Признатися, ми вже не розраховували отримати
відповіді на запитання, передані в неволю. Ми підозрювали, що катівні
Качанівської колонії — не найкомфортніше місце для холоднокровних роздумів і
зваженого аналізу.
Тим дивовижнішим виявився результат наших
очікувань. Юлія Тимошенко відгукнулася на прохання DT.UA, докладно й повно
висловившись за всіма запропонованими нами місяць тому темами. Юлія
Володимирівна залишилася собою. У запропонованому вашій увазі тексті є і
ритуальний пафос, і звична двозначність в обговоренні деяких тем, і фірмова нещадність
на адресу опонентів, і, нарешті, традиційна підкреслена вдячність соратникам.
Автора легко вгадати, навіть якби він забув підписатися.
І все ж таки це інтерв’ю багато в чому має
нетиповий вигляд. Лідер опозиції вперше за тривалий час не втомлено коментує
поточне, а енергійно розмірковує про майбутнє. Акценти розставлено чіткіше,
слова підібрано точніше, а теми розкрито повніше, ніж можна було б очікувати
від Тимошенко. Тим більше від Тимошенко нинішньої, стомленої неволею і
нездоров’ям, невизначеністю союзників і невгамовністю противника. Так, у Юлі
хвора спина, але в неї абсолютно здоровий хребет.
Юлії Тимошенко є що сказати. Політикам є над чим
подумати.
— У грудні у своєму відомому листі ви написали:
«Звертаюся до всіх лідерів опозиційних партій з уклінним проханням… нарешті
по-справжньому, а не в гаслах, об’єднатися». Чи вважаєте ви, що можливий
об’єднаний список «Батьківщини», «Фронту змін», ПРП та Руху — це і є та сама об’єднана
опозиція?
— Об’єднання «Батьківщини» з «Фронтом змін» —
другою за потужністю опозиційною партією, з «Народною самообороною» Юрія
Луценка, з «Реформами і порядком», з легендарним Рухом — це дуже сильний
об’єднавчий крок, безпрецедентний в сучасній Україні, але цього на сьогодні
недостатньо.
Я вважаю, що
процеси деградації та деформації суспільного життя в Україні настільки очевидні
й трагічні, що на їх тлі навіть епоха Кучми, із вбивством Георгія Гонгадзе,
народженням новоукраїнської олігархії, виглядає менш трагічно, порівняно з
реальністю сьогодення. І це я не про себе особисто. Я не екстраполюю особисті
проблеми на історичний процес. Я про країну.
Так, при Кучмі не
давали піднятися на повну силу паросткам нашої національної ідентичності,
економічної та політичної свободи, але ж не знищували коріння. Його залишали в суспільному
грунті разом із шансом на можливе відродження.
Сьогодні
системно, цілеспрямовано не тільки ліквідується коренева система вільної
європейської країни, що зберігає генетичну пам’ять, а й заливається цементом
потенційна можливість жити у вільній нормальній державі. Відбувається
«бетонізація» Українського Шансу!
Сучасна Україна —
це «острів доктора Моро» і «1984» Орвелла в одному флаконі. Нам змінюють групу
крові, ревізують ДНК, роблять із нас націю лузерів — без історичної пам’яті,
без національної гідності, без позитивної економічної перспективи та
європейського майбутнього.
Будується країна
однієї родини, родини з великим апетитом, швидше, навіть булімією, мізерним IQ
та претензією на пожиттєву владу.
Такого стану
справ може не помічати або не розуміти частина наших громадян, які поглинуті
щоденною боротьбою за власне виживання, але не лідери опозиційних партій, на
яких лежить пряма відповідальність за те, щоб це змінити.
Опозиційні лідери
не можуть не усвідомлювати, що люди, які правлять країною, не здадуть своїх
позицій без бою, що вони сильні, готові на все. Це диктує їхній інстинкт
самозбереження та дарвінізм, який вони сповідують.
Треба буде
вбивати непокірних у тюрмах — будуть убивати; треба масово нищити тих, хто
заважає, — будуть нищити. У тому числі й своїх. Вони не обтяжені моральними
забобонами і сприймають Україну ХХІ століття, як Єнакієве епохи «вільних
хутряних шапок».
Допоки на початку
90-х на Донбасі вони не встановили своїх правил гри, в них по стадіонах і
териконах літали руки в «Ролексах» і ноги в «Адідасах», відірвані кустарною
вибухівкою.
