Звернення науковців-конституціоналістів та громадських експертів щодо конституційної реформи в Україні 2014

До Верховної Ради України

та громадянського суспільства

ЗВЕРНЕННЯ

щодо конституційної реформи в Україні

Ми, науковці-конституціоналісти та громадські експерти, не можемо залишатися осторонь процесу конституційної реформи, підготовка якої розпочалася в Україні, і вважаємо за необхідне звернутися із таким.

Ми переконані, що Україні потрібна конституційна реформа.

По-перше, це обумовлено необхідністю відновити легітимність Конституції. Чинний на сьогодні текст Конституції є результатом низки рішень, деякі з яких були прийняті з порушеннями процедури конституційних змін.

По-друге, враховуючи досвід дії Конституції та теперішню політичну ситуацію в Україні, є нагальною потреба вдосконалення конституційних положень, принаймні у трьох напрямках:

• встановлення механізму державної влади, який би унеможливлював узурпацію влади будь-ким з вищих посадових осіб держави, і при цьому б забезпечував єдність державної політики. У Конституції потрібно належним чином втілити модель змішаної республіки. Це означає, що Кабінет Міністрів має цілісно формуватися парламентським шляхом і бути відповідальним лише перед Верховною Радою, водночас Президент має обиратися всенародно і бути наділеним вагомими повноваженнями;
• забезпечення конституційних гарантій незалежності і професійності суддів та справедливого правосуддя. Для цього необхідно, насамперед, змінити порядок формування Вищої ради юстиції та порядок призначення суддів на посади, запровадити кваліфікаційний добір кандидатів у судді Конституційного Суду, привести статус прокуратури у відповідність до європейських стандартів та внести деякі інші зміни;
• закладення конституційних основ для реформи місцевого самоврядування та децентралізації влади. Повноваження щодо питань, які можливо та необхідно вирішувати на місцевому рівні, потрібно передати до компетенції фінансово та ресурсно спроможних органів місцевого самоврядування. Місцеві державні адміністрації не повинні бути виконавчими органами рад, але мають здійснювати нагляд за дотриманням законів органами місцевого самоврядування.

Ми наголошуємо на тому, що зміни до розділів I, III та XIII Конституції на сьогодні є недоцільними.

Ми вважаємо, що метою конституційної реформи є відновлення авторитету і юридичної цілісності Конституції, задля утвердження верховенства права та ефективного функціонування влади. Це залежить не лише від змісту конституційних змін, але й від способу здійснення реформи.

Процес конституційної реформи має викликати довіру у суспільства. Такої довіри не варто очікувати, якщо процес реформи справлятиме враження закритої від суспільства домовленості політиків.

Конституційна реформа має проводитися прозоро та відкрито, а також – професійно та в інтересах суспільства. Тому вона має готуватися політично незаангажованими фахівцями за участю політиків, а не навпаки.

Ми впевнені, що із підготовкою конституційної реформи не можна зволікати. Для розвитку Української держави необхідна Конституція, яка має суспільний авторитет, обмежує свавілля влади та забезпечує її служіння народу.

Законопроект про внесення змін до Конституції повинен бути підготовлений до президентських виборів в Україні 25 травня ц.р., щоб суспільство було свідомим того, які повноваження отримає майбутній Президент, а кандидати на пост Глави держави публічно взяли зобов’язання визнати такий обсяг повноважень у разі свого обрання. Це запобігатиме спробам маніпулювати конституційною реформою залежно від результатів президентських виборів.

З огляду на це і відчуваючи професійну та громадянську відповідальність, зобов’язуємось підготувати в найкоротші строки пропозиції щодо проекту Закону про внесення змін до Конституції України та представити його Верховній Раді України та всьому суспільству. При цьому ми готові до відкритої співпраці з усіма учасниками конституційного процесу.

Звернення підписали:

Бориславська О.М., доцент кафедри конституційного права юридичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка, к.ю.н.

Василенко В.А., професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», д.ю.н.

Головатий С.П., член Міжнародної асоціації конституційного права, д.ю.н.

Ключковський Ю.Б., президент Інституту виборчого права

Кириченко Ю.М., керівник проектів з конституційного права Центру політико-правових реформ

Когут І.О., голова ради Лабораторії законодавчих ініціатив [колишній член КАЯК]

Козюбра М.І., завідувач кафедри загальнотеоретичних та державно-правових наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», д.ю.н.

Коле[і]сник В.П., професор кафедри конституційного права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, д.ю.н.

Коліушко І.Б., голова правління Центру політико-правових реформ [колишній член КАЯК]

Конончук С., експерт з конституційного права Українського незалежного центру політичних досліджень

Мелешевич А.А., декан факультету правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Петришин О.В., перший віце-президент Національної академії правових наук України, д.ю.н. [колишній член КАЯК]

Сироїд О., директор Правничої фундації

Ткачук А.Ф., директор з науки та розвитку Інституту громадянського суспільства

31 березня 2014 року
http://www.ucipr.kiev.ua/publications/zvernennia-shchodo-konstitutciinoii-reformi-v-ukraiini
01 квітня 2014 року
http://pravo.org.ua/politicreformandconstitutionslaw/2011-12-14-18-24-53/1628-zvernennia-shchodo-konstytutsiinoi-reformy-v-ukraini.html
07 квітня 2014 року

http://www.pravo.org.ua/209-slaider-novyn/1640-zvernennya-shchodo-konstytutsiinoi-reformy-v-ukraini.html

Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу теперішньої кризи та в зв’язку з проведенням круглого столу національної єдності 

Олександр Корнійчук. Маємо створити справді народну Конституцію та не допустити підміни поняття децентралізація 

Ярина Журба. Хто писатиме нову Конституцію? 

Сергій Одарич. Я не хочу, щоб Конституцію моєї країни писали Турчинов з Тігіпком і Фаріон 

Тарас Стецьків. Рухати революцію вперед 

Мирослава Свистович. Національна Революція буде завершеною, якщо ми приймемо нашу Народну Конституцію 

Володимир Ференц. Невчасна фантазія на тему європейськості 

Ігор Марков. Революція чи Протест або Установчий Майдан 

Олександр Палій. Ігор Дідковський. Якщо політики, які контролюють сцену, думають, що вони – це Майдан, то вони сильно помиляються 

Юрій Луценко. Новообраний президент скличе Конституанту

http://www.mk.ru/merinov/

Володимир Василенко. Лариса Масенко. Володимир Панченко. Відкритий лист до Президента України Віктора Януковича

Коордрада з питань захисту української мови при Київському «Меморіалі» ініціювала відкритий лист трьох відомих науковців НУ «Києво-Могилянська академія», який 13 липня 2012 року за дорученням 72 інститутів громадянського суспільства направлений Президенту

Пане Президенте!

11 липня ц.р. під час зустрічі з Клубом головних редакторів ЗМІ країн СНД, відповідаючи на запитання щодо перспектив законопроекту «Про засади державної мовної політики», Ви наголосили: «Найкращий орієнтир у цьому питанні — Європейська хартія про мови»; «наскільки цей закон відповідає цій хартії, її стандартам — мають сказати експерти». Крім того, Ви сказали, що «законодавці — ініціатори цього закону» запевнили Вас, що «він пройшов експертизу Венеціанської комісії». Напередодні Ваш представник у Верховній Раді повідомив, що 7 липня ц.р. Ви доручили Кабінетові Міністрів підготувати зміни до щойно проголосованого владною парламентською більшістю мовного законопроекту. Складається враження, що ініціатори законопроекту і Ваше оточення готують «легітимізацію» шахрайським чином сфабрикованого 3 липня ц. р. антиконституційного акту та налаштовують Вас на його підписання. У зв’язку з цим хотіли б звернути Вашу увагу на такі обставини:

1. В ієрархії правових актів, які визначають засади державної мовної політики і порядок застосування та підтримки мов, вищу юридичну силу має не Хартія, а Конституція України. Саме ст. 10 Конституції України, а не положення Хартії, повинна бути «найкращим орієнтиром» в оцінці законопроекту. На думку українського експертного середовища, законопроект Ківалова-Колесніченка в багатьох принципових моментах не відповідає вимогам Основного Закону та Рішенню Конституційного суду України від 14 грудня 1999 р. N10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України.

Порівняно з Конституцією України, яка визначила засади мовної політики та загальний порядок застосування мов, Хартія лише заохочує держави до вільного вибору перелічених у ній факультативних рамкових заходів на підтримку використання тих «історичних регіональних або міноритарних мов Європи, декотрим з яких із плином часу загрожує зникнення». При цьому преамбула Хартії передбачає, що «захист і підтримка регіональних або міноритарних мов не повинні здійснюватись на шкоду офіційним мовам та необхідності вивчати їх».

2. Законопроект Ківалова-Колесніченка справді пройшов експертизу Венеціанської комісії, але його автори, вочевидь, приховали від Вас оцінку, яку виставила Комісія їхньому «продукту». У висновках Венеціанської комісії від 2 грудня 2011 р. відзначено, що зміст документу, попри проголошені в ст. 5 цілі і принципи, свідчить про те, що в самому законопроекті закладені механізми домінування російської мови на шкоду українській мові як державній.

Венеціанська комісія закликала авторів законопроекту до ретельного перегляду термінології і послідовного її застосування в тексті законопроекту, а головне — вона наполягає на пошуку українськими законотворцями «справедливого балансу між захистом прав меншин, з одного боку, і збереженням державної мови як інструменту інтеграції суспільства, з іншого» (пп. 66, 68). Отже, згідно з висновком Венеціанської комісії, законопроект потребує подальшого ґрунтовного опрацювання.

Законопроект також був негативно оцінений у висновках усіх профільних установ НАН України — Інституту мовознавства (16.09.2011 р.); Інституту української мови (22.09.2011 р.); Інституту політичних та етнонаціональних досліджень (22.09.2011 р.); Інституту держави й права (05.09.2011 р.); Українського мовно-інформаційного фонду (09.09.2011 р.); Академії наук Вищої школи (16.09.2011 р.); Інституту філології Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка (20.09.2011 р.).

Законопроект Ківалова-Колесніченка зазнав нищівної критики у висновках органів держаної влади України, а саме: Міністерства фінансів України (09.09.2011 р.) та Міністерства юстиції України (27.09.2011 р.), Комітетів Верховної Ради України — з питань культури і духовності (23.09.2011 р.) та з питань бюджету (03.11.2011 р.), а також Головного науково-експертного управління Верховної Ради України (23.05.2012 р.).

На слуханнях, проведених Комітетом з питань культури і духовності Верховної Ради України (20.06.2012 р.), законопроект «Про засади державної мовної політики» було визнано таким, що не відповідає вимогам Конституції України і потребує докорінної концептуальної переробки.

3. Від моменту внесення законопроекту його проходження у Верховній Раді супроводжувалося системними та грубими порушеннями ст.ст. 82 і 84 Конституції України та Закону України «Про Регламент Верховної Ради України». Апарат парламенту зареєстрував законопроект на порушення вимог ч. 3 і ч. 6 ст. 91 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», оскільки його автори не подали фінансово-економічного обґрунтування та порівняльної таблиці із зазначенням змін до чинних законів України, пропонованих розділом 11 Перехідних положень законопроекту.

Під час розгляду законопроекту у першому читанні 5 червня ц. р. було порушено ст. 102 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України»: законопроект голосувався без обговорення його основних принципів, положень, критеріїв та структури. При цьому голосування здійснювалося з порушенням ст. 84 Конституції України, яка вимагає особистого голосування кожним народним депутатом.

Під час вечірнього засідання Верховної Ради 3 липня ц. р. порушення регламенту заохочував своїми маніпулятивними «технологіями» перший заступник Голови Верховної Ради України Адам Мартинюк, який з голосу, без рішення погоджувальної ради і розгляду внесених народними депутатами численних поправок, поставив на голосування питання щодо позачергового включення до порядку денного законопроекту N 9073 «Про засади державної мовної політики». Воно провалилося («за» було подано 219 голосів). Друге голосування стосувалося пропозиції головуючого ще раз повернутися до щойно «проваленого» питання щодо зміни у порядку денному (результат: «за» — 241). Після цього Адам Мартинюк не поставив на голосування питання про включення до порядку денного даного законопроекту, а одразу, навіть без зазначення редакції, в якій голосується законопроект, поставив на голосування питання про прийняття законопроекту N9073 в цілому («за» — 248 голосів). Таким чином, було проголосовано питання, навіть не включене до порядку денного, а головне — абсолютно не підготовлене до голосування.

