Повернемо Україну народу!

Відкрите звернення до

Українського народу,

Президента України Віктора Ющенка,

Верховної Ради України, народних депутатів,

Кабінету Міністрів України,

політичних партій і громадських організацій

Новітня суспільно-політична історія України, починаючи зі здобуття Незалежності у 1991-му році і дотепер, доводить, що попри декларовані у чинній Конституції цивілізовані принципи і гарантії, попри "демократичну" риторику владців і різнокольорових політичних сил, політичну практику продовжує визначати радянсько-візантійська традиція, базована на непрозорості державних та правових процесів, відчуженості влади від народу, позаправових методах вирішення питань.

Другим чинником у цьому контексті є домінація особистих і кланових інтересів політиків та політичних сил над інтересами національними.

Все це становить пряму і очевидну загрозу для розвитку України як правової, демократичної європейської держави, для становлення громадянського суспільства, для майбутнього Українського народу.

На жаль, слід констатувати, що владці і політики мають серйозні проблеми з вмінням домовлятися між собою заради суспільно-важливого результату, а вузьке розуміння поточної доцільности нерідко превалює над державними інтересами та втілюється у способи, далекі від правових і демократичних.

Не заперечуючи можливу наявність у провідних сучасних політиків та очолюваних ними сил добрих намірів, ми змушені нагадати про те, куди саме веде викладена з таких намірів бруківка, якщо наміри не супроводжуються відповідними діями – розумними, послідовними, відповідальними. На наше переконання, реальний Український прорив є засадничо неможливим без широкої, вирішальної участи громадськості у виробленні державних політик на всіх рівнях, а найперше – у виробленні цивілізованих правил політичної конкуренції, ефективного механізму перетворення суспільного інтересу на державні рішення та запровадження відповідальності влади і політикуму перед народом-сувереном. Ми також переконані, що чесні українські політики, керуючись національним інтересом, не можуть не прагнути того самого.

Розпочатий в Україні конституційний процес, що має увінчатися набранням чинності новою Конституцією, характеризується непрозорістю процедур, взаємовиключною різновекторністю підходів і прагнень суб'єктів, фактичним ігноруванням волі найголовнішого суб'єкта – Українського народу. Існує реальна ймовірність того, що за таких умов спроби "силового" впровадження волі однієї чи кількох політичних сторін призведе не до конструктиву і торжества Права, а до нового протистояння, конфліктів, безладу та перманентних криз.

Враховуючи викладене, ми вважаємо, що демократичний, легітимний, ефективний конституційний процес в Україні є неможливим без реального впливу громадськості, а політичні гравці мають бути в тому безумовно зацікавлені, адже саме в такому разі і лише в такому разі можна буде говорити про легітимність кінцевого продукту – нової Конституції України, її визнання народом і, відтак – ефективність у регулюванні суспільних відносин заради поступу країни.

Ми впевнені також, що новий Основний Закон має бути прийнято до закінчення повноважень чинного Президента, що дозволить розпочати нову президентську каденцію як якісно новий етап політико-правових взаємовідносин.

Відтак – ми закликаємо найвищих посадових осіб та органів державної влади, парламентських політичних партій та народних депутатів вжити негайних заходів для прийняття законодавчого акту про скликання конституанти – Конституційної Асамблеї як єдиного представницького органу, який, будучи всенародно обраним за прозорою процедурою, має здійснити в Україні установчу владу – схвалити нову Конституцію України.

Ми також закликаємо громадські організації, політичні партії, всіх громадян України всіма наявними способами вимагати цього від влади і політиків, а Громадську асамблею України, що відбудеться у Києві 21-го червня цього року – прийняти відповідну резолюцію і вжити практичних заходів на її виконання.

Інший шлях для політиків – шлях до остаточної втрати довіри і підтримки та, як результат, до поразки. Інший шлях для народу - це шлях, рано чи пізно, на новий Майдан.

Повернемо Україну народу!

Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи, м.Харків,

Віктор Гарбар, ГІМЦ "Всесвіт" - ВГО Альянс "Майдан", м.Харків,

Олександр Попов, аналітик, м.Київ,

Ярослав Сватко, м.Львів,

Олександр Северин, к.ю.н., Київ,

Володимир Ханас, ВГО Альянс "Майдан", Тернопіль,

Костянтин Чекотун, канд. фіз.-мат. наук, м.Київ,

Людмила Ямщикова, ПП, ВГО "Альянс "Майдан", м.Одеса

29.04.2008

//seagull.org.ua/?p=1504

//blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/482943bbce2cb/view_print/

//www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_petit&key=1209493277&first=1209493277&last=1194124919

14.05.2014 Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу теперішньої кризи та в зв’язку з проведенням круглого столу національної єдності

05.07.2012 Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу подій навколо ухвалення законопроекту №9073 

22.03.2012 IV Форум Громадянської Асамблеї України «Криза демократії в Україні. Позиції громадянського суспільства». Громадянська Конституційна Асамблея 

18.03.2012 Положення про Громадянську Конституційну Асамблею (проект) 

23.02.2012 Громадянська Асамблея України закликає надати право писати Конституцію народу 

01.02.2012 Заява Оргкомітету Громадянської Асамблеї України з приводу Указу Президента України про Питання формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї 

29.12.2009 Проект Закону України Про порядок підготовки і затвердження нової редакції Конституції України 

09.04.2009 Резолюція ГАУ 2009: Дія громадянського суспільства в умовах державної кризи 

21.06.2008 Резолюція ГАУ 2008: Нова Конституція: позиції громадянського суспільства 

24.07.2007 Резолюція ГАУ 2007: Політична криза: позиції громадянського суспільства

//vgolos.com.ua/politic/6680.html

Концепція нової Конституції України (проект Марини Ставнійчук) 2008

Члени Національної конституційної ради отримали проект концепції нової Конституції України, напрацьований робочою групою під керівництвом Марини Ставнійчук. Перший етап роботи Національної конституційної ради завершено.

24 квітня 2008 року

//www.unian.ua/news/248201-proekt-kontseptsiji-novoji-konstitutsiji-povniy-tekst.html

Проект Концепції внесення змін до Конституції України (Марини Ставнійчук, доопрацьований) 2014 

Проект Концепції внесення змін до Конституції України (Леоніда Кравчука, взятий за основу) 2013 

Конституція Леоніда Кравчука (проект опублікований у пресі 26 жовтня) 1993 

Конституція Леоніда Кравчука (варіант однопалатних зборів, проект винесений на всенародне обговорення) 1992 

Конституція Леоніда Кравчука (проект винесений на всенародне обговорення) 1992 

Концепція нової Конституції України (Леоніда Кравчука) 1991 

Постанова Президії Верховної Ради Української РСР Про проведення республіканської науково-практичної конференції на тему «Концепція і принципи нової Конституції Української РСР» (склад оргкомітету) 1991

Рішення Конституційного Суду України (справа про мову судочинства) 2008

Конституційний Суд;

Рішення від 22.04.2008 № 8-рп/2008

Документ v008p710-08, чинний, поточна редакція -

Прийняття від 22.04.2008

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням 52 народних

депутатів України та за конституційним поданням

Верховної Ради Автономної Республіки Крим щодо

відповідності Конституції України (конституційності)

статті 15 Кодексу адміністративного судочинства

України, статті 7 Цивільного процесуального

кодексу України (справа про мову судочинства)

м. Київ Справа N 1-18/2008

22 квітня 2008 року

N 8-рп/2008

Конституційний Суд України у складі суддів:

Стрижака Андрія Андрійовича - головуючого,

Бринцева Василя Дмитровича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Джуня В'ячеслава Васильовича,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Домбровського Івана Петровича,

Кампа Володимира Михайловича - доповідача,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Мачужак Ярослави Василівни,

Овчаренка В'ячеслава Андрійовича,

Стецюка Петра Богдановича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 52 народних депутатів України та за конституційним поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року N 2747-IV (2747-15) (Відомості Верховної Ради України, 2005 р., N 35-36, N 37, ст. 446), статті 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року N 1618-IV (1618-15) (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., N 40-41, N 42, ст. 492).

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) стали конституційні подання 52 народних депутатів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Підставою для розгляду справи згідно зі статтями 71, 82 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) є наявність спору щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15), статті 7 Цивільного процесуального кодексу України (1618-15).

Заслухавши суддю-доповідача Кампа В.М. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

установив:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - 52 народних депутати України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційними), положення статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (далі - КАС України), статті 7 Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) (далі - ЦПК України).

Автори клопотання вважають, що Верховна Рада України, прийнявши статтю 15 КАС України (2747-15) і статтю 7 ЦПК України (1618-15) (далі - Кодекси) та закріпивши здійснення судочинства державною мовою, порушила положення статей 10, 22 Конституції України (254к/96-ВР), що призвело до зміни мовного режиму діяльності судів України і звуження існуючого змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина.

2. Суб'єкт права на конституційне подання - Верховна Рада Автономної Республіки Крим - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання щодо конституційності статті 7 ЦПК України (1618-15).

Обґрунтовуючи свою позицію, Верховна Рада Автономної Республіки Крим зазначає, що Верховна Рада України, прийнявши статтю 7 ЦПК України (1618-15) та закріпивши здійснення судочинства і складання судових документів державною мовою, порушила статті 3, 10, 21, 22, 24, 64 Конституції України (254к/96-ВР), звузивши конституційні права і свободи людини і громадянина, встановлені Конституцією України (254к/96-ВР), Конституцією Автономної Республіки Крим (rb239k002-98), Цивільним процесуальним кодексом України (1501-06, 1502-06, 1503-06), затвердженим Законом Української РСР (1500-06) від 18 липня 1963 року (далі - ЦПК України 1963 року), іншими нормативними актами, а також міжнародними договорами.

3. Ухвалою Конституційного Суду України від 12 лютого 2008 року N 13-уп/2008 конституційні провадження у справах за конституційними поданнями 52 народних депутатів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим об'єднано в одне конституційне провадження.

4. Свою позицію щодо конституційності оспорюваних положень Кодексів (2747-15, 1618-15) висловили Президент України, Кабінет Міністрів України, Державний комітет України у справах національностей та релігій, Академія суддів України, Національна академія прокуратури України, Інститут української мови НАН України, Інститут соціології НАН України, Інститут психології імені Г.С. Костюка АПН України, Донецький національний університет, Закарпатський державний університет (місто Ужгород), Маріупольський державний гуманітарний університет, Міжнародний гуманітарний університет (місто Одеса).

5. Конституційний Суд України, вирішуючи питання щодо конституційності оспорюваних положень Кодексів (2747-15, 1618-15), виходить з такого.

5.1. Конституція України (254к/96-ВР) визначає, що державною мовою в Україні є українська мова (частина перша статті 10). Статус української мови як державної є складовою конституційного ладу держави нарівні з її територією, столицею, державними символами.

За правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною в пункті 3 мотивувальної частини Рішенні від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99 (v010p710-99) (справа про застосування української мови) під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. До такої сфери належить діяльність органів судової влади.

Відповідно до статті 124 Конституції України (254к/96-ВР) Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції здійснюють правосуддя, яке стосується конституційного, адміністративного, господарського, кримінального та цивільного судочинства. Ці види судочинства є процесуальними формами правосуддя та охоплюють порядок звернення до суду, процедуру розгляду судом справи та ухвалення судового рішення.

Суди реалізують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян щодо використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють, відповідно до Конституції (254к/96-ВР) і законів України.

Таким чином, Основним Законом України (254к/96-ВР) закладено конституційні основи для використання української мови як мови судочинства та одночасно гарантовано рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою.

5.2. Відповідно до частини п'ятої статті 10 та пункту 4 частини першої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР) порядок застосування мов визначається виключно законами України.

Офіційне застосування державної мови в адміністративному і цивільному судочинстві врегульовано Законом України "Про судоустрій України" (3018-14) (частина перша статті 10), а також оспорюваними статтями Кодексів (2747-15, 1618-15). Державною мовою здійснюються ведення судового процесу, складання судових документів та інші процесуальні дії і відносини, що встановлюються між судом та іншими суб'єктами на всіх стадіях розгляду і вирішення адміністративних та цивільних справ.

Кодекси (2747-15, 1618-15) гарантують громадянам, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, право користуватися в судовому процесі їх рідною мовою або мовою, якою вони володіють (частина друга статті 15 КАС України (2747-15), частина друга статті 7 ЦПК України) (1618-15).

Отже, законодавче регулювання мови судочинства та зазначеного права громадян є необхідною умовою належного застосування мов у адміністративному і цивільному судочинстві.

6. Зі змісту конституційних подань випливає, що їх автори порушують питання щодо відповідності положень статті 15 КАС України (2747-15), статті 7 ЦПК України (1618-15) частині другій статті 3, частинам третій, п'ятій статті 10, статті 21, частині третій статті 22, частинам першій, другій статті 24, частині першій статті 64 Конституції України (254к/96-ВР).

На підставі системного аналізу Конституційний Суд України дійшов висновку, що зазначені положення Кодексів (2747-15, 1618-15) відповідають Конституції України (254к/96-ВР). При цьому Конституційний Суд України виходить з таких правових позицій.

6.1. Автори клопотань стверджують, що оспорювані статті Кодексів (2747-15, 1618-15) суперечать частинам третій, п'ятій статті 10 Конституції України (254к/96-ВР), згідно з якими "в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України; застосування мов в Україні гарантується Конституцією України (254к/96-ВР) та визначається законом". На їхню думку, порушуючи права громадян, передбачені статтею 10 Конституції України (254к/96-ВР), стаття 15 КАС України (2747-15), стаття 7 ЦПК України (1618-15) змінили мовний режим діяльності судів.

Відповідно до Кодексів (2747-15, 1618-15) адміністративне та цивільне судочинство здійснюється державною мовою, цією мовою також складаються судові документи (частини перша, третя статті 15 КАС України (2747-15) та частини перша, третя статті 7 ЦПК України) (1618-15). Це жодним чином не обмежує права громадян, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, оскільки частина третя статті 10 Конституції України (254к/96-ВР) гарантує їм право користуватися у судовому процесі російською, іншими мовами національних меншин України. Крім того, Конституція України (254к/96-ВР) не допускає надання переваг громадянам за мовною ознакою. Гарантування в адміністративному та цивільному судочинстві використання російської та інших мов національних меншин України цілком узгоджується з Європейською хартією регіональних мов або мов меншин (994_014), ратифікованою Законом України від 15 травня 2003 року N 802-IV (802-15).

Що стосується адміністративного та цивільного судочинства в Автономній Республіці Крим, то воно здійснюється судами, які належать до єдиної системи судів України (частина п'ята статті 136 Конституції України) (254к/96-ВР).

Таким чином, положення статті 15 КАС України (2747-15), статті 7 ЦПК України (1618-15) відповідають положенням частин третьої, п'ятої статті 10 Конституції України (254к/96-ВР) (є конституційними).

6.2. Автори конституційних подань, посилаючись на частину третю статті 22 Конституції України (254к/96-ВР), наголошують на тому, що з набуттям чинності Кодексами (2747-15, 1618-15) відбулося звуження змісту і обсягу прав людини, оскільки за ЦПК України (1501-06, 1502-06, 1503-06) 1963 року цивільне судочинство могло провадитися "українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості".

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005 (v008p710-05) (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання) звуження змісту існуючих прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей громадянина. Звуження обсягу існуючих прав і свобод означає зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод громадян.

Зміст частини другої статті 7 ЦПК України (1618-15) стосовно надання особам, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, права користуватися у судовому процесі рідною мовою або мовою, якою вони володіють, не зазнав змін порівняно зі змістом частини другої статті 9 ЦПК України (1501-06, 1502-06, 1503-06 ) 1963 року. Оспорювані положення ЦПК України (1618-15) відтворюють існуючі до його прийняття змістовні характеристики прав осіб, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою у судовому процесі. Тобто ці положення не звужують конституційних прав і свобод людини і громадянина та не обмежують права учасників процесу щодо користування рідною мовою або мовою, якою вони володіють.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення статті 15 КАС України (2747-15), статті 7 ЦПК України (1618-15) відповідають приписам частини третьої статті 22 Конституції України (254к/96-ВР) (є конституційними).

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України (254к/96-ВР), статтями 13, 39, 40, 51, 63, 65, 67, 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР), Конституційний Суд України

вирішив:

1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є конституційними), положення:

- статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року N 2747-IV (2747-15);

- статті 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року N 1618-IV (1618-15).

2. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

____________
//zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v008p710-08

Жива тканина Конституції

Як на мене, Конституція 1996 року несла у собі значний потенціал. Вона була першою реальною Конституцією, яка відображала справді основні прагнення українського народу. Проте з часом відбулися зміни – доповнення її тексту (в 2004 році), поглиблення розуміння (завдяки рішенням Конституційного Суду), зрештою, почали даватися взнаки певні системні диспропорції, які бувають у кожному живому документі. Це нормальне явище і для Європи, і для нашої держави, коли йде процес переосмислення тих чи інших положень, усвідомлення суті термінів, які, на перший погляд, були добре знайомі, а виявилося, що мають різні варіанти тлумачення.

Напередодні прийняття чинної української Конституції Венеціанська комісія доволі високо оцінила її проект. Фахівці, не тільки українські, але й зарубіжні, з великою повагою поставилися до тої роботи, яка була проведена українськими законодавцями. Проте минув час, і стало очевидно, що Конституція не виконує деяких функцій, які самі ж її автори вважають за потрібне переосмислити.

Варто усвідомити важливу річ: сучасний конституціоналізм будується на таких засадах, як розподіл влади, верховенство права, конституційні права й свободи – захищені й реально гарантовані державою. Проте у нас трапилося так, що ми запозичили із Заходу чимало передових технологій – правових, конституційних, які не відповідають нашій дійсності.

Наприклад, коли йдеться про верховенство права, фундаментальний для Західної Європи принцип, то він має дещо іншу соціальну, політичну, правову природу, ніж та, яку ми у нього зазвичай вкладаємо. У нас відбулася, так би мовити, механічна заміна певних понять, – ми зберегли назви, але почали наново ці терміни переосмислювати. Поняття, саме явище конституційного верховенства права, було сформоване на базі англосаксонської правової системи. Вона формувалася понад 800 років і за основне джерело права має судовий прецедент. Іншими словами, право створюють суди.

З іншого боку, в результаті багатовікового розвитку постала теорія, яка каже, що верховенство права – це система принципів, напрацьованих самим політичним суспільством системи. Одним із елементів цього принципу є те, що право творить парламент, отож жоден закон не може бути неправовим. Англосаксонська система не передбачає наявності Конституційного Суду, бо a priori парламент настільки фахово підходить до різних питань, настільки повноцінно розглядає і врегульовує їх, що годі й уявити, що він може помилитися при прийнятті закону. Водночас ця модель передбачає, що член парламенту не може, наприклад, критикувати судове рішення. Згадаймо, що у нас, в Україні, кожен депутат, навіть місцевого рівня, має за честь кинути декілька негарних реплік у бік судової влади.

Таким чином, принцип верховенства права на ділі передбачає, що практично ніхто за визначенням не може приймати актів, які суперечать Конституції. І ще один цікавий нюанс – англосаксонська Конституція є насправді не єдиним документом, а системою правових актів, системою звичаїв, традицій, які напрацьовані упродовж сотень років. А коли ми запозичили цей принцип, то ми хотіли так само з повагою ставитися до права, але у нас не завжди ефективно спрацьовує судова система, принаймні відсутня довіра до неї значної частини суспільства, що дуже шкодить реальному верховенству права.

Інший аспект проблеми – нормальний процес становлення парламентаризму як елементу утвердження в Україні демократії. Триває процес самоусвідомлення парламенту, який поводить себе як представницький орган. З точки зору теорії конституційного права, постає запитання, а що ж таке парламент? Одні називають його органом законодавчої влади, інші – представницьким органом. Суть проблеми – у переосмисленні взаємовідносин, які виникають між владами, розподіл яких було зафіксовано понад два століття тому у Французькій та Американській Конституціях. Адже в ідеалі парламент мав би бути органом установчої влади.

Таким чином, змінюється суспільство – змінюється і держава. Реформа ніколи останньою не буває, як і війна, тобто одна закінчується, минає певний час, проходять зміни, переусвідомлення, переоцінка набутих надбань, і знову виникають проблеми, які треба вирішувати.

Цікавим досвідом може бути Франція: за період після 1789 року там змінилися 22 політичних режими. За той період були прийняті 17 Конституцій. Тобто, Конституція виконує функцію захисту права від грубого втручання суспільства, а водночас гарантує суспільству рівне ставлення з боку права, є своєрідним буфером між суспільством і державою. Держава видозмінюється, міняється її функції – міняються й повноваження органів державної влади.

Оскільки наша держава молода, і триває процес її становлення, то звісно проходить і процес уточнення функцій. Водночас запроваджують якісь нові владні структури, стається і переоцінка ефективності дієвості тої чи іншої з них.

Еластична Конституція може виконувати свою функцію для різних політичних спільнот. Погляньмо на Конституцію США, – за 200 років вона не змінилася, маємо лише 27 поправок, які вносилися упродовж 200 років в процесі розвитку суспільства. Але в тих державах, де Конституція не займає такої еластичної позиції щодо суспільства, вона потребує змін. І тут велика роль очевидно припадає на ті органи влади, які повинні адаптувати Конституцію до потреб суспільства. Як показує практика, такими органами можуть стати органи конституційної юстиції: це може бути й Конституційний Суд, як у США, де вживають термін "жива Конституція": Окремі положення він час від часу переглядає, як це було із славнозвісним "сухим законом", запровадженим у формі поправки до Конституції, а відтак відмінений, коли саме суспільство переглянуло певні позиції правового регулювання.

В Європі інструментом адаптації конституційної норми є зазвичай Конституційний Суд, у Великобританії – суди вищого рівня, які приймають прецеденти, завдяки яким розвивають бачення Конституції.

Повернуся до уже згаданого поняття установчої влади. Взагалі-то, на принцип розподілу влади можна поглянути з іншого боку, аніж це зазвичай роблять, коли у руслі концепції Монтеск’є говорять про виконавчу, законодавчу і судову владу. Коли ми засновуємося на фундаментальному принципі про те, що джерелом влади є народ, то бачимо, що насправді існує єдина публічна влада – влада народу. Вона поділяється на три сектори: установчу владу, державну владу і самоврядну владу. Цей поділ, до речі, зафіксовано в Конституції, яку ми не надто уважно читаємо чи не до решти розуміємо. Річ у тому, що в нас тривав процес апробації, – ми запровадили модель, а тепер спостерігаємо, як вони працює на нас. Ще раз наголошу: установча влада – це влада народу.

Народ, згідно з нашою Конституцією, є носієм влади. Він вправі приймати Конституцію, саме він формує засади конституційного ладу. За нашою Конституцією Україна є суверенною, демократичною державою, в ній чинний принцип розподілу влади, визначена одна державна мова. Ці засади конституційного ладу визначають державу як таку.

Але народ як носій влади виступає її джерелом, а водночас цю владу здійснює через свої установчі органи, – саме таким органом є парламент. Виявляється, парламент, будучи органом державної влади, працює в двох іпостасях, адже він фактично є представницьким органом народу. Нагадаю про рішення Конституційного Суду, яке зафіксувало, що Конституція як основний закон набула чинності з моменту проголошення, тобто коли парламент проголосував за неї. Натомість решту законів набувають чинності за іншою процедурою. Тому парламент виконує функцію і установчої, і законодавчої влади, коли приймає Конституцію від імені народу, а закони України – від імені держави.

Якщо ми будемо намагатися надзвичайно чітко розділити повноваження між парламентом, урядом і Президентом, то відійдемо від тої реформи, яка була закладена в 2004 році. Існує певний парадокс, що принцип розподілу влади неминуче призводить до президентської форми правління. Українська держава на початку 90-х років минулого століття спершу взяла курс на президентську форму правління. Потім відбувся процес поступового відходу від цієї моделі, і зараз ми маємо змішану форму правління, парламентсько-президентську.

Це ознака європейських параметрів у політиці, адже в решті світу маємо зазвичай домінанту президентської форми правління. Натомість в Європі немає президентських республік, а є змішані чи парламентські форми правління. Втім, коли йдеться про формулу цієї "суміші", то вона обов’язково передбачає врахування національних складників, наявних у державі.

Зараз, наприклад, ми підносимо вагу політичних партій в Україні. Чи добре це? Чесно кажучи, не знаю. Коли у Франції в 1958 році починалася реформа, трансформація IV Республіки у V Республіку, була зумовлена страшним крахом, спровокованим власне політичними партіями. І президент Рене Коті, який бачив, що втрачає довіру у виборців і може піти достроково з посади, запросив на пост прем’єра дуже відому особу, генерала де Ґолля. Той повернувся у політику за умови, що йому дозволять реалізувати його план дій. І однією з вимог було зменшення ролі політичних партій, адже гарантом процесів, які відбуваються в державі, має виступати держава, а не політична партія.

Ми не можемо скопіювати французьку модель, бо в нас є дещо інші процеси: французи починали з того, що Конституція передбачала 7 років перебування на посаді президента, тепер термін – 5 років. І це самі президенти ініціювали процес, щоб скоротити строк повноважень, вони аргументували, для в такій великій державі не можна довго перебувати при владі, має бути ротація, здоровий пошук кадрів. Окрім того, французького президента у IV Республіці обирали в парламенті. Сьогодні його обирає народ, такою була вимога де Ґолля. В Україні ж ми спостерігаємо протилежні тенденції, тобто, поки що запозичені передові технології на українському ґрунті дають зворотній ефект.

Насамкінець про певну цікаву модель функціонування установчої влади. Щоб уникнути конфлікту інтересів між чинними політиками і законодавцями, які на тривалу перспективу вирішують долю країни, Центр політико-правових реформ запропонував проект закону про конституційну асамблею, яка могла б стати дієвим інструментом прийняття Конституції. Так, Основний Закон можна прийняти у парламенті, шляхом референдуму, а можна і конституційною асамблеєю – органом установчої влади, останній день роботи якого стане днем прийняття Конституції. Позаяк асамблея приймає її для майбутніх поколінь, цей орган розпускають і формують власне парламент.

До речі, в тому проекті згадується такий момент, що особи, які брали участь у роботі конституційної асамблеї, не можуть в подальшому працювати в парламенті упродовж певного строку. Тобто, створюються механізми блокування, щоб конституційна асамблея не була використана як трамплін для подальшої політичної кар’єри. Це доволі передова й добра практика, адже коли Конституцію приймають на референдумі, то розглядається уже сформований пакет, який вимагає лише "за" чи "проти", бо ж виборців не питають, чи вони погоджуються з конкретними статтями, а ставлять практично перед цілісним документом. Коли ж Конституцію приймає парламент, то іноді існує спокуса зловжити владою і прийняти Основний Закон "під себе".

Який би з цих варіантів не був прийнятий, – усі добрі. Проте в усіх випадках умовою дієвості Конституції, спроможності установчої влади, стабільності державних інститутів є насамперед повага громадян (в тому числі й політиків) до закону й до права. Лише тоді ми можемо констатувати, що Україна стала повноцінною частиною цивілізованого світу.

Ігор Заєць, 17 квітня 2008 р.

//zgroup.com.ua/article.php?articleid=456

В основу тексту покладено розмову під час авторської телепрограми Андрія Павлишина "Політична шахівниця" 04.04.2008 року.

Рішення Конституційного Суду України (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) 2008

Конституційний Суд; Рішення,
Окрема думка від 16.04.2008 № 6-рп/2008

Документ v006p710-08, чинний, остання версія -
Прийняття від 16.04.2008

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційними поданнями Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі)

м. Київ

Справа N 1-2/2008

16 квітня 2008 року

N 6-рп/2008

Конституційний Суд України у складі суддів:

Стрижака Андрія Андрійовича - головуючого,

Бринцева Василя Дмитровича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Джуня В'ячеслава Васильовича,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Домбровського Івана Петровича - доповідача,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Мачужак Ярослави Василівни,

Овчаренка В'ячеслава Андрійовича,

Стецюка Петра Богдановича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційними поданнями Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України (254к/96-ВР).

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 41 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) стали конституційні подання Президента України.

Підставою для розгляду справи згідно з частиною першою статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) є практична необхідність у з'ясуванні та офіційній інтерпретації положень зазначених статей Конституції України (254к/96-ВР).

Заслухавши суддю-доповідача Домбровського І.П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

установив:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - Президент України - 31 січня 2004 року звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статей 69, 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України (254к/96-ВР).

Необхідність в офіційному тлумаченні зазначених положень Конституції України (254к/96-ВР) викликана, на думку Президента України, тим, що "існують різні, нерідко протилежні, позиції та точки зору щодо кола питань, які можуть вирішуватися всеукраїнським референдумом, зокрема можливості прийняття всеукраїнським референдумом законів України, а також порядку впровадження та оформлення рішень всеукраїнського референдуму, враховуючи, що спеціальний акт, який визначає організацію і порядок проведення референдумів - Закон України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" (1286-12), прийнято 3 липня 1991 року, тобто задовго до прийняття Конституції України (254к/96-ВР)".

У контексті тлумачення положень статей 5, 69, 74, 94, 156 Конституції України (254к/96-ВР) суб'єкт права на конституційне подання просить дати відповіді на такі питання:

"чи є можливим здійснення народом України як носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні законодавчої влади безпосередньо і, зокрема, прийняття всеукраїнським референдумом законів України? І якщо це є можливим, то:

чи потребують рішення всеукраїнського референдуму стосовно законів затвердження або схвалення Верховною Радою України;

чи застосовується стосовно законів, прийнятих всеукраїнським референдумом, процедура підписання і оприлюднення, визначена частиною другою статті 94 Конституції України (254к/96-ВР)?"

26 січня 2007 року Президент України звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частини другої статті 72, статті 74 Конституції України (254к/96-ВР), зокрема про те, чи є всеукраїнський референдум за народною ініціативою, передбачений частиною другою статті 72, статтею 74 Конституції України (254к/96-ВР), формою здійснення державної влади безпосередньо народом шляхом голосування виборців щодо прийняття законів, внесення змін до чинних законів або їх скасування, а також щодо прийняття нової (нової редакції) Конституції України.

Як зазначає суб'єкт права на конституційне подання, неоднозначність розуміння положень частини другої статті 72, статті 74 Конституції України (254к/96-ВР) "породжує суперечності в діяльності органів державної влади, ускладнює виконання Президентом України покладених на нього конституційних повноважень щодо забезпечення реалізації Основного Закону (254к/96-ВР) держави в ході підготовки та проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою як форми безпосередньої демократії", що й зумовлює практичну необхідність у з'ясуванні та офіційній інтерпретації перелічених положень Конституції України (254к/96-ВР).

2. З огляду на те, що конституційні подання Президента України стосуються одного й того самого питання - прийняття народом України Конституції та законів України на референдумі, Конституційний Суд України згідно зі статтею 58 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) Ухвалою від 18 червня 2007 року N 24-уп/2007 об'єднав їх в одне конституційне провадження у справі.

3. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційних поданнях, виходить з такого.

В Основному Законі України (254к/96-ВР) зазначається, що Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1) (254к/96-ВР); носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (частина друга статті 5) (254к/96-ВР).

Конституційне закріплення влади народу зумовлює необхідність запровадження певних механізмів її реалізації. Як встановлено в частині другій статті 5 Конституції України (254к/96-ВР), народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Це засадниче положення конкретизується приписом статті 69 Конституції України (254к/96-ВР) про те, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Референдум - один із способів реалізації влади шляхом голосування виборчого корпусу або його визначеної частини.

Референдум, як і інші форми безпосередньої демократії, не повинен застосовуватися сам по собі або тільки у зв'язку з конституційною фіксацією принципу народного суверенітету. Безпосередня демократія і представницька демократія є важливими об'єктами конституційного регулювання і мають бути легальними способами та засобами реалізації влади. Тому сфера їх застосування та інші параметри встановлюються Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Правове регулювання порядку здійснення безпосередньої демократії, зокрема референдуму, спрямоване на те, щоб поєднати ці форми із способами та засобами, які характеризують представницьку демократію, взаємодоповнити їх, але не зробити конфліктними з можливою підміною парламенту референдумом (чи навпаки).

Конституційне регулювання референдумів в Україні зведене до приписів, якими визначаються:

- суб'єкти ініціювання проведення референдуму - народна ініціатива (частина друга статті 72) (254к/96-ВР), Верховна Рада України (пункт 2 частини першої статті 85) (254к/96-ВР);

- суб'єкти, уповноважені призначати (проголошувати) референдум, - Верховна Рада України (пункт 2 частини першої статті 85) (254к/96-ВР), Президент України (пункт 6 частини першої статті 106) (254к/96-ВР);

- вимога обов'язковості вирішення питання про зміну території України всеукраїнським референдумом (стаття 73) (254к/96-ВР);

- затвердження на всеукраїнському референдумі законопроекту про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", прийнятого не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України (частина перша статті 156) (254к/96-ВР);

- недопустимість проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (стаття 74) (254к/96-ВР).

Організація і порядок проведення референдумів згідно з пунктом 20 частини першої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР ) визначаються виключно законами України. На даний час ці питання регулюються Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 року N 1286-XII (1286-12) (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., N 33, ст. 443) у частині, що не суперечить Конституції України (254к/96-ВР), та Законом України "Про Центральну виборчу комісію" від 30 червня 2004 року N 1932-IV (1932-15) (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., N 36, ст. 448). Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 27 березня 2000 року N 3-рп/2000 (v003p710-00) (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою), всеукраїнський референдум за народною ініціативою може бути проведений відповідно до чинного законодавства (абзац третій підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини) (v003p710-00).

4. У конституційному поданні від 26 січня 2007 року глава держави просить дати офіційне тлумачення положень частини другої статті 72, статті 74 Основного Закону України (254к/96-ВР) і з'ясувати, чи можливе прийняття народом на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою нової (нової редакції) Конституції України. По суті Президент України ставить питання про надання офіційного тлумачення положень частини другої статті 72 в контексті положень частин другої, третьої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР).

Конституція України (254к/96-ВР) визначає народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні (частина друга статті 5) (254к/96-ВР). У Рішенні від 3 жовтня 1997 року N 4-зп (v004p710-97) (справа про набуття чинності Конституцією України) (254к/96-ВР) Конституційний Суд України роз'яснив, що "Конституція України (254к/96-ВР) як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу" (абзац другий пункту 2 мотивувальної частини) (v004p710-97).

Установча влада є виключним правом народу. Порядок здійснення установчої влади народом визначається Конституцією (254к/96-ВР) і законами України. Відповідно до статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) народ має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. "На думку Конституційного Суду України, положення частини третьої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) треба розуміти так, що народ... може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі" (абзац четвертий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року N 6-рп/2005 (v006p710-05 ) (справа про здійснення влади народом).

"Прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 статті 85 Конституції України (254к/96-ВР), яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України, а також статтею 156 Конституції України (254к/96-ВР), згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом" (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 1997 року N 3-зп (v003p710-97) (справа щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України) (254к/96-ВР).

Згідно з правовою позицією, викладеною в Рішенні Конституційного Суду України від 3 жовтня 1997 року N 4-зп (v004p710-97), "установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України (254к/96-ВР) визнано принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша статті 6) (254к/96-ВР) та визначено засади організації встановлених влад, включно законодавчої. Прийняття Конституції України Верховною Радою України означало, що у даному випадку установча влада була здійснена парламентом" (абзац другий пункту 2 мотивувальної частини) (v004p710-97).

У Рішенні від 5 жовтня 2005 року N 6-рп/2005 (v006p710-05) Конституційний Суд України зазначив, що "влада народу здійснюється в межах території держави у спосіб і формах, встановлених Конституцією (254к/96-ВР) та законами України" (абзац п'ятий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) (v006p710-05). Отже, на думку Конституційного Суду України, прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути здійснене установчою владою у спосіб і формах, встановлених Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Процес прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути започаткований лише після з'ясування волі Українського народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України. У Рішенні Конституційного Суду України від 27 березня 2000 року N 3-рп/2000 (v003p710-00) закріплено: "Питання, викладені в ... пункті 6 ("Чи згодні Ви з тим, що Конституція України має прийматися всеукраїнським референдумом?") статті 2 Указу, суперечать Конституції України (254к/96-ВР)... Викладене в пункті 6 статті 2 Указу питання виноситься на всеукраїнський референдум без з'ясування волі народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України і, отже, ставить під сумнів чинність Основного Закону України (254к/96-ВР), що може призвести до послаблення встановлених ним основ конституційного ладу в Україні, прав і свобод людини і громадянина" (абзаци перший, п'ятий підпункту 4.4 пункту 4 мотивувальної частини) (v003p710-00).

Конституційний Суд України в Рішенні від 5 жовтня 2005 року N 6-рп/2005 (v006p710-05) дав тлумачення, що положення частини третьої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) "право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами" треба розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України (254к/96-ВР), а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України (254к/96-ВР) в порядку, встановленому його розділом XIII" (пункт 2 резолютивної частини) (v006p710-05).

Відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) формою здійснення установчої влади народом є всеукраїнський референдум, що проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо його призначення зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області (частина друга статті 72) (254к/96-ВР). І хоч в Основному Законі України (254к/96-ВР) не визначено предмет (предмети) всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, Конституційний Суд України вважає, що такий референдум може бути проведений з порушених у конституційних поданнях питань у порядку, який має бути визначений Конституцією (254к/96-ВР) і законами України.

5. В обох конституційних поданнях порушується питання про можливість прийняття всеукраїнським референдумом законів України, внесення до них змін або скасування цих законів, тобто стосовно проведення законодавчого референдуму, а також питання, чи є такий референдум формою здійснення державної влади безпосередньо народом.

Розглядаючи питання щодо можливості проведення законодавчого референдуму, Конституційний Суд України виходить з таких позицій.

Референдум може бути проведений на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області (частина друга статті 72 Конституції України) (254к/96-ВР).

"З огляду на положення статті 8 Конституції України (254к/96-ВР ) щодо прямої дії її норм Конституційний Суд України дійшов висновку, що частина друга статті 72 Конституції України (254к/96-ВР) встановлює первинну і принципово важливу правову основу для проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Цей референдум може бути проведений відповідно до чинного законодавства" (абзац третій підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 року N 3-рп/2000) (v003p710-00). Тобто Конституційний Суд України підтвердив право народу ініціювати проведення референдуму відповідно до чинного законодавства, до якого можна віднести Закон України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" (1286-12) від 3 липня 1991 року в частині, що не суперечить Конституції України (254к/96-ВР).

Положення статті 75 Конституції України (254к/96-ВР), за яким єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, не означає, що народ безпосередньо на референдумі не може приймати закони, оскільки саме народ є єдиним джерелом влади в Україні (частина друга статті 5 Конституції України) (254к/96-ВР). Свою правову позиціюКонституційний Суд України виклав у Рішенні від 14 грудня 2000 року N 15-рп/2000 (v015p710-00) (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України): "Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України) (254к/96-ВР). Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України) (254к/96-ВР), належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) (254к/96-ВР) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам" (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини) (v015p710-00).

Можливість проведення законодавчого референдуму випливає також із статті 74 Конституції України (254к/96-ВР), згідно з якою референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

Враховуючи наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що за змістом статей 5, 72, 74 Конституції України (254к/96-ВР) народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, здійснюючи своє волевиявлення через референдум, може в порядку, який має бути визначений Конституцією (254к/96-ВР) і законами України, приймати закони, вносити зміни до чинних законів, скасовувати їх (крім законів з питань податків, бюджету, амністії).

6. У конституційному поданні від 31 січня 2004 року поставлено питання, чи застосовується до законів, прийнятих всеукраїнським референдумом, процедура їх підписання і оприлюднення, встановлена частиною другою статті 94 Конституції України (254к/96-ВР), тобто фактично йдеться про тлумачення цієї норми.

Глава держави вважає, що процедуру підписання і оприлюднення законів визначає стаття 94 Конституції України (254к/96-ВР), а тому повинна застосовуватися і до законів, прийнятих всеукраїнським референдумом. Порівнюючи положення пунктів 29, 30, 31 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР), відповідно до яких Президент України наділяється повноваженнями щодо підписання законів, прийнятих парламентом, і здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України (254к/96-ВР), суб'єкт права на конституційне подання дійшов висновку, що частину другу статті 94 Конституції України (254к/96-ВР) треба розуміти так, що Президент України підписує та оприлюднює як закони, прийняті Верховною Радою України, так і закони, прийняті всеукраїнським референдумом.

Вирішуючи це питання, Конституційний Суд України керується такими аргументами.

У статтях 91, 92, 93, 94 Конституції України (254к/96-ВР ) послідовно регламентується порядок здійснення Верховною Радою України передбаченого пунктом 3 частини першої статті 85 Основного Закону України (254к/96-ВР) повноваження приймати закони: визначається необхідна для схвалення законопроектів кількість голосів народних депутатів України, коло питань, які вирішуються виключно законами України, а також визначаються суб'єкти права законодавчої ініціативи, порядок підписання, оприлюднення або повернення законів до парламенту для повторного розгляду і умови набуття ними чинності.

Стаття 94 Конституції України (254к/96-ВР) в цілому врегульовує процедуру підписання, оприлюднення законів та набрання ними чинності. Згідно з частиною другою цієї статті (254к/96-ВР) Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону, підписаного Головою Верховної Ради України, підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

Ця норма Основного Закону України (254к/96-ВР) узгоджується з частиною першою статті 106 Конституції України (254к/96-ВР), якою встановлюються повноваження Президента України, зокрема щодо процедури підписання і оприлюднення законів. У пункті 29 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР) передбачено, що глава держави "підписує закони, прийняті Верховною Радою України", а згідно з пунктом 30 частини першої цієї статті (254к/96-ВР) Президент України "має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) (254к/96-ВР) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України". Визначені в інших статтях Конституції України (254к/96-ВР) повноваження Президента України також не стосуються порядку підписання і оприлюднення законів, прийнятих референдумом.

Виходячи із змісту частин першої, другої статті 94 Конституції України (254к/96-ВР) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в них урегульовано процедуру підписання і оприлюднення законів, прийнятих саме Верховною Радою України. Про це свідчить і та обставина, що статтю 94 Конституції України (254к/96-ВР) вміщено в розділі IV "Верховна Рада України", а питання щодо референдумів видокремлені в розділі III "Вибори. Референдум". Процедуру підписання і оприлюднення законів, прийнятих всеукраїнським референдумом, у Конституції України (254к/96-ВР) не врегульовано. Це питання виключно законодавчого органу і не належить до компетенції Конституційного Суду України.

Отже, процедура підписання і оприлюднення законів, встановлена частиною другою статті 94 Конституції України (254к/96-ВР), не застосовується до прийнятих референдумом законів.

7. У конституційному поданні від 31 січня 2004 року Президент України ставить питання, чи потребують рішення всеукраїнського референдуму стосовно законів затвердження або схвалення Верховною Радою України. Глава держави посилається на статті 5, 69 Конституції України (254к/96-ВР), офіційне тлумачення яких необхідно дати.

Конституція України (254к/96-ВР) передбачає випадки затвердження Верховною Радою України нормативно-правових актів, прийнятих іншим органом. Зокрема, в пункті 31 частини першої статті 85 Основного Закону України (254к/96-ВР) визначено повноваження Верховної Ради України щодо затвердження указів Президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації. В частині першій статті 135 Конституції України (254к/96-ВР) встановлено затвердження Верховною Радою України Конституції Автономної Республіки Крим (rb239k002-98), яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Проте жодна із статей Основного Закону України (254к/96-ВР) не передбачає затвердження Верховною Радою України рішень, прийнятих всеукраїнським референдумом.

Конституційний Суд України в Рішенні від 5 жовтня 2005 року N 6-рп/2005 (v006p710-05) дійшов висновку, що "...результати народного волевиявлення, отримані через вибори й референдум, є обов'язковими" (абзац четвертий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) (v006p710-05).

Отже, рішення всеукраїнського референдуму щодо прийняття законів (внесення до них змін або скасування законів) є остаточним і не потребує затвердження або схвалення Верховною Радою України чи будь-якими іншими органами державної влади України.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України (254к/96-ВР), статтями 13, 51, 62, 63, 95 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР), Конституційний Суд України

вирішив:

1. В аспекті порушеного у конституційному поданні питання положення частини другої статті 72 у системному зв'язку зі статтею 5 Конституції України (254к/96-ВР) слід розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні може реалізувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України у порядку, який має бути визначений Конституцією (254к/96-ВР) і законами України.

2. В аспекті конституційних подань положення частини другої статті 72 Конституції України (254к/96-ВР) в контексті положень статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, здійснюючи своє волевиявлення через всеукраїнський референдум за народною ініціативою, може в порядку, який має бути визначений Конституцією (254к/96-ВР) і законами України, приймати закони України (вносити до них зміни), крім законів, прийняття яких на референдумі не допускається згідно з Конституцією України (254к/96-ВР).

3. Положення частини другої статті 94 Конституції України (254к/96-ВР) необхідно розуміти так, що процедура підписання і оприлюднення законів, встановлена нею, не застосовується до законів, прийнятих референдумом.

4. Положення частин другої, третьої статті 5, статті 69 Конституції України (254к/96-ВР) слід розуміти так, що рішення всеукраїнського референдуму щодо прийняття законів є остаточним і не потребує будь-якого затвердження, в тому числі Верховною Радою України.

5. Звернути увагу Верховної Ради України, народних депутатів України, Президента України на необхідність ініціювання та приведення існуючого законодавства України з питань референдумів у відповідність до норм чинної Конституції України (254к/96-ВР).

6. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Домбровського І.П. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України (254к/96-ВР) (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі)

Конституційний Суд України (далі - Суд) у Рішенні від 16 квітня 2008 року N 6-рп/2008 (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) (далі - Рішення) дав офіційне тлумачення, зокрема, положень частини другої статті 72 та статті 5 Конституції України (254к/96-ВР).

За змістом пунктів 1, 2 резолютивної частини Рішення народ на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою може приймати Конституцію України, закони України, вносити зміни до законів (крім законів, прийняття яких на референдумі не допускається згідно з Конституцією України) (254к/96-ВР) в порядку, який має бути визначений Конституцією (254к/96-ВР) і законами України (виділено тут і далі автором).

Вважаю, що Рішення в цій частині є юридично помилковим, не ґрунтується на положеннях Конституції України (254к/96-ВР) та не узгоджується з попередніми правовими позиціями Суду.

1. Відповідно до пункту 1 резолютивної частини Рішення "в аспекті порушеного у конституційному поданні питання положення частини другої статті 72 у системному зв'язку зі статтею 5 Конституції України (254к/96-ВР) слід розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні може реалізувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України у порядку, який має бути визначений Конституцією (254к/96-ВР) і законами України".

Аналізуючи цю правову позицію Суду, вважаю за необхідне насамперед наголосити на питанні, порушеному в конституційному поданні. Президент України просив роз'яснити, чи є всеукраїнський референдум за народною ініціативою, передбачений частиною другою статті 72, статтею 74 Конституції України (254к/96-ВР), формою здійснення державної влади безпосередньо народом шляхом голосування виборців щодо прийняття нової (нової редакції) Конституції України (конституційне подання від 26 січня 2007 року).

Однак Суд у Рішенні не дав відповіді на поставлене суб'єктом права на конституційне подання питання. Натомість він роз'яснив, як слід розуміти положення частини другої статті 72 (254к/96-ВР) у системному зв'язку зі статтею 5 Конституції України (254к/96-ВР) про право народу визначати і змінювати конституційний лад, хоч у конституційному поданні такого клопотання не було. Крім того, в Рішенні від 5 жовтня 2005 року N 6-рп/2005 (v006p710-05) (справа про здійснення влади народом) Суд уже виклав свою правову позицію з цього питання, тому підстав досліджувати його ще раз не було.

Таким чином, Суд вийшов за межі конституційного подання і змінив визначений у ньому предмет клопотання на свій розсуд, хоч і зазначив, що дає тлумачення в "аспекті порушеного у конституційному поданні питання".

2. Ухваливши, що народ "може реалізувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України у порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України", Суд фактично встановив особливі умови реалізації приписів Основного Закону України (254к/96-ВР), зокрема частин другої, третьої статті 5, статей 69, 72, 74. Зі змісту пункту 4 мотивувальної частини, пункту 1 резолютивної частини Рішення випливає, що для реалізації зазначеного права необхідно попередньо з'ясувати волю Українського народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України і визначити в Конституції та законах України порядок реалізації народом на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою його виключного права визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України.

Тим самим Суд вийшов за межі своїх повноважень, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та Законом України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР), і фактично перебрав на себе функції конституцієдавця та законодавця, оскільки тільки вони можуть визначати, які питання врегульовуються Конституцією (254к/96-ВР), а які - законами України.

2.1. Свою позицію стосовно того, що "процес прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути започаткований лише після з'ясування волі Українського народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України", Суд обґрунтовує посиланням на Рішення від 27 березня 2000 року N 3-рп/2000 (v003p710-00) (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою). За змістом цього Рішення питання "Чи згодні Ви з тим, що Конституція України має прийматися всеукраїнським референдумом?" не може виноситись на всеукраїнський референдум без з'ясування волі народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України, оскільки "ставить під сумнів чинність Основного Закону України (254к/96-ВР), що може призвести до послаблення встановлених ним основ конституційного ладу в Україні, прав і свобод людини і громадянина" (абзаци перший, п'ятий підпункту 4.4 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 27 березня 2000 року N 3-рп/2000) (v003p710-00).

Однак Суд, посилаючись на зазначене Рішення, не взяв до уваги той факт, що воно було казуальним - ухвалювалося щодо конкретної ситуації, яка виникла у зв'язку з виданням Указу Президента України "Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою" від 15 січня 2000 року N 65 (65/2000).

Не зважив Суд і на те, що в Рішенні від 5 жовтня 2005 року N 6-рп/2005 (v006p710-05) визначення права народу приймати нову Конституцію України було наслідком тлумачення частин другої, третьої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) (див.: абзац четвертий підпункту 4.1 пункту 4, абзац третій підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини, пункт 2 резолютивної частини) (v006p710-05). Про будь-які умови для реалізації цього права у зазначеному Рішенні (v006p710-05) не йшлося. Тому потреби у додатковому підтвердженні Судом права народу приймати нову Конституцію України або визначенні додаткових умов для його реалізації не було.

У згаданому Рішенні (v006p710-05) Суд дійшов висновку, що "результати народного волевиявлення, отримані через вибори й референдум, є обов'язковими".

Вважаю логічним, з огляду на зазначену правову позицію та аналіз статей 5, 72, 74 Конституції України (254к/96-ВР), буде висновок про те, що в Конституції України (254к/96-ВР), зокрема в перелічених статтях, ідеться не про консультативний референдум щодо прийняття нової (нової редакції) Конституції України, а про реалізацію народом своєї влади, здійснення волевиявлення, результати якого є обов'язковими і не потребують додаткового схвалення, затвердження або їх імплементації.

Викладене, на мою думку, свідчить про необґрунтованість твердження стосовно необхідності попереднього з'ясування волі Українського народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України.

2.2. Що стосується вимоги визначити у Конституції (254к/96-ВР) та законах України порядок реалізації народом на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою його виключного права визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції, яка випливає з пункту 1 резолютивної частини Рішення, вважаю за необхідне зазначити таке.

Конституція України (254к/96-ВР) за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Органи встановленої влади, яка є похідною від установчої, не можуть перебирати на себе повноваження установчої влади, а саме визначати чи змінювати засади конституційного ладу, визначені, зокрема, у статті 5 Конституції України (254к/96-ВР), в тому числі не можуть встановлювати додаткових вимог щодо реалізації відповідних положень Основного Закону України (254к/96-ВР), якщо це прямо не випливає з Конституції України (254к/96-ВР).

Конституція України (254к/96-ВР) є цілісним документом, тому Суд, даючи тлумачення окремих її положень, зобов'язаний враховувати всі інші норми Основного Закону України (254к/96-ВР) та можливі наслідки прийняття відповідного рішення. За будь-яких умов тлумачення окремих норм Конституції України (254к/96-ВР) не повинно суперечити іншим її нормам.

Предмет конституційного регулювання не обмежується Конституцією України (254к/96-ВР), яка у багатьох випадках передбачає законодавче і навіть підзаконне врегулювання певних правовідносин. Згідно з пунктом 20 частини першої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР) організація і порядок проведення референдумів визначаються виключно законами України.

Слід звернути увагу на те, що ухвалене Рішення є суперечливим і не узгоджується з правовими позиціями, викладеними у попередніх рішеннях Суду.

Так, в абзаці третьому пункту 4 мотивувальної частини Рішення Суд зазначає, що "порядок здійснення установчої влади народом визначається (а не "має бути визначений", як це записано в пункті 1 резолютивної частини Рішення. -Авт.) Конституцією (254к/96-ВР) і законами України". В пункті 3 мотивувальної частини Рішення після цитування пункту 20 частини першої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР) Суд звертає увагу на те, що "на даний час ці питання регулюються Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 року N 1286-XII (1286-12) (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., N 33, ст. 443) у частині, що не суперечить Конституції України (254к/96-ВР), та Законом України "Про Центральну виборчу комісію" від 30 червня 2004 року N 1932-IV (1932-15) (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., N 36, ст. 448)", і посилається на своє Рішення від 27 березня 2000 року N 3-рп/2000 (v003p710-00 ), в якому наголошено, що "всеукраїнський референдум за народною ініціативою може бути проведений відповідно до чинного законодавства (абзац третій підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини) (v003p710-00)".

Не узгоджується Рішення і з пунктом 2 резолютивної частини Рішення від 5 жовтня 2005 року N 6-рп/2005 (v006p710-05), згідно з яким "положення частини третьої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) "право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами" треба розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII".

3. Відповідно до пункту 2 резолютивної частини Рішення "в аспекті конституційних подань положення частини другої статті 72 Конституції України (254к/96-ВР) в контексті положень статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, здійснюючи своє волевиявлення через всеукраїнський референдум за народною ініціативою, може в порядку, який має бути визначений Конституцією (254к/96-ВР) і законами України, приймати закони України (вносити до них зміни), крім законів, прийняття яких на референдумі не допускається згідно з Конституцією України".

3.1. Виходячи з викладеного в пункті 1 цієї Окремої думки вважаю, що Суд, ухваливши таке рішення, також вийшов за межі конституційного подання, обумовивши визнане за народом право необґрунтованою умовою.

3.2. Тлумачення положення частини другої статті 72 Конституції України (254к/96-ВР) в контексті положень статті 5 Конституції України (254к/96-ВР), що порядок прийняття народом на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою законів України (внесення до них змін) має бути визначений Конституцією і законами України, не узгоджується з положенням пункту 20 частини першої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР), згідно з яким організація і порядок проведення референдумів визначаються виключно законами України.

3.3. Пункт 2 резолютивної частини та пункт 5 мотивувальної частини Рішення викладені суперечливо. Так, висновок про те, що народ може в порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України, приймати закони України (вносити до них зміни), крім законів, прийняття яких на референдумі не допускається згідно з Конституцією України (254к/96-ВР), Суд обґрунтовує правовою позицією, викладеною у Рішенні від 27 березня 2000 року N 3-рп/2000 (v003p710-00):

"З огляду на положення статті 8 Конституції України (254к/96-ВР) щодо прямої дії її норм Конституційний Суд України дійшов висновку, що частина друга статті 72 Конституції України (254к/96-ВР) встановлює первинну і принципово важливу правову основу для проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Цей референдум може бути проведений відповідно до чинного законодавства". Більше того, в Рішенні наголошується, що "Конституційний Суд України підтвердив право народу ініціювати проведення референдуму відповідно до чинного законодавства, до якого можна віднести Закон України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" (1286-12) від 3 липня 1991 року в частині, що не суперечить Конституції України".

В результаті такого тлумачення ймовірною є небезпека розуміння та інтерпретації Рішення суб'єктами референдних правовідносин на власний розсуд.

Враховуючи наведене, вважаю, що Рішення в частині висновків про необхідність визначення у Конституції та законах України порядку здійснення народом волевиявлення на всеукраїнському
референдумі за народною ініціативою щодо прийняття Конституції України, законів України, внесення змін до законів України викладено суперечливо, не ґрунтується на положеннях Конституції України (254к/96-ВР) та не узгоджується з попередніми правовими позиціями Суду, зокрема щодо прийняття народом Конституції України.

Суддя Конституційного Суду України І.ДОМБРОВСЬКИЙ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Кампа В.М. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України (254к/96-ВР) (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі)

У Рішенні від 16 квітня 2008 року N 6-рп/2008 (далі - Рішення) Конституційний Суд України дав тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України (254к/96-ВР). У цій справі Конституційний Суд України, на мою думку, припустився помилкових методологічних підходів, які призвели до деяких хибних правових позицій. У зв'язку з цим на підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) вважаю за необхідне викласти окрему думку стосовно Рішення.

1. Зміст конституційного подання Президента України від 26 січня 2007 року зводиться, зокрема, до необхідності з'ясування Конституційним Судом України питання, чи можливе прийняття народом України на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою нової (нової редакції) Конституції України.

У словосполученні "нова (нова редакція) Конституції України" йдеться про нову Конституцію України в сенсі її нової редакції. Інакше кажучи, словосполучення "нова редакція" є уточненням слова "нова" (Конституція України). Згідно з Великим тлумачним словником української мови уточнення - це поправка, пояснення, доповнення, внесені з метою надання більшої точності чому-небудь.

Саме з цих методологічних позицій Конституційний Суд України підійшов до розуміння вжитого в конституційному поданні словосполучення "нова (нова редакція) Конституції України".

2. У конституційному праві України виділяють такі види конституцієдавчих референдумів: установчий та конституційний. Вважається, що прийняття нової Конституції України здійснюється на установчому референдумі, а нової редакції - на конституційному. Але обидва види референдумів базуються на одній і тій же основі - виключному праві народу визначати і змінювати конституційний лад (стаття 5 Конституції України) (254к/96-ВР), тобто реалізовувати
установчу владу. Це підтверджується Рішенням Конституційного Суду України від 3 жовтня 1997 року N 4-зп (v004p710-97) (справа про набуття чинності Конституцією України) (254к/96-ВР), в якому роз'яснено, що "Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу" (пункт 2 мотивувальної частини).

3. Прийняття нової редакції Конституції України на конституційному референдумі може здійснюватися як за парламентською (президентською) конституційною ініціативою (стаття 156 Конституції України) (254к/96-ВР), так і за народною конституційною ініціативою (частина друга статті 72 Конституції України) (254к/96-ВР). Тобто в обох випадках вирішальне слово щодо нової редакції Конституції України належить Українському народу.

4. Конституційний Суд України визначає прийняття нової редакції Конституції України як вияв установчої влади народу. Але при цьому застосовує до народної конституційної ініціативи на
всеукраїнському референдумі вимоги, які сформулював стосовно ухвалення на всеукраїнському установчому референдумі за народною ініціативою нової Конституції України (Рішення від 27 березня 2000 року N 3-рп/2000 (v003p710-00) (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою). Тобто Конституційний Суд України застосовує до конституційного референдуму вимоги, сформульовані ним для установчого референдуму.

5. Викладена в Рішенні від 27 березня 2000 року N 3-рп/2000 (v003p710-00) правова позиція Конституційного Суду України полягає в тому, що процес прийняття нової Конституції України
повинен проходити у два етапи: 1) цей процес може бути започаткований лише після з'ясування волі Українського народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України, тобто потрібен консультативний референдум; 2) на другому етапі має бути проведений імперативний референдум щодо проекту нової Конституції України.

Однак застосування до конституційного референдуму за народною ініціативою вимоги щодо обов'язкового попереднього з'ясування волі народу, тобто вимоги, яка стосується прийняття нової Конституції України, не ґрунтується на конституційних приписах та правових позиціях Конституційного Суду України. Стаття 156 Конституції України (254к/96-ВР), визначаючи вимоги до проведення конституційного референдуму за парламентською чи президентською конституційною ініціативою, не містить вимог щодо проведення двох референдумів. Всеукраїнський конституційний референдум за народною ініціативою також не повинен проводитися двічі, оскільки цей референдум і референдум за парламентською (президентською) конституційною ініціативою є юридично рівноцінними.

Проведення двох референдумів для прийняття нової редакції Конституції України за народною конституційною ініціативою призводить до виникнення додаткових матеріальних, часових витрат громадян тощо. Рішенням Конституційний Суд України певною мірою обмежив зміст і обсяг права народу на всеукраїнський конституційний референдум за народною ініціативою. Вважаю, що порядок затвердження нової редакції Конституції України на цьому референдумі має бути аналогічним тому, який передбачено для всеукраїнського конституційного референдуму за парламентською (президентською) ініціативою (стаття 156 Конституції України) (254к/96-ВР).

6. На мій погляд, Конституційний Суд України у Рішенні виходить з хибної методологічної ідеї про протилежність народної і парламентської (президентської) конституційної ініціативи. Дійсно, такою була практика в 1996, 2000 та 2004 роках, коли конституційна реформа використовувалася одними політичними силами для боротьби з іншими політичними силами. Натомість Конституційний Суд України повинен формувати свої правові позиції виходячи з методології досягнення суспільного консенсусу, в основі якого - ідея народного суверенітету. Це означає, що саме народ є інструментом суспільного консенсусу, який полягає у досягненні громадянської злагоди з найважливіших питань суспільно-політичного і правового життя. Народ є арбітром у конфліктах між органами державної влади, які виступають інструментами політичних інтересів та досягнення політичних компромісів. Тому неприпустимим є обмеження права народу забезпечувати суспільний консенсус у процесі прийняття нової редакції Конституції України та надання переваги у цьому процесі ініціативам органів державної влади, які, в кращому випадку, можуть досягти політичного компромісу.

7. Процедура ухвалення нової редакції Конституції України на всеукраїнському конституційному референдумі за народною ініціативою вимагає збалансованої діяльності Президента України, Верховної Ради України, Центральної виборчої комісії та інших органів державної влади. Контроль за додержанням зазначених принципів у проекті нової редакції Конституції України по праву належить Конституційному Суду України.

Участь громадян, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, політичних партій, інших суб'єктів референдного процесу в організації та проведенні всеукраїнського конституційного референдуму за народною ініціативою визначається законом. У Рішенні правильно акцентовано на тому, що порядок проведення всеукраїнського конституційного референдуму за народною ініціативою має бути визначений Конституцією (254к/96-ВР) і законами України. Вважаю, що врегулювання порядку участі зазначених суб'єктів у конституційному процесі також є обов'язком законодавця.

Висновки:

1. У Рішенні не розмежовано процедуру проведення всеукраїнського установчого та конституційного референдуму за народною ініціативою. Це призвело до необґрунтованого розширення вимог щодо ухвалення нової редакції Конституції України на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою, що в свою чергу звузило зміст і обсяг права народу на цей референдум.

2. Всеукраїнський референдум за народною конституційною ініціативою необхідно розглядати як тотожне поняття всеукраїнському референдуму за парламентською (президентською) конституційною ініціативою з усіма юридичними наслідками, що випливають.

3. У Рішенні допущено протиставлення народної та парламентської (президентської) конституційної ініціативи, що фактично означає визнання нерівності цих ініціатив та перевагу парламентської (президентської) ініціативи над народною конституційною ініціативою.

Таким чином, через помилкові методологічні підходи Рішення містить деякі правові хиби, які можуть негативно вплинути на реалізацію права народу на всеукраїнський конституційний референдум за народною ініціативою.

Суддя Конституційного Суду України В.КАМПО

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Мачужак Я.В. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі)

Відповідно до статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) вважаю за необхідне викласти окрему думку стосовно розуміння і наступного застосування Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України (254к/96-ВР) (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) (далі - Рішення) у правовідносинах щодо проведення всеукраїнських референдумів за народною ініціативою.

Погоджуючись у цілому з Рішенням і підтримуючи правову позицію, згідно з якою народ може реалізувати своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою, водночас висловлюю деякі зауваження до змісту Рішення, зокрема до пункту 1 резолютивної частини, які зводяться до такого.

Закріплений у частині другій статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) принцип народного суверенітету організації і здійснення державної влади означає, що установча влада є невід'ємною від народу, який, уповноважуючи певні органи на здійснення державної влади (стаття 6 Конституції України) (254к/96-ВР) та виділяючи серед тріади цих органів Верховну Раду України як єдиний законодавчий орган, не передає при цьому свого суверенітету і залишається єдиним джерелом влади в Україні.

Конституція України (254к/96-ВР) не надає право приймати Основний Закон (254к/96-ВР) держави жодному органу державної влади і не містить з цього питання жодних положень, однак, закріпивши в частині третій статті 5 за народом виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, відповідно залишила за народом право за його ж ініціативою приймати (затверджувати) Конституцію України (254к/96-ВР), у разі необхідності вносити до неї зміни (приймати нову редакцію).

Такий висновок ґрунтується на раніше висловлених правових позиціях Конституційного Суду України, які наведені в Рішенні, на застосуванні у сукупності системного, логічного (зокрема телеологічного) способів тлумачення положень преамбули, статей 1, 5, 8, 38, 69, 72, 156 Конституції України (254к/96-ВР).

Оскільки в науці конституційного права під поняттям конституційного ладу розуміється сукупність усіх правовідносин, спричинених і закріплених Конституцією (254к/96-ВР), то зміст пункту 1 резолютивної частини Рішення слід сприймати не у вузькому значенні - як можливість народу приймати (затверджувати) чи змінювати положення розділів I, III, XIII Конституції України (254к/96-ВР), в яких закріплено лише основи конституційного ладу, а як право народу на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою, здійснюючи своє волевиявлення, безпосередньо приймати Конституцію України (254к/96-ВР) (затверджувати в цілому або
приймати її нову редакцію), вносити зміни до будь-якого розділу.

Конституційне закріплення принципу народного суверенітету потребує запровадження правових механізмів його реалізації.

Проголошення України як демократичної, соціальної і правової держави (стаття 1 Конституції України) (254к/96-ВР) зумовлює всі суб'єкти публічно-правових відносин діяти відповідно до
Конституції (254к/96-ВР) та законів України.

Якщо Український народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади та наділений виключним правом визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами, то в Конституції (254к/96-ВР) та законах України має бути визначено обсяг і зміст цього права, в який спосіб і в якому порядку це право здійснюється.

В Україні воля народу щодо визначення і зміни конституційного ладу, прийняття Конституції України (254к/96-ВР) на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою є первинною, визначальною для органів законодавчої, виконавчої та судової влади і має насамперед бути реалізованою в їх діяльності.

Оскільки право народу не може бути використане для цілей, які суперечать загальновизнаним принципам демократичної, соціальної і правової держави, то Конституційний Суд України, враховуючи закріплений у статті 8 Основного Закону України (254к/96-ВР) принцип верховенства Конституції України (254к/96-ВР), обґрунтовано застеріг у Рішенні, що волевиявлення народу через всеукраїнський референдум за народною ініціативою може здійснюватись у порядку, який має бути визначений у Конституції (254к/96-ВР) і відповідних законах України.

Однак народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні не зможе реалізувати своє волевиявлення на здійснення влади, зокрема прийняття Конституції України (254к/96-ВР) безпосередньо на всеукраїнському референдумі, без забезпечення законодавчим органом - Верховною Радою України - відповідного правового поля, в якому мають діяти всі суб'єкти, що беруть участь у проведенні всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Тому в мотивувальній частині Рішення мало б міститися застереження щодо обов'язку Верховної Ради України прийняти відповідні конституційні та органічні закони з метою здійснення народом влади безпосередньо в будь-який час, коли він виявить волю і вважатиме за необхідне.

Закони України, спрямовані на реалізацію положень статей 5, 38, 69, 72, 73, 74, 156 Конституції України (254к/96-ВР) щодо здійснення права народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні, проведення референдумів, інших форм безпосередньої демократії, повинні бути прийняті невідкладно відповідно до положень частини другої статті 8 Конституції України (254к/96-ВР).

З метою реалізації права народу здійснювати владу безпосередньо Президент України як глава держави, гарант додержання Конституції України (254к/96-ВР), прав і свобод людини і громадянина згідно з положеннями статті 93 Конституції України (254к/96-ВР) повноважний внести на розгляд Верховної Ради України відповідні законопроекти щодо проведення референдумів в Україні, які мають бути розглянуті позачергово.

Правове урегулювання форм безпосередньої демократії, зокрема референдуму за народною ініціативою, повинно органічно поєднати ці форми із способами і засобами, які притаманні представницькій демократії, щоб вони взаємодоповнювали одне одного і найповніше відповідали положенням статті 1 Конституції України (254к/96-ВР).

Але якщо закони України, якими мають визначатися організація і порядок проведення референдумів, реалізація результатів народного волевиявлення тощо, з тих чи інших причин не будуть прийняті або не наберуть чинності, то це не означатиме, що всеукраїнський референдум за народною ініціативою щодо необхідності прийняття нової Конституції України (її нової редакції) взагалі не може бути проведений.

У сучасній конституційній практиці України відомий факт проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою щодо внесення змін до Конституції України (254к/96-ВР) згідно з Указом Президента України "Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою" від 15 січня 2000 року N 65 (65/2000).

Положення частини другої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) щодо права народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні означає й те, що це право не підлягає обмеженню будь-яким легітимним способом органами державної влади або їх посадовими особами. Норми Конституції України (254к/96-ВР) є нормами прямої дії і можуть бути реалізовані народом щодо здійснення ним своїх прав безпосередньо.

Вирішення питання про прийняття (затвердження) Конституції України (її нової редакції) на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою має здійснюватися органами державної влади з дотриманням принципів і засад демократичної, правової держави відповідно до приписів статей 3, 5, 6, 8, 19, 38, 69, 71, 72, 73, 74, 75, пункту 2 частини першої статті 85, пункту 20 частини першої статті 92, статті 102, пункту 6 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР).

Суддя Конституційного Суду України Я.МАЧУЖАК

____________
//zakon1.rada.gov.ua/laws/show/v006p710-08
//zakon1.rada.gov.ua/laws/show/v006p710-08/page2