Володимир Ференц. Невчасна фантазія на тему європейськості

Спостерігаючи за тим, як легко активні українці піддаються намовам часто й до політичного моменту міняти Конституцію, стає доволі моторошно жити в Україні. Якщо це робити так часто й руками кризового складу парламенту, важко очікувати поваги до Конституції.

На жаль, часу на роздуми немає. І багатьом негайне повернення до Конституції 2004 року бачиться як вирішення проблеми влади Януковича й кращої політичної системи.

При цьому ми забуваємо, що деякі недосконалі статті цієї Конституції безумовно призвели до ослаблення вертикалі влади й у такий спосіб полегшили здобуття олігархією контролю над політикою та економікою держави.

Ми повинні також розуміти, що олігархія на цій території формувалася переважно як пострадянська. Вона змушена мімікрувати під російський російськомовний взірець і заробляти на вторинних ролях разом із російськими та світовими олігархами. Ця олігархія об'єктивно не здатна успішно конкурувати, тому мусить домовлятися, здаючи Росії й світові безпекові основи суспільства – державну мову, українську ідентичність, внутрішній ринок і приватну ініціативу громадян.

Внаслідок цього економіка стає все менш конкурентною. І перед заможною частиною суспільства неминуче постає дилема: знайти спосіб і силу відродити конкурентоспроможність економіки з підтримкою суспільства – або здатися сильнішим конкурентам світу, погоджуючись на роль співкористувачів ресурсами Цієї Країни, до якої вона переважно не має ментального сентименту.

Євромайдан виник саме тому, що прийшла пора цього важливого рішення. Бо далі так жити небезпечно для всіх – без огляду на майновий стан, національність та віросповідання. Людям на Майдані це важко пояснити, тому політики намагаються не говорити людям правду про справжні проблеми суспільства.

Переговори йдуть, проблема ще більше завуальовується компромісами та інформацією з поля протесту.

Усі говорять про кризу, погану владу й президента. Але ж причина в тому, що всю повноту влади над нами одержали люди бізнесу, який добре влаштовує власні інтереси в Україні, але насправді не може конкурувати з Росією та рештою світу.

Гірш того, цю непосильну проблему клуб багатих людей намагається вирішити окремо від суспільства, не шукаючи співпраці із суспільством, яке завжди платить.

Може статись, що неконкурентна українська олігархія, не маючи сили реформувати економіку й владу, тихо здасть позиції на ласку сильніших світу, від чого нам загрожує зростаюча бідність і втрата свобод.

Безумовно, громадянське суспільство не згодне й не в змозі по повній програмі платити власним ресурсом життя й добробутом за програші багатої верхівки й не бажає "здавати" батьківщину на милість світу, під толоку для російського й світового глобалізованого капіталу. Навіть в умовах реальної загрози дефолту держави кожен громадянин хоче жити в сильній європейській державі.

Український Євромайдан став інтуїтивною спробою підштовхнути впливові сили України до переходу на європейські правила, відчуваючи в цьому реальний вихід із кризи. Більш того, суспільство було готове прийняти труднощі цього шляху.

Об'єктивно виникла потреба конкретного нового суспільного договору заради національного виживання – але не між владою й опозицією, а між клубом багатих людей і активним суспільством. Можливо, цей договір мав бути новою діючою, а не писаною Конституцією. Чи, може, була б своєрідна спроба силою народного протесту переконати адептів великого капіталу в необхідності прийняти гуманітарні правила суспільства й погодитись на самообмеження та співпрацю заради спільного виживання й відновлення України як суб'єкта світової конкуренції.

Нам потрібні не нові позики для тимчасової підтримки кризової системи – а інвентаризація-мобілізація внутрішніх резервів і швидка перебудова економіки для задоволення потреб громадян, свобода приватної ініціативи й підтримка єдиної української ідентичної гуманітарної основи держави.

У нашій ситуації якраз гуманітарні резерви суспільства можуть виявитися найсильнішим рушієм реформ, причому не абияких, а конче потрібних і системних. Значно нижчі темпи збагачення й коренізація – це невелика плата олігархії взамін на стабільність, безпеку бізнесу й захист сильної держави, замість виснаженої держави-годувальниці.

До олігархії в Україні є сотні претензій, аж до наївного намагання відсторонити великий капітал від влади. Але насправді олігархія править у світі, і в суспільства немає іншого способу боротьби з її всевладдям, як примушення їх жити за європейськими правилами за допомогою гідної особи на посаді президента, системної громадянської ініціативи та громадянського протесту.

