Українська хартія вільної людини 2012

Ми, учасники Ініціативної групи «Першого грудня», укладаємо цю Хартію, щоб висловити те, як бачимо життєві орієнтири для нашого суспільства, і водночас дати поштовх до об’єднання всіх людей, які хочуть доброго і гідного життя в Україні і навколо неї.

Людство зустріло початок Двадцять першого століття як добу невпевненості.

Сучасна людина досі долає силу тяжіння великих випробувань і надій минулого; вириваючись із цієї історичної гравітації, вона почувається перед майбутнім невпевнено і вразливо.

Ми бачили багато потрясінь: могутність і занепад тоталітарних ідеологій та створених ними імперій, політичні засліплення і прозріння, масові захоплення і розчарування.

Ми стали свідками піднесення демократичних ідей, переконань і мрій.

Але романтичні сподівання, зіштовхнувшись із реальністю, швидко перетворились на ілюзії. Слова знецінились.

У нашій країні, де Радянський Союз було подолано фізично, його спадщина і досі зберігається морально і ментально.

Виявилося, що люди далі й дедалі більше сподіваються на чужу ласку, а не на власні сили.

Нові економічні умови змінили країну і водночас загострили найгірші людські інстинкти: жадобу збагачення, захланність і споживацтво.

Людина дістала можливість вільно і без страху повернутися до духовних джерел. І водночас зубожіння, несправедливість і невпевненість виплекали у суспільстві внутрішнє розчарування, що стоїть на межі з духовною порожнечею.

Падіння останньої імперії повернуло нас до засадничих істин про будову на фундаменті закону та правди і про будівничих, які покладаються на власні сили і Божу допомогу — вищу поміч, яку відчувають совістю.

«Учорашні люди» натомість силуються «розбудовувати державу» старими методами насильства й обману, не маючи та й не знаючи вищих цілей.

Тінь сумніву торкнулася багатьох сердець. Однак тінь сумніву завжди йде поруч із людиною. Не варто боятися тіней. Треба шукати світла відповідей, які дають силу проти зневіри і надають сенсу нашому життю.

Ми знову бачимо по всьому світу рух до смислу, який має стати духовним орієнтиром для сучасної людини.

Способи, які б відновлювали та зміцнювали віру у власних і спільних силах, не можуть бути ані категоричними, ані вичерпними. До Храму можуть вести різні дороги, однак треба мати бажання і силу йти однією з них.

Наріжними каменями нашої Хартії є три прості думки.

Перше. Відповідальність за своє життя, а отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе.

Друге. Мораль і духовні цінності не можуть бути відкладеними на завтра. Вони завжди потрібні сьогодні.

Третє. Ми будуємо те, що уявляємо, а отже, від глибини, масштабу і творчого хисту нашої уяви залежить наше майбутнє.

Людина прагне бути вільною, бо саме свобода надає смислу, гідності і цінності людському життю. Це і є дорога до щастя, до якого ми, віруючі і невіруючі, але всі у широкому філософському сенсі Божі діти, покликані.

Аби стати вільною, людині не треба проводирів.

Ані найталановитіші лідери, ані інтелігенція, ані жодна соціальна група не здатні привести людину до щастя і свободи.

Справжнім проводирем людини є лиш особисте осмислене зусилля.

Це не зробить хтось інший. Це можете зробити лише Ви.

1. Бути вільною людиною

Усі люди створені вільними. Саме це найвагоміше право людини, отримане кожним/кожною від народження, визначає суть нашої цивілізації.

Бути вільною людиною — це не лише зовнішня ознака, яка об’єднує усіх нас за правами, але й внутрішній духовний вибір.

Невільна людина не здатна бути ані щасливою, ані захищеною, ані впевненою у своєму майбутньому.

Бути вільною людиною — це насамперед означає брати на себе відповідальність.

Не можна вимагати від когось виконання його обов’язків, не виконуючи власних.

Не треба жити постійним почуттям скривдженості і жалем до себе. Бути вільною людиною означає вірити у свої сили.

Бути вільною людиною означає усвідомлювати свою неповторність, однак жодною мірою не плекати у собі зверхності.

Бути вільною людиною означає завжди і всюди самостійно додержуватися принципу нашої рівності один з одним, а також рівності перед законом.

І найважливіше: бути вільною людиною означає чинити добро.

Саме в цьому полягає найглибший смисл свободи вільної людини.

2. Бути українцем

Національна і культурна приналежність людини є значною мірою результатом духовного зусилля.

Сучасне поняття «бути українцем» передбачає кілька рівнозначних напрямів праці над собою.

Перше і найважливіше: потрібно плекати національну гідність.

Не шукаймо винних у власній долі.

Будьмо сильним народом і пам’ятаймо як про переможні, так і про трагічні сторінки.

Не забуваймо про ті вчинки, коли ми свідомо чи несвідомо чинили кривду іншим народам.

Не плекаймо зла й ненависті за свідомі та несвідомі кривди проти нас.

«Бути українцем» має означати подолання багатьох травм, страхів і стереотипів.

Не треба оцінювати себе крізь уяву інших народів і бути надміру залежними від чужих похвал і образ.

Не треба ані вивищувати, ані принижувати себе перед іншими культурами.

Не треба насміхатися з рідного.

Не треба виправдовувати власну бездіяльність непереборними обставинами, плекаючи лінощі, заздрість і «гординю в приниженості», які дуже часто є нашими найгіршими національними вадами.

Водночас сучасне поняття української нації виходить за етнічні межі і є явищем політичним, яке стосується й охоплює кожного українського громадянина.

Бути українцем означає усвідомлювати свою причетність до України і розвивати інтелектуальну, духовну та політичну україноцентричність: внутрішню — ту, яка постає з особистого зусилля кожного з нас, — єдність нашого народу, його земель, культури, історії і майбутнього.

Бути українцем означає володіти українською мовою або прагнути до оволодіння нею: не лише мова робить з нас українців, але саме та колосальна енергія, яка походить від особистого зусилля дбати про українську мову, навчитися і спілкуватися нею, й перетворює нас із населення в єдиний народ.

Бути українцем означає не допускати національного подріблення.

Не існує ані галицького, ані донецького, ані одеського, ані київського народів.

Існує єдиний український народ на всьому просторі своєї території. Наші місцеві відмінності не створюють відцентрової енергії. Не слід ані переоцінювати їхнього значення, ані штучно загострювати їх: наші регіональні особливості не перетворюють нас на різні народи, а лише збагачують національну спільність.

Світове українство є ще одним виміром нашого буття.

Ми повинні мислити світовими категоріями сприйняття українства й застосовувати їх у політичному, економічному та культурному житті нашого регіону, Європи і планети.

3. Бути активним громадянином

Щоб бути активним громадянином, слід насамперед усвідомити, що державність і демократія — це не лише політичні, але й духовні цінності.

Громадянське суспільство неможливе поза рамками держави.

Бути активним громадянином означає підтримувати іншого у захисті його прав, бо це — наші спільні права.

Бути активним громадянином означає виявляти ініціативу задля добра свого дому, сусідства, місцевої громади чи всієї української спільноти.

Бути активним громадянином означає з особливою увагою ставитися до будь-яких спроб (насамперед влади) порушити чи обмежити людські права. Завтра ті, хто порушують права вашого сусіда, можуть узятися за вас.

Бути активним громадянином означає усвідомлювати життєву необхідність демократичного розвитку держави. Демократія, як і будь-який політично-суспільний витвір людини, існує лише там, де є переважна більшість людей, здатних її захищати і водночас їй підпорядковуватися.

Бути активним громадянином означає не усуватися від політичного життя, а робити політичний вибір, навіть обираючи між недосконалими політичними силами, втім діючи по совісті і дбаючи про зміни в житті країни.

4. Любити

Нам потрібна докорінна зміна ставлення один до одного.

Любити означає бажати ближньому добра.

У понятті «любов» ми виокремлюємо національний, соціальний і культурний смисл.

Для нашого суспільства «любити» насамперед означає виявляти толерантність до політичних і культурних поглядів, етнічної, релігійної та мовної приналежності інших співвітчизників, чий досвід і особиста історія, безумовно, різняться.

Толерантність є однією з найвищих ознак культури вільної людини, яка, додержуючись своїх принципів, визнає й приймає право іншого на інакшість.

Толерантність водночас не означає безпринципності: вона не дає визнання і виправдання тим, хто свідомо діє проти нашої держави, прагнучи її розколу чи занепаду, як і тим, хто переступає межі моралі.

Наша любов означає спільне національне утвердження української мови, яка й визначає обличчя України та нашого народу у світі.

Вона передбачає безумовну повагу до прав російськомовного українства і суворе додержання прав усіх національних громад нашої держави.

Любити означає не допускати будь-яких виявів ксенофобії, расизму, шовінізму, нацизму і сталінізму як найбрутальніших форм людської, національної, політичної, культурної і соціальної нетерпимості.

Любити означає відновлювати зв’язок поколінь в Україні, коли старші, навіть не поділяючи форм життєвого чи творчого пошуку молодших, підтримують їхній рух на нових шляхах.

Любити означає й те, що кожне наступне покоління з мудрістю ставиться до реалій своїх попередників і не прагне звести порахунки, але продовжити те, що є спільним надбанням і добром.

Любов до України — це примирення ветеранів війни: українських повстанців і радянських військовослужбовців.

Любити означає додержуватися національного погляду на власне минуле.

Бажання любити має допомогти накласти мораторій на «історичні війни», провоковані ззовні.

Любов — це зусилля соціальної справедливості, спрямоване на подолання прірви між багатими і бідними.

Любити означає підтримувати непорушний духовний зв’язок між українськими церквами, чиїм головним призначенням є служіння Богові й українському народові.

5. Мислити

Одне з найважливіших завдань вільної людини — самостійно мислити.

Для нашого суспільства «мислити» насамперед означає подолати недержавність, вузькість і провінційність колоніального та хуторянського світогляду.

Саме в цій площині нам потрібна найважливіша революція.

Мислити означає ламати стереотипи.

Мислити означає працювати, читати і творити, відповідаючи на дух та потреби часу.

Мислити — це долати звичку простих відповідей.

Мислити означає цікавитися світом і його культурою.

Мислити означає потребувати нових культурних форм і явищ.

Не треба застигати в минулому. Треба рухатися вперед.

Не варто боятися несподіваності нового. Варто боятися порожнечі й байдужості.

Мислити — це спільними громадянськими силами створювати центри сучасної культури, бібліотеки, громадські фонди для поширення інформації про Україну в світі, перекладів нашої літератури чи задля підтримки навчання українських студентів за кордоном.

Мислити — це дізнаватися про передові світові пошуки у теоретичних, практичних і творчих сферах та переймати передове знання, серед іншого й за допомогою сучасних мережевих можливостей.

Мислити означає разом підтримувати незалежні засоби масової інформації, які мають стати справжнім людським голосом посеред нинішнього інформаційного фальшу.

6. Бути господарем

Наше головне суспільне завдання — відновити в українців почуття господаря, чиїми фундаментальними рисами є відповідальність за себе, своїх близьких і простір свого життя.

За своєю метою і масштабом ця справа є життєво необхідною, безальтернативною і співмірною з відновленням самої державності.

Бути господарем — це подолати рудименти радянського мислення, коли, по суті, принижена та обкрадена людина очікує на соціальну подачку й не ставить перед собою завдання брати участь у житті громади.

Щоб стати господарями своєї держави, ми повинні децентралізувати державну владу і делегувати владні повноваження та фінансові ресурси на місцеві рівні.

Господар починається з піклування про прості речі: порядок свого дому, під’їзду чи вулиці.

Ми усвідомлюємо складність багатьох суспільних хвороб, пов’язаних зі споживацтвом і невгамовними фінансовими апетитами.

Ці проблеми не повинні підмінити позитивного суспільного ставлення до підприємництва як джерела господарчого духу в Україні.

Таке ставлення буде можливим тільки в результаті національної та соціальної відповідальності, яку повинні нести перед країною представники великого і середнього бізнесу.

Бути господарем означає поважати особистість і працю інших людей.

Бути господарем означає справедливо оцінювати роботу інших і справно платити заробітну плату.

Нам потрібне відновлення стандартів професіоналізму, які катастрофічно деградували майже в кожній сфері.

Господар, отже, є поняттям, яке охоплює всіх, хто прагне працювати: власників виробництв і найманих працівників, фермерів і селян.

Відновлення господарського духу немислиме без підвищення заробітної плати, збільшення кількості робочих місць і створення умов для повернення в Україну мільйонів заробітчан.

І, найважливіше, бути господарем означає дбати про слабших і бідніших.

7. Бути лідером

Ми маємо бути налаштовані на особистий і колективний успіх.

Успіх повинен бути заслуженою винагородою за працю, і цей принцип мусить увійти в наше життя як норма здорового і справедливого суспільства.

Поняття «лідера» стосується не влади, а знання.

Бути лідером означає прокладати шлях для інших.

Поняття лідерства передбачає й виховання таких чеснот, як уміння чути іншого, відчуття команди і власної виконавчої підпорядкованості задля конкретної мети.

Як велика європейська держава, Україна повинна стати регіональним політичним, економічним і культурним лідером.

Ідея регіонального лідерства України означає для нас присутність і діяльну участь у житті Європи та нашого найближчого сусідства на рівні міжлюдських взаємин і співпраці.

Сьогодні, замість негнучкого чиновницького апарату, цю місію має взяти на себе і втілювати громадянське суспільство.

8. Бути відкритим суспільством

Бути відкритим суспільством означає бути спільнотою, переконаною у великій цінності людського життя і демократичного устрою.

Серед нас немає ані людей другого сорту, ані гвинтиків, ані «скалок» на шляху лісорубів.

Бути відкритим суспільством означає вгамовувати агресію і підтримувати слабших, вразливіших і тих, хто має обмежені фізичні можливості.

Бути відкритим суспільством означає не толерувати жодних антигуманних ідеологій і деспотичний примус.

Бути відкритим суспільством означає бути налаштованими переймати найкращий досвід і знання зовнішнього світу.

Бути відкритим суспільством означає любити людей, вільно мислити і виховувати вільних людей.

Це має стати нашою колективною свідомістю.

9. Бути успішною державою

Успіх нашої держави має насамперед полягати у подоланні соціальної відчуженості між людьми.

Ми повинні домогтися відновлення демократичного управління, порушеного сьогодні.

Ми зобов’язані повернути справжній парламентаризм, якого нині не існує.

На роки вперед ми, українські громадяни, повинні забезпечувати регулярну зміну влади, щоб прищепити їй чітке розуміння про її підпорядкованість людям.

Це можливо лише за умови свободи слова і демократичних прав, які треба захищати постійно.

В Україні має бути реалізований базовий принцип: держава не заважає своїм громадянам, створює вільні умови для тих, хто працює, та захищає найбідніших.

Успіх нашої держави залежить від «реформ справедливості» — зміни судової гілки влади і правоохоронних органів. Люди повинні нарешті встановити справедливість у державі.

Успіх нашої держави залежить від «реформ життя» — зміни системи освіти і системи охорони здоров’я.

Нам потрібен свій цілісний і захищений гуманітарний простір.

Нам потрібна докорінна реформа місцевого самоврядування і регіонального розвитку.

Наш успіх залежить від вільного функціонування внутрішнього ринку, захисту громадянина в економіці та бізнесі, розвитку малого і середнього підприємництва, максимального спрощення дозвільної і регуляторної систем.

Успіх нашої держави залежить від подолання економічних передумов корупції.

Успіх нашої держави залежить від формування політичних партій, які діятимуть на ясних ідеологічних засадах і чий розвиток та позиція залежатимуть від волі людей на місцях, а не тільки від одноосібних проектів.

Успіх нашої держави залежить від виховання влади, яка розумітиме значення й усвідомлюватиме важливість національних цінностей та об’єднання всіх громадян країни.

10. Бути учасником демократичної спільноти народів

Природнім і безальтернативним шляхом для України є об’єднання з простором європейських народів.

Європейська інтеграція означає для нас не зовнішній, а внутрішній політичний курс.

Ми здатні бути прикладом та опорою для всіх демократичних сил колишнього Радянського Союзу і наших сусідів та партнерів від Балтії до Чорного моря.

Химерним ідеям нібито слов’янського братерства, фальшивої єдності, баченої вже не раз і не одне століття, та іншим виявам неоімперської ідеології ми протиставляємо принципи взаємної рівності, поваги і партнерської підтримки.

Ми повинні прагнути додати сили кожному, хто бореться за людські права і свободи.

***

Сьогодні Україна стоїть супроти авторитаризму, корупції, бідності людей, гнітючої соціальної нерівності і внутрішньої роз’єднаності.

Нам потрібні зміни.

Ми здатні перемогти нинішні загрози і небезпеки.

Найважливіший і ще не використаний стратегічний ресурс України — це внутрішня консолідація нашого народу, яку розуміємо як єдність людей навколо цінностей незалежності та демократії, проголошених 24 серпня і 1 грудня 1991 року, і водночас як єдність політичних рішень та дій, котрі б гарантували європейський і демократичний розвиток України на десятиліття вперед.

Принципи, викладені у цій Хартії, для свого здійснення потребують багатьох великих особистих і колективних зусиль.

Для цього потрібен діалог, до якого запрошуємо всіх, хто хоче добра нашому народові і його державі.

Ми закликаємо кожного з вас, дорогі співвітчизники, до найскладнішої у нашому житті роботи: не чекати «золотого віку», не падати духом під тягарем неправди, не ховатися від світу і свого життя, а постійно робити особисті зусилля, які, віримо, принесуть добро Україні і утвердять нашу Державу як вільну країну вільних людей.

Наша Хартія — це вибір «бути». Особистий і колективний.

Бути вільними людьми.

Бути успішним народом і державою.

Бути вільними серед вільних.

В'ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Семен Глузман, Володимир Горбулін, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський

Київ, 1 грудня 2012 року

____________

//1-12.org.ua/2012/12/08/1421
//1-12.org.ua/2012/12/06/1380

Заява Ініціативної групи «Першого грудня» у зв’язку з подіями 3 липня у Верховній Раді України 

Заява ініціативної групи «Першого грудня» щодо законопроекту «Про засади державної мовної політики» 

Ініціативна група «Першого грудня» (звернення, декларація) 2011

//www.facebook.com/1grudnya

Леонид Кравчук: Даже президент не может решать судьбу закона

В годовщину Майдана и накануне годовщины референдума 1 декабря Леонид Кравчук и Мирослав Попович для «Дня» — о «разнице температур» общества и политического класса

Решающее слово в 1991 году было за народом. Именно он поставил точку в возобновлении независимости Украины. Борьба многих поколений украинцев, провозглашение Декларации о государственном суверенитете 16 июля 1990 года, Акта провозглашения независимости 24 августа 1991 года получили логическое завершение 1 декабря 1991 года. Несмотря на сложные условия, в которых пришлось принимать судьбоносные решения, народ сказал убедительное «да» независимой Украине (90,32% — «за»). После этого критика и те, кто поддавал сомнению самостоятельность украинского государства, особенно за рубежом, окончательно потеряли свои аргументы.

Дальше перед руководством нашей страны стояла не менее важная задача — перестройка государства. От романтизма и эйфории нужно было переходить к ежедневной кропотливой и прагматичной работе. Оправдывать и отрабатывать огромное доверие людей. Однако как показало время, не все пошло гладко — далеко не все. Политики в большей мере начали обустраивать собственную жизнь, а власть лишь стала средством на этом пути.

События 2004 года стали очередной попыткой изменить ситуацию. Сегодня отношение к этой дате неоднозначное. Нынешняя власть, как известно, не очень любит этот праздник. И это понятно. Они считают, что тогда у них украли победу. В первый же год своего президентства Виктор Янукович упразднил День Свободы — 22 ноября (объединил с Днем Соборности 22 января), который ввел в свое время Виктор Ющенко. Тем не менее, этот день остается праздником для помаранчевых политиков (нынешней оппозиции) и активных участников тех событий со стороны общества. 22 ноября на Площади традиционно состоялась акция по случаю годовщины Помаранчевой революции, празднования.

После национально-патриотического подъема в начале 90-х и последующего разочарования людей, энергия народа постепенно накапливалась. Фальсификации президентских выборов 2004 года стали лишь толчком для массового выражения недовольства гражданами. К сожалению, этими «выбросами» энергии политики так и не воспользовались. Свидетельством этого является тотальное разочарование людей в помаранчевых политиках, а как результат — победа Януковича на выборах 2010-го года. Поэтому, возможно, правильнее называть те события не революцией, а результатом эволюции народного недовольства. События 2004 года и последующее развитие ситуации — должны стать серьезным уроком для бывших и нынешних политиков, ответом на вопрос, почему не оправдались надежды народа.

Главный ресурс, который мы потеряли за этот 21 год и продолжаем терять ежедневно, — это время. В то время, когда другие страны, имея приблизительно одинаковые с нами стартовые условия в начале 90-х, пошли далеко вперед, мы топчемся на месте. Пытаемся решить вопросы, на которые давно нужно было дать ответы. Например, вопросы языка, исторической памяти, культуры и т. п. Ностальгию, наконец, нужно оставить в прошлом, нужно решать конкретные проблемы — как и что нужно менять? Здесь нашими советниками должны быть умные, опытные, известные люди. Часто их называют моральными авторитетами.

В канун 21-й годовщины референдума 1 декабря 1991 года говорим с первым президентом Украины Леонидом КРАВЧУКОМ (параллельно 1 декабря проходили президентские выборы, на которых Леонид Макарович одержал победу) и философом Мирославом ПОПОВИЧЕМ (на тот момент, по словам Мирослава Владимировича, он вышел из всех политических формирований и стал честным гражданином, также был и остается сегодня директором Института философии имени Григория Сковороды НАН Украины).

Леонид КРАВЧУК: «Народ взрослеет, а власть должна очищаться»

— Леонид Макарович, вы неоднократно рассказывали о ситуации вокруг Референдума декабря 1991 года. Главный вывод: люди захотели жить в собственном государстве, но за этот 21 год политики во многом растратили доверие людей. Как вы думаете, в чем причина неоправданных надежд?

— С моей точки зрения, здесь две группы причин. Первая заключается в том, что когда политики в начале 90-х шли к людям, они не понимали, как будут развиваться процессы в действительности. Не буду делать исключения и для себя. Если бы меня тогда спросили, как я понимаю будущее Украины, то я бы ответил немножечко с романтизмом. И не только я, но и вся тогдашняя команда. Мы действительно верили, что преодолеем все проблемы. Наши ожидания были завышенными, а пути реализации виденья развития — упрощенными. Однако для политических процессов того времени определяющим было именно то, что мы верили в будущее Украины и люди чувствовали эту веру. Между властью и людьми не было такой пропасти, которая потом стала настоящей бедой для государства.

Вторая причина заключается в том, что к власти начали приходить морально и профессионально не подготовленные для большой работы, исторической роли люди. Началось элементарное соревнование за то, как не только получить больше полномочий, но еще и материальных благ. По сути, власть начали использовать в качестве коммерческой составляющей. Люди связывали свое будущее и благополучие только с властью и это в сопровождении аморального и непрофессионального решения вопросов.

Впоследствии к власти еще пришли люди (вторая, возможно, третья волна), которые начали решать жизнь страны на прошлом фундаменте или конструировать прошлое. Кто-то из историков сказал, что «настоящее, построенное на сконструированном прошлом, не имеет силы, а будущее вообще не может быть серьезно сформулировано». То есть мы не хотим видеть свое прошлое таким, какое оно есть, а все время его пытаемся конструировать. Если сегодня открыть архивы КГБ, то люди увидят десятилетия нашей истории, свое прошлое (эмоциональное, драматичное), прошлое своих родителей, дедов, которое было настолько сложным, что не каждый сможет спокойно это пережить. Власть боится этого. Поэтому почему-то думает, что может дозировать прошлое, конструировать.

Все эти вещи вместе привели к тому, что люди действительно не доверяют власти. Сегодня они видят, как власть предержащие отгораживаются от них, научились жить своей жизнью, передавать власть не от профессиональной к более профессиональной фигуре, а от отца к сыну, от брата к брату. Я не хочу сказать, что эти братья, сыновья, дочери или зятья не профессиональны, аморальны, но сам принцип не является достойным для построения нормального государства. Поэтому люди и разочаровываются.

Но, несмотря на разные сложности, сегодня, когда встает вопрос о независимости, большинство людей определяются в ее пользу. Возьмем, например, эти парламентские выборы. О чем они свидетельствуют? Народ взрослеет, а власть должна очищаться. Наши граждане уже голосуют не просто так, они начинают анализировать, вникать в глубину вопроса. Общество, возможно, на интуитивном уровне, действует разумно, глубоко, реагирует правильно на вызовы дня, вызовы самой власти, которая не хочет часто менять свои политические и организационные шаги. Я вижу, как люди реагируют на языковой закон, разные социальные, политические вопросы. Одним словом, наши граждане, несмотря на большие разочарования, реагируют как хозяева своей жизни. Поэтому я им чрезвычайно благодарен за их позицию, как и был безгранично благодарен в 1991 году за референдум.

— Вы подчеркнули, что «в начале 90-х гг. политики не до конца понимали, как перестраивать будущее страны», а, как вы считаете, современные политики знают, как строить Украину?

— Я думаю, что сегодня политики глубже понимают ситуацию. Прошел 21 год. На своем примере могу сказать, что я уже многие вещи понимаю лучше, у меня больше опыта, понимание того, что происходит и какие шаги нужно было предпринимать в 90-х и необходимо делать ныне. Это касается и других политиков. Я думаю, что Президент Янукович в некоторых вопросах сегодня больше понимает, чем в свое время президент Кравчук или Кучма, потому что он учится и анализирует. Но здесь еще возникает вопрос команды, ведь стоит задача не только принять решение, но и реализовать его. К сожалению, многое из того, что сегодня принимается, элементарно блокируется. Я часто слышу в кабинетах: этот закон можно так выполнить, а можно вообще не выполнять. Разве можно допустить, чтобы чиновник решал судьбу закона? Ведь даже президент не может решать судьбу закона. Его нужно выполнять.

Например, было много слов, что выборы должны пройти демократично, открыто, прозрачно, а получилось наоборот. Я не хочу сказать, что вся избирательная кампания была коррумпирована или обескровлена, но сколько было досадных случаев — попыток подкупить, продать, использовать силу. Поэтому я думаю, что сегодня всем нужно учиться. Нет такого дня, чтобы кто-то сказал — президент, премьер, министр или депутат, что я все знаю и готов действовать. Каждый день приносит новые вызовы.

Да, сегодня чиновники, высокая власть намного профессиональнее знают вопросы жизни. Но, с другой стороны, они потеряли норму обязательности и ответственности перед законом. Если мы говорим, что наш курс европейский, то мы должны каждый день доказывать, что мы сторонники этого курса. А когда мы говорим, что курс европейский, а внутри страны часто действуем против устоявшихся в Европе норм, то все это видят и понимают. Я не думаю, что мы не умеем (хотя есть и такие), мы часто не хотим. Следовательно, вывод таков: знаем больше, глубже, но в момент принятия решений и действий — поступаем иначе. Это раздвоение политики и морали, а политика настолько моральна, сколько в ней морали. Если эта мораль строится на негативе: власть перестает слушать собственный народ, а действует по-своему, тогда возникают противоречия между действиями власти и желанием народа.

— Сегодня часто говорят о том, что наиболее качественным парламентом была Верховная Рада первого созыва. Как вы думаете, парламент седьмого созыва сможет взять эту планку?

— Я думаю, что где-то еще два созыва будут сложными — пока поднимется новое поколение. Поколение новых людей, которые глубже будут понимать понятие чести, достоинства, любви к своей земле, вере, языку. Тогда и выборы будут более демократическими. Не будет так, что полномочия у человека одни, а он действует по-другому. Например, полномочия председателя Верховной Рады ограничиваются помещением, в котором он работает, они не распространяются на всю Украину. У меня вопрос: если человек не выполняет высокие общегосударственные полномочия, может ли он летать на специальном самолете? Его охраняют, лелеют, носят на руках как великого руководителя государства. Почему? И это касается любого министра, чиновника... А если председатель парламента уступчив? Тогда через него можно провести, например, закон о языке, харьковские соглашения и т.д. Мы же таким образом компрометируем уважение к народному депутату и вообще парламентскую демократию. Для изменений нам необходимо время, но для этого надо работать каждый божий день.

— Недавно парламент принял закон о всеукраинском референдуме, который был раскритикован как оппозицией, так и обществом. Например, Николай Томенко заявил, что целью этого закона является избрание Президента Виктора Януковича на второй срок в парламенте, а также принятие решения о вступлении Украины в Таможенный союз. Как вы оцениваете этот закон?

— Я еще не помню, чтобы в Украине был принят какой-то закон или нормативный акт, который бы не подвергали уничтожающей критике. Обязательно говорят о том, что он не годится. Вот мы в настоящий момент в Конституционной ассамблее обсуждаем судебную реформу и состояние правоохранительной системы в целом. Так вот, мы постоянно подчеркиваем, что любое положение должно читаться однозначно. Идеальных законов не бывает. Закон о референдуме — сложный. Понятно, что тот, кто его принимает, не забывает и о себе. Но я не вижу в нынешнем законе опасности избирать президента в парламенте. Сегодня в Конституции записано, что глава государства избирается всенародно. Для того, чтобы изменить эту норму, необходимо вносить изменения в Конституцию. Поэтому такие заявления — преувеличение.

— Речь как раз идет о том, что через новый закон о референдуме могут изменить Конституцию.

— Если закон может менять Конституцию, а не наоборот, тогда все будет с ног на голову. Кстати, ко мне как к руководителю Конституционной ассамблеи также обращаются с тем, что, мол, и Ассамблею могут использовать для избрания президента в парламенте. Я спрашиваю: каким образом? Якобы Конституционная ассамблея может внести в парламент законопроект об изменении Конституции или об изменении главы в Конституции. Ну, вносить может кто угодно, но голосует все равно парламент. Я также задавал этот вопрос Президенту. Не знаю, что скажет Виктор Янукович через два-три года, но сегодня Президент официально сказал, что он стоял и будет стоять на том, чтобы президент избирался всенародно. Даже если допустить, что Верховная Рада примет такое решение, тогда она будет нести ответственность за это. Кроме того, не надо забывать, что некоторые разделы Конституции даже после голосования в Раде должны быть вынесены на референдум. Одним словом, этот вопрос нужно обсуждать очень деликатно. Все должно стоять на фундаменте доказательств. Не надо постоянно расшатывать общество, нужно научиться жить по действующим законам и Конституции.

____________

Иван КАПСАМУН, «День»

Мирослав ПОПОВИЧ: «Борьба за независимость продолжается...»

— 1 декабря 1991 года состоялся референдум, на котором украинцы проголосовали за Независимость. Но прошел уже 21 год. С одной стороны, независимость постоянно «откусывается», а с другой, ожидания людей не были осуществлены. Как вы считаете, почему так случилось?

— Несмотря на все непривлекательные события, которых мы не ожидали, этот день должен быть вписан в историю золотыми буквами. Это было очень правильное, политическое и глубокое решение. Мы помним, что незадолго до этого был еще один референдум.

— Весной.

— Да. И это было предметом большой тревоги. Что даст этот новый референдум? Не будут ли они такими же доверчивыми к власти, какими были весной? Кравчук пошел смело на этот разумный и смелый шаг. В моей дискуссии с Кравчуком началась новая страница. Я был рад, что мой оппонент оказался хорошим учеником истории.

Надо отметить, что была и большая наивность. Я вспоминаю, как мы повторяли цифры — сколько пудов украинского хлеба съедает Советский Союз. Мы не думали о том, что существует определенная структура и когда Союз будет ломаться — это будет и больно, и, временами, весьма экономически невыгодно, а иногда будет иметь негативные последствия. В истории, как правило, ожидания всегда сопровождаются неприятностями и неожиданностями, а энергия разрушения воспринимается как энергия созидания. Но это только на первый взгляд. Мы не умеем строить страну. Да и откуда этому можно научиться, не имея исторического опыта?

Американский ученый Чарльз Тилли изучал наследие советского прошлого и пришел к выводу, что мы унаследовали от СССР не социализм, а пережитки имперской власти. То, что было плохого во власти, — усваивается на дольше и воспроизводится в истории под новыми знаменами. Например, у современных коммунистов нет ни капли социализма. Зато все их манеры: «тащить» и «не пущать» — наша история демонстрирует сегодня с полной яркостью. Независимость не решила все проблемы. С ней возникли новые, но она стала решающим шагом и мы должны идти в том же направлении.

— Какие уроки, с вашей точки зрения, можно извлечь украинцам из тех событий?

— Борьба за независимость Украины продолжается до сих пор. В частности за цены на газ, за чужие военные базы на нашей территории и за массу задач, которые история перед нами еще не ставила. Впрочем, перед нами всегда стояла проблема культурного и политического самоопределения. Например, как вывести украинский язык на такие позиции, чтобы он был действительно разговорным языком для всей нации? Чтобы он был языком мощной украинской культуры, чтобы это объединяло всех без насилия.

— Может, тогда дело в авторитетах, которым должны подражать другие? В том, что политическая элита должна это понять?

— Вы, безусловно, правы. Конечно, это проблема, которая должна решаться при участии авторитетов всех отраслей и авторитетов, которые могли бы притягивать всех политически разных украинцев. Мы должны иметь базу, согласно которой будем все, кто живет на этой земле, придерживаться определенных правил игры. Без этого мы не можем говорить об украинской политической нации и не можем ставить перед собой те задачи, которые были бы общими для всех людей.

— Может ли «Инициатива Первого декабря», членом которой вы являетесь, взять это на себя?

— Мне нравится, что группа объединила под этим лозунгом людей разных политических ориентаций. Хотелось бы, чтобы это было надолго. Но это не просто попытка найти компромисс — для этого есть политические менеджеры. Это попытка объединиться на определенных моральных принципах: здесь есть верующие и не верующие, католики и православные, украинцы, евреи, поляки — кто угодно. Это не проблема сведения счетов или поиска сегодняшних компромиссов, а, скорее, проблема поиска той моральной оценки, которая всегда должна быть при политической или экономической оценках и т.д.

Здесь мы, во всяком случае, пытались провести какие-то встречи, привлекать самых авторитетных людей в Украине по разным направлениям «думанья». По-моему, мы нашли какую-то дорогу, чтобы национальный круглый стол был постоянным и не прекращал свою работу.

— А какие задачи вы ставите перед собой? Задаетесь ли вы вопросом: какую Украину надо строить?

— Конечно, мы хотели бы поставить такую задачу, но об этом могут быть разные представления. Впрочем, мы пытаемся, чтобы все проекты, которые мы предлагаем, не приводили к кровопролитию, ненависти или унижению человеческого достоинства. Мы бы мечтали о такой работе по созданию Украинской державы, которая бы все время держала руку на пульсе и чувствовала чужую боль и имела ощущение справедливости. Когда политики теряют это ощущение, все получается наоборот, они не могут долго держаться за власть и вообще ничего путевого сделать в этой истории.

— Как вы оцениваете эволюцию украинского общества? Успевают ли за ним власть и оппозиция?

— Мне бы не хотелось ругать оппозицию — это легко сделать. Все потери, которые были и есть в настоящий момент у Украины (в том числе потеря престижа), — заключаются в том, что поневоле мы возвращаемся к модели однопартийного государства. Какой бы слабой ни была оппозиция — она необходима. Поддерживать ее нужно хотя бы потому, что это — единственный способ избежать однопартийной диктатуры. Сердцевиной любого авторитарного или тоталитарного режима — всегда является заговор компетентных лиц, которые от имени партии будут провозглашать или молча проталкивать свою политическую линию.

— Возможно, нам лучше позаимствовать американскую двухпартийную модель, к которой обратились страны Латинской Америки?

— Во-первых, это — не заимствуется. У нас есть своя культура... Но то, что в Латинской Америке есть и сенат, и конгресс — это правда. Мы ближе к латиноамериканскому темпераменту в политике. Но двухпартийная система хороша тогда, когда есть большая сила гражданского общества. Общественность — тот «игрок», который молчит, делая лишь жесты. Иногда она поддерживает действия власти, иногда — нет, но она должна быть. Тогда на нее поглядывают политические персонажи, которые играют, словно в футбол. Без зрителя, который на самом деле является соучастником, это не получается. Как и на футбольном поле, в политикуме должен быть правый и левый фланги, должны быть ограничения.

Если взять европейские модели, то по своей природе они многопартийные. Английская модель — Тори и Виги.

— Была...

— Но сегодня она уже больше европейская, нежели английская, ведь в ней появляются либералы, которые не похожи ни на кого. Однако политический мир должен быть отдельным и не зависеть от властных структур и денег. Как кто-то сказал: деньги — отдельно, власть — отдельно, духовность — отдельно. Когда я вспомнил эту максиму в разговоре с одним дипломатом, он сказал: это все встроено в историю Европы, и мы не решили эту проблему.

— Вы, возможно, видели интервью Колесникова американскому журналу Time, в котором он сказал, что украинские олигархи похожи на американских, которые были в ХІХ в., и их партия похожа на «славную Республиканскую партию». О чем говорят вам такие попытки сравнить свою партию с американцами?

— Пока еще Партия регионов не делала попытки провести какие-то аналогии с европейскими и американскими партийными структурами. Они только говорили, что собрали прагматиков: людей, которые «умеют думать и решать вопросы». Другие партии выглядят как дурачки, которых пустили «порулить». Вспомните «прекрасное» высказывание «развели, как котят!» — какой цинизм за этим кроется! На этом партию построить нельзя. Партии никогда не делятся на «умные» и «глупые». Они распределяются на «левые», «правые» и т.д.

— Но сам факт сравнения...

— Он говорит о том, что Партия регионов хочет быть респектабельной. Она чувствует, что ее ассоциируют с нуворишами (новыми выскочками), а ей нужен престиж за рубежом. Однако такими заявлениями и даже туфлями из крокодиловой кожи или другим лоском никого в мире не купишь. Хотя это тоже хорошо, что такая попытка есть. Это значит, что Партия регионов хочет быть правой политической силой, которая будет уважаться и за рубежом, и здесь. Интересно, что, по международным стандартам, консерваторами и правой считается партия Тимошенко. А Партия регионов считается каким-то левым центром...

— Вы вспоминали о «зрителе» — обществе, и о том, насколько важно, чтобы такой «зритель» был. Ваша оценка зрелости и эволюции украинского общества.

— К величайшему сожалению, хотя динамика развития в европейском направлении есть, она очень медленная. Еще сильны клановые и земляческие структуры. Но поддержка, которую имеет ПР, в основном земляческая: «наши ребята вышли на первый план в политике и помогут нам всем». Эта вера уменьшается, но нет альтернативы, потому что у нас разгромлен «левый фланг», а коммунисты не могут считаться «левыми». Это должна быть структура, которая больше связана со средним классом.

— После выборов в украинский парламент прошли две новые партии. Как бы вы это оценили?

— Единственное, что это значит — радикализация общества. Это свидетельствует, что правые настроения не могут быть достаточной силой и необходима радикальная десница. «Свобода» — действительно праворадикальная сила. С другой стороны, мы видим на том фланге, который я боюсь назвать «левым», коммунистов. Что интересно, их не отождествляют с теми коммунистами, которые выступали с резкой критикой современного режима, и с Симоненко, и другими участниками коалиции, которая сегодня правит. Это — плохая осведомленность и, возможно, незаинтересованность.

— И реклама. Но все же, можно ли найти что-то позитивное в последних событиях?

— Никто не ожидал, что на выборах победит оппозиция. Проблема сегодня заключается в формировании качественной альтернативы правящей партии. Но если она будет строиться на том, что «они мерзавцы, а мы — хорошие», ничего не будет.

Есть ли предпосылки для изменений? Думаю, что есть: пришли новые политические силы, которые будут искать выходы из этой ситуации. Сначала они цепляются за героическое прошлое. Для одних, это — бандеровское движение, для других — красные партизаны. Но не это будет определяющим, а то, что будут найдены политические решения. Хотелось бы, чтобы эти политические программы воплощались спокойно.

Мне также хочется, чтобы люди помнили: выход на улицы — действенное мероприятие, но власть меняется только через выборы. И пока оппозиция не наладит взаимодействие с массами, чтобы подготовить их к выборам, до тех пор ничего у нас не будет.

Мыкола СИРУК, «День», 23 ноября 2012 г.

//www.day.kiev.ua/ru/article/nota-bene/neispolzovannaya-energiya

//zz.te.ua/majdan-bude-bo-ukrajintsi-ne-vivtsi-avtor-ordy/

http://odessa-daily.com.ua/news/fanaty-pomaranchevoj-revolyucii-sobirayutsya-na-majdan.html

28.03.2013 Ігор Коліушко. Закон про референдум vs Конституційна асамблея. Що далі? 

05.02.2013 Джанні Букіккіо. Конституційна реформа має стати завданням Верховної Ради, а не референдуму 

14.01.2013 Микола Оніщук. Політики, які мають президентські амбіції об'єктивно зацікавлені в тому, щоб обсяг повноважень глави держави не зменшувався 

04.01.2013 Виктор Янукович. Вопрос о проведении конституционного референдума будет зависеть от характера предложенных изменений 

12.12.2012 Томас Маркерт. Микола Мельник. Леонід Кравчук. Народ перестав боятися влади 

11.12.2012 Всеволод Речицький. Декілька міркувань щодо нового закону про референдум 

06.12.2012 Томас Маркерт. Закон про референдум... дає шлях процесу, який є неконституційним і сіє розбрат 

04.12.2012 Віктор Мусіяка. Закон про референдум - абсолютно антиконституційний акт 

01.12.2012 Олександр Мороз. Закон про референдум - шлях до диктатури 

21.11.2012 Ігор Коліушко. Юлія Кириченко. Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України 

26.06.2012 Леонід Кравчук. Якщо Верховна Рада не захоче прийняти нову Конституцію, тоді останнє слово за народом 

21.06.2012 Марина Ставнійчук. Очевидно, будет референдум по внесению изменений в Конституцию

Заява Ініціативної групи «Першого грудня» у зв’язку з подіями 3 липня у Верховній Раді України

З великою тривогою ми, учасники Ініціативи «Першого грудня», звертаємося сьогодні до всього українського суспільства і кожного українського громадянина, незалежно від його походження, мови, віри чи поглядів.

3 липня 2012 року у Верховній Раді України відбувся антиконституційний «мовний» заколот. Жодна чесна людина, яка б хотіла висловити своє неупереджене слово, не знайде іншого визначення.

Зміст проголосованого «мовного» законопроекту є прикладом фальшивої законотворчості, яка не вирішує жодної принципової мовної проблеми в Україні, не дбає про мовні запити національних громад, а натомість використовує частину російськомовних українців задля розколу України, суспільного протистояння і розбрату.

Спосіб, у який було схвалено «мовний» законопроект, свідчить про катастрофу українського парламентаризму і вражаючу деградацію парламентської традиції. Парламент остаточно перетворився на місце бездумного «кнопкодавства», він утратив свою суспільну легітимність.

На очах суспільства «мовний» законопроект був проголосований по-злодійськи, з цинічними коментарями учасників злодійства, які не бояться ані свого злочину, ані громадянського осуду.

Почуття особистої честі і життєвий досвід дають нам, учасникам Ініціативи «Першого грудня», право на такі оцінки. Ми просимо українське суспільство усвідомити, що «мовний» заколот 3 липня 2012 року націлений супроти кожного з нас, оскільки вперше в українській історії проводить між нами мовний кордон. Це — результат зухвалого і зловмисного задуму. Це — замах на Україну і єдність нашого народу.

Ми з жалем і болем бачимо безпорадність усіх політичних сил та законодавчих інструментів, які б мали стати на перешкоді «мовного» заколоту.

За таких обставин слово для захисту належить народові та кожній чесній людині без найменшої різниці, якою мовою вона спілкується.

Схвалений «мовний» законопроект є фактом змови, брехні і злочину. Наша совість не дозволяє прийняти такого закону і вважати його законним рішенням українського парламенту. Цей документ належить традиції українофобії і ніколи не стане частиною національного політичного і правового життя нашої держави.

Вважаємо, що в Україні має з’явитися сучасне ясне, недвозначне і справедливе мовне законодавство, яке дасть поштовх розвитку державної української мови і візьме під належний захист мови всіх національних громад. Формування такого законодавства — завдання не для політичних шахраїв і злодіїв, а для всіх політичних сил України, які повинні знайти сили і мудрість опрацювати необхідні законодавчі ініціативи у відкритий і чесний перед нашим народом спосіб.

Ми не приймаємо «мовний» заколот.

Ми засуджуємо злочинців, які вчинили його всупереч закону і моралі.

Очікуємо, що Президент України і Голова Верховної Ради, усвідомлюючи можливі загрози, застосують свої повноваження, щоб не допустити введення проголосованого документа у формальну дію.

Одночасно закликаємо всі політичні і суспільні сили країни оскаржити схвалене 3 липня рішення в судовому порядку.

Ми закликаємо кожного українського громадянина висловити свій протест і осуд.

Захист української мови стає символом захисту нашої державності. Ми закликаємо всіх чесних людей України до дії — зробити особистий україномовний вибір: купувати україномовні книги і часописи, підтримувати україномовне кіно, телебачення, культуру. Бо відтепер ідеться про вибір не лише мовний, а й моральний.

Маємо пам’ятати, що і україномовні, і російськомовні громадяни України є законними громадянами своєї держави, а тому не можуть бути об’єктами наруги. Необхідною передумовою їхнього цивілізованого співжиття є взаємна солідарність, яка унеможливить штучну поляризацію суспільства і зіштовхування одних громадян з іншими.

Сьогодні об’єктом атаки є українська мова, отож станьмо усі на її захист, бо лише так захистимо себе від найманців, які хочуть продати вільне майбутнє нашої країни, нашого народу, наших дітей і онуків.

4 липня 2012 року

В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Семен Глузман, Володимир Горбулін, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський

____________

//1-12.org.ua/2012/07/04/776

Українська хартія вільної людини (Ініціативна група «Першого грудня») 2012 

Заява ініціативної групи «Першого грудня» щодо законопроекту «Про засади державної мовної політики» 

Ініціативна група «Першого грудня» (звернення, декларація) 2011

Заява ініціативної групи «Першого грудня» щодо законопроекту «Про засади державної мовної політики»

Винесення на розгляд Верховної Ради України законопроекту «Про засади державної мовної політики» є черговою політичною спекуляцією, викликаною наближенням парламентських виборів.

Не маючи переконливих соціально-економічних аргументів, Партія регіонів розігрує «мовну карту», аби збурити суспільство і відвернути його від гострих, по-справжньому актуальних проблем.

Внесений народними депутатами С. Ківаловим та В. Колесніченком проект Закону України «Про засади мовної політики» є фактично наміром підмінити Конституцію України. І хоч у ст. 4 його автори декларують, що «основи державної мовної політики визначаються Конституцією України», однак насправді закон претендує на те, щоб «засади (!) мовної політики» визначалися саме його, цього закону, нормами, а не Конституцією!

Усупереч Конституції України та рішенню Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 автори законопроекту вводять у правове поле поняття «регіональна мова», «мовна група», «мовна меншина», «регіональна мовна група». Визначені Основним законом засади мовної політики, таким чином, піддаються кардинальній ревізії.

Ми переконані, що запровадження в Україні статусу мов і порядку їх застосування, не передбачених ст. 10 Конституції України, слід кваліфікувати як зазіхання на основи конституційного ладу в Україні.

Ми апелюємо до почуття політичної відповідальності тих, хто буде вирішувати долю законопроекту.

Ми чудово розуміємо, що підступне маніпулювання гаслами про захист національних меншин та про права людини насправді має на меті русифікацію України.

Ми хочемо застерегти, що в разі прийняття законопроекту С. Ківалова та В. Колесніченка він призведе до розколу в суспільстві, адже справжня мета цього законопроекту — «Геть українську мову!». Державна мова витіснятиметься з органів місцевого самоврядування, судів, освітніх закладів. Її об’єднавча роль буде зведена до нуля. Національні ж меншини, яким пропонуються утопічні перспективи, виявляться ошуканими.

Хотілося б вірити, що народні депутати цього не хочуть.

Ми рішуче закликаємо зняти законопроект «Про засади мовної політики» з розгляду як такий, що суперечить основоположним принципам Конституції України і загрожує не тільки цілісності української держави, а й самому її існуванню.

В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський.

23 травня 2012 року

//1-12.org.ua/2012/05/23/571

Українська хартія вільної людини (Ініціативна група «Першого грудня») 2012 

Заява Ініціативної групи «Першого грудня» у зв’язку з подіями 3 липня у Верховній Раді України 

Ініціативна група «Першого грудня» (звернення, декларація) 2011