Ірина Погорєлова. У пошуках легітимності

Для створення нової Конституції України є об'єктивна підстава. А саме – завершення так званого перехідного періоду від соціалізму до капіталізму з феодальним обличчям.

Про це не сказано у виступі Януковича на першому засіданні його дорадчої Конституційної асамблеї, як і в попередніх указах про створення цього органу.

Але процеси дорозпродажу, дороздачі та одночасної монополізації колись державного майна, включно зі стратегічним, останні штрихи перед продажем землі, а також стрімке "реформування" соціально-трудової сфери країни не залишають сумнівів у невідворотному наближенні фіналу – апофеозу більш як 20-річної епопеї.

Тож намір бюрократично-олігархічної верхівки держави негайно зафіксувати цей момент у документі під назвою "Конституція" – абсолютно природний і зрозумілий.

Так само абсолютно зрозуміло, що цей документ за жодних умов не зможе вважатися суспільним договором.

Між начальством і підлеглими діють не договори, а накази. Особливо якщо "господар" в кілька прийомів узурпував не належні йому повноваження, а "підлеглих" зводять до рівня безправної худоби всупереч їхньому мирному спротиву, спекулюючи на толерантності й стриманості українців.

Оскільки ж останній етап переділу держвласності взагалі відбувався в режимі шахрайського й бандитського порушення чинної Конституції, то легалізація виниклого внаслідок цього статус-кво виключає рівноправне порозуміння між грабіжником та пограбованими.

Як і про що можуть домовлятись прошарки суспільства, між матеріальним станом котрих – офіційно, статистично зафіксована прірва в 40 разів?!

Це може бути лише примус до псевдолегітимізації.

Трагікомічність ситуації полягає в тому, що сам цей конституційний процес був започаткований як позитивна реакція української влади на тривогу європейської спільноти й пораду Венеціанської комісії значно підвищити рівень легітимності державних інституцій після відомого конституційного перевороту. Оскільки ж за останній час сам президент зробив чимало для поглиблення кризи легітимності, – теперішні формальні заходи Конституційної асамблеї лише вінчають нагромадження решти фальсифікацій та імітацій у галузі демократії й права.

Тому бойкот КА з боку об'єднаної опозиції – абсолютно правильне рішення. Хоча легковажною є теза, ніби мета "політреформи" – лише зміна способу обрання президента.

Усе набагато гірше.

Тому питання – чи не залишила опозиція собі додатковий люфт у вигляді участі в КА та черговій "політреформі" для політичного маневру? Оскільки від цього дійсно залежить легітимність майбутнього Основного закону, передусім у питанні процедури його ухвалення.

Не випадково теперішній уже очевидний дефіцит політичної підтримки для узурпованої влади вирішено долати імітацією прямого волевиявлення народу.

Уже після першого засідання КА секретар Асамблеї пані Ставнійчук прямо наголосила, що новий текст Конституції схвалюватиметься на референдумі. Звісно, юридичною підставою проведення конституційного референдуму мають стати зміни до І, ІІІ та ХІІІ розділу чинної Конституції, які, власне, і покликані перевернути всі засади державного устрою України.

Безперечно, у цьому плані є пряма загроза національній безпеці країни. Адже відомі політсили вже проголосили про намір переглянути мовну, геополітичну та, можливо, територіальну політику держави. У зв'язку із цим наперед треба зазначити, що не всі "цікаві" декому питання сучасної геополітики можна вирішити на референдумі. Зокрема, питання про приєднання до Митного союзу.

Чинна Конституція забороняє проведення референдумів із питань податків, бюджету та амністії, стаття 74. А Митний союз – це саме про бюджет. Хіба що автори проекту та Конституційний суд знайдуть формулювання, за яким норми МС можуть діяти без участі держбюджетів країн-учасниць та надходжень до них.

Тому економічні пряники, якими Кремль спокушає українців, якраз і стоять на заваді тотальній купівлі голосів, котрими начебто можна було б зрушити процес євразійської інтеграції.

До речі, те саме стосується й київського місцевого референдуму, рушійною силою котрого визначено питання про обов'язковість доплат киянам із бюджету столиці. Не можна! Треба шукати інший "локомотив" для Генплану. (…)

Найскладнішим, як видається, буде переписування саме другого розділу Конституції під реалії монополістично-феодального капіталізму.

Сенс такого переписування очевидний – секвестр усіляких прав громадян у зв'язку з нездатністю й небажанням держави їх забезпечувати, а також із необхідністю примусити громадян до праці в найменш захищених умовах. Нині такий секвестр забороняє здійснити 157-ма стаття Конституції, яка саме й упереджує скасування чи обмеження прав і свобод громадянина й людини через конституційні зміни.

Отже, варіантів два.

Або автори знайдуть синоніми до слів, якими в кожній зі статей Конституції гарантуються ті чи інші права, але ці синоніми означатимуть ліквідацію гарантій. Або треба буде спочатку змінити чи прибрати якимось чином оцю 157-му статтю, а вже потім змінювати решту тексту.

Оскільки стаття 157 входить саме в ХІІІ розділ теперішньої Конституції, що потребує референдуму для свого скасування чи зміни, – то вже оголошена потреба в референдумі підтверджує антисоціальну спрямованість майбутньої конституційної реформи.

Так само референдуму нині потребує зміна 10-та стаття першого розділу чинної Конституції, яка стосується державної мови. Гра навколо цієї статті вже почалася.

Автор "мовного" законопроекту Колесніченко та лідер фракції ПР Єфремов хором торгуються за цей, "м'якший" закон, шантажуючи перспективою введення російської як другої державної через референдум.

Якби не стратегічний курс Росії на реінтеграцію імперії – мовне питання в Україні не мало би гостроти, пов'язаної з формальним статусом. Якщо ж теперішній режим має намір поступитися імперським планам Росії – то самої лише зміни 10-ї статті Конституції буде замало. Треба змінювати референдумом практично весь І розділ – і про незалежність, і про суверенітет, і про ще багато чого...

Нині ж російська – мова регіонів чи мова Партії регіонів? – є зброєю подвійного призначення. Бо, окрім розбурхувати передвиборчі пристрасті всередині України, ще торгується на ринку російських енергоносіїв. Тому спекуляції навколо "другої державної" означають лише, що й до 2014 року – термін ухвалення Конституції – ці торги все ще не будуть мати жодного пристойного завершення.

Далі. Авторам проекту нової Конституції доведеться визначити, яка, точніше, чия власністьє більш священною. Привілеї сімей, котрі заклали фундамент теперішнього устрою й власного капіталу 20 років тому, мають отримати абсолютно феодальні клейноди, але у вигляді якихось дуже юридично витончених формулювань. Теперішня 13-та стаття – знов розділ перший! – для цього абсолютно не годиться.

Чуємо декларації щодо першочерговості реформування Конституції на користь розширення прав місцевого самоврядування. Ця давня тема нині виглядає абсолютно безперспективною, з огляду на продовження практичної централізації влади, зокрема, у бюджетній сфері.

Варто нагадати про щойно ухвалений закон, згідно з яким бюджети країни мають базуватись не на урядових програмах соціально-економічного розвитку, а на щорічному посланні президента парламенту. До чого тут повноваження місцевого самоврядування? І що від нього взагалі залишиться на момент ухвалення тієї нової Конституції?

Наміри ж КА реформувати судово-правоохоронну систему у відповідності до європейських стандартів – уже навіть не викликають сміху. Досить такої от ілюстрації.

Серед співавторів майбутнього проекту Конституції – знаменитий пан Ківалов. Нині його внесок у правову науку широко розповсюджується в рекламному ролику Одеської юракадемії: "Справедливість... кажуть її нема. Але є закон, порядок. Ви – юристи... Ви і є справедливість".

Ця сучасна версія приказки "закон що дишло" не залишає сумнівів щодо змісту "політреформи". Тим більше, що, на жаль, ніхто із запрошених до КА академіків і професорів не повстав публічно проти Януковича, котрий буквально напередодні урочистого засідання потоптався по закону, праву та презумпції невинуватості заявами про справи Тимошенко.

Академічна масовка просто погодилася своєю присутністю легітимізувати "гаранта" в ролі очільника чергового конституційного процесу. Так само, як три попередники на посаді президента розрадили його самотність в умовах міжнародної ізоляції.

Ото й усе.

Звісно, ця "картина маслом" могла б докорінно змінитися після нормальних парламентських виборів. Але наразі, навпаки, майбутній конституційний референдум як пролог до виборів президентських – псуватиме обрання парламенту гірше, ніж навіть справа Тимошенко.

Бо в режиму є мотив.

Ірина Погорєлова, 25 червня 2012 р., спеціально для УП

//www.pravda.com.ua/articles/2012/06/25/6967430/

//caricatura.ru/subj/polit/parad/url/parad/matthies/10691/

15.03.2013 Андрій Стрижак. Легітимність Конституції повинна бути поза всякою підозрою 

06.07.2012 Юрий Тюрдьо. Конституционная реформа в Украине: в поиске легитимности или политических преимуществ 

23.03.2012 Михайло Савчин. Конституційна Асамблея. Проблема демократичної легітимності  

12.10.2012 Ігор Коліушко. Легітимність Конституції на даний час є сумнівною 

18.05.2012 Ігор Когут. Конституційній Асамблеї бракує легітимності 

01.07.2011 Віктор Мусіяка. Ми зайшли надто далеко в порушеннях Конституції. Ми зробили нелегітимною не тільки владу, але й саму державу 

30.06.2011 Дмитро Сінченко. Останній шанс легітимності 

04.10.2010 Томас Маркерт. Рішення Конституційного Суду створило проблему легітимності влади в Україні

Передвиборчий бліцкриг гаранта

Уже другий за останній час міністр в уряді Азарова призначається президентом без будь-яких ознак погодження кандидатури із прем'єром. І про Хорошковського Микола Янович пізніше розповідав як про несподіванку, і Саламатіна в день засідання уряду отримав як прямого підлеглого пізно ввечері.

Можливо, смішно про це й говорити, але чинна Конституція України, як і закон про кабмін, вимагають призначення міністрів президентом за поданням глави уряду. Укази Януковича ані про Хорошковського, ані про Саламатіна не містять жодного посилання на те, що такі подання були зроблені.

Де, взагалі, фіксуються подібні документи? В АП, чи в Мін'юсті? Якщо згадати колишню веремію навколо питання про контрасигнацію, не кажучи вже про теперішній судовий процес щодо призначення міністром Луценком свого водія, а також директиви Тимошенко, – ці папірці мають значення. Бодай для зовнішньої легітимності складу українського уряду.

Чи не потрібно було б у порядку парламентського контролю відповідному комітету ВР, якщо вже з ним зовсім не погоджують подібних речей, як робиться в пристойних країнах, – хоч би запитати про це пана Азарова на найближчому дні уряду у ВР?

Загалом же почергова заміна складу кабміну президентом не суперечить виголошеній ним у парламенті промові. В якій він відповів маловірам на ключове питання: "Реформи чи вибори?"

Реформи. Так сказав Янукович. І додав перелік вимог до парламенту.

Перше – жодних сантиментів щодо інтересів виборців, котрим усе одне не догодити. Нові хвилі Пенсійної реформи й трудового законодавства з додатковим обтяженням найманої праці, укорочення соціальних пільг, тарифна політика в бік наразі неоголошеного підвищення тощо.

Друге – бліцкриг із дорозподілу держмайна й спалення мостів перед бажаючими колись щось там переглянути й повернути. Реструктуризація НАК "Нафтогаз", колись відкладена через непоступливість Росії. Підготовка до приватизації залізниці та портів. Земельний ринок.

Третє – "гуманітарка": медицина й освіта. Оце – для дискусій і суперечок. Можливі поступки.

Четверте – зміни до Конституції. Тут практично ні про що не сказано, окрім докорів опозиції. Але не треба тримати диктофон під диваном гаранта, щоб зрозуміти сенс ініціювання конституційних змін.

А цей сенс, передусім, у докорінному перегляді розділу про права й свободи громадян, без чого навіть теперішній Конституційний суд не впорається з постійними тлумаченнями відбору цих прав і свобод на користь "реформ".

Та й конституційна норма про землю як основне національне багатство – уже явно суперечить планам великого земельного базару.

А вже питання мови, іноземних баз, та, урешті, і нейтралітету чи приналежності до якихось геополітичних утворень – теж може стати предметом перегляду. Але це, радше за все, у залежності від поточної кон'юнктури...

Так от, перші два пункти стали відповіддю Януковича, принаймні, тим особам у політикумі, хто вічно турбується про загадковість намірів і непередбачуваність його особистої позиції в правлячій верхівці. Сигнал настільки недвозначний, що після нього всілякі розмови про наявність якихось кількох груп впливу навколо гаранта мали би припинитися.

Натомість напередодні виборів таки зависло в повітрі питання: чи готові уряд Азарова й парламентська більшість під орудою Єфремова-Клюєва-Литвина – до виконання установок Януковича?

На першу частину питання Янукович сам дає відповідь, продовжуючи кадрові зміни. Вони однозначно не є реакцією на критику уряду з боку опозиції, чи-то якихось груп інтересів у ПР, а прямо навпаки.

При цьому треба розуміти, що Янукович не може просто змінити прем'єра, а з ним і переграти весь склад уряду. Просто тому, що відставка пана Азарова, до всього ще й передпенсійного віку, – автоматично потягне за собою урядову кризу з потребою практично переформатовувати склад парламентської більшості.

Тож якщо заміни міністрів можна здійснювати, ігноруючи і Конституцію, і самого Азарова, і більшість, – то морочитися з урядово-парламентськими торгами "на марші" передвиборчих реформ Януковичу просто немає сенсу.

Цікаво, до речі, що й опозиція, котра не так давно в особі пана Яценюка вимагала відставки Азарова, зовсім покинула цю тему. Ба більше, пропозиція пані Королевської зібрати підписи за відставку уряду отримала відсіч із боку віце-прем'єра Томенка. Це, мабуть, хитрість така: не заважати президенту на чолі його режиму провалюватись в прірву.

Тож Януковича позбавили навіть цього клопоту. І залишалася в нього тільки невеличка проблема – самої парламентської більшості.

Історія українського парламентаризму свідчить, що напередодні виборів ця "коаліція" завжди від деякої невизначеності впадає в короткочасний філософський раж. І нині це яскраво відбилося в доповіді спікера Литвина.

На практиці ж кнопокодави й тушки, тимчасово втративши скеровуючу руку годувальника, що був загруз у міжнародних справах із досить невизначеним результатом, – явно потребують не лише якогось словесного сигналу.

Їм не вистачає мотивації.

Простіше кажучи, виконувати своїми руками настанови Януковича перед виборами – означає покласти себе на вівтар, причому фактично без компенсації. Без перспектив переобрання, навіть у разі перегляду та жорсткішання виборчого закону. Особливо якщо дійсно план Банкової полягає в рекрутуванні до наступного парламенту нових маловідомих "незалежних" кнопкодавів та тушок.

Тому навіть за два дні нової парламентської сесії більшість "попливла".

І спікер Литвин, і представники КПУ та "Реформ заради майбутнього", встигли висловити прямі сумніви щодо можливості ухвалення не лише закону про ринок земель, а й Трудового кодексу, і деяких інших названих Януковичем рішень.

З іншого боку, "рука", а іноді й "голос" Януковича в більшості – пан Чечетов – якось дуже послідовно став лаяти пресі парламентський "тушкостан". Начебто критика на адресу опозиції, але погроза була спрямована ненадійним зрадникам з її табору.

В усякому разі самі "тушки" не сприйняли знущання з боку ПР як пропозицію підтримати колишню лідерку. І не подали хоч би голос за декриміналізацію "юліних статей". У результаті аж чотири проекти ставились на голосування, і, нарешті, таки були провалені та зняті з розгляду 8 лютого.

Після цього подвигу вони могли очікувати цікавих пропозицій із боку Банкової...

І тут, наче в помсту колишнім БЮТівцям за провальні голосування декриміналізації, у гру вступив пан Забзалюк зі своєю "спецоперацією". Викриття ним замаху на підкуп із боку лідера депутатської групи "Реформи заради майбутнього" Рибакова отримало чималий резонанс.

Але тут уже гру негайно перехопив спікер Литвин. Сам Забзалюк повідомив ЗМІ, що збирається обмежитись розслідуванням у парламентській ТСК і відкласти покарання винних до перемоги опозиції на виборах. Натомість спікер негайно передав справу до ГПУ.

І тепер на "Реформи заради майбутнього" у влади є публічний компромат. Яким, без загрози звинувачень у політичних переслідуваннях опозиції, можна тримати в узді непевне "гарматне м'ясо" парламентської більшості.

Тож якщо дійсно спецоперація Забзалюка планувалась новим керівництвом фракції БЮТ в особі генерала СБУ Кожем'якіна, – можна з певністю твердити, що співпраця опозиції з Януковичем відбувається успішно.

Тепер бліцкриг в українській економіці не має перешкод.

І чомусь здається, що Янукович не дуже переживатиме, якщо виконавці його планів будуть утилізовані в процесі парламентських виборів.

Бо навіть якщо теперішня опозиція отримає більшість у наступному парламенті, – нічого суттєвого до економічного визиску країни їй уже не дістанеться.

Погрози Яценюка розірвати всі договори й повернути все розграбоване українському народу – геть порожні. Бо реприватизація ніколи не вітається міжнародним співтовариством, яке свого часу стримувало ще Тимошенко за часів її першого прем'єрства.

А більше, власне, у опозиції й планів ніяких немає.

Не можна ж вважати таким планом погрозу імпічменту Януковича та обрання Тимошенко з колонії одразу на президентську посаду... Крім норми чинної Конституції, яка, як на диво, не заперечує обрання президентом України навіть судимої особи, – для здійснення подібних гасел потрібно ще дещо.

Навіть багато чого.

Ірина Погорєлова, 10 лютого 2012 р.

//www.pravda.com.ua/rus/columns/2012/02/10/6958515/

Если бы нами управляли не воры

//donnews.ru/Oppozitsiya-poprosila-ER-ne-vbrasyvat-mnogo-byulleteney_320 

Закон і вибори. Постскриптум

Емоційна реакція депутатів, що не взяли участь у голосуванні за новий закон про вибори, не може не дивувати. Адже це – вже другий акт консервації теперішнього складу парламенту. Перший був підтриманий минулого року – за внесення змін до Конституції щодо пролонгації повноважень Верховної Ради.

І тоді участь у цій акції залюбки брали теперішні незадоволені.

Тим часом уже після ухвалення нового закону про вибори народних депутатів перший президент України Леонід Кравчук нагадав широкому загалу, що наступному парламенту належить ухвалювати чергову нову Конституцію.

З огляду на це 366 голосів за виборчий закон, які символізували консолідацію всіх теперішніх парламентських політичних сил, можна розглядати ще й як демонстрацію певної готовності до очікуваних конституційних трансформацій.

Підготовка нової Конституції, за повідомленням пана Кравчука, проходить усього лише перший етап утворення консультативно-дорадчого органу під назвою "Конституційна асамблея". Але є всі підстави очікувати, що процес піде за тією ж схемою, як і створення виборчого закону. І за тим же способом формування змісту.

Котрий зводиться до суттєвого звуження можливостей суспільства впливати на рішення та дії влади. Яких би форм ця влада не набувала, і якими б назвами політичних сил не була представлена.

Окрім того, принаймні теоретично Конституція та виборчий закон мають бути тісно пов'язані між собою. Так, теперішня зміна виборчого закону начебто викликана потребою підлаштувати його до відновленої Конституції 1996 року. Але оскільки Конституція буде знову змінена, то, вірогідно, закон про вибори від 17 листопада виявиться всього лише проміжним тимчасовим етапом на шляху до наступної його "модернізації".

Відверто кажучи, новий виборчий закон і без того виглядає лише як одноразовий засіб для вирішення кількох завдань владної еліти. Майбутня Конституція – одне з таких завдань. І малоймовірно, що влада, погоджуючись на "компроміс" з опозицією, збиралась пустити конституційний процес на самоплив, тобто на залежність від неконтрольованого складу майбутнього парламенту.

Отже, після перших емоційних реакцій на ухвалення закону про вибори, що можна вважати його наслідками?

По-перше, терміновість ухвалення дозволила поставити необхідну "галочку" в звіті для ЄС напередодні парафування угод про ЗВТ та асоціацію.

По-друге, скасовано, і тепер уже остаточно, старий пропорційний закон. Тобто усунуто загрозу затягування процесу та, у разі зміни внутрішньополітичної кон'юнктури, поновлення спроб вносити до "пропорційки" зміни щодо відкритих списків.

По-третє, усі "досягнення" опозиції й "компроміси" із боку влади щодо технологічних механізмів здійснення виборів – аж ніяк не можна вважати остаточними. Жодних застережень щодо подальших змін до виборчого закону немає й не може бути. За наявності, звісно, 226 голосів у парламенті, об'єднаних відповідним інтересом із президентом.

Нині правила гри встановлені для наразі приблизних обставин подальшого розподілу мажоритарних округів та складання списків. Із часом стане більше конкретики, набутої в практичних діях, і ці потреби здатні призвести до нових корективів технологічного "інструментарію".

При цьому для внесення наступних змін усередині теперішньої "широкої коаліції" з 366 депутатів можуть укладатись такі собі сепаратні змови. Адже 226 голосів мають і теперішня президентська більшість, і призабута "солодка парочка" ПР-БЮТ...

Цікаво, що Партія регіонів, "поступившись" опозиції певними процедурними нормами, фактично визнала, що мала намір з їхньою допомогою фальшувати вибори. Окрім того, ті самі норми досі існують у чинному законі про вибори до місцевих рад. І, компрометуючи їх, влада фактично делегітимізує теперішні місцеві влади...

Уже із цих причин, хоч і під будь-якими пристойними приводами, ближче до виборів може виникнути потреба відновити втрачені, або "пожертвувані" нині драконівські процедури.

По-четверте: з небуття вигулькнув "двопартійний" альянс ПРіБЮТ. І рік до виборів ще може явити нам багато цікавинок співпраці цих "заклятих друзів". А емоційна реакція всіх зраджених і розчарованих, можливо, нарешті перетвориться на усвідомлення того факту, що ця співпраця ніколи не закінчувалась. Вона просто мала політтехнологічні форми "запеклої боротьби".

По-п'яте, матимемо надзвичайно цікавий бюджетний процес, якого не спостерігали вже багато років. Передвиборчий розподіл видатків на мажоритарні округи для конкретних депутатів має призвести до досить прозорої картини розподілу й самих цих округів між депутатами.

А головне – обіцяє нам під ялинку ще один "компроміс" влади й опозиції у вигляді голосування за бюджет одразу в другому читанні й у цілому. Оскільки лише такий "пакет" забезпечить взаємний контроль згаданих видатків.

А от щодо обов'язковості вирішення в бюджеті на 2012 рік проблем, наприклад, голодуючих нині чорнобильців, афганців тощо – жодних гарантій. Бо в режимі виборів по системі "меншого зла" жодної потреби в задоволенні спільних для всієї країни соціальних вимог не існує. Навпаки, влада вже обіцяє посилення тиску на лідерів громадських рухів методами кримінального переслідування.

По-шосте. Максимально гарантоване обрання "законсервованого" парламенту мінімізує пошук владою та теперішньою опозицією інших форм "стабілізації" статус-кво. Зокрема, через найрадикальніший варіант розвитку подій – силовий.

Знижується вірогідність провокацій задля зриву виборів і продовження існування теперішнього його складу.

Найімовірніше, що це – свідчення не так зваженості й поміркованості наших політичних еліт, як їхнє безсилля й обережність у стосунках із силовими структурами. Котрі, між іншим, також є частиною суспільства, мають власні інтереси й можуть мати свою політику. А їхні керівники – особисті амбіції.

На жаль, головними чинниками, що стримують силові події, є зовнішні впливи, які все ще продовжують плекати стабільність у нашій досі "буферній зоні". Вони ж, свідомо чи несвідомо, підштовхують українську еліту до запровадження вже згадуваної "двопартійної диктатури".

Але саме ця залежність від зовнішніх "стабілізаторів" в якийсь момент може виявитись найнебезпечнішою для України. Варто лише комусь із сусідів відчути потребу в неспокої на власних кордонах, хоч би для вирішення власних же внутрішніх проблем.

Нарешті, аутсайдери процесу, викинуті наразі з обойми потенційних переможців і обурені "зрадою" та "змовою" колег по опозиції, отримали ляпасу бумерангом власної ж зрадливості.

Свого часу "малі партії" з рейтингами нижче 5% взяли участь у змові проти "противсіхів". Відповідну графу в бюлетені називали "дорогою соціологією". І підтримували вилучення її з очевидною метою: примусити протестний електорат голосувати за "нові обличчя", посилались на європейську практику.

При цьому ігноруючи ту різницю, що в Європі депутати не змінюють своєї політичної орієнтації після обрання.

Навіть річний мінімум існування партій, що беруть участь у виборах, було скасовано. Аби, мовляв, партійні новоутворення могли вільно залучати голоси виборців, незадоволених старими політпроектами.

Ну, а тепер "старші товариші" вирішили цей ресурс відняти вже в тих самих молодих, та й не дуже молодих, що не встигли наростити м'язи-рейтинги "третіх сил" або встигли їх втратити. І, замість знизити прохідний бар'єр для таких партій, навпаки – підняли його.

У такий спосіб законсервувавши обридлий українцям уже на кількох останніх кампаніях принцип голосування за "менше зло".

"Удар", "Свобода", "Наша Україна", "Громадянська позиція", СПУ... Кінець-кінцем, шок їхніх лідерів після голосування в парламенті означає, що вони досі не осягнули квінтесенції української політики, яка ніколи й не приховувала свого жорсткого та цинічного стилю.

Хоча, можливо, теперішнє прозріння нарешті мобілізує їх і до спільних зусиль, і взагалі до активнішого використання запиту принаймні частини суспільства на альтернативу відверто корупційній політиці.

Тепер саме їм належало би посісти роль не скомпрометованої змовою із владою опозиції – а реальної альтернативи всім змовникам. Для цього вже не вистачить жодних гучних протестів. Тим більше, що участь у них політиків найбільше насторожує громадські рухи.

Треба було б таки написати програму альтернативного чинному курсу країни. І розраховувати не на глухий, але крикливий натовп, не на політтехнологію "віри, надії, любові", а на мізки та інтереси. Різні, але не антагоністичні.

Було б корисно подбати про максимальну власну прозорість, включно з фінансами, звісно.

Позбутися політтехнологічної залежності. Не брати участі в інформаційних війнах, не морочити виборцям голови анонімними "джерелами", не ганяти порожні хвилі страху й підозр.

Словом, відкинути весь застарілий арсенал політичного шахрайства.

Можливо, це не рецепт підняття рейтингів набагато вище 5%, але точно – той ще й не повний список дефіцитних "продуктів", з повернення яких у життя може почати відновлюватись довіра до політики як такої.

А наразі відновлена парламентська "ширка" лише до межі ускладнила діалог із суспільством. Недовіра до політичних еліт тепер перетвориться на презирство до їхньої слабкості та ненависть до їхньої підступності.

Якщо самі парламентські вибори відбудуться так само, як ухвалювався закон – з використанням змови й шахрайства – то й майбутня Конституція апріорі не матиме шансів на роль легітимного суспільного договору.

Можливо, президенту Кравчуку, який дбає про своє реноме, варто би вже зараз врахувати цю обставину.

Ірина Погорєлова, 21 листопада 2011 р.

//pravda.com.ua/columns/2011/11/21/6772646/

Країна вільних людей VS проект "Україна – 91"
Поможет ли кому-то Конституционная ассамблея?
Конституційна асамблея – шанс модернізувати країну
Конституційна асамблея: до такого не дійшов навіть Путін
Конституційна Асамблея: Утворення з прихованим статусом

Колаж: politikan.com.ua/files/042/0428888547772.jpg