середу, 30 листопада 2011 р.

Леонід Кравчук: Народ має взяти владу у свої руки


Розчарування українців у тому, що референдум про незалежність України не виправдав усіх їхніх сподівань, криються у них самих

1 грудня виповнюється 20 років із дня референдуму, на якому громадяни схвалили Акт про незалежність, а також обрали Леоніда Кравчука президентом. Як каже екс-президент, всеукраїнський референдум мав історичне значення, пише ВВС Україна.

Леонід Кравчук: Всеукраїнському референдуму передував союзний референдум. Він відбувся у березні 1991 року з ініціативи Горбачова. На ньому запитували: чи вважаєте ви за необхідне збереження СРСР як оновленої федерації, де дотримуватимуться права і свободи людей всіх національностей. Україна, близько 76% людей проголосували за збереження Радянського Союзу.

За вищими законами державотворення, Верховна Рада не могла відмінити наслідки такого референдуму. Народ сказав "Бути Радянському Союзу!", а Верховна Рада у серпні 1991 року ухвалила Акт про незалежність. Таким чином, виникла суперечність, що була подолана саме 1 грудня на всеукраїнському референдумі.

До речі, такий промовистий факт: поки ми не провели референдум, жодна країна світу не визнала Україну як незалежну державу. Тому референдум 1 грудня був потрібний, щоб подолати наслідки референдуму 17 березня. Іншого шляху не було.

ВВС Україна: Очевидно, ви знайомі з соціологічними дослідженнями, які проводилися протягом усіх років, і рік 20-річчя референдуму є найбільш показовим. Дослідження свідчать, що прихильників незалежності суттєво поменшало.

Леонід Кравчук: Ну, звичайно…

ВВС Україна: Це підтверджують і дописи на форум на сайті bbc.ua. Дописувач із Одеси, який підписався "Шаи-Хулуд", пише: "Не зробили люстрацію, не позбулися у державних органах, на підприємствах, в освітніх закладах людей із КПРС та КДБ, тому зараз маємо, як казав Гавел, 50 років саботажу. 20 років у нас минуло. Якщо нічого не зробити, то залишилося ще 30". Ще один дописувач із Кіровограда, vl_ukr: "Все пішло не так. Отримавши "свободу" від ЦК КПРС та КДБ, свідомі патріоти так швидко рвонули розкрадати рідну неньку, що всіх здобутків СРСР вистачило тільки на 20 років". Як ви вважаєте, що пішло не так і чому такі результати?

Леонід Кравчук: Ви знаєте, я все ж таки оптиміст. І більшість людей - хоч і не 90%, як у 91-ому - все одно голосували б за незалежність. І сьогодні, через 20 років – 20 років помилок, трагедій особистих, бідності, коли 60% людей – це офіційна цифра – ледь-ледь зводять кінці з кінцями, а на іншому боці розвиваються і міцніють олігархи, багатство і таке інше. А люди все ж таки підтримують незалежність.

І справа не тільки у тому, що не провели люстрацію. У нас в Україні тоді було 3,5 мільйона комуністів на всіх постах – починаючи від ланкової в колгоспі.

Якщо проводити люстрацію тих, хто співпрацював із КДБ, то це одиниці. Я точно знав, в мене навіть були дані, хто з народних депутатів колись співпрацював із КДБ. А потрібно було тисячі керівників. Тисячі, сотні тисяч! Тому ми пішли іншим шляхом, ми робили все, щоб на основних постах все ж таки залишились не просто комуністи, не марксисти-комуністи, а націонал-патріоти. Хоча і вони не завжди справлялися зі своїми обов’язками.

Я думаю, що сьогодні пізно про це все говорити. Сьогодні треба думати, як ухвалити закони, які б відповідали європейським цінностям. Без цього руху до європейських цінностей зміни управління, зміни управлінських кадрів не буде.

ВВС Україна: Чи не здається вам, що негатив стосовно незалежності - це, можливо, підсвідома чи свідома реакція на те, що люди не задоволені тим, як країною керують.

Леонід Кравчук: Не тільки як керують. Люди не задоволені тим, як вони живуть!

ВВС Україна: Олег із Одеси написав нам на форум, що все з самого початку пішло не так, бо "до влади весь час приходять випадкові люди, немає в Україні лідера, який підняв би народ проти цього всього паскудства".

Леонід Кравчук: От Олегові із Одеси я задаю запитання. Хто у нас обирає цих людей? Хто? Я? Чому у Києві молодь не ходить голосувати? Чому вони сидять по гуртожитках, а дідусі й бабусі ідуть і часто за гречку голосують? Чому вони не піднімуться всі – молоді, середнього віку – і не оберуть того, кого вони хочуть? У 2012 році вибори Верховної Ради. Шанс обрати того, кого ви хочете. Ах, кажуть, нам не дають! Так боріться і поборете! Врешті-решт, людина має зламати себе, зла-ма-ти і перестати плакати!

Сьогодні всі гарно говорять, всі на когось нарікають, а завтра йдуть і знову голосують так, як голосували. Якщо так буде, кінця цьому не буде. Владі треба дати зрозуміти: народ піднявся до розуміння ситуації і взяв владу в руки, примусив її ухвалити потрібні цьому народу закони. Повірте, мені вже за 20 років набридли запитання "Чому?". Я даю відповідь: "Тому що ми такі! Тому що ви такі, як Олег".

ВВС Україна: Запитання про інший ювілей – про ваше обрання президентом. Ви особисто як пояснюєте свою перемогу? Чому ви виграли у першому турі?

Леонід Кравчук: Тому що я до цього був другим секретарем ЦК, я був головою Верховної Ради. Мене знали люди. Я виступав постійно з трибуни Верховної Ради, спілкувався з людьми. Я ніколи не боявся людей. Скільки було мітингів на майдані перед Верховною Радою і жодного не було випадку, щоб я не виходив до людей.

Зараз відгородились ґратами, і ті чиновники кажуть, що вони не знають, хто їх поставив. Ви вірите у те, що, скажімо, керівник апарату Верховної Ради або голова Верховної Ради не знає, хто поставив паркани? Оце цинізм вищої проби! Не можна ображати брехнею людей. Брешіть собі вдома. Але не брешіть людям! Тобто, якщо з людьми спілкуватись, якщо до людей щиро, відверто, без пафосу, без брехні, без цинізму, який зараз просто є нормою, без торгівлі в Верховній Раді, то люди зрозуміють. Немає цього зараз.

ВВС Україна: Якби у вас була можливість зараз на референдум запропонувати якесь питання, що би ви хотіли запитати у народу на такому референдумі?

Леонід Кравчук: Я хотів би запитати, де вони хочуть і як жити – чи в Європі, чи так, як живуть сьогодні. Про політичний курс на майбутнє – яким він має бути і хто його має реалізувати.

Із Леонідом Кравчуком розмовляла Світлана Дорош, 30.11.2011 року
//www.bbc.co.uk/ukrainian/politics/2011/11/111130_kravchuk_interview_independence_sd.shtml


понеділок, 28 листопада 2011 р.

Влада Українського народу та шляхи забезпечення конституційності його рішень


«Влада Українського народу» – категорія, через яку Конституційний Суд України у своєму рішенні від 5 жовтня 2005 року (справа про здійснення влади народом) [4] розтлумачив принцип народного суверенітету, що закріплений у частині 2 статті 5 Конституції України. Однак питання юридичного змісту категорії «влада Українського народу», механізму, способів, шляхів і форм «здійснення» народом цієї влади залишилися поза увагою єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні.

У той же час уже почала роботу затверджена Указом Президента України від 21 лютого 2011 року [8] Науково-експертна група з підготовки Конституційної Асамблеї, перед якою постають конкретні практичні питання щодо реалізації Українським народом своєї установчої влади під час внесення змін до Конституції чи прийняття її нової редакції шляхом проведення всеукраїнського референдуму [9].

Саме тому на перше місце в порядку денному науки конституційного права виходить питання щодо ґрунтовного осмислення змісту категорій «влада Українського народу», «принцип народного суверенітету», «народовладдя» тощо. Поглиблене й науково виважене розуміння цих категорій справляє безпосередній вплив на вдосконалення механізмів, форм, способів і засобів реалізації Українським народом своєї влади, наслідком чого є посилення прямої демократії (безпосереднього народовладдя). Необхідність напрацювання ґрунтовних наукових підходів з усіх зазначених питань для вдосконалення практики розбудови демократичної та правової держави визнають і корифеї юриспруденції. Так, зокрема, В. Тацій зауважує, що «питання безпосередньої демократії в аспекті конституційної правосуб’єктності Українського народу ще не отримало свого належного доктринального оформлення. Окремі ж моменти цієї проблематики вирішені на рівні правових позицій Конституційного Суду України досить суперечливо» [7, с. 617]. Наводячи два протилежні за своїми висновками рішення Конституційного Суду України (від 27.03.2000 р. та від 16.04.2008 р.), В. Тацій ставить конкретні практичні запитання: «як повинні діяти владні інституції у разі проведення в майбутньому аналогічного до референдуму 16 квітня 2000 р. всеукраїнського плебісциту? І чи може Український народ вносити зміни до Основного Закону за власною ініціативою без попереднього рішення парламенту? Вважаємо, що без чітких відповідей на ці запитання про забезпечення стабільності конституційного ладу України і гарантування народовладдя в подальшому говорити буде вкрай складно» [7, с. 618].

Ю. Барабаш також звертає увагу на те, що наразі «залишається відкритим інше запитання – наскільки обов’язковою для Українського народу є процедура внесення змін до Конституції України, передбачена розділом ХІІІ? Адже, знову ж таки, за формальними ознаками, вимога дотримуватися цієї процедури стосується насамперед органів публічної влади (наприклад, як це передбачено п. 1 ч. 1 ст. 85 Конституції відносно парламенту)» [1, с. 320].

Варто також зазначити, що в Конституції України закріплено принцип народного суверенітету як верховенства влади Українського народу. Проте, на думку А. Селіванова, «безпосереднього забезпечення механізму верховенства народного суверенітету над державним, поки що навіть теоретично (доктринально), наукою конституційного права не визначено і юридично не встановлено» [6, с. 307]. У зв’язку з цим «наукові дослідження, з подальшим втіленням їх у практику забезпечення суверенітету народу, мають істотне значення і водночас відображають високу місію науки конституційного права у теоретичному розв’язанні цієї складної проблеми» [6, с. 311].

Отже, з одного боку, ми констатуємо факт відсутності глибоких доктринальних розробок щодо механізмів, форм, способів і засобів забезпечення та реалізації влади Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. А з другого – є свідками (а багато хто – безпосереднім учасником) початку нового конституційного процесу, результатом якого повинно стати «утвердження якісно нової демократичної моделі політичної системи європейського зразка», що «має повністю забезпечувати принципи дотримання прав і свобод людини й громадянина, народовладдя, верховенства права, поділу влади, неподільності національного суверенітету» [2, с. 9], а також «забезпечувати та заохочувати як свободу слова, так і свободу політичної участі, пряме народовладдя, у т. ч. у формі референдумів, плебісцитів, можливість громадського впливу на розроблення та прийняття владних рішень» [2, с. 26].

Тож завданням цієї статті є: по-перше, актуалізація всіх окреслених та пов’язаних із ними питань (проблем); по-друге, спроба глибше зрозуміти юридичну природу категорії «влада Українського народу» та інших правових явищ, що з нею безпосередньо пов’язані; по-третє, напрацювати підходи щодо вирішення деяких із зазначених вище проблемних питань.

У проведених нами раніше наукових дослідженнях зроблено висновок, що суб’єкт має владу та може реально її здійснювати за наявності двох умов:

– по-перше, в Конституції або законі чітко зафіксовані його повноваження (права та/або обов’язки) – «матеріальний» бік влади;

– по-друге, в Конституції чи законі зафіксовано його право приймати обов’язкові до виконання рішення (на виконання відповідних повноважень) – «процесуальний» бік влади.

На перший погляд, для того, щоб визначити перелік конституційних прав (повноважень) Українського народу, особливих проблем немає. Це, зокрема, такі права:

1) право на самовизначення, яке Український народ успішно здійснив шляхом створення (заснування) власної держави;

2) право на прийняття установчого акта держави – Основного Закону (це право «від імені Українського народу» було реалізовано в 1996 році Верховною Радою України);

3) право визначати й змінювати конституційний лад в Україні (ч. 3 ст. 5 Конституції України);

4) право власності на об’єкти, перераховані в ч. 1 ст. 13 Основного Закону України;

5) право на зміну території України (ст. 73 Конституції).

Це конституційні права, закріплені саме за Українським народом як суб’єктом влади. Але враховуючи те, що Український народ складається з громадян України, навряд чи хтось заперечуватиме, якщо ми віднесемо до прав саме Українського народу ще й такі:

1) право Українського народу управляти власною державою (державними справами) (ч. 1 ст. 38 Конституції України) безпосередньо, приймаючи конкретні рішення через всеукраїнський, референдум, або через відповідні державні органи;

2) право Українського народу періодично обирати склад Верховної Ради України та главу держави – Президента України.

У контексті зазначеного варто проаналізувати питання щодо «меж» («обмеженості») влади Українського народу. Так, будь-який орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише «на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (ч. 2 ст. 19 Конституції). Натомість для такого суб’єкта влади, як Український народ, Конституція України встановлює «межі» за принципом «дозволено все, що не заборонено». Така думка виникає після аналізу таких положень Основного Закону:
1) референдум не допускається лише щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74 Конституції);

2) держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією та законами України (ч. 4 ст. 15 Конституції); як відомо, політична діяльність здійснюється у сфері управління державними справами;

3) права та свободи людини й громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними (ч. 1 ст. 22 Конституції);

4) народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (ст. 69 Конституції).

Окрім того, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 [5] Український народ має право приймати та скасовувати закони, вносити до них зміни. Ці права реалізуються через всеукраїнський референдум. Оскільки предметом регулювання закону можуть бути фактично будь-які суспільні відносини в державі, то Український народ шляхом проведення всеукраїнського референдуму може прийняти будь-який закон з будь-якого питання (за винятком «питань податків, бюджету та амністії»). Отже, в цьому питанні маємо концепцію «нової Конституції України», яка була визначена ще Постановою Верховної Ради УРСР від 19 червня 1991 року № 1213-ХІІ, де чітко зафіксовано, що«законодавча влада здійснюється народом України шляхом референдуму і Верховною Радою України» [3].

Тут напрошується логічний, на нашу думку, висновок: Український народ, на відміну від усіх державних органів, не обмежений Конституцією України й не може бути обмежений законами України шляхом закріплення за ним чітко визначеного та вичерпного переліку прав. Український народ повноважний взяти до свого провадження будь-яке питання у сфері управління державними (суспільними) справами (крім тих, що зафіксовані у ст. 74 Конституції України) та прийняти відповідне рішення.

З другого боку, виникає питання (проблема) з «процесуальною» складовою реалізації Українським народом належних йому повноважень. Так, Основний Закон держави не містить вказівки на таку важливу ознаку рішень Українського народу, як їхня обов’язковість до виконання (хоча в Конституції України відсутнє й положення про обов’язковість законів, прийнятих Верховною Радою України та підписаних Президентом). У будь-якому разі Конституційним Судом України вже прийняті відповідні рішення про те, що «результати народного волевиявлення, отримані через вибори й референдуми, є обов’язковими» [4] та «рішення всеукраїнського референдуму щодо прийняття законів (внесення до них змін або скасування законів) є остаточним і не потребує затвердження або схвалення Верховною Радою України чи будь-якими іншими органами державної влади України» [5].

Проте одразу ж постає питання щодо конституційності таких законів, прийнятих Українським народом шляхом проведення всеукраїнського референдуму, адже глава держави, як гарант додержання Конституції України, підписує лише закони, прийняті Верховною Радою України (п. 29 ч. 1 ст. 106 Основного Закону).

Водночас гарантом відповідності законів Конституції України є й інший орган держави – Конституційний Суд України. Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) «законів та інших правових актів Верховної Ради України».

Аналізуючи в цьому контексті інші положення Основного Закону нашої держави, пропонуємо деякі міркування щодо розв’язання проблеми «конституційності законів, прийнятих шляхом всеукраїнського референдуму». Так, зокрема, обов’язковими до виконання на території України правовими актами (згідно з Конституцією України) є:

1) сама Конституція України, яка має найвищу юридичну силу;

2) закони України;

3) постанови та інші акти Верховної Ради України (ст. 91);

4) укази і розпорядження Президента України (ч. 3 ст. 106);

5) постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України (ч. 1 ст. 117);

6) судові рішення (ч. 5 ст. 124).

Отже, лише два види правових актів – Конституція України та закони України – не мають у своїй назві обов’язкової текстуальної прив’язки до органу, що їх прийняв. Цей факт є додатковим свідченням того, що прийняття «законів України» не є виключною компетенцію єдиного органу законодавчої влади в Україні, який «має право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом» (абз. 5 п. 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 року [5]).

Не містить відповідної прив’язки до суб’єкта прийняття й «закон», що згадується в ч. 2 ст. 147 та п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції України (на відміну від п. 29 ч. 1 ст. 106 Основного Закону, де зазначено, що Президент України «підписує закони, прийняті Верховною Радою України»).

Слід також зазначити, що, приймаючи або скасовуючи закони, вносячи до них зміни, Український народ здійснює, на нашу думку, не належну виключно йому установчу владу, а виступає суб’єктом саме законодавчої (державної) влади, бо функція щодо прийняття законів є «внутрішньою» компетенцією створеної Українським народом держави.

Отже, зазначені міркування дають підстави говорити про те, що закони України, прийняті Українським народом шляхом проведення всеукраїнського референдуму, можуть бути (за зверненням суб’єктів, визначених у ч. 2 ст. 150 Конституції України) предметом розгляду єдиного органу конституційної юрисдикції в України щодо вирішення питання про їхню конституційність.

Така наша думка щодо наявності в Конституційного Суду України повноваження перевіряти на відповідність Конституції України законів, прийнятих Українським народом на всеукраїнському референдумі, не суперечить позиції Конституційного Суду щодо того, що «рішення всеукраїнського референдуму щодо прийняття законів (внесення до них змін або скасування законів) є остаточним і не потребує затвердження або схвалення Верховною Радою України чи будь-якими іншими органами державної влади України» (абз. 4 п. 7 мотивувальної частини рішення [5]). Звичайно, що Конституційний Суд України також є одним із органів державної влади, але він не «затверджує» й не «схвалює» закони, а лише перевіряє їх (за поданням відповідних суб’єктів) на відповідність Основному Закону України.

Іншого аспекту конституційності всеукраїнських референдумів торкається Ю. Барабаш, який зазначає: «Що стосується «референдарних» можливостей Українського народу в контексті реалізації установчої влади, то і в цьому плані залишилось достатньо невирішених на доктринальному рівні питань. Серед них одне з чільних місць посідає питання відсутності чіткої системи гарантування конституційності «ініціативних» референдумів» [1, с. 321–322].

По-перше, коректніше, ймовірно, говорити не про «конституційність референдумів» (оскільки референдум – це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень із важливих питань загальнодержавного та місцевого значення), а про конституційність самих рішень, які приймаються у формі «законів України, інших рішень» шляхом проведення відповідного референдуму.

По-друге, оскільки щодо перевірки на конституційність законів, прийнятих Українським народом, ми вже висловили свою думку, то залишається питання стосовно конституційності лише рішень Українського народу щодо затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до неї змін і доповнень.

Згідно з теорією установчої влади й відповідними рішеннями Конституційного Суду України Основний Закон держави є актом реалізації народом належної виключно йому установчої влади. Виходячи з наведеного, навряд чи буде коректним здійснення будь-яким державним органом (органом «вторинної», «похідної» влади) перевірки рішення Українського народу щодо прийняття нової Конституції чи внесення змін до чинної на предмет його відповідності Основному Закону держави. По-перше, така перевірка була б, на нашу думку, проявом порушення принципу народного суверенітету, оскільки суб’єкт «вторинної», «похідної» влади не може перевіряти рішення суб’єкта «первинної», «верховної» влади на предмет його відповідності Конституції, як акта реалізації народом своєї установчої влади. По-друге, якщо йдеться проприйняття нової Конституції, то на відповідність якій редакції Основного Закону (новій чи скасованій) повинна бути проведена перевірка? По-третє, якщо йдеться про перевірку на конституційність рішення Українського народу лише щодо «внесення змін до Конституції України», то знову ж таки виникає питання щодо наявності (чи відсутності) в Конституційного Суду України відповідних конституційних повноважень. А Конституційний Суд, як і будь-який державний орган, повинен діяти виключно в межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України.

Тому, на нашу думку, прийняте Українським народом рішення на реалізацію належних виключно йому повноважень, що становлять зміст установчої влади, не може бути предметом перевірки органом державної (похідної, вторинної) влади. Аналогічну позицію висловлює і А. Селіванов, який зазначає, що «народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно і в повному обсязі розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі та інтересам. Унаслідок цього влада народу ніким не може бути обмеженою, а можливе лише її добровільне самообмеження…» [6, с. 309].

Підсумовуючи викладене, вважаємо за можливе та доцільне здійснення Конституційним Судом України перевірки проекту відповідного рішення, що виноситься на всеукраїнський референдум, із наданням відповідного висновку щодо відповідності цього проекту вимогам статті 157 Конституції України. Для повноцінного врегулювання цього питання варто було б лише доповнити перелік суб’єктів права на конституційне подання з питань надання висновків Конституційним Судом України, який визначається тільки статтею 41 Закону України «Про Конституційний Суд України» й не фіксується у самій Конституції України. Тому, на нашу думку, цей перелік може бути розширений за рахунок включення до нього, наприклад, ініціативної групи всеукраїнського референдуму.

Слід також звернути увагу, що саме стаття 157 Конституції України може тлумачитися як «добровільне самообмеження»Українським народом меж реалізації своєї установчої влади, яке було «навіки» закладено 1996 року в Конституції України, як основному установчому акті власної держави, очевидно, «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями».

Отже, з проведеного нами наукового дослідження можна зробити такі висновки:

1. Український народ, на відміну від усіх державних органів, не обмежений Конституцією України й не повинен бути обмежений законами України шляхом закріплення за ним чітко визначеного та вичерпного переліку владних прав. Український народ повноважний взяти до свого провадження будь-яке питання у сфері управління державними (суспільними) справами (крім тих, що зафіксовані у ст. 74 Конституції України) й прийняти відповідне рішення, яке є обов’язковим до виконання на території України. Проте з метою усунення певної «прогалини» варто було б статтю 69 Основного Закону доповнити частиною другою такого змісту: «Результати народного волевиявлення є обов’язковими до виконання на території України».

2. Закони України, прийняті Українським народом шляхом проведення всеукраїнського «законодавчого» референдуму, є остаточними й обов’язковими до виконання на території України, однак за зверненням суб’єктів, визначених у ч. 2 ст. 150 Конституції України, можуть бути предметом розгляду Конституційного Суду України щодо їхньої конституційності.

3. Прийняте Українським народом шляхом проведення всеукраїнського «установчого» референдуму рішення щодо затвердження нової редакції Основного Закону чи внесення змін до нього не може бути предметом наступного конституційного контролю. Проте доцільним і логічним був би попередній конституційний контроль проектів рішень, що виносяться на всеукраїнський «установчий» референдум, із метою їх перевірки на відповідність ст. 157 Конституції України 1996 року.

4. Порушені в цій статті актуальні питання є лише початком великої наукової дискусії щодо змісту категорії «влада Українського народу», видів цієї влади, форм і механізмів її реалізації, способів забезпечення конституційності прийнятих Українським народом рішень тощо, що зрештою має привести до формування в Україні повноцінної доктрини народовладдя.

Джерела

1. Барабаш Ю. Г. Установча влада Українського народу – конституційний феномен // Влада в Україні: шляхи до ефективності / Ред. Рада …: О. Д. Святоцький (голова) [та ін.]. – К.: Журн. «Право України»: Ін Юре, 2010. – С. 312–322.
2. Модернізація України – наш стратегічний вибір: Щорічне послання Президента України до Верховної Ради України. – К., 2011. – 416 с.
3. Постанова Верховної Ради УРСР «Про Концепцію нової Конституції України» від 19 червня 1991 року № 1213-ХІІ // Електронний ресурс: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1213-12
4. Рішення Конституційного Суду України від 05.10.2005 р. № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом) // Електронний ресурс: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v006p710-05
5. Рішення Конституційного Суду України від 16.04.2008 р. № 6-рп/2008 (справа про прийняття Конституції та законів Україні на референдумі) // Електронний ресурс: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v006p710-08
6. Селіванов А. О. Суверенітет народу і публічна влада // Влада в Україні: шляхи до ефективності / Ред. рада …: О. Д. Святоцький (голова) [та ін.]. – К.: Журн. «Право України»: Ін Юре, 2010. – С. 303–311.
7. Тацій В. Я. Наукові засади конституційного реформування в Україні // Влада в Україні: шляхи до ефективності / Ред. рада …: О. Д. Святоцький (голова) [та ін.]. – К.: Журн. «Право України»: Ін Юре, 2010. – С. 611–621.
8. Указ Президента України «Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї» від 21 лютого 2011 року № 224/2011 // Електронний ресурс: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=224%2F2011
9. Писаренко С. Ми пишемо Конституцію на віки // Віче. – 2011. – № 11 (296). – С. 14–15.

28 листопада 2011 р.
Юрій МІРОШНИЧЕНКО, Журнал "Віче" № 21 (306). - С. 8-11.
//www.viche.info/journal/2795/
//www.miroshnychenko.ua/Дiяльнiсть/Наукова/2011.11.28-/-влада-українського-народу-та-шляхи-забезпечення-конституційності-його-рішень.html

//www.pravda.com.ua/news/2011/11/28/6792857/

понеділок, 21 листопада 2011 р.

Закон і вибори. Постскриптум


Емоційна реакція депутатів, що не взяли участь у голосуванні за новий закон про вибори, не може не дивувати. Адже це – вже другий акт консервації теперішнього складу парламенту. Перший був підтриманий минулого року – за внесення змін до Конституції щодо пролонгації повноважень Верховної Ради.

І тоді участь у цій акції залюбки брали теперішні незадоволені.

Тим часом уже після ухвалення нового закону про вибори народних депутатів перший президент України Леонід Кравчук нагадав широкому загалу, що наступному парламенту належить ухвалювати чергову нову Конституцію.

З огляду на це 366 голосів за виборчий закон, які символізували консолідацію всіх теперішніх парламентських політичних сил, можна розглядати ще й як демонстрацію певної готовності до очікуваних конституційних трансформацій.

Підготовка нової Конституції, за повідомленням пана Кравчука, проходить усього лише перший етап утворення консультативно-дорадчого органу під назвою "Конституційна асамблея". Але є всі підстави очікувати, що процес піде за тією ж схемою, як і створення виборчого закону. І за тим же способом формування змісту.

Котрий зводиться до суттєвого звуження можливостей суспільства впливати на рішення та дії влади. Яких би форм ця влада не набувала, і якими б назвами політичних сил не була представлена.

Окрім того, принаймні теоретично Конституція та виборчий закон мають бути тісно пов'язані між собою. Так, теперішня зміна виборчого закону начебто викликана потребою підлаштувати його до відновленої Конституції 1996 року. Але оскільки Конституція буде знову змінена, то, вірогідно, закон про вибори від 17 листопада виявиться всього лише проміжним тимчасовим етапом на шляху до наступної його "модернізації".

Відверто кажучи, новий виборчий закон і без того виглядає лише як одноразовий засіб для вирішення кількох завдань владної еліти. Майбутня Конституція – одне з таких завдань. І малоймовірно, що влада, погоджуючись на "компроміс" з опозицією, збиралась пустити конституційний процес на самоплив, тобто на залежність від неконтрольованого складу майбутнього парламенту.

Отже, після перших емоційних реакцій на ухвалення закону про вибори, що можна вважати його наслідками?

По-перше, терміновість ухвалення дозволила поставити необхідну "галочку" в звіті для ЄС напередодні парафування угод про ЗВТ та асоціацію.

По-друге, скасовано, і тепер уже остаточно, старий пропорційний закон. Тобто усунуто загрозу затягування процесу та, у разі зміни внутрішньополітичної кон'юнктури, поновлення спроб вносити до "пропорційки" зміни щодо відкритих списків.

По-третє, усі "досягнення" опозиції й "компроміси" із боку влади щодо технологічних механізмів здійснення виборів – аж ніяк не можна вважати остаточними. Жодних застережень щодо подальших змін до виборчого закону немає й не може бути. За наявності, звісно, 226 голосів у парламенті, об'єднаних відповідним інтересом із президентом.

Нині правила гри встановлені для наразі приблизних обставин подальшого розподілу мажоритарних округів та складання списків. Із часом стане більше конкретики, набутої в практичних діях, і ці потреби здатні призвести до нових корективів технологічного "інструментарію".

При цьому для внесення наступних змін усередині теперішньої "широкої коаліції" з 366 депутатів можуть укладатись такі собі сепаратні змови. Адже 226 голосів мають і теперішня президентська більшість, і призабута "солодка парочка" ПР-БЮТ...

Цікаво, що Партія регіонів, "поступившись" опозиції певними процедурними нормами, фактично визнала, що мала намір з їхньою допомогою фальшувати вибори. Окрім того, ті самі норми досі існують у чинному законі про вибори до місцевих рад. І, компрометуючи їх, влада фактично делегітимізує теперішні місцеві влади...

Уже із цих причин, хоч і під будь-якими пристойними приводами, ближче до виборів може виникнути потреба відновити втрачені, або "пожертвувані" нині драконівські процедури.

По-четверте: з небуття вигулькнув "двопартійний" альянс ПРіБЮТ. І рік до виборів ще може явити нам багато цікавинок співпраці цих "заклятих друзів". А емоційна реакція всіх зраджених і розчарованих, можливо, нарешті перетвориться на усвідомлення того факту, що ця співпраця ніколи не закінчувалась. Вона просто мала політтехнологічні форми "запеклої боротьби".

По-п'яте, матимемо надзвичайно цікавий бюджетний процес, якого не спостерігали вже багато років. Передвиборчий розподіл видатків на мажоритарні округи для конкретних депутатів має призвести до досить прозорої картини розподілу й самих цих округів між депутатами.

А головне – обіцяє нам під ялинку ще один "компроміс" влади й опозиції у вигляді голосування за бюджет одразу в другому читанні й у цілому. Оскільки лише такий "пакет" забезпечить взаємний контроль згаданих видатків.

А от щодо обов'язковості вирішення в бюджеті на 2012 рік проблем, наприклад, голодуючих нині чорнобильців, афганців тощо – жодних гарантій. Бо в режимі виборів по системі "меншого зла" жодної потреби в задоволенні спільних для всієї країни соціальних вимог не існує. Навпаки, влада вже обіцяє посилення тиску на лідерів громадських рухів методами кримінального переслідування.

По-шосте. Максимально гарантоване обрання "законсервованого" парламенту мінімізує пошук владою та теперішньою опозицією інших форм "стабілізації" статус-кво. Зокрема, через найрадикальніший варіант розвитку подій – силовий.

Знижується вірогідність провокацій задля зриву виборів і продовження існування теперішнього його складу.

Найімовірніше, що це – свідчення не так зваженості й поміркованості наших політичних еліт, як їхнє безсилля й обережність у стосунках із силовими структурами. Котрі, між іншим, також є частиною суспільства, мають власні інтереси й можуть мати свою політику. А їхні керівники – особисті амбіції.

На жаль, головними чинниками, що стримують силові події, є зовнішні впливи, які все ще продовжують плекати стабільність у нашій досі "буферній зоні". Вони ж, свідомо чи несвідомо, підштовхують українську еліту до запровадження вже згадуваної "двопартійної диктатури".

Але саме ця залежність від зовнішніх "стабілізаторів" в якийсь момент може виявитись найнебезпечнішою для України. Варто лише комусь із сусідів відчути потребу в неспокої на власних кордонах, хоч би для вирішення власних же внутрішніх проблем.

Нарешті, аутсайдери процесу, викинуті наразі з обойми потенційних переможців і обурені "зрадою" та "змовою" колег по опозиції, отримали ляпасу бумерангом власної ж зрадливості.

Свого часу "малі партії" з рейтингами нижче 5% взяли участь у змові проти "противсіхів". Відповідну графу в бюлетені називали "дорогою соціологією". І підтримували вилучення її з очевидною метою: примусити протестний електорат голосувати за "нові обличчя", посилались на європейську практику.

При цьому ігноруючи ту різницю, що в Європі депутати не змінюють своєї політичної орієнтації після обрання.

Навіть річний мінімум існування партій, що беруть участь у виборах, було скасовано. Аби, мовляв, партійні новоутворення могли вільно залучати голоси виборців, незадоволених старими політпроектами.

Ну, а тепер "старші товариші" вирішили цей ресурс відняти вже в тих самих молодих, та й не дуже молодих, що не встигли наростити м'язи-рейтинги "третіх сил" або встигли їх втратити. І, замість знизити прохідний бар'єр для таких партій, навпаки – підняли його.

У такий спосіб законсервувавши обридлий українцям уже на кількох останніх кампаніях принцип голосування за "менше зло".

"Удар", "Свобода", "Наша Україна", "Громадянська позиція", СПУ... Кінець-кінцем, шок їхніх лідерів після голосування в парламенті означає, що вони досі не осягнули квінтесенції української політики, яка ніколи й не приховувала свого жорсткого та цинічного стилю.

Хоча, можливо, теперішнє прозріння нарешті мобілізує їх і до спільних зусиль, і взагалі до активнішого використання запиту принаймні частини суспільства на альтернативу відверто корупційній політиці.

Тепер саме їм належало би посісти роль не скомпрометованої змовою із владою опозиції – а реальної альтернативи всім змовникам. Для цього вже не вистачить жодних гучних протестів. Тим більше, що участь у них політиків найбільше насторожує громадські рухи.

Треба було б таки написати програму альтернативного чинному курсу країни. І розраховувати не на глухий, але крикливий натовп, не на політтехнологію "віри, надії, любові", а на мізки та інтереси. Різні, але не антагоністичні.

Було б корисно подбати про максимальну власну прозорість, включно з фінансами, звісно.

Позбутися політтехнологічної залежності. Не брати участі в інформаційних війнах, не морочити виборцям голови анонімними "джерелами", не ганяти порожні хвилі страху й підозр.

Словом, відкинути весь застарілий арсенал політичного шахрайства.

Можливо, це не рецепт підняття рейтингів набагато вище 5%, але точно – той ще й не повний список дефіцитних "продуктів", з повернення яких у життя може почати відновлюватись довіра до політики як такої.

А наразі відновлена парламентська "ширка" лише до межі ускладнила діалог із суспільством. Недовіра до політичних еліт тепер перетвориться на презирство до їхньої слабкості та ненависть до їхньої підступності.

Якщо самі парламентські вибори відбудуться так само, як ухвалювався закон – з використанням змови й шахрайства – то й майбутня Конституція апріорі не матиме шансів на роль легітимного суспільного договору.

Можливо, президенту Кравчуку, який дбає про своє реноме, варто би вже зараз врахувати цю обставину.

Ірина Погорєлова, 21 листопада 2011 р.
//pravda.com.ua/columns/2011/11/21/6772646/


Колаж: politikan.com.ua/files/042/0428888547772.jpg

середу, 9 листопада 2011 р.

Уявний світ Януковича


Конституційна асамблея існує в уяві Януковича. Тільки так можна зрозуміти заяву Президента про те, що Конституційна асамблея вже створена та пише поправки до Конституції.

«Все, що буде необхідно для того, щоб виправити це в Конституції, ми будемо планувати в конституційній реформі, яка обов’язково буде. Зараз ми створили Конституційну асамблею, яка напрацює питання змін до Конституції, виправить ті недоліки, які у Конституції є, по всіх напрямах, і потім ми вже будемо працювати з парламентом для того, щоб ці зміни у Конституцію прийняти, які вкрай необхідні державі», - розповів вчора Віктор Янукович, коли анонсував реформування судової системи.

Все у Президента на словах гарно виходить, Конституційна асамблея вже створена, і вона ось-ось напрацює якісь зміни для усунення недоліків Основного Закону. Складається таке враження, що державна машина працює, і створена Януковичем ще в січні 2010 року експертна група з підготовки створення асамблеї функціонує на повну. Принаймні, зі слів Президента виходить, що йому саме так пояснили ситуацію, і він в це сам вірить.

Але, насправді, або Президент збрехав, або його оточення свідомо ввело Януковича в оману, видавши бажане за дійсне. Всього тиждень тому «Главком» писав, що створення Конституційної асамблеї заглухло на самому старті. Нагадаємо, що ще навесні 2011 року дві групи, які займалися питанням Конституційної асамблеї, ледь не погризлися. Тому 27 квітня радник Президента з конституційних питань Марина Ставнійчук всадила експертну групу Кравчука та Комісію зі зміцнення демократії та посилення верховенства права Головатого за один стіл. Вони домовилися створити спільний Редакційний комітет, який і виробить єдину концепцію створення Конституційної асамблеї. Люди зібралися, склали план роботи і розійшлись по домівках. На тому все і закінчилося. На початку літа членам комітету розіслали робочі проекти концепції, але жодної зустрічі або хоч якогось прогресу з того часу не відбулося. Про це «Главкому» нещодавно заявили члени Редакційного комітету Микола Козюбра та Сергій Головатий. Це ж опосередковано підтвердили і помічники Леоніда Кравчука.

Тобто, робота забуксувала навіть на етапі вироблення концепції створення Конституційної асамблеї, не кажучи про те, щоб цей документ побачив світ у вигляді Указу Президента. До фактичного формування органу, який буде напрацьовувати поправки до Конституції України, ще має пройти сила силенна часу.

Виходить, Конституційна асамблея існує тільки у віртуальному світі Віктора Федоровича. Там же вона напрацьовує зміни до Конституції. Можливо, десь поруч, в тій же голові Президента, якісь покидьки масово скуповують зброю, щоб організовувати напади на органи державної влади.

Віталий Червоненко, 09.11.2011
//glavcom.ua/articles/5286.html

середу, 2 листопада 2011 р.

Василь Куйбіда: Україну потрібно перезаснувати


Василь Куйбіда - колишній глава Міністерства регіонального розвитку і будівництва, який працював в уряді Юлії Тимошенко. Екс-міністр був серед чиновників, проти яких СБУ порушила справу після зміни влади в 2010 році. Сьогодні він викладає лекції в ВНЗ та, за його словами, гуртує осіб, які розуміють важливість проведення змін в країні. Поки що в політику повертатися не збирається.

В інтерв'ю NM, Василь Куйбіда розповів чому попередній владі не вдалося провести реформи і що потрібно Україні для того, щоб докорінно змінити ситуацію в державі.

«Шанс провести реформи був в 2005-2007 роках...»

- Як ви оцінюєте проведення новою владою реформ в країні?

- Прихильники ПР очікували, що нова команда, сформувавши Кабінет Міністрів розпочне впровадження реформ. Та так не сталося. Розпочали вони свою роботу у виконавчій владі зі здачі національних інтересів. Пам’ятаємо Харківські угоди, як вони ратифіковувалися; рішення КСУ щодо внесення змін до Конституції України у 2004 році, що дало підстави українським юристам і Венеціанській комісії заявити, що влада в Україні стала не тільки нелегітимною, коли втратила підтримку населення, але й нелегальною.

Зрозуміло, що наступний крок, який захотіли зробити ті, хто при владі – прийняти нову Конституцію, щоб усі неконституційні дії, які робилися до того, закрити її прийняттям. Перегорнути сторінку.

Анонсована владою адміністративна реформа була лише анонсована – це не реформа. Це звичайна реорганізація Кабінету міністрів, яка, до речі, досі незавершена. Як, не маючи інструменту, проводити подальші реформи – пенсійну, земельну, податкову і т.д? Всі ці реформи проголошені, але вони неглибокі, якщо вони і проводилися, то не в інтересах суспільства, а в інтересах олігархів. Наприклад, якщо внаслідок податкової реформи бюджет і наповнюється, то за рахунок середнього підприємництва, а крупний бізнес, який належить олігархам з середовища ПР, отримав значні пільги. Бюджетну реформу, яка мала б зробити місцеві бюджети недотаційними, влада не зробила. Хоча можна було б провести адміністративно-територіальну реформу, а потім, опираючись на неї, проводити бюджетну, податкову й інші. Насправді все тільки розмови.

- Такі реформи передбачають надання територіям більше самостійності, а керівництво загалом не зацікавлене в децентралізації влади?

- Говорячи про децентралізацію, не буду критикувати тільки тих, хто сьогодні реалізовує владу. Попередники теж говорили про децентралізацію, але напрацьовані документи не реалізовували.

- Попередня влада?

- Так. І попередники попередніх владоможців. На жаль, в більшості випадків ті хто при владі не зацікавлені в цьому, навіть, коли перед виборами говорять про децентралізацію влади, зміцнення місцевого самоврядування. Як правило, коли приходять до влади або не хочуть або не встигають провести реформи. Все починається і завершується словами.

Минула влада, в якій я працював міністром, теж не провела децентралізацію. Ми розробили пакет законопроектів, починаючи від змін до Конституції України і, завершуючи новим Бюджетним кодексом, змінами до Податкового кодексу, законом «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації»… Реалізація їх дозволяла створити ефективні територіальні громади, але ні ці законопроекти ні закон «Про основи державної регіональної політики» або не були внесені до ВРУ, або не були проголосовані.
Тому я, кажучи, що цей уряд за півтора року не зробив реформ, відзначаю, що попередній також не зробив. Тоді не встигли, тому що далі почалися вибори і, зрозуміло, перед виборами ніхто таку реформу не може провести.

Ті, хто в 2010 році прийшли до влади, могли взяти за основу ці документи, могли доопрацювати, якщо було б бажання. На жаль, вони цього не робили, а зайнялися розчисткою політичного поля від суперників, щоб збільшити шанс виграшу на виборах в 2015 році.

- Які є шанси, що нарешті з’явиться уряд, так би мовити «камікадзе», який би провів ці реформи і на тому його робота завершилася?

- Спробуємо оцінити, в якій ситуації зараз наша держава: фінансисти і економісти говорять,що друга хвиля фінансово-економічної кризи в Європі вже є. Наш прем’єр-міністр і урядовці стверджують, що ця криза до нас не дійде. Хотів би почути від них серйозні аргументи, яким чином вона нас обійде: в гарячому казані холодного місця не буває. А якщо вона може до нас прийти, то що потрібно робити, щоб вона була м’якшою. Якщо загроза існує, то, мабуть, потрібно було б себе інакше поводити всередині держави. Відверто сказати про небезпеку і спільно працювати, оскільки тоді є один ворог – криза. Потрібно сідати за круглий стіл, шукати вихід і тоді формувати уряд народної довіри. Уряд, як ви висловилися, «камікадзе», оскільки після реформ, ще й на фоні кризи, цей уряд потрібно буде міняти.

Або дійсно ті, хто при владі переконані, що криза до нас не дійде, або вони не орієнтуються в тому, що відбувається в світі, замкнені в своєму середовищі і дальше ніж адміністративні схеми нічого не бачать.

А, погодьтеся, дуже важко сісти за стіл переговорів в той час коли лідерів опозиції садять по тюрмах, коли політичні процеси намагаються звести до кримінальних. В такій ситуації сидіння за столом переговорів виглядає незрозуміло, будь-які заклики сісти за стіл переговорів не сприйматимуться.

- Чи можна було передбачити те, що ми маємо зараз, в той час, коли ви були міністром?

- Стало зрозуміло десь в 2008 році. У 2005-2007 роках ми мали шанси провести реформи і тоді всі процеси набули б у нас незворотного спрямування. Якщо ми не спромоглися на той час провести реформи, то зрозуміло, що напередодні виборів 2010 року, шанси провести реформи вже не мали. А якщо так, то опозиція, яка була на той час сформована і була доволі монолітною, отримала шанс повернення до влади.

В нас в державі опозиція кілька разів приходила до влади і сам цей факт мені особисто подобається. Тобто якщо працюєш в опозиції і показуєш свою ефективність, то маєш шанс повернутися до влади. Це не так вже й погано, коли йдеться про державу перехідного типу. З іншого боку часта зміна людей у владі не дає шансу швидко провести реформи і реалізовувати крупні проекти, які виведуть країну на вищий рівень розвитку.

«Людям потрібно перестати слухати владу…»

- Як тоді населенню взагалі можна очікувати реформ, якщо черговий раз до влади приходить опозиція, але нічого не робить?

- Думаю, потрібно мати претензії ще й до себе, не тільки до політиків, які йдуть на вибори і виголошують наміри, які не збираються реалізовувати. Це доволі наївно виглядає. Ніби очікують, що казка збудеться, хоча тверезі розрахунки показують, що за рік не можна дати такої зарплати, не можна аж на стільки підняти пенсії тощо. Але людям це подобається, вони вважають, що інші цього не обіцяють, а ця політична сила обіцяє - значить виконає.

Треба розуміти і свою відповідальність за вибір: чи той хто пропонує молочні ріки з берегами з кисілю, здатний це робити? І чи в принципі це можливо? Якщо не має адекватних оцінок, то й вибір неадекватний.

- Але ми бачимо, що в Україні виборче законодавство змінюють окремо під кожні вибори, тож люди не дуже мають можливість вплинути на владу через вибори.

- Впливати на хід подій можна кількома варіантами. Найкращий, найпростіший, найнадійніший – це вибори. Це еволюційний шлях. Можна згадати, що камінь є знаряддям пролетаріату. Але з історії пам’ятаємо, якими катаклізмами це обертається і для держави, і для народу.

- Проте гляньте, як теперішня влада гне свою лінію, міняють все на свій лад, не особливо звертаючи уваги на населення. Який є механізм впливу сьогодні в людей?

- Гнуть лінію. Потрібно перестати слухати владу. Влада є владою, тому що ми визнаємо за нею право виробляти рішення, нав’язувати його нам, ми слухаємо її і виконуємо те, що вона велить. Якщо влада нелегітимна, немає підтримки в суспільстві або її підтримує 10% населення, вона нездатна вирішувати проблеми. Влада сама стає проблемою.

Можна дуже просто зробити: перестати співпрацювати з цією владою. Поставити питання про її зміну і вона змушена буде дослухатись до нашої думки. Але якщо ми кажемо, що влада нелегітимна і нелегальна, нарікаємо на цю владу, але водночас робимо слухняно все, що вони велять і вимагають, то у влади не виникає потреби ні модернізуватися, ні, тим більше, йти на вибори, щоб відбулися зміни.

Суспільство має знаходити в собі сили і казати, що саме його не влаштовує. Якщо максимально ми можемо формувати свою думку на кухні і скаржитися один одному в кав’ярні, але нездатні про це голосно сказати, ані людям, ані владі, то що можна хотіти? Ми самі не стали належними громадянами держави.

- Людям сьогодні потрібно виходити на вулиці?

- Звичайно. Розуміємо, що як в опозиції, так і у владі є різні люди. Частина тих, хто при владі також хочуть чути людей і охоче врахують думку людей. Треба, щоб люди сформували цю думку і донесли. Так, є частина у владі тих, хто не хоче чути людей і їх треба позбуватися тим, хто хоче у владі залишитися. В іншому випадку народ поміняє всіх.

Якщо не хочуть слухати через листи, заяви, то чому б не вийти на вулиці і голосно не сказати свою думку. Тоді помітять. Я погоджуюся з твердженням Миколи Томенка, що коли людський гнів перейде певний поріг, то ніякі паркани (огорожа навколо будівлі Верховної Ради, яка захищає нардепів від мітингів – ред.) нікого не врятують. Це ганебно, коли представницька влада відділяється від народу, який її обрав, парканом, замість того, щоб вести діалог з суспільством. Це тоді вже не влада, вона не представляє нікого.

- Соціальний вибух – це цілком прогнозований сценарій для України?

- Багато політологів говорять, що ми рухаємося в напрямку соціального вибуху. Але соціальний вибух має руйнівний заряд. Я не говорив про те, щоб виходити і все трощити, ламати. Я говорив про те, щоб вийти і твердо сформулювати свою позицію.

- В 2004 році люди вже висловили свою позицію…

- І тоді ситуація змінилася. Інша справа, що не було в подальшому механізму контролю за цією владою і впливу на неї, щоб вона зробила потрібні реформи. На жаль.

Ті, хто стояли на Майдані вважали, що виконали свій обов’язок, повернулися по домівках, вони довіряли тим людям, яких відстоювали. Але ці люди не взяли на себе вантаж проведення непопулярних в державі реформ. Можливо, боячись втратити довіру людей. Проте вони однаково втратили довіру, а реформ не провели. Тому до них є обґрунтовані претензії.

Так само, як вже можна мати претензії до цієї влади: другий рік їхнього керівництва, а реформ, необхідних державі, вони не провели. З обіцяного на виборах нічого не реалізували.

«Попередній уряд обдумував можливість піти у відставку…»

- Ви були в уряді. Що заважало тоді провести реформи і «просунути» свої документи далі?

- В уряді ми вели діалог з різними середовищами, в тому числі і з опозицією. В колегію Мінрегіонбуду я включив опозиційного голову профільного комітету. На всі конференції, які ми організовували, запрошували представників опозиції. Мною керувало бажання виробити найкращий документ, з урахуванням думок спеціалістів з опозиції. Так, наприклад, ми готували адміністративно-територіальну реформу.

Це ми зробили в 2008 році. Коли почалася криза, реалізувати цю реформу було важко. Хоча я настоював на тому, що її можна проводити. Чому: в тій ситуації, яка була, наші реформи вносили б тільки покращення, бо ситуація в державі, внаслідок кризи, була поганою. Проте для того, щоб реалізувати реформу, потрібно було, щоб президент діяв спільно з урядом і парламентом, щоб були спільні дії, а їх, як відомо, не було. Десятки законопроектів, які уряд напрацьовував і надавав у Верховну раду, там не розглядалися і не приймалися. Частина Постанов уряду ветувалася президентом. Навіть були заборони Секретаріату Президента головам обласних адміністрацій відвідувати засідання Кабінету міністрів чи брати участь у засіданнях міністерських колегій.

- Ваш документ став жертвою такої діяльності?

- Можна так сказати. З одного боку в мене було доручення і від Президента України і від Прем’єр-міністра України розробити пакет відповідних документів. Розроблений під керівництвом Мінрегіонбуду системний пакет законопроектів, я передав в Секретаріат президента,Секретаріат КМУ, доповів Президенту України і Прем’єр-міністрові. Далі потрібна була спільна воля, щоб парламент прийняв ці законопроекти і під керівництвом одного центру почалась їх реалізація. Цієї волі не було. Це з другого боку.

А реалізовувати реформи, коли все робиться нарізно, неможливо.

- Це і була точка, коли ви зрозуміли, що країна рухається в нікуди і опозиція може повернутися до влади?

- Було паралізоване управління державою. Якщо парламент не приймає потрібні закони, якщо голови обласних адміністрацій фактично перестають підпорядковуватися Кабінету міністрів, то як можна в такій державі врядувати.

З ініціативи Прем’єр-міністра ми обговорювали ситуацію і я також вважав, що за таких умов, ми повинні піти у відставку. Нехай Президент і Верховна рада формують уряд, з яким будуть працювати. Якщо претензії були до мене особисто, то я готовий був написати заяву про відставку. Так само висловилися і інші міністри: ніхто за крісло не тримався, думали за державу.

Ситуацію морально ускладнила криза, що нахлинула. Відставка міністра могла тлумачитися як небажання брати на себе відповідальність, як бажання зберегти себе.

- Тодішній міністр фінансів Віктор Пинзеник подав у відставку. Повідомлялося, що це був конфлікт між ним та прем’єр-міністром Юлією Тимошенко…

- Я з пошаною ставлюся до Віктора Пинзеника. Читав його доповідну і чув його аргументи. Думаю, що він мав право на такий крок.

Проблема вибору стояла і переді мною, і перед іншими міністрами. У час коли система врядування у державі належно не працює, розуміючи наслідки кризи для держави, уряду і міністрам не просто відповісти на питання що робити: написати заяву і піти геть, чи лишитися, розуміючи, що новий міністр, повинен мати хоча б кілька місяців, щоб ввійти в стан справ. Криза з часом поглиблюється, потрібно приймати швидко правильні рішення, щоб її зупинити, а будь-який фахівець потребує якогось періоду часу для освоєння на новій посаді. А цього часу немає.

Мої колеги-міністри, з якими ми обмірковували ситуацію, вирішили, що через кризу змушені працювати навіть в умовах відсутності взаємодії Президента Уряду і ВРУ, і взяти той негатив на себе. Якщо б ми пішли тоді у відставку, то було б гірше.

«Україну потрібно перезаснувати…»

- Які є сьогодні шанси, що опозиція об’єднається, стане монолітною, як попередня, і реалізує свої плани щодо зміни ситуації в країні?

- Я б інакше поставив питання. Що зараз потрібно для держави і для суспільства? Чи потрібно лише поміняти людей з влади на людей з опозиції, чи треба робити глибші зміни? На мою думку, потрібні глибші зміни.

Ми допустилися багатьох помилок. І ці помилки, зроблені ще при відновленні незалежності в 1991 році, сьогодні далися взнаки. Я вважаю, що нам потрібно перезаснувати державу. Це означає: прийняти нову Конституцію, новий закон про громадянство, законодавчо унеможливити прихід до влади тих, хто не шанує нашу держави, нищив і нищить її. Для цього провести люстрацію. Лише тоді люстрація має сенс. Відтак сформувати нову управлінську еліту.

В 2010 році до влади прийшли люди, які не люблять Україну як державу, українство не люблять як таке. Вони відверто про це говорять. Зневажають символи наші. Вони ніколи не хотіли були громадянами цієї держави. Просто закон «Про громадянство України» 1992 року визначив, що всі, хто проживає на території України є її громадянами. Проте обов’язку надавати всім, хто на той час проживав на території України, громадянство у нас не було. Такий обов’язок мала Росія, як правонаступник СРСР. Ми могли вчинити інакше, як, наприклад, зробили прибалтійські держави. Вони надали громадянство тим хто жив у їхніх державах до радянської окупації і нащадкам цих громадян. Усі інші могли набути громадянство шляхом натуралізації, при бажанні, звісно. Тому і консенсус щодо напрямку розвитку своєї держави вони досягли швидко і зуміли сформувати національну представницьку владу, провести реформи, не дивлячись на тиск Росії і Ради Європи щодо такого способу розв’язання питання про громадянство.

Ми не спромоглися на це, оскільки уникали конфлікту і вважали – все, що від нас хочуть, ми віддамо лиш хай нас полишуть у спокої. І тепер цілком легально влада перейшла до тих, хто українську державу ніколи не любив, боровся проти неї.

- Але коли можна очікувати таке перезаснування країни?

- Ми не знаємо, коли це станеться. Але коли ми перезаснуємо державу, приймемо потрібні закони, Конституцію, проведемо люстрацію, сформуємо органи влади, яким довіряємо, тоді, переконаний, буде серйозний поступ у розвитку і нашого суспільства, і держави, яка отримала нові можливості розвитку. Якщо ж ми залишимо все як є, нічого не змінивши по суті, а просто поставимо інших людей, то чи будуть гарантії, що щось схоже не повториться через якийсь час.

Якщо опозиційні лідери і партії сходяться на тому, що потрібні такі глибокі зміни, то давайте об’єднуватися на підставі програми дій і спільно працювати. Тоді це нас зблизить і під час роботи виявить нових лідерів.

Ми говоримо про люстрацію, то давайте люстрацію проведемо в себе, поставимо поза наше коло людей, які шкодили і шкодять. Хоч це важко зробити, бо не маючи доступу до архіві КДБ, звинувачувати когось у співпраці з ним голослівно не можна. Проте можна позбутися пристосуванців і людей нечесних. А повну люстрацію зробити можна прийшовши до влади. Але коли люди побачать, що опозиція очищується сама, вони повірять у її здатність це зробити і у суспільстві.

- Це питання компромісів між лідерами опозиції. Але ми часто маємо таке, що політик ніби в опозиції, а з часом йде до влади. Наскільки реально знайти спільне рішення між різними політиками?

- Управлінець повинен вміти працювати зі всіма. Розуміти мотивацію, інтереси різних груп. Політик думає трохи інакше. Він представляє групу людей, яка підтримувала його і він на неї орієнтується, а відтак він обмежений при прийнятті рішення, оскільки над ним домінує думка групи людей, яка за нього проголосувала. Якщо це державний діяч, то він обов’язково переступить через ці обмеження і буде думати в інтересах цілого, а не частини. Політику важко це зробити.

- Які ваші плани? Ви плануєте повертатися в політику?

- Сьогодні я читаю лекції з регіональної політики, конституційного права. Повернувся в науку так, як це зробив після того, коли перестав бути міським головою. Чи я повернуся? Не знаю. Для мене важлива доля держави і ті зміни про які я говорив. Повернутися просто на якийсь щабель влади, а від того нічого не зміниться бо ти на процес не впливаєш – то я не бачу рації в цьому. Проте якщо почне з’являтися середовище, яке мислить категоріями, мені близькими, я буду серед тих людей.

- Це орієнтування на Кабінет міністрів?

- Це орієнтування на серйозні зміни в державі.

- А на посаду міського голови Львова плануєте ще балотуватися?

- Я пам’ятаю приказку: ніколи не кажи ніколи. Але ж, знаєте, в минулих виборах я не брав участі. Тоді Служба безпеки мене переслідувала. У зв’язку з цим я змушений був багато часу проводити в Києві. Це унеможливлювало ведення ефективної виборчої боротьби. Так що ті, хто ставив собі за мету не допустити мене до виборів досягли свого.

Можна було, повернувшись в науку, займатися тільки наукою. Можна було, займаючись науковою роботою, повернутися на Галичину і тут пошукати однодумців, гуртувати людей, щоб обговорити ці потрібні зміни і потім мати можливість їх реалізувати. Я вважав, що другий варіант є правильнішим.

- Справу проти вас закрили через відсутність складу злочину...

- Так, я виграв всі суди.

- Справи відкривали і стосовно інших колишніх чиновників. Чому проти одних справу закривають, а проти інших надалі продовжують розглядати?

- Думаю, влада намагається усунути людей, конкурентів з огляду на 2012 рік та 2015 рік(парламентські та президентські вибори в Україні, відповідно – ред.). Намагається усунути будь-якими засобами.

Лише дріб’язкова людина живе почуттям помсти. Витрачати життя, щоб комусь зробити погано, значить марнувати час. Ніхто через кілька років цього не згадає.

02.11.2011
Розмовляв Богдан Швед, NM