Відтоді в їхніх
душах нічого не змінилося. Замість «Адідаса» — «Зіллі», замість «Ролекса» —
«Бреге»; Ось і все…
…Зрозуміло, що в
такій ситуації чесних виборів не може бути за визначенням. Буде війна без
правил. Хоча — чому буде? Вона вже йде. Ревізовано закон про вибори, повернуто
продажно-феодальну мажоритарну систему, закріплені за округами міліціонери та
мільярдери вкупі з тупим адмінресурсом. Частина опозиції в тюрмах,
Конституційний суд, як і планувалося, обслуговує мафію за графіком; друкарський
верстат Нацбанку працює на повну потужність — друкує щастя для громадян. Думаю,
після 500 грн. купюр з портретом Сковороди на виході банкноти номіналом 1000
грн. із портретом земляного межигірського зайця і купюра 10 000 із Януковичем
«на пеньках».
Як у такій
ситуації перемогти? Як зупинити очевидне зло? Тільки інтелектуально, виробивши
стратегію та чітко втіливши її. І така стратегія лише одна — повне об’єднання
опозиційних сил у єдині партійні та мажоритарні списки навколо чіткої концепції
справжніх змін в Україні. Необхідно мобілізувати народ на вибори і гнати всіх
межигірських, єнакіївських та іншу «малину» подалі від нашої землі.
Я думаю, що за
партію влади, разом із коефіцієнтом фальсифікації, віддадуть голоси 15—20
відсотків громадян. Все інше ЗОБОВ’ЯЗАНА отримати опозиція. Ми не можемо
втратити жодного голосу. А це означає — ЄДИНИЙ СПИСОК! Не можна допустити, щоб
окремі опозиційні сили порозважалися самостійною участю у виборах і набрали по
два-три відсотки голосів, розпорошивши спільні зусилля. Бо в підсумку ми
матимемо — мінус двадцять відсотків від можливого кінцевого результату.
Але найголовніша
загроза — це самостійний похід «Удару» і «Свободи». Я знаю, і Віталій, і Олег
впевнені, що подолають прохідний бар’єр із великим запасом. Я теж упевнена, але
трохи розбираюсь в українській політиці і розумію, що жорсткі методи
фальсифікацій для того й застосовуються, аби не дати цим двом партіям пройти до
Ради, навіть якщо фактично вони наберуть необхідну кількість голосів. Їх
зроблять донорами для Партії регіонів. Даруйте за некоректне порівняння, але
Варлам Шаламов, здається, колись писав, що в сталінські часи кримінальні
злочинці, втікаючи з таборів, брали з собою політичних. Їх називали «консерва».
Бо вони їх просто їли дорогою, в тайзі… Я не хочу, щоб партія влади робила з
опозиції на парламентських виборах «консерваторію» та харчувалася, перекладаючи
незахищені голоси опозиції у свої виборчі кошики.
Партія влади саме
тому заборонила партійним блокам брати учать у виборах, щоб спеціальними
законами закрити нам шлях до об’єднання.
Однак ми мусимо
відповідати гідно — об’єднатися в єдиний список на базі однієї партії. Це саме
те, від чого у партії влади немає «антидоту».
Коли я говорю про
єдину опозицію, то маю на увазі об’єднання в один партійний список, окрім вище
перелічених партій, ще й «Удару», «Свободи», «Громадянської позиції», «Нашої
України» на чолі з Валентином Наливайченком. Я вважаю, що це єдино можливий
формат участі опозиції в парламентських виборах, принаймні у тому випадку, якщо
ми хочемо перемогти і зберегти країну.
Я вже зараз
передчуваю, як «незалежні» політологи та соціологи на всіх каналах ТБ будуть
аргументовано доводити, що Арсенію Яценюку не можна йти в одному списку з
націоналістом Олегом Тягнибоком, що самому Олегові смертельно небезпечно
єднатися з «олігархічною» «Батьківщиною», а Віталію Кличку не варто світитися в
шерензі «старих облич». Саме так нас і хочуть не допустити до об’єднання. Але
це — примітивна маніпуляція. Перефразуючи вислів про верблюда та вушко голки,
можу сказати, що легше Арсенію Яценюку потрапити в Качанівську колонію (до
мене, маю на увазі, на побачення, він десь тут ходить за парканом, я йому
вдячна за це), ніж роз’єднаній опозиції виграти вибори…
І для нас,
відповідальних опозиційних партій, похід двома-трьома-чотирма… двадцятьма
колонами — неприпустимий.
Хочу навести
всього три аргументи.
По-перше, існує
дуже великий ризик, що «Свободу» і «Удар» не пустять до парламенту в останню
хвилину. А це означає, що програють не Кличко, і не Тягнибок, і навіть не
опозиція, — програє країна. Їхні голоси просто перекладуть за ПР, особливо у
Східних та Південних регіонах, де монополія влади в комісіях майже тотальна
(вони контролюють там усе, включно з наглядачами і членами комісій від
опозиції, — ну така реальність, чого я буду тут перед вами щось імітувати).
По-друге, природа
демократичних опозиційних партій в Україні така, що коли вони підуть на вибори
окремо, то дорогою забудуть, із ким насправді потрібно боротися. Вони так
міцно зчепились у боротьбі між собою, так переконливо будуть доводити людям
олігархічність, провладність, «тушкованість» та прокремлівськість одне одного,
що, будьте певні, таки доведуть. Це ми вміємо… На жаль…
Тому зараз ми
зобов’язані прибрати всі, навіть мінімальні підстави та причини для
самопоборювання між опозиційними партіями. А без єдиного партійного списку
кандидатів у народні депутати — це неможливо.
У будь-якому
іншому варіанті ми істотно знизимо рейтинг кожної окремої опозиційної сили;
істотно збільшимо табір «противсіхів», у якому й так демографічної кризи не
спостерігається; не зможемо мобілізувати значну частину потенційних
прихильників опозиції, які підуть голосувати, «якщо…» А це «якщо» сьогодні —
тільки в наших руках.
У результаті ж
опозиція просто програє, а клани зміцнять свої позиції. Самі «найрозумніші»
опозиціонери отримають по ордену від Януковича, народ відповість зневагою та
байдужістю. Все.
У такому випадку
посвідчення опозиційних депутатів стануть тільки перепусткою до парламентського
буфету та засобом залякування представників ДАІ.
По-третє, іти
окремими колонами неприпустимо, бо ми не зможемо проконтролювати результати
виборів і запобігти фальсифікаціям. Досвід участі у виборах свідчить, що партія
влади, діючи скоординовано на всій території України, з допомогою адмінресурсу
завжди знайде способи, як стравити поміж собою або купити членів виборчих
комісій. Від опозиції — всі люди, зі своїми слабкостями. І честь та гідність —
це честь та гідність, а тисяча доларів — це тисяча доларів… Хіба не так?
На одній дільниці
поділять «по-братськи» голоси «Батьківщини», на другій — «Фронту змін», на
третій — «Удару». Ось і все, «кончились голоса»… Кожна опозиційна партія буде
думати, що викрутила собі щось в окремому окрузі, але у фіналі виявиться, що
«викрутила» так як треба тільки Партія регіонів.
Ну не можна таким
славним та розумним опозиційним лідерам допустити програш у заздалегідь
переможній грі. Результат сьогодні програмуєте тільки Ви. Не об’єднатися сьогодні
— це приблизно те ж саме, що Ліонелю Мессі «набратися по вінця» перед фіналом
Ліги чемпіонів із «Реалом».
Не маємо права ми
програвати. Українці нам цього не вибачать. Ніколи…
— Ви стверджували, що «дійсно реальним може бути
тільки об’єднання в єдиний партійний список на основі нейтральної партії». Чи
можна вважати такими нейтральними партіями «Батьківщину» і «Фронт змін»?
— Ні, не можна.
«Батьківщина» і «Фронт змін» сильні та впливові опозиційні партії, вони мають
свої плани й інтереси і не є нейтральними, в тому розумінні, яке я мала на
увазі. Але сьогодні час для реалізації нейтрального проекту, звичайно ж,
втрачено. Сьогодні у нас — цейтнот, і організаційно неможливо знайти або
створити нейтральну силу. Це вже утопія. Все треба було робити вчасно!
«Батьківщина» не
нейтральна, вона скоріш нейтронна для чинної влади, і я пишаюся тим, що п’ять
політичних сил прийняли рішення об’єднатися навколо неї. Це — приклад здатності
опозиції ставити справу вище за особисті амбіції. Я щиро і від душі дякую за це
Юрі Луценку, Сергію Соболєву, Борису Тарасюку, Арсенію Яценюку та їхнім
командам.
Але і партія
«Батьківщина», своєю чергою, відкладає убік свою партійну символіку, прапори та
амбіції. Ми йдемо в цей бій разом під національним прапором та національним гербом.
І в серці, і на щиті.
Є ще один
важливий елемент організаційних домовленостей. Партія «Батьківщина» нікого не
поглинає й не асимілює. У нас немає такої амбіції. Після перемоги на
парламентських виборах усі опозиційні партії створять свої окремі групи та
фракції, що входитимуть в єдину демократичну коаліцію. Це дасть можливість усім
опозиційним партіям напрацьовувати свій авторитет, приймаючи правильні рішення,
відповідно до власних програм та ідеологій.
— У своєму листі ви висловили побажання, що «загальний
список такої команди потрібно було б оприлюднити заздалегідь для громадського
обговорення і запросити очолити цей список високоморальну та патріотичну людину
рівня Ліни Костенко». Чи вважаєте ви, що ймовірний перший номер об’єднаного
списку —Арсеній Яценюк відповідає заданій вами планці? Чи є у вас пояснення,
чому через три місяці після вашого звернення загальний список команди так і не
оприлюднений для громадського обговорення?
— Тут відповідь
очевидна. Спільний партійний список кандидатів у народні депутати від опозиції
досі не оприлюднений з однієї причини: його ще немає. Адже ще не завершено
об’єднання.
Крім того, є ще
одна причина. Партія влади в останні хвилини по-шулерськи зруйнувала досягнуті
домовленості щодо закону про вибори та змінила умови складання списку. Як завжди,
допомогла обслуга в Конституційному суді. Тому списки треба повністю
переробляти.
Але за будь-яких
обставин я буду наполягати на оприлюдненні списків, на публічному обговоренні
кандидатів із правом вибраковувати тих, хто цього вартий.
Я навіть вважаю,
що сьогодні мало єднатися опозиційним партіям, настав час опозиції єднатися з
громадянським суспільством. Не з весільними генералами, а з тими людьми і
групами, що непідкупні, що справжні, з тими, хто не стане підлаштовуватися під
сумнівні кулуарні домовленості, не встане в чергу за чайовими від влади та не
буде за це казати на чорне — біле.
Нам, гадаю, варто
запросити і в партійні, і в мажоритарні списки від об’єднаної опозиції тих
лідерів та представників громадських організацій, які в період сьогоднішньої
смути, в період авторитарного і українофобського римейку не пішли обслуговувати
мафію в різноманітні ради та асамблеї, маскуючись добрими намірами. Вони
піднялися в бій за справжню свободу та ідеали, за право бути людиною.
Треба запросити
до спільного управління країною саме тих, справжніх, яким режим ламає спини на
мітингах та розбиває обличчя на площах і в лісах, тягає на допити в СБУ, кидає
в тюремні бокси, забирає теле- й радіочастоти, влаштовує «маски-шоу» в офісах
та стріляє в спину. Нам треба залучити до спільного управління своїм життям —
УКРАЇНУ! Живу, нашу, реальну Україну!
Режим боїться
таких людей, бо вони не відчувають страху, як, кажуть, не мають відчуття
фізичного болю бультер’єри. Але ці «бультер’єри» свободи шкірою відчувають
безчестя та обман і готові повстати проти неправди.
Якщо ми не
змінимо стосунків між владою та громадянським суспільством, не зламаємо
монополії політиків на право будувати життя, то наші перемоги не варті перемог.
Ми залишимося такими ж, як сьогоднішня влада. А мені такі метаморфози не
припустимі.
Мені здається, що
сьогодні ми, політики, вже не маємо права брати одноособову відповідальність за
якість мажоритарних та партійних списків. Бо це не наша власність. Це — право
людей, які про те навіть не знають.
Ми можемо схибити
і помилитися. Ми вже не раз підвели людей, які нам повірили. Хабарники,
пристосуванці та криси — це, на жаль, наші криси (спеціально не перекладаю, бо
саме — криси, а не щури).
Ми, політики,
вивели нову породу — «тушки», які здатні тільки їсти та справляти нужду. Я хочу
вірити, що це тупикова гілка політичної еволюції. Хай собі живуть, але не розмножуються
і не розвиваються.
Ми легко знайдемо
пояснення, чому так сталося, чому ці тушки з’явилися в наших списках. Пояснення
завжди знайти легко. Але це аж ніяк і за жодних обставин не є для нас
вибаченням.
Я — перша, хто
несе відповідальність за кожну крису. Мені важко і боляче це визнавати, але
мушу…
Саме тому
сьогодні я наполягаю, щоб опозиція відкрила списки для публічного обговорення
та коригування. І не після затвердження списків на з’їздах, а до, ще до літа,
щоб українська громада змогла публічно всіх нас оцінити, дати поради.