З погляду права і факту, обговорення, голосування й ухвалення мовного законопроекту в другому читанні не відбулося і не могло відбутися в принципі, оскільки головний комітет відповідно до положень глави 20 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» продовжував працювати над його підготовкою до другого читання у зв’язку з великою кількістю поправок (понад 2000). Саме тому законопроект не був (і не міг бути!) завізований головою профільного комітету, керівником секретаріату цього комітету, керівниками юридичного і редакційного апарату Верховної Ради, як того вимагає ч. 1 ст. 117, а також не був (і не міг бути!) розданий народним депутатам «не пізніше як за десять днів до дня розгляду цього законопроекту на пленарному засіданні Верховної Ради». Через відсутність підготовленого до другого читання законопроекту неможливо було виконати вимоги ст. 119 регламенту щодо постатейного обговорення і голосування поправок на основі порівняльних таблиць та узгодити остаточний текст закону. Отже, народні депутати проголосували за документ, якого в правовому сенсі не існує, за документ-фантом, до того ж — знову з порушенням ст. 84 Конституції України.

4. Спроба «вдосконалити» неіснуючий документ за допомогою структур підконтрольного Вам Кабінету Міністрів є нічим іншим, як продовженням грубих порушень Конституції України та Закону України «Про Регламент Верховної Ради України». Така спроба нелегітимна і з тієї причини, що доопрацювання законопроектів, які є на розгляді Верховної Ради, та погодження їхніх остаточних текстів має відбуватися лише в рамках парламенту і відповідно до процедур, встановлених главою 20 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України».

Таким чином, Ви не маєте жодних підстав розглядати рішення Верховної Ради від 3 липня 2012 року стосовно законопроекту «Про засади державної мовної політики» як ухвалення закону, оскільки такого закону в принципі не існує. Навіть якщо це рішення буде підкориговане Кабінетом Міністрів, такий документ не може вважатися законом. Підписавши примарний акт, «ухвалений» із безпрецедентними порушеннями Конституції України та Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», Ви вчините неправомірні дії і станете співучасником фальсифікації, що тягне за собою моральну, політичну та кримінальну відповідальність.

Як гарант Конституції України, Ви повинні вжити усіх заходів, щоб антиконституційний законопроект Ківалова-Колесніченка, який збурює суспільство, розколює Україну і зазіхає на її конституційний лад, був узагалі знятий з розгляду. Вважаємо, що оптимальним шляхом виходу з ситуації могло б бути створення робочої групи, сформованої, серед іншого, з представників відповідних структур громадянського суспільства та експертного середовища, для підготовки якісно нового законопроекту «Про порядок застосування мов в Україні» у відповідності з вимогами Конституції України та з урахуванням європейського досвіду у сфері мовної політики.

Якщо Ви хочете бути Президентом усієї України, а не іграшкою в руках антиукраїнських сил, Вам варто припинити загравання з ними та утримуватися від співучасті в діях, спрямованих на підрив основ незалежної державності України. Сподіваємося, Ви не бажаєте, щоб Ваше президентство призвело до руйнації української державності.

Володимир Василенко,

професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор юридичних наук, один із розробників Закону «Про мови в Українській РСР», Надзвичайний і Повноважний Посол України

Лариса Масенко,

професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук

Володимир Панченко,

професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук, народний депутат України першого скликання

За дорученням:

• Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. В. Стуса;
• Всеукраїнського Комітету на захист української мови;
• Народного комітету захисту України;
• Конгресу національних громад України;
• Української Всесвітньої Координаційної Ради;
• Спілки офіцерів України;
• Всеукраїнської громадської організації «Громадський рух «Не будь байдужим!»;
• Громадянського руху «Відсіч»;
• Харківської правозахисної групи;
• Київської міської організації товариства «Меморіал» ім. В. Стуса;
• Асоціації єврейських організацій та громад України;
• Ліги українських меценатів;
• Всеукраїнської громадської наукової організації «Експерти України»;
• Руху добровольців «Простір свободи»;
• Всеукраїнської громадської молодіжної організації «Національний Альянс»;
• Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Дебатна Академія»;
• Секретаріату Національної спілки письменників України;
• Асоціації українських письменників;
• Міжнародної громадської організації «Конгрес захисту української мови»;
• Фундації ім. Олега Ольжича;
• Громадського руху «Вільний простір»;
• Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність»;
• Громадського об’єднання «Українська справа»;
• Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка;
• Центру громадянських свобод;
• Київського благодійного фонду імені О. Гірника «Українським дітям — українське слово»;
• Мистецького об’єднання «Остання барикада»;
• Громадської організація «Вікімедіа Україна»;
• Центру громадських ініціатив «Інформаційне суспільство»;
• Самоврядної альтернативної мережі (САМ);
• Комітету захисту українських журналістів;
• Київського центру журналістських досліджень країн ГУАМ «Шовковий шлях»;
• Об’єднання «Своя правда»;
• Товариства української мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
• Громадської ініціативи «Кіно-переклад»;
• Центру UA;
• Холодноярської ініціативи;
• Громадської організації «Мамай» (Мобільна Аґенція Мистецьких АкціЙ);
• Фонду розвитку аудіовізуальних мистецтв «Кришталеві джерела»;
• Об’єднання студіюючої молоді «Зарево»;
• Громадської організації «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім»;
• Фонду національно-культурних ініціатив імені Гната Хоткевича (м. Харків);
• Інформаційної агенції культурних індустрій ПРО;
• Харківської крайової організації Спілки української молоді;
• Харківського українського культурно-мовного клубу «Апостроф»;
• Донецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка;
• Донецького обласного Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка;
• Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні;
• Українського медійного центру (м. Харків);
• Конгресу Українців Севастополя;
• Громадського комітету «Український Севастополь»;
• Громадської організації «Центр політичних інновацій»;
• Асамблеї громадських організацій малого та середнього бізнесу;
• Луганського міського товариства української мови ім. Тараса Шевченка;
• Незалежної профспілки «Підприємці Луганщини»;
• Громадської організації «Правовий простір» м. Сєвєродонецька;
• Донецької обласної громадської організації «Народний контроль»;
• Донецького Інституту соціальних досліджень і політичного аналізу;
• Громадсько-патріотичної організації «Східне Козацтво України»;
• Луганського обласного відділу «Союзу українок»;
• Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка;
• Харківського обласного об’єднання громадян «Українська родина»;
• Союзу українок м. Севастополя;
• Спілки об’єднань громадян «Трудовий рух «Солідарність» у Луганській області;
• Конфедерації вільних профспілок Луганської області;
• Громадського об’єднання «Наш вибір»;
• Громадської організації «Луганці»;
• Луганського обласного осередку Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка;
• Луганської обласної правозахисної жіночої організації «Чайка»;
• Громадської організації «Схід України»;
• Біловодської районної правозахисної жіночої організації «Первоцвіт»;
• Новопсковської районної правозахисної жіночої організації «Чайка».

