пʼятницю, 26 листопада 2010 р.

Ростислав Павленко. Конституційна реформа: вчора і завтра


Єдиною системною відповіддю на загрозу використання змін до Конституції як важеля впливу влади на суспільство є поновлення громадського впливу на конституційний процес

Запровадження в СРСР переходу на літній час наразилося на в’їдливі коментарі, що пізніше відображалися в працях письменників-дисидентів: «Що ви хочете від влади, яка навіть Сонцю наказує?» Перипетії навколо скасування українською владою змін до Конституції 2004 року засвідчують, що лаври «повелителів Сонця» не чужі нашим можновладцям: рушійною силою для дій є розуміння поточних інтересів і безпосередні бажання. Далі справа лише за вибором способів, і байдуже, що вони незаконні чи нелегітимні. Головне, що виконано бажання керівництва одноосібно «всім володіти». Про ці аспекти «конституційної реставрації» вже сказано й написано чимало. Утім, поза увагою лишився той факт, що формальна невідповідність правилам – це не тільки українське явище. Найяскравіший приклад – конституційна реформа 1958 року у Франції, якою запроваджена нинішня V Республіка.

Важливо, для чого змінюється Конституція

Формально розробка Основного Закону спеціальною комісією й ухвалення її на референдумі були незаконними – Конституція IV Республіки передбачала внесення до неї змін лише в парламенті. Однак в умовах кризи Шарль де Голль, який мав підтримку народу, переступив через ці правила й виграв. І не в тому сенсі, що після того довгі роки очолював Французьку державу. Розроблений фахівцями Основний Закон виявився компромісом, що забезпечив ефективну взаємодію органів влади в суспільстві, де панували політичні амбіції, а уряди змінювалися ледь не щороку. Ключ до успіху полягав у тому, що 1958-го у Франції шукали механізми вирішення конкретних проблем, які постали в управлінні державою.

У 2010-му в Україні шукали відповідь на інше питання: як сконцентрувати владу в руках президента. І пішли в цій справі найлегшим шляхом: скасували зміни, що вносилися аж ніяк не з шляхетною метою. Тоді, 2004-го, влада, яка програла народу, намагалася послабити кандидата в президенти Ющенка, що переміг усупереч її бажанню. Та й самі конституційні зміни-2004 розроблялися не для демократизації влади, а для зменшення повноважень президента (бажано на користь «свого» Януковича) та їх перерозподілу на користь прем’єра, наприклад, Кучми.

Жонглювання Основним Законом створює цілу низку ризиків. І один із найбільших – звичка змінювати правила гри відповідно до побажань домінуючих учасників. Так можна «дозмінюватися» до підганяння Конституції під політичний настрій керівництва. А з погіршенням соціально-економічної ситуації цілком можливо дійти й до перегляду прав людини та засобів їх забезпечення. Це, на жаль, не фантастика: у проекті Трудового кодексу чинна влада вже урізає права найманих працівників, а в проекті Податкового – тих, хто створює робочі місця (дрібних підприємців).

Тенденція невтішна й може мати продовження. Якщо ж цьому перешкоджатиме Конституція, то вже є звичка її змінювати.

Подальше розбалансування влади?

Не встигли висохнути чорнила під рішенням Конституційного Суду, як влада заговорила про необхідність подальших змін до Основного Закону. І стосуватимуться вони, за твердженням речників Банкової, посилення місцевого самоврядування.

Сам напрям не викликає жодних заперечень, адже система управління в Україні централізована  до неефективності, а широкі повноваження чиновників створюють ґрунт для корупції. Однак у таких питаннях дуже важливим є виконання – конкретна форма і зміст змін.

Починаючи з 2003 року в Партії регіонів у контексті місцевої влади фактично одне на думці – виборність керівників областей. Теза є незаслужено популярною, адже, бачачи неефективність центральної влади й розуміючи необхідність змін, але не маючи широких знань у нелегкому питанні адміністративної реформи, виборці ладні підтримати «прості» й ефектні рішення. Тим більше вони готові схвалити будь-яке, навіть позірне, розширення своєї участі в керівництві державою.

Тому «виборність губернаторів» цілком може бути черговою кісткою, якою влада намагатиметься зберегти прихильність свого електорату на тлі погіршення соціально-еконо­мічної ситуації та реального урізання соціальних прав громадян. Крім того, найімовірніше, вона залишить її як подарунок наступникам (особливо коли стане очевидним, що плани прийти всерйоз та надовго провалилися, і в 2015 році відкриється перспектива зміни влади). Нинішні очільники не звикли ускладнювати для себе керованість країни, тому, схоже, улюблені теми щодо «виборності губернаторів» запустять на схилі своїх повноважень. А змінювати Конституцію після відходу біло-блакитних буде важко. По-перше, як засвідчили попередні п’ять років, представники демократичних сил усе ж таки обережніше ставляться до жонглювання нею. По-друге, їм доведеться «забирати в народу» те, що подобається виборцям, хоч би яким шкідливим воно було для держави.

Конституційну реформу – під контроль суспільства

Єдиною системною відповіддю на загрозу використання змін до Основного Закону як важеля нинішньої влади впливати на суспільство і під час, і навіть після свого правління є поновлення суспільного впливу на конституційний процес.

Зі зміною влади і втратою нехай і позірного контакту між нею та громадянським суспільством перед усіма розумними й добре обґрунтованими розробками нової Конституції постала загроза бути «роботою в стіл».

Однак навіть нинішня влада мимоволі змушена відступати перед тиском громадян, особливо якщо їхні вимоги відповідають інтересам бодай частини істеблішменту. Так сталося з проектом Податкового кодексу, коли протестам підприємців потай співчуває багато їхніх колег у Партії регіонів. Так було з одіозним законом про мови, коли акції політичних сил та активні виступи громадськості змусили владу відмовитися від кавалерійсь­ких наскоків. Цей перелік можна й треба продовжувати.

У контексті Конституції важливо дотримуватися 
низки принципів.

По-перше, «не зашкодь». Загальні засади (включно з режимом мови, громадянства, унітарного устрою, власності) стали результатом важкого компромісу 1996 року. Пробувати переписувати їх зараз – наражатися на непотрібну суспільству та шкідливу для держави дискусію. Отже, йтися має не так про переписування всього Основного Закону, як про виправлення його очевидних недоліків, насамперед щодо взаємодії між органами влади та між державою й місцевим самоврядуванням.

По-друге, принципу доцільності. Зміни потрібні не для задоволення чиїхось політичних інтересів, а заради ефективності та демократичності державного механізму. Треба знайти середнє між нинішньою президентсько-парламентською системою з перекосами на користь президента й хаотичною президент-прем’єрською зразка 2004 року з її вбудованими конфліктами між органами влади.

Компромісом може стати класична французька модель, коли президент формує уряд, але парламент дає йому вотум довіри й таким чином погоджується на його діяльність. Також варто передбачити зведення функцій місцевих державних адміністрацій до наглядових, координаційних і реалізації державних програм, передавши бюджетні повноваження відповідним радам.

По-третє, принципу безсумнівної легітимності. Конституційні зміни мають розроблятися або фахівцями поза політикою, або із рівним залученням політиків від основних сил. Паралельно має вестися широка роз’яснювальна робота в суспільстві як щодо сенсу конституційних змін, так і щодо прав та можливостей громадян користуватися конституційними механізмами захисту й впливу на владу. Після того проект змін до Конституції повинна ухвалити Верховна Рада. Для остаточної легітимації та запобігання фривольним змінам затверджену редакцію Основного Закону варто винести на референдум.

Ростислав Павленко, 
26 листопада 2010 р.
//tyzhden.ua/Politics/142

//www.mk.ru/merinov/

четвер, 25 листопада 2010 р.

Резолюція Європейського Парламенту щодо України 2010


ЄС; Резолюція,
Міжнародний документ від 25.11.2010
Документ 994_a37, остання версія -
Прийняття від 25.11.2010



Резолюція Європейського Парламенту щодо України
25 листопада 2010 року

Європейський Парламент:

- беручи до уваги попередні резолюції щодо України;

- беручи до уваги Спільну заяву, схвалену за результатами Саміту Україна - ЄС, який відбувся в Брюсселі 22 листопада 2010 року;

- беручи до уваги Заключну заяву та рекомендації за результатами 15-го засідання Комітету парламентського співробітництва Україна - ЄС, яке відбулося 4-5 листопада 2010 року в Києві та Одесі;

- беручи до уваги місію Європейського Парламенту з членів Комітету парламентського співробітництва Україна - ЄС зі спостереження за місцевими та регіональними виборами в Україні 31 жовтня 2010 року;

- беручи до уваги Угоду про партнерство та співробітництво (УПС) між Європейським Союзом та Україною (998_012), яка набула чинності 1 березня 1998 року, а також триваючі переговори щодо Угоди про асоціацію, яка має замінити УПС;

- беручи до уваги 14-е засідання Ради з питань співробітництва Україна - ЄС, яке відбулося в Люксембурзі 15 червня 2010 року;

- беручи до уваги Спільну заяву щодо "Східного партнерства" (998_437), започаткованого у Празі 7 травня 2009 року;

- беручи до уваги Висновки щодо "Східного партнерства", схвалені Радою міністрів у закордонних справах 25 жовтня 2010 року;

- беручи до уваги резолюцію 1755 Парламентської асамблеї Ради Європи (994_a19), схвалену 5 жовтня 2010 року щодо функціонування демократичних інституцій в Україні;

- беручи до уваги Висновки Європейської Ради щодо України 16 вересня 2010 року;

- беручи до уваги Порядок денний асоціації Україна - ЄС, який замінив План дій (994_693) та був схвалений Радою з питань співробітництва Україна - ЄС у червні 2009 року;

- беручи до уваги Угоду між Європейськими Співтовариствами та Україною щодо спрощення оформлення віз (994_850), підписану 18 червня 2007 року, яка набула чинності 1 січня 2008 року, та візовий діалог Україна - ЄС, започаткований у жовтні 2008 року;

- беручи до уваги Спільний звіт Робочої групи Спільного Комітету парламентського співробітництва Україна - ЄС щодо візової політики між ЄС та Україною від 4 листопада 2010 року;

- беручи до уваги прийняті незадовго до проведення місцевих виборів зміни до українського виборчого законодавства, схвалені Верховною Радою у червні 2010 року;

- беручи до уваги Національну індикативну програму для України на 2011-2013 роки;

- беручи до уваги положення 110 (4) його Правил процедури;

а. Враховуючи, що Україна є європейською країною стратегічної важливості для ЄС, враховуючи, що її розмір, ресурси, населення та географічне розташування забезпечують Україні важливе місце в Європі та роблять її ключовим регіональним гравцем;

б. Враховуючи, що новообраний Президент України Віктор Янукович та Верховна Рада підтвердили рішуче прагнення України вступити до Європейського Союзу;

в. Враховуючи озвучені протягом останніх місяців звинувачення про утиски демократичних свобод, таких як свобода зібрань, свобода висловлювання та свобода засобів масової інформації;

г. Враховуючи, що рішення Конституційного суду України (v020p710-10) від 1 жовтня 2010 року відновило президентську форму правління; враховуючи, що запровадження демократичної, дієвої та стабільної системи стримувань і противаг має залишатися пріоритетом, а процес досягнення цього має бути відкритим, всеохоплюючим та доступним для всіх політичних партій та акторів в Україні;

ґ. Враховуючи, що місцеві та регіональні вибори відбулися в Україні 31 жовтня 2010 року у спокійній атмосфері без жодного інциденту; враховуючи висловлену критику щодо окремих аспектів організації виборів, зокрема щодо закону про вибори, процедур його схвалення та окремих змістовних елементів закону;

д. Враховуючи, що після президентських виборів у січні 2010 року посилюються тенденції, які викликають стурбованість, щодо зниження поваги до демократії та плюралізму, про що свідчить зокрема, поводження з деякими неурядовими організаціями та індивідуальні скарги журналістів щодо тиску з боку їхніх редакторів чи власників видань стосовно висвітлення чи невисвітлення окремих подій, а також посиленої та політично вмотивованої діяльності Служби безпеки України та використання в політичних цілях ресурсів адміністративної та судової систем;

е. Враховуючи заяву Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ від 13 жовтня 2010 року, що Україна досягла високого рівня свободи ЗМІ, але повинна вжити невідкладних заходів для його збереження, та заклик до уряду утриматися від спроб впливати чи піддавати цензурі медіа-контент та дотримуватися міжнародних стандартів свободи ЗМІ та зобов'язань у сфері свободи ЗМІ в рамках ОБСЄ;

є. Враховуючи, що "Східне партнерство" може запропонувати Україні додаткові засоби для інтеграції до Європейського Союзу, але може бути успішним лише, якщо буде засноване на практичних та прозорих проектах та забезпечено фінансовими ресурсами у достатній мірі;

1. Підкреслює, що, відповідно до статті 49 Договору про Європейський Союз (994_029), Україна може подати заявку на членство в ЄС, як і будь-яка європейська держава, яка дотримується принципів свободи, демократії, поваги прав людини та основних свобод і верховенства права;

2. Наголошує, що Україна має європейську перспективу, як держава з міцними історичними, культурними та економічними зв'язками з ЄС, а також тому, що Україна є одним з ключових партнерів Союзу у його східному сусідстві та здійснює важливий вплив на безпеку, стабільність і процвітання всього континенту;

3. Вітає консолідовану позицію українського уряду та політичної опозиції стосовно євро інтеграційних прагнень України, а також її довгострокову мету стати державою - членом Європейського Союзу; бере до уваги, що ця мета продовжує спиратися на консенсус усіх акторів на політичній сцені; закликає українську владу створити спільний форум для координації політичної позиції України щодо Європейського Союзу, який повинен складатися з представників як правлячої коаліції, так і опозиції,

4. Зазначає, що місцеві та регіональні вибори, які відбулися 31 жовтня 2010 року, хоча і були проведені належним чином з організаційно-технічної точки зору, не створили нового позитивного стандарту; висловлює жаль, що Україна змінила своє виборче законодавство за декілька місяців до проведення місцевих та регіональних виборів, що залишило обмаль часу для поліпшення закону і підготовки до належного та демократичного проведення виборів;

5. Висловлює жаль, що у зв'язку з тим, що реєстрація запитів опозиційних партій не приймалася виборчими комісіями до подання списків Партії Регіонів, внаслідок чого правляча партія отримала
перші місця у виборчих списках у приблизно 85% округів; бере до уваги, що через недоліки у виборчому законодавстві, яке не змогло забезпечити достатні гарантії для захисту права політичних партій на конкуренцію, деяким партіям, як Батьківщина, не вдалося зареєструвати своїх кандидатів у декількох округах і взяти участь у виборах;

6. Висловлює жаль, що правила проведення виборів залишаються постійним предметом обговорення; підтримує необхідність вдосконалення виборчих рамок та позитивно відзначає роботу, проведену у співпраці з експертами ЄС-ОБСЄ щодо розробки проекту нового Виборчого кодексу; відзначає, що проект єдиного Виборчого кодексу наразі представлений на затвердження Верховної Ради; підкреслює, що прозорість виборчого процесу вимагає чіткої правової бази; закликає українську владу забезпечити своєчасне завершення роботи над законодавством задовго до парламентських виборів у 2012 році;

7. Стурбований з приводу останніх подій, які можуть підірвати свободу та плюралізм ЗМІ; закликає владу вжити всі необхідні заходи для захисту цих невід'ємних атрибутів демократичного суспільства, і утримуватися від будь-яких спроб контролювати, прямо або опосередковано, зміст повідомлень у національних засобах масової інформації; підкреслює нагальну необхідність законодавчих реформ у сфері ЗМІ, і тому вітає нещодавню пропозицію щодо запровадження суспільного мовлення в Україні; також вітає публічні запевнення української влади, що правова база потребує створення каналу суспільного мовлення, яке буде завершене до кінця року; засуджує той факт, що два незалежних телевізійних канали TVi та TB5 були позбавлені деяких частот мовлення; закликає владу гарантувати, що результатом судових розглядів не стане вибіркове позбавлення частот, а також переглянути будь-які рішення чи призначення, які можуть призвести до конфлікту інтересів;

8. Закликає український уряд привести законодавство у сфері свободи ЗМІ у відповідність до стандартів ОБСЄ, рішучі дії у цьому напрямку будуть зміцнювати довіру до України як головуючої в ОБСЄ у 2013 році;

9. Закликає українську владу провести ретельне розслідування зникнення Василя Климентьєва, головного редактора газети, яка висвітлює тему корупції в Харківській області;

10. Підкреслює необхідність зміцнення довіри та стабільності, незалежності та ефективності інститутів, таким чином гарантуючи демократію і верховенство права, та сприяння узгодженому процесу конституційної реформи на основі чіткого розподілу повноважень та ефективної системи стримувань і противаг між державними інститутами; підкреслює, що співпраця з Європейською комісією за демократію через право (Венеціанська комісія) має вирішальне значення для забезпечення того, щоб законодавчі пакети реформ, які в даний час розробляються, повністю відповідали європейським стандартам та цінностям; закликає всі зацікавлені політичні сторони, включаючи уряд та опозицію, долучитися до цього процесу; закликає українську владу звернутися до Венеціанської комісії з метою отримання висновків щодо остаточних редакцій законопроектів;

11. Закликає усі партії, представлені у Верховній Раді, підтримати та просувати дієву систему стримувань і противаг з метою легітимної роботи влади;

12. Закликає владу до вичерпного розслідування усіх повідомлень щодо порушень прав і свобод та усунути виявлені порушення; а також розслідувати роль СБУ у контексті втручання в демократичний процес;

13. Наголошує на вирішальній ролі України в енергетичній безпеці Європейського Союзу; підкреслює важливість посилення співробітництва між Україною та ЄС у сфері енергетики; закликає Україну виконати зобов'язання, що випливають зі Спільної заяви за підсумками Міжнародної інвестиційної конференції Україна - ЄС з питань модернізації газотранзитної системи України; закликає до подальшого укладення договорів між Україною та ЄС з метою гарантування енергопостачань для обох сторін, включаючи надійну та диверсифіковану систему транзиту нафти та газу; підкреслює, що якщо Україна хоче мати сучасну газотранзитну систему, вона повинна надавати прозорі, ефективні та якісні транзитні послуги через модернізовану газотранзитну мережу; закликає Комісію забезпечити надання необхідної технічної допомоги з метою істотного підвищення енергетичної ефективності електромережі України та посилити співробітництво у реформуванні газового сектору з метою його приведення у відповідність до стандартів ЄС;

13а. Підтримує заклик глав держав ЄС та України з нагоди 25-ї річниці Чорнобильської катастрофи щодо мобілізації усієї підтримки, необхідної для завершення спорудження об'єкту укриття для 4-го енергоблоку ЧАЕС та подальшого виведення з експлуатації трьох інших енергоблоків; наголошує, що прозорість є вирішальним фактором для проекту спорудження укриття, зокрема, стосовно подальших кроків та сучасного етапу робіт;

14. Позитивно відзначає прогрес у переговорному процесі щодо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, зокрема частини щодо поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі (ПВ ЗВТ); зазначає, що завершення переговорів щодо Угоди залежить від здатності та волі української сторони забезпечити регуляторне зближення з Європейським Союзом; закликає Європейську Комісію провести переговори щодо створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі з Україною у такий спосіб, щоб відповідні положення не лише відкрили ринки ЄС та України для взаємовигідної торгівлі, але й підтримали модернізацію української економіки; наголошує, що ПВ ЗВТ має забезпечити поступову інтеграцію України до внутрішнього ринку ЄС, включаючи поширення на країну чотирьох свобод; закликає Комісію та Україну забезпечити швидкий прогрес у цій сфері на основі досягнень України як члена СОТ; закликає обидві сторони зробити усе необхідне для досягнення остаточних домовленостей у першій половині наступного року;

15. Закликає українську владу посилити зусилля у боротьбі з корупцією та у цьому зв'язку очікує, що позитивні політичні заяви будуть підтверджені рішучими діями у боротьбі з корупцією на всіх рівнях в умовах політичної неупередженості та із застосуванням однакових правил до вітчизняних та іноземних інвесторів; висловлює жаль з приводу надмірного втручання великого бізнесу в політичне життя;

15а. Не схвалює факту ухвалення Верховною Радою України поправок до нового Закону про державні закупівлі, згідно з якими товари, спорудження та послуги, призначені на потреби проведення Чемпіонату Європи з футболу 2012 р. в Україні, не підпадають під дію цього закону;

16. Закликає український Парламент прийняти проект закону "Про доступ до публічної інформації", що відповідав би європейським та міжнародним стандартам;

17. Вітає План дій щодо візової лібералізації для України, схвалений на 14-му Саміті Україна - ЄС 22 листопада 2010 р.; вважає План дій практичним інструментом для просування необхідних реформ у відповідних сферах; зокрема відзначає необхідність консолідації верховенства права та поваги до основоположних свобод; закликає Європейську Комісію допомогти українським органам влади у їхніх зусиллях з наближення до візової лібералізації;

18. Закликає усі держави - члени ЄС скасувати плату за оформлення національних та шенгенських віз для громадян України в якості проміжної мети;

19. Закликає Комісію до співпраці з державами-членами та Україною з метою підготовки спеціальних заходів, що впроваджуватимуться у зв'язку з Чемпіонатом Європи з футболу 2012 р., з метою спрощення подорожей для власників квитків та використання цієї події як тестового періоду для подальшого безвізового режиму;

20. Вітає активну підтримку Україною "Східного партнерства" та Парламентської асамблеї ЄВРОНЕСТ; закликає Раду та Комісію надалі посилити співробітництво з Україною у контексті подій в регіоні сусідства та, зокрема, щодо розвитку політик у Чорноморському регіоні;

21. Наголошує на важливості посилення співробітництва щодо молодіжних та студентських обмінів і розвитку програм для науковців, які дозволять українцям познайомитися з Європейським Союзом та його державами-членами; вважає, що програма обмінів у сфері вищої освіти "Еразмус" має бути поширена на студентів з шести країн-учасниць "Східного партнерства".

22. Доручає своєму Президенту направити цю резолюцію Раді, Комісії, урядам держав-членів, Президентові, Уряду та Парламенту України, а також парламентським асамблеям Ради Європи та ОБСЄ.

____________
//zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_a37

середу, 24 листопада 2010 р.

Уроки свободи від Шарля де Голля


Свита Януковича порівнює його з генералом Де Голем. Спробуємо порівняти і ми

Не так давно добре відомий широкому загалові шоумен, а за сумісництвом голова Держкомпідприємництва Михайло Бродський на "Свободі слова" телеканалу ICTV порівняв Віктора Януковича з генералом Шарлем де Голлем. Мовляв, Франція у кризовій ситуації свого часу віддала всю владу генералові, і не прогадала. Бо демократія і свобода – це, звичайно, гарні речі, але порядок, навіть авторитарний, – це значно краще.

Звісно, порівняння бойового генерала й аристократа за походженням та вихованням з персонажем зовсім іншого, м’яко кажучи, ґатунку – це щось несусвітне, але справа навіть не в цьому. А в тім, що генерал де Голль якраз і діяв в ім’я свободи та демократії, не ототожнюючи водночас їх із хаосом і беручи всю повноту відповідальності за здійснені владою рішення на себе.

А ще справа в тому, що ювілей Шарля де Голля в Україні не помітили. Можливо, тому, що він збігся із акцією протесту підприємців, а водночас і з Днем Свободи. Тим часом саме в плані відданості свободі уроки де Голля надзвичайно актуальні для сьогоднішньої України.

Майбутній лідер Руху Опору та президент Французької республіки, визнаний нашими сучасниками найвизначнішим французом усіх часів, народився 120 років тому, 22 листопада 1890 року в аристократичній родині. Здобувши гарну військову освіту, Шарль де Голль з честю воював у Першу світову війну, дослужившись до капітана. Два роки на фронті, два поранення, потім третє (у грандіозній битві за Верден), його залишили на полі бою, вважаючи мертвим, але він вижив та потрапив у полон. П’ять спроб утечі за два роки полону – непоганий послужний список, чи не так?

Між двома світовими війнами він, з одного боку, робить звичайну офіцерську кар’єру, дослужившись до полковника, з іншого боку – розмірковує, яким чином гарантувати Франції незалежність та свободу. Його теоретичні праці присвячені новим принципам ведення воєнних операцій, їх вивчають, до його думки прислухаються... але, за іронією історії, у нацистській Німеччині та більшовицькому СРСР, але не у власній країні.

У 1940 році, коли французькі війська відступають, а то і просто тікають від німецьких "панцерів", теоретик танкової війни стає практиком. "Ми були інформовані про присутність 4-ї бронетанкової дивізії генерала де Голля, котрий давав про себе знати с 16 травня... Де Голль не ухилявся від боїв і з декількома окремими танками 19 травня прорвався на відстань двох кілометрів від мого командного пункту... Я пережив декілька годин непевності". Це визнання Гейнца Гудеріана дорого коштує. Єдина помилка у "танкового Гейнца" – де Голль тоді ще був полковником. Звання бригадного генерала він одержав наприкінці травня якраз за організацію двох контрударів у фланги німецьким танковим корпусам.

А невдовзі кадровий військовик стає політиком. І за яких обставин! Франція, на чолі якої після падіння демократичного уряду стає герой минулої війни маршал Петен, визнає себе переможеною, підписує перемир’я з Німеччиною і перетворюється на фактичну союзницю нацистів. Генерал де Голль вилітає до Британії, збирає групу однодумців і проголошує на весь світ: ми не склали зброї! 18 червня 1940 року зі студії ВВС у Лондоні він зачитує історичну відозву до співвітчизників: "Франція програла битву, але вона не програла війну! Нічого не втрачено, тому що ця війна – світова. Настане день, коли Франція поверне собі свободу і велич... Ось чому я, генерал де Голль, звертаюся до всіх французів із закликом об’єднатися навколо мене в ім’я дії, самопожертви і надії. Що б не трапилося, полум’я французького Опору не повинно згаснути, і воно не згасне".

Формально-юридично з цього моменту генерал де Голль ставав зрадником. Він не просто відмовився підкоритися законним президенту та уряду – він закликав усіх французів до боротьби проти них. Ба більше: він створив й очолив комітет "Вільна Франція", який очолив цю боротьбу і де-факто скоро перетворився на паралельний уряд, якому підпорядковувалися не тільки емігранти, але і підпільні сили, і переважне число французьких колоній. За те, хто контролюватиме останні, розгорнулася неабияка боротьба з урядом Петена, яка часом виливалася у збройні сутички, хоча де Голль усіляко намагався уникнути ситуацій, коли французи воювали б із французами.

Уже в цей час виявили себе сильні риси де Голля як політика: прагнення об’єднати на принциповій основі боротьби за свободу Франції всі основні політичні сили, від комуністів до роялістів, та вміння збирати навколо себе знаних інтелектуалів і дослухатися до їхньої думки. Останні поміж себе звали генерала Символом (саме так, з великої літери) – бо він і справді був символом боротьби за вільну Францію.

Урешті-решт де Голлеві та його команді вдалося в основному подолати розкол у країні, згуртувати націю в боротьбі проти нацизму. Вдалося йому й інше, не менш складне завдання: змусити союзників приймати його особисто та Рух Опору всерйоз і вважати Францію не переможеною жертвою Гітлера, а рівноправним учасником світової війни, великою державою. З Британією було простіше: Черчилль офіційно визнав де Голля "очільником усіх вільних французів" 28 червня 1940 року. З американцями було значно складніше. Після висадки в Північній Африці у листопаді 1942 року вони сформували там адміністрацію з недавніх колабораціоністів на чолі з генералом Анрі Жиро. Це викликає розкол серед французьких політиків. Та за деякий час підпільні організації самої Франції заявили про беззастережну підтримку саме де Голля та його соратників. Відтак 3 червня 1943 року формується Французький комітет національного визволення, на чолі якого на рівних стають де Голль і Жиро, але більшість у якому отримують голлісти. Проте США й далі вважають де Голля "самозванцем" і збираються після висадки у Нормандії встановити на французькій території свою адміністрацію "до виборів законних органів влади". Та де Голль ламає ці плани, звернувшись по радіо безпосередньо до французького народу і наголосивши, що єдиною законною владою будуть представники Комітету. Це був колосальний ризик: за умов війни через голову військового командування союзників апелювати до співвітчизників і стверджувати свою політичну лінію. Проте саме такий стиль політики де Голля знайшов підтримку французів, і США відступили...

А коли влітку 1944 року був звільнений Париж, генерал очолює Тимчасовий уряд республіки; за півторарічне перебування на цій посаді йому вдалося – поки що тільки номінально – повернути Францію до числа великих держав та забезпечити проведення виборів до Установчих зборів. Проте ці Збори виявилися неспроможними на конструктивні дії, можливо, тому, що їхньою найбільшою фракцією були комуністи. Й у січні 1946 року де Голль іде у відставку з посади прем’єра, не відмовившись, утім, від політичної діяльності. Він створює й очолює "Об’єднання французького народу", головними цілями якого є ствердження вільнолюбних традицій Руху Опору, а відтак боротьба одночасно на два фронти: проти гегемоністських устремлінь США і проти загрози встановлення комуністичної диктатури.

Проте "Об’єднання французького народу", домігшись істотних успіхів на парламентських та муніципальних виборах, невдовзі загрузло у "мишачій боротьбі" у стінах Національних зборів та в намаганнях перевершити своїми популістськими обіцянки комуністів та праворадикалів. І 6 травня 1953 року генерал розпускає свою партію: крок, на який здатен не кожен політик. Утім, це відбувається вже по смерті Сталіна, коли зникає безпосередня загроза "комунізації" Франції й підпорядкування її волі Кремля.

П’ять років по тому генерал проводить за роботою над воєнними мемуарами і над обдумуванням долі держави. Його висновок однозначний: "Наша країна перед лицем інших країн повинна прагнути до великих цілей і ні перед чим не схилятися, бо в останньому випадку вона може опинитися у смертельній небезпеці". Ця небезпека нависла над Францією 1958 року: тривала колоніальна війна в Алжирі, відсутність дієздатного уряду, політичний хаос, нарешті, тяжка економічна криза. 10 травня розпочинається військовий заколот: генерали, які командують півмільйонним військом на території Алжиру, та місцеві неонацисти виступають проти "прогнилої демократії" і вимагають... передати всю владу генералу де Голлю. Водночас – але із зовсім іншою мотивацією – цього прагнуть і центристські партії, і помірковані соціалісти. Відтак 1 червня Національні збори призначають де Голля главою уряду з надзвичайними повноваженнями. Генерал різко засуджує "режим партій", принцип парламентського правління як неспроможний упоратися з наболілими проблемами – і через чотири місяці виносить на референдум проект нової Конституції, яка надає широкі повноваження главі держави, і водночас залишає в силі відповідальність уряду перед парламентом. 79% виборців кажуть "так" – це був прямий вотум народної довіри. А 21 грудня 1958 року генерала де Голля обирають президентом Французької республіки.

Сподівання військових та неонацистів на генерала виявилися даремними: він встановив жорсткий контроль за армією, а потім рішуче надав незалежність майже всім французьким колоніям, в тому числі й Алжиру. П’ятнадцять замахів на життя президента Франції – такою була відповідь "ультра". Проте рішучості щодо ліквідації колоніальної імперії він не втратив: "Немає нічого дивного в тому, що відчуваєш ностальгію за імперією, - зазначав де Голль. –  Так само можна сумувати за м’якістю світла, яке колись випромінювали лампи на олії, за колишньою розкішшю вітрильного флоту, за чарівною, але вже неіснуючою можливістю проїхатися в запряженому кіньми екіпажі. Але ж не буває успішної політики, що йде врозріз із реальністю". Це слова справді мудрого державного діяча, який дбає про країну і виходить із певних принципів – на відміну від політиканів, котрі дбають лише про майбутні вибори, популістів за визначенням і кон’юнктурників за покликанням.

"Політика – надто серйозна справа, щоб довіряти її політикам", - любив повторювати генерал, маючи на увазі, що він сам ніколи не був "чистим" політиком". Проте влада для де Голля ніколи не була самоціллю, вона була лише засобом – не досягнення особистого благополуччя, а виконання своєї суспільної місії. І говорячи: "Завжди обирайте найскладніший шлях – там ви не зустрінете конкурентів", - він знов-таки мав на увазі передусім себе, але не тільки себе. Де Голль був справді затребуваний часом і небезпідставно вважав себе непересічною постаттю. Проте Франції ніколи не загрожував де Голль-диктатор – попри відчутні честолюбство й владність генерала.

Десятиліття президентства де Голля – це час, коли Франції вдалося вийти із глибокої економічної кризи, ствердити себе як повноправного суб’єкта великої політики та замінити невдячну роль колонізатора на місію визнаного лідера франкофонної спільноти вільних націй. Це був час конституювання сучасної французької моделі демократії, коли партії істотно зменшили частку популізму у своїх програмах, коли уряди формувалися із компетентних та відповідальних менеджерів і за участю інтелектуалів, коли найважливіші питання державного життя вирішував сам народ шляхом референдумів, що їх регулярно ініціював президент. Зрештою, це був час формування об’єднаної Європи; де Голль був послідовним прихильником руху в цьому напрямі, але тільки за принципом "Європа батьківщин", а не як наднаціонального союзу без виразного і водночас розмаїтого лиця.

Звичайно, далеко не всі процеси розвивалися найліпшим чином, що врешті-решт і вилилося у студентські заворушення травня 1968 року, у масові акції профспілок й істотну активізацію компартії. Студенти були, безумовно, щирими у своєму радикалізмі, але їх намагалися використати цинічні і безпринципні політики. Франція почула попередження де Голля: насувається комуністична диктатура – і на парламентських виборах 1969 року його партія перемогла з величезною перевагою.

Але сам генерал, уперше програвши черговий референдум, на який була винесена нестандартна ідея: перетворити Сенат – верхню палату парламенту – на соціально-економічний орган, який представляв би інтереси підприємців та профспілок, пішов у відставку. Це сталося 28 квітня 1969 року.

Минуло півтора роки, і де Голля не стало. "Француженки, французи. Помер генерал де Голль. Франція овдовіла", - так звернувся 9 листопада 1970 року до нації новий президент, близький друг і соратник генерала Жорж Помпіду. На месі в соборі Паризької Богоматері вшанувати пам’ять де Голля зібралися керівники 84 держав. Самі ж скромні, вільні від пишнот похорони пройшли у Коломбе, невеличкому маєтку у Шампані, який належав генералові і де він жив тоді, коли його не закликала до державницької діяльності Франція. Згідно із заповітом де Голля, на похоронах були присутні тільки найближчі родичі та товариші по Руху Опору.

Сергій Грабовський, 24 листопада 2010 р.
//tyzhden.ua/Publication/7586

вівторок, 23 листопада 2010 р.

Віталій Тертиця. Країна тотального обману і маніпуляцій


Держава без справедливості - усього лише зграя бандитів.
Блаженний Августин

За інформацією, оприлюдненою українським омбудсманом, згідно стандартів ООН 78% населення України живе за межею бідності. 

Однак, бідні далеко не всі - адже існує вузький прошарок зверхбагатих.

Відповідно до рейтингу Transparency International, за індексом сприйняття корупції Україна займає 134 місце зі 180 країн. За простотою сплати податків - ганебне 181 місце зі 183 країн, за простотою отримання дозвільної документації на будівництво -179 місце зі 183 країн. Поруч з Україною в рейтингах знаходяться такі сусіди, як Гондурас, Того, Конго, Венесуела, Зімбабве та Танзанія.

Щоб зрозуміти, де ми живемо, зовсім необов'язково звертатись до міжнародних рейтингів. Достатньо лише уважніше придивитись до оточуючої реальності.

Суспільство фактично поділене на касти, а рівність перед законом є суто умовною. Важелі політичної й економічної влади сконцентровані в руках олігархату, який існує над законом та маніпулює суспільством через маріонеткові політичні утворення та ЗМІ. Правосуддя в багатьох випадках є фікцією. Контролюючі органи п'ють кров із малого та середнього бізнесу. Чиновники отруюють життя суспільству своїми бюрократичними процедурами, які часто не потрібні нікому, окрім самих чиновників.

Доля багатьох починань в Україні залежить від податківців, митників, міліції, прокурорів, СЕС та інших служб, наділених владними повноваженнями. Форми взаємодії суспільства та бізнесу з державним апаратом є архаїчними як за формою, так і за змістом.

Бюджетні кошти розподіляються за відкати або розкрадаються. При африканських зарплатах нормальне житло коштує астрономічні суми. Кредити на житло видаються лише під кабальні відсотки.
Представники влади дозволяють собі публічно насміхатись над громадською думкою. Співробітники податкової служби при проведенні перевірок стріляють у працівників підприємств.

На державні посади люди призначаються не за професіоналізмом, а за критерієм лояльності чи сімейних зв'язків. Владна вертикаль будується за принципами кумівства та непотії, а корупція стала формою існування державного апарату.

Доходить до абсурду - висока концентрація родичів у владі пояснюється її окремими представниками наявністю "талановитих сімей". Ми всі добре бачимо ці таланти!

Цей список можна довго продовжувати. Таким чином, реальність сучасної України - це реальність бідної напівфеодальної держави третього світу з кастовою соціальною структурою. Очевидно, що в нормальних країнах за таких вихідних умов бездарна корумпована влада не мала б жодних шансів на суспільну підтримку й подальше існування.

Однак, уже майже 20 років в українському політикумі домінують "талановиті сім'ї" та персонажі з номенклатурно-феодальним мисленням. Тому складно заперечити наявність певного соціального базису та суспільної підтримки цих сил навіть у таких умовах.

У чому ж полягає парадокс? У чому полягають приховані важелі їхнього впливу на суспільну свідомість?

Подібного ефекту можливо досягти шляхом маніпуляцій. Адже продумані маніпуляції успішно можна конвертувати в політичну владу та гроші. На чому ж вони ґрунтуються?

Одним з інструментів є певні поняття-символи, які неоднаково інтерпретуються різними суспільними групами, а тому постійно нав'язуються в якості фундаментальних нерозв'язних протиріч: НАТО, Російська Федерація, мова-язик, СРСР, Чорноморський флот, тематика Другої світової війни тощо. Подібні питання постійно педалюються та роздмухуються цілою армією штатних провокаторів.

Олігархат добре прорахував, що, розбивши суспільство на окремі фракції та підсунувши кожній із них у якості "захисників" своїх маріонеток, він забезпечить собі сьогоднішній доступ до влади, власності та матеріальних благ.

Адже існуючі політичні сили є утвореннями одного порядку, їхня природа є соціально однорідною, а конфлікт - часто лише грою на публіку. Виборці кожної умовної групи інстинктивно відчувають, що їх обранці навряд чи змінять їх особисту реальність, однак все одне підтримують "своїх".

Парадоксально, але політичні сили, які на перший погляд можуть здатись непримиренними антагоністами, насправді дуже необхідні один одному. Кожен із них на сьогодні може надати своєму електорату єдиний переконливий доказ необхідності свого існування - протиставлення себе "чужим".

Саме на цій ідеї "проти" ґрунтується існуюча віртуальна суспільна підтримка провідних політичних сил. Якщо забрати подразник з протилежного боку - вона розвіється, як дим.

У такій системі координат "лідери" кожної з умовних груп усі соціально-економічні провали можуть легко компенсувати простим за своєю суттю ultima ratio: "ми ж свої".

Звідси випливає невтішний для більшості українських політиків висновок: їхні рейтинги ґрунтуються на міфах та зомбо-ідеях, імплантованих у суспільну свідомість.

На верхівці української феодальної піраміди будь-які ідеологічні, мовні та соціально-культурні відмінності згладжуються й набувають вигляду напівтонів. Конфлікт і протиріччя в цьому закритому для стороннього ока середовищі - не більше ніж метушня за право доступу до державного корита.

Політичні персонажі в цій удаваній боротьбі добре розуміють: такий доступ багато в чому залежить від їхнього вміння вміло маніпулювати масами. Тому настільки важливою є видимість публічного конфлікту між собою.

Контрольований конфлікт та успішна гра на протиставленнях - ось у чому секрет нинішньої сили олігархату.

Розділяй і володарюй - принцип старий, як світ. Саме завдяки подібним простим за своєю суттю фокусам в українському політикумі вже котрий рік тасується засмальцьована колода краплених карт.

Однак, чи є протиріччя, які постійно нав'язуються суспільству, фундаментальними?

Цілком природно, що всі люди є різними, а отже, їх точки зору щодо оточуючого життя, історичних подій тощо, можуть відрізнятися також. Це нормальний стан речей. Очевидно також і те, що різні люди можуть спілкуватись на різних мовах. Кожна мова має свій унікальний лінгвістичний інструментарій для вираження думок, почуттів, тому володіння декількома мовами може лише збагатити людину, однак аж ніяк не стати яблуком роздору.

Питання, які маніпулятивно нав'язуються суспільству в якості нерозв'язних протиріч, у повсякденному житті є другорядними, епізодичними та несуттєвими для абсолютної більшості тих, хто живе в Україні.

Для більшості головною та визначальною проблемою є оточуюча реальність. Маніпуляції, у свою чергу, мають на меті створити в суспільній свідомості своєрідний сурогат, ерзац оточуючої дійсності та відволікти увагу від головного.

У цьому аспекті поведінка маніпулятора нагадує модель поведінки кишенькового злодія: у жертви відволікають увагу та в цей час успішно витягують з її кишені гаманець.

Маємо приблизно той самий фокус, що й в 90-х роках, коли масове розкрадання держвласності проходило під акомпанемент мексиканських телесеріалів та передач про літаючі тарілки. Тому поки люди, отруєні дурманом пропаганди, з піною на губах сперечаються про мову-язик, Другу світову, НАТО, РФ тощо - білі та пухнасті з різних політичних таборів можуть спокійно пити каву у своїх феодальних маєтках, посміюючись з "електорату".

Указані питання - не більше ніж димова завіса, ширма, яка приховує справжню сутність речей: розподіл власності, багатства, сфер впливу та банальне обкрадання суспільства.

Тому, коли на екранах телевізорів чи шпальтах газет розкручується черговий виток мовно-язикового чи подібного йому протистояння, раджу уважніше приглядатись до своїх кишень. Скоріше за все, це означає, що вас хочуть у черговий раз обікрасти. Потрібно лише спробувати здогадатись, яким чином на цей раз.

Абсолютну більшість громадян турбують зовсім не ті проблеми, які штучно нав'язуються ззовні. Сама постановка питання про "точки об'єднання" Сходу й Заходу є штучною та маніпулятивною. Більшість громадян, що мешкають у різних частинах України, є рівними та однаковими у своїй бідності, маніпульованості та беззахисності перед номенклатурно-олігархічною владою.

І сьогодні визначальними є зовсім не ті протиріччя, які нав'язуються маніпулятором.

Можливо, справжня лінія розлому повинна проходити між суспільством у цілому, та тими, хто його поки що успішно обманює?

У цьому аспекті достатньо цікавим видається питання боротьби з бідністю. Зважаючи на те, що майже 80 % населення України знаходиться за межею бідності, а власність зосереджена у вузького кола зверхбагатих, влада, яка "стоїть на сторожі інтересів суспільства", теоретично мала б кожен день надавати звіт, що зроблено для покращення цього становища.

Чи підвищено життєвий рівень? Чи запроваджена справедлива система оподаткування та розподілу суспільного багатства? Що зроблено для того, щоб малий, середній бізнес міг вільно дихати, створювати робочі місця та платити податки? Чи спрощені бюрократичні процедури? Що зроблено для зниження рівня корупції? Чи припинено масштабне розкрадання державного бюджету? Який рівень безробіття? Чи стали доступними та якісними медицина й освіта? Чи стало доступним житло?

Однак реальних кроків у цих напрямках ми не бачимо.

По великому рахунку, а чи може нинішній політичний клас бути насправді зацікавленим у боротьбі з бідністю?

Бідна людина навряд чи буде незалежною, оскільки вона так чи інакше буде залежати від того, від кого отримує гроші. Це - добрий матеріал для маніпуляцій та зомбування.

Такою людиною набагато легше маніпулювати за допомогою страху. Наприклад, страху втратити роботу, страху перед завтрашнім днем, страху впасти в немилість керівництва тощо.

Страх сам по собі - це антипод свободи. А тому він є улюбленим інструментом маніпуляцій у тоталітарних країнах. Щоб утримувати суспільство в лещатах страху, окрім тотальної бідності, необхідні також жорстокі та цинічні правоохоронні органи, інквізиційна судова система, що ми й спостерігаємо в сьогоднішній Україні.

Маніпулювати людиною, у якої є власність, набагато складніше. Помикати - неможливо.

Свідомість такої людини набагато важче промити телевізійним шоу. Увагу такої людини набагато важче відволікти від суті того, що відбувається навколо, безкінечними телепередачами про чаклунство та екстрасенсів. Для людини з подібним мисленням відповідь на багато запитань лежала б на поверхні: я сплатив податок на утримання влади, однак що я отримую взамін? Бідну країну з "талановитими сім'ями" та кастовою соціальною структурою. Тоді це, напевно, обман?

Наявність у суспільстві критичної маси людей, які б усвідомлювали всю вбогість існування в напівфеодальній країні, означала б кінець для нинішньої системи тотального суспільного обману та маніпуляцій в Україні.

Тому, олігархату в сьогоднішніх умовах набагато вигідніше тримати суспільство "у чорному тілі" та в стані залежності. Чи не цим пояснюється та обставина, що середній клас є настільки ненависним для нинішньої влади?

Адже економічно незалежні люди не вписуються в українську феодальну піраміду, вони є для неї чужорідним елементом.

Саме середній клас є тим середовищем, у якому ідеї особистої свободи, рівності перед законом, відповідальності та підконтрольності влади здатні існувати не лише на рівні теоретичних постулатів, відірваних від життя, але й у вигляді світоглядних установок, мотиваційного базису суспільної поведінки.

Виходячи з таких міркувань, інтересу існуючої влади в зростанні суспільного добробуту не існує.

Олігархат для свого існування та самовідтворення потребує специфічного середовища. Для цього йому потрібне не громадянське суспільство, а колективний люмпен, яким можна легко маніпулювати у своїх інтересах.

24 листопада 2010 року
Віталій Тертиця, адвокат, спеціально для УП
//www.pravda.com.ua/articles/2010/11/24/5606253/

Любомир Гузар. Про свободу
Владимир Марус. Мертвая политика
Олександр Мінович. Царство брехні


Александр Мучник. Государство или квазигосударство
Сергей Дибров. Феодальная Украина для чайников?

Василь Капкан. Камо грядеши, земле моя?

Україна - храм, відданий на розкрадання фарисеям
Владимир Скачко. Внутренняя оккупация

неділю, 21 листопада 2010 р.

Нова-стара Конституція. Хто виграв, хто програв


Конституційний Суд України 30 вересня прийняв, а 1 жовтня оприлюднив рішення у справі за конституційним поданням щодо конституційності Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222-ІV. 

Згідно з вердиктом КСУ 8 грудня 2004 року парламент ухвалив цей закон, порушивши Конституцію. КСУ також постановив, що визнання закону №2222-ІV неконституційним означає повернення до тих норм Конституції, які діяли до внесення змін в Основний Закон.

Суд суперечив сам собі?

Зазначимо, що саме винесення такого рішення КСУ багатьма юристами ставиться під сумнів. Пункт 3 частини 1 ст. 45 Закону «Про Конституційний Суд України» передбачає, що наявність рішення або ухвали про відмову у відкритті провадження Конституційного Суду відносно аналогічного за змістом та юридичною силою акта є підставою для відмови у відкритті провадження у справі.

Слід нагадати, що рішення про відмову у відкритті провадження щодо політреформи КСУ вже виносив 5 лютого 2008 за №6-у/2008. Суд у своєму рішенні тоді зазначив: «Положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід’ємною складовою Конституції України – окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію».

Фактично КСУ своїм рішенням від 30 вересня 2010 року визнав неконституційною частину Конституції (чого за законом про КСУ не має права робити), тож є ризик, що у майбутньому інший склад КСУ зможе прийняти ще одне рішення щодо політреформи-2004.

Баланс результатів

Враховуючи нинішню політичну кон’юнктуру, – концентрація влади в «одних руках», – очікувати кардинальних рішень стосовно політреформи-2004 у найближчі 5–10 років від КСУ не варто. І що ж ми отримали із поверненням старої-нової Конституції?

Передусім змінюється форма правління в державі з парламентсько-президентської республіки (впроваджена політреформою 2004 року) назад до президентсько-парламентської, що свідчить про послаблення ролі Верховної Ради і посилення президента.

Президенту, зокрема, знову надається право:
  • визначати кандидатуру прем’єр-міністра;
  • приймати рішення про відставку Кабміну;
  • за поданням прем’єр-міністра призначати членів Кабінету Міністрів;
  • регулювати діяльність уряду указами і розпорядженнями;
  • звільняти Генерального прокурора та Голову СБУ;
  • призначати Голів ФДМУ, СБУ і АМКУ, а також Держтелерадіо;
  • створювати, реорганізовувати і ліквідовувати центральні органи виконавчої влади.

Порядок роботи Верховної Ради суттєво змінюється – на сьогодні не потрібна коаліція. Фракційне об’єднання депутатів тепер необов’язкове. Як і необов’язкове входження депутатів до складу фракції партії, від якої вони обрані (раніше за таке порушення можна було позбутися депутатського мандата).

Максимальне покарання, яке очікує народного обранця, – це виключення з партії, а не дострокове припинення повноважень. Також змінюється термін каденції Верховної Ради – депутатів знову обиратимуть на чотири роки, а не на п’ять, як це було з 2004 року.

Якщо відсутня коаліція (більшість), то й опозиція перестала існувати, принаймні тепер діяльність опозиції офіційно не регулюється. Хоча після політреформи-2004 опозиція була наділена певними правами в уряді і повинна була слугувати альтернативою парламентській коаліції. В результаті скасування політреформи 8 жовтня 2010 року парламент ухвалив зміни до Регламенту Верховної Ради, згідно з якими існування коаліції та опозиції не передбачено. Опозиція позбавлена всіх прав, зокрема права на обов’язковий розгляд своїх питань у порядку денному тижня в середу (у дні проведення пленарних засідань).

Також відповідно до зміненого регламенту опозиційні сили позбавлені низки повноважень опозиційного уряду, які були йому надані поперед­­ньою редакцією Регламенту ВР. Зокрема, до цих повноважень належали такі:
  • отримання від КМУ інформації та копій актів уряду;
  • моніторинг діяльності Кабміну, інших органів виконавчої влади;
  • контроль над розробкою та виконанням Держбюджету в межах парламентського конт­ролю;
  • підготовка альтернативної програми уряду, актів КМУ, опублікування їх у парламентських ЗМІ та на веб-сайті ВР;
  • підготовка альтернативних урядовим законодавчих пропозицій і загальнодержавних програм.

Плюси і мінуси

Будь-які зміни мають як прихильників, так і противників, а також мають як позитивні, так і негативні наслідки для суспільства.

Серед плюсів повернення до Конституції зразка 1996 року:
  • влада більшою мірою концентрується в «одних руках» – у президента України, який віднині несе практично одноосібну відповідальність за всю виконавчу гілку влади та, відповідно, і за соціально-економічний стан справ у країні;
  • кадрова політика у виконавчій владі, яка здійснюватиметься з інституту президента, дасть змогу уникнути протистояння між гілками влади;
  • можливість президента впливати на правові рішення Кабміну теж може дати свої позитивні результати. Зокрема, якщо згадати антипідприємницькі рішення уряду Тимошенко і спроби в судовому порядку їх відмінити з боку президента. Тепер президент може впливати на рішення уряду прямо: відміняти їх, тим самим покращуючи умови, скажімо, підприємцям, або тим чи іншим верствам населення. Тобто дії уряду і президента матимуть однакове русло і стануть більш передбачуваними.
  • Отже, президент на сьогодні несе повну відповідальність у країні і за великим рахунком не може її перекласти ані на уряд, ані на парламент. Від його політики залежатиме майбутнє країни і, відповідно, наскільки це майбутнє буде добрим, залежатиме і рівень довіри виборців на наступних виборах.

Однак будь-яка концентрація повноважень в «одних руках» має велику загрозу – узурпацію влади в країні, введення авторитарної політики тощо. Загроз у вибраній моделі – поверненні до Конституції 1996 року – більше, аніж здобутків.

Перш за все внесення час від часу змін до Конституції можуть призвести до неповаги до Основного та інших законів. Яке ставлення до законів буде у людей, якщо вони, зокрема і Конституція, змінюються під ту чи іншу політичну ситуацію.

В українському законодавстві немає чіткого розподілу функцій і відповідальності між президентом та прем’єр-міністром як представниками виконавчої влади. Це може спричинити дестабілізацію, протистояння обох гілок влади. Незрозумілими, а точніше невизначеними законодавчо, є роль, функції та відповідальність Адміністрації президента як інституту.

Є загроза тяжіння з боку президента до авторитарного режиму керування країною. За нинішніх умов, коли в усіх гілках влади більшість займає одна політична сила, маючи вплив на виконавчу владу, органи правопорядку, є ризик зловживання владою, зростання відчуття безкарності. Усе це може призвести до утисків демократичних свобод: свободи слова, свободи вибору, свободи на здійснення підприємницької діяльності.

Концентрація влади в одному центрі в одній політичній силі призведе до послаблення народовладдя. Вибори відбуватимуться без вибору, пропонуватимуться ті самі політичні сили, які й зараз перебувають при владі. Яскраві приклади – Росія та Білорусь).

Право призначення керівників правоохоронних органів (МВС, ГПУ, СБУ) однією особою може призвести до використання їх як засобів політичної боротьби з гілками влади, політичними партіями та блоками, політичними лідерами, громадськими діячами, олігархічними групами тощо. Ці органи перестануть ефективно виконувати свої функції, втрачатимуть довіру народу, що призведе до розвалу правоохоронної системи (перетворення її на кишенькову), зростання корупції та злочинності.

Послаблення ролі парламенту, можливість вільного переходу депутатів з однієї політичної сили до іншої та легка зміна політичних поглядів негативно вплине на процес формування партійної системи. Політичні партії й надалі формуватимуться за клановим принципом, будуть ідеологічно безбарвні, їхня діяльність не відповідатиме задекларованим принципам та цілям. Тому різні групи політичної еліти не пра­цюватимуть на інтереси країни, а боротимуться за владу як джерело прибутку, де розподіл національних багатств і бюджету став головним призом у передвиборчих змаганнях усіх рівнів.

Зрештою, з погляду політичної перспективи, повернення до «Конституції Кучми» має дуже серйозні мінуси стратегічного характеру.

Річ у тім, що конституційна модель сильної президентської влади – це модель пострадянських держав: Росії, Білорусі, Азербайджану, Казахстану, Уз­­бекистану, Таджикистану, Туркменистану.

Сучасна Європа у форматі Європейського Союзу – це здебільшого парламентські держави зі слабкою президентською владою, або «президентсько-прем’єрські» («французькі») системи, де президент формує уряд на основі результатів парламентських перегонів.

Тому, вибираючи конституційну модель сильного президента, Україна тим самим демонструє не готовність до адаптації своєї системи влади до європейських державотворчих зразків, а навпаки – прихильність до політичних систем країн ЄврАзЕС.

Недоліки політреформи 2004 року були очевидні: протистояння гілок влади, відсутність відповідальності тощо. Однак влада мала не йти найлегшим шляхом, тобто скасовувати політреформу, а повинна була би продовжити її та внести до Конституції зміни, які диктуються вимогою вирішення проблем.

Адже, поновивши Конституцію 1996 року, влада поновила й усі її проблеми. Більше того, судячи із заяв можновладців, у планах подальше розбалансування країни.

Наслідки конституційних змін-2010 для влади

Президент України

отримав

Президент призначає прем’єр-міністра за згодою більш як половини парламентарів.
Увесь склад Кабміну призначає президент за пропозицією прем’єра.
Має право скасувати постанови та розпорядження КМУ (за Конституцією-2004 президент міг тільки призупинити їхню дію з одночасним зверненням із цього приводу до КСУ)

втратив

У разі якщо під час повторного розгляду законопроект буде прийнято знову не менше ніж двома третинами голосів депутатів, президент зобов’язаний його підписати й офіційно оприлюднити протягом десяти днів (за Конституцією 2004 року, якщо президент не підписав такого закону, замість нього це міг зробити спікер)

Кабінет Міністрів (прем’єр-міністр)

отримав

У разі дострокового припинення повноважень президента його обов’язки виконуватиме прем’єр-міністр (за конституцією-2004 – спікер)

втратив

Кількість віце-прем’єр-міністрів обмежується трьома (за Конституцією 2004 року – необмежена кількість)

Верховна Рада (спікер)

втрати

Втрачені важелі впливу на виконавчу владу – право формувати КМУ.

Парламент більше не зможе впливати на діяльність уряду шляхом прийняття постанов. Тепер у ст. 113 Конституції немає посилання на норму, що уряд керується постановами ВР.

Президент має право розпустити парламент у разі, якщо протягом 30 діб однієї сесії в Раді не розпочинається пленарне засідання. Для цього йому не потрібно консультуватися зі спікером, його заступниками та головами депутатських фракцій

Народні депутати

отримали

Відсутнє поняття «парламентська коаліція». Відповідно народні обранці є вільними у виборі парламентської політичної сили.
Депутати більше не прив’язані до своїх фракцій. Політичні сили можуть законно перетягувати на свій бік народних депутатів

втратили

Термін, на який обирається парламент, становить чотири роки (раніше – п’ять).

Дрібні політичні сили, які раніше входили до коаліції, втратили «золоту акцію», тепер партії влади можна домовлятися з окремими депутатами про підтримку тих чи інших рішень.

Опозиція втратила важелі впливу в парламенті (відсутній день опозиції)

Інші органи влади, місцеве самоврядування

отримали

Нацбанку повернули право законодавчої ініціативи

втратили

Термін повноважень місцевих рад становить чотири роки (за Конституцією-2004 – п’ять)

Олег Іванов, 26 листопада 2010 р.
//tyzhden.ua/Politics/153
«Український Тиждень», 21 листопада 2010 р.
//www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php/20101122153555296