Перебивши опозицію, Янукович позбавився й визнання своєї влади

Головна проблема, що стоїть за запровадженням Януковичем Конституційної асамблеї - це криза визнання його Президентом з великої літери.

Про це RegioNews повідомив політолог АЦ Соцінтел (socintel.org) Руслан Павленко, коментуючи запровадження президентом Конституційної Асамблеї.

"Конституційна асамблея - це спосіб надати легітимності рішенням, коли усі інші способи вичерпались чи збанкрутували. Традиційно для скликання конституційної асамблеї потрібна конституційна криза, криза владних відносин, повноважень та рішень. Якраз такої зараз немає. Є інша криза – легітимності та довіри до чинної влади. Головна проблема, що стоїть за запровадженням Януковичем Конституційної асамблеї - це криза визнання його Президентом з великої літери. Опозиція та більшість суспільства в зв’язку з результатами реформ та низкою непопулярних політичних рішень не визнають його легітимність як достойника. Ніхто в країні не віддає йому того почету, вшанування та поваги, які автоматично заслуговує займана ним посада. Фактично, опозиція не веде діалогу з Януковичем, перейшовши з ним у жорсткий клінч. Годі апелювати і суспільству, громадській думці. Перебивши опозицію Янукович позбавився політичної конкуренції, але разом з цим позбавився і визнання своєї влади", - зазначив політолог.

"Справа в тому, що функція опозиції не просто критикувати владу. Опозиція, як і всякий переможений, визнаючи перемогу над собою, дає згоду на володарювання переможця. Тому, знищивши опозиційний опір неполітичними інструментами, Янукович потрапив у ситуацію кризи визнання. Опозиція ніколи не визнає таку поразку чесною та заслуженою, це бачить і суспільство. І не тільки та патріотична частина, яка змушена була погодитись з волевиявленням більшості. Втрачається легітимність і всередині виборців Партії Регіонів. По своїм соціально-психологічним установкам вони згодні з правом сильнішого робити «підсічки», проте заради загального результату. У результативності політики «регіоналів» наступила зневіра. Окрім того, конфлікт та протиріччя між особистим кричущо заможним життям та вимоги дотримуватись закону від інших - додатковий фактор кризи легітимності діючої влади", - підкреслив експерт.

"Позбавившись політичної дискусії, влада опинилась у вакуумі. Янукович виголошує промови, - проте з ким він спілкується? А говорити самому з собою - це не цікаво, і зрештою нагадує параною. Тому потрібно призначити когось на місце слухача, як колись тирани тримали при собі блазнів. Саме такою випадає бути Конституційній асамблеї. Причому в цьому рішенні видно мавпування Росії, де з власне схожих причин запровадили свого часу так званий «Общественный Совет», - додав Руслан Павленко.

"Інша, більш прозаїчна та зрозуміла владі причина скликати Конституційну асамблею – це запасний варіант на випадок програшних для Януковича президентських виборів. Йдеться не лише про запровадження конституційної реформи з метою добитись обрання президента в парламенті. Гра набагато тонша. У своїй заяві Янукович чітко вказав, що пов’язує конституційну реформу «з правами людини, з питаннями судової системи». Останні питання якраз і є основними вимогами до України з боку Ради Європи. Таким чином схема виникає наступна. Янукович увесь час повторюючи про неможливість зміни за своєї волі закону, за яким була ув’язнена Тимошенко, звісно лукавив. Закон приймався парламентською більшістю, сформованою під президента. Запроваджуючи Конституційну Асамблею, Янукович влаштовує законний майданчик, де певні закони можна розробити та прийняти пакетом. Таким чином, він випустить Тимошенко та дасть їй можливість взяти участь у виборах, лише якщо доб’ється гарантій збереження своєї особистої влади. Європа, визнаючи легітимність звільнення Тимошенко, змушена буде на думку «мозкового штабу юристів» Януковича визнати й інші зміни до Конституції. Передусім щодо обрання президента в контрольованому регіоналами парламенті", - підсумував політолог АЦ Соцінтел.