Контакти:

Київ, вул. Сковороди, 2

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Василенко Володимир Андрійович — 050 3859453

Масенко Лариса Терентіївна — 097 3891732

Панченко Володимир Євгенович — 050 3351463

Київ, 13 липня 2012 р., «Літературна газета»

//litukraina.kiev.ua/v-dkritiy-list-do-prezidenta-ukra-ni-v-ktora-yanukovicha

Фото: Євген Котенко //comments.ua/

Звернення громадських діячів і громадських організацій до Голови Верховної Ради України, народних депутатів України щодо розгляду у ВРУ законопроекту «Про засади державної мовної політики»

Законопроект народних депутатів України С.Ківалова та В.Колесніченка «Про засади державної мовної політики» спрямований на підрив статусу української мови як державної та її витіснення з ужитку в усіх сферах публічного життя в більшості областей України.

Більшість його ключових положень в своїй основі явно суперечать Конституції України, рішенню Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України та ґрунтуються на свавільному тлумаченні Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов. Спроби запровадження в Україні статусу мов і порядку їх застосування, не передбачених ст. 10 Конституції України, слід кваліфікувати як зазіхання на засади конституційного ладу України.

В разі ухвалення і втілення у життя цього законопроекту ще більшого масштабу набудуть порушення мовних прав українців та представників інших національних меншин України, може розпочатися процес її федералізації, виникне серйозна загроза цілісності держави.

Одне з ключових положень законопроекту передбачає застосування заходів, спрямованих на використання регіональних мов або мов меншин, за наявності 10 відсотків носіїв регіональної мови на певній території (п. 3 статті 7). Однак критерій визначення кількості носіїв регіональних мов є довільним. Такого критерію немає в жодному міжнародно-правовому акті. Це зроблено з однією метою – забезпечити використання переважно російської мови поряд або замість української як державної на більшій частині території України.

Така кількісна «процедура» порушує права більшості мовців, для яких не буде реалізовано їхнє право визнавати себе і бути одномовними, зберігаючи власну ідентичність. Зокрема, це стосується норми обов’язкового вивчення двох мов у закладах освіти всіх рівнів (п. 7 статті 20). Крім того, право на освіту будь-якою регіональною мовою навряд чи може бути реалізоване на рівні вищої освіти (п. 2 статті 20). Напевне, цей пункт законопроекту стосується передусім російської мови. Якщо ж ні, то він суттєво обмежує реальні права представників більшості національних меншин, мови яких на сьогодні не мають достатньої комунікативної потужності для здобуття ними вищої освіти.

Попри декларації про рівні права всіх мовців, «недопущення привілеїв чи обмежень за мовними ознаками» (пп. 1, п.2 статті 5) законопроект закладає норму про функціональну нерівність мов, відповідно до якої мови слід використовувати «з урахуванням стану кожної мови» (пп. 3, п.2 статті 5), що суперечить духові та букві «Європейської хартії регіональних або міноритарних мов», на яку покликаються автори.

Принципово неприйнятною є стаття 3 законопроекту, в якій «право мовного самовизначення» сформульоване поза контекстом статусу української мови як державної мови. Ні Конституція України, ні міжнародно-правові акти, що визначають стандарти захисту прав людини, включно з рамковою конвенцією Ради Європи про захист національних меншин та Європейською Хартією регіональних або міноритарних мов, не встановлюють право мовного самовизначення в сфері застосування державної мови. В практиці європейських держав цей принцип також відсутній.

Тверда конституційна норма «забезпечення всебічного розвитку й функціонування української мови в усіх сферах життя на всій території України» розмита положеннями про «регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української як державної, регіональних мов або мов меншин, та інших мов, якими користується населення країни» (стаття 2). Таке «забезпечення української мови» може здійснюватися тільки «зі створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин» (пп. 2, п.2 статті 5).

Для цього використовується «Європейська хартія регіональних або міноритарних мов». Але в Законі України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» її положення застосовуються лише до мов національних меншин в Україні, які визначені у вичерпному переліку. Судді Конституційного Суду України Дмитро Лилак і Віктор Шишкін в окремих думках (Рішення КСУ щодо конституційності частин четвертої і п’ятої статті 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (№ 17-рп/2011 від 13.12.2011 р.) підкреслили, що термін «регіональна мова» не є конституційно-правовою категорією, тому такі мови фактично не існують на території України. Йдеться тільки про «мови національних меншин». На їхню думку, будь-яке обмеження статусу української мови руйнує конституційний лад держави і суперечить національним інтересам України. Змінювання меж функціонування державної мови є змінюванням конституційного ладу України, а це право згідно з частиною третьою статті 5 Конституції України належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органом або посадовими особами.

З огляду на викладене закликаємо вас відмовитися від прийняття цього антиконституційного документа, який суперечить національним інтересам України і загрожує громадянському мирові в нашому спільному домі – Україні.

Головний редактор газети «Наша віра»,

Лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка Євген Сверстюк

Президент Українського ПЕН-центру

Мирослав Маринович

Координатор програми Харківської

правозахисної групи Василь Овсієнко

Виконавчий віце-президент Конгресу

Національних Громад України Йосиф Зісельс

Голова Мистецького об’єднання «Остання барикада»,

Народний депутат України Олесь Доній

Голова Київського благодійного фонду імені

О. Гірника «Українським дітям – українське слово»,

Народний депутат України Юрій Гнаткевич

Професор Національного університету

«Києво-Могилянська академія» Лариса Масенко

Професор Національного університету «Києво-

Могилянська академія», Надзвичайний

і Повноважний Посол України Володимир Василенко

Старший науковий співробітник Інституту

української мови НАН України Оксана Данилевська

Голова Київської міської організації

товариства «Меморіал» ім. В.Стуса Роман Круцик

Голова Координаційної ради з питань захисту

української мови при Київській міській

організації товариства «Меморіал» ім. В. Стуса Тарас Марусик

Народний депутат України 1-го скликання,

правозахисник Олесь Шевченко

29 травня 2012 року

//www.facebook.com/oles.doniy/posts/451568494871488

//www.facebook.com/komitetukrmova

Координаційна рада з питань захисту української мови. Висновок щодо законопроекту Про засади державної мовної політики 2011

Висновок щодо законопроекту

народних депутатів України С.Ківалова та В.Колесніченка "Про засади державної мовної політики" (№9073 від 26.08.2011)

1. Законопроект "Про засади державної мовної політики" майже повністю дублює поданий рік тому законопроект N1015-3 "Про мови в Україні" Єфремова-Симоненка-Гриневецького, що був негативно оцінений не лише профільними комітетами Верховної Ради України, парламентською опозицією, українськими науковими інституціями і громадськими організаціями, а й Верховним Комісаром ОБСЄ у справах національних меншин та експертами Венеціанської Комісії.

2. Автори нового законопроекту відмовилися лише від одіозної статті 7 старого законопроекту "Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність". Тепер замість 33 він складається з 32 статей, проте концептуально і структурно відтворює попередній законопроект і тому більшість його ключових положень в своїй основі явно суперечать Конституції України, рішенню Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. N10-рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України та ґрунтується на свавільному тлумаченні Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов.

3. Незмінним залишилося ключове положення законопроекту, яке передбачає застосування заходів, спрямованих на використання регіональних мов або мов меншин, "за умови, якщо кількість осіб, – носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і більше чисельності її населення" (п. 3 статті 7).

Критерій визначення кількості носіїв регіональних мов – 10 % і більше – є довільним (такого критерію немає в жодному міжнародно-правовому акті) і в практичному плані покликаний забезпечити використання лише російської мови поряд або замість української як державної на більшій частині території України. На це вказують, зокрема п. 2 частини другої статті 5 та частина 6 статті 7 законопроекту, формулювання яких з цією метою були суттєво відкориговані. Якщо в старому законопроекті передбачалось забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави (п. 2 частини другої статті 5), то в новому до цієї чіткої, простої і зрозумілої формули зроблено таке доповнення: "зі створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і у тих випадках, де це є виправданим" (п. 2 частини другої статті 5).

Якщо в попередньому законопроекті було записано, що регіональна мова "використовується на рівні з державною мовою на відповідній території України", то в новому йдеться про використання там лише регіональної мови або мови меншини.

У зв'язку з викладеним слід зазначити, що В.Колесніченко того ж дня зареєстрував законопроект "Про заборону звуження сфери застосування регіональних мов або мов меншин України" (N9059-1 від 26.08.2011), в якому він пропонує ввести кримінальну відповідальність за порушення права громадян на використання регіональних мов або мов меншин. Зауважимо, що ні згаданий, ні аналізований законопроект Ківалова-Колесніченка не містять статті про відповідальність посадових осіб за порушення їхнього обов'язку вживати державну мову в офіційному спілкуванні. Отже, зазначені законопроекти мають на меті підрив державного статусу української мови.

4. Ще одна новела законопроекту Ківалова-Колесніченка стосується переліку мов, які підпадають під дію "Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов". В ньому до попереднього списку з 15-ти згаданих у законопроекті Єфремова-Гриневецького-Симоненка додано ще три – русинську, караїмську і кримчацьку. Оскільки русинську говірку лінгвісти вважають діалектом української мови, внесення її до переліку мов меншин суперечить статті 1 Європейської Хартії, в якій зазначено, що термін "регіональних або міноритарних мов" не включає діалекти офіційної мови держави".

5. Частина 1 статті 4 законопроекту Ківалова-Колесніченка передбачає, що "основи державної мовної політики визначаються Конституцією України, а порядок застосування мов – виключно цим законом". Проте даний законопроект кардинально ревізує конституційно визначені засади державної мовної політики України, вводячи в правове поле такі, не передбачені Конституцією, поняття і терміни, як "регіональна мова або мова меншини", "мовна група", "мовна меншина", "регіональна мовна група", "мовне самовизначення", "носії регіональної мови" (статті 1, 3, 7) і зобов'язуючи місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, установи, організації, підприємства, їхніх посадових і службових осіб і, навіть, громадян-суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб використовувати регіональну мову (частина 7 статті 7).

По суті, йдеться про підміну Конституції України свавільно виписаним законом. Вельми показово, що пропонований законопроект передбачає внесення суттєвих змін до 32 Законів України, а також Положень про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, про свідоцтво про народження, мовні приписи яких сформульовані відповідно до статті 10 Конституції України.

6. Як визначено у згаданому рішенні Конституційного Суду України, положення про українську мову як державну та гарантії вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України містяться у розділі І "Загальні засади" Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом поняття "конституційний лад". Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише народові (частина 3 статті 5 Конституції України). Поняття і терміни статті 10, яка визначає основи мовної політики в Україні, як і інших статей розділу І Конституції України, можуть бути змінені тільки у спеціальному порядку, передбаченому статтею 156 Конституції України.

Таким чином, спроби запровадження в Україні статусу мов і порядку їх застосування, не передбачених статтею 10 Конституції України, слід кваліфікувати як порушення Основного закону – зазіхання на засади конституційного ладу України.

7. Принципово неприйнятною є стаття 3 законопроекту, в якій "право мовного самовизначення" сформульоване поза контекстом статусу української мови як єдиної державної мови, обов'язкової відповідно до статті 10 Конституції України для офіційного застосування на всій території України у всіх сферах суспільного життя.