Якщо партія влади
не дала можливості прийняти закон про вибори на основі відкритих списків, то
відкриймо їх самі, з власної волі.
Опозиційні
кандидати повинні дати публічну присягу суспільству, яке їх делегувало. І
зовсім не ту, яка формально підписується в парламентських кулуарах, якої ніхто
не читає, а іншу — справжню, яка б пройшла через серце, через розум, яку почує
небайдуже українське середовище.
Жоден запроданець
чи пристосуванець не повинен цього разу пройти в парламент за списками
опозиції. Ми спільно з громадянським суспільством викреслимо їх з Червоної
книги вітчизняної політики. Наш об’єднаний «Ной» не візьме їх у ковчег, ми
проти їх виживання…
Ви запитуєте, хто
має бути першим номером списку об’єднаної опозиції. Я, як раніше, так і зараз
вважаю, що було б дуже добре, коли б такий список очолила високодуховна і
високоморальна людина рівня Ліни Костенко.
Вона для мене —
жива легенда, еталон громадянина і громадського діяча. Це була б честь для
опозиції — мати першим номером Людину такого масштабу.
Однак відразу
після оприлюднення цієї пропозиції я отримала публічну відсіч. Ні, не від пані
Ліни, вона не любить світської суєти та шуму. А від деяких представників
творчої інтелігенції, які заявили, що об’єднана опозиція настільки
несимпатична, що очолювати її вони не можуть.
Що ж, якоюсь
мірою я можу їх зрозуміти. Забагато останнім часом було розчарувань і помилок.
Ми повинні своєю
діяльністю в новому парламенті виправити ситуацію так, щоб до нас не було
претензій з боку моральних авторитетів нації. І ми виправимо її, я впевнена.
А сьогодні, я
вважаю, що список об’єднаної опозиції може очолити Арсеній Яценюк. Арсеній
безумовно заслуговує на повагу, бо зміг подолати нашу хронічну
національно-демократичну хворобу — гетьманство. Він включився у процес
об’єднання.
— Чи вважаєте ви можливим (у віддаленій
перспективі) об’єднання «Батьківщини» і «Фронту змін» у єдину партію?
— Так, вважаю
таке об’єднання перспективним. Демократичні сили повинні перестати множитися,
бо невдовзі так і до мишей дійдемо.
— Яким, на вашу думку, має бути оптимальний
принцип висування кандидатів від опозиції в мажоритарних округах — «квотний» чи
«рейтинговий»?
— Хотілося б, щоб
«рейтинговий». Цей принцип виглядає так демократично і красиво! Але вважаю, що
в даних реаліях «рейтинговий» принцип висунення кандидатів від опозиції в
мажоритарних округах — це авантюра, що призведе до повного краху.
Хто буде в
останню хвилину арбітром рейтинговості для всіх опозиційних кандидатів? Ви ж
знаєте, що останньої хвилини в кожної опозиційної партії будуть власні
соціологічні опитування з різними результатами. А це призведе до висунення
десятка кандидатів від опозиції на кожному окрузі. Іншими словами, ми тут
можемо отримати 225 обухівських виборів, де від влади — один кандидат, а від
опозиції — як завжди… Блакитні починають і виграють у такій партії.
Тому я гадаю, що
в сьогоднішніх умовах «рейтинговий» принцип для опозиції — ця «русская рулетка»
з повною обоймою — гарантоване самогубство.
Я за
прогнозований та керований «квотний» принцип розподілу мажоритарних округів між
опозиційними партіями та за співпрацю на цих округах з представниками
громадянського суспільства.
Якщо в окремих
округах балотуватимуться знані й поважні безпартійні лідери суспільної думки,
то опозиція мусить їх безумовно підтримати і зняти свої кандидатури. Точніше —
вони якраз і повинні стати нашими кандидатами.
— Комітет опору диктатурі запропонував
нерейтинговим партіям, які входять до об’єднання, відмовитися від висування
кандидатів в одномандатних округах. Чи вважаєте ви такий крок виправданим?
— Я проти такого
підходу. Якщо таке рішення є — воно помилкове. Його треба негайно переглянути й
запросити всі опозиційні партії до участі у висуванні кандидатів в
одномандатному окрузі, навіть в тому разі, якщо ці партії не мають шансів
подолати прохідний бар’єр до Верховної Ради. Зараз я веду епістолярні
переговори з лідерами цих політичних сил.
— Що, на вашу думку, може стати головною загрозою
успіхові опозиції на майбутніх виборах?
— Головна
перешкода для перемоги опозиції на парламентських виборах 2012 року — це її
генетична нездатність об’єднуватися навіть для порятунку країни. Якщо
демократи об’єднуються (зазвичай за хвилину до розстрілу), то українські
демократи — після, та й то — з власною думкою. Вважаю, що нам, бодай цього разу
вдасться змінити цю погану традицію.
— У разі висунення Віталія Кличка кандидатом на
посаду київського міського голови — чи повинна «Батьківщина», на вашу думку,
його підтримати?
— «Батьківщина»
підтримає Віталія на посаду київського міського голови. Переконана, що і вся
об’єднана опозиція його також підтримає. Думаю, він виграє ці вибори. Але,
наскільки я бачу, Віталій іще не вирішив остаточно — балотуватися йому на мера
столиці чи ні? Хтось переконує його в тому, що варто відмовитися від міських
амбіцій для кращого політичного майбутнього.
Не хотілося б,
щоб Віталій відмовився від участі у виборах мера Києва, бо в такому разі
виборів як таких не буде: Партія регіонів просто призначить на посаду мера
«легіонера» Попова.
За два чи три
місяці підготувати нового кандидата для Києва — це утопія. До рівня підтримки
Кличка такий кандидат не виросте, хоч би що ми робили.
Я хочу порадити
Віталію йти сміливо на вибори мера і перемагати. Якщо кияни оберуть його мером,
то це тільки допоможе йому у політичному майбутньому.
— Свого часу ви виступали принциповим прихильником
сильної президентської влади. Потім ініціювали внесення до Конституції змін, що
передбачали фактичне встановлення парламентаризму. Яка модель політичного
устрою держави вам бачиться найоптимальнішою тепер?
— Я завжди
дотримувалася тієї точки зору, що модель політичного устрою держави мусить бути
логічною, збалансованою, з надійним розподілом влади, з працюючими механізмами
стримувань та противаг, дієвою системою відповідальності всіх гілок влади перед
громадянським суспільством.
За такими
принципами може бути організована як парламентська, так і президентська форма
правління. Але може бути й навпаки — бездарно організована як перша, так і
друга.
Погодьтеся, що
президентські форми правління, скажімо, в Україні і в США різняться між собою
так само, приблизно, як груба підробка і шедевр конституційного устрою, хоч і
називаються однаково.
Водночас, якщо
порівнювати президентську форму правління в США та парламентські форми
правління в деяких європейських країнах (Німеччині, Великобританії), то
знайдемо значно більше спільного, ніж у першому прикладі.
Тут треба
враховувати ментальність нашого народу, який внаслідок всіх
еволюційно-історичних процесів міцно тримається за своє право обирати
президента всенародно. І я не назву такого політика чи партію, які б без втрати
авторитету запропонували забрати це право в народу і передати народним
депутатам.
Тому, я думаю, що
право людей на всенародне обрання президента України має бути збережене, але з
усіма складовими справжньої демократії.
Очевидно, що всі
ці демократичні перетворення неможливо зробити зараз, коли діючий режим
впевнено гребе в інший від демократії бік. Це нереально.
Не можна
впровадити вегетаріанство там, де правлять канібали. Саме тому я ще раз закликаю опозицію, відповідальних громадських діячів, незалежних науковців та
політиків не брати участі в конституційній асамблеї імені Януковича і не
легалізовувати його план побудови конституційної автократії. Хоч як би
намагався Янукович упроваджувати якісь реформи, в нього завжди виходить
глибоке Межигір’я.
Перший крок до
справжніх змін — це імпічмент Януковичу відразу після перемоги опозиції на
парламентських виборах.
— Чи є у вас підстави вважати, що в об’єднаному
(або «напівоб’єднаному») списку опозиції не буде кандидатів, котрі потраплять
туди «на комерційній основі»?
— А що, в нас уже
запровадили фінансування парламентських партій з державного бюджету — так, як у
всіх демократичних країнах? Я якось у в’язниці пропустила цей історичний
момент. Чи, може, в нас значно побагатшав народ за той час, поки я тут, і вже
може купувати не тільки хліб, а й оплачувати та утримувати політиків? Я думаю,
народ ближчий сьогодні до того, щоб не партійні внески сплачувати, а щоб
громити партійні офіси та державні дачі.
Можливо, ви
вірите тому, що якусь опозиційну партію благодійно фінансує середній клас? Так
у нього після владних реформ вже немає нічого, крім боргів.
Тому не хочу вас
дезінформувати. Ми шукатимемо фінансову підтримку для проведення виборів, але
таким чином, щоб «іуд» у комплекті із цією допомогою більше не було.
Я також за те,
щоб джерела фінансування партій були оприлюднені. Я за те, щоб моральність
політики починалася, в тому числі, і з публічності фінансових джерел.
— Після оприлюднення недавніх «соціальних
ініціатив» Януковича чи не з’явилося у вас бажання подати на Віктора Федоровича
до суду за плагіат?
— Хай хоч так, перед
виборами, щось зробить для людей, якщо на все інше не вистачає світогляду. Але,
якщо все ж таки плагіат, то варто, як це робила я, ще й повернути державі шельф
Чорного моря, гідроенергетику, «Укртелеком», «Укрзалізницю», Межигір’я,
оригінали вкрадених картин з національних музеїв, газ, подарований Фірташу, та
інший «дріб’язок», який вони за два з половиною роки натирили з державних
кишень.
На наступному
своєму політичному етапі я теж планую сплагіатувати деякі рішення Віктора
Федоровича. А саме — ніколи не дозволю собі втручатися в роботу українського
правосуддя та «незалежної» прокуратури, створю ще комфортніші умови в окремих
зонах, збережу Кірєєва та Вовка для підсобних робіт… Жартую… А може, й ні.
— Чи не здається вам, що нинішні події посилюють
вплив Росії на економічні й політичні процеси в нашій країні і можуть призвести
до встановлення повного контролю Кремля над Україною?
— На жаль, усе
можливо. Але сьогодні встановлено повний контроль над країною не з боку Кремля,
а з боку однієї родини. Це контроль примітивний і клептократичний,
неперевершений у своїй аморальності та без будь-якого смаку — із земляними
зайцями, теремами на воді та золотими унітазами. І мені здається, що «батько
сімейства» захищатиме ці райські кущі від будь-якої ворожої інтервенції як з
боку Кремля, так і з боку Євросоюзу.
Тільки прошу
екзальтованих інтелектуалів не плутати це з патріотизмом. Нам просто
«пощастило», що інтереси України та інтереси власника «Хонки» щодо
неприпустимості повного контролю з боку інших держав, тимчасово збіглися.
Але якщо Росія
прогарантує незалежність Межигір’я, Україну здадуть легко і не замислюючись.
Будьмо пильними. Не можна пропустити цього моменту.
Я думаю, що
Янукович на територію «своєї країни», за приватизацію якої він так тяжко боровся
ще з 2004 року, жодних бізнес-конкурентів не допустить, бо ж саме так він
сприймає інтеграційні пропозиції Москви.
Янукович діє так,
як діяли за його керівництва в Донбасі на початку 90-х: гарний конкурент —
мертвий конкурент. Саме так вони зачистили свою вотчину від Щербаня, Брагіна,
Момота та багатьох інших.
Зараз вони так
само інстинктивно захищають периметр своєї нової бізнес-імперії — України, в
тому числі й від Кремля.
Хоч як дивно це
звучить, але до усунення правлячого режиму, цей стан речей може допомогти нам
зберегти для країни європейські перспективи.
— Що, на вашу думку, здатне найістотніше вплинути
на ситуацію в Україні:
- активізація дій опозиції;
- масові народні акції протесту;
- жорстка позиція Заходу, яка б передбачала
запровадження санкцій;
- внутрішній конфлікт у партії влади, здатний
призвести до розколу в лавах прихильників режиму?
— В меню, яке ви
запропонували, один пункт зайвий і одного не вистачає.
Я переконана, що
внутрішньопартійний конфлікт у партії влади, такий, щоб міг призвести до
розколу в лавах прихильників режиму, — просто неможливий.
І зовсім не тому,
що партія влади робить щось правильно і чесно поводиться щодо своїх
прихильників чи членів своєї команди, а тому, що єдність основних фундаторів
Партії регіонів тримається на тваринних страхах та меркантильних інтересах.
Ніхто з депутатів
від Партії регіонів або членів їхнього уряду не забуде уроку імені Євгена
Кушнарьова або уроку імені прем’єра Криму Анатолія Гриценка. Ключові фігури
партії регіонів можуть тихо ненавидіти Януковича, втрачати свої бізнеси,
фінансувати «опозиційні проекти майбутнього» в глибокому підпіллі, але ніколи
вони не вистрибнуть із цього окопу з гранатою. Вони ж не смертники — вони
«кнопкодави», і не тільки у Верховній Раді. Із псевдодемократичного,
псевдопатріотичного політичного середовища може перетікати до Партії регіонів
сірий струмок безпринципного політичного багна, але зворотний процес
неможливий. Серед «кнопкодавів» героїв не буває. Чечетов — це їхня планка
особистого героїзму.
У вашому переліку
факторів, які можуть істотно вплинути на ситуацію в Україні, немає головного —
необхідності вироблення об’єднавчої ІДЕЇ для нації, для всіх громадян, для
демократичних політиків та представників громадянського суспільства, для молоді
та для мудрих людей, для середнього класу та великого бізнесу, для тих, хто
хоче працювати і бути щасливим не в приймах, а на своїй рідній землі.
Так, ми можемо
виграти ще декілька революцій «проти», але важливіше мати головну мотивацію
«за».
Гадаю, що наше суспільство
дуже сильно знудьгувалося без справедливості та можливості жити спокійно. Всі
хочуть нарешті почати жити без щоденної виснажливої боротьби за існування проти
власної державної машини.
Ми, на жаль,
пропустили початок того моменту, коли держава оголосила війну своїм громадянам
і коли всі суспільні можливості між органами державної влади та всім іншим
суспільством були розподілені дуже хибно, нечесно. І тепер держава здобуває
перемогу за перемогою над власними громадянами, накладаючи на останніх дедалі
більше й більше різних анексій та контрибуцій.
І ми не вийдемо з
цього зачарованого кола доти, доки докорінно не змінимо стосунки між державою
та суспільством на користь останнього. Доки не перерозподілимо права та
свободи, узурповані державою, на користь громадян у такій кількості та якості,
що дозволили б громадянам виграти в цій війні раз і назавжди.
Доки ми не
об’єднаємося навколо прийняття такої Конституції, яка покінчить з безправ’ям
людей, з безкарністю представників держави (кланів, родин, друзів), ніякі
революції та перемоги на виборах нічого не дадуть. Вважаю, що треба зробити
так, аби кожен українець у кожну хвилину свого життя (а не від виборів до
виборів) мав у руках надійні, а головне, реально працюючі інструменти та права,
які завжди забезпечуватимуть йому статус господаря свого життя, а чиновникам
усіх рівнів — статус виконавців його волі, і тільки… Громадянське суспільство
мусить отримати можливість міцно тримати державні органи влади і періодично
перепиняти їй надходження кисню.
Сьогодні таку
ідею вже народжено, ми об’єднаємося і зробимо все правильно.
— Відданість Віктора Федоровича політиці
вибіркових політичних репресій, зокрема винесений вам вирок, серйозно
ускладнили його відносини із Заходом, нічого не додали відносинам з Росією, не
підвищили його рейтинг. Упертість, з якою Янукович прагне запроторити вас за
ґрати, — за межею здорового глузду. Що саме, на вашу думку, слугує справжнім
мотивом цієї впертості?
— Захист «своєї»
території від очевидної загрози за будь-яку ціну. Це — не осмислені дії, це
рефлекс.
— За інформацією ЗМІ, Вищий спеціалізований суд з
розгляду цивільних і кримінальних справ розгляне касацію на ваш вирок 15
травня. Як ви гадаєте, яким виявиться остаточне рішення?
— О, які високі й
гарні слова — Вищий спеціалізований суд, касація, заключне рішення!.. Все це —
метафори. У нас, в Україні, ніколи цього реально не було. А зараз — і поготів.
У нас не Вищий спеціалізований суд, а рідний брат генерального прокурора
Пшонки; не касація, а профанація; не заключне рішення суду, а результат
міжнародного тиску на Януковича для припинення агресії проти опозиції.
Дотиснуть — 15
травня я буду на волі. Не дотиснуть — то обидва Пшонки зроблять так, як скаже
Янукович. Думаю, будемо сподіватися на рішення Європейського суду з прав
людини, перемогу на парламентських виборах та організовані дії українців заради
захисту свободи і життя. Але що абсолютно точно можу сказати: незалежно від
того, на волі я чи тут, за гратами, — я не дам нікому перетворити Україну на
темну вотчину вітчизняної Коза Ностри.
Завжди Ваша —
Юлія Тимошенко
20 квітня 2012 р.
Ю. Мостова, С. Рахманін «Дзеркало тижня. Україна»
№15
Фото Олександра Прокопенка
//dt.ua/POLITICS/yuliya_timoshenko_z_hvoroyu_spinoyu,__ale_z_mitsnim_hrebtom-100889.html
.png)
Публікації