01.02.2012 //www.regionews.com.ua/node/30622

Віталій Кулик. Передвиборчі маніпуляції опозиції та Конституційна Асамблея

//prikolist.biz/humor/illustration/2580.htm

Ростислав Павленко. Конституційна реформа: вчора і завтра

Єдиною системною відповіддю на загрозу використання змін до Конституції як важеля впливу влади на суспільство є поновлення громадського впливу на конституційний процес

Запровадження в СРСР переходу на літній час наразилося на в’їдливі коментарі, що пізніше відображалися в працях письменників-дисидентів: «Що ви хочете від влади, яка навіть Сонцю наказує?» Перипетії навколо скасування українською владою змін до Конституції 2004 року засвідчують, що лаври «повелителів Сонця» не чужі нашим можновладцям: рушійною силою для дій є розуміння поточних інтересів і безпосередні бажання. Далі справа лише за вибором способів, і байдуже, що вони незаконні чи нелегітимні. Головне, що виконано бажання керівництва одноосібно «всім володіти». Про ці аспекти «конституційної реставрації» вже сказано й написано чимало. Утім, поза увагою лишився той факт, що формальна невідповідність правилам – це не тільки українське явище. Найяскравіший приклад – конституційна реформа 1958 року у Франції, якою запроваджена нинішня V Республіка.

Важливо, для чого змінюється Конституція

Формально розробка Основного Закону спеціальною комісією й ухвалення її на референдумі були незаконними – Конституція IV Республіки передбачала внесення до неї змін лише в парламенті. Однак в умовах кризи Шарль де Голль, який мав підтримку народу, переступив через ці правила й виграв. І не в тому сенсі, що після того довгі роки очолював Французьку державу. Розроблений фахівцями Основний Закон виявився компромісом, що забезпечив ефективну взаємодію органів влади в суспільстві, де панували політичні амбіції, а уряди змінювалися ледь не щороку. Ключ до успіху полягав у тому, що 1958-го у Франції шукали механізми вирішення конкретних проблем, які постали в управлінні державою.

У 2010-му в Україні шукали відповідь на інше питання: як сконцентрувати владу в руках президента. І пішли в цій справі найлегшим шляхом: скасували зміни, що вносилися аж ніяк не з шляхетною метою. Тоді, 2004-го, влада, яка програла народу, намагалася послабити кандидата в президенти Ющенка, що переміг усупереч її бажанню. Та й самі конституційні зміни-2004 розроблялися не для демократизації влади, а для зменшення повноважень президента (бажано на користь «свого» Януковича) та їх перерозподілу на користь прем’єра, наприклад, Кучми.

Жонглювання Основним Законом створює цілу низку ризиків. І один із найбільших – звичка змінювати правила гри відповідно до побажань домінуючих учасників. Так можна «дозмінюватися» до підганяння Конституції під політичний настрій керівництва. А з погіршенням соціально-економічної ситуації цілком можливо дійти й до перегляду прав людини та засобів їх забезпечення. Це, на жаль, не фантастика: у проекті Трудового кодексу чинна влада вже урізає права найманих працівників, а в проекті Податкового – тих, хто створює робочі місця (дрібних підприємців).

Тенденція невтішна й може мати продовження. Якщо ж цьому перешкоджатиме Конституція, то вже є звичка її змінювати.

Подальше розбалансування влади?

Не встигли висохнути чорнила під рішенням Конституційного Суду, як влада заговорила про необхідність подальших змін до Основного Закону. І стосуватимуться вони, за твердженням речників Банкової, посилення місцевого самоврядування.

Сам напрям не викликає жодних заперечень, адже система управління в Україні централізована  до неефективності, а широкі повноваження чиновників створюють ґрунт для корупції. Однак у таких питаннях дуже важливим є виконання – конкретна форма і зміст змін.