Ні Конституція України, ні міжнародно-правові акти, що визначають стандарти захисту прав людини, включно з рамковою конвенцією Ради Європи про захист національних меншин та Європейською Хартією регіональних або міноритарних мов, не встановлюють право мовного самовизначення в сфері застосування державної мови. В практиці європейських держав цей принцип також відсутній.

Пропоноване у п.2 статті 3 законопроекту формулювання допускає тлумачення, згідно з яким і державні службовці мають право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному житті, а, отже, і при виконанні ними офіційних функцій. Натомість зі статусу української мови як державної випливає обов'язок державних службовців всіх рівнів та посадовців органів місцевого самоврядування володіти державною мовою та неодмінно використовувати її при виконанні службових функцій.

Отже, положення п. 2 статті 3 законопроекту, яку його автори вважають ключовою, створює підґрунтя для нехтування державними службовцями і посадовими особами своїм конституційним обов'язком щодо імперативного застосування ними державної мови при здійсненні ними своїх офіційних повноважень.

8. Як визнають автори законопроекту, він ґрунтується не на засадах статті 10 Конституції України, яка є фундаментом державної мовної політики, а на визнанні пріоритету прав людини, зафіксованого у її статтях 3, 21 та 22. Таке протиставлення найнегативнішим чином позначається на якості законопроекту і робить його концептуально хибним.

9. В законопроекті не враховано якісної відмінності статусу і функцій української мови як державної від інших мов, так чи інакше поширених на території України. Не враховано також і те, що термін "регіональні або міноритарні мови", відповідно до Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов, застосовується не для визначення статусу цих мов, а лише для окреслення ареалу їх використання в межах держави.

10. Автори законопроекту проігнорували той факт, що мовна ситуація в Україні є результатом цілеспрямованого, насильного і штучного витіснення української мови з ужитку в багатьох сферах суспільного життя в окремих регіонах, і не передбачили заходів захисту щодо української мови як державної в тих місцевостях, де вона менш поширена, відповідно до статті 3 Європейської Хартії.

Узагальнений висновок

Законопроект Ківалова-Колесніченка "Про засади державної мовної політики" майже повністю відтворює проект закону "Про мови в Україні", внесений на розгляд Верховної Ради України рік тому. Його автори внесли до законопроекту певні зміни, проте практично проігнорували принципові критичні зауваження щодо його концептуальної хибності і незбалансованості, висловлені як в "Оцінці та рекомендаціях Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин від 20 грудня 2010 року стосовно проекту закону "Про мови в Україні" (N1015-3), так і у Висновку Венеціанської комісії щодо проекту закону "Про мови в Україні" від 30 березня 2011 року. Вилучення із законопроекту явно заполітизованих положень і відвертих виокремлень російської мови як такої, що заслуговує на пріоритетну підтримку, не змінили його спрямованості на підрив статусу української мови як державної та її витіснення з ужитку в усіх сферах публічного життя в більшості областей України.

Прихованою метою законопроекту Ківалова-Колесніченка є легітимізація русифікації України, яка здійснюється нинішньою владою на вимогу Росії.

В разі ухвалення і втілення у життя цього законопроекту ще більшого масштабу набудуть порушення мовних прав українців та представників інших національних меншин України, будуть порушені засади конституційного ладу України, розпочнеться процес її федералізації, виникне серйозна загроза цілісності української держави.

Необхідно розробити концептуально інший, новий законопроект відповідно до Конституції України та принципів європейської мовної політики і практики із залученням фахівців, а не представників окремих політичних сил.

Координаційна рада з питань захисту української мови

при Київській міській організації товариства "Меморіал"

ім. В.Стуса

11 жовтня 2011 року

//blogs.pravda.com.ua/authors/medvedev/4e940fe88e526/view_print/

//www.memorial.kiev.ua/pro-nas/pro-kyjivskyj-memorial.html

05.07.2012 Правовий висновок Центру політико-правових реформ щодо закону Про засади державної мовної політики 

19.12.2011 Висновок щодо проекту закону Про засади державної мовної політики. Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) 

30.03.2011 Висновок щодо проекту закону Про мови в Україні. Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська комісія)

//dusia.telekritika.ua/novosti/18434

Конституція (основний закон) Української соціалістичної радянської республіки (УСРР) 1929

ПОСТАНОВА

XІ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО З'ЇЗДУ РАД РОБІТНИЧИХ, СЕЛЯНСЬКИХ І ЧЕРВОНОАРМІЙСЬКИХ ДЕПУТАТІВ.

XІ Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів ухвалив затвердити нижченаведену Конституцію (основний закон) Української соціялістичної радянської республіки:

КОНСТИТУЦІЯ

(основний закон)

Української соціялістичної радянської республіки.

ПОДІЛ І.

Засади.

Виходячи з проголошених Жовтневою революцією прав трудящого й визискуваного народу та основних засад деклярації прав народів, а також основних принципів диктатури пролетаріяту, викладених в Конституції Української соціялістичної радянської республіки з 10 березня 1919 року, ця Конституція визначає основні завдання та форми організації диктатури пролетаріяту, що ставить перед собою за мету остаточно подолати буржуазію, знищити експлоатацію людини людиною та здійснити комунізм, коли не буде ні поділу на кляси, ні державної влади.

1. Українська республіка є соціялістична держава робітників та селян.

Вся влада в межах Української соціялістичної радянської республіки належить радам робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

2. Українська соціялістична радянська республіка заявляє про свою цілковиту солідарність з усіма радянськими республіками і, на підставі постанов VІІ Всеукраїнського з'їзду рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і договору про утворення Союзу радянських соціялістичних республік, творить з ними, на засадах цілковитої доброхітности та рівноправности, Союз радянських соціялістичних республік.

3. Українська соціялістична радянська республіка входить до складу Союзу радянських соціялістичних республік як суверенна договірна держава і зберігає за собою право вільного виходу з Союзу.

Суверенітет Української соціялістичної радянської республіки обмежений лише в межах, зазначених в Конституції Союзу радянських соціялістичних республік і лише в предметах, що їх віднесено до компетенції Союзу радянських соціялістичних республік; поза цими межами Українська соціялістична радянська республіка здійснює свою державну владу самостійно.

4. Вся земля, надри, ліси і води, а також фабрики, заводи, банки, залізничий, водний та повітровий транспорт і засоби зв'язку є соціялістичною державною власністю на підставах, визначених законодавством Союзу радянських соціялістичних республік і Української соціялістичної радянської республіки. Зовнішня торгівля визнається державною монополією.

5. Українська соціялістична радянська республіка забезпечує політичні права для трудящих мас, без ріжниці статі, віри, раси і національности і цілком позбавляє цих прав експлуататорські кляси.

6. Громадяни Української соціялістичної радянської республіки є тим самим громадянами Союзу радянських соціялістичних республік.

Громадяни інших соціялістичних радянських республік мають на території Української соціялістичної радянської республіки всі права і виковують всі обов'язки, встановлені для громадян Української соціялістичної радянської республіки.

7. Українська соціялістична радянська республіка, виходячи з солідарности трудящих всіх націй, надає всіх політичних прав чужоземцям, що перебувають на території Української соціялістичної радянської республіки для трудових занять і належать до робітничої кляси, а також до селянства, яке не вживає найманої праці, - на підставі постанов верховних органів Союзу радянських соціялістичних республік.

8. В Українській соціялістичній радянській республіці церкву відокремлюється від держави і школу від церкви і волю релігійних визнань і антирелігійної пропаганди признається за всіма громадянами.

9. Щоб забезпечити трудящим дійсну волю виявлення своїх думок, Українська соціялістична радянська республіка знищує залежність преси від капіталу і передає до рук робітничої кляси та селянства всі технічні і матеріяльні засоби до видання часописів, книжок та всіляких інших творів друку та забезпечує по всій країні їх вільне поширення.

10. Щоб забезпечити трудящим дійсну волю зібрань, Українська соціялістична радянська республіка, визнаючи право громадян вільно влаштовувати зібрання, мітинги, походи і т. інш., дає до розпорядження робітничої кляси та селянства всі придатні для влаштування народніх зборів помешкання.

11. Щоб забезпечити трудящим дійсну свободу спілок, Українська соціялістична радянська республіка, зламавши економічну і політичну владу заможних кляс і тим усунувши всі перешкоди, що до цього часу заважали в буржуазному суспільстві робітникам та селянам користуватися свободою організації і діяння, сприяє робітникам і селянам в справі їх об'єднування та організації.

12. Щоб забезпечити трудящим масам дійсний доступ до знання, Українська соціялістична радянська республіка ставить за своє завдання дати їм повну, всебічну та безплатну освіту.

13. В царині культурного будівництва Українська соціялістична радянська республіка ставить своїм завданням забезпечувати всіма засобами розвиток пролетарськими шляхами української національної культури й культури національних меншостей та рішуче боротися з націоналістичними забобонами.

14. Українська соціялістична радянська республіка визнає працю за обов'язок для всіх громадян Республіки.

15. З метою охоронити всіма засобами здобутки великої пролетарської революції, Українська соціялістична радянська республіка визнає за обов'язок всіх громадян Республіки оборону соціялістичної батьківщини і встановлює загальну військову повинність.

Почесне право обороняти революцію зі зброєю в руках надається лише трудящим, а на нетрудові елементи покладається виконувати інші військові обов'язки.

16. Українська соціялістична радянська республіка надає право пристановища всім чужоземцям, що зазнали переслідувань за революційно-визвольну діяльність.

17. Керуючись інтересами трудящих, Українська соціялістична радянська республіка позбавляє окремих осіб та окремі групи прав, що вони ними користуються на шкоду інтересам соціялістичної революції.

18. Прагнучи утворити вільну й доброхітну єдність трудящих всіх національностей, що залюднюють Українську соціялістичну радянську республіку, і визнаючи цілковите право всіх націй на самовизначення аж до відокремлення, Українська соціялістична радянська республіка, беручи на увагу непохитно виявлену волю трудящих молдавського народу до оформлення свого державного буття в складі Української соціялістичної радянської республіки, об'єднується з ним на засадах утворення в складі Української соціялістичної радянської республіки Автономної молдавської соціялістичної радянської республіки.

Автономна молдавська соціялістична радянська республіка управляється на підставі її Конституції, яку остаточно, після ухвали її Всемолдавським з'їздом рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, затверджує Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

19. Українська соціялістична радянська республіка, визнаючи, що права громадян не залежать від їх расової й національної належности, проголошує за цілком несполучне з основними законами Республіки будь-який утиск національних меншостей або обмеження їх рівноправности.

Для найбільшого забезпечення інтересів національних меншостей, що становлять в тій чи іншій місцевості компактну більшість людности, можуть утворюватися за постановами вищих органів Республіки окремі національні адміністративно-територіяльні одиниці, з забезпеченням права національностям, що становлять національні меншості в цих місцевостях.

20. Мови всіх національностей, що живуть на території Української соціялістичної радянської республіки, рівноправні й кожному громадянинові, незалежно від його національної приналежности, забезпечується цілковиту можливість в його зносинах з державними органами і у зносинах державних органів з ним, у всіх прилюдних виступах, а також у всьому громадянському житті - вживати рідної мови.

21. Затвердження й зміна цієї Конституції належить виключно Всеукраїнському з'їздові рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

ПОДІЛ ІІ.

Організація радянської влади.

Органи центральної влади.

А. Про Всеукраїнський з'їзд рад.

22. Верховним органом влади Української соціялістичної радянської республіки є Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Всеукраїнський з'їзд рад заслуховує і затверджує звіти про діяльність робітничо-селянського уряду і дає загальний напрямок роботі Уряду Української соціялістичної радянської республіки в царині політики й народнього господарства.

До виключного відання Всеукраїнського з'їзду рад належить:

а) затвердження, зміна та доповнення Конституції Української соціялістичної радянської республіки;

б) остаточне затвердження Конституції Автономної молдавської соціялістичної радянської республіки та змін і доповнень тої Конституції;

в) зміна кордонів Української соціялістичної радянської республіки;

г) встановлення кордонів Автономної молдавської соціялістичної радянської республіки;

ґ) вибори Всеукраїнського центрального виконавчого комітету;

д) вибори представників Української соціялістичної радянської республіки до Ради національностей Союзу радянських соціялістичних республік.

23. Чергові всеукраїнські з'їзди рад скликає Всеукраїнський центральний виконавчий комітет один раз на два роки.

Надзвичайні з'їзди рад скликає Всеукраїнський центральний виконавчий комітет так з власного почину, як і на вимогу рад і з'їздів рад місцевостей, що налічують не менш одної третини всієї людности Української соціялістичної радянської республіки, що має виборчі права.

24. Всеукраїнський з'їзд рад складається з делегатів, обраних Всемолдавським з'їздом рад і округовими з'їздами рад, з розрахунку: від міських і селищних рад - один делегат на кожні 10.000 виборців, а від сільських - один делегат на кожні 50.000 людности.

Б. Про Всеукраїнський центральний виконавчий комітет.

25. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет в періоди поміж Всеукраїнськими з'їздами рад є верховний законодавчий, розпорядчий та виконавчий орган влади Української соціялістичної радянської республіки.

26. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет є відповідальний перед Всеукраїнським з'їздом рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

27. Робота Всеукраїнського центрального виконавчого комітету відбувається сесіями черговими та надзвичайними.

28. Чергові сесії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету відбуваються не менш як три рази на рік.

Надзвичайні сесії скликає Президія Всеукраїнського центрального виконавчого комітету з власної ініціятиви, на подання Ради народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки або на вимогу не менш одної третини членів Всеукраїнського центрального виконавчого комітету.

29. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет обирає голову, секретаря й членів Президії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, а також утворює Раду народніх комісарів у . складі голови, заступників голови, народніх комісарів і інших членів Ради народніх комісарів.

30. До відання Всеукраїнського центрального виконавчого комітету належить:

а) загальне керівництво у всіх галузях державного, господарського й культурного будівництва;

б) затвердження бюджету Української соціялістичної радянської республіки;

в) встановлення пляну всього народнього господарства й окремих його галузей на території Української соціялістичної радянської республіки, відповідно до передбачених у п. "з" арт. 1 Конституції Союзу радянських соціялістичних республік основ і загального пляну всього народнього господарства Союзу радянських соціялістичних республік;

г) встановлення, відповідно до Конституції та законодавства Союзу радянських соціялістичних республік, державних і місцевих податків, зборів та неподаткових прибутків;

ґ) укладення в порядкові, встановленому пунктом "д" арт. 1 Конституції Союзу радянських соціялістичних республік, зовнішніх та внутрішніх позик Української соціялістичної радянської республіки;

д) розгляд та участь в укладенні, в порядкові, встановленому Конституцією та законодавством Союзу радянських соціялістичних республік, концесійних договорів, передбачених п. "з" арт. 1 Конституції Союзу радянських соціялістичних республік;

е) затвердження законодавчих актів Президії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, ухвалених в період поміж сесіями;

е) затвердження проектів кодексів, а також всіх законодавчих актів, що визначають загальні норми політичного, економічного та культурного життя Української соціялістичної радянської республіки або вносять корінні зміни в сучасну практику державних органів Республіки;

ж) розв'язування питань про регулювання кордонів Автономної молдавської соціялістичної радянської республіки, подаючи свої постанови на подальше затвердження Всеукраїнського з'їзду рад;

з) розгляд питань про часткові зміни Конституції Української соціялістичної радянської республіки, подаючи їх на затвердження Всеукраїнського з'їзду рад;

и) розгляд питання про зміну Конституції Автономної молдавської соціялістичної радянської республіки з подальшим поданням на остаточне затвердження Всеукраїнського з'їзду рад;

і) піднесення в порядкові ініціятиви перед верховними органами Союзу радянських соціялістичних республік питання про зміну Конституції Союзу радянських соціялістичних республік;

ї) участь у межах, встановлених законодавством Союзу радянських соціялістичних республік, в організації озброєних сил, а також у керівництві справою транспорту та зв'язку;

й) розв'язування інших питань, що їх подасть Президія Всеукраїнського центрального виконавчого комітету або поставить сама Сесія, в межах її компетенції, на свій розгляд.

31. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет має право припиняти, касувати та зміняти постанови Президії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, Ради народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки, а також постанови Всемолдавського й округових з'їздів рад, Всемолдавського центрального виконавчого комітету та округових виконавчих комітетів.

В. Про Президію Всеукраїнського центрального виконавчого комітету.

32. Президія Всеукраїнського центрального виконавчого комітету є в періоди поміж сесіями Всеукраїнського центрального виконавчого комітету вищий законодавчий, виконавчий та розпорядчий орган влади Української соціялістичної радянської республіки.

33. Президія Всеукраїнського центрального виконавчого комітету має право припиняти й касувати постанови Ради народніх комісарів і окремих народніх комісаріятів Української соціялістичної радянської республіки, а також Всемолдавського центрального виконавчого комітету й округових виконавчих комітетів.

34. Президія Всеукраїнського центрального виконавчого комітету видає декрети, постанови й розпорядження, розглядає й затверджує проекти декретів і постанов, що їх вносить Рада народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки.

35. Всі законодавчі акти та постанови, що в них визначується загальні норми політичного, економічного та культурного життя Української соціялістичної радянської республіки, а також, що вносять корінні зміни в сучасну практику державних органів Республіки, а рівно проєкти кодексів законів, обов'язково належить подавати на розгляд та затвердження Сесії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету.

36. Президія Всеукраїнського центрального виконавчого комітету здійснює право законодавчої ініціятиви у вищих органах Союзу радянських соціялістичних республік, опротестовує у відповідних випадках, згідно з арт. 53 положення про Центральний виконавчий комітет Союзу радянських соціялістичних республік, перед Сесією Центрального виконавчого комітету Союзу радянських соціялістичних республік постанови Президії Центрального виконавчого комітету Союзу радянських соціялістичних республік, опротестовує, згідно з арт. 42 Конституції Союзу радянських соціялістичних республік, перед Президією Центрального виконавчого комітету Союзу радянських соціялістичних республік постанови Ради Народних комісарів Союзу радянських соціялістичних республік, а також, відповідно до арт. 59 Конституції Союзу радянських соціялістичних республік, припинює в належних випадках на території Української соціялістичної радянської республіки чинність постанов народних комісаріятів та центральних органів Союзу радянських соціялістичних республік, що чинять на правах народніх комісаріятів.

37. