Заява Оргкомітету Громадянської Асамблеї України з приводу Указу Президента України про Питання формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї 2012

Конституція – це основні правила, що схвалюються й дотримуються суспільством, та на базі яких розвивається держава. Україна потребує нової Конституції – не компромісу еліт чи кланів, а справжнього нового суспільного договору.

Нова Конституція має реалізувати запит громадян на становлення й розвиток української держави. Саме тому Конституція має бути розроблена не секретаріатом Президента і ухвалена не Верховною Радою чи маніпулятивним референдумом, а виключно Конституційною Асамблеєю – установчим органом, який фактично засновує нову республіку, державу громадян.

Саме ця позиція об’єднала делегатів І-ї Громадянської Асамблеї України 24 липня 2007 року. З того часу абсолютна більшість організацій і інституцій громадянського суспільства України постійно наполягали на необхідності скликання Конституційної Асамблеї.

Указ Президента України «Питання формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї» є підтвердженням того, що нова владна команда замість впровадження системних державотворчих реформ займається імітацією реформ перед зовнішніми партнерами, замість боротьби з корупцією – бореться зі своїми політичними опонентами, замість надання громадянам можливості реалізації їхнього права на установчу владу – грається з назвами органів установчої влади.

Громадянська Асамблея України змушена визнати, що указ президента спотворює саме поняття Конституційної асамблеї. А принципи делегування, зазначені в Указі, попри наявність в переліку дійсно провідних організацій громадянського суспільства, не дають змоги вважати цей орган незалежним.

Ми виступаємо за скликання Конституційної Асамблеї, як справжніх установчих зборів – для розробки та ухвалення нової Конституції України, делегати якої обиратимуться на прямих виборах та не матимуть права обиратись чи призначатись до вищих органів державної влади протягом 10 років.

01 лютого 2012 р. //gau.org.ua/node/558

Співкоординатори Оргкомітету

Діяльність в регіонах - Ганна Парфьонова, МГО "Розвиток" (Херсонська обл.)

Співпраця з експертним середовишем - Анатолій Пінчук, Громадський Форум України, ГКК

Експерти Оргкомітету

Віктор Гарбар, ГІМЦ «Всесвіт» Альянс «Майдан»

Ганна Голубовська-Онісімова, ВЕГО «Мама- 86»

Володимир Горбач, Інститут Євро-Атлантичного Співробітництва

Ігор Когут, Лабораторія законодавчих ініціатив

Андрій Когут, Лабораторія законодавчих ініціатив

Анатолій Пінчук, Громадський Форум України, ГКК

Залучені експерти

Айвазовська Ольга, Архипська Олеся, Бистрицький Євген, Жукровський Ярослав, Заливна Лариса, Захаров Євген, Підлуська Інна, Рєпін Валерій, Родічєва Ольга, Свистович Михайло, Северин Олександр, Склярова Вікторія, Тополевський Руслан, Трацевич Тамара, Тютюнник Алла, Феськов Володимир, Чернов Сергій, Шелеп Михайло, Яцков Микола

Додано Чтв, 29/01/2009 - 13:51 користувачем Адміністратор сайту, Громадянська Асамблея України //gau.org.ua/committee

14.05.2014 Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу теперішньої кризи та в зв’язку з проведенням круглого столу національної єдності

05.07.2012 Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу подій навколо ухвалення законопроекту №9073 

22.03.2012 IV Форум Громадянської Асамблеї України «Криза демократії в Україні. Позиції громадянського суспільства». Громадянська Конституційна Асамблея 

18.03.2012 Положення про Громадянську Конституційну Асамблею (проект) 

23.02.2012 Громадянська Асамблея України закликає надати право писати Конституцію народу 

29.12.2009 Проект Закону України Про порядок підготовки і затвердження нової редакції Конституції України 

09.04.2009 Резолюція ГАУ 2009: Дія громадянського суспільства в умовах державної кризи 

21.06.2008 Резолюція ГАУ 2008: Нова Конституція: позиції громадянського суспільства 

29.04.2008 Повернемо Україну народу! (звернення) 

24.07.2007 Резолюція ГАУ 2007: Політична криза: позиції громадянського суспільства

Права людини в Україні 2011: порушень все більше

Як відомо, СРСР та його сателіти під час голосування резолюції ООН про ухвалення Всесвітньої декларації прав людини 10 грудня 1948 утрималися. Українська держава утримується й досі.

Якщо в 2005-2009 роках ми зазначали, що державна політика в галузі прав людини є неефективною, безсистемною та хаотичною, то сьогодні змушені констатувати, що останні два роки ця політика взагалі відсутня: права людини зовсім не є пріоритетом для керівництва держави.

Позитивних дій органів влади та управління, спрямованих на здійснення українцями своїх прав, майже не спостерігається, а порушень прав людини та основоположних свобод все більше і більше.

Сьогодні найбільше турбує жорстка позиція держави щодо припинення або зменшення соціальних виплат чорнобильцям, афганцям, на дітей тощо.

Всупереч рішенню Конституційного суду, згідно з яким права не можна призупиняти в дії, на відміну від привілеїв, уряд демонстративно призупинив реалізацію соціальних та економічних прав в законі про бюджет й розпорядився нараховувати пенсії без врахування судових постанов.

Це викликало масові протести чорнобильців та інших груп населення по всій країні і загрожує посиленням протистояння протестних груп суспільства з правоохоронними органами.

Одна людина – 74-літній інвалід-шахтар Геннадій Конопльов – вже померла в Донецьку внаслідок цього протистояння.

Уряд каже, що в бюджеті немає коштів для соціальних виплат в таких розмірах. Але такі дії уряду виглядають особливо непристойно на тлі витрачання шалених коштів на утримання президента, парламенту, вищого урядового чиновництва, іншого державного апарату, які загалом перевищують бюджетну суму соціальних виплат на 3 мільярди гривень.

Закупівля дорогих автомобілів, жемчужних ванн, золотих унітазів, пересування по країні чартерними рейсами тощо – усе це тільки підкріплює думки людей про аморальність влади, про те, що кошти в бюджеті є, але тільки їх крадуть або спрямовують на потреби вищих посадовців, а не громадян.

Сильна незалежна та справедлива судова влада – головна передумова дотримання прав людини. Проте хто тільки не заміряється на авторитет правосуддя!

Заборона Кабміну відділенням Пенсійного фонду виконувати рішення судів щодо соціальних виплат яскраво характеризує неповагу до правосуддя, зверхнє ставлення виконавчої влади до судової.

Генеральна прокуратура звертається до Вищої ради юстиції із заявами про порушення суддями присяги за ухвалення рішень, які не подобаються прокурорам. Наругою над правосуддям є судові процеси проти колишніх урядовців.

Так, Юлії Тимошенко та Юрію Луценку змінили запобіжний захід з підписки про невиїзд на утримання під вартою без жодної законної підстави. Просто знущанням над правосуддям є проведення цими днями суду щодо визначення запобіжного заходу Юлії Тимошенко прямо в медсанчастині СІЗО. І знущанням над обвинуваченою, яка не може навіть піднятися з ліжка.

2011 рік відзначився посиленням політичних переслідувань не тільки проти представників політичної опозиції, а й проти учасників громадських рухів. За нашими спостереженнями, таких переслідувань зазнали 55 громадських активістів, журналістів, правозахисників.

Політично вмотивованими були кримінальні справи, порушені проти учасників Податкового майдану, членів ВО "Свобода", товариства "Тризуб", які пофарбували пам’ятник Дзержинському, відпиляли голову бюсту Йосифа Сталіна.

Політичні репресії є дуже серйозним порушенням прав людини, вони суттєво впливають на стан політичної свободи, яка зменшується, як шагренева шкіра, вони спрямовані на залякування суспільства. Але мають вони протилежний результат, бо викликають ще більші протести.

У 2011 ситуація із катуваннями та поганим поводженням в Україні серйозно загострилася порівняно з 2010.

Попри неодноразові масові акції протесту, випадки брутального поводження із затриманими тривають, незважаючи на проголошену МВС політику "нульової терпимості" до порушень закону з боку правоохоронців.

За даними соціологічних досліджень на національному рівні (один з його елементів – опитування 3000 респондентів в Києві, Львові, Харкові, Полтаві та Криму), які були проведені за проектом Харківської правозахисної групи за підтримки Європейської Комісії, оціночна кількість постраждалих від незаконного насильства в міліції в 2010 склала більше 790 тисяч (це означає, що у 2010 році кожні 40 секунд в міліції відбувався акт незаконного насильства) а в 2011 – 980 тисяч.

Відомо, що в 2010 році в установах міліції загинула 51 людина (в 2009 – 23 загиблих), а на кінець червня 2011 року до публічної сфери потрапили відомості про 27 загиблих.

Навіть Генеральний прокурор України Віктор Пшонка на розширеному засідання колегії 21 червня за підсумками роботи органів прокуратури України у І півріччі 2011 року, визнав: "Надзвичайно гострою для України є проблема дотримання прав людини у кримінальному судочинстві. Непоодинокі факти катування і тортур на стадії дізнання та досудового слідства".

2011 рік відзначився ухваленням низки законів, які порушують права людини, зокрема, дискримінаційної пенсійної реформи, внаслідок якої чинні пенсії зменшилися, змін до закону "Про доступ до судових рішень", який дозволяє вирішувати, які судові рішення вводити до реєстру, а які можна не оприлюднювати (частина третя статті 3 цього закону тепер викладена в такій редакції: "3. Перелік судових рішень судів загальної юрисдикції, що підлягають включенню до Реєстру, затверджується Радою суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України"), закон "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" та інші.

В останньому законі усі без виключення зміни зосереджені виключно на розширенні повноважень державних органів у проведенні контролю за іноземцями та здійсненні щодо них функцій примусу й покарання.

Одночасно із запровадженням до законодавства змін, націлених на посилення правового тиску на іноземців, у 2011 році в Україні був остаточно сформований додатковий державний орган реалізації подібної імміграційної політики – Державна міграційна служба.

На жаль, замість незалежного від МВС, цивільного та прозорого у своїй діяльності органу в Україні утворено ще один жандармський орган надзору за іноземцями, своєрідне "дочірнє підприємство" МВС.

Стан із правами людини та основоположними свободами зміниться на краще тільки за умови докорінної зміни ставлення керівництва держави до свого головного конституційного обов’язку – утвердження й захисту прав людини. А сьогодні стаття 3 Конституції виглядає суцільним лицемірством.

Євген Захаров, 10 грудня 2011 р.

//www.pravda.com.ua/columns/2011/12/10/6824555

ООН. Логотип прав людини 

20 років добрих намірів. Огляд розвитку прав людини в Україні 

Право на свободу В Україні має з’явитись широкий громадський рух на захист конституційних прав і свобод 

Права людини в Україні та світі 2010-2011 

Декларація прав людини в епоху Інтернет-революції 

Права людини: питання і відповіді

//ukrslovo.org.ua/nagolos/suspilstvo/amnesty-international-krytykuye-ukrayinu-za-pogirshennya-sytuatsiyi-z-pravamy-lyudyny.html

//domivka.net/content/prava_liudyny_v_ukraini_2011_porushen_vse_bilshe-1090

20 років добрих намірів. Огляд розвитку прав людини в Україні

«Усе змішалося вже назавжди...» (1987 — 1994)

До так званої перебудови про права людини в СРСР ніхто, крім дисидентів, серйозно не говорив. Хоча СРСР був формально учасником пактів ООН 1966 року і підписав Гельсінкські угоди 1975 року, виконувати свої зобов’язання він не мав наміру. Радянські юристи аж до початку 90-х називали права людини «буржуазною вигадкою», а до середини 80-х Загальна декларація прав людини була нікому не відома, вилучалася під час обшуків у дисидентів як антирадянський документ, яким вона по суті і була. Правозахисники зазнавали жорстоких покарань за публічні прояви своїх поглядів. Проте саме вони були моральною й інтелектуальною опорою інтелігенції.

Усе почало змінюватися навесні 1987 року після масового звільнення в’язнів сумління. Громадський демократичний рух, що почався в Києві і Львові, до кінця 1989 року охопив практично всі міста України. У західних областях він був набагато масовішим і мав виражене національно-демократичне забарвлення, з наближенням до сходу та півдня кількість прихильників національної ідеї ставала все меншою. На сході громадський рух обстоював загальнодемократичні цінності, обмежувався великими містами і був набагато слабшим. Усі політичні партії, що виникли на межі 90-х, були національно-демократичними, очолювалися колишніми політв’язнями і мали у своїх програмах тези про ненасильницькі методи політичної боротьби та дотримання прав людини. У цілому демократичний рух тієї доби був стихійно і несвідомо правозахисним, оскільки сприяв розширенню кола свободи українського суспільства.

Серпневий путч і розпад СРСР, що йшов услід за ним, кардинально змінили ситуацію. Україна стала незалежною державою, при тому що українське суспільство ще не було готовим до цього. Здобуття незалежності відразу виявило розбіжності у світогляді громадських активістів, які раніше були об’єднані однією метою — демократизацією громадського життя і єдиним ворогом — комуністичним режимом. Внутрішні суперечності розкололи єдиний колись рух, чвари та погіршення соціально-економічного стану розмили ряди і позбавили його масової підтримки. Неготовність суспільства до змін, загальна дезорієнтація, «розруха в головах» у критичної маси населення обумовили відсутність політичних та економічних реформ і неможливість швидкого старту демократичних перетворень у вже незалежній країні.

Основною причиною цього була, на мій погляд, слабкість української демократії. Комунізм в Україні не був переможений. Українське суспільство, ослаблене масовими політичними репресіями 30 — 80-х років, розколоте на «східняків» та «западенців» і духовно не готове до незалежності, не змогло провести заміну політичних еліт. Збереглася радянська адміністративно-командна система з усіма притаманними їй внутрішніми протиріччями. Колишня номенклатура практично повністю зберегла керівні позиції на всіх рівнях влади.

Про права людини в ті роки згадували нечасто, — цим у великій країні були стурбовані буквально одиниці. Переважна більшість українських правозахисників тепер розбудовували державу. Восени 1991 року раптом виявилося, що в країні немає правозахисних організацій, тобто громадських груп, які б ставили за мету не досягнення та використання влади, а спостереження за подіями, збір, обробку і поширення інформації про стан прав людини, різноманітну допомогу громадянам у захисті від організованого насильства, здійснюваного державою, — консультативну, юридичну, матеріальну, моральну тощо, аналіз дій різних гілок влади, організацію контролю за ними і протидію системним порушенням прав людини. Такі інституції потрібно було будувати з нуля.

Почекавши трохи й роздивившись, українська номенклатура побачила, що ніхто на її владу всерйоз не зазіхає, і почала облаштовувати державу відповідно до своїх цілей та інтересів — насамперед власного збагачення. Не наштовхуючись практично на жоден опір із боку суспільства, експансія номенклатури, що тісно спаяна з бізнесом та державними органами, ставала дедалі сильнішою, наочно підтверджуючи старе правило: держава робить із людьми все, що вони дозволяють із собою робити. Молода, спочатку цілком лабільна держава стала поступово застигати в дедалі більш неприємному для основної маси людей варіанті: вона дедалі більше віддавалася обслуговуванню можновладців, супроводжуючи його зростанням байдужості до долі решти і посиленням агресії стосовно тих, хто висловлює невдоволення системою відносин, що складалася...

Утім, з погляду сьогодення, той період ще здається доволі благополучним, недарма ті роки охрестили «рожевою» демократією. Завдяки інерції перебудови приймалися прогресивні і багато в чому романтичні закони — про свободу совісті та релігійних організацій, національні меншини, друковані ЗМІ, про інформацію, про державну таємницю, про звернення громадян тощо. Йшов процес реабілітації жертв політичних репресій. УТ-1 ще можна було дивитися, а державну пресу — читати. Важливі проблеми справді намагалися обговорювати. Наприклад, було організовано широке обговорення проекту Конституції України в 1993 році, і в результаті його відхилили як незадовільний. Незалежні видання ще насмілювалися проводити журналістські розслідування, напади на журналістів ще не стали буденним і звичайним явищем.

«Бували гірші часи...» (1994 — 2004)

З обранням Леоніда Кучми президентом України процес збагачення номенклатури, створення фінансово-олігархічних кланів та зубожіння широких верств населення прискорився і став жорсткішим. Надії багатьох на реформаторську політику сильного президента-технократа, яким здавався «вовкодав Кучма», виявилися суцільними ілюзіями. Ставка на сильну виконавчу (президентську) владу себе не справдила, урядові структури виявилися малорухомими, не встигали за швидким розвитком подій. Патерналізм доповнився інформаційною кризою, прямим диктатом виконавчих структур над суспільством, фінансовим та економічним здирництвом бюрократії, що внутрішньо не переорієнтувалася на підпорядкування громадянам. В економічному плані наша держава, на жаль, стала банкрутом, а в культурному — виглядала як провінціал. Цінності апарату бюрократії у цілій низці політичних ситуацій виявилися занадто сильними, а суспільна активність, відповідно, — підірваною.

Усе це повною мірою проявилося в Конституції, яку в нас вважають однією з найкращих у Європі. З цим важко погодитися. Наприклад, соціальні та економічні права не можуть бути забезпечені державою і не можуть бути нормами прямої дії. Конституція грішить також великою кількістю обмежень цивільних та політичних прав. Крім того, вона не передбачає звернення до Конституційного суду (КС) звичайних судів, не кажучи вже про громадян. З десятків тисяч заяв громадян про тлумачення норм Конституції КС розглянув лише кілька. Інакше кажучи, конституційна система захисту прав людини фактично не працює.

Відповідно до статті 3 Конституції України, утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави. Проте Українська держава виявилася не в змозі виконати цей обов’язок, насамперед тому, що вона сама є джерелом порушень прав людини, які ставали дедалі масовішими та масштабнішими. Поступово посилювалися дуже небезпечні для прав людини взаємозалежні тенденції.

1. Посилювався адміністративний тиск держави, бажання детально регламентувати життя в будь-якій сфері (особливо економічній). Люди, як і раніше, були беззахисні і залежні від державної машини, а ті, хто, займаючись бізнесом, прагнув бути економічно незалежним, потрапляли під прес численних фіскальних органів, чиї адміністративні процедури та методи покарання ставали дедалі витонченішими. Наслідки ж для розвитку бізнесу були згубними. У країні наче навмисно створено таку податкову систему, при якій легальний бізнес неможливий, і тому всі змушені порушувати законодавство, а отже — усі вразливі. Проте каральні органи працювали вибірково: репресували тих, хто фінансово підтримував опозицію або порушував негласні правила поведінки у сформованій системі міжкланових відносин. Постійно і брутально порушувалося право власності, порушення права власності на землю набули масового характеру. Влада робила все для того, аби був можливим тільки тісно по­в’я­заний із нею бізнес, і це ще більше розбещувало державний апарат та посилювало корупцію.

2. Зростали бідність і соціальна нерівність. За офіційними даними, на кінець 1999 року (цей рік був найтяжчим для українців) не менше 30% населення мали прибуток, нижчий за межу бідності, яка втричі менша, ніж прожитковий мінімум, а різниця у доходах між ними та 5% найзаможніших людей невпинно зростала і вже вп’ятеро-вшестеро перевищувала відповідну різницю у країнах Західної Європи та США. Права на житло, достатній рівень життя, працю, соціальну захищеність, охорону здоров’я, освіту виглядали справжнім знущанням. Порушення цих прав були найсерйознішими. Держава так і не визначила «достатній рівень харчування, одягу і житла» і тому ще легше не виконувала взятих на себе зобов’язань стосовно літніх людей, інвалідів, багатодітних сімей.

3. Політична боротьба поступово перетворилася на придушення опонентів із використанням будь-яких засобів, зокрема з допомогою державних органів, у тому числі силових. Це добре продемонстрували виборчі кампанії 1998, 1999, 2002, 2004 рр. і референдум 16 квітня 2000 року. Безпардонно і вперто нав’язуючи виборцям «правильний вибір», майже не залишаючи шансів нікому з кандидатів опозиції на контакти з виборцями через електронні ЗМІ, не гребуючи ніякими засобами адміністративного тиску для забезпечення потрібного результату, органи виконавчої влади перетворили вибори і референдум у виставу, яка не викликає жодних інших почуттів, окрім приниження, сорому та протесту.

Вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, дії Комітету «Україна без Кучми» прискорили процес протистояння влади і народу й оформлення його в політичній сфері на інституційному рівні. Це протистояння ставало дедалі жорсткішим і вилилося у відкриту боротьбу у виборчій кампанії 2004 р.

4. Дедалі жорстокішою ставала кримінально-правова політика. Катування і жорстоке поводження під час дізнання та попереднього слідства з метою одержання зізнань стали повсякденним явищем, вони найчастіше залишаються безкарними або, ще гірше, сприймаються як норма. Кількість виправдувальних вироків усі роки не перевищувала 0,35%. Україна — один зі світових рекордсменів за кількістю ув’язнених на душу населення. Дедалі гострішою ставала проблема переповненості слідчих ізоляторів, умови утримання в яких були вкрай тяжкими.

Завдяки зусиллям правозахисних організацій ці проблеми стали привертати до себе значно більше уваги ЗМІ. У грудні 2000 року смертну кару було визнано Конституційним судом такою, що суперечить Конституції, натомість впроваджено довічне ув’язнення. Катування визначене як окремий склад злочину в новому Кримінальному кодексі України. Стало менше випадків «дідівщини» в армії.

5. Дедалі більше посилювалася неповага до судової влади і до верховенства права в цілому. Про це свідчили постійне порушення принципів верховенства права на догоду політичній доцільності, нехтування незалежністю суду, тиск на суди з боку адміністрації президента і виконавчої влади, вкрай погане фінансування судової системи, намагання нав’язати суспільству думку, що судова влада — один із найкорумпованіших інститутів країни. Команда президента блокувала розвиток конституційного законодавства, яке було покликане розвинути конституційні норми і встановити чіткі повноваження виконавчої та законодавчої гілок влади. Так і не було прийнято закони про президента, про Кабінет міністрів, про тимчасові спеціальні та слідчі комісії Верховної Ради, про її регламент, про органи досудового слідства тощо. Закон «Про Кабінет міністрів України» президент Кучма ветував вісім разів, Закон «Про тимчасові спеціальні та слідчі комісії Верховної Ради» — п’ять разів.

Велике значення мало прийняття Кодексу про адміністративне судочинство, що став могутньою зброєю в боротьбі за права людини в адміністративних судах.

6. Дедалі тотальнішим ставало стеження силових служб держави за громадянами, що найбільше виявлялося в масових порушеннях права на приватність комунікацій. Прослуховування телефонів, мобільних телефонів, контроль електронної пошти та інших комунікацій набули колосальних масштабів. Як публічно заявив один із суддів Верховного суду, у 2002 році апеляційними судами було дано 40 тис. санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку. А, приміром, у Європі більше 1000 санкцій за рік тільки у Франції та Голландії.

Активно впроваджувалася система моніторингу мережі Інтернет. Інтернет-провайдерів примушували встановити її за власні кошти і передавати трафік в СБУ. Моніторинг цей незаконний, оскільки правових підстав для нього немає.

7. Дедалі більше обмежувалася свобода слова. Контроль над мас-медіа, особливо над електронними ЗМІ, ставав дедалі більш жорстким та безпардонним. Виконавча влада виробила великий арсенал засобів, які примушували журналістів замовкнути: закриття ЗМІ, ускладнення правил реєстрації, безліч перевірок різними контрольними органами — КРУ, податкової адміністрації, пожежних тощо, блокування рахунків у банку, відмови друкарень друкувати тиражі і навіть вилучення готових тиражів, відмови у поширенні видань, залякування і навіть побиття журналістів, судові позови урядових чиновників про захист честі та гідності з безглуздо величезними сумами відшкодування моральної шкоди, заяви про наклеп та образу.

У 2000 —2001 рр. коло свободи слова трохи розширилося завдяки Інтернету. Зусиллями правозахисних організацій були декриміналізовані наклеп і образа, а також ухвалена 25 травня 2001 року пленумом Верховного суду України прогресивна постанова «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», в якій Верховний суд наполегливо рекомендує судам застосовувати Європейську конвенцію захисту прав людини та основоположних свобод. Проте незалежної журналістики в країні, як і раніше, практично не було.

У середині 2002 року розпочався новий наступ на свободу ЗМІ, насамперед електронних, у яких використання «темників» зробило всі новинні програми схожими та одноманітними.

8. Дедалі більшого поширення набували засекречування і обмеження доступу до офіційної інформації, що мотивувалося захистом інформаційної безпеки держави (а це поняття жодним законом не визначене). Прогресивні закони, які регулювали доступ до інформації, було фактично зведено нанівець підзаконними актами і незаконною практикою, що характеризується широким використанням незаконних грифів обмеження доступу до інформації «Опублікуванню не підлягає», «Для службового користування» та «Не для друку». Що ж стосується відкритої інформації, то відомства надають її вкрай неохоче. З 2000 р. доступ до інформації став трохи кращим: у всіх органів виконавчої влади з’явилися власні сайти, з’явився також доступ до законопроектів.

У 2004 році всі вищеперелічені тенденції загострилися ще більше і повною мірою проявилися під час виборчої кампанії. Вона проходила під знаком протистояння сили влади і сили народу, який знайшов мужність протистояти агресивному тискові, фальсифікаціям результатів виборів і переміг владу. Причини цієї перемоги — вихід на арену активних дій двох небитих поколінь, позбавлених комплексу меншовартості і наділених модерним світосприйняттям, посилення малого та середнього бізнесу, відкритість країни, масові поїздки українців за кордон, дедалі вища зрілість масової свідомості і готовність до змін, посилення громадянського суспільства, і, зокрема, правозахисту. Молодіжні рухи 2004 року були підсвідомо (а для певної частини молоді — усвідомлено) правозахисними, це був, так би мовити, правозахист у нападі, що виявилося навіть на семантичному рівні — у гаслі «Свободу не спинити!».

Помаранчева революція ще раз підтвердила, що свобода є надцінністю для частини українців, яка важить більше, ніж життя, і що українська національна ідея є ідеєю свободи. Левова частка учасників найбільших повстань сталінського ГУЛАГу — Кенгірського, Воркутинського та Норильського — були українцями. «Вірус непокори», жага свободи, бажання вільно розпоряджатися власною долею виявилися такими сильними саме в українців, саме вони підняли людей на повстання, незважаючи на майже неминучу смерть. Таку саму жагу я вбачаю у шістдесятників, які пішли в табори за право називати речі своїми іменами. І саме свобода була рушійною силою, яка штовх­нула людей на Майдан 21 — 22 листопада. Коли вони вийшли, вони не знали, що їх чекає, а в церквах молилися за їхні життя.

Як сказав Вацлав Гавел, президентські вибори в Україні означали похорон решток українського посткомунізму. Подзвін, що лунав на столичному Майдані Незалежності, — саме по ньому. Розвиток подій в епоху Кучми ще раз підтвердив, що політичний режим, який порушує права людини, рано чи пізно приречений на поразку.

Але, як засвідчив подальший розвиток подій, похорон виявився суто символічним.

«Усе будет завтра...» (2005 — 2011)

У 2005 — 2009 рр. загальна атмосфера в країні стала гуманнішою. Результатом послаблення тиску держави на людину стало покращення ситуації з тими правами і свободами, в реалізацію яких держава не повинна самовільно втручатися, — свободою слова та інформації, свободою асоціацій, правом на вільні вибори, свободою підприємництва і т.п.

Однак, як з’ясувалося, цей процес був великою мірою пов’язаний із ослабленням самої влади, яка швидше зробила умовний крок назад у відносинах із громадянами, ніж збільшила обсяг наявної свободи. Там, де держава була зобов’язана щось робити для поліпшення ситуації (виконувати так звані позитивні зобов’язання, наприклад, забезпечувати доступ до правосуддя, виконання судових рішень, належне розслідування випадків катувань, створення нових робочих місць тощо), поліпшення не було, оскільки держава в цілому залишалася бездіяльною. Невдала конституційна реформа, проведена 8 грудня 2004 року, мала вкрай негативні наслідки, зокрема спричинила боротьбу за повноваження між двома центрами прийняття рішень у рамках виконавчої влади — урядом і президентом, що призвело до великих загроз правам людини.

Посилення політичної боротьби у 2006–2007 рр. перейшло в гостру політичну кризу і викликало загальне зниження рівня політичної свободи. Право бути обраним перетворилося на фантом. Фактично цим правом можуть скористатися тільки члени політичних партій, які становлять менше 4% виборців. Усі політичні сили порушували принципи верховенства права, зокрема грішили тиском на суди. Криза не давала змоги проводити необхідні реформи — конституційну, судову, кримінальної юстиції, адміністративну і т.д.

У другій половині 2008 року до політичної кризи додалася повномасштабна економічна. Вона боляче вдарила насамперед по бідних верствах населення і середньому класу. Бідним стало важче виживати через зростання цін та інфляції, збільшення тарифів на комунальні послуги і відсутність адекватного державного соціального захисту, вони стали більше залежати від своїх роботодавців, стосунки з якими інколи скидаються на феодальні. Зросло безробіття, зокрема приховане, воно торкнулося як кваліфікованих працівників, так і службовців. Падіння ВВП було рекордним у Європі. І так величезна різниця у рівнях життя багатих і бідних стала ще більшою.

З таких умов становище з економічними та соціальними правами людини в цілому могло тільки погіршитися. У 2007 — 2011 рр. уряд припиняв реалізацію економічних і соціальних прав у бюджеті всупереч забороні Конституційного суду.

Залишається тяжкою проблемою виконання судових рішень: щорічно понад 70% судових рішень у цивільних справах не виконується. І держава не робить нічого, щоб змінити процедуру виплати боргів та виплатити людям зароблені ними гроші.

Стабільно поганою залишається ситуація в кримінально-виконавчій системі. Це єдиний інститут в Україні, який майже не змінився за роки незалежності. Інші правоохоронні органи також гостро потребують реформування, особливо органи прокуратури. Існує прогресивна Концепція з реформування кримінальної юстиції. Однак держава не поспішає. Навіть внесення в парламент багатостраждального проекту Кримінально-процесуального кодексу, прийняття якого істотно сприяло б змінам у правоохоронних органах, відкладається і відкладається.

Постійно спостерігалися грубі порушення права власності, зокрема незаконні захоплення земель чи іншої власності всупереч закону, бажанню та рішенням місцевих територіальних громад чи власників.

Після президентських виборів у 2010 р. ми неначе повернулися на початок 2000 року. Всі зазначені вище вісім тенденцій знову запрацювали на повну силу. Політична свобода зменшується, як шагренева шкіра. Спостерігається різкий наступ держави на громадянські права та політичні свободи. Маємо грубі порушення свободи мирних зібрань, свободи вираження поглядів, права на приватність, права на справедливий суд. Правоохоронні органи використовуються як інструмент для переслідувань, на повну силу працює вибіркове правосуддя під виглядом боротьби зі зловживаннями та корупцією. З’явилися політичні в’язні: на сьогодні до 20 справ мають політичні мотиви.

Ця експансія влади наштовхнулася на опір суспільства і була в окремих справах припинена, проте в цілому вона зберігається і становить найбільшу загрозу правам людини.

Свого часу B.Шамберлайн написав в своїй праці «Україна — поневолена нація», що українська політична еліта постійно зраджувала свій народ. Але він писав це про часи політичної несвободи, а тепер ми спостерігаємо моральну зраду елітою українського народу вже в умовах державного суверенітету.

Правозахисні організації поступово міцніли, тепер їх, за моїми підрахунками, близько 200. Проте результати роботи навіть такої малої кількості правозахисників вражають. На їхньому рахунку десятки тисяч випадків захисту прав, тисячі виграних справ у національних судах, близько сотні — в Європейському суді, підготовка незалежних звітів про виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань, підготовка низки законопроектів, публікація та розповсюдження літератури з громадянської освіти і прав людини, розширення числа факультативних курсів із прав людини в школах та вузах, проведення просвітницьких семінарів для різних професійних і соціальних груп та багато інших успішних акцій. Проте ці позитивні приклади успішної правозахисної активності просто губляться у величезному масиві порушень прав людини.

Підсумовуючи, змушений констатувати, що в країні не проводиться послідовна політика, спрямована на поліпшення становища з правами людини і основними свободами. Дії держави в галузі прав людини — безсистемні, хаотичні й неефективні. Порушення політичних та громадянських прав у 2010–2011 рр. були найбільш серйозними за всі роки незалежності. Деякі порушення із зазначених вище, а саме політичні переслідування, поєднані з насильством та/або обвинуваченням у кримінальному злочині, використання правоохоронних органів у політичних цілях, насильницькі зникнення, бідність людей, які працюють, були предметом особливої уваги правозахисних організацій. Вони серйозні й небезпечні, означають наступ влади на свободу народу і загрожують реставрацією тоталітаризму. Усунення цих порушень має стати першочерговим завданням для держави.

Євгеній Захаров, «Дзеркало тижня. Україна» №29, 19 серпня 2011 р.

//dt.ua/LAW/20_rokiv_dobrih_namiriv__oglyad_rozvitku_prav_lyudini_v_ukrayini-86409.html

//img12.nnm.ru/9/9/3/5/1/8655a75af571cc170472f7253ad.jpg

Права людини в Україні 2011: порушень все більше 

ООН. Логотип прав людини 

Право на свободу В Україні має з’явитись широкий громадський рух на захист конституційних прав і свобод 

Права людини в Україні та світі 2010-2011 

Декларація прав людини в епоху Інтернет-революції 

Права людини: питання і відповіді

Повернемо Україну народу!

Відкрите звернення до

Українського народу,

Президента України Віктора Ющенка,

Верховної Ради України, народних депутатів,

Кабінету Міністрів України,

політичних партій і громадських організацій

Новітня суспільно-політична історія України, починаючи зі здобуття Незалежності у 1991-му році і дотепер, доводить, що попри декларовані у чинній Конституції цивілізовані принципи і гарантії, попри "демократичну" риторику владців і різнокольорових політичних сил, політичну практику продовжує визначати радянсько-візантійська традиція, базована на непрозорості державних та правових процесів, відчуженості влади від народу, позаправових методах вирішення питань.

Другим чинником у цьому контексті є домінація особистих і кланових інтересів політиків та політичних сил над інтересами національними.

Все це становить пряму і очевидну загрозу для розвитку України як правової, демократичної європейської держави, для становлення громадянського суспільства, для майбутнього Українського народу.

На жаль, слід констатувати, що владці і політики мають серйозні проблеми з вмінням домовлятися між собою заради суспільно-важливого результату, а вузьке розуміння поточної доцільности нерідко превалює над державними інтересами та втілюється у способи, далекі від правових і демократичних.

Не заперечуючи можливу наявність у провідних сучасних політиків та очолюваних ними сил добрих намірів, ми змушені нагадати про те, куди саме веде викладена з таких намірів бруківка, якщо наміри не супроводжуються відповідними діями – розумними, послідовними, відповідальними. На наше переконання, реальний Український прорив є засадничо неможливим без широкої, вирішальної участи громадськості у виробленні державних політик на всіх рівнях, а найперше – у виробленні цивілізованих правил політичної конкуренції, ефективного механізму перетворення суспільного інтересу на державні рішення та запровадження відповідальності влади і політикуму перед народом-сувереном. Ми також переконані, що чесні українські політики, керуючись національним інтересом, не можуть не прагнути того самого.

Розпочатий в Україні конституційний процес, що має увінчатися набранням чинності новою Конституцією, характеризується непрозорістю процедур, взаємовиключною різновекторністю підходів і прагнень суб'єктів, фактичним ігноруванням волі найголовнішого суб'єкта – Українського народу. Існує реальна ймовірність того, що за таких умов спроби "силового" впровадження волі однієї чи кількох політичних сторін призведе не до конструктиву і торжества Права, а до нового протистояння, конфліктів, безладу та перманентних криз.

Враховуючи викладене, ми вважаємо, що демократичний, легітимний, ефективний конституційний процес в Україні є неможливим без реального впливу громадськості, а політичні гравці мають бути в тому безумовно зацікавлені, адже саме в такому разі і лише в такому разі можна буде говорити про легітимність кінцевого продукту – нової Конституції України, її визнання народом і, відтак – ефективність у регулюванні суспільних відносин заради поступу країни.

Ми впевнені також, що новий Основний Закон має бути прийнято до закінчення повноважень чинного Президента, що дозволить розпочати нову президентську каденцію як якісно новий етап політико-правових взаємовідносин.

Відтак – ми закликаємо найвищих посадових осіб та органів державної влади, парламентських політичних партій та народних депутатів вжити негайних заходів для прийняття законодавчого акту про скликання конституанти – Конституційної Асамблеї як єдиного представницького органу, який, будучи всенародно обраним за прозорою процедурою, має здійснити в Україні установчу владу – схвалити нову Конституцію України.

Ми також закликаємо громадські організації, політичні партії, всіх громадян України всіма наявними способами вимагати цього від влади і політиків, а Громадську асамблею України, що відбудеться у Києві 21-го червня цього року – прийняти відповідну резолюцію і вжити практичних заходів на її виконання.

Інший шлях для політиків – шлях до остаточної втрати довіри і підтримки та, як результат, до поразки. Інший шлях для народу - це шлях, рано чи пізно, на новий Майдан.

Повернемо Україну народу!

Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи, м.Харків,

Віктор Гарбар, ГІМЦ "Всесвіт" - ВГО Альянс "Майдан", м.Харків,

Олександр Попов, аналітик, м.Київ,

Ярослав Сватко, м.Львів,

Олександр Северин, к.ю.н., Київ,

Володимир Ханас, ВГО Альянс "Майдан", Тернопіль,

Костянтин Чекотун, канд. фіз.-мат. наук, м.Київ,

Людмила Ямщикова, ПП, ВГО "Альянс "Майдан", м.Одеса

29.04.2008

//seagull.org.ua/?p=1504

//blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/482943bbce2cb/view_print/

//www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_petit&key=1209493277&first=1209493277&last=1194124919

14.05.2014 Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу теперішньої кризи та в зв’язку з проведенням круглого столу національної єдності

05.07.2012 Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу подій навколо ухвалення законопроекту №9073 

22.03.2012 IV Форум Громадянської Асамблеї України «Криза демократії в Україні. Позиції громадянського суспільства». Громадянська Конституційна Асамблея 

18.03.2012 Положення про Громадянську Конституційну Асамблею (проект) 

23.02.2012 Громадянська Асамблея України закликає надати право писати Конституцію народу 

01.02.2012 Заява Оргкомітету Громадянської Асамблеї України з приводу Указу Президента України про Питання формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї 

29.12.2009 Проект Закону України Про порядок підготовки і затвердження нової редакції Конституції України 

09.04.2009 Резолюція ГАУ 2009: Дія громадянського суспільства в умовах державної кризи 

21.06.2008 Резолюція ГАУ 2008: Нова Конституція: позиції громадянського суспільства 

24.07.2007 Резолюція ГАУ 2007: Політична криза: позиції громадянського суспільства

//vgolos.com.ua/politic/6680.html

Евгений Захаров. Новая Конституция - hie et nunc!

Развал

Начиная с декабря 2004 года почти все правозащитники настаивали на отмене реформы Конституции, принятой 8 декабря с грубым нарушением процедуры внесения изменений — «в пакете» с ординарными законами. Изменения в Конституцию не прошли надлежащей проверки в Конституционном суде. Однако Конституционный суд был преднамеренно заблокирован парламентом, а президент демонстрировал бездеятельность: он ничего не сделал для устранения этих грубых нарушений. Впрочем, последствия неудачного реформирования оказались разрушительными: создание двух центров власти в рамках одной ветви власти — исполнительной, которые начали бороться за полномочия; постепенная потеря управляемости страной; все большая коррумпированность политической элиты; наихудший политический коллективизм — когда депутаты полностью зависимы от воли лидеров фракций и превращаются в автоматы для голосования; усиление давления на парламент финансово-промышленных групп при почти полной невозможности влияния на политику заинтересованных в этом граждан Украины.

Особую опасность таило в себе попрание Конституции и законов Украины со стороны высших органов государственной власти и высших должностных лиц Украины. Вредной оказалась введенная в 2006 г. модель пропорциональной избирательной системы для районных, городских и областных звеньев местного самоуправления. Существенно подрывала устои власти фантастическая вилка зарплат в бюджетной сфере. О каком национальном единстве можно говорить, если зарплата народного депутата в десятки раз превышала зарплату высококвалифицированного учителя или хирурга, а максимальная и минимальная зарплаты в государственном аппарате отличались в 60 раз?

Конституцию развалили, и на этом фундаменте уже нельзя было ничего строить. Разорванность государственной исполнительной власти, спровоцированная конституционными изменениями, привела к несоответствию внешнего и внутреннего политического курса страны, противостоянию местного самоуправления и государственных администраций на Востоке и Юге. В сочетании с возрождением ретроградного стиля управления, характерного для эпохи Кучмы, она повлекла общенациональный политический кризис. Это был прежде всего кризис доверия населения к власти. Это был в определенной степени мировоззренческий кризис, вытекавший из примитивной образованности населения, вследствие чего украинцы продолжали массово бояться НАТО и вступления в Европейский Союз. Это был кризис экономического разрыва между богатыми и бедными, а также между государственными чиновниками высшего и низшего рангов. Это был кризис конституционализма и законности, вследствие чего высшие должностные лица страны позволяли себе игнорировать элементарные требования ее правовой системы.

Украинское государство зашло в тупик, и роспуск парламента стал попыткой прервать этот кризис. Но сам по себе роспуск парламента и досрочные выборы не позволят стране выйти из системного кризиса. Ведь его причины таятся в реформе Конституции 2004 года. Пока будет существовать действующая с 1 января 2006 года Конституция, ни один украинский парламент и правительство не смогут выйти из-под ее разрушительного влияния. Кто бы ни был избран премьер-министром, конфликта между ним и президентом не избежать. И все снова повторится.

Поэтому необходимо отменить реформу Конституции 2004 года. Однако это сейчас кажется маловероятным. Да и целесообразно ли сегодня возвращаться назад?

Соответствует ли Конституция Украины 1996 года современному состоянию украинского общества? Я считаю, что она тормозит движение вперед.

Конституция закрепила фактически сложившуюся к тому времени систему властных отношений: полупрезидентскую унитарную республику с парламентом, реально лишенным контрольных полномочий, относительно слабой судебной системой, а также правительством без существенных политических функций и потому зависящим от прямой президентской поддержки. В целом безответственность государства перед обществом в новой Конституции Украины сохранялась почти на уровне советских времен.

Роль главной и вместе с тем «теневой» власти в государстве выполняла администрация президента — властная структура, которая никому не подотчетна, всем руководит, но фактически бесконтрольна. Правительство должно было выполнять распоряжения не только президента, но и главы администрации и нести всю полноту ответственности за положение дел в государстве. При этом премьер-министр зачастую должен был выполнять роль эдакого мальчика для битья. Неудивительно, что чиновники на этой должности менялись практически каждый год.

Все это, в определенной степени, навязало Конституции роль фактора не столько динамизма, сколько стагнации в украинских социально-экономических и политических преобразованиях. При этом Конституция представляла собой довольно эклектичный правовой текст с большим количеством компромиссных норм, которые разные политические актеры — от коммунистов до зеленых — воспринимали каждый по-своему. Она содержит кучу социальных гарантий вроде права на жилье, на достаточный уровень жизни, на труд, на бесплатную медицинскую помощь и т.п., которые государство не в состоянии выполнить и которые невозможно защитить в суде. Впрочем, заложенные в Конституции разногласия довольно быстро стали выходить за рамки чисто партийных расхождений и споров. Уже вскоре после ее принятия в обществе начали говорить о необходимости внесения в конституционный текст изменений и дополнений.

Итак, перед украинским обществом возникает задача создания и принятия нового проекта Конституции. И, что принципиально, все должны ее соблюдать. Соблюдение правил значительно важнее того, кто победит в политических баталиях. Главное, чтобы все действовали по одним правилам, а не меняли их под искомый результат, да еще и зад­ним числом.

Кто же напишет новую Конституцию?

Подписанный президентом 27 декабря указ №1294/2007 предполагал создание Национального конституционного совета (НКС), в который войдут научные сотрудники, политики, региональные представители, которых делегируют органы местного самоуправления, и общественные деятели. Состав совета утверждается президентом, который его и возглавит. Совет должен обсудить концепцию нового проекта Конституции и создать этот проект. Предполагается также его широкое обсуждение.

Однако персональный состав НКС, утвержденный 18 февраля указом президента №139/2008, откровенно разочаровывает. Из 97 его членов 40 — народные депутаты Украины (12 из фракции ПРУ, 11 — НУ—НС, 9 — БЮТа, 5 — Блока Владимира Литвина, 3 — КПУ), а также 9 работников секретариата президента, 4 — из парламентских учреждений, 2 высокопоставленных чиновника, 6 глав областных советов. Одним словом, весь политический бомонд. И только 13 ученых-правоведов, в том числе 5 судей Верховного и Конституционного судов в отставке, 13 представителей НАНУ и вузов, 9 представителей объединений граждан, среди которых непредвзятыми можно считать, по моему мнению, только Центр А.Разумкова и Украинский Хельсинкский союз по правам человека.

Конституция — это акт гражданского общества, и ее не могут принимать исключительно профессиональные политики, которые не избегнут искушения подстроить Конституцию под свои эгоистические интересы или вообще будут саботировать ее создание. Качественный проект может быть подготовлен только с участием известных общественных лидеров и юристов, которым доверяют люди. Почему в составе НКС нет членов Украинской Хельсинкской группы Мирослава Мариновича и Иосифа Зисельса? Где конституционалисты Всеволод Речицкий и Виктор Колесник, правозащитник и публицист Николай Козырев? Где исполнительный директор Хельсинкского союза Владимир Яворский, где философы Евгений Быстрицкий и Тарас Возняк, экономист Игорь Бураковский, юристы Александр Винников, Вячеслав Якубенко, Александр Северин? Все они предлагались в состав НКС организациями гражданского общества. Почему не востребован опыт судей Конституционного суда в отставке Ивана Тимченко, Николая Савенко и других? Этот список можно продолжить.

Рискну предположить, что этот состав НКС является трудным компромиссом, которого удалось достичь, чтобы хотя бы запустить публичный конституционный процесс. Похоже, политические силы, кроме НУ—НС, не считают изменение Конституции приоритетной задачей, а без участия всех парламентских фракций НКС функционировать не может. Но будет ли он работоспособен в этом составе, не превратится ли подготовка конституционных изменений в сплошные политические распри, которые уже надоели в Верховной Раде? Был бы рад ошибиться, но, кажется, такой НКС не имеет перспектив. Что и подтвердило

Первое заседание НКС

Состоялось оно 20 февраля. Сначала президент кратко рассказал о необходимости создания новой Конституции и изложил свое видение изменений в ней. Его поддержал председатель ВРУ, призвав все политические силы совместно работать над проектом. Но когда речь зашла об организации работы НКС, проявилось совершенно различное отношение к ней политических сил. Секретариат предложил разделить НКС на пять комиссий — основы конституционного порядка, народовластие; права и свободы человека и гражданина; парламент, глава государства, правительство; правосудие; территориальная организация власти, местное самоуправление — и рабочую группу по подготовке проекта новой редакции Конституции. Но это не устраивало политиков. Виктор Янукович сказал, что сначала необходимо создать концепцию изменений в Конституции силами рабочей группы, обсудить ее, а уже потом создавать комиссии, ведь пока непонятно, сколько их должно быть и каких. Николай Томенко заявил, что БЮТ против создания новой редакции Конституции, а поддерживает только внесение изменений и дополнений, и потому, наоборот, не нужно создавать рабочую группу, а пусть вышеназванные пять комиссий работают над улучшением и оптимизацией соответствующих разделов Конституции. Петр Симоненко сказал, что, прежде чем создавать какие-либо рабочие органы НКС, необходимо обсудить концепцию изменений в Конституции, и предложил начать это обсуждение прямо сейчас. Все это очень напоминало Верховную Раду. Николай Онищук объяснил, что рабочая группа и комиссии должны работать вместе, делясь своими наработками и уточняя концепцию и сами изменения. Президент прервал эту дискуссию, сказав, что состав рабочих органов принят, они начинают свою работу в следующий вторник, и закрыл первое заседание.

Несколько общих соображений

Прогнозы о дальнейшей участи такого НКС и конституционного процесса в целом довольно печальны. Но, с другой стороны, разваленная в 2004 году Конституция стала источником системного процесса политического противостояния и, как следствие, постепенного разрушения государства. Без изменения Конституции процесс разрушения не остановить. Следовательно, та часть политической элиты, которая чувствует груз ответственности, просто обречена добиваться продления конституционного процесса. И хотя на первый взгляд НКС в указанном составе неработоспособен, выход искать необходимо. Должно заявить о своей позиции и гражданское общество. Представляется что-то вроде общественного конституционного совета, который может предложить свой проект Конституции и требовать его обсуждения и рассмотрения. Первые шаги — создание общественного конституционного комитета, пропагандирующего идею создания специального представительского органа для принятия Конституции, — уже сделаны.

Оранжевая революция была символическим прощанием Украины с посткоммунизмом. Принятие новой Конституции будет означать реальное прощание с ним. По моему мнению, этот процесс — неминуем, поскольку неминуемо установление демократического порядка в стране, которая находится в поле сильной общемировой тенденции вестернизации. Вопрос только в том, когда это произойдет и какие потери нас ожидают на этом пути.

Евгений Захаров, «Зеркало недели» №8, 01 марта 2008 р.

//zn.ua/POLITICS/novaya_konstitutsiya__hie_et_nunc-52980.html

26.03.2012 Виктор Медведчук. Нам необходима новая конституция, новая политическая система 

28.01.2011 Юлія Тимошенко. Вираз «НОВА КОНСТИТУЦІЯ» має бути вказаний лише великими літерами 

27.08.2010 Юлія Тимошенко. Чому я кажу про нову Конституцію? 

26.06.2009 Виктор Ющенко. Новая Конституция Украины - это наш общий шаг в будущее! 

22.09.2008 Анатолій Гриценко. Я за сильного Президента, який би очолював уряд 

23.08.2008 Віктор Ющенко. Україні потрібна Конституція національного творення 

05.08.2007 Юрій Луценко. Конституційна асамблея і всенародний референдум мають припинити хаос і двовладдя в країні 

30.06.2007 Віктор Янукович. Свобода, злагода, компроміс, або Яка Конституція потрібна Україні 

30.06.2007 Юлия Тимошенко. Новая Конституция Украины: от паритета силы к приоритету прав 

30.06.2007 Ігор Пукшин. Конституція України: рішення буде всенародним 

30.06.2007 Сергій Рахманін. Здоровенька была, Конституция! 

23.06.2007 Фішка Конституції «від Луценка» - право голосувати з 16 років 

30.11.2006 Віктор Ющенко. Конституція веде до узурпації влади урядом 

11.10.2006 Юлія Тимошенко. Країні потрібна нова Конституція