Починаючи з 2003 року в Партії регіонів у контексті місцевої влади фактично одне на думці – виборність керівників областей. Теза є незаслужено популярною, адже, бачачи неефективність центральної влади й розуміючи необхідність змін, але не маючи широких знань у нелегкому питанні адміністративної реформи, виборці ладні підтримати «прості» й ефектні рішення. Тим більше вони готові схвалити будь-яке, навіть позірне, розширення своєї участі в керівництві державою.

Тому «виборність губернаторів» цілком може бути черговою кісткою, якою влада намагатиметься зберегти прихильність свого електорату на тлі погіршення соціально-еконо­мічної ситуації та реального урізання соціальних прав громадян. Крім того, найімовірніше, вона залишить її як подарунок наступникам (особливо коли стане очевидним, що плани прийти всерйоз та надовго провалилися, і в 2015 році відкриється перспектива зміни влади). Нинішні очільники не звикли ускладнювати для себе керованість країни, тому, схоже, улюблені теми щодо «виборності губернаторів» запустять на схилі своїх повноважень. А змінювати Конституцію після відходу біло-блакитних буде важко. По-перше, як засвідчили попередні п’ять років, представники демократичних сил усе ж таки обережніше ставляться до жонглювання нею. По-друге, їм доведеться «забирати в народу» те, що подобається виборцям, хоч би яким шкідливим воно було для держави.

Конституційну реформу – під контроль суспільства

Єдиною системною відповіддю на загрозу використання змін до Основного Закону як важеля нинішньої влади впливати на суспільство і під час, і навіть після свого правління є поновлення суспільного впливу на конституційний процес.

Зі зміною влади і втратою нехай і позірного контакту між нею та громадянським суспільством перед усіма розумними й добре обґрунтованими розробками нової Конституції постала загроза бути «роботою в стіл».

Однак навіть нинішня влада мимоволі змушена відступати перед тиском громадян, особливо якщо їхні вимоги відповідають інтересам бодай частини істеблішменту. Так сталося з проектом Податкового кодексу, коли протестам підприємців потай співчуває багато їхніх колег у Партії регіонів. Так було з одіозним законом про мови, коли акції політичних сил та активні виступи громадськості змусили владу відмовитися від кавалерійсь­ких наскоків. Цей перелік можна й треба продовжувати.

У контексті Конституції важливо дотримуватися 
низки принципів.

По-перше, «не зашкодь». Загальні засади (включно з режимом мови, громадянства, унітарного устрою, власності) стали результатом важкого компромісу 1996 року. Пробувати переписувати їх зараз – наражатися на непотрібну суспільству та шкідливу для держави дискусію. Отже, йтися має не так про переписування всього Основного Закону, як про виправлення його очевидних недоліків, насамперед щодо взаємодії між органами влади та між державою й місцевим самоврядуванням.

По-друге, принципу доцільності. Зміни потрібні не для задоволення чиїхось політичних інтересів, а заради ефективності та демократичності державного механізму. Треба знайти середнє між нинішньою президентсько-парламентською системою з перекосами на користь президента й хаотичною президент-прем’єрською зразка 2004 року з її вбудованими конфліктами між органами влади.

Компромісом може стати класична французька модель, коли президент формує уряд, але парламент дає йому вотум довіри й таким чином погоджується на його діяльність. Також варто передбачити зведення функцій місцевих державних адміністрацій до наглядових, координаційних і реалізації державних програм, передавши бюджетні повноваження відповідним радам.

По-третє, принципу безсумнівної легітимності. Конституційні зміни мають розроблятися або фахівцями поза політикою, або із рівним залученням політиків від основних сил. Паралельно має вестися широка роз’яснювальна робота в суспільстві як щодо сенсу конституційних змін, так і щодо прав та можливостей громадян користуватися конституційними механізмами захисту й впливу на владу. Після того проект змін до Конституції повинна ухвалити Верховна Рада. Для остаточної легітимації та запобігання фривольним змінам затверджену редакцію Основного Закону варто винести на референдум.

Ростислав Павленко, 
26 листопада 2010 р.

//tyzhden.ua/Politics/142

//www.mk.ru/merinov/

Лаври де Голля

Редакція Конституції-1996 та її скасована редакція від 2004 року мають серйозні недоліки і демонструють, які конституції не потрібні країні. Але як знайти потрібну?

