Mission impossible

«Стремящийся»

Худ. Васілій Шульженко

З прийняттям скаженою Верхорадою шостого скликання (якби цей епітет, втім, невдовзі не виявився зам’яким для характеристики сьомого скликання), підписанням «гарантом» і набранням чинности Закону України «Про всеукраїнський референдум» у медіапросторі загострилося занепокоєння щодо можливости референдумного скасування прямих президентських виборів і перенесення цих виборів до Верхоради. Себто – щодо зміни Конституції чи то прийняття нової Конституції, над проектом якої давно вже засідає симулякрична «констиуційна асамблея» під орудою видатного конституціоналіста сучасности Леоніда Кравчука.

У «референдумового» закону багато вад, як то відсутність порогу мінімальної участи, цілковито «радянський» спосіб утворення окружкомів, відсутність спостерігачів від тих, хто «проти», рівно як і цілковита туманність питання, звідки, у якому порядку з’являтимуться проекти щодо конституційних реформ тощо, не кажучи вже про збоченсько-піаністичний спосіб прийняття. І у разі наявности бодай 45-ти притомних депутатів для внесення подання, бути б цьому закону пацієнтом Конституційного Суду. Але «експертам» не варто приписувати закону те, чим він не є.

Як і завжди, дехто з коментаторів, вочевидь, нового закону не читав, а якщо і читав то не зрозумів, чи зрозумів якось не так, стверджуючи, що цим законом спотворено визначений Конституцією порядок її зміни. Це не так.

Конституційний Суд України ще у 2008-му році роз’яснив (рішення №6-рп від 16.04.08), що «прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття <…>. Прийняття нової Конституції (нової редакції) може бути здійснене установчою владою у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами <…>. Положення частини третьої ст.5 Конституції треба розуміти так, що народ може реалізувати своє право визначати конституційний лад шляхом прийняття Конституції України на референдумі».

Стаття 17 нового закону каже, що «законопроект про внесення змін до розділів I «Загальні засади», III «Вибори. Референдум», XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до ВРУ президентом України або народними депутатами України, які становлять не менш як 2/3 від конституційного складу ВРУ і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ, затверджується всеукраїнським референдумом», дослівно повторюючи частину першу ст.156 чинної Конституції.

Тому попри те, що ст.16 закону передбачає можливість проведення референдуму за народною ініціативою щодо схвалення нової редакції Конституції, ця «референдумові» нова редакція не може ані на літеру змінювати розділи І, ІІ та ІІІ чинного Основного Закону. Це – перше важливе.

Далі. Згідно з частиною третьою ст.22 Конституції «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав», при тому, що за власною Преамбулою, Конституція є законом, Основним законом. Крім того, існує і окрема норма ст.157, яка прямо каже, що «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина». Таким чином, внесення до Конституції будь-яких змін, що у будь-який спосіб зменшують зміст та/чи обсяг наших прав, є неправомірним, без варіантів. Це – друге важливе.

Проте аж ніяк не виключено, що знайдеться якийсь, скажімо, діяч якогось «УкрАинского вьібора», який нагадає про рішення КСУ №1-рп/99, в якому Суд зробив висновок на непоширення на юридичних осіб норми про зворотну дію у часі закону, що пом’якшує відповідальність – на тій підставі, що відповідна стаття 58 перебуває, мовляв, у розділі ІІ – «Права і обов’язки людини і громадянина». А норма про порядок обрання президента України (наразі прямим голосуванням, «на основі прямого виборчого права»), міг би сказати хитрий прихильник такого стрьомного «вьібора», міститься не в розділі про «права і обов’язки», а у розділі V. Тому – вже заздалегідь чуємо зловтішний шепіт кривоусміхненого «вьібора» – імператив незвуження прав і свобод не стосується можливости громадян обирати президента прямим голосуванням.

Відповідь на це, просто кажучи, дуля з маком. У розділі ІІ Конституції («Права і обов’язки…») комфортно розташована стаття 38, яка гарантує всім громадянам «право брати участь в управлінні державними справами, вільно обиратися і бути обраними». Позбавлення громадян права обирати президента прямим голосуванням було б обмеженням цього права. Не кажучи вже про те, що право – загальне виборче право на обрання президента прямим голосуванням, зафіксовано у чинному Законі України «Про вибори президента України».

Відтак, модифікація законодавства задля скасування «прямих» виборів президента і перенесення цих виборів до Верхоради була б прямо забороненим Конституцією «скасуванням чи обмеженням прав», «звуженням змісту та обсягу існуючих прав». Легітимно позбавити нас права обирати президента прямим голосуванням неможливо, повторюся. Mission impossible. Іншими словами, це було б спробою узурпації влади, державного перевороту – з усіма відповідними висновками – такими, на які виявляться на той момент здатними волелюбні українці. Це – третє важливе.

Безперечно, нема жодної гарантії, що попри очевидність висновку, влада захоче вчинити по-своєму, себто те право чисто по-пацанськи вкрасти. Не виключено навіть і що крадіжку благословлять конституційні судді. Проте суспільство не зобов‘язано це мовчазно і безопірно проковтнути, навіть навпаки. І це – четверте, мабуть найважливіше.

Олександр Северин, к.ю.н., 04.12.2012 р.

//maidanua.org/2012/12/mission-impossible/
//paintingart.ru/gallery/shulzhenkov/13054.html

Олександр Северин. Харакірі дурнів

Слова “сепуку“ і “харакірі“ в японській мові стосуються, власне, одного – ритуального самогубства шляхом розпорювання живота. 

Проте якщо перше вживається на означення шляхетного, проведеного за всіма відповідними канонами вчинку справжнього самурая за допомогою спеціального гострющого “вакидзасі“, то друге може контекстно мати і відтінок іронічний, ба більше – знущальний. Мовляв, розпанахав собі нащось пузяку якоюсь залізякою, то і дурень.

У вітчизняній “політиці” (у лапках – бо важко звати політикою те, що базується не на державницькому раціо, а на рефлексах, переважно хапальних, а також на пацанських пустопорожніх “понтах”) тема дурнів та їхньої дурні традиційно звучить провідною, а за часів регіоналів і поготів урочисто лунає переможною кодою.

Слова головного, прости Господи, верховнорадянського інтелектуала Чечетова про те, що з голосуванням за “язикомовний” законопроект Колєсніченка-Ківалова ПРусаки своїх опонентів “развели как котят” є знаковими не лише з огляду на очевидну безпорадність парламентської опозиції, на чарівну ілюстративність жлобської і шулерської сутности голубої влади, але і через те, що справді “розвели”. От тільки хто кого розвів?

Повторю сказане в іншому місці: для власне майбутнього української мови законо-давчий витвір Ко-Кі не матиме не те що вирішального, але й помітного значення, наша мова пережила і Петра, і Катерину, і Столипіна, і Дєнікіна, і Лєніна, і Сталіна і багато іншої наволочі, на тлі якої два регіональних достойники-автори, укупі з ентузіастами-голосувальниками, якось дрібно і важко проглядаються. Акт “Про засади мовної політики” має насамперед символічне значення, за його допомогою пацани насамперед “мітять територію” – так саме, як раніше призначенням і збереженням на посаді міністра освіти Табачника. Проте якщо у випадку Табачника ведеться насамперед про віртуальну територію “русскаго міра“, то з законом Ко-Кі все може на практиці бути реальніше, матеріальніше і небезпечніше.

Коли громадянські активісти, закликаючи інертний поки що у масі народ на вулиці, кажуть про“розкол країни”, вони мають рацію настільки, що мабуть не всі з них самі усвідомлюють, наскільки.

Анітрохи не сумніваючись, що хоч так хоч інакше, хоч іржавим бульдозером Януковича, чи по-кравчуківськи між крапельками, але симулякрична “конституційна асамблея” протягатиме до Конституції обрання наступного януковича Верхорадою, я сильно підозрюю, що та гоп-компанія видатних конституціоналістів ощасливить співгромадян ще й ідеєю федералізації України. У такому випадку гарніром, ясна справа, буде “язикомовна“ аргументація. Тобто не те, щоб аргументація, але відповідного гатунку словблуддя.

Нетривкість, справжня чи вдавана спірність кордонів новоствореної, новостворюваної чи навіть лише планованої федерації, конфліктність організації її функціонування створюють чи не ідеальну (з певного погляду) ситуацію як для урочистого виїзду з малоросійських кущів якогось білого роялю в якости рятівника та уособлення альтернативного укрАинского вьібора так і для синхронного втручання зовнішньої сили. І ця сила зовсім не обов’язково має бути м’якою.

До речі, воєнний бюджет Російської Федерації зростає як на дріжджах і цього року став третім у світі, складаючи майже 72 мільярди доларів. Просто так нічого не буває, а готувати і годувати величезну армію просто заради парадів та розміру генеральських щік – занадто дороге і занадто безглузде задоволення навіть для Кремля.

Тиснуть (кажу м’яко, щоб не наврочити) насамперед на слабких, а слабкіших за теперішню розкоординовану і безголову владу України треба ще пошукати, причому на пострадянському просторі – днем з вогнем. Далі, як той казав, додумайте самі.

Всім може стати погано, але декому – найгірше. Зумисно чи через власну неспроможність розриваючи навпіл національну ідентичність і кидаючи Україну у системну кризу самої державности, коли власний народ сприймає “фамілізовану”* державу як позбавлений позитивного сенсу (суспільної корисности) хамський рекет, а дехто за кордоном – як прикре тимчасове непорозуміння, “сім’я” і кордебалет не зможуть далі зробити сепуку – забракує шляхетности. Але вже зараз вони створюють собі передумови для харакірі vulgaris.

Автор свідомий того, що вищевикладений сценарій є його власним припущенням, я хочу помилитися і хочу щоб сценарій виявився справді лише припущенням і лише моїм.

Але бідна та вбога влада, ефемерна стабільність (с) якої залежить від настрою “беркуту”. Між іншим, навряд чи, якщо дійде до серйозної справи, той “беркут” буде насмерть битися за нерозумних пацанів хоч проти російських десантників хоч проти українських ребеліантів.

Олександр Северин, к.ю.н., 05.07.2012

//maidan.org.ua/2012/07/oleksandr-severyn-harakiri-durniv/

*Від “family” – “сім’я”

//do-crafts.ru/ekibana-iz-prirodnogo-materiala/

Заява Оргкомітету Громадянської Асамблеї України з приводу Указу Президента України про Питання формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї 2012

Конституція – це основні правила, що схвалюються й дотримуються суспільством, та на базі яких розвивається держава. Україна потребує нової Конституції – не компромісу еліт чи кланів, а справжнього нового суспільного договору.

Нова Конституція має реалізувати запит громадян на становлення й розвиток української держави. Саме тому Конституція має бути розроблена не секретаріатом Президента і ухвалена не Верховною Радою чи маніпулятивним референдумом, а виключно Конституційною Асамблеєю – установчим органом, який фактично засновує нову республіку, державу громадян.

Саме ця позиція об’єднала делегатів І-ї Громадянської Асамблеї України 24 липня 2007 року. З того часу абсолютна більшість організацій і інституцій громадянського суспільства України постійно наполягали на необхідності скликання Конституційної Асамблеї.

Указ Президента України «Питання формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї» є підтвердженням того, що нова владна команда замість впровадження системних державотворчих реформ займається імітацією реформ перед зовнішніми партнерами, замість боротьби з корупцією – бореться зі своїми політичними опонентами, замість надання громадянам можливості реалізації їхнього права на установчу владу – грається з назвами органів установчої влади.

Громадянська Асамблея України змушена визнати, що указ президента спотворює саме поняття Конституційної асамблеї. А принципи делегування, зазначені в Указі, попри наявність в переліку дійсно провідних організацій громадянського суспільства, не дають змоги вважати цей орган незалежним.

Ми виступаємо за скликання Конституційної Асамблеї, як справжніх установчих зборів – для розробки та ухвалення нової Конституції України, делегати якої обиратимуться на прямих виборах та не матимуть права обиратись чи призначатись до вищих органів державної влади протягом 10 років.

01 лютого 2012 р. //gau.org.ua/node/558

Співкоординатори Оргкомітету

Діяльність в регіонах - Ганна Парфьонова, МГО "Розвиток" (Херсонська обл.)

Співпраця з експертним середовишем - Анатолій Пінчук, Громадський Форум України, ГКК

Експерти Оргкомітету

Віктор Гарбар, ГІМЦ «Всесвіт» Альянс «Майдан»

Ганна Голубовська-Онісімова, ВЕГО «Мама- 86»

Володимир Горбач, Інститут Євро-Атлантичного Співробітництва

Ігор Когут, Лабораторія законодавчих ініціатив

Андрій Когут, Лабораторія законодавчих ініціатив

Анатолій Пінчук, Громадський Форум України, ГКК

Залучені експерти

Айвазовська Ольга, Архипська Олеся, Бистрицький Євген, Жукровський Ярослав, Заливна Лариса, Захаров Євген, Підлуська Інна, Рєпін Валерій, Родічєва Ольга, Свистович Михайло, Северин Олександр, Склярова Вікторія, Тополевський Руслан, Трацевич Тамара, Тютюнник Алла, Феськов Володимир, Чернов Сергій, Шелеп Михайло, Яцков Микола

Додано Чтв, 29/01/2009 - 13:51 користувачем Адміністратор сайту, Громадянська Асамблея України //gau.org.ua/committee

14.05.2014 Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу теперішньої кризи та в зв’язку з проведенням круглого столу національної єдності

05.07.2012 Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу подій навколо ухвалення законопроекту №9073 

22.03.2012 IV Форум Громадянської Асамблеї України «Криза демократії в Україні. Позиції громадянського суспільства». Громадянська Конституційна Асамблея 

18.03.2012 Положення про Громадянську Конституційну Асамблею (проект) 

23.02.2012 Громадянська Асамблея України закликає надати право писати Конституцію народу 

29.12.2009 Проект Закону України Про порядок підготовки і затвердження нової редакції Конституції України 

09.04.2009 Резолюція ГАУ 2009: Дія громадянського суспільства в умовах державної кризи 

21.06.2008 Резолюція ГАУ 2008: Нова Конституція: позиції громадянського суспільства 

29.04.2008 Повернемо Україну народу! (звернення) 

24.07.2007 Резолюція ГАУ 2007: Політична криза: позиції громадянського суспільства

Знешкодити шлепера

Віктор Янукович може, звісно, скільки завгодно розповідати, що “обрання президента всенародне має бути”, тільки повірити йому стає дедалі складніше. І не тільки тому, що патякати – це не “почути кожного” і не забезпечувати співгромадянам “покращення життя вже сьогодні” – цілком можливо, що наш Сонцесяйний ще і сьогодні щиро вважає, що він спроможний виграти прямі президентські вибори-2015 року, але ж справа не так у тому, що він сьогодні вважає, скільки у тому, що йому вважатиметься трохи пізніше, рівно як і у тому, що йому “навважають” у “сім’ї” та в оточенні.

Тому хай він розповідає про одне, а я про інше, і хай вже читачі самі думають, що виглядає правдивіше.

Чесна, чи навіть відносно чесна перемога Януковича на прямих виборах-2015 дедалі очевидніше стає ненауковою фантастикою. Успішна операція “преємник”, з висуненням кандидатом “від пацанів” якогось телегенічного розумника (після теперішнього гаранта таким казатися не важко), можливо і здатна тимчасово врятувати пацанський неофеодалізм, але чи буде до плану операції внесено порятунок Януковича та “сім’ї” – це ще питання. Чи потрібні вони зараз і тим більш чи будуть вони потрібні 2015-го року Москві – ще одне питання у контексті.

Тому він може робити заяви, ба навіть поїхати кудись до улюбленої Почаївської лаври (чи то ближче – до новопосталого схожого на овочевий ларьок “Десятинного монастьіря”) і там широченно перехреститися перед чимось канонічно-кірілічним, поклявшись у тому, що він залишається прихильником прямих президентських виборів і робити це абсолютно щиро.

Проте “прихильність” то така мінлива штука… Особливо якщо згадати веселі, що аж, часи навколоконституційних “тьорок” з БЮТ, завершених, як пам’ятаємо, тим, що “пропало всьо”.

Вихованому на верховенстві ситуативної доцільности Януковичу, вже звиклому до Межигір’я і до себе-президента, нашіптана на ясновельможне вушко потрібною вмотивованою людиною у потрібний депресивно-рейтинговий момент ідея спокійно переобратися у верховнорадянський спосіб може виявитися надто спокусливою. Особливо – якщо сервільний Конституційний Суд вчасно підметушиться з роз’ясненням, що коли другий строк (у хорошому сенсі) оформлюється через ВРУ, то третій строк – не третій, а теж другий. Ну, ви розумієте, про що я.

Відтак мені цілком очевидно, що цинічно-симулякрична “конституційна асамблея” ім.Януковича – це є цех з “кройки и шитья” такої [псевдо]Конституції, котра буде ситуативно доцільною в розумінні Януковича. Або тих, у кого на той момент виявиться джойстик від Януковича. З огляду на тенденції, рейтинги та наростання критичної маси владної інтелектуальної, організаційної та не побоїмося цього слова – моральної неспроможности – sapienti sat.

До речі, ще одним промовистим свідченням злих умислів “конституційних реформаторів” є те, що у януковичевій “Концепції” йдеться не про нову Конституцію, а про внесення змін до чинної. Зворушлива дещиця полягає у тому, що за чинним Основним Законом після 1996 року приймати нову Конституцію має право лише народ, а не Верхорада*. А допускати народ до народовладдя…у сприйнятті “елітних” паразитів така думка певно що вважається єретичною.

Ті, хто бажає одразу спробувати зіпсувати владі компот, можуть звернути свою оформлену у відповідний судовий позов увагу на те, що Сонцесяйний, своїм рішенням визначивши коло угідних йому установ, організацій, партій, котрі, мовляв, лише і мають право делегувати представників до творчо-трудового колективу написантів конституційних змін, дискримінував всіх інших, порушив принцип рівности громадян та громадських організацій перед законом вкупі з рівним правом на участь у державному управлінні.

Зокрема, чого варта лише відсутність у переліку “щасливців”, допущених гарантом, до конституційної творчости, Громадянської асамблеї України, котра була піонером і рушієм в Україні ідеї про Конституційну асамблею, щоправда, розуміючи її не як обслугу президента, а як повноправну конституанту – установчу владу. Втім, мабуть саме тому ГАУ там і нема…

Тож в кого є класична українська комбінація з часу + натхнення, красно запрошуються до адміністративного суду, кому ж ліньки чи гидко, важливіше інше.

Згідно з частиною другою ст.22 чинної Конституції “при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав”.

І якщо сьогодні у вас є право обирати президента, а завтра його без вашої на те волі не стане, це значитиме лише те, що це право у вас якісь гади вкрали. В якости ілюстрації: якщо ви є акціонером компанії і раптом без вас та 99,99% інших акціонерів хтось особливо хитрий спробує змінити статут, напевно, вам це принципово (і, що головне – активно) не сподобається.

Можна бути прихильником президентської республіки, можна – парламентської, можна – якогось змішаного варіанту, а мені, накприклад, взагалі естетично подобається конституційна монархія чи гетьманат, але все це ніяк не впливає на той факт, що красти – погано.

Колись у Донецьку (де, за легендами, ще подекуди зберігся реліктовий електорат регіонального Януковича), я почув цікаву та повчальну історію про те, як один чоловік, втомившись від постійних крадіжок у тролейбусах та маршрутках, врешті зашив у кишеню купу рибальських гачків, невдовзі після чого прийшов до міліцейського відділку у парі зі спійманим невдахою-шлепером.

Хочеться сподіватися, що якщо/коли шлепери полізуть до нашої кишені за нашим правом обрати не-януковича, ми теж будемо напоготові. Напевно це вартує Майдану.

Олександр Северин, к.ю.н., 30 січня 2012 р.

*Примітка: див. п.1 ст.85, ст.156 Конституції України, рішення Конституційного Суду України №6-рп від 16.04.08.

//maidan.org.ua/2012/01/oleksandr-severyn-zneshkodyty-shlepera/

Президент Віктор Янукович... використав слово «шльопер»
на адресу колишніх керівників країни. Значення цього рідко
вживаного слова викликало в Україну дискусію:
одні стверджують, що на кримінальному жаргоні «шлепер»
означає «вагонний крадій», а інші впевнені, що так на
Буковині називають євреїв, які не дотримуються традицій,
п'ють і байдикують.
//ua.korrespondent.net/ukraine/politics/humor/cartoons/p13

Симулякр під венеціанським соусом

Віктор Янукович, як відомо, не лише неабиякий “гарант Конституції, прав і свобод”, а ще й невсипущий забезпечувач “максимальної транспарентности, загальнодоступности, демократичности та деполітизації” всього, що рухається, зокрема – “вдосконалення конституційного регулювання відносин”, адже саме з такою (за легендою) метою він 21.02.11 офіційно породив[1] “Науково-експертну групу з підготовки Конституційної Асамблеї” (ім. Леоніда Кравчука).

Наприкінці червня керівник головного управління АП з питань конституційно-правової модернізації Марина Ставнійчук повідомила[2], що “найближчим часом, у липні буде завершена робота з напрацювання відповідної концепції і після того, як вона буде схвалена Президентом України, буде можливість безпосередньо, практично наповнювати склад Конституційної асамблеї, а потім і наповнювати її роботу конкретним змістом і конкретними формами”.

Після такого анонсу гріх було не спитати пані Ставнійчук про зміст існуючого проекту тієї концепції, про організаційні та фінансові засади діяльности “науково-експертної групи”, а також письмово запропонувати обговорити ту концепцію з громадянами.

Попри певні “технічні складнощі”[3], вдалося отримати не лише проект Концепції створення та функціонування Конституційної Асамблеї, підготовлений “конкуруючою” групою розробників – Комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права[4], але і висновок Венеціанської комісії[5] щодо цього проекту.

І проект і висновок “венеціанців” у повному обсязі подано нижче у відсканованому вигляді для гурманів, але, якщо стисло, то квінтесенція проекту легко вкладається у два пункти.

По-перше, персоналії “до 100 осіб”6 кількісного складу КА, як випливає зі змісту проекту, затверджуватимуться також Януковичем.

По-друге, класифікуючи відомі світу конституційні асамблеї на два типи – “суверенні”(створені для підготовки і безпосереднього ухвалення конституції) та “несуверенні” (створені в якости консультативних органів для розробки проекту конституції перед її затвердженням парламентом), Концепція рішучо обирає “несуверенність”, декларуючи: ”За природою та юридичним статусом Конституційна Асамблея в Україні – це консультативно-дорадчий орган при Президентові України, який створюється за ініціативою Президента України на підставі виданого ним відповідного Указу з метою підготовки пропозицій щодо системного оновлення чинної Конституції”.

Пояснюється цей вибір посиланнями на рішення Конституційного Суду України, “якими було визначено, що Конституція України “за своєю юридичною природою є актом установчої влади”, яка належить народові, що саме народ “уповноважив ВРУ на її прийняття”, і що у цьому випадку “установча влада була здійснена парламентом”, після чого, мовляв, “цілком логічною і юридично виправданою на сучасному етапі розвитку України постає така модель Конституційної Асамблеї, яка належить до другого типу”. Кажучи простіше – котра не є суверенним і навіть самостійним суб’єктом конституційного процесу, а лише працює на Януковича як на суб’єкта законодавчої ініціативи.

Небезпеки першого є простими як депутат Чечетов, відтак їх не проминула і увага Венеціанської комісії. Навряд чи лічно Віктор Федорович (з Сергієм Льовочкіним та компанією) залучатиме до медитацій над конституційним проектом тих, хто може створити загрозу відхилення конституційного процесу від генеральної лінії замислу Банкової, очевидно спрямованої у бік тієї самої регіональної “стабільности”. Тому відсутність у тексті будь-яких критеріїв відбору тих “політиків” та “представників” може здивувати хіба тих самих “венеціанців”.

Небезпеки другого обумовлені, як на мене, і відпочатковим умислом і маніпуляційною обгорткою. Замість справжньої конституанти – виборного органу для здійснення народом установчої влади (за термінологією проекту – “суверенної конституційної асамблеї”), ідея чого останніми роками стає все більш популярною серед українців, нам підсовують немічний і нікчемний симулякр, цілком залежний від Банкової і призначений лише бути законотворчою прислугою влади і лічно Віктора Федоровича. Найкращий спосіб упослідити небезпечну ідею – очолити її втілення і дискредитувати. Класика.

А що ж робити, можливо запитає прискіпливий читач, з рішеннями КСУ, на який посилаються розробники проекту? А нічого, позаяк сенс висловленої Судом позиції є, скажімо так, дещо іншим, ніж те, що стверджено розробниками проекту. Отже, з рішення КСУ №6-рп від 16.04.08 (в якому Суд посилається і на інші свої рішення):

“Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу… Установча влада є виключним правом народу. Порядок здійснення установчої влади народом визначається Конституцією і законами України. Прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 статті 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України, а також статтею 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом”.

Відчуйте різницю – замість обгрунтування “логічности” та “виправданости” створення та функціонування “несуверенної”, іграшкової КА в якости клерка-законописця для Януковича, котрому (Януковичу) і випаде честь внести проекта на розгляд до ВРУ, бачимо прямо протилежне – висновок, що ВРУ лише один-єдиний раз мала право прийняти Конституцію і надалі такого права у неї нема, з чого випливає необхідність здійснення установчої влади самим народом у визначеному Основним Законом порядку – хоч референдумом, хоч і конституантою. Для легітимности конституанти необхідною умовою є або попереднє внесення відповідних змін до передбаченого чинною Конституцією порядку внесення до неї змін, або ж революція і судіть самі, що у подальшій перспективі виглядає ймовірнішим.

І тепер (слідкуйте за руками) стає абсолютно зрозумілим, чому і для чого у проекті йдеться не про прийняття нової Конституції (адже насправді ВРУ такого права не має), а про “внесення системних змін до Конституції України 1996 року (варіант: системного оновлення Конституції України 1996 року)”. Все просто: “еліта” не хоче допускати “простих громадян”до реальної участи у “конституційному процесі”, адже на референдумі посполиті цілком можуть послати владу, еліту і лічно Віктора Федоровича у певному напрямку. Проведення ж конституанти взагалі дорівнювало б соціальній революції у теперішньому становому, неофеодальному суспільстві – подібно до славетної “Magna Carta”, Великої хартії вольностей у давній Англії, коли барони за підтримки значної частини інших вільних людей силою поклали край необмеженій сваволі “миропомазаників”.

Я не хочу ображати “венеціанців” і не сумніваюся, що вони, вивчаючи проекта і схвалюючи (див.перший абзац стор.5 висновку) “консультативний характер” КА, цілком щиро послуговувалися власною правосвідомістю, себто сучасною та європейською. Проте підходити до сьогоденної України та її неофеодальної дійсности з мірками та очікуваннями, адекватними щодо усталених правових демократій Європи – приблизно те саме, як очікувати добровільних самообмежень від середньовічного миропомазаного самодура, а у нашому випадку – від “колективного узурпатора”.

Повторю сказане в іншому місці, я практично не сумніваюся, що метою планованої владою конституційної реформи є (окрім каналізації суспільного інтересу до ідеї конституанти), перенесення наступних “виборів Януковича”[7] до слухняної Верхоради і, у такий спосіб – консервація регіональної влади.

Але я не сумніваюся і в іншому – наша українська Велика хартія вольностей, хартія рівности, справедливости, правосуддя для всіх, котра стане кінцем жлобократії і початком процесуальної демократії – попереду. Вона може бути продуктом або соціального компромісу або соціальної революції.

Конституанта – запорука першого. Владні маніпуляції та жонглювання сенсами і сутностями – шлях до другого.

16 серпня 2011 р.

Олександр Северин, к.ю.н.

//maidan.org.ua/2011/08/oleksandr-severyn-symulyakr-pid-venetsianskym-sousom/

Примітки:

[1] Указ Президента України Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї
[2] Конституційна Асамблея Януковича-Кравчука
[3] Див. Фото.
[4] Указ Президента України №1116/2010 Питання Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (положення, склад). Попри наявність (принаймні на папері) у тій комісії деяких вельми достойних людей, підрахуйська постать Ківалова промовляє сама за себе і виглядає, за загальний характер тієї діяльности.
[5] Вона ж – Європейська Комісія “За демократію через право”, під омофором Ради Європи.
[6] Нагадує рекламні “знижки до 75 відстотків”: “до 75″ може на практиці виявитися і 74-ма відсотками і 1 відсотком – на розсуд рекламодавця.
[7] Прізвище, втім, не є доконечним, важить сутність.

Упс

Не так давно до АП і особисто п. М.Ставнійчук (керівник Головного управління з питань конституційно-правової модернізації) було надіслано запита щодо надання для ознайомлення аналізу та оприлюднення проекту Концепції створення та функціонування Конституційної асамблеї України, котру розробляє "науково-експертна група з підготовки Конституційної асамблеї" (очолюваної Л.Кравчуком).

Внизу до вашої уваги - текст відповіді від пані Ставнійчук, де стверджується, що до листа додається і запитаний проект та висновок Венеціанської комісії щодо того проекту.

І все б добре, якби не одне "але": насправді до листа нічого не додавалося, принаймні нічого матеріального у конверті більше знайти не вдалося. Таким чином, або з листів АП містичним чином зникають документи, або там у когось склероз, або завелися якісь тихи саботажники. Далі буде.

28 липня 2011 р.

//maidan.org.ua/static/news/2011/1311862082.html

13.04.2012 Сергей Головатый. Демократия у нас есть

14.03.2012 Сергій Головатий. Конституція - це акт народу

06.03.2012 Спів… Головатий

06.03.2012 Комісія при Януковичу забракувала проект КПК Януковича

01.03.2012 Указ Президента України №168/2012 Про деякі питання Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (Сергія Головатого, Марини Ставнійчук)

27.04.2011 Леонід Кравчук. Не поспішай, бо встигнеш

29.03.2011 Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська комісія). Висновок «Про концепцію створення і функціонування Конституційної Асамблеї в Україні» (Сергія Головатого)

11.03.2011 Сергій Головатий. Конституція 1996 року - це українська цінність. Але...

10.03.2011 Виталий Червоненко. Схватка за Конституционную Ассамблею

16.02.2011 Концепція створення і функціонування Конституційної Асамблеї (Сергія Головатого)

02.04.2010 Указ Президента України Про ліквідацію Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права (Сергія Головатого)

27.12.2005 Конституційна реформа 2004 року. Висновок Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (Сергія Головатого)

2005-2010 Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права (укази, положення, склад)

Олександр Северин. Jus resistendi (Право на спротив)

«Козаки мають за собою право людське й

природне, один із головних принципів котрого є:

Народ завжди має право протестувати проти гніту

і привернути уживання своїх стародавніх прав,

коли матиме на це слушний час».

Орлик, «Вивід прав України», 1712

«Відмовлятися від своєї свободи – все одне

що відмовлятися від себе як людини, від прав

людської природи і навіть від її обов'язків».

Руссо, «Про принципи політичного права», 1762

Теорія права знає дві конституції: формальну і фактичну.

Формальна – це власне справжня, чинна, писана Конституція, фактична – ті писані чи неписані норми, котрі регулюють суспільні відносини фактично.

В ідеалі перше і друге мають співпадати, проте ідеал цей є на практиці малодосяжним: навіть щодо держав, котрі традиційно вважаються державами зрілої демократії та верховенства права, можна ґрунтовно казати лише про міру наближення до ідеалу. З іншого боку, мірою збільшення дистанції між формальною конституцією держави та фактичними порядками відбувається делегітимізація існуючої влади, адже:

а) руйнується фундамент правовзаємин між громадянином і державою – порушується формалізований у конституції суспільний договір, лише неухильне дотримання якого дає державі право отримувати податки і вимагати виконання населенням владних приписів (у цьому зв'язку, дивлячись на владу в Україні, згадується цвейгове: «будь-які договори та угоди з шахраями нічого не вартують»);

б) внаслідок порушення суспільного договору зникає зміст, вкладений народом у державу при здійсненні установчої влади: суспільна корисність публічної влади вивітрюється крізь тріщини в її будові, а правовий механізм (за великим рахунком, нормальна держава і є правовим механізмом і більше - нічим) перетворюється на пекельну машинку для тортур, визискування та уярмлення цілого народу;

в) відтак не лише підкорення такій владі втрачає для громадян практичний сенс, але і непокора, протидія їй стає справою громадянської чести вільної людини.

Як на мій смак, то всі сучасні тутешні політологи можуть зі спокійним сумлінням рвати свої дипломи, палити і витирати з комп'ютерів тексти і починати шукати іншу роботу – про політику і політиків в теперішній Україні все вичерпно сказано двадцять п'ять століть тому у «Пелопонеських війнах» Тукідіда: «Взаємна вірність таких людей підтримувалася не дотриманням законів, а […] була заснована на спільному їх попранні».

Навряд чи для когось є великим секретом побутування в Україні привнесеної ще на большевицьких багнетах традиція неспівпадіння між словом і ділом, між правом і законом, між писаними нормами і доцільністю, але зграя товаришів, що приватизувала державу, хіба про око людське змінюючи один одного на посадах за принципом колообігу лайна у природі, пройшла два рівні хамства стосовно нації і наразі щасливо сходить на третій.

На першому етапі, котрий зараз видається дитячими забавками, вони свинячили, порушуючи закони, але, подібно до «голубого воришки» Ільфа та Петрова, соромилися і намагалися своє свинство приховувати.

На другому, «просунутому», етапі вони, відкинувши зайві і обтяжливі муки сумління (можливо, тут у контексті доречніше «мухи сумління»?), відкинули і формальности, рішучо впровадивши у практику принцип «якщо не можна, але дуже хочеться, то можна і треба». Наприклад:

• не провели вже призначені було, вибори до ВРУ через «відсутність грошей» (при тому публіка якось не спостерігала масового розпродажу владою і спраглими електорального визнання політиками нерухомости, підприємств та автопарків);
• у збоченський, щоб там не казав гнучкий КСУ, створили «тушковану коаліцію»,
• скасували, на порушення Конституції і двох рішень Конституційного Суду, місцеві вибори, які мали відбутися 30.05.2010;
• тупо і безсоромно проігнорували конституційну норму, за якою вибори до ВРУ мали відбутися 27.03.2011;
• проголосували зміни до Конституції не лише без натяку на врахування громадської думки, не лише з обтяженим ексгібіціонізмом самозадоволенням продовжили строк повноважень собі коханим, але і зробили те у знов-таки протиприродній багатоверстатний спосіб.

Що все те супроводжувалося тонами вилитої на голови громадян хуцпи – то окрема розмова, проте наразі нам явлено нове одкровення, яке свідчить про перехід «еліти» на третій рівень, на якому «понятія» не обгортаються Конституцією, не підмінюють Конституцію, а стають Конституцією.

Пророком, що дав українцям це одкровення, став регіональний нардеп Макеєнко, котрий з дерев'яною регіональною простотою заявив[1] про необхідність легалізувати верховнорадянську практику кнопконатискання «за себе і за того парня», скасувавши для того у Конституції та регламенті ВРУ норми про особисте голосування. «Життя, - повідав пан Макеєнко, - вимагає саме такого голосування, як є зараз».

Погодьтеся, «життя вимагає» звучить вагомо. Майже як «кто понял жизнь, тот курит «Приму».

І воно б і нічого, хіба мало ми чули дурні від його колег по розуму, по партії і по місцю, прости Господи, роботи, але є одна вкрай зворушлива обставина. Пан Макеєнко – голова»комітету ВРУ з питань регламенту і депутатської етики». Який голова – такий і комітет, який комітет, така і ВРУ, який піп, такий і прихід.

Хто тут не вловив високої урочистости моменту, тому допоможе хіба чечьотка «руко-водящего» Чечетова під час майбутнього голосування…

Послідовне, нахабне і безкарне порушення депутатами імперативу особистого голосування це не лише питання порушення чинної Конституції[2] та рішення Конституційного Суду[3], це ще самодостатня ілюстрація панування хамократії і водночас самоделегітимізації ВРУ, так звана «законотворча діяльність» якої більше виглядає мені схожою на діяльність з узаконення шахрайства у шахрайський же спосіб.

Пригадується, колись Василь Кисельов – один з регіональних золотовустів, коментуючи відставку Луценка з посади міністра внутрішніх справ, сказав: «він тепер ніхто, він простий громадянин», чим мабуть мимоволі виказав ставлення «еліти» до посполитих. Назріло «алаверди»: владоможець, котрий демонстративно плює на закон і тим тішиться чи перетворює закон на юридичне обгрунтування диктатури, хоч особистої, хоч станової – в очах свідомого своїх прав суспільства і справді ніхто. Як там у Подерв'янського: «Буратіно – просто поц».

Як відомо, нещодавно Віктор Янукович, мироточиве світило регіональної влади, з усім належним «понтом» оголосив[4] про намір створення «Національної конституційної асамблеї». Залишаючи тут осторонь вочевидь симулякричну, показушну сутність майбутнього утворення[5], скажу, на мій погляд, очевидне – ця псевдоасамблея у разі її створення стане лише фіговим листком для прикриття конституційного оформлення, за Губерманом, «огромного органа госбезопасности», на який, розуміючи під держбезпекою безпеку панування пацанів, поступово перетворюється владний апарат, шматуючи право «як Тарзан куфайку». Хоч з чарівною новацією від регламентно-етичного Макеєнка, чи без оної, у певному розумінні прямо і відкрито зробити «понятія»конституцією – це було б навіть якось чесніше…

Давайте відверто: нас дурять, ми знаємо, що нас дурять, вони знають, що нас дурять і що ми про це знаємо, ми знаємо, що вони знають. Їх це вочевидь влаштовує і зрозуміло чому, а от нас чому? Чи нас все ж таки не влаштовує?

Правникам та правозахисникам (на жаль, це не завжди одне і те саме), які працюють у галузі доступу до інформації, відомий т.зв. «трискладовий тест», за допомогою якого визначається, чи може бути доступ до певної інформації правомірно обмеженим:

1. Інформація має стосуватися легітимної мети, визначеної законом.

2. Розголошення цієї інформації може завдати суттєвої шкоди цій меті.

3. Шкода від розголошення цієї інформації має бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні цієї інформації.

Для визначення того, чи існує системний дефолт держави перед громадянами, котрий не лише виправдовує, але і ушляхетнює громадянський спротив, достатньо двоскладового тесту:

1. Відкрийте Конституцію України і спробуйте хоча б у перших кількох розділах знайти статтю, котра б не порушувалася чи не вихолощувалася владою.

2. Керуючись частиною першою і другою ст.55 Конституції[6], спробуйте у судовому порядку примусити владу виконувати свої обов'язки та/чи не порушувати ваші права, свободи, інтереси (починаючи з засадничого інтересу всякого нормального громадянина – дотримання владою Конституції).

Держава, самовизначившись в Основному Законі як «демократична, соціальна, правова», декларувала, зокрема, також таке:

• «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. <…>Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».
• «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».
• «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».
• «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

На сьогодні це брехня. Вона не відповідає. До речі, мені це офіційно підтвердили кількома судовими рішеннями у справах за позовами, спрямованими на примушення найвищої влади до виконання Конституції (зокрема – щодо скасування місцевих виборів 30.05.2011, щодо непризначення парламентських виборів 27.03.2011[7]).

У системному дефолті влади перед громадянами і неможливости притягти її до відповідальности через суд – причина її нелегітимности.

Тому багатоверстатне верховнорадянське голосування жвавих нардепів – це епізод, ілюстрація, симптом, а не хвороба. Покращення стану буде тоді, коли підуть у небуття і депутатські картки, і система «Рада» і бюлетені, а парламентарі «голосуватимуть ногами» – виходячи з зали в одні («за») чи інші («проти») двері. Коли у кожному спірному випадку влада змушена буде доводити, що діє на виконання конституційних принципів, в інтересах прав і свобод та за законною процедурою, а порушники не переобиратимуться на новий строк, а на відповідний строк сідатимуть. І коли в Україні існуватиме правосуддя.

Думаю, що українці, попри травмованість совєцьким досвідом, назагал за нормальних умов є законослухняними і правосвідомими громадянами, але багато хто з нас добре стріляє. Знаючи, що по-перше, кров не вода, а по-друге, що результатами різких тектонічних соціальних змін часто користуються закінчені покидьки, уникатиму надрадикальних дій до останньої можливости, але ж всі можливости мають межі, а до того ж не всі є такими обачливими і терплячими.

Останнім часом набув популярности жарт (вперше, здається, я його побачив у «фейсбуці» Андрія Куркова) про скульптуру «Хлопчика, який не писяє» бо терпить, котру варто було б поставити на Майдані Незалежности на ознаку терплячости українського народу. Так, поки що він терпить, але ж… «Підкоряючись, коли його примушують підкорятися, народ чинить добре, проте він чинить ще краще, коли, тільки-но одержавши нагоду скинути з себе ярмо, скидає його» – Руссо залишається актуальним.

То нащо ця влада підбурює нас на повстання. І що там у кримінальному кодексі за підбурювання до зміни ладу у насильницький спосіб? І хто буде винний? Хто тоді злочинець, хто заколотник? Втім, за великим рахунком, змінити існуючий лад у неконституційний спосіб неможливо, адже сам цей лад – неконституційний.

Легітимність українського спротиву владі пацанів не лише випливає з філософських міркувань про цінности свободи та громадянських прав, воно прямо передбачено Конституцією, котра гарантує кожному громадянинові «право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань» (частина п'ята ст.55) і взагалі робить обов'язком кожного громадянина «захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України»(ст.65). Додавши вже згадане «держава відповідає за свою діяльність» - маємо наше українське Jus resistendi[8]. Держава, котра в особі неспроможної чи/та узурпаційної посадової верхівки посягає на права і свободи, має відповісти в ім'я Вітчизни. Якщо влада не хоче відповідати перед виборцем і перед судовим позивачем, вона ризикує врешті відповісти перед повстанцем.

Події у Тунісі та Єгипті показали[9], до чого приводить відсутність соціальних ліфтів укупі з відсутністю механізмів реального впливу громадян на владу. Україна – не Туніс і не Єгипет, але тутешні деформовані соціальні ліфти працюють лише за гроші та з використанням біометрічних показників – не поїдеш, поки не заплатиш і не доведеш, що ти – для системи свій, «з нашого району». Можливість самореалізації обумовлюється прямою чи мовчазною згодою на прийняття правил «наперсточників». Боротьба з корупцією починається і щасливо закінчується у Межигір'ї. Відсутність дієвих механізмів впливу на владу, на формування державної політики наочно доводяться тими ж «пацаватими історіями» зі скасуванням чи то непризначенням виборів, з багатоверстатовим голосуванням нардепів, відсутністю правосуддя (доступного і ефективного судочинства) тощо.

Якщо коротше, то недіючий закон і відсутність правосуддя – це і є пряме підбурювання до повстання. Тож питання не у тому, чи буде спротив режиму і не у легітимности такого спротиву, питання лише у формах і, відповідно, наслідках цієї відсічі.

Якби Творець дав пацанам трохи більше розуму, вони б те зрозуміли, а так мають хіба сподіватися на те, що противники режиму є мудрішими за них та усвідомлюють переваги раціонального і системного ненасильницького спротиву над «бессмисленным и беспощадным»[10].

З януковичевого скрушного висловлювання[11] про масові протести в Тунісі ми дізналися про ототожнення ним явно фетишизованої «стабільности» з двадцятьма з гаком роками диктаторської влади. Нам варто зробити висновки як щодо стратегічної мети: створення правової держави (не визискувача і не няньки, а захисника і модератора суспільного діалогу) з процесуальною демократією[12], де така «стабільність» унеможливлювалася б у принципі, так і щодо тактичних цілей, котрі можна визначити як дестабілізацію цієї стабільности – тим більш, що Янукович вже заговорив[13] про «спадкоємність». До речі, у цьому зв'язку ще більш неадекватним виглядає штамп «нова влада», застосовуваний щодо Януковича і пацанів: вони – стара влада і чим скоріше більша кількість українців це зрозуміє, тим швидше ця влада впаде.

Стабільність і міць української державности не мають нічого спільного зі стабільністю та спадкоємністю узурпаційної верхівки, навпаки, у грунті речей це взаємовиключні речі.

На популярне питання «що робити?» не існує універсальних відповідей, окрім відповіді, що не треба про це ні в кого питати: часто «той що знає, не каже, той що каже, не знає». Відтак, за смаком – особиста участь у вподобаних громадянських акціях, розвиток критичного дискурсу до недоступного пацанам рівня, інформаційні запити, судові позови з перспективою переведення спору до Європейського суду з прав людини, самоорганізація і створення неформальних об'єднань, врешті просте поширення інформації в Інтернеті та навіть розмова з сусідом et cetera.

Тільки синергія окремих і часто малопомітних дій врешті і дає підсумковий кумулятивний ефект: те що зветься Помаранчевою революцією не сталося одномоментно наприкінці 2004-го, а визрівало і готувалося роками.

Перифразуючи адмірала Нельсона: Україна чекає, що кожен виконає свій обов'язок.

Олександр Северин, к.ю.н. 14.02.2011 р.

//maidanua.org/static/mai/1297668912.html

Примітки:

[1] Регионалы хотят узаконить голосование чужими карточками. Владимир Макеенко не верит в узаконивание системы личного голосования депутатов.
//glavkom.ua/news/35024.html 

[2] Частина третя ст.84 Конституції України: «Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто». 

[3] Пункт 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 07.07.98 №11-рп/89: «Положення частини третьої статті 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України. Порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховною Радою України є підставою для визнання їх неконституційними». 

[4] Віктор Янукович. Україна має виконати свої зобов’язання перед Радою Європи 

[5] Віктор Янукович. Зарази втілення реформ (Олександр Северин. Моделі) 

[6] Частина перша і друга ст.55 Конституції України: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». 

[7] Ще раніше – про протиправність неприйняття регламенту ВРУ у формі закону, про протиправність надання депутатам місцевих рад недоторканности, про протиправність (через процедурні порушення) призначення Н.Карпачової Омбудсменом тощо: суди казали або про те, що права та інтереси громадянина всім цим нібито не порушуються, або «відправляли» до КСУ попри те, що до КСУ звернутися з таких питань «простий громадянин» не має правової можливости. 

[8] Право на спротив (лат.). У середньовічному праві термін застосовувався на означення легітимности опору верховній владі у разі порушення нею декларованих «вольностей». 

[9] Сергій Данилов. Уроки подій в Єгипті для України

[10] Джин Шарп. Від диктатури до демократії 

[11] Для Януковича 23 роки диктатури – стабільність?Президент Віктор Янукович вважає, що революція в Тунісі зруйнувала стабільність в цій державі.Про це Янукович сказав, виступаючи на традиційному українському ланчі в Давосі. «Ми бачили, що сталося в Тунісі. Підвищилися ціни на продовольство, піднявся народ Тунісу проти влади, почалися дії, які зірвали там стабільність. В державі, яка зовні була стабільною», - сказав Янукович. Як відомо, президент Тунісу Бен Алі правив 23 роки та мав в середині країни репутацію диктатора.
//www.pravda.com.ua/news/2011/01/28/5848579/ 

Вітання Віктора Януковича Франсуа Олланду з нагоди національного свята (дня взяття Бастилії) 

[12] Процесуальна демократія (поліархія) передбачає конкурентне, за чіткими, прозорими і однаковими для всіх правилами, змагання кількох центрів політичного впливу в умовах забезпечености людських та громадянських прав і свобод, а також можливість ефективного оскарження будь-яких рішень чи дій влади з підстав порушення законної процедури. Більше – тут: «Від розрухи в головах до процесуальної демократії»
//maidanua.org/news/for-print.php3?bn=maidan_mai2007&key=1210742580&trs=-1 

[13] Віктор Янукович. Дуже важливо, щоб була спадкоємність влади 

Андрій Нечипоренко. Повстання - основний засіб захисту прав людини 

Юрій Кириченко. Щодо конституційного закріплення захисту прав і свобод людини і громадянина (право на захист)

Всеволод Речицький. Ідея обмеженого правління як політико-правова доктрина 

Олексій Курінний. Право народу на повстання у філософсько-правових концепціях європейської цивілізації 

Заява Всеукраїнського Об’єднання «Народна Конституція» про гарантії для Українського Народу 

Заява Всеукраїнського Об'єднання «Народна Конституція» про право народу на повстання

Право на повстання - право на восстание. Дайджест 1
Право на повстання - право на восстание. Дайджест 2

//caricatura.ru/