Окрім поста президента, не існує жодної інституції, що здатна встановлювати правила гри олігархії. Досі не було ще президента, спроможного це зробити, але це не міняє правила.

Якщо ж ми приймемо Конституцію слабкого парламентаризму – ми надовго залишимо надбагатій братії велику спокусу якось пережити недобрі часи за рахунок бюджету й громадських ресурсів, надовго відкладаючи реформу економіки й проблеми більшості громадян.

Нас заколисуватимуть гарною ілюзією прийняття кращої Конституції, залишаючи невирішеною ключову проблему – прийняття багатим середовищем європейських правил. Тобто, не знищувати економіку, з якої багатієш, не знижувати рівень життя людей та захищати українську ідентичність заради власної безпеки.

Поки йдуть перемовини із владою, а народ на майданах чекає справедливості, активна інтелектуальна верства суспільства може запропонувати цей простий план загального порятунку не титульній владі, а так званим "господарям" країни.

Звісно, може бути інакше, адже деякі політики давно закликають проти такого. У такому разі нам доведеться слухати політичну демагогію в парламенті й приречено спостерігати за тим, як ганебно український олігархічний бізнес здає економічні та гуманітарні позиції Росії й решті світу.

Разом із цим валитиметься до кінця економіка. І невідомо, що буде з нами.

Гасло "Захід нам поможе!" в умовах глобалізації нас не порятує, бо давно діє інше – "Хто сподівається на власні сили – той виживає!"

Отже, суспільство на роздоріжжі.

Ніхто не певен, що буде обрано перший шлях. Але все ж його варто розглянути хоча б теоретично, чудово усвідомлюючи природу нашої постсовкової олігархії. Це складний шлях, але безумовно вигідний суспільству й великому бізнесові, принаймні тій його частині, яка планує працювати в Україні не тимчасово.

Серед олігархів така частина безумовно є, і вона повинна поспішити дати сигнал суспільству, щоб ми не втратили свій шанс. Потрібен не просто сигнал, а демонстрація суспільству плану економічних реформ не за рахунок бідних, та спроможність боротися за статус сильного конкурента європейського типу, готовність робити це разом із громадянами України, враховуючи їхні інтереси.

Як не фантастично це звучить, але для самозбереження й корисного для суспільства реформування економіки й системи влади – середовище надбагатих людей в Україні, разом із власними політиками повинно українізуватися на громадянському рівні, залишаючись приватно ким завгодно.

Усупереч особистим амбіціям, заради бізнесу – багатим вигідно підтримати обрання у владу, чиновництво й силові структури достойних людей, які по-справжньому живуть українськими вартостями. Відтак значно більше платити працівникам, щоб мати незалежне національне інвестиційне середовище.

Звільнені в такий спосіб внутрішні резерви нації витягнуть із болота всіх.

Орієнтованому на Європу великому бізнесові вигідно допомогти суспільству подолати накинуту ззовні згубну орієнтацію на другий, псевдоросійський центр державності – щоб мати сильну національну державу як базу для експансії у світ, а також захищений тил, заможне й вільне суспільство.

На жаль, про це воліють не говорити. Мовляв, треба йти на компроміси й виграти хоч щось для народу, а все інше – маячня. Скажуть , що це не на часі й смішно говорити про сильну європейську державу в такий час, під загрозою дефолту.

Проте питання ідеології позитивного розвитку нації не вирішуються шляхом компромісів у середовищі політики чи поспішними змінами Конституції.

Успішний план особливо потрібен тепер, хоча б як символ віри – бо віра здатна зрушити з місця гори.

Нам потрібно нарешті зосередитись на головному, бо нам завжди заважало щось другорядне.

Нам важко повірити в те, що європейські правила життя не є марними фантазіями й можливі для нас безвідносно до участі України в Євросоюзі. І що їх можна прийняти не під тиском Європи – що так ми повинні жити, змінюючи для власного блага владу, бізнес і територію навколо власного дому.

15 лютого 2014

Володимир Ференц, Івано-Франківськ, спеціально для УП

http://www.pravda.com.ua/columns/2014/02/15/7013777/

Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу теперішньої кризи та в зв’язку з проведенням круглого столу національної єдності 

Олександр Корнійчук. Маємо створити справді народну Конституцію та не допустити підміни поняття децентралізація 

Звернення науковців-конституціоналістів та громадських експертів щодо конституційної реформи в Україні  

Ярина Журба. Хто писатиме нову Конституцію? 

Сергій Одарич. Я не хочу, щоб Конституцію моєї країни писали Турчинов з Тігіпком і Фаріон 

Тарас Стецьків. Рухати революцію вперед 

Мирослава Свистович. Національна Революція буде завершеною, якщо ми приймемо нашу Народну Конституцію 

Ігор Марков. Революція чи Протест або Установчий Майдан 

Олександр Палій. Ігор Дідковський. Якщо політики, які контролюють сцену, думають, що вони – це Майдан, то вони сильно помиляються 

Юрій Луценко. Новообраний президент скличе Конституанту

http://ibigdan.livejournal.com/14211319.html

Володимир Ференц. Влада не сміє зневажати народ

Сьогодні проблема зміни Конституції не дуже хвилює пересічного жителя села чи заклопотаного життєвими негараздами міського жителя. Та й масові порушення закону багатіями й чиновниками добряче підірвали віру в справедливість.

Людей закликають до протесту й балакають про майбутню революцію – але навіть радикальні зміни рано чи пізно приведуть українців до необхідності мати такий Основний закон, який реально захищатиме національні інтереси й людські права. У діючій Конституції є чимало гарантій держави на взірець безкоштовної медицини й освіти, які не забезпечуються.

Тому зміни Конституції давно назріли. Важливо, щоб їх монопольно не здійснили сучасні владоможці, облудно граючись емоціями мас.

Під завісу політичних протистоянь, починаючи з 24 жовтня 1990 року, не припиняється робота різних комісій з удосконалення Конституції . Цей процес контролюється винятково вищим ешелоном влади й відбувається фактично без нашої участі. Можливо, і не для нашого блага.

Досі конституційні комісії діяли без видимого ефекту. Але остання – Конституційна Асамблея, утворена указом президента Януковича, може видати такий проект, який може не тільки змінити державу, але й болюче позначитися на долі кожного українця.

Тому нам, не гаючи часу, варто розібратися – на кого і як саме працює Конституційна Асамблея. Політикам не до цього – вони зайняті парламентськими протистояннями, почалась не афішована боротьба за крісло майбутнього президента.

Отже, минуло два роки з 21 лютого 2011 року, а Конституційна Асамблея ще не спромоглася завершити проект змін Конституції.

Час від часу відбуваються засідання, на яких зачитують нудні й дуже наукові доповіді поважних членів експертних груп. Працює простенький сайт Асамблеї, на якому чомусь немає форуму, конче потрібного для подачі пропозицій безпосередньо від народу.

Усе відбувається мляво, тихо й зовсім не рекламується ЗМІ з метою залучення до процесу найзацікавленішого учасника конституційного процесу – українського народу.

Важко уявити собі, як обмежене коло високих професіоналів із права буде писати конституцію для народу. Громадські організації представлені там суто символічно.

На превеликий жаль, за зрозумілий і однозначний текст Конституції виступає лише один з учасників Асамблеї, колишній суддя Європейського суду із прав людини Володимир Будкевич. Із часів появи Конституції США, у світі зростає тенденція до неймовірного ускладнення текстів законів.

Чинна Конституція теж виписана так, щоб проста людина не змогла й не сміла користуватись своїм Основним законом без коментарів Конституційного суду. Тому політики дозволяють собі маніпулятивно коментувати не тільки закони, але й Конституцію, особливо її 10-ту статтю.

Отже, нам передовсім треба вимагати, щоб Основний закон був виписаний простою українською мовою, без іншомовних слів і був однозначно зрозумілим селянинові та академікові права.

Держава не сміє вважати народ нижчою за статусом, здібностями й освітою кастою, яка не має права сама розуміти й тлумачити власну Конституцію.

На жаль, нинішня українська влада – сміє...

І схоже на те, що проект нових змін Конституції готується для першого ознайомлення чиновників Венеціанської комісії ще до його всенародного обговорення. Дивує така запопадливість перед чужими експертами, яким нова Конституція України потрібна передовсім як інструмент зручного пристосування нас до правил сильних світу.

Для нас же головним є не конституційний євростандарт – а зручність конституційних статей передовсім для життя українців, стовідсотковий захист нашої самобутності господарювання й культури.

Сліпе слідування так званому європейському стандарту й водночас московському взірцю – уже призвело до побудови на українській землі системи влади купки багатіїв, у якій лише розмови про самобутні права етнічних українців безбожно називають екстремізмом чи фашизмом, навіть у стінах парламенту.

І в такій країні влада з допомогою дорадчого органу, Конституційної Асамблеї, пише нову Конституцію – без масового поширення ідеї змін у формі чіткої концепції успішного українського суспільства, не переймаючись тим, щоб залучити до цього процесу якнайбільше мудрих людей із народу.

Коли готовий і погоджений Венеціанською комісією текст буде опублікований для формального короткотермінового обговорення народом – буде вже пізно.

Змінити щось буде практично неможливо, а влада придумає спосіб майже бездоганно легітимізувати власний проект, себто узаконити руками парламенту й маніпулятивним референдумом.

Наразі Конституційна Асамблея має непросте завдання – поєднати мету влади щодо самозбереження в будь-якій формі з формально "покращеними" правами народу, чудово розуміючи, що в законсервованій системі визиску працюючих бідне населення ніколи ці права не реалізує.

У процесі роботи принаймні двічі відбулись спроби перетворити її в другий Конституційний суд, тобто надати їй право коментувати закони та радити щось законодавцям. Правда, досвідчений Леонід Макарович Кравчук не дав втягнути Асамблею в дискусію навколо закону "Про всеукраїнський референдум".

Президент Венеціанської комісії Джанні Буккікіо, який на початку лютого відвідав Україну з офіційним візитом, хоче якнайшвидше одержати результат діяльності Асамблеї на експертизу. Конституційні Асамблея не змогла завершити в обіцяний термін – березень цього року. Це свідчить про непросте завдання – так виписати конституйовані інтереси влади та формальні гарантії народу, щоб це сприймалося єврочиновниками.

За всіма ознаками, ніхто не відчуває небезпеку моменту, бо немає навіть спроб вимагати оприлюднення чернетки проекту та забезпечення дієвого механізму його всенародного обговорення спеціальним законом ще до подачі у Венеціанську Комісію.

Принципове ігнорування опозицією роботи Конституційної Асамблеї є дуже поганою ідеєю.

Поки лідери опозиції переймаються лише пробудженням протестних настроїв, нам знову пробують, уже на рівні Конституції, побудувати без нашої особливої участі таку Україну, яка нам не сподобається.

На цей раз будуть кардинально міняти правила нашого життя не з допомогою сили "понятій", а "залізобетонно" і гарантовано, тобто за допомогою нової Конституції. Від цього стократ більше ніж від усіляких виборів і особистостей президентів залежить наше життя наше, і особливо – життя молодого покоління.

Тому саме це покоління, яке не має роботи в містах і селах, повинно й може змусити чинну владу зробити конституційний процес відкритим, з метою одержати Народну Конституцію, а не створений у кабінетах влади й коридорах світових організацій Основний закон.

За деякою інформацією, існує імовірність зміни Конституції вже наприкінці цього року. Верховну Раду спробують зробити двопалатною, що в умовах бутафорного самоврядування практично зробить її підконтрольною президентові. Може відбутися швидкий референдум, питання якого, як і підрахунок результатів – здійснюватиме влада.

Треба відмітити, що ідея двопалатного парламенту приходила всім українським президентам від Кучми до Ющенка. Ющенкові не дали це зробити Юлія Тимошенко з Віктором Януковичем. Лише президентові Януковичу майже вдалося нагромадити потрібну для такої справи силу.

Проте й цього замало. Проект конституційних змін потрібно одягти в бездоганну форму європейського стандарту демократії. В Україні й це можливо, адже змогли зробити з Європейської Хартії захисту міноритарних мов – закон, який захищає "загрожену" в Україні російську мову, а євростандарти прав людини та боротьби з "-ізмами" – успішно застосовуються проти боротьби українців за етнічну самобутність та обмеження права народу на протест.

Тому від майстерності фахівців Конституційної Асамблеї значно залежить успіх задуманої владою конституційної реформи.

А ще більше залежить від нашої всенародної розумної зацікавленості зовсім не іграшковою справою – змінами Конституції.

Чи вдасться нам відстояти в новій Конституції власний інтерес, байдуже, що він може не сподобатись тим, які мають повноту багатства й влади? Напевно, зможемо, знаючи правду й маючи перед очима мрію-модель держави, яка реально забезпечує високу якість життя й захист спільних та особистих інтересів громадян.

