середа, 24 листопада 2010 р.

Уроки свободи від Шарля де Голля


Свита Януковича порівнює його з генералом Де Голем. Спробуємо порівняти і ми

Не так давно добре відомий широкому загалові шоумен, а за сумісництвом голова Держкомпідприємництва Михайло Бродський на "Свободі слова" телеканалу ICTV порівняв Віктора Януковича з генералом Шарлем де Голлем. Мовляв, Франція у кризовій ситуації свого часу віддала всю владу генералові, і не прогадала. Бо демократія і свобода – це, звичайно, гарні речі, але порядок, навіть авторитарний, – це значно краще.

Звісно, порівняння бойового генерала й аристократа за походженням та вихованням з персонажем зовсім іншого, м’яко кажучи, ґатунку – це щось несусвітне, але справа навіть не в цьому. А в тім, що генерал де Голль якраз і діяв в ім’я свободи та демократії, не ототожнюючи водночас їх із хаосом і беручи всю повноту відповідальності за здійснені владою рішення на себе.

А ще справа в тому, що ювілей Шарля де Голля в Україні не помітили. Можливо, тому, що він збігся із акцією протесту підприємців, а водночас і з Днем Свободи. Тим часом саме в плані відданості свободі уроки де Голля надзвичайно актуальні для сьогоднішньої України.

Майбутній лідер Руху Опору та президент Французької республіки, визнаний нашими сучасниками найвизначнішим французом усіх часів, народився 120 років тому, 22 листопада 1890 року в аристократичній родині. Здобувши гарну військову освіту, Шарль де Голль з честю воював у Першу світову війну, дослужившись до капітана. Два роки на фронті, два поранення, потім третє (у грандіозній битві за Верден), його залишили на полі бою, вважаючи мертвим, але він вижив та потрапив у полон. П’ять спроб утечі за два роки полону – непоганий послужний список, чи не так?

Між двома світовими війнами він, з одного боку, робить звичайну офіцерську кар’єру, дослужившись до полковника, з іншого боку – розмірковує, яким чином гарантувати Франції незалежність та свободу. Його теоретичні праці присвячені новим принципам ведення воєнних операцій, їх вивчають, до його думки прислухаються... але, за іронією історії, у нацистській Німеччині та більшовицькому СРСР, але не у власній країні.

У 1940 році, коли французькі війська відступають, а то і просто тікають від німецьких "панцерів", теоретик танкової війни стає практиком. "Ми були інформовані про присутність 4-ї бронетанкової дивізії генерала де Голля, котрий давав про себе знати с 16 травня... Де Голль не ухилявся від боїв і з декількома окремими танками 19 травня прорвався на відстань двох кілометрів від мого командного пункту... Я пережив декілька годин непевності". Це визнання Гейнца Гудеріана дорого коштує. Єдина помилка у "танкового Гейнца" – де Голль тоді ще був полковником. Звання бригадного генерала він одержав наприкінці травня якраз за організацію двох контрударів у фланги німецьким танковим корпусам.

А невдовзі кадровий військовик стає політиком. І за яких обставин! Франція, на чолі якої після падіння демократичного уряду стає герой минулої війни маршал Петен, визнає себе переможеною, підписує перемир’я з Німеччиною і перетворюється на фактичну союзницю нацистів. Генерал де Голль вилітає до Британії, збирає групу однодумців і проголошує на весь світ: ми не склали зброї! 18 червня 1940 року зі студії ВВС у Лондоні він зачитує історичну відозву до співвітчизників: "Франція програла битву, але вона не програла війну! Нічого не втрачено, тому що ця війна – світова. Настане день, коли Франція поверне собі свободу і велич... Ось чому я, генерал де Голль, звертаюся до всіх французів із закликом об’єднатися навколо мене в ім’я дії, самопожертви і надії. Що б не трапилося, полум’я французького Опору не повинно згаснути, і воно не згасне".

Формально-юридично з цього моменту генерал де Голль ставав зрадником. Він не просто відмовився підкоритися законним президенту та уряду – він закликав усіх французів до боротьби проти них. Ба більше: він створив й очолив комітет "Вільна Франція", який очолив цю боротьбу і де-факто скоро перетворився на паралельний уряд, якому підпорядковувалися не тільки емігранти, але і підпільні сили, і переважне число французьких колоній. За те, хто контролюватиме останні, розгорнулася неабияка боротьба з урядом Петена, яка часом виливалася у збройні сутички, хоча де Голль усіляко намагався уникнути ситуацій, коли французи воювали б із французами.

Уже в цей час виявили себе сильні риси де Голля як політика: прагнення об’єднати на принциповій основі боротьби за свободу Франції всі основні політичні сили, від комуністів до роялістів, та вміння збирати навколо себе знаних інтелектуалів і дослухатися до їхньої думки. Останні поміж себе звали генерала Символом (саме так, з великої літери) – бо він і справді був символом боротьби за вільну Францію.

Урешті-решт де Голлеві та його команді вдалося в основному подолати розкол у країні, згуртувати націю в боротьбі проти нацизму. Вдалося йому й інше, не менш складне завдання: змусити союзників приймати його особисто та Рух Опору всерйоз і вважати Францію не переможеною жертвою Гітлера, а рівноправним учасником світової війни, великою державою. З Британією було простіше: Черчилль офіційно визнав де Голля "очільником усіх вільних французів" 28 червня 1940 року. З американцями було значно складніше. Після висадки в Північній Африці у листопаді 1942 року вони сформували там адміністрацію з недавніх колабораціоністів на чолі з генералом Анрі Жиро. Це викликає розкол серед французьких політиків. Та за деякий час підпільні організації самої Франції заявили про беззастережну підтримку саме де Голля та його соратників. Відтак 3 червня 1943 року формується Французький комітет національного визволення, на чолі якого на рівних стають де Голль і Жиро, але більшість у якому отримують голлісти. Проте США й далі вважають де Голля "самозванцем" і збираються після висадки у Нормандії встановити на французькій території свою адміністрацію "до виборів законних органів влади". Та де Голль ламає ці плани, звернувшись по радіо безпосередньо до французького народу і наголосивши, що єдиною законною владою будуть представники Комітету. Це був колосальний ризик: за умов війни через голову військового командування союзників апелювати до співвітчизників і стверджувати свою політичну лінію. Проте саме такий стиль політики де Голля знайшов підтримку французів, і США відступили...

А коли влітку 1944 року був звільнений Париж, генерал очолює Тимчасовий уряд республіки; за півторарічне перебування на цій посаді йому вдалося – поки що тільки номінально – повернути Францію до числа великих держав та забезпечити проведення виборів до Установчих зборів. Проте ці Збори виявилися неспроможними на конструктивні дії, можливо, тому, що їхньою найбільшою фракцією були комуністи. Й у січні 1946 року де Голль іде у відставку з посади прем’єра, не відмовившись, утім, від політичної діяльності. Він створює й очолює "Об’єднання французького народу", головними цілями якого є ствердження вільнолюбних традицій Руху Опору, а відтак боротьба одночасно на два фронти: проти гегемоністських устремлінь США і проти загрози встановлення комуністичної диктатури.

Проте "Об’єднання французького народу", домігшись істотних успіхів на парламентських та муніципальних виборах, невдовзі загрузло у "мишачій боротьбі" у стінах Національних зборів та в намаганнях перевершити своїми популістськими обіцянки комуністів та праворадикалів. І 6 травня 1953 року генерал розпускає свою партію: крок, на який здатен не кожен політик. Утім, це відбувається вже по смерті Сталіна, коли зникає безпосередня загроза "комунізації" Франції й підпорядкування її волі Кремля.

П’ять років по тому генерал проводить за роботою над воєнними мемуарами і над обдумуванням долі держави. Його висновок однозначний: "Наша країна перед лицем інших країн повинна прагнути до великих цілей і ні перед чим не схилятися, бо в останньому випадку вона може опинитися у смертельній небезпеці". Ця небезпека нависла над Францією 1958 року: тривала колоніальна війна в Алжирі, відсутність дієздатного уряду, політичний хаос, нарешті, тяжка економічна криза. 10 травня розпочинається військовий заколот: генерали, які командують півмільйонним військом на території Алжиру, та місцеві неонацисти виступають проти "прогнилої демократії" і вимагають... передати всю владу генералу де Голлю. Водночас – але із зовсім іншою мотивацією – цього прагнуть і центристські партії, і помірковані соціалісти. Відтак 1 червня Національні збори призначають де Голля главою уряду з надзвичайними повноваженнями. Генерал різко засуджує "режим партій", принцип парламентського правління як неспроможний упоратися з наболілими проблемами – і через чотири місяці виносить на референдум проект нової Конституції, яка надає широкі повноваження главі держави, і водночас залишає в силі відповідальність уряду перед парламентом. 79% виборців кажуть "так" – це був прямий вотум народної довіри. А 21 грудня 1958 року генерала де Голля обирають президентом Французької республіки.

Сподівання військових та неонацистів на генерала виявилися даремними: він встановив жорсткий контроль за армією, а потім рішуче надав незалежність майже всім французьким колоніям, в тому числі й Алжиру. П’ятнадцять замахів на життя президента Франції – такою була відповідь "ультра". Проте рішучості щодо ліквідації колоніальної імперії він не втратив: "Немає нічого дивного в тому, що відчуваєш ностальгію за імперією, - зазначав де Голль. –  Так само можна сумувати за м’якістю світла, яке колись випромінювали лампи на олії, за колишньою розкішшю вітрильного флоту, за чарівною, але вже неіснуючою можливістю проїхатися в запряженому кіньми екіпажі. Але ж не буває успішної політики, що йде врозріз із реальністю". Це слова справді мудрого державного діяча, який дбає про країну і виходить із певних принципів – на відміну від політиканів, котрі дбають лише про майбутні вибори, популістів за визначенням і кон’юнктурників за покликанням.

"Політика – надто серйозна справа, щоб довіряти її політикам", - любив повторювати генерал, маючи на увазі, що він сам ніколи не був "чистим" політиком". Проте влада для де Голля ніколи не була самоціллю, вона була лише засобом – не досягнення особистого благополуччя, а виконання своєї суспільної місії. І говорячи: "Завжди обирайте найскладніший шлях – там ви не зустрінете конкурентів", - він знов-таки мав на увазі передусім себе, але не тільки себе. Де Голль був справді затребуваний часом і небезпідставно вважав себе непересічною постаттю. Проте Франції ніколи не загрожував де Голль-диктатор – попри відчутні честолюбство й владність генерала.

Десятиліття президентства де Голля – це час, коли Франції вдалося вийти із глибокої економічної кризи, ствердити себе як повноправного суб’єкта великої політики та замінити невдячну роль колонізатора на місію визнаного лідера франкофонної спільноти вільних націй. Це був час конституювання сучасної французької моделі демократії, коли партії істотно зменшили частку популізму у своїх програмах, коли уряди формувалися із компетентних та відповідальних менеджерів і за участю інтелектуалів, коли найважливіші питання державного життя вирішував сам народ шляхом референдумів, що їх регулярно ініціював президент. Зрештою, це був час формування об’єднаної Європи; де Голль був послідовним прихильником руху в цьому напрямі, але тільки за принципом "Європа батьківщин", а не як наднаціонального союзу без виразного і водночас розмаїтого лиця.

Звичайно, далеко не всі процеси розвивалися найліпшим чином, що врешті-решт і вилилося у студентські заворушення травня 1968 року, у масові акції профспілок й істотну активізацію компартії. Студенти були, безумовно, щирими у своєму радикалізмі, але їх намагалися використати цинічні і безпринципні політики. Франція почула попередження де Голля: насувається комуністична диктатура – і на парламентських виборах 1969 року його партія перемогла з величезною перевагою.

Але сам генерал, уперше програвши черговий референдум, на який була винесена нестандартна ідея: перетворити Сенат – верхню палату парламенту – на соціально-економічний орган, який представляв би інтереси підприємців та профспілок, пішов у відставку. Це сталося 28 квітня 1969 року.

Минуло півтора роки, і де Голля не стало. "Француженки, французи. Помер генерал де Голль. Франція овдовіла", - так звернувся 9 листопада 1970 року до нації новий президент, близький друг і соратник генерала Жорж Помпіду. На месі в соборі Паризької Богоматері вшанувати пам’ять де Голля зібралися керівники 84 держав. Самі ж скромні, вільні від пишнот похорони пройшли у Коломбе, невеличкому маєтку у Шампані, який належав генералові і де він жив тоді, коли його не закликала до державницької діяльності Франція. Згідно із заповітом де Голля, на похоронах були присутні тільки найближчі родичі та товариші по Руху Опору.

Сергій Грабовський, 24 листопада 2010 р.
//tyzhden.ua/Publication/7586

Немає коментарів: