Янукович и Ющенко - братья

При всем желании нынешней власти максимально дистанцироваться от своих предшественников скрыть их впечатляющую схожесть не получается. В некоторых новостях о деятельности Президента страны можно смело менять фамилию главы государства, ретушировать дату – никто и не догадается о подвохе. С каждый днем список общих деталей на политических портретах двух властей пополняется все новыми пунктами, а президентство Виктора Януковича все больше напоминает дежа вю по пребыванию на Банковой Виктора Ющенко. Куда приведет Виктора Федоровича путь, по которому Виктор Андреевич сначала отошел на маргинес украинской политики, а затем – спустился на дно рейтинговой пропасти?

«Мы наш, мы новый мир построим»

Обе власти – и Ющенко и Януковича – начали свой путь с отрицания любых положительных черт своих предшественников. В заявлениях видных членов команд обоих Президентов отчетливо прослеживалось стремление представить приход «своего» главы государства началом новой, разумеется, светлой эпохи в развитии Украины – в противовес темным, смутным временам, еще так недавно царившим в стране. Подтверждали обе власти определяющую роль своего воцарения примерно одинаковыми способами.

Во-первых, объектами их пристального внимания становились школьные учебники истории. «Ющенковцы» «по многочисленным просьбам трудящихся» ввели в новоизданные книги довольно пафосные параграфы, посвященные Оранжевой революции. В 2010-м за переписывание учебников взялись у Януковича. Оставить описания событий 2004-го года в неизменном виде новая власть не могла: обвинения в фальсификации президентских выборов не добавляли вистов имиджу новоизбранного Президента. Дописать в учебники новый параграф о «развале экономики страны преступной кликой Ющенко–Тимошенко» не представлялось возможным: причастность Януковича и его команды к политическим и экономическим процессам в стране на протяжении последних лет была слишком явной, чтобы просто о ней умолчать. Посему было принято изящное решение: вообще исключить изучение событий самого недавнего прошлого из школьной программы – якобы для того, чтобы позже оценить эти события с исторической перспективы.

Во-вторых, и Ющенко, и Янукович подвергли символичному обновлению сами институты украинской власти. Наиболее ярко эти «новации» выразились в переименовании не прописанного в Конституции околопрезидентского органа. Сначала Ющенко переименовал кучминскую Администрацию в Секретариат (формально – чтобы демонополизировать влияние Банковой на процессы в стране). Затем Янукович поменял вывески на своем офисе обратно (в кулуарах поговаривали, что таким образом новый глава государства давал понять местным администрациям, что с этого момента все они «ходят» под главной Администрацией в стране).

В-третьих, обе «новые власти» выгодно подчеркивали собственное величие на фоне низости и бездарности предшественников инициированием масштабнейших политических и экономических проектов, заведомо не имеющих шансов на реализацию. Но если инициатива тогдашнего вице-премьера Олега Рыбачука немедленно подать заявку на вступление в Евросоюз была воспринята имеющими чувство юмора украинцами как милая шутка, своеобразное проявление описанного Сталиным головокружения от успехов, то предложение Виктора Януковича провести в Карпатах зимнюю Олимпиаду-2022 чревато многомиллионными тратами из госбюджета, уже начиная со следующего года.

Ну, и наконец, если эти примеры кажутся вам неубедительными, то вспомним, с каким рвением обе «новые власти» отменяли итоги «нечестного» отбора на Евровидения 2005 и 2010 годов, проведенного их предшественниками, заявляя, что это – только начало крестового похода против коррупции и всевозможных злоупотреблений. Опираясь на опыт пятилетней борьбы за торжество законности в исполнении предыдущего Президента, можно с достаточно большой долей уверенности утверждать, что восстановление справедливости относительно певицы Алёши станет самым весомым антикоррупционным достижением и команды Виктора Януковича…

«Есть человек – есть проблема»

Словно под одно лекало выстраивали команды Виктора Ющенко и Виктора Януковича отношения со своими оппонентами. Сначала оба Президента заявили о полном отсутствии намерений преследовать вчерашних противников по политическим мотивам. А потом… одним махом, на протяжении считанных недель отправили в отставку тысячи госслужащих высшего и среднего звена. Что характерно, от увольнений ни в 2005-м, ни в 2010-м зачастую не спасала даже лояльность, которую украинская бюрократия изо всех сил демонстрировала в адрес власти…

Следующий этап в отношениях между властью и оппозицией в обоих случаях тоже был одинаковым: открытие уголовных дел на сегодняшних противников власти в связи с их вчерашними злоупотреблениями. В большинстве случаев почему-то следователи хватались за какую-то мелочевку, не имеющую перспективы перерастания в действительно серьезное уголовное дело. Так, Юлию Тимошенко вызывали в Генпрокуратуру для дачи показаний по закрытому четыре года назад делу о попытке подкупа судей. Юрию Луценко «шьют» злоупотребления на сумму в целых 40 тысяч гривень. Поразительно напоминает попытки обвинить Дмитрия Табачника в музейных кражах или Михаила Папиева – в закупке бракованных очков для ветеранов, не правда ли?

Впрочем, если речь заходила об обвинениях посерьезнее, то и тут особого разброса тем не наблюдалось: обе власти в первые месяцы своего правления вступили в борьбу за информпространство, конкретнее – за частоты, на которых вещали оппозиционные по отношению к ним телеканалы. Отличие одно – в 2005-м под удар хотя бы не попадали рядовые члены Нацсовета по вопросам телевидения и радиовещания...

Другое дело – отношения к мелким шалостям представителей собственной команды. А то и семьи. И Виктор Янукович, и Виктор Ющенко непосредственно перед заходом на Банковую клятвенно обещали поднять на стяги борьбу с коррупцией и, в первую очередь, не дать красть собственному окружению. Один из украинских Президентов в присущей ему манере обещал публиковать налоговые декларации всех высоких должностных лиц «до третьего колена», другой в не менее характерном тоне грозил провинившимся отрывом конечностей.

Однако это не помешало первому заявлять министру внутренних дел: «Тот, кто входит в мой кабинет в галстуке, сидеть в тюрьме не будет» (факт такого заявления Ющенко, насколько известно, до сих пор не опроверг), а второму – закрывать глаза на такие мелочи, как, например, полуторамиллионный чартер первого вице-премьера в Китай или раздача десятков бюджетных миллионов преприятиям, близким к собственным соратникам.

Отметим, что первые лица государства нередко сами показывали подчиненным примеры наплевательского отношения к закону. Именно скандал, связанный с роскошным образом жизни Андрея Ющенко, стал первым сигналом о неадекватности антикоррупционных обещаний его отца, тогдашнего Президента. Однако телефон и автомобиль Ющенко-младшего – это сущий пустяк с «межигорской аферой» Виктора Януковича.

«Закон один, но не для всех» – эту фразу впору уже выгравировать над центральными входами в здания высших органов государственной власти.

Чуть ли не единственное, что в этом отношении радует, так это то, что обе властные команды, несмотря на все бравурные заявления их представителей, отнюдь не были и не являются монолитными. Стычки внутри этих коллективов зачастую перерастают в громкие скандалы с отставками членов Кабмина, и это хотя бы дает простым украинцам надежду на существование внутри власти хотя бы зачатков некоей извращенной, но все же системы сдержек и противовесов. Так, и «коррупционный скандал», связанный с обвинениями покойного Александра Зинченко в адрес ближайших соратников Президента Ющенко, и показательное увольнение Нестора Шуфрича с последовавшими затем выпадами экс-главы МЧС в сторону Сергея Левочкина и Валерия Хорошковского убедительно показывают, что при всем желании группы людей, находившиеся или находящиеся у власти «командами» в классическом понимании этого слова назвать нельзя.

В борьбе за избирателя

Разбираясь с политическими противниками, ни «ющенковцы», ни «януковичи» не ограничивались только точечными уколами оппозиционных лидеров. В той или иной степени и первые, и вторые прилагали усилия для того, чтобы подорвать силы-антагонисты «снизу», рассеять их электоральную монополию в симпатизирующих им регионах страны.

Скажем прямо, у «ющенковцев» это получалось хуже. По некоторым сведениям, сначала они, пользуясь отсутствием в стране (и в ее информпространстве) Виктора Януковича, пытались создать партию, способную составить конкуренцию «Регионам» на востоке – ею якобы должна была стать «Трудовая Украина», на посту лидера которой Сергея Тигипко очень кстати сменил Валерий Коновалюк. Однако в силу целого ряда причин этот план так и не был реализован, а «оранжевые» сконцентрировались на дрязгах за центрально- и западноукраинский электорат между собой.

Ошибки предшественников были в полной мере учтены регионалами. Если верить нынешним оппозиционерам, то нынешняя тактика «бело-синих» по отношению к нелояльному электорату состоит, во-первых, в клонировании отдельных организаций партии «Батькивщина», во-вторых, в избирательном финансировании политических сил, способных максимально «развести» оппозиционных избирателей и перессорить их между собой.

Если уж речь зашла об электоральной тактике Ющенко образца 2005 года и Януковича-2010, заметим, что оба этих политика не решились на проведение парламентских выборов на пике своих рейтинговых показателей. Именно отказ от перевыборов Верховной Рады в начале 2005-го, когда рейтинг доверия к Ющенко заметно превышал 50%, впоследствии называли главной ошибкой предыдущего Президента Украины. Формальных оснований для роспуска парламента четвертого созыва у главы государства тогда не имелось, однако политическое решение об этом, думается, не столкнулось бы со сколь-нибудь значимой критикой внутри страны да и за ее пределами.

Вполне мог идти на досрочные выборы Рады вскоре после своего триумфа на президентской кампании и Виктор Янукович: тем более что законные основания у него для этого складывались. Коалицию, состоящую из фракций, как того требовала Конституция в редакции 2004 года до более чем странного решения КС, создать в парламенте не удавалось, и перевыборы Рады виделись вполне логичным выходом из сложившейся ситуации. Опасаясь мобилизации оппозиционного электората, да и просто не желая терять время, у Януковича решили формировать «коалицию тушек». А сегодня – имеют дело со стабильной тенденцией падения показателей Партии регионов (и «подрихтованные», по мнению оппозиции и, на минуточку, Госдепа США, результаты недавних местных выборов слабо обнадеживают в свете экономических трудностей, с которыми, вполне вероятно, в ближайшее время столкнется Украина). Да еще и, как на зло, ни одну завершившуюся успехом реформу избирателю предъявить в ближайшие месяцы не получится. Не назовут ли отказ от проведения выборов в 2010-м главной ошибкой Президента Януковича? Как знать…

Зачем нам парламент?

Немало общих черт можно найти и в чисто политической деятельности команд Виктора Ющенко и Виктора Януковича. Прежде всего, оба они даже после избрания на пост Президента не смогли стать полноценными лидерами нации, так и не убив в себе глав отдельно взятой политической группировки. Выражается это, например, в довольно специфичном отношении обоих Президентов к органам государственной власти, находящимся вне пределов улицы Банковой.

Так, и Виктор Ющенко, и Виктор Янукович первым делом после инаугурации оголили тылы собственных фракций в парламенте. Лучшие кадры «Нашей Украины» в 2005-м и Партии регионов в 2010-м ушли в структуры исполнительной властью. В результате – нынешний состав парламента (обескровленный к тому же массовым исходом во власть «оранжевой элиты»), кажется, является самым слабым в истории Украины. Уровень парламентской дискуссии в Раде опустился на невиданные ранее глубины, и страдает сегодня от этого в равной степени и власть, и оппозиция – оба политических лагеря сегодня практически не используют публичную площадку парламента для продвижения собственных инициатив. И, думается, отстроченный эффект от этого больше скажется на власти: ведь это она рано или поздно должна будет предъявить заждавшимся избирателям хоть какие-то реальные достижения…

Тем не менее, если говорить о таком отношении к своим фракциям, то, думается, его корень у обоих Президентов одинаков. Оба они не воспринимают Верховную Раду как самодостаточную платформу принятия решений. И для Ющенко, и для Януковича парламент в институциональном смысле был и остается всего лишь придатком Секретариата или Администрации Президента, обреченным на легитимацию принятых свыше решений.

Но не будем забывать, что даже кажущийся покорным парламент (а назначение премьер-министром Юлии Тимошенко в 2005 году сплотило вокруг себя аж 373 народных избранника) при виде тонущего рейтинга самопровозглашенного капитана проявляет недюжинную строптивость. А способов влияния на разбушевавшийся парламент у Президента, согласно нормам действующей Конституции, крайне мало. Если Янукович в это не верит – может спросить у Леонида Кучмы…

Впрочем, если бы речь шла только о парламенте… Можно еще поспорить, кто более дико смотрится во главе отечественной спецслужбы: выпускник Днепропетровского металлургического института по специальности «Обработка металлов давлением» Александр Турчинов или один из богатейших людей страны Валерий Хорошковский. Или вспомнить, что абсолютно неготовых к работе в единственном органе конституционной юрисдикции в Конституционный суд назначали в равной степени и Ющенко, и Янукович…

Главным принципом кадрового отбора на ответственейшие государственные должности стала не компетентность претендента на кресло, не его карьерный путь и даже не принадлежность к определенной политической силе. Оба Президенты вообще редко обращали внимание на подобные мелочи: больше всего их волновало то, является ли тот или иной назначенец «своим», безоговорочно лояльным, готовым выполнить любое распоряжение кадром. В результате кадровая политика при Ющенко и при Януковиче до боли напоминала наполнение ванны, в которой возлежал Президент, теплой водой.

О том, что случится, когда вода остынет, Виктор Андреевич попросту не задумывался, а Виктор Федорович, кажется, просто исключает такую возможность, как будто распоряжением Президента или вердиктом Конституционного суда можно изменить законы термодинамики…

Двое из ларца, одинаковы с лица

С другой стороны, а чего мы хотели? И Виктор Андреевич, и Виктор Федорович в равной степени отличаются от символичной фигуры просвещенного монарха, которого представляли во главе идеального государства древние мыслители. И это видно во всем. Один из современных классиков украинской литературы (пускай даже министр образования имеет на этот счет особое мнение) как-то подметил, что наиболее прозападный политик Украины не знает ни одного иностранного языка, а наиболее пророссийский – путает Ахматову с Ахметовой.

Готовы ли эти люди проводить самостоятельную, гармоничную внешнюю политику? Говорящие сами за себя перекосы в этой сфере, которые позволяли себе допускать украинские Президенты на уровне даже не конкретных решений – просто символов, позволяют заподозрить, что таки нет. Нормально ли, что посол США в Украине вручает дипломы выпускникам Академии СБУ? Вряд ли. Чем руководствуются наши власти, стремясь написать новую редакцию историю Украины с плотным привлечением России, чья роль во многих перипетиях отечественной истории слишком уж неоднозначна? Да уж наверно, не национальными интересами.

Настоящее лицо обоих наших Президентов на самом деле спрятано не за елейными речами, написанными спичрайтерами Банковой, а за их живой речью. За отцовским напутствием Андрею Ющенко: мол, поставь свой чек из ресторана «перед мордой журналиста», который вообще-то больше похож на «киллера нанятого». За все время повторяющимися мотивами насилия в речи Виктора Януковича, стремящегося кому-то то руки-ноги повыдергивать, то карманы порезать, то головы пооткручивать…

За громкими словами обоих Президентов очень часто не скрывается ничего конкретного. Например, в середине 2005 года предметом внимания Президента Виктора Ющенко стала скандальная высотка по улице Грушевского 9: от постройки этого дома, мол «все князья переворачиваются». Виктор Андреевич тогда даже допускал возможность сноса этой стройки. На деле же результатом президентской заботы стала разве что легитимация роста высотности проекта: с начальных 15 этажей до нынешних 22-х. Что касается Виктора Януковича, то на его принципиальность и верность единожды данному слову «Главком» уже обращал внимание в своих публикациях. Виктор Федорович уже неоднократно доказывал, что даже самые грозные его заявления можно спокойно пропускать мимо ушей: быть по-настоящему злым и страшным у него получается только тогда, когда рядом находятся телекамеры да журналисты президентского пула…

Да, «оранжевая» и «бело-синяя» власти имеют значительно больше общих черт, чем хотелось бы им обеим. Идя по пути построения «новой страны» Виктор Янукович старается не обходить грабли, по которым до него прошли предшественники. И пускай удары этих орудий труда для него пока не очень болезненны, – сказывается более высокий болевой порог выходцев из шахтерского края плюс до сих пор сохраняющееся состояние аффекта после победы на президентских выборах, – так будет не всегда. Об этом могли бы рассказать Виктору Федоровичу свергнутые с политического Олимпа предшественники, но Президенту и его команде пока что не до них. А когда нынешние триумфаторы опомнятся, вовсе не факт, что сойти с проторенной «оранжевыми» дорожки будет вообще возможно. Но это уже другая история…

15.11.2010 г.

Святослав Хоменко, «Главком»

//glavcom.ua/articles/2165.html

//www.trust.ua/news/48974.html

Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972

Президія Верховної Ради УРСР;

Указ від 04.10.1988 № 6673-XI

Документ 6673-11, поточна редакція -

Редакція від 04.10.1988

УКАЗ

ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Про ратифікацію Конвенції про охорону всесвітньої

культурної і природної спадщини

Президія Верховної Ради Української РСР постановляє:

Подану Радою Міністрів Української РСР на ратифікацію Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, прийняту ЮНЕСКО 16 листопада 1972 року (995_089), ратифікувати.

Голова Президії

Верховної Ради Української РСР В.ШЕВЧЕНКО

Секретар Президії

Верховної Ради Української РСР М.ХОМЕНКО

м. Київ, 4 жовтня 1988 року

N 6673-XI

____________

//zakon2.rada.gov.ua/laws/show/6673-11

ЮНЕСКО; Конвенція,

Міжнародний документ від 16.11.1972

Документ 995_089, чинний, поточна редакція -

Ратифікація від 04.10.1988, підстава 6673-11

Конвенція

про охорону всесвітньої культурної

і природної спадщини

{Конвенцію ратифіковано Указом Президії Верховної Ради

N 6673-XI (6673-11) від 04.10.88}

Генеральна конференція Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, що зібралася в Парижі з 17 жовтня по 21 листопада 1972 року на свою сімнадцяту сесію,

констатуючи, що культурній і природній спадщині дедалі більше загрожує руйнування, що викликається не лише традиційними причинами пошкодження, а й еволюцією соціального й економічного життя, яка погіршує їх ще більш небезпечними шкідливими й руйнівними явищами,

беручи до уваги, що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу,

беручи до уваги, що охорона цієї спадщини на національному рівні часто буває недостатньою у зв'язку з обсягом засобів, яких вона вимагає, і недостатністю економічних, наукових та технічних ресурсів країни, на території якої перебуває цінність, що підлягає захисту,

нагадуючи, що в Статуті Організації передбачено, що вона допомагає збереженню прогресу і поширенню знань, виявляючи турботу про збереження й охорону загальної спадщини людства та рекомендуючи заінтересованим народам укладення відповідних міжнародних конвенцій,

вважаючи, що існуючі міжнародні конвенції, рекомендації та резолюції щодо культурних і природних цінностей свідчать про важливість, якою є для всіх народів світу збереження унікальних і незамінних цінностей, незалежно від того, якому народу вони належать,

беручи до уваги, що деякі цінності культурної і природної спадщини становлять значний інтерес, що вимагає їх збереження як частини всесвітньої спадщини всього людства,

беручи до уваги, що у зв'язку з масштабами й серйозністю нових небезпек, які їм загрожують, все міжнародне співтовариство має брати участь в охороні природної і культурної спадщини, надаючи колективного сприяння, яке, не замінюючи діяльності заінтересованої держави, на території якої перебуває цінність, ефективно доповнить її,

беручи до уваги, що з цією метою необхідно прийняти нові договірні положення, що встановлюють ефективну систему колективної охорони пам'яток видатного універсального культурного й природного значення, засновану на постійній основі відповідно до сучасних наукових методів,

вирішивши на своїй шістнадцятій сесії, що це питання є предметом міжнародної конвенції,

прийняла шістнадцятого листопада 1972 року цю Конвенцію.

I. Визначення культурної

і природної спадщини

Стаття 1

У цій Конвенції під "культурною спадщиною" розуміються:

пам'ятки: твори архітектури, монументальної скульптури й живопису, елементи та структури археологічного характеру, написи, печери та групи елементів, які мають видатну універсальну цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки;

ансамблі: групи ізольованих чи об'єднаних будівель, архітектура, єдність чи зв'язок з пейзажем яких є видатною універсальною цінністю з точки зору історії, мистецтва чи науки;

визначні місця: твори людини або спільні витвори людини й природи, а також зони, включаючи археологічні визначні місця, що є універсальною цінністю з точки зору історії, естетики, етнології чи антропології.

Стаття 2

У цій Конвенції під "природною спадщиною" розуміються:

природні пам'ятки, створені фізичними й біологічними утвореннями або групами таких утворень, що мають видатну універсальну цінність з точки зору естетики чи науки;

геологічні й фізіографічні утворення й суворо обмежені зони, що є ареалом видів тварин і рослин, які зазнають загрози й мають видатну універсальну цінність з точки зору науки чи збереження;

природні визначні місця чи суворо обмежені природні зони, що мають видатну універсальну цінність з точки зору науки, збереження чи природної краси.

Стаття 3

Кожній державі - стороні цієї Конвенції належить визначити й розмежувати різні цінності, що перебувають на її території і передбачаються зазначеними вище статтями 1 і 2.

II. Національна охорона та міжнародна

охорона культурної і природної спадщини

Стаття 4

Кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. З цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.

Стаття 5

Держави - сторони цієї Конвенції з тим, щоб забезпечити якомога ефективнішу охорону і збереження та якомога активнішу популяризацію культурної і природної спадщини, розміщеної на її території, прагнуть в умовах, властивих кожній країні:

а) проводити загальну політику, спрямовану на надання культурній і природній спадщині певних функцій у громадському житті та на включення охорони цієї спадщини до програм загального планування;

b) створювати, якщо вони ще не створені, на своїй території одну чи кілька служб з охорони, збереження й популяризації культурної й природної спадщини, які мають у своєму розпорядженні відповідний персонал і засоби, що дають змогу виконувати покладені на них завдання;

с) розвивати наукові й технічні опрацювання і дослідження та вдосконалювати методи роботи, які дають змогу державі усувати небезпеку, що загрожує її культурній та природній спадщині;

d) вживати відповідних правових, адміністративних і фінансових заходів щодо виявлення, охорони, збереження, популяризації й відновлення цієї спадщини;

е) сприяти створенню чи розвитку національних або регіональних центрів підготовки в галузі охорони, збереження й популяризації культурної й природної спадщини, а також заохочувати наукові дослідження в цій галузі.

Стаття 6

1. Повністю поважаючи суверенітет держав, на території яких перебуває культурна і природна спадщина, визначена в статтях 1 і 2, і не торкаючись прав, передбачених національним законодавством щодо зазначеної спадщини, держави - сторони цієї Конвенції визнають, що вона є загальною спадщиною, для охорони якої все міжнародне співтовариство зобов'язане співробітничати.

2. Держави-сторони зобов'язуються згідно з положеннями цієї Конвенції сприяти визнанню, охороні, збереженню й популяризації культурної й природної спадщини, зазначеної в пунктах 2 і 4 статті 11, якщо цього попросять держави, на території яких вона розміщена.

3. Кожна держава - сторона цієї Конвенції зобов'язується не вдаватися до будь-яких навмисних дій, що могли б завдати прямо чи посередньо шкоди культурній і природній спадщині, зазначеній у статтях 1 і 2, яка розміщена на території інших держав - сторін цієї Конвенції.

Стаття 7

У цій Конвенції під міжнародною охороною всесвітньої культурної і природної спадщини розуміється створення системи міжнародного співробітництва і допомоги для надання державам - сторонам Конвенції допомоги в зусиллях, спрямованих на збереження й виявлення цієї спадщини.

III. Міжурядовий комітет з охорони

всесвітньої культурної і природної спадщини

Стаття 8

1. При Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури засновується Міжурядовий комітет з охорони визначної культурної і природної спадщини загального значення, що називається "Комітет всесвітньої спадщини". Він складається з 15 держав - сторін Конвенції, які обираються державами - сторонами Конвенції, котрі збираються на Генеральну асамблею під час чергових сесій Генеральної конференції ЮНЕСКО. Кількість держав, що входять до складу Комітету, буде доведена до 21, починаючи з чергової сесії Генеральної конференції, яка буде проведена після набуття чинності цією Конвенцією не менш як для 40 держав.

2. Вибори членів Комітету мають забезпечувати справедливе представництво різних районів і культур світу.

3. На засіданнях Комітету можуть бути присутні з дорадчим голосом по одному представникові від Міжнародного дослідного центру збереження і реставрації культурних цінностей (Римський центр), Міжнародної ради з охорони природи і природних багатств (МРОП), до яких можуть приєднатися на прохання держав - сторін Конвенції представники інших міжурядових і неурядових організацій, що мають аналогічні цілі.

Стаття 9

1. Держави - члени Комітету всесвітньої спадщини здійснюють свої повноваження, починаючи з кінця чергової сесії Генеральної конференції, на якій вони були обрані, до кінця її третьої наступної чергової сесії.

2. Повноваження однієї третини членів, призначених під час перших виборів, закінчуються в кінці першої чергової сесії Генеральної конференції, що відбувається після тієї, на якій вони були обрані, а повноваження другої третини членів, призначених у той же час, закінчуються в кінці другої чергової сесії Генеральної конференції, що відбувається після тієї, на якій вони були обрані. Прізвища цих членів Комітету визначаються головою Генеральної конференції шляхом жеребкування після перших виборів.

3. Держави - члени Комітету добирають своїми представниками компетентних осіб у галузі культурної і природної спадщини.

Стаття 10

1. Комітет всесвітньої спадщини приймає свої правила процедури.

2. Комітет може в будь-який час запрошувати на свої засідання громадські чи приватні організації, а також приватних осіб для консультацій з окремих питань.

3. Комітет може створювати консультативні органи, які він вважає за необхідні для виконання своїх завдань.

Стаття 11

1. Кожна держава - сторона цієї Конвенції подає, за можливості, Комітету всесвітньої спадщини перелік цінностей культурної і природної спадщини, що розміщені на її території і можуть бути включені у список, передбачений у пункті 2 цієї статті. Цей перелік, який не можна вважати вичерпним, має містити документацію щодо місцеперебування даних цінностей та інтересу, що вони собою являють.

2. На підставі переліків, що подаються державами згідно з пунктом 1, Комітет складає, поновлює і публікує список цінностей культурної і природної спадщини (під назвою "Список всесвітньої спадщини"), як вони визначені у статтях 1 і 2 цієї Конвенції, які, на його думку, мають видатну універсальну цінність відповідно до встановлених критеріїв. Оновлений список розсилається не рідше ніж один раз на два роки.

3. Внесення цінностей до списку всесвітньої спадщини не може бути проведене без згоди заінтересованої держави. Включення цінності, розміщеної на території, суверенітет чи юрисдикція якої оспорюється кількома державами, жодним чином не впливає на права сторін, що спорять.

4. Комітет складає, оновлює й публікує, коли цього вимагають обставини, список цінностей, що фігурують у списку всесвітньої спадщини, для врятування яких вимагаються значні роботи і щодо яких у рамках цієї Конвенції держава просила допомоги (під назвою "Список всесвітньої спадщини, що перебуває під загрозою"). У цьому списку зазначається приблизна вартість операцій. До цього списку можуть бути внесені тільки цінності культурної і природної спадщини, яким загрожують серйозні й конкретні небезпеки, як, наприклад, загроза зникнення внаслідок прогресуючого руйнування, проекти проведення великих громадських чи приватних робіт, швидкий розвиток міст і туризму, руйнування у зв'язку зі змінами призначення або права власності на землю, серйозні пошкодження внаслідок невстановленої причини, занедбаність з яких-небудь причин, стихійне лихо і катаклізми, небезпека збройних конфліктів, великі пожежі, землетруси, зсуви, вулканічні вибухи, зміни рівня води, повені, припливи. У разі надзвичайних обставин Комітет може в будь-який час внести до списку всесвітньої спадщини, що перебуває під загрозою, нову цінність і негайно повідомити про це.

5. Комітет визначає критерії, на підставі яких цінність культурної чи природної спадщини може бути включена до обох списків, передбачених у пунктах 2 і 4 цієї статті.

6. До того як прийняти остаточне рішення про невключення цінності до одного із двох списків, згаданих у пунктах 2 і 4 цієї статті, Комітет консультується з державами-сторонами, на території яких розміщена вищезгадана цінність культурної чи природної спадщини.

7. Комітет, за домоленістю із заінтересованими державами, координує й заохочує проведення вивчення й досліджень, необхідних для складання списків, зазначених у пунктах 2 і 4 цієї статті.

Стаття 12

Той факт, що якась цінність культурної чи природної спадщини не була включена до одного з двох списків, зазначених у пунктах 2 і 4 статті 11, жодною мірою не означає, що вона не має видатної універсальної цінності чи інших цілей, крім тих, які є наслідком включення їх до цих списків.

Стаття 13

1. Комітет всесвітньої спадщини отримує та вивчає заявки про надання міжнародної допомоги, подані державами - сторонами Конвенції щодо культурної і природної спадщини, розміщеної на їхній території, які включені або можуть бути включені до списків, згаданих у пунктах 2 і 4 статті 11. Предметом заявок може бути охорона, збереження, популяризація чи відновлення цих цінностей.

2. Заявки про міжнародну допомогу відповідно до пункту 1 цієї статті можуть стосуватися виявлення культурної і природної спадщини, визначеної у статтях 1 і 2 в тому разі, коли попередні дослідження показали, що це буде виправданим.

3. Комітет приймає рішення щодо цих заявок, визначає, за необхідності, характер і обсяг своєї допомоги та дозволяє укладання від свого імені необхідних угод із заінтересованим урядом.

4. Комітет встановлює порядок черговості для своїх операцій. Він робить це, беручи до уваги важливість для всесвітньої культурної і природної спадщини, що підлягає захисту, необхідності забезпечити міжнародну охорону найбільш представницьких цінностей природи, генія й історії народів світу на терміновість робіт, які необхідно провести, резерв ресурсів держав, на території яких розміщені ці цінності, і, зокрема, ступінь, в якому вони могли б забезпечити схоронність цих цінностей своїми засобами.

5. Комітет складає, оновлює й розповсюджує список цінностей для надання міжнародної допомоги.

6. Комітет приймає рішення про використання засобів фонду, створеного згідно зі статтею 15 цієї Конвенції. Він вишукує способи для поповнення цих засобів і вживає у зв'язку з цим усіх необхідних заходів.

7. Комітет співробітничає з міжнародними й національними, урядовими й неурядовими організаціями, що додержуються цілей, аналогічних цілям цієї Конвенції. З метою виконання своїх програм і проектів, Комітет може, зокрема, вдаватися до допомоги Міжнародного дослідного Центру збереження і реставрації культурних цінностей (Римський центр), Міжнародної ради з охорони природи і природних багатств (МРОП), а також державних і приватних органів і приватних осіб.

8. Рішення Комітету приймаються більшістю у дві третини присутніх і голосуючих членів. Кворум становить більшість членів Комітету.

Стаття 14

1. Комітету всесвітньої спадщини допомагає Секретаріат, що його призначає Генеральний директор ЮНЕСКО.

2. Генеральний директор, користуючись послугами Міжнародного дослідного центру збереження і реставрації культурних цінностей (Римський центр), Міжнародної ради з охорони пам'яток та історичних місць (ІКОМОС), Міжнародної ради з охорони природи і природних багатств (МРОП) у галузях їхньої компетенції та їхніх відповідних можливостей, готує документацію Комітету, порядок денний його засідань та забезпечує виконання його рішень.

IV. Фонд охорони всесвітньої

культурної і природної спадщини

Стаття 15

1. Цим засновується Фонд охорони всесвітньої культурної і природної спадщини, що має видатну універсальну цінність і називається Фондом всесвітньої спадщини.

2. Цей Фонд згідно з відповідними статтями Положення про фінанси ЮНЕСКО є цільовим фондом.

3. Засоби Фонду становлять:

а) добровільні й обов'язкові внески держав - сторін цієї Конвенції;

b) вклади, дари й заповідальні суми, що можуть бути зроблені:

і) іншими державами;

іі) ЮНЕСКО та іншими організаціями системи Організації Об'єднаних Націй, зокрема Програмою розвитку ООН та іншими міжурядовими організаціями;

ііі) державними й приватними органами та фізичними особами;

с) проценти з сум, позичених Фондом;

d) сума зборів і надходжень від заходів, організованих на користь Міжнародного фонду, а також

е) будь-які інші ресурси, затверджені відповідно до положення про Фонд, розробленого Комітетом всесвітньої спадщини.

4. Внески у Фонд та інші форми допомоги, що надається Комітетові, можуть використовуватися тільки в цілях, визначених Комітетом. Комітет може приймати внески, призначені лише для певної програми чи конкретного проекту, за умови, що Комітет ухвалить рішення про виконання цієї програми чи проекту. Внески у Фонд не супроводжуються жодними політичними умовами.

Стаття 16

1. Без шкоди будь-якому добровільному додатковому внеску держави-сторони цієї Конвенції зобов'язуються сплачувати регулярно раз на два роки у Фонд всесвітньої спадщини внески, сума яких, що становить однаковий відсоток для всіх держав, буде визначатися Генеральною асамблеєю держав - сторін Конвенції, що збираються на сесію Генеральної конференції ЮНЕСКО. Прийняття цього рішення вимагає більшості голосів присутніх і голосуючих держав-сторін, які не зробили заяви, передбаченої у пункті 2 цієї статті. Внесок держав - сторін Конвенції у жодному разі не може перевищувати одного відсотка їхнього внеску до звичайного бюджету ЮНЕСКО.

2. Однак, як це передбачено у статті 31 чи 32 цієї Конвенції, кожна держава може в момент здачі своїх ратифікаційних грамот, актів про прийняття або приєднання заявити, що вона не буде зв'язана положеннями пункту 1 цієї статті.

3. Держава - сторона Конвенції, що зробила заяву, передбачену в пункті 2 цієї статті, може в будь-який час зняти згадану вище заяву шляхом повідомлення Генерального директора ЮНЕСКО. Однак зняття заяви буде мати вплив на обов'язковий внесок цієї держави тільки з дня чергової Генеральної асамблеї держав-сторін.

4. Щоб Комітет зміг ефективно планувати свою діяльність, внески держав - сторін цієї Конвенції, що зробили заяви, передбачені в пункті 2 цієї статті, повинні надходити на регулярній основі принаймні раз на два роки й не повинні бути меншим за суми внесків, що мають вноситися в тому разі, якби вони були зв'язані положеннями пункту 1 цієї статті.

5. Будь-яка держава - сторона Конвенції, що має заборгованість по своїх обов'язкових чи добровільних внесках за поточний рік і календарний рік, що безпосередньо передує йому, не може бути обрана до комітету Фонду всесвітньої спадщини; дане положення не застосовується в ході перших виборів. Повноваження такої держави, що є членом Комітету, закінчуються в момент
виборів, передбачених у пункті 1 статті 8 цієї Конвенції.

Стаття 17

Держави - сторони цієї Конвенції сприяють створенню державних чи приватних фондів або асоціацій, що мають на меті заохочення пожертвувань для охорони культурної і природної спадщини відповідно до положень статей 1 і 2 Конвенції.

Стаття 18

Держави - сторони цієї Конвенції надають допомогу організованим під егідою ЮНЕСКО міжнародним компаніям збирання коштів для Фонду всесвітньої спадщини. Вони сприяють збиранню коштів для цих заходів, що проводяться організаціями, зазначеними в пункті 3 статті 15.

V. Умови і форми надання

міжнародної допомоги

Стаття 19

Будь-яка держава - сторона цієї Конвенції може звертатися з проханням про надання міжнародної допомоги на користь цінностей культурної чи природної спадщини, що мають видатну універсальну цінність і розміщені на її території. Вона повинна подавати разом зі своєю заявкою інформацію й документацію, передбачені у статті 21, які вона має у своєму розпорядженні і які необхідні Комітету для прийняття рішень.

Стаття 20

Міжнародна допомога згідно з цією Конвенцією може надаватися лише для цінностей культурної і природної спадщини, які Комітет всесвітньої спадщини вирішив чи вирішує включити в один із списків, зазначених у пунктах 2 і 4 статті 11, згідно з пунктом 2 статті 13, пунктом "с" статті 22 та статтею 23.

Стаття 21

1. Комітет всесвітньої спадщини визначає процедуру розгляду заявок про надання Фондом міжнародної допомоги, яку він покликаний надавати, та зазначає, зокрема, елементи, які мають міститися в заявці: опис передбачуваної діяльності, необхідних робіт, їх приблизна вартість та виклад причин, через які ресурси держави, що звертається із заявкою, не дають їй змоги повністю зробити необхідні витрати. Заявки мають щоразу, коли це можливо, підкріплюватися висновком експертів.

2. Заявки про допомогу, подані у зв'язку з катастрофами і стихійними лихами, через терміновість робіт, які, можливо, необхідно буде провести, Комітет повинен розглядати в першу чергу; у розпорядженні Комітету має бути резервний фонд, призначений для подібних випадків.

3. Перед прийняттям рішення Комітет може провести дослідження чи консультації, які він вважатиме за необхідне.

Стаття 22

Допомога, що надається Комітетом всесвітньої спадщини, може мати такі форми:

а) дослідження художніх, наукових і технічних проблем, що їх ставить охорона, збереження, відновлення й популяризація культурної і природної спадщини так, як її визначено в пунктах 2 і 4 статті 11 цієї Конвенції;

b) направлення експертів, техніків і кваліфікованих робітників для забезпечення задовільного виконання затвердженого проекту;

с) підготовка спеціалістів усіх рівнів у галузі виявлення, охорони, збереження, відновлення й популяризації культурної і природної спадщини;

d) надання обладнання, якого заінтересована держава не має і позбавлена змоги його придбати;

е) надання позик з низьким відсотком або без відсотка, що можуть сплачуватися на довгостроковій основі;

f) надання у надзвичайних і спеціально мотивованих випадках безплатних субсидій.

Стаття 23

Комітет всесвітньої спадщини може також надавати міжнародну допомогу національним і регіональним центрам підготовки спеціалістів усіх рівнів у галузі виявлення, охорони, збереження, відновлення й популяризації культурної і природної спадщини.

Стаття 24

Наданню звичайної допомоги мають передувати ретельні наукові, економічні й технічні дослідження. В цих дослідженнях необхідно використовувати найпередовіші методи охорони, збереження, відновлення і популяризації культурної і природної спадщини. В дослідженнях мають також визначатися шляхи, що дають змогу раціонально використовувати наявні ресурси заінтересованої держави.

Стаття 25

У принципі фінансування необхідних робіт має лише частково покладатися на міжнародне співтовариство. Держава, що користується міжнародною допомогою, надає значну частину коштів, які виділяються для кожної програми чи проекту, за винятком тих випадків, коли її фінансовий стан не дозволяє цього.

Стаття 26

Комітет всесвітньої спадщини і держава, що одержує допомогу, визначають в укладених ними угодах умови, на яких мають здійснюватися програми чи проекти, що є предметом міжнародної допомоги згідно з цією Конвенцією. Державі, що користується цією міжнародною допомогою, належить на умовах, визначених в угоді, продовжувати охороняти, зберігати й популяризувати цінності, що підлягають збереженню.

VI. Просвітні програми

Стаття 27

1. Держави-сторони цієї Конвенції прагнуть, застосовуючи всі відповідні засоби, і зокрема просвітні й інформаційні програми, зміцнювати повагу і прихильність своїх народів до культурної та природної спадщини, визначеної у статтях 1 і 2 Конвенції.

2. Вони зобов'язуються широко інформувати громадськість про небезпеку, що загрожує цій спадщині, а також про заходи, що вживаються на виконання цієї Конвенції.

Стаття 28

Держави - сторони цієї Конвенції, що одержують міжнародну допомогу згідно з цією Конвенцією, вживають відповідних заходів з метою ознайомлення з важливістю й роллю спадщини.

VII. Доповіді

Стаття 29

1. Держави - сторони цієї Конвенції повідомляють у доповідях, які вони подають Генеральній конференції ЮНЕСКО за установленими нею строками і формою, про законодавчі й регламентуючі положення та інші заходи, вжиті ними з метою виконання цієї Конвенції, а також подають відомості про досвід, накопичений ними в цій галузі.

2. Ці доповіді доводяться до відома Комітету всесвітньої спадщини.

3. Комітет подає кожній черговій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО доповідь про свою діяльність.

VIII. Заключні положення

Стаття 30

Ця Конвенція укладена англійською, арабською, іспанською, російською і французькою мовами, причому всі п'ять текстів є автентичними.

Стаття 31

1. Ця Конвенція підлягає ратифікації або прийняттю державами - членами Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури в порядку, передбаченому їх конституціями.

2. Ратифікаційні грамоти або акти про прийняття здаються на зберігання Генеральному директорові ЮНЕСКО.

Стаття 32

1. До цієї Конвенції може приєднатися будь-яка держава, що не є членом ЮНЕСКО, яка отримає від Генеральної конференції ЮНЕСКО запрошення приєднатися до неї.

2. Приєднання здійснюється шляхом здачі акта про приєднання на зберігання Генеральному директорові ЮНЕСКО.

Стаття 33

Ця Конвенція набуває чинності через три місяці з дня здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або акта про прийняття чи приєднання, але лише щодо тих держав, які здали на зберігання свої акти про ратифікацію, прийняття або приєднання в зазначений день чи раніше.

Щодо будь-якої іншої держави Конвенція набуває чинності через три місяці після того, як вона здала на зберігання свій акт про ратифікацію, прийняття або приєднання.

Стаття 34

Держав - сторін цієї Конвенції, що мають федеративний устрій, стосується таке:

а) відносно положень цієї Конвенції, виконання яких є предметом законодавчої діяльності центральної чи федеральної законодавчої влади, зобов'язання федерального чи центрального уряду будуть такими самими, що й зобов'язання держав-сторін, які не є федеративними державами;

b) відносно положень цієї Конвенції, виконання яких є предметом законодавчої діяльності кожного із штатів, країн, провінцій, кантонів, котрі згідно з системою федерації не зобов'язані вживати законодавчих заходів, належить доводити зазначені положення до відома компетентних властей штатів, країн, провінцій і кантонів з метою їх прийняття.

Стаття 35

1. Кожна держава - сторона цієї Конвенції може денонсувати дану Конвенцію.

2. Денонсація нотифікується письмовим актом, який здається Генеральному директорові ЮНЕСКО.

3. Денонсація стає чинною через дванадцять місяців після отримання акта про денонсацію. Вона жодним чином не змінює фінансових зобов'язань, узятих на себе денонсуючою державою, до дати набуття чинності денонсацією.

Стаття 36

Генеральний директор ЮНЕСКО повідомляє держави - члени Організації, держави, що не є членами Організації, зазначені у статті 32, а також Організацію Об'єднаних Націй про здачу на зберігання всіх актів про ратифікації, прийняття або приєднання, зазначених у статтях 31 і 32, а також про денонсації, зазначені у статті 35.

Стаття 37

1. Ця Конвенція може бути переглянута Генеральною конференцією ЮНЕСКО. Однак її переглянутий текст буде зобов'язувати лише ті держави, які стануть сторонами переглянутої Конвенції.

2. У разі, якщо Генеральна конференція прийме нову Конвенцію в результаті повного або часткового перегляду цієї Конвенції і якщо в новій Конвенції не буде інших вказівок, ця Конвенція буде закрита для ратифікації, прийняття або приєднання з дня набуття чинності новою Конвенцією.

Стаття 38

Згідно зі статтею 102 Статуту Організації Об'єднаних Націй (995_010) ця Конвенція буде зареєстрована в Секретаріаті Організації Об'єднаних Націй на прохання Генерального директора ЮНЕСКО.

____________

//zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_089

Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003

ЮНЕСКО (United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization — UNESCO) — Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури.
//uk.wikipedia.org/wiki/ЮНЕСКО

Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки Про мови в Українській РСР 1989

Верховна Рада УРСР;

Постанова від 28.10.1989 № 8313-XI
Документ 8313-11, втратив чинність, перша редакція -

Прийняття від 28.10.1989
[Втрата чинності
від 10.08.2012,
підстава 5029-17]

ПОСТАНОВА

ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Про порядок введення в дію Закону Української РСР

"Про мови в Українській РСР"

(Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1989, N 45, ст. 632)

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє:

1. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про мови в Українській РСР" (8312-11) ввести в дію з 1 січня 1990 року.

2. Для поступового впровадження у всі сфери суспільного життя окремих положень Закону встановити такі строки:

протягом трьох - п'яти років з моменту надання Закону чинності вводяться в дію стаття 6, частина друга і третя статті 10, частина перша статті 11, частина перша статті 15, частини перша, третя і четверта статті 18, частини перша і третя статті 19, статті 20, 21, 22, 31, 36 і частина четверта статті 38;

протягом п'яти - десяти років з моменту надання Закону чинності вводяться в дію статті 13, 25, 26, 27, 28 і 29.

3. Доручити Раді Міністрів Української РСР розробити і до 1 липня 1990 року прийняти "Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року", в якій, зокрема, конкретизувати строки впровадження статей Закону, передбачених пунктом 2 цієї постанови, по окремих регіонах республіки.

Голова Президії

Верховної Ради Української РСР В. ШЕВЧЕНКО

Секретар Президії

Верховної Ради Української РСР М. ХОМЕНКО

м. Київ, 28 жовтня 1989 р.

N 8313-XI

____________
//zakon2.rada.gov.ua/laws/show/8313-11/ed20030401
//zakon2.rada.gov.ua/laws/show/8313-11

Верховна Рада УРСР;

Закон від 28.10.1989 № 8312-XI
Документ 8312-11, втратив чинність, поточна редакція -
Втрата чинності від 10.08.2012, підстава 5029-17

ЗАКОН

УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ

{Закон втратив чинність на підставі Закону
N 5029-VI (5029-17) від 03.07.2012}

Про мови в Українській РСР

(Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1989, Додаток до N 45, ст.631)

(Вводиться в дію Постановою ВР N 8313-11 від 28.10.89, 

ВВР, 1989, Додаток до N 45, ст. 632)

(Із змінами, внесеними згідно із Законами N 75/95-ВР від 28.02.95, ВВР, 1995, N 13, ст.85 N 594-IV (594-15) від 06.03.2003, 

ВВР, 2003, N 24, ст.159)

Українська РСР визнає життєдайність та суспільну цінність усіх національних мов і беззастережно гарантує своїм громадянам національно-культурні та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння, культурного взаємозбагачення та зміцнення дружби народів.

Українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу.

Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.

Виховувати у громадян, незалежно від їхньої національної належності, розуміння соціального призначення української мови як державної в Українській РСР, а російської мови як мови міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР - обов'язок державних, партійних, громадських органів та засобів масової інформації республіки. Вибір мови міжособового спілкування громадян Української РСР є невід'ємним правом самих громадян.

1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Завдання законодавства про мови в Українській РСР

Законодавство Української РСР про мови має своїм завданням регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української та інших мов, якими користується населення республіки, в державному, економічному, політичному і громадському житті, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її культури і мови, дальшого зміцнення дружби і співробітництва народів Союзу РСР.

Стаття 2. Державна мова Української РСР

Відповідно до Конституції Української РСР (888-09, 254к/96-ВР) державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова.

Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею.

Стаття 3. Мови інших національностей в Українській РСР

Українська РСР створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей в республіці.

В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови.

У разі, коли громадяни іншої національності, що становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють в належному обсязі національною мовою або коли в межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, в роботі названих органів і організацій може використовуватись українська мова або мова, прийнята для всього населення.

Стаття 4. Мови міжнаціонального спілкування

Мовами міжнаціонального спілкування в Українській РСР є українська, російська та інші мови.

Українська РСР забезпечує вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР.

Стаття 5. Право громадян користуватися будь-якою мовою

Громадянам Української РСР гарантується право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою.

Громадянин вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятою для сторін.

Відмова службової особи прийняти і розглянути звернення громадянина з посиланням на незнання мови його звернення тягне за собою відповідальність за чинним законодавством.

Рішення по суті звернення оформляється українською мовою чи іншою мовою роботи органу або організації, до якої звернувся громадянин. За бажанням громадянина таке рішення може бути видане йому в перекладі російською мовою.

Стаття 6. Обов'язок службових осіб володіти мовами роботи органів і організацій

Службові особи державних, партійних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності - і іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків.

Незнання громадянином української або російської мови не є підставою для відмови йому у прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків.

Стаття 7. Охорона фондів і пам'яток мови

Українська РСР забезпечує примноження і збереженість фондів і пам'яток української мови, інших національних мов в науково-дослідних установах, архівах, бібліотеках, музеях, а також їхню охорону та використання.

(Стаття 7 із змінами, внесеними згідно із Законом N 594-IV (594-15 ) від 06.03.2003)

Стаття 8. Захист мов

Будь-які привілеї чи обмеження прав особи за мовною ознакою, мовна дискримінація неприпустимі.

Публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 9. Організація і контроль за виконанням Закону про мови в Українській РСР

Організація виконання Закону Української РСР про мови в Українській РСР покладається на Раду Міністрів Української РСР.

Контроль за виконанням цього Закону покладається на Ради народних депутатів Української РСР.

II. МОВА ДЕРЖАВНИХ, ПАРТІЙНИХ, ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІВ, ПІДПРИЄМСТВ, УСТАНОВ І ОРГАНІЗАЦІЙ

Стаття 10. Мова актів органів державної влади та управління

Акти найвищих органів державної влади та управління Української РСР приймаються українською мовою і публікуються українською і російською мовами.

Акти республіканських міністерств і відомств, місцевих органів державної влади та управління Української РСР приймаються і публікуються українською мовою, а в разі необхідності - публікуються і іншою національною мовою.

Написи на печатках, штампах, штемпелях, офіційних бланках державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій в Українській РСР виконуються українською мовою або українською і російською мовами.

Стаття 11. Мова роботи, діловодства і документації

В Українській РСР мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова.

У випадках, передбачених у частині другій статті 3 цього Закону, мовою роботи, діловодства і документації поряд з українською мовою може бути і національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, - мова, прийнятна для населення даної місцевості.

Стаття 12. Мова взаємовідносин республіканських і місцевих органів з союзними органами та органами інших республік

Мовою взаємовідносин республіканських і місцевих державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій з союзними органами є російська мова.

Мовою взаємовідносин зазначених органів, підприємств, установ і організацій з органами, підприємствами, установами і організаціями інших союзних республік є російська мова або мова, прийнятна для сторін.

Стаття 13. Мова технічної і проектної документації

Технічна і проектна документація в Українській РСР виготовляється українською або російською мовою.

Стаття 14. Мова документів, які посвідчують статус громадянина Української РСР

Офіційні документи, які посвідчують статус громадянина, - паспорт, трудова книжка, документи про освіту, свідоцтво про народження, про одруження, а також документи про смерть особи виконуються українською і російською мовами.

Стаття 15. Мова з'їздів, конференцій та інших форумів

Мовою з'їздів, сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій в Українській РСР є українська мова.

У випадках, передбачених у частині другій статті 3 цього Закону, мовою сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань органів і організацій поряд з українською мовою може бути і національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, - мова, прийнятна для населення даної місцевості.

Мовою міжреспубліканських, всесоюзних та міжнародних форумів, що відбуваються на території Української РСР, є мова, визначена учасниками форуму.

Учасникам місцевих, республіканських, міжреспубліканських, всесоюзних з'їздів, конференцій, нарад, інших зібрань органів і організацій гарантується право вибору мови виступу із забезпеченням перекладу на мову роботи відповідного форуму.

Стаття 16. Мова документів про вибори народних депутатів

Документація про вибори народних депутатів місцевих, республіканських і союзних органів державної влади оформляється українською мовою.

Документація про вибори народних депутатів СРСР подається до Центральної виборчої комісії російською мовою.

Виборчі бюлетені друкуються українською мовою або іншою мовою, прийнятою в діловодстві відповідної Ради народних депутатів.

Стаття 17. Мова у сфері обслуговування

В Українській РСР у всіх сферах обслуговування громадян вживається українська або інша мова, прийнятна для сторін.

Стаття 18. Мова судочинства

Судочинство в Українській РСР здійснюється українською мовою.

У випадках, передбачених у частині другій статті 3 цього Закону, судочинство може здійснюватись національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, - мовою, прийнятною для населення даної місцевості.

При розгляді в судах кримінальних і цивільних справ особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою судочинства, забезпечується право ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через перекладача, право виступати в суді рідною мовою.

Слідчі і судові документи вручаються особам, які беруть участь у справі, на їхню вимогу, в перекладі рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють.

Стаття 19. Мова провадження у справах про адміністративні правопорушення

Провадження у справах про адміністративні правопорушення в Українській РСР здійснюється українською мовою.

У випадках, передбачених у частині другій статті 3 цього Закону, провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, - мовою, прийнятною для населення даної місцевості.

Якщо особа, що притягається до адміністративної відповідальності, не володіє мовою, якою здійснюється провадження, вона може виступати рідною мовою і користуватись допомогою перекладача.

Стаття 20. Мова нотаріального діловодства

Нотаріальне діловодство в державних нотаріальних конторах і виконавчих комітетах міських, селищних і сільських Рад народних депутатів ведеться тією мовою, якою в даній місцевості здійснюється судочинство.

Якщо особа, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловодство, тексти оформлюваних документів мають бути складені також в перекладі (переклад здійснюється в установленому законом порядку) російською чи іншою мовою.

Стаття 21. Мова арбітражного провадження

Арбітражне провадження у справах з участю сторін, які знаходяться на території Української РСР, здійснюється українською мовою.

Арбітражне провадження у справах, в яких бере участь сторона, що знаходиться на території іншої союзної республіки, здійснюється російською мовою.

Матеріали справи, оформлені українською мовою, в Державний арбітраж СРСР або державний арбітраж іншої союзної республіки надсилаються в перекладі російською мовою.

Стаття 22. Мова прокурорського нагляду

Акти прокурорського нагляду в Українській РСР складаються українською мовою. Цією ж мовою у зв'язку із здійсненням прокурорського нагляду ведеться листування з державними, кооперативними та громадськими підприємствами, установами і організаціями, розташованими на території Української РСР.

Мовою зносин органів Прокуратури Української РСР з Прокуратурою СРСР та іншими союзними органами, з органами прокурорського нагляду інших союзних республік є російська мова.

Стаття 23. Мова юридичної допомоги

Юридична допомога громадянам і організаціям подається українською мовою або мовою, прийнятною для сторін.

Стаття 24. Мова міжнародних договорів та угод

Мовами двосторонніх міжнародних договорів Української РСР, а також угод громадських органів, підприємств, установ і організацій Української РСР з громадськими органами, підприємствами,
установами та організаціями інших держав є українська мова та мова іншої сторони договору чи угоди.

III. МОВА ОСВІТИ, НАУКИ, ІНФОРМАТИКИ І КУЛЬТУРИ

Стаття 25. Мова виховання та одержання освіти

Вільний вибір мови навчання є невід'ємним правом громадян Української РСР.

Українська РСР гарантує кожній дитині право на виховання і одержання освіти національною мовою. Це право забезпечується створенням мережі дошкільних установ та шкіл з вихованням і навчанням українською та іншими національними мовами.

Стаття 26. Мова виховання в дитячих дошкільних установах

В Українській РСР виховання в дитячих дошкільних установах, в тому числі в дитячих будинках, ведеться українською мовою.

У місцях компактного проживання громадян інших національностей можуть створюватись дитячі дошкільні установи, де виховання дітей ведеться їхньою національною або іншою мовою.

В дитячих дошкільних установах в разі необхідності можуть створюватись окремі групи, в яких виховання ведеться іншою мовою, ніж в установах в цілому.

Стаття 27. Мова навчання і виховання в загальноосвітніх школах

В Українській РСР навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах ведеться українською мовою.

У місцях компактного проживання громадян інших національностей можуть створюватись загальноосвітні школи, навчальна і виховна робота в яких ведеться їхньою національною або іншою мовою.

У випадках, передбачених у частині третій статті 3 цього Закону, можуть створюватись загальноосвітні школи, в яких навчальна і виховна робота ведеться мовою, спільно визначеною батьками школярів.

У загальноосвітніх школах можуть створюватись окремі класи, в яких навчальна і виховна робота ведеться відповідно українською мовою або мовою населення іншої національності.

Вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов'язковим.

Порядок вивчення української мови особами, які прибули з інших союзних республік, або їх звільнення від її вивчення визначається Міністерством народної освіти Української РСР.

Стаття 28. Мова навчання в професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах

В Українській РСР навчальна і виховна робота в професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах ведеться українською мовою, а у випадках, передбачених частинами другою і третьою статті 3 цього Закону, поряд з українською - і національною мовою більшості населення.

Для підготовки національних кадрів в цих закладах можуть створюватись групи з навчанням в них відповідною національною мовою.

В цих навчальних закладах можуть створюватись групи і з російською мовою навчання для громадян Української РСР, які поряд з українською і російською мовами вивчали в загальноосвітніх школах і національну мову, для громадян з інших союзних республік та іноземних громадян, а також у випадках, визначених відповідними органами державного управління. Цими ж органами визначаються й навчальні заклади з російською мовою навчання.

В усіх групах з російською мовою навчання та неукраїномовних навчальних закладах, незалежно від їхнього відомчого підпорядкування, забезпечується вивчення української мови.

Стаття 29. Вступні екзамени з мови

Абітурієнти, які вступають до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів республіки, складають конкурсний вступний екзамен з української мови.

Абітурієнти - громадяни Української РСР, які поряд з українською і російською мовами вивчали в загальноосвітніх школах і національну мову, а також абітурієнти з інших союзних республік при вступі до навчальних закладів в групи з українською мовою навчання складають заліковий вступний екзамен з української мови, а в групи з російською мовою навчання - конкурсний вступний екзамен з російської мови.

Абітурієнти, що вступають до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, в яких здійснюється підготовка національних кадрів, складають конкурсний вступний екзамен з своєї національної мови.

Порядок складання вступних екзаменів в окремих вузах та порядок їх складання особами, які не атестовані з української мови, визначається Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти Української РСР.

Стаття 30. Мова у сфері науки

В Українській РСР результати науково-дослідних робіт оформляються українською або російською мовою.

Виконавці науково-дослідних робіт можуть вибирати мову публікацій наукових результатів.

В періодичних наукових виданнях, які публікуються українською мовою, виклад основних положень наукових результатів подається російською та іншими мовами. В періодичних наукових виданнях, які публікуються російською або іншою мовою, виклад основних положень наукових результатів подається українською мовою.

Стаття 31. Мова інформатики

В Українській РСР інформатика здійснюється на основі української та російської мов.

Комп'ютери, які використовуються в роботі державних, партійних, громадських органів, науково-дослідних, конструкторських установ, засобів зв'язку, у сфері торгівлі, обліку, постачання, в закладах освіти й культури, повинні забезпечувати можливість працювати з україномовними і російськомовними текстами.

Стаття 32. Мова у сфері культури

Українська РСР гарантує функціонування української мови, а також інших національних мов у сфері культурного життя республіки.

З метою широкого ознайомлення громадян республіки з досягненнями культури інших народів СРСР, а також світової культури Українська РСР забезпечує переклади українською мовою та іншими національними мовами і видання художньої, політичної, наукової і іншої літератури, а також переклади українською мовою і публічну демонстрацію фільмів та інших аудіовізуальних творів.

Українська РСР забезпечує розвиток україномовного кіно і театрального мистецтва.

IV. МОВА ІНФОРМАЦІЇ ТА ЗВ'ЯЗКУ

Стаття 33. Мова засобів масової інформації

В Українській РСР мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова.

Мовою офіційних засобів масової інформації можуть також бути мови інших національностей.

Стаття 34. Мова роботи пошти і телеграфу

Поштово-телеграфна кореспонденція від громадян, державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій для пересилання в межах республіки приймається українською або російською мовою.

Пошта і телеграф забезпечуються конвертами, листівками, бланками і т.ін., написи на яких виконані українською та російською мовами.

Стаття 35. Мова оголошень і повідомлень

Тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами і т.ін. виконуються українською мовою. Поряд з текстом, викладеним українською мовою, може бути вміщено його переклад іншою мовою.

Стаття 36. Мова маркування товарів

Маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо користування товарами, виробленими в Українській РСР, виконуються українською мовою.

Маркування товарів для вивозу за межі Української РСР здійснюється українською або російською мовою.

Назви у знаках для товарів і послуг подаються українськими заявниками українською мовою, якщо товари реалізуються, а послуги надаються виключно на території України.

(Частина третя статті 36 в редакції Закону N 75/95-ВР від 28.02.95)

V. МОВА НАЗВ

Стаття 37. Мова назв державних, партійних і громадських органів і організацій

Офіційні назви державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій утворюються і подаються українською мовою. З правого боку (або внизу) ці назви можуть подаватися в перекладі іншою мовою.

Стаття 38. Мова топонімів і картографічних видань

В Українській РСР топоніми (назви населених пунктів, адміністративно-територіальних одиниць, вулиць, майданів, річок і т.ін.) утворюються і подаються українською мовою. Топоніми можуть передаватись також національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості.

Відтворення українських топонімів іншими мовами здійснюється у транскрипції.

Топоніми з-поза меж Української РСР подаються українською мовою у транскрипції з мови оригіналу.

Картографічні видання, призначені для використання в Українській РСР, готуються і публікуються українською мовою.

Стаття 39. Мова власних імен

Громадяни Української РСР користуються правом іменуватись згідно з національними традиціями. Їхні імена передаються з національної мови українською мовою у транскрипції.

VI. СПРИЯННЯ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОМУ РОЗВИТКОВІ УКРАЇНЦІВ, ЯКІ ПРОЖИВАЮТЬ ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Стаття 40. Сприяння національно-культурному розвиткові українців, які проживають за межами Української РСР

На основі угод з іншими союзними республіками Українська РСР сприяє національно-культурному розвиткові українців, які проживають в цих республіках.

Українська РСР подає згідно з нормами міжнародного права всебічну допомогу, за їх бажанням, освітнім школам, науковим установам, національно-культурним товариствам українців, громадянам українського походження, які проживають в зарубіжних країнах, у вивченні української мови та проведенні наукових досліджень з українознавства, сприяє навчанню громадян українського походження в навчальних закладах Української РСР.

Голова Президії 

ВР Української РСР В.ШЕВЧЕНКО

Секретар Президії 

ВР Української РСР М.ХОМЕНКО

м. Київ, 28 жовтня 1989 року

N 8312-11

____________
//zakon2.rada.gov.ua/laws/show/8312-11

Закон про уживання мови на Західній Області Української Народньої Республіки 1919 

Закон про державну мову в Українській Народній Республіці 1919 

Лист Сергія Шелухіна до Всеволода Голубовича з проханням вжити заходи для українізації державних установ УНР 1918 

Закон про державну мову 1918