18 квітня 2013 року

Володимир Ференц, "На кого працює Конституційна Асамблея?", Івано-Франківськ, спеціально для УП

//www.pravda.com.ua/columns/2013/04/18/6988289/

//www.odintsovo.info/white/photo_show2.asp?id=101639

15.03.2013 Віктор Мусіяка. Парад прав і свобод 

13.03.2013 Микола Мельник. Конвертаційна Асамблея? 

13.03.2013 Володимир Крижанівський. Венеціанська комісія за демократію через… Ставнійчук? 

06.12.12, 05.02.13 Венеціанський «карнавал» у Києві 

07.12.2012 Томас Маркерт. Похоже задача Конституционной Ассамблеи - утверждать идеи Банковой 

06.12.2012 Мария Бровинская. Главная дверь 

06.12.2012 Леонид Кравчук. Конституционная Ассамблея вам не скорая помощь! 

05.10.2012 Лілія Гришко. Конституційній асамблеї доручають законодавчий «мотлох» 

28.09.2012 Виталий Червоненко. Игорь Колиушко. Конституционная ассамблея по вызову 

07.03.2012 Конституционная Ассамблея второй свежести

  

Володимир Ференц. «Україна без нацизму» та Конституційна Асамблея

Чому на Західній Україні є фашизм, а на Сході усі білі і пушисті?

Що не кажи, а роки беруть своє, інакше умовно-перший президент України не «вляпався б» так погано, набагато гірше, ніж тоді, на виборах. Умовно-першим називаю тому, що перший вже був, адже факт УНР є історичним, заперечити який неможливо. [Михайло Грушевський у 1917-1918 рр. – голова Української Центральної Ради (візитка фр.: «President du Parlament D'Ukraine») – Ред.]

Дехто вважає згоду головувати в провладній Конституційній асамблеї зайвим клопотом для старіючого президента Кравчука. Досить оцінити персональний склад цього адмінутворення, щоб поспівчувати головуючому, будь він в найкращому бажанні добра Україні. Там зібрались і такі особи, які не послухають доброї поради і не зважатимуть на авторитет.

Неодмінно збереться така собі ініціативна група з метою приведення тексту Конституції до «такої дійсності», сумнозвісного кравчуківського «Маємощомаємо». Нас вже верне від цієї дійсності і тому відповідне ставлення проектуватиметься і на проект конституції – «Маємощомаємо». Можна зрозуміти Леоніда Макаровича, коли він захотів погратися в «нетак» за рахунок партвиборчого фонду, щоб зіпсувати кільком сотням електорату настрій видивом дивних біл-бордів.

Гра в конституцію – це набагато коштовніше задоволення і хто зна як воно може завершитися в цей непевний час. Зважитись на це в такому поважному віці – доволі дивно. Не може бути, щоби за гроші. Українські пенсіонери змушені працювати, щоб допроваджувати до пенсії незабезпечених роботою потомків, але Найповажніший Пенсіонер напевно ні в чому нужди не має. Є ще такий мотив - бажання щось добре зробити для народу, який тебе любить і вартий аналогічної віддяки. Проте кожен, хто на хвильку спробує перевтілитися в хитрого-прехитрого Леоніда Макаровича, дійде висновку – зробити це можна набагато краще в інший час і з іншою компанією помагачів. Простіше кажучи – з доброго наміру можуть колегіально зробити таке, під чим підписуватися можна буде з приміткою «маємощомаємо».

Хитрий і досвідчений політик краще відмовиться від подібної місії, бажаючи в спокої і мирі прожити зрілу і коротку частку земного життя. Невже і в Кравчука є щось таке життєве, за яке можна примусити до такої явно клопітної і невдячної справи, здатної зіпсувати спокійну старість? Можливо є, адже в кожного з українських президентів є свій «мозоль».

У Кучми – справа Гонгадзе, у Ющенка навіть згадка про його прізвище, а в Януковича поки що Межигір’я. Це в наш час, але є ще й частина айсберга часів СРСР. У ті часи Леонід Макарович був партсекретарем з ідеології, а це багато значило в Україні і Москві.

І треба ж - ініціатор коаліції «Україна без нацизму», голова російської організації «Росія без нацизму» пан Шпігель чомусь запропонував Леонідові Макаровичу стати головою аналогічної української організації. Як же тепер пан Кравчук творитиме собі імідж незалежного національного арбітра в ролі голови Конституційної асамблеї?

Даремно спробував дистанціюватися від неякісних борців з ефемерним українським фашизмом: "Я проти, якщо будуть говорити, що на Західній Україні є фашизм, а на Сході усі білі і пушисті" Сумніваюсь, що на ці слова хтось з поборювачів українського нацизму зважатиме.

Сам факт створення коаліції «Україна без нацизму» викликає масу запитань. Поява організації з такою назвою ненав’язливо, але дотично вказує на наявність в Україні такого явища, як нацизм. І тут варто звернути увагу на точність визначення цього поняття. Історія минулого століття має достатньо доказів того, що така забаганка, як нацизм, є надзвичайно коштовною, не аматорською справою. Серйозною силою нацизм стає лише тоді, коли стає політикою держави, а все інше – звичайний флеш-моб типу гри в історичні реконструкції. Невже українська політична ситуація аж така, що являє небезпеку приходу до влади нацистської сили?

Нацизм завжди характеризувався як авантюрне прагнення сильної державної нації до експансії у світ, якій замало життєвого простору на своїй території. Отже потенційна загроза нацизму, яку напевно бачить коаліція «Україна без нацизму», неминуче впирається пальцем в груди української нації. Ні, борони Боже, ніхто не може звинувачувати в потенціях нацизму етнічних українців. Мається на увазі якась сукупна політична нація всіх громадян від Хусту до Луганська.

Якщо спробувати уявити собі оте постійно роз’єднуване населення зверхсильною потугою, якій мало місця для тусовки і яка неситим оком заглядає північніше Хутора Михайлівського – це маразм!!! Якось незручно говорити про нацизм української політичної нації, особливо після здачі острова Зміїний і ще дечого, що згадувати не хочеться.

А іншої нації в Україні немає – етнічні українці дожилися до «такого Закону про державну мовну політику». Політична система гарантує неможливість моноетнічної української нації набагато ефективніше, ніж конституційність державної мови. На сторожі цьому стоїть абсолютна більшість народних обранців, армія чиновників аж до останнього міліціонера, не бажаючого зламати язика «телячою мовою».

Де ж той український нацизм? Якщо спонсори громадянського зрушення проти нацизму мають поважні кошти на гранти, то залишається єдине – експортувати чужий і видавати за свій чи просто обзивати нацистами ні в чому не винних громадян.

Леонід Макарович так охарактеризував свою майбутню діяльність: «Наші люди по-різному сприймають спосіб життя, релігію та філософію тих людей, які до нас приїжджають. Тому виникають іноді конфлікти на тлі саме непорозуміння. Але є ще й ці екстремістські організації: з поля зору нормальних людей це фашизм, екстремізм. І ми бачимо як це проявляється у всьому. І тому відбулася така розмова, що потрібно в державі мати таку структуру як «Україна без нацизму», яка б фіксувала відповідні матеріали і десь би подавала їх до преси, проводила роз'яснювальну роботу, десь би проводила акції гуманітарно-політичного характеру. Яка б закликала не допускати подібних речей, бути спокійними в такий важкий час, тобто тлумачити, пояснювати і упереджувати. У цьому і полягають основні наші завдання.»

На запитання журналіста за якими саме критеріями можна відрізнити екстремізм і нацизм, одержано відповідь: « Це міжнаціональні стосунки, для когось колір шкіри викликає певні асоціації. Ви подивіться, що у польському містечку понаписувано про євреїв, це ж вони знімали документально. Так само і в інших містах — що в Росії їх немає? Є звичайно. Тобто це перш за все порушення закону, порушення етики моралі, національної гідності, і ще плюс релігійний екстремізм.»

Але ж це проблеми, які вирішуються просвітницькою діяльністю з метою порозуміння громадян. При чому тут нацизм? Чому б не назвати нову організацію «За громадянське порозуміння»? Та й навіщо творити щось нове? Панові Кравчуку було б престижніше вступити в діюче національне товариство «Просвіта» і там реалізуватися. Просвіти треба народові, замість розсварювати на мові і шукати нацизм, до якого бідній і свареній усім сильним світом Україні – як куцому до зайця! Тому і важка це робота –тягнути з болота бегемота, себто вишукування нацистів у ненацистській за визначенням державі!

Проте, якщо діяти за радянським принципом, то можливо все. Цей принцип відомий - створювати труднощі і потім їх героїчно поборювати. Можна видавати за нацизм вимушений екстремізм громадян, незадоволених життям взірця «Маємощомаємо». Керувати таким процесом «упередження нацизму» майже неможливо, адже імпровізація - це велика стихія, а людей в Україні не жаль. Важко буде Леоніду Макаровичу на посаді голови коаліції «Україна без нацизму».

Зазвичай любителі шукати чорну кішку в темній кімнаті перекидають меблі і б’ють посуд, викликаючи нічним гармидером лють заспаних сусідів. Головне – перебуваючи на посаді коаліції «Україна без нацизму» дуже важко залишатись над тяганиною низів і бути арбітром нації, обіймаючи посаду голови хоч призначеної, але діючої за планом Конституційної асамблеї.

Володимир Ференц, «Острів Галичина», 05.07.2012

//www.octpib.info/Articles.aspx?id=14164

Фото: Установчий З'їзд Всеукраїнського правозахисного руху «Україна без нацизму»

//www.migraciya.com.ua/article-443

СТВОРЕННЯ АНТИФАШИСТСЬКОЇ КОАЛІЦІЇ «УКРАЇНА БЕЗ НАЦИЗМУ»

22 червня 2012 у Дипломатичній академії при МЗС відбулось відкрите розширене засідання Міжнародного правозахисного руху «Світ без нацизму». У Києві спеціально для участі в заході зібралися представники понад 30-ти країн світу, експертів Ради Європи, політиків, лідерів провідних українських правозахисних організацій, народних депутатів України, представників творчої та спортивної еліти України. Головною метою зустрічі стало створення Антифашистської коаліції «Україна без нацизму», основною діяльністю якої є неприпустимість неонацизму в Україні.

У засіданні взяли участь Президент України у 1991 — 1994 роках, Президент відкритого правозахисного руху «Україна без нацизму» Леонід Кравчук; Представник Президента України у Верховній Раді України Юрій Мірошніченко; Голова Союзу юристів України, Президент Всесвітньої організації юристів, Президент Світового Конгресу українських юристів Валерій Євдокимов; Голова Спостережної Ради відкритого правозахисного руху «Україна без нацизму» Станіслав Струкальський; Радник Президента України, народний депутат України Віталій Журавський; член Міжнародного правозахисного руху «Світ без нацизму», член Вищої ради юстиції, народний депутат України Валерій Бондик; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини у 1998- 2012 року Ніна Карпачова; Віце-Президент Міжнародного правозахисного руху «Світ без нацизму» Валерій Енгель; Голова правління відкритого правозахисного руху «Україна без нацизму» Андрій Гаджаман.

На засіданні було підписано Меморандум про створення антифашистської коаліції «Україна без нацизму». Відповідно рішення прийнято зважаючи на неонацистську загрозу як одну з головних небезпек цінностям гуманізму, демократії, соціальної справедливості і міжнародної солідарності.

На вересень 2012 року у Верховній Раді України заплановано створення дискусійного депутатського клубу «Україна без нацизму», що дозволить зробити перші кроки щодо вирішення питання боротьби з нацистськими настроями у суспільстві.

Представники правозахисного руху закликають владу в найкоротші строки заборонити реєстрацію та діяльність політичних громадських організацій, що мають расистський напрямок діяльності.

23.06.2012
//www.lawyersunion.org.ua/?p=3530

Віктор Янукович. Про етнонаціональну політику 

Леонід Кравчук. Україна не може націоналізм вважати нацизмом 

Вадим Ак-Мурза. Лиходеевщина 

Віктор Ющенко. Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті

Народна опозиція - народна Конституція

ПОТРІБЕН ПРОЕКТ 

НАРОДНОЇ КОНСТИТУЦІЇ

Можна не сумніватись – 

якось недоречно напередодні парламентських виборів говорити про нову конституцію і вигідний для українського суспільства лад. Опозиція готова тричі ігнорувати президентську Конституційну асамблею, вважаючи себе зайвою у цій провладній структурі. Ну то й що?

Вибори завершаться і в один момент ми зненацька опинимося перед такою ж проблемою, якою став мовний проект Ківалова-Колєсніченка. Поки ітимуть вибори, непомітно для патріотів повним ходом відбувається на цей раз цілком реальна підготовка до конституційної трансформації держави. При цьому влада наголошує- процес відбуватиметься в тісній співпраці з відповідними структурами Європи. Про вплив Росії на цей процес не мовиться - і так зрозуміло.

Не виключено, що зовнішні фактичні учасники процесу намагатимуться так переформатувати українську систему влади і правила життя суспільства, щоб мати передовсім власну вигоду , а українці повинні подбати про себе самі. Безумовно чужі інтереси будуть якнаймайстерніше заховані у складних формулюваннях статей проекту і проштовхуватимуться так званими експертними рекомендаціями. Не секрет, що механізми демократії без чіткого гуманітарно-морального стандарту суспільства перетворюють владу народу у владу негідників і захланних людиноненависників з цитатниками прав людини в руках.

Чи справиться Конституційна асамблея з цими викликами? Є сумнів, судячи із складу Конституційної асамблеї і знаючи характер голови Леоніда Макаровича. Для тотальної зміни конституції вибрано явно непідходящий момент. Не більше 4% населення погоджуються міняти Конституцію. Отже це ініціатива не народу і навіть влада іде на це явно неохоче, будучи задоволеною статус-кво. Неважко здогадатися, що конституційна реформа вигідна та не афішовано ініціюється якимось зовнішніми силами в найнесприятливіший для нас час. До цього не готове суспільство і заклопотана іншими проблемами влада.

Не існує впливової державницької політичної сили, кровно зацікавленої в стабільності конституційного процесу, здатної «підстрахувати» Конституційну асамблею. В інтелектуальному середовищі , у соціальних мережах активізувались розмови про конституцію, але цей процес безсистемний і хаотичний.

«Гуляють» десятки аматорських проектів конституції і кожен автор пропонує свій за основу для обговорення. На мій погляд, на цей момент треба утриматись від хаотичного конституційного аматорства і зосередитись на пошуках людей, здатних працювати над єдиним народним проектом в єдиній альтернативній конституційній групі. Основою цієї групи могла б стани «Ініціатива 1 грудня», але судячи з останніх її заяв уже не може. Звісно, за ситуацію, що склалася, можна і треба лаяти політиків, які за 20 років не спромоглись до створення і консенсусного сприйняття двох основоположних альтернативних народних документів - проекту закону про мови і проекту практичної Конституції України для людей. На жаль, зараз конституційний процесс запущено не на жарт.

Тому явно немудрим є рішення опозиції гонорово стати осторонь владної КА без проголошення створення народної конституційної групи. Не бажаючи порушити сакральність опозиційного статусу принизливою співпрацею із владою, опозиційні сили ненароком можуть віддати ініціативу, фору часу та контроль над процесом цій ненависній їм владі. Постійна опозиційність українства вже призвела до того, що українцям успішно збудували «Эту Страну». Залишилось припасувати до цієї «дійсності» нову конституцію.

Самоусунення опозиції від системного конституційного процесу може привести до дуже сумних наслідків. Зрозуміло, що опозиція має досить клопоту з виборами, їй не до цього, але у нас залишається останній аргумент –опозиція не має права усуватися від участі в конституційному процесі. Він відбуватиметься за будь-яких умов з нею чи без неї, адже в цьому передовсім зацікавлені великі світові гравці. Поїзд може поїхати з чужим кондуктором і без нас, а ми, як завжди, можемо стати тяглом того чужого поїзда. Буде новий парламент і він не стане розбиратися в тонкощах вже готового до тої пори проекту конституції. Проект може бути прийнятий майже без аналізу і нормальної критики парламентом, по ходу після виборчого розподілу портфелів і в ході тусовки мажоритарників.

Зараз переймаючись тактикою виборів, опозиційні партії, уже перебуваючи в парламенті, одержать сюрприз - головною проблемою несподівано для них стане не виконання партійних програм, а власна реакція на підготовлений командою Кравчука проект Конституції. Якщо серед майбутніх нардепів від народної опозиції є державники, вони мусять на цих виборах не ігнорувати проблему, а презентувати готовий альтернативний проект Народної Конституції. Для початку варто сформулювати текст основних її засад, на якому треба наполягати за будь-яких умов і всіма можливими засобами.

Треба знайти в собі сили для того, щоб звільнитись від поширюваних стереотипів супердемократичності і суперпарламентськості влади та інших явно державоруйнівних технологій, і поставити в основу модель держави, яка реально забезпечує високу якість життя та захист спільних та особистих інтересів громадян, хоч може не сподобатись Росії, Європі чи Америці.

Володимир Ференц, 26.06.2012

//www.octpib.info/Articles.aspx?id=14056
//ukrslovo.com.ua/work/archive/2012/27/06_2.html

//tyzhden.ua/Politics/40849