Сергій Каденюк. ...та інші форми безпосередньої демократії

Куценький, всього у шість статей розділ III Конституції "Вибори. Референдум", той самий, зміни до якого остаточно мають вноситися за всенародним рішенням, відкривається короткою, часто і скрізь, де має підкреслитись виняткова значимість та особлива потреба у народі, єдиному джерелі влади, вживаною тезою:

"Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії".

Однак нічого конкретного стосовно такого волевиявлення – які це "інші форми" прямої демократії – Основний Закон не вказує.

І це дає волю законодавцям відноситися до конституційно забезпеченого народовладдя дещо пасивно, віддаючи перевагу виборам і референдумам, а правникам дає змогу та наснагу фантазувати, впорядковуючи зміст безпосередньої демократії на свій розсуд і кмітливість.

Чи можна віднести до безпосереднього прояву волі кожного, а тому й волі всіх – право на свободу думки і слова та на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, право на мирні зібрання, право на звернення до органів влади, право працюючих на страйк тощо?

Чи відносяться до безпосередньої демократії такі, на перший погляд пасивні загальні вольності кожного, а отже й усіх, – як право на життя, громадянство, вільне пересування, свободу світогляду і віросповідання, право на працю, соціальний захист, право на житло та достатній рівень життя, охорону здоров’я, чисте довкілля тощо, передбачені Основним Законом, – про це дискутується.

Однак, чомусь геть не згадуються Конституцією такі форми народовладдя, як всенародне обговорення, опитування та народний контроль.

Про народну ініціативу говориться лише як про допоміжну дещо побічну передумову для всеукраїнського референдуму, хоча сам термін "ініціатива" має значно ширше тлумачення, а далі й застосування.

Народна ініціатива

Тим часом саме до прояву народної волі (ініціативи) – безпосереднього народовладдя – було би логічним віднести ті самі мирні зібрання, якими прийнято вважати збори, мітинги, пікети, демонстрації та ходу, а також колективні звернення громадян тощо, про які якось пасивно згадує Конституція.

Відкликання депутата, а то й усієї Верховної Ради – хіба це не є за своїм змістом народною ініціативою?

Демократична суть народної ініціативи полягає в тому, що вимога меншості в установленій Конституцією відносній кількості є обов’язковою для її розгляду більшістю.

Звичайно, три мільйони фіксованої згоди на референдум за народною ініціативою – це забагато. Авторам Основного Закону слід було більш виважено підійти до числа меншості, яка може зініціювати те чи інше питання до всього народу. Більш виважено – це хоча б як у людей...

Тим часом результатом народної ініціативи має бути встановлення факту і змісту безпосереднього народного волевиявлення за підсумком збору підписів чи в інший спосіб фіксування волевиявлення громадян, які таким чином ініціюють ті чи інші дії, питання та рішення органам державної влади, місцевого самоврядування або їх посадовим особам відповідно до повноважень, установлених Конституцією та законами.

Якщо народ є єдиним джерелом влади, то саме народна ініціатива має постійно живити те джерело.

Право на мирні зібрання

Про це вже сказано й написано чимало: закону, за яким в Україні реалізується таке загальновизнане цивілізаційне право волевиявлення народу, як право "збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації", – такого закону в Україні нема.

Ось уже більше 15 років Конституція незалежної України вказує на те, що рішення щодо обмеження реалізації права на мирні зібрання виносяться виключно судами і лише відповідно до закону. Якого нема. А суди ніби є...

Чи не тому так по-всякому та по-своєму підходять власті до тлумачення конституційної засади про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про мирні зібрання громадян?

А як завбачливо від неприємностей і мороки та запобіжливо від народного гніву тими ж таки властями трактується конституційне положення щодо обмеження мирних зібрань "в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей"?

Може, тому досі й немає закону?

Щоправда, за часів Конституції новітньої України у Верховній Раді було зареєстровано шість різних законопроектів щодо реалізації права громадян на мирні зібрання, два з яких було не прийнято, два – відкликано, один – навіть не включено до порядку денного.

Нині парламентарі заклопотані останнім варіантом (зареєстрованим за №2450 майже 4 роки тому, 6 травня 2008 року – ще за прем’єрства Тимошенко) урядового проекту закону про порядок організації і проведення мирних зібрань, відправленим нещодавно на повторне друге читання.

Дочекаємося? А коли?

Народний контроль

Серед загальних засад вітчизняної Конституції передбачаються ніким незаперечні:

"Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" (стаття 3).

Стаття 19 додає до цього змісту своє: "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".

Отака відповідальна та строга зі своїми органами влади держава.

Але ж, хто та як це відстежуватиме? Суд – скажете? А за судами хто приглядатиме?

Зрозуміло, що саме народові на підставі Основного Закону й мало б надаватися право на контроль за владою (усіма її гілками) та оцінку її діяльності.

Щоби живильна волога джерела влади текла як треба і куди треба...

І саме забутий народний контроль є єдиним і безумовним способом установлення та відстеження за відповідальністю держави перед громадянином і суспільством.

Виключно народний контроль має забезпечувати ту саму конституційну відповідальність держави перед людиною, а її органи, органи місцевого самоврядування та їх посадових осіб – відповідальність і звітність перед громадянами за виконання обов’язків на здійснення покладених на них повноважень.

Звичайно, народний контроль має бути, головне, незалежним від влади – здійснюватися громадянами, які не є державними службовцями, суддями, не входять до об’єднань громадян (політичних партій) або представницьких органів (рад усіх рівнів), яким за Конституцією надане право формувати державні органи влади або здійснювати державні функції.

А як же, спитаєте, бути із громадськими радами, що оце рясно сіються нині при центральних та місцевих органах влади?

Навряд чи вони замінять достеменний народний контроль.

Наскільки система цих громадських рад відповідає критерію їх незалежності та об’єктивності у контролі за владою?

Чи не є це черговими політичними заручинами влади і певного прошарку громадськості, що самовіддано б’ється в груди, вдаючи себе народом?

Всенародне обговорення

На жаль, Конституція зовсім байдужа до такої форми народного волевиявлення, як всенародне обговорення.

Не знайдете ви згадки про це ні в стенограмах парламентських засідань, на яких у праведних запеклих спорах приймалися окремі положення, статті та розділи Основного Закону, ні в таблиці поправок та пропозицій до другого та остаточного його читання.

Однак, час від часу то указом президента проголошується всенародне обговорення змін до Конституції, то Верховна Рада своєю постановою закликає народ до обговорення проекту Податкового кодексу, то уряд своїм розпорядженням пропонує публічно обговорити бюджетний кодекс чи реформування певної галузі.

І воно, власне, й нехай – спитати в народу є цивілізованою ознакою. Проте...

Всі ці начебто благородні заходи властей виглядають правовим дивом, оскільки жодного чинного нормативно-правового акта щодо статусу всенародного чи місцевого обговорення, а отже і їх правових наслідків, не існує.

Закон Української РСР "Про народне обговорення важливих питань державного життя Української РСР", який набув чинності ще у червні перестроєчного 1988 року, забуто, хоча за законом про правонаступництво він має бути ще дійсним.

Але й не згадують. Ту "совкову демократію", мовляв, ми давно переросли.

Маємо свою...

Тим часом, всенародне обговорення є визначенням вільного та свідомого ставлення кожного громадянина до предмету обговорення.

А закон про всенародне обговорення мав би забезпечити вільну участь громадян в обговоренні і розгляд та врахування чи неупереджене фахове обґрунтоване відхилення пропозицій, зауважень, змін і доповнень щодо винесеного на обговорення питання, законодавчого акта, змін до Конституції чи й, у разі потреби, її нової редакції.

Із, головне, конкретним правовим наслідком.

Право на повстання

Жодна з конституцій ніде у світі не передбачає зміну влади насильницьким шляхом. А тому, зрозуміло, право на повстання проти чинної влади у тому значенні, яким воно є за змістом та проситься справедливим виправданням покарати геть знахабнілу владу, вважається позаконституційним способом її зміни. Навіть влади нестерпної. Хай би й усіма.

Так уже склалося, що сокиру-вила замінив бюлетень. І це для влади не лише безболісно, але й украй вигідно. Можна або домовлятися, щиро чи лукаво, а можна й узагалі той народ ігнорувати.

Тим часом, як бути з таким твердженням Конституції:

"Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань" (стаття 55)?

Дуже тут застережливо передбачена умова "не забороненими законом".

То, може, Конституційна Асамблея, яка ось-ось розпочне свою роботу, потурбується та згадає у змінах до Конституції (чи у її новій редакції) про закон щодо захисту прав і свобод громадян від порушень і протиправних посягань влади та особливе право народу на усунення такої влади?

Бо якщо влада повсякчасно та повсюдно посягає на права і свободи громадянина відвертим недотриманням Конституції та законів, у тому числі й тих, за якими вона має відповідати перед народом, – як бути з такою владою?

Переобирайте, радять.

А якщо влада сама призначила собі обиратися раз у п’ять років, а достроково переобиратися не збирається? Або ж за хитро складеним законом про вибори переобирається собі знову?

Отже, якщо держава в особі влади не виконує свого головного конституційного обов'язку щодо утвердження і забезпечення прав і свобод своїх громадян, – як бути з таким налаштованим владою конституційним ладом?

Допоки його терпіти та у який спосіб такий лад, вже нестерпний, змінити?

Як увести в дію положення Конституції, що ніби й указує на вихід: "Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові" (стаття 5)?

Як у дійсності реалізувати таке право?

Чому про це мовчить Конституція?

Право на спротив

Якщо радикальний спосіб права на повстання викликає цілком зрозумілі застережливі питання, що, головне, стосуються безкровної справедливості, то безперечне право на цивілізований спротив не може бути обмеженим настільки, щоб не мати свого, безумовно справедливого місця в Основному Законі.

І у відповідь на лукаве посилання влади на незаконність права на повстання народ може виставити своє, обмежене виключно мірою терпіння, право на спротив.

Зі своїми засобами його реалізації. Можна "ми вас дуже просимо піти собі геть", а можна "чемно взяти за шкірку і винести за поріг".

Право на спротив – це право на заперечення влади, яка не виконує своїх функцій та зобов’язань перед народом.

Право на спротив – це "повернення слуги на своє місце".

Влада все розказує, що вона є слугою народу. Не просто джерелом, як про це мовиться в Конституції, а його жолобком – тим, що служить джерелу, його направляючи.

Однак, чому слуги народу, придивіться, живуть краще від народу?

Хіба не прикрі ті порядки, де слуги живуть краще від господаря?...

Бо ж як це?

Дуже принциповий Конституційний Суд завбачив порушення процедури змін до Конституції, внесених на тлі помаранчевих подій у грудні 2004 року, а тому ті зміни забракував і виніс вердикт їх незаконності.

А те, що Верховна Рада не дотримується процедури прийняття рішень за особистим голосуванням депутатів практично до кожного прийнятого закону, і вони, ці закони, автоматично стають неконституційними, – це, виявляється, пусте.

Чому Верховна Рада не розпускається у випадку прийняття нею забракованого Конституційним Судом закону? І що то за чинні незаконні закони (даруйте за тавтологію)?

Чому в Конституції немає такої справедливої норми, як негайне усунення від влади президента у разі видання ним неконституційного указу?

Хіба гарант Конституції має право на таку помилку?

Спонукавши владу до дії конституційним гаслом "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю", хіба можна терпіти владу, коли вона зраджує цій цінності – по суті, волі народу?

Сергій Каденюк, 05 квітня 2012 р.

//www.pravda.com.ua/articles/2012/04/5/6962109/

//ivolga.hiblogger.net/

А що з референдумом?

Учителька: А чи вивчив ти, Миколко, урок?

Миколка: І не питайте...

Конституцією України участь у референдумах віднесено до основних прав громадян. 

І хоча й уживається цей термін у різних розділах Основного Закону 18 разів, окремого визначення та чітко встановленого статусу за своїм наслідком референдум не має.

Він є формою безпосередньої демократії, за якою здійснюється народне волевиявлення, і визначається всього двома видами – всеукраїнським та місцевим.

За таким дещо байдужим, у порівнянні з виборами, відношенням Конституції до однієї з основних форм безпосередньої демократії правовий тягар, як і має бути, взяв на себе закон "Про всеукраїнський та місцеві референдуми". І воно б нехай собі, якби не...

Донині в цьому законі чинно собі фігурують уже давненько неіснуючі місцеві Ради народних депутатів, Президія Верховної Ради, Республіка Крим, Центральна комісія з всеукраїнського референдуму. Суттєво розбігаються з Конституцією положення закону про предмет, ініціативу та призначення референдуму.

Бо прийнято було цей закон ще у радянські часи, за місяць до прикрозвісного ГКЧП.

І хоча за нової Конституції у Верховній Раді було зареєстровано 20 проектів закону про референдуми, позитивного результату досі немає. Двічі закони навіть приймалися і щоразу відхилялися президентом, а Рада не бралася долати президентське вето.

Зате законів про вибори усіх мастей і рівнів до кожних виборів набралося за період від прийняття нової Конституції – по 4 про вибори народних депутатів та депутатів місцевих рад і голів населених пунктів та одного закону про вибори президента.

Чи то законодавча влада така байдужа до волевиявлення народу через референдум та закрай уважна до виборів себе, чи це робиться навмисне?

Неконституційний конституційний референдум

Отже, ніяких спеціальних різновидностей чи якоїсь правової ієрархії референдумів Конституцією не передбачено.

Тим часом міжнародне право серед національних референдумів виокремлює конституційний референдум як такий, що використовується як звернення до всенародного голосування стосовно питання про частковий чи повний перегляд Конституції держави.

Особливості проведення його й визначені у "Керівних принципах для конституційних референдумів на національному рівні", що були прийняті Венеціанською комісією в липні 2001 року.

Частковий та повний перегляд Конституції її автори якось байдуже обійшли, обмежившись поняттям "внесення змін", що поставило в дещо незручне становище Конституційний Суд, котрий звик ревно відстежувати вживання правових термінів, не передбачених Основним Законом.

Чому при підготовці тексту чинної Конституції та подальших змін до неї не взялися до уваги ці засади міжнародного права, залишається загадкою.

Ініціатива та призначення

За Конституцією ініціатором всеукраїнського референдуму можуть бути як президент та Верховна Рада, так і сам народ.

За правом законодавчої ініціативи президент або група народних депутатів числом не менше третини складу ВР подають на суд парламенту проект закону про внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції, який, у разі його прийняття 2/3 складу депутатів, далі обов’язково виноситься на всеукраїнський референдум за призначенням президента.

Верховна Рада призначає невідомо з чиєї ініціативи референдум з питань про зміну території України.

Президент проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою.

Однак, як бути з наслідками цих референдумів у Конституції не сказано.

Отже, призначення референдуму є правовим актом, що слідує з повноважень парламенту чи президента і який засвідчує наявність умов, за якими вони зобов’язані проголосити (призначити) референдум.

Чому три мільйони?

Для започаткування референдуму за народною ініціативою активістам від народу слід запастися згодою не менш як трьох мільйонів громадян із правом голосу, причому їх погоджувальні підписи мають бути зібраними не менш як у 2/3 областей і не менш як по сто їх тисяч у кожній області.

Однак, чому саме три мільйони?

Чому три мільйони, а не два або чотири? З яких упевнених міркувань та беззаперечних підстав виростають ці кількості?

Чому в Росії, з населенням утричі більшим ніж в Україні, референдум ініціюється двома мільйонами громадян? Чому в Італії, де виборців майже в півтора рази більше ніж у нас, референдум проголошується за волею 500 тисяч?

Чому в Іспанії, з населенням майже як в Україні, народна ініціатива чиниться також 500 тисячами громадян? У Польщі з населенням менше на 15% від України для проведення референдуму за волею народу достатньо згоди 500 тисяч виборців.

Україна є єдиною в Європі країною із зашкаленою конституційною вимогою до всенародної ініціативи своїх громадян.

На жаль, цьому немає пояснень. Відповіді не знайдеться ні в дебатах, викладених у стенограмах тих самих доленосних засідань Верховної Ради, ні в текстах порівняльних таблиць до проекту Конституції, ні у щирих спогадах авторів проектних пропозицій та учасників парламентських баталій.

А планувалося інакше...

Цікаво, що у проекті Конституції, винесеної на всенародне обговорення 1-го липня 1992 року, всенародний референдум мав би ініціюватися двома мільйонами виборців. Також немало, але кому прийшло в голову підняти й таке число у півтора рази?

Проектом тієї Конституції передбачалося, що всеукраїнський референдум є конституційним способом прийняття безпосередньо народом законів та інших державних рішень.

Більше того, за референдумом з ініціативи принаймі двох мільйонів громадян вирішувалося питання про дострокове припинення повноважень президента і Верховної Ради. Тобто народ справді мав би впливати на владу.

Саме в Концепціях нової Конституції, схвалених Верховною Радою Української РСР 19 червня 1991 року – за рік до винесення її проекту на всенародне обговорення, навіть у часи тієї "прикрої залежності", гучно обіцялися гарантії такого незвичного для народу права на власні ініціативу референдуму і законодавчу ініціативу.

Тобто наслідок референдуму, за проектом тієї Конституції, мав чіткий статус закону і знімав питання про якісь додаткові рішення з боку Верховної Ради.

Чому це положення не прижилося в новій Конституції вивільненої та такої незалежної України?

Чому за своєю Конституцією Український народ геть обмежений у праві законодавчої ініціативи, як це є у більшості цивілізованих країн?

Звідки така недовіра своєму народові, творці Конституції України?

Складається враження, що після глибокого вдиху незалежності, коли від свіжості волі паморочиться в голові, наша так звана політична еліта схаменулася і взялася лаштувати життя своєму народові так, щоб не закрай вільно йому жилося...

І як та кому їх зібрати – три мільйони підписів?

Цікаво, чи задумувався той, хто вперше запропонував число у три мільйони для референдуму за народною ініціативою, як практично втілити цей задум у життя. Де взяти кошти на це? Як це організувати без участі влади – щоб ініціатива була справді народною?

Чи, може, задум якраз і полягав у тому, щоби ніякі ініціативні групи самотужки зі збором такої кількості голосів не впоралися без участі влади. А отже, народна ініціатива стає керованою?

Згідно висвареному всіма правниками, проте чинному прикро тут згаданому ще радянському закону, проведення референдуму за народною ініціативою передбачає доволі непросту за виконанням процедуру.

Хтось має організувати проведення зборів з числом учасників не менше 200 принаймні у 16-ти областях з одностайним для всіх таких зборів рішенням щодо питання референдуму, обранням ініціативних груп та подальшого збору в кожній області не менше 100 тисяч підписів громадян, які мають право голосу і згодні, щоб саме з таким питанням слід звернутися до народу за його рішенням шляхом голосування.

Отож супровід владою народної ініціативи якраз і полягає в тому, що ініціативні групи мають бути офіційно зареєстрованими, їх діяльність прискіпливо простежується та погоджується спеціально призначеними посадовцями, а доля підписних листів повністю залежна від підконтрольних владі структур.

А головне, остаточне рішення про проведення референдуму за народною ініціативою має прийняти Верховна Рада, якій за законом про референдум якраз і дозволено на свій розсуд відхилити чи погодитися із пропозиціями про його проведення.

Нарешті, завершити процедуру народної ініціативи має президент, який своїм указом і проголошує вимучений референдум.

А може й не проголосити – як це сталося у 2006 році, коли зусиллями деяких зацікавлених партій було організовано і зібрано більше 4 мільйонів голосів щодо референдуму з питання НАТО для України.

Як і може проголосити референдум, вдавши за народну власну ініціативу, – як це сталося у квітні 2000 року.

Отже, доля народної ініціативи – вся у примхах можновладців.

Мистецтво спитати та наука відповісти

В основі будь-якого референдуму, звичайно ж, є його предмет та відповідне йому питання, поставлене в бюлетені, на яке активному виборцеві належить відповісти однозначно своїм "так" або "ні".

Яким чином, у який спосіб та ким формулюються питання для референдуму? Зрозуміло, що саме ініціатор референдуму має поставити питання, на відповідь до якого за його почином закликається народ.

Президентові – якщо сам він не в силі, то за нього питання потрібного йому референдуму відшліфують і приведуть до правової норми його помічники з радниками.

Цілу процедуру колективного узгодження до остаточного рішення пройде питання дозволеного Конституцією та майже неможливого референдуму за ініціативою Верховної Ради про зміну території України.

А як це відбувається з референдумом за народною ініціативою?

Хто сформулює питання та узгодить його єдиним від народу для тих самих зборів, де обиратимуться ініціативні групи?

Наскільки референдум за народною ініціативою є таким по своїй суті, якщо питання для нього готують ті, хто використовує народ для своєї вигоди?

А що ж, усе-таки, може виключно народ?

Загальна декларація прав людини доволі чітко визначає повний і достатній перелік цих прав, які Україна зобов’язалася дотримуватися, а тому всі вони повинні значитися у тексті Основного Закону як основоположні у розділі, де визначаються права та свободи людини і громадянина.

Тим часом, будь-який спосіб надання засаді загального змісту викликає питання: на якій підставі ця загальність установлюється окремою групою громадян? Чи можуть, скажімо, автори тексту Конституції відповідати за народ у питаннях, що стосуються всього народу?

Ніхто не може взяти на себе "волю народу", що стосується власності, її розподілу та обмежень. Про це треба домовлятися спільним рішенням.

Виключно народом має бути вирішеним питання щодо унітарного чи федеративного устрою держави.

Визначення без участі народу структури та способу формування органів державної влади, обсяг повноважень – скажімо, одно-двопалатного парламенту, способу та строків його обрання, – означає, що сама влада диктує народові, якою їй бути.

Саме народ має дати згоду на чисельне представництво своїх обранців, за яким парламент складатиметься з певної обґрунтованої кількості депутатів – 300, 450 та хоч і 600, але виправдано саме стільки.

Не можна відсторонювати народ – єдине джерело влади – від формування цієї влади. І не варто дурити народ поділом влади на якісь гілки, коли способу чіткого їх розподілу не установлено.

Варто порадитись із народом про державні символи, текст гімну та державну мову.

Виключно Українським народом має вирішуватися питання зміни його території, участі України в політичних, економічних та інших міждержавних об’єднаннях.

І що референдум?

На жаль, сподівання на референдум за такого стану майже нездійсненні, а тому здаються перебільшеними.

Для свідомої відповіді на конкретне питання необхідне знання його предмета – змісту того, на що очікується відповідь.

Хто-небудь підкаже, як для референдуму щодо перегляду Конституції, що має завершити діяльність Конституційної асамблеї, розписати питання до конституційних положень, щоб отримати однозначну свідому відповідь на кожне з них, а в цілому й на весь текст Конституції?

А скільки таких питань треба поставити, щоб охопити весь Основний Закон?

І скільки негативних відповідей має бути, щоби свідомо відхилити текст у цілому?

Очевидно – це нереально.

Без насправді всенародного обговорення, достатньо тривалого за часом, після якого будуть фахово зважені і відповідно враховані чи аргументовано відхилені всі пропозиції, цієї масштабної проблеми не вирішити.

Тим часом текст Основного Закону для громадянина може бути зрозумілим лише тоді, коли він виписаний на рівні простих житейських істин та ясних і зрозумілих до виконання заповідей.

І саме на такому рівні мають бути прописані наймудріші правові особливості того чи іншого положення.

І саме цим має бути заклопотана Конституційна асамблея:

за всенародним обговоренням переглянутої Конституції підготувати її остаточний текст таким, щоби розчулений довірою громадянин, сповнений високим своїм обов’язком, без вагань узяв участь у референдумі з простим питанням у бюлетені та свідомо й особливо відповідально на нього одізвався.

Звичайно, пересічному громадянинові непросто розуміти особливості, скажімо, роботи одно- чи двопалатного парламенту, переваги чи недоліки федеративної держави, тонкощі президентсько-парламентської республіки та їх зміст в особистому житті кожного.

Однак поміркована частина суспільства, політично незаангажована, обтяжена лише служінням своєму народові, може без проблем розібратися в тому, якою найвигіднішою та найефективнішою для всієї держави та кожного громадянина зокрема буде її територіальний устрій, структура парламенту чи поділ та обсяг повноважень гілок влади тощо.

І доведе це знання до відома та вибору свого народу.

Така частина суспільства і є справжньою елітою народу.

Чи стане такою Конституційна асамблея?

Сергій Каденюк, 22 березня 2012 р.

//www.pravda.com.ua/rus/articles/2012/03/22/6960972/

То хто та як напише Конституцію?

//president.gov.ua

Якщо відповісти коротко – ніхто та ніяк. Бо Конституція насправді є. А для написання нової потрібні надзвичайні обставини. Чого наразі немає. Якщо не вважати надзвичайним невиконання Конституції. Але причому тоді її текст?

У чому проблема?

Взагалі-то, текст Конституції може написати будь-який аспірант-фахівець конституційного права, орієнтуючись на Загальну декларацію прав людини та на усталені міжнародні конституційні норми.

Навіть сумлінний студент-правник як свою курсову чи дипломну роботу. А за послуг грамотного редактора такий одинокий автор ще й випише текст гарним стилем та без дошкульних помилок і прикрих мовних ляпсусів (типу "забезпечення безпеки" чи "відшкодування шкоди").

Для чого тоді створюються конституційні комісії, робочі групи, національні ради, а оце й аж асамблеї?

Очевидно, цим передбачається колективна та узагальнююча суть підготовки та змісту документа. Та ще, можливо, та ж таки колективна відповідальність.

І чим вище фаховий і представницький рівень розробників проекту та чим більша йому довіра громадськості, тим він має бути значимішим для суспільства.

Отож, напевно, як і в кожному починанні, текст документу пишеться кимось одноособово.

І хоча Конституція за своєю структурою і ділиться на окремі незалежні розділи, навряд чи вона писалася пороздільно окремо (на зразок листа героя мультика із Простоквашино).

Хтось готує весь такст сам. А вже потім до його редагування долучається решта фахівців, які шляхом внесення пропозицій із доповненнями, виключеннями та змінами готують остаточний текст.

Хто склав перші рядки та поставив крапку в написанні вихідного варіанту української Конституції, можна лише здогадуватися.

У стенограмі засідань Верховної Ради, де парламентом до затвердження в цілому постатейно приймався текст Основного Закону, звучало ім’я Леоніда Юзькова, голови першого складу Конституційного Суду, якому, на превеликий жаль, не довелося дожити до знаменного дня прийняття Конституції. Та й чи впізнав би він свої рядки в остаточному тексті?

Нова Конституція, нова її редакція чи внесення змін до неї?

Після дещо необережної рік тому заяви головного ініціатора ідеї щодо нагальної потреби в новій Конституції, про це заговорили всі, хто уважно прочитав Основний Закон: Конституція не передбачає іншого тексту, крім того, що нині є чинним.

Жодного натяку на нову Конституцію чи на її нову редакцію та участь у їх підготовці якихось спеціальних формувань серед конституційних засад немає.

В розділі XIII Основного Закону мова йде виключно про внесення змін до її тексту та про його порядок – одні розділи змінюються самою Верховною Радою, інші – всеукраїнським референдумом за поданням парламенту. А за внесеними змінами в цілому зміст Конституції залишається незмінним та чинним.

Разом з тим Конституція не передбачає норми змінювання, за якою її текст справді стане таким, що невпізнанно різнитиметься від початкового. Тобто цілком слушним постає питання: наскільки треба змінити певний текст, щоб він уже сприймався як інша його редакція чи й, узагалі, новим текстом?

Можливо, дійсно, було б таки добре мати в Конституції конкретні засади, що визначали б необхідність переписання Основного Закону. Наприклад, при внесенні змін до половини статей певних розділів Конституції, які суттєво змінюють і її зміст, і застосування. Але їх нема.

З невідомих причин автори Основного Закону не взяли цього до уваги, хоча приклади були зовсім рядом. Скажімо, Конституція Росії, прийнята двома з половиною роками раніше вітчизняної, має у своєму тексті поняття "перегляд Конституції", а за певних умов для такого перегляду наші сусіди скликають Конституційні Збори.

І якщо з утворенням нової держави Україна питання про нову Конституцію та умови її підготовки звучали цілком виправдано, навіть коли чинна, на той час дещо підправлена Конституція Української РСР "нової" Конституції не передбачала, то нині така постановка питання, а з нею й ініціатива до виконання виглядають непереконливо.

Тоді підставою для нової Конституції був Акт незалежності, що означав фактичне створення нової держави. А нині?

Отже, вживання термінів "нова Конституція" та "нова редакція Конституції" не може бути легітимним у правовому сенсі, а носить скоріше декларативний характер. Мовляв, настала така зрозуміла всім пора, що Конституцію треба саме оновлювати шляхом внесення змін, а не просто так її змінювати.

А змінити можна дуже суттєво

Звичайно, процедура внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції значно ускладнює вільне втручання в текст Основного Закону. Особливо розділу XIII, який не дозволяє без участі народу змінювати правила перегляду Конституції і таким чином дещо консервує її зміст та пригальмовує наскоки реформаторів усяких розмірів.

Однак решта розділів сповна залежні від Верховної Ради.

Якщо, скажімо, у Верховній Раді набереться достатньо (225 та 300) голосів, здатних протягом двох послідовних сесій цілком чинно повністю замінити залежні лише від парламенту розділи Конституції (крім I, III, XIII), то як тоді виглядатиме Основний Закон – як нова редакція чи це буде звичайне внесення змін?

І без участі народу свій парламент може подарувати президентові повністю оновленими до рівня своїх розділи II ("Права, свободи та обов’язки людини і громадянина"), у розділах IV, V, VI перекраяти під главу держави структуру та вибори парламенту, скоректувати у його потребах власні повноваження, отримати геть свій Кабінет Міністрів, а головне, мати для власної нужди президента прокуратуру та правосуддя, а заодно й місцеве самоврядування. І все – із трьомастами своїх голосів у Верховній Раді.

Це явище має просту назву – узурпація влади. І саме за текстом та змістом Конституції воно цілком можливе, як тільки влада для цього "піднатужиться" на наступних виборах праламенту.

Конституційні комісії, робочі групи, ради та асамблеї

Для підготовки розгляду законопроекту про внесення змін до Конституції Верховна Рада має право створювати свої відповідні спеціальні органи, а президент – свої.

З 1990 року в різних варіаціях було створено вісім парламентських конституційних комісій, що передбачені Конституцією саме як тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду законопроектів.

З тією ж метою у 2006 році створив об’єднавчий із парламентом орган і президент – Комісію з опрацювання пропозицій щодо внесення змін до Конституції та підготовки законопроектів, спрямованих на їх реалізацію.

Однак просто змін до чинної Конституції виявилося замало, і президент Ющенко взявся за Основний Закон завзятіше, створивши в лютому 2008 року на чолі із собою Національну конституційну раду у складі 97 осіб і поклавши на неї підготовку "концепції системного оновлення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні та проекту нової редакції (виділено автором) Конституції України".

Як відпрацювала Національна конституційна рада? Скоріше ніяк. Законопроект Ющенка про нову редакцію Конституції, зареєстрований в кінці березня 2009 року, був забракований Верховною Радою у жовтні 2009 року нарівні з іншими домаганнями політичних сил суттєво змінити її текст.

І сталося це у самому розпалі поспіхом проголошеного всенародного обговорення проваленої парламентом нової редакції Основного Закону.

Цікаво, що значне число із 97-ми членів Національної конституційної ради брали участь у всіх попередніх парламентських тимчасових спеціальних конституційних комісіях.

У складі цієї Ради було зібрано весь правовий бомонд адміністрації президента, главу уряду з міністром юстиції, 40 народних депутатів, більше двох десятків науковців конституційного права, п’ятеро відставних суддів найвищого гатунку, шестеро голів обласних рад, десяток представників громадськості.

У чому полягала участь "стріляних" політичних гравців у роботі ющенківського органу нової редакції Конституції та як працювала "кухня думок" його строкатого складу і чому вони не домовилися між собою, – так і залишилося "за кадром історії".

Бо прикрий результат – у наявності. Його нема.

І чи не переважна участь народних депутатів та добра порція представників виконавчої влади у складі Національної конституційної ради стала тому причиною?

Отже, тепер – Конституційна асамблея?

Фахівці конституційного права дружно вказують на головну особливість такого формування, як конституційна асамблея. Це має бути спеціальний орган установчої влади, який і розробляє, і безпосередньо сам ухвалює Основний Закон (з подальшим його винесенням на всенародний референдум).

Необхідною умовою для легітимізації цього органу є його виборне представництво. І бажано без участі чинної влади. В тому числі й законодавчої. Такою є практика міжнародного конституційного права. І створюється такий орган, як правило, саме у цілях нової Конституції.

Оскільки Конституція не передбачає інших виборів, крім виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, обирати конституційну асамблею зможемо лише надавши їй спеціальним законом статус державного органу влади.

Якої?

Конституція передбачає тільки три види влади – законодавчу, виконавчу та судову. А як бути з установчою владою? Приходиться додумувати те, що "між рядками" написали творці Конституції: установча влада – це виключне право народу "визначати і змінювати конституційний лад в Україні" (стаття 5 Конституції).

То, виходить, настала пора змінювати чинний конституційний лад?

З якої це причини?

А якщо ні – то причому тут Конституційна Асамблея?

Щоб гучніше звучало?

Причина, скоріше, в тому, що з такою Верховною Радою, яку нині маємо, не те, що оновити Конституцію, але й внести які-небудь зміни, – неможливо. Одностайних двох третин їй явно бракує. І навряд чи що зміниться восени.

Тому залишається звертатися до народу і створювати "незалежний" орган, а там (за прикладом попередніх президентів) збирати три мільйони підписів для всеукраїнського референдуму.

Хоча прискіпливий правник (а там, може, й Конституційний Суд?) завбачить у зверненні до народу стосовно змін у Конституції за референдумом приховані розбіжності із самою Конституцією.

Змінювати Основний Закон можна лише за процедурою, встановленою її розділом ХІІІ, де ясно сказано, що лише за умови прийняття вже підготовленого законопроекту про зміни до Конституції не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради далі він затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається президентом.

Про окремий референдум за народною ініціативою з приводу змін у Конституції не говориться.

Тобто геть відсторонити Верховну Раду від внесення змін до Конституції, схоже, не вдасться.

Тоді що?

Напевно, запропоновано дещо скорочений шлях оновлення Конституції. За благими намірами – шлях не найгірший. Наскільки, правда, ці наміри благі?

Науково-експертна група з підготовки Конституційної Асамблеї, безперечно, винятково фахова за складом, за рік свого існування нарешті напрацювала "Концепцію формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї", викладену в указі президента.

Склад цієї Науково-експертної групи настільки високий за фахом, що так і хочеться саме йому й віддати всі функції створюваної Асамблеї (кажуть, Конституцію Турції – і дуже, з погляду української ментальності, справедливу – взагалі написав один їхній академік). Щоб ніхто з політиків не заважав.

Дивує, правда, не зовсім виправданий пафос, коли для розробки Концепції формування та організації діяльності майбутньої Конституційної Асамблеї, викладеної в указі, відволікається від науки таке шановне товариство.

А головне, подив викликає провідна теза указу, за якою "Концепція ґрунтується на тому, щозміни до Конституції України мають вноситися відповідно до розділу ХІІІ Конституції України".

А як іще по-другому?

Оце й усі напрацювання?

Чи зміни підуть окремою концепцією?

Сергій Каденюк, 17 лютого 2012 р.

//www.pravda.com.ua/articles/2012/02/17/6958893/

Про строк довіри народу

Політичні фантазії

Якось так склалося, що ні Конституція, ні закони України жодним чином не пов’язують результати виборів зі строком повноважень народних обранців. 

Законодавці чи то неуважні до цього дещо незвичного за змістом питання, чи геть байдужі до його простоти…

Або навпаки – якраз і не зацікавлені в такій залежності. Тим часом, це не може бути байдужим самому народові.

Від негідного до месії

Уявімо собі, що на час виборів президента народ настільки розчарувався у можливості свого впливу на той самий вибір та на його наслідки, що масово не вийшов голосувати. І до виборчих дільниць зійшлися лише дуже суспільно свідомі громадяни, закляті прихильники обридлих висуванців та з ними й ті, кого заставила до цього служба.

Таких набралося, скажімо, 10 відсотків від тих, кого внесено у виборчі списки на дільницях.

А ще голоси розділилися, і переможець урешті-решт набрав половину від цих голосів. Вибори, як каже влада завжди, відбулися чесними. І за підтримкою всього 5-ти відсотків виборців такий обранець, далекий від всенародного, стає беззаперечним і законним главою держави з повним обсягом повноважень на цілих п’ять років.

А тепер – інша ймовірна, хоча й майже фантастична ситуація. Настав давно й усіма очікуваний час, коли в Україні нарешті появився справжній народний лідер. Жодних інших думок окрім про благо держави і співгромадян. В голові ніякого підприємництва.

Вивчений, мудрий від науки та життя. Спокійний, виважений, кмітливий до всякої справи. Вся рідня погодилася покинути свої комерційні діла і затаїтися у благодійництві на час, поки їх родовий представник правитиме державою. Дитинство – ясне і світле серед добрих і мудрих людей. Жодного значного гріха за душею.

Рідня до сьомого покоління без будь-яких проблем із законом. Село чи місто, в якому він виріс і був обраний господарювати, а далі й район та область ставали за його управління зразковими. І він знає за набраним досвідом та природною мудрістю як господарювати і в усій державі, щоб народ його був щасливим. І таке подібне...

Зачаровані своїм месією люди кинулися всі на вибори – лише його обрати. Поз’їжджалися з усього світу окрилені майбутніми змінами заробітчани. Явка – небувала, підтримка – одностайна. І от за підтримкою майже всіх своїх співгромадян цей дійсно всенародний обранець обирається правити державою, знову ж таки, на тих же п’ять років.

Як бачите, в обох випадках, таких за змістом крайніх та, проте, досить можливих, результат – строк повноважень президента – однаковий. Де тут і яка логіка? А головне – де справедливість?

Лукава відносна більшість

І все-таки європейські стандарти дещо лукавлять щодо дійсного змісту терміну "демократія", допускаючи у своєму виборі ніби достеменне представництво за відносною більшістю.

Можливо, дійсно в них так і трапляється – переможець, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, як правило, перемагає там і за абсолютною більшістю. Для чого тоді, справді, витрачати кошти на другий тур виборів?

Але то в них, а не у нас. Дуже показовими на лукавий глузд такого стандарту стали останні вибори Київського міського голови, що відбулися за нововведеним обранням відносною більшістю у травні 2008 року, коли ні чинна влада, ні вдавана на той час опозиція не зуміли домовитися – як між собою, так і в собі – і дружно та із тріском програли вибори кумирові зігрітих щедрою увагою пенсіонерів панові Черновецькому.

Провелися б тоді вибори за абсолютною більшістю, не гукали б нині кияни свого мера то в Ізраїлі, то у Грузії. Та й узагалі не шукали б його, такого собі обраного світами.

І ще чимало таких прикрих прикладів обрання міських голів за відносною більшістю на нашій пам’яті.

То чи потрібен нам такий європейський виборчий стандарт? І кому саме він потрібний?

Чи, може, секрет "сходів цього стандарту на нашім ґрунті" якраз і полягає в тому, що використання адмінресурсу за умов обрання розпорошеною відносністю для чинної влади є набагато ефективнішим, ніж це буде у другому турі голосування? Хоча, буває, і промахуються (приклад із київським мером)...

Право вибору та користування ним

Орієнтиром для встановлення міри народної довіри – відносної кількості голосів виборців на підтримку свого обранця – за логікою змісту демократії як волі більшості, а заодно як чинний параметр, забезпечений виборчим законодавством, візьмемо два показники:

1) кількість виборців, внесених до списків виборців на виборчих дільницях, та їх більшість – половина від загальної кількості громадян України, які мають право вибирати собі владу, плюс один голос;

2) кількість виборців, які взяли участь у голосуванні, та їх більшість – половина від загальної кількості громадян, які скористалися правом вибирати собі владу, плюс один голос.

Саме за цими показниками визначається активність громадян у виборах – так звана явка, що подається неофіційними даними (це неважко порахувати й самому) як відсоток кількості виборців, які взяли участь у голосуванні, відносно їх кількості, внесених до списків виборців на виборчих дільницях.

На жаль, такої графи у протоколах ЦВК про результати голосування немає – вибори всіх рівнів у нас відбуваються за будь-якої явки. Це – надзвичайно зручний та вигідний для кожної нашої влади європейський виборчий стандарт. І користуються ним у нас також своєрідно – по-нашому.

Бо насправді зорієнтований він скоріше на ту ж таки європейську ментальність, коли зміна влади не дуже позначається на якості життя, а тому її можна обирати по-європейському – за "дуже вільним волевиявленням".

Що частенько там і буває. А якщо якість життя раптом у них погіршується, то доля влади вирішується не очікуванням чергових виборів, щоб її переобрати (хоча і це у них значиме), а масовим виходом на вулиці. А далі їх уряди та парламенти покірно і чемно самі йдуть у відставку.

А тепер згадаймо, як це буває у нас. Навіть за славнозвісної та гучної на весь світ Помаранчової революції тодішній наш президент пробув у своєму високому кріслі зайвих два місяці... А чи багато урядів у нас пішло у відставку? А чи хоча б одна Верховна Рада саморозпустилася? Та і як зачасто ми виходимо сварити владу на вулиці та майдани?

Явка і підтримка

Статистика виборів передбачає три вичерпні випадки підтримки виборцями свого обранця:

1) більшістю виборців, внесених до списків виборців на виборчих дільницях;

2) кількістю виборців, меншою від половини внесених до списків виборців на виборчих дільницях, але більшістю виборців, які взяли участь у голосуванні;

3) кількістю виборців, меншою від половини виборців, які взяли участь у голосуванні.

Саме ці три достатньо явні параметри будь-яких виборів дають можливість цілком справедливо орієнтувати строк обрання президента відповідно на три заслужені народним вибором терміни – повний, скорочений та найкоротший.

Питання полягає лише в тому, якими саме за часом мають бути ці строки. З повним строком зрозуміло – п’ять конституційних років.

Не буде великою похибкою, якщо за короткий строк взяти чотири роки, а за найкоротший – три.

Отже, єдино виправданим показником демократичного вибору має бути саме довіра більшості громадян, які мають право голосу (а в ідеалі – більшості усієї кількості населення), незалежно від того, чи взяли вони участь у голосуванні.

І, оскільки вона є достеменною більшістю, саме така підтримка народом свого обранця дає йому право на повний п’ятирічний строк визначеного Конституцією терміну повноважень.

У разі, якщо обранець за результатами виборів не дотягнув підтримкою до половини голосів виборців, внесених до списків виборців на дільницях, але був підтриманий більшістю тих, хто прийшов на повторне голосування, строк його обрання – чотири роки.

Нарешті, якщо виборці прийдуть на повторне голосування і не голосуватимуть за жодного кандидата в такій кількості, що переможець не набере й половини їх голосів, строк повноважень такому президентові – три роки.

До речі, у випадку обрання нинішнього президента України, який у другому турі виборів за явкою 68,26% виборців отримав 48,95% підтримки тих, хто взяв участь у повторному голосуванні, ми, за такою підтримкою (33,41% від загальної кількості виборців), отримали б главу держави на три роки. І нині нам залишилося б чекати кінця того, "що маємо", ще рівно рік. Справедливо?

Між іншим, ідею залежності строку повноважень від рівня підтримки можна застосувати й до виборів сільських чи міських голів, народних депутатів, які обираються в одномандатних округах, навіть парламенту в цілому.

До висновків

Запропонована ідея щодо встановлення строку обрання президента в залежності від рівня його народної підтримки є новою в сучасному конституційному праві. Це – не європейський стандарт, оскільки в їх переліку про це мови немає. Однак, чому ми не можемо бути прикладом у розвитку конституційного права?

Єдине, що по-справжньому нітить: втілення цієї ідеї нині являє собою щось нереальне – тому й обізване автором політичною фантазією, бо потребує, найперше, розуміння та згоди принаймі двох третин складу Верховної Ради, а далі й змін у Конституції щодо строку повноважень президента, ними підтриманих.

За чинного складу нашого парламенту (як і того, що завзято вже готується) – це є неможливим.

Але десь уже збирається Конституційна Асамблея. Кажуть, із цілком поміркованих людей. То, може, хтось із них і внесе цю пропозицію до проекту нової Конституції?

Ось конкретний текст статті до того проекту в розділі "Загальні засади: "Строки владних повноважень надаються народом відповідно до встановленого Конституцією України рівня підтримки представництва за народним волевиявленням".

А далі у розділі "Президент України": "Президент України обирається на строк, відповідний рівню його народної підтримки громадянами України, які мають право голосу.

У разі обрання президента України за підтримкою кількістю голосів, що складає більшість голосів громадян України, внесених до списків виборців на виборчих дільницях, строк його повноважень складає п’ять років.

У разі обрання глави держави з підтримкою кількістю голосів, що складає більшість голосів громадян України, які взяли участь у виборах, але менше ніж кількість голосів громадян України, внесених до списків виборців на виборчих дільницях, строк його повноважень складає чотири роки.

У разі обрання президента за підтримкою кількістю голосів, меншою ніж кількість голосів громадян України, які взяли участь у виборах, строк його повноважень складає три роки".

І тоді явка на вибори та голосування "проти всіх" матиме, безперечно, іншу ціну та значення.

Чи це таки фантазії?..

Сергій Каденюк, 23 січня 2012 р.

//www.pravda.com.ua/columns/2012/01/23/6921063/