Іронія конституційної та політичної практик усталених демократичних країн полягає в тому, що іноді на крутих поворотах історії вдалі або навіть єдино правильні рішення ухвалювалися на межі законності, а то і поза нею. Франклін Делано Рузвельт здійснював свої реформаторські кроки через опозиційний йому Конгрес, фактично шантажуючи конгресменів. Натхненник сучасної французької Конституції Шарль де Голль взагалі провів конституційну реформу у спосіб, який суперечив букві законів попередньої, IV Республіки. Однак рішення цих політиків дали змогу вирішити проблеми їхніх країн, а переможців не судять. Доморослі ж реформатори Конституції України не вдавалися до експериментів, шукаючи кращий спосіб вирішити проблеми взаємодії інститутів влади. Натомість вони повернули Конституцію, недоліки якої були засвідчені вісьмома роками чинності.

У цьому критична відмінність конституційних реформаторів у демократичних країнах і в Україні: перші вирішували питання ефективності держави, другі – власних повноважень та комфорту керування країною. Відповідно кардинально відрізняються і досягнуті результати. Приміром, де Голль, отримавши надзвичайні повноваження і сформувавши, хай на підставах доцільності, а не законності, конституційну комісію, залучив до неї провідних учених і почав вирішувати проблеми.

Запитання та відповіді у творенні Конституції

Формування уряду парламентом призводить до нестабільності уряду? Тож уряд формуватиметься президентом.

Це створює загрозу диктатури, та й Асамблея вимагає зберегти посаду прем’єра і відповідальність уряду перед парламентом? Тож запровадимо інститут «інвеститури» – затвердження парламентом програми уряду, фактично надання Асамблеєю згоди на діяльність саме запропонованого уряду.

У парламенті можуть пригальмовувати важливі законодавчі ініціативи? Тож президент отримає право на його розпуск.

Веде до сваволі президента? Тож заборонимо президенту одноосібно відправляти уряд у відставку, а новий уряд він отримає лише за згоди парламенту; і такої згоди не отримає, доки не призначить прем’єром лідера (чи одного з лідерів) партії, що перемогла на виборах. І так далі.

Оскільки президент визначає кандидатуру прем’єра, від його волі залежить, якому політику з партії, що виграла вибори, він запропонує цю посаду. Це слугує своєрідною пересторогою проти амбіцій партійних політиків.

Натомість порівняна складність притягнення уряду до відповідальності змушує партії свідомо підходити до утворення коаліцій, які формуються ще до виборів, і підтримки вже обраного уряду. Необхідність довготермінового планування і зменшення ролі індивідуальних політиків зміцнило французькі партії, і, хоча вони залишаються одними з найменших у Європі, вони також є одними з найстабільніших.

Адекватні зміни – позитивні результати

До часів V Республіки у Франції партії були радше тимчасовими об’єднаннями амбітних політиків, аніж структурами з метою і засобами її досягнення. Короткий час існування урядів не давав можливості сформувати довготермінову політичну стратегію, а політичні альянси утворювалися і розпадалися на потребу часові.

Натомість чисельна і розгалужена державна бюрократія виробляла адміністративні рішення незалежно від партійності чергового уряду і сформувала численні традиції щодо призначень, просування службою, стосунків із бізнесом і політикою тощо.

Творці V Республіки мали на меті обмежити вплив нестабільних партій на уряд, але в результаті посилили його, зробивши партії вагомим фактором у виробленні й ухваленні рішень. Партії стали більш централізованими, почали планувати стратегію своїх дій та альянсів із іншими. В цілому участь партії у формуванні стабільних урядів перетворила їх із зібрання окремих політиків на організації, чию діяльність міг оцінити і відповідно проголосувати пересічний виборець.

Ефективність запровадженого французами підходу до взаємин між органами влади було визнано у переконливий спосіб, який запозичили творці конституцій інших країн. Так, у конституціях Греції (1975) та Іспанії (1978), прий­нятих після знищення в цих країнах авторитарних режимів, з’явилися розділи, сформульовані подібно до розділу 5 («Про відносини між парламентом і урядом») Конституції Франції 1958 року: «Відносини між Палатою депутатів і урядом» (ст.84–86) і «Про відносини між урядом і Генеральними кортесами» (ст.108–116) відповідно.

Крім власне Франції, запроваджену нею «президентсько-прем’єрську» модель змішаної форми правління прийняли, зокрема, Ірландія, Ісландія, Фінляндія, з 1982 року – Португалія, а після розпаду комуністичної системи – Польща, Румунія, Хорватія.

Небезпеки надто сильного президента

Хоча члени Конституційної комісії в Україні зразка 1995 року і проголошували намір адаптувати до українських умов саме французьку модель, вони допустили перекіс на користь повноважень президента. Право одноосібно звільняти прем’єра, призначати і звільняти міністрів (за поданням цілком залежного від нього прем’єра) робить президента фактично главою над урядом.

Тож ефективність виконавчої влади залежить від того, наскільки професійним менеджером є президент і якість його оточення, наскільки він об’єктивний та схильний чи несхильний до корупції. У постдиктаторських режимах такі умови – надто важкий тягар для представника істеблішменту, сформованого в умовах «первинного накопичення капіталу».

Це, до речі, є однією з причин факту, відзначеного істориками і політологами: крім США, серед президентських республік немає економічно успішних і демократичних країн. А в самих США демократія та ефективність тримаються на традиціях і механізмах, які не відтворюються в інших середовищах.

Підробка французької марки

Тому творці нових (після ІІ Світової війни) і новітніх (після повалення комуністичних режимів) конституцій намагаються віднайти баланс між впливом глави держави, здатним забезпечити послідовне керування виконавчою владою, і контролем з боку парламенту, який привносить у виконавчу владу елементи політичного представництва і відповідальності. Саме тому заслуженої популярності набула адаптована до місцевих умов французька модель.

В Україні конституційна реформа 2004 року виявилася невдалою в тому сенсі, що замість знаходження цього балансу відносин між органами влади має місце інша логіка: як забезпечити утримання при владі Леоніда Кучми та його оточення, насамперед Віктора Медведчука і К°. До того ж опрацювання моделі «на хохлах» могла дати відповідь Владіміру Путіну, чи буде життєздатним сценарій перетворення на вічного канцлера при конституційно ослабленому президенті. Отже, творці проектів, що лягли в основу тексту поправок, проголосованих 8 грудня 2004 року, не звертали уваги на питання ефективності управління, логічності відносин між гілками влади чи збалансування їхніх повноважень. Результати далися взнаки.

Що чіпати і що не чіпати

Натомість конституційна реформа, спрямована на допомогу країні, має дати відповідь на питання «чому не працює те, що не працює, і як змусити це працювати».

Одразу варто застерегти: досягнутий у 1996 році компроміс навколо знакових питань (мова – унітарність – символіка тощо) необхідно попередити. Адже спроба їхнього перегляду означатиме відкриття скриньки Пандори, і всі дискусії навколо Конституції зведуться до гарячих суперечок про вічне.

Так уже було в 1996-му і, зрештою, внаслідок надмірної уваги до знакових питань і ліві, і «націонал-демократи» не змогли привернути серйозної уваги механізму розподілу повноважень між органами влади. Наслідок – президентсько-парламентська модель, залежна від особистості президента.

Тому зміни до Конституції мали би відбуватися у цілком визначених розділах, що стосуються розподілу повноважень між органами державної влади, а також між останніми та органами місцевого самоврядування

Ростислав Павленко, 26 листопада 2010 р.

//tyzhden.ua/Politics/151

«Український Тиждень», 21 листопада 2010 р.

//www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php/20101122154544633

Сергій Грабовський. Уроки свободи від Шарля де Голля

//photo.unian.net/rus/themes/16644/?fp=40

//www.reuters.com/ //gazeta.ua/ru/post/156633

Все обнулилося

Історії властиво повторюватися. Але якщо перший раз сучасники стають очевидцями драми, то вдруге спостерігають фарс

Саме такі закономірності простежуються в поході влади за повноваженнями Кучми. Те, що Конституційний Суд скасує політреформу, стало зрозуміло наприкінці вересня. Віктор Янукович заявив, що «виконає рішення Конституційного Суду». Минулого разу він оголосив щось таке, і КС невдовзі ухвалив своє знамените рішення: регламент Верховної Ради – це практично як Конституція, а отже, коаліція «тушок» легітимна.

Щоправда, речники Банкової й Кабміну натякають на продовження конституційної реформи, зокрема говорять про місцеве самоврядування, запровадження російської як другої державної, подвійне громадянство. В будь-якому разі подальше внесення змін до Конституції передбачає потребу зібрати 300 голосів і красно їм подякувати. Для реалізації цієї мети, вочевидь, і виникла ідея продовжити повноваження парламенту до 2015 року: це може виявитися вагомим аргументом для тих, хто сумнівається.

Що не так?

Ситуація зі скасуванням політреформи дивує. Тільки-но депутати-регіонали спрямували відповідне подання до КС, у суспільстві почали обговорювати сценарії того, що буде після її скасування, нібито це вже факт, що відбувся. Виглядає так, що навіть не розглядалися інші варіанти. Наприклад, що КС пошлеться на свою ж позицію в одній зі справ і відмовиться розглядати конституційність змін до Основного Закону, які вже набрали чинності. Або відфутболить подання назад політикам, спираючись на передбачений порядок внесення змін до Конституції. Мовляв, хочете більше повноважень – майте сміливість змінити Конституцію самі через парламент.

Та, схоже, у суспільстві вже сформувалася думка про нинішній склад Суду: від нього очікували слухняного виконання забаганок виконавчої влади. Що він і зробив. Це перше серйозне застереження, яке може зробити перемогу нинішньої влади над Конституцією Пірровою. З кожним рішенням КС, ухваленим на догоду можновладцям, авторитет і повага до цього органу знижуватимуться. Це означає, що в країні не буде незалежного арбітра, спроможного справедливо вирішити суперечки найвищого рівня і мати достатній авторитет, щоби з його рішенням погодилися всі сторони. У майбутньому це означає, що конфлікти вирішуватимуться в позасудовий спосіб, – і добре, якщо традиційним для України шляхом переговорів. Бо така традиція – це те, від чого нинішня влада прагне відмовитись.

Показова поведінка партнерів Партії регіонів по коаліції. Особливо спікера Литвина і його Народної партії. В 2004 році Литвин завзято проштовхував зміни до Конституції, а потім упродовж п’яти років каденції Віктора Ющенка «принципово» стояв на їх сторожі. А ще зовсім недавно він наполегливо виступав за зміну Конституції саме у Верховній Раді. Але останнім часом його позиція різко змінилася – став чи не найактивнішим прибічником скасування політреформи й торгується лише за одне: аби не зменшили до чотирьох років термін повноважень парламенту (і відповідно його), як це передбачено в редакції Конституції від 1996 року. У театрі абсурду, на який дедалі більше перетворюється українська політика, сприймаються мало не нормою чутки про те, що така зміна позиції відбулася під впливом інформації про можливу роль Литвина в справі Гонгадзе. У демократичній країні посадовець, стосовно якого виникають щонайменші підозри такого ґатунку, мав би подати у відставку. Але в Україні це з розряду фантастики. І нікого, здається, не дивує.

Як нікому не спадає на думку інший поворот сюжету. Оскільки КС визнав, що політреформа-2004 відбулася з порушенням Конституції, то Литвин, який скріпив це рішення своїм підписом, винний у посадовому злочині. І співучасником його стає тодішній президент Кучма, який також завізував цей документ. Однак в Україні такі висновки на відповідному рівні зробити нікому.

Зрештою, скасування політреформи спотворює вибір, зроблений громадянами. Адже обиралися посадові особи з певними повноваженнями, за певної системи політико-правових відносин. Їх зміна у такий брутальний спосіб межує з узурпацією влади. Закономірними в цій ситуації були б дострокові вибори президента й парламенту, що вимагає опозиція (яка знову почала об’єднуватися «за п’ять хвилин до розстрілу»). Однак легко здогадатися, що їх не буде.

Будівництво піраміди

В науково-популярному серіалі ВВС про різновиди кінця світу (джентльменський набір від метеорита до адронного колайдера) рефреном звучить фраза: «Питання не в тому, чи це відбудеться, питання в тому – коли!»

За наслідками для політичної системи, відносин у суспільстві й подальших подій скасування політреформи це справді своєрідний кінець світу. Того світу української політики, який ми знаємо. В якому є принаймні захист від дурня, коли є можливість звести сторони, що конфліктують, за стіл переговорів, а «в полі» примусити не переступати межі, за якими – загроза неконтрольованого насильства, розколу країни чи втрати незалежності. Україна могла б пишатися, що переважну частину рифів перехідного періоду вона минула успішніше за більшість сусідів.

У багатьох країнах Центральної Європи, наприклад, Польщі, Румунії, Болгарії, реставрація старої влади не означала повернення до дореволюційних порядків. Політики отримували свої уроки і намагалися не провокувати народних виступів. Зрештою, це вже після «реставрацій» згадані країни вступили до НАТО і ЄС.

У такому особистому зростанні могла бути історична місія й нинішньої влади – тоді вона мала б шанс справді увійти до історії, а не втрапити у неї. Однак спрацьовує закон історичного детермінізму: політики здатні демонструвати лише той рівень, якого змогли досягнути в особистому розвитку. А з цим у нинішніх українських можновладців проблеми. Вони не уявляють себе без всеосяжної влади, без затикання опозиції і сліпого поклоніння прихильників і водночас перебувають у полоні ілюзій про свою винятковість, а отже, безкарність.

Відтак питання полягало не в тому, чи скасують політреформу, а в тому, коли це станеться. Сталося ще до місцевих виборів...

Віднині неформальний вплив, який має Янукович (арбітр для груп у своєму оточенні), помножено на формальні повноваження. Відбудеться остаточне цементування влади; утвориться піраміда, на вершечку якої перебуватиме одна людина з усіма тими якостями, широко відомими суспільству. Після цього, вочевидь, країною прокотиться хвиля насильницької «тушкизації»: фракції у Верховній Раді та новообраних місцевих радах силою і під тиском заганятимуть у владу. Недарма той-таки Литвин, вправний у вгадуванні бажань старших товаришів, тужить над перспективою отримати «війну», якщо в якихось місцевих радах більшість утвориться не навколо Партії регіонів. Однак після будь-якої війни настає мир, і він може виявитися для зцементованої піраміди не таким уже й стабільним, як очікує влада.

Початок кінця?

У новому світі української політики влада намагатиметься повніше наслідувати російські зразки, проте без нафтогазових доларів такі спроби приречені. Вони не зможуть ані дати більшості громадян належного соціального комфорту, ані достатньою мірою допомогти власному ж бізнесу, особливо зважаючи на активні зазіхання російського капіталу на українську власність. Спроби кинути кістку своїм виборцям – чи у вигляді антиукраїнського закону про мови, чи здійснюючи показові судилища над опозиціонерами – довгочасного ефекту не матимуть. Навпаки, мобілізуватимуть опонентів влади (а їх у країні, навіть за результатами виборів, понад дві третини населення).

А найважливіше – під тиском зсередини посиплеться сама зцементована структура. Скасування політреформи насамперед небезпечне для бізнес-крила Партії регіонів. Причому для всіх його складових: і Ахметов, і Клюєв, і діячі меншого калібру втратять можливість впливати на уряд, смикаючи невидимі ниточки у парламентській залі. Уряд опинився в руках президента. А йому і його найближчому оточенню будуть потрібні гроші на реалізацію проектів. Взяти їх, інакше як у бізнесу, ніде. Тим більше що друзі з єнакіївського дитинства Януковича, які стають дедалі впливовішими, вимагатимуть перерозподілу на свою користь.

До речі, чутки про швидку відставку прем’єра Азарова можуть видатися перебільшеними. Нинішній прем’єр ефективний якраз у визискуванні бізнесу. Тому інформація про те, що йому залишаються лічені дні, яку запускають у ЗМІ його недруги у владному таборі, ризикує так і залишитися на рівні чуток.

Хіба що нового прем’єра підімне під себе група Льовочкіна – Фірташа – Хорошковського, яка стає дедалі впливовішою через доступ безпосередньо до царя. Вона на цьому етапі найбільше виграє від скасування політреформи. Льовочкін ще з часів пізнього Кучми розуміє, що означає вплив на президента з широкими повноваженнями. Але в Януковича немає ані рівня, ані розмаху, ані досвіду Кучми. Тож цілком можливе запаморочення від успіхів – конкуренти з бізнес-крила вже зовсім скоро можуть відчути неприємні наслідки одноосібного впливу президента і його адміністрації на уряд.

Зрештою, роздача з одних рук робить менш потрібними коаліційні розклади. Нинішніх молодших партнерів Партії регіонів, вочевидь, попросять звільнити посади, які вони отримали для формування і збереження коаліції. Прозорливий Литвин уже навіть встиг поскаржитися на зниження мотивації в коаліції.

Усі ці нюанси розширять та урізноманітнять внутрішньовладну опозицію, і в певний момент кількість ображених перейде в якість. Тим більше що нинішнє керівництво країни гальм не має і максимізуватиме свої здобутки тут і тепер, не зважаючи на імена і заслуги тих, хто постраждає. І все це на тлі погіршення ситуації в економіці, зниження рівня життя і активізації різних партій і груп опозиції зовні, яка не може постійно перебувати в стані нокдауну й поступово набиратиме силу.

Наділивши президента царськими повноваженнями, його оточення зробило Януковича й себе відповідальними за все, що відбуватиметься в країні, таким чином загнавши себе й президента в пастку: якщо в країні все піде шкереберть, призначити винними когось зі сторони вже не вдасться. Після скасування політреформи не залишилося причин, які завадили б президентові й Ко «збудувати нову країну» – вся повнота влади в їхніх руках. Відтак, якщо «покращення життя вже сьогодні не відбудеться», влада втратить і ту частину електорату, яка все ще свято вірить в особливу місію Януковича. Після невиконання президентом виборчих обіцянок майбутнє у Партії регіонів буде таким, як у попередніх партій влади: НДП, СДПУ(о) – абсолютна утилізація.

Президент і його оточення ще можуть зберегти обличчя.

По-перше, взяти до відома висновок Конституційного Суду. Вносити законодавчі зміни до Конституції лише після їхнього громадського обговорення і на основі компромісу з опозиційними силами (як це було в 2004 році).

По-друге, не імітувати громадського обговорення важливих рішень (як-от проектів Податкового чи Трудового кодексів), а проводити їх відкрито, звітуючи про прийняті зміни.

По-третє, відмовитися від відверто провокативних ходів на кшталт проштовхування закону про мови.

Така політика приведе Партію регіонів до цілком очікуваної поразки на виборах. Але відмовившись цементуватися зараз, вона має шанс зберегтися в українській політиці на десятиліття. Все це на межі фантастики. Але через три роки такий сценарій може видатися єдиною альтернативою війні всередині нинішньої влади – під тиском громадського невдоволення. Зараз ще не пізно змінити курс. Однак улюбленим інструментом українських політиків, на жаль, залишаються граблі, тож спостерігатимемо за фарсом, який натхненно виконують можновладці.

Ростислав Павленко,

08 жовтня 2010 р.

//tyzhden.ua/Publication/7288

ГРУПИ ВПЛИВУ ВСЕРЕДИНІ ПР ПІСЛЯ СКАСУВАННЯ ПОЛІТРЕФОРМИ