Класичною президентською республікою вважаються США.

Науковці зараховують до її головних ознак дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; обрання президента всенародно; поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; формування уряду президентом лише за обмеженої участі парламенту; відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; відсутність права глави держави на розпуск парламенту; відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які мають нести відповідальність за їх реалізацію.

Баланс противаг і стримувань

Цим характеристикам великою мірою відповідає Основний Закон від 28 червня 1996 року. Він також передбачає більш збалансований варіант стримувань та противаг, зокрема можливість дострокового припинення повноважень парламенту за ініціативою президента.

У цьому варіанті президент є главою держави і не очолює виконавчу владу, оскільки передбачається наявність Кабінету Міністрів.

Це, з одного боку, начебто обмежує повноваження президента, з другого - дещо послаблює його відповідальність за стан справ у державі. Однак конституційне положення, що Кабінет Міністрів відповідальний перед президентом, покладає на нього і відповідальність за діяльність уряду.

Президент призначає членів уряду, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих держадміністрацій та припиняє їхні повноваження, а отже, обсяг повноважень глави держави дає всі підстави стверджувати, що така форма державного управління скорше притаманна президентській.

Яка ж модель вітчизняного управління спроможна сьогодні вивести нашу країну з економічної кризи, підняти соціальну сферу на рівень європейських стандартів?

Оптимальний варіант вбачається в органічному поєднанні законодавчого оформлення державного управління зі здатністю тих, хто його здійснює, реалізувати владу в інтересах суспільства і держави.

Та чи суперечить сильна влада, яка нерідко асоціюється з авторитаризмом, основам громадянського суспільства, демократії та парламентаризму?

Звернімося до досвіду демократичних країн світу, в яких сильна влада організована в демократичний спосіб. Приміром, ніхто не заперечуватиме, що у США була і є сильна державна влада. Водночас не можна поставити під сумнів відсутність у цій країні демократії, розвинутого парламентаризму чи громадянського суспільства.

Країнам ЄС, які переважно є парламентськими, також властива сильна державна влада, та не в сенсі переваг примусових її механізмів (застосування сили проти власного народу), а в її організованості й ефективності, довіри до неї з боку громадян (гарантії прав і свобод, забезпечення розвитку економіки, належний рівень зарплат, соціальної сфери, правопорядку).

Така державна влада, побудована на демократичних засадах, не тільки не обмежує самоврядні начала у структурі влади загалом, а, навпаки, має бути зацікавлена у справжньому громадському самоврядуванні, яке, в свою чергу, є джерелом і основою ефективного управління та довіри громадян до неї. Сильна президентська влада зовсім не означає великої кількості державних службовців, які начебто мають її забезпечувати. Навпаки, вона має визначити оптимальну чисельність держапарату і сприяти значному її зменшенню.

Перші кроки нинішньої влади в цьому напрямі не можна не вітати. Важливо також, що це робиться одночасно з проведенням адміністративної реформи, яка не лише вдосконалює структуру управління, а й приводить її до потреб економічного і соціального розвитку суспільства.

Саме про це йдеться в законопроекті про центральні органи державної виконавчої влади, який зараз розглядається у Верховній Раді.

Віталій ЖУРАВСЬКИЙ, доктор юридичних наук

«Урядовий кур’єр», 23 квiтня 2011 р.

//www.ukurier.gov.ua/uk/articles/yaka-model-pidhodit-ukrayini/p/

//zushchiks.livejournal.com/4051.html

//www.museum.ru/imgB.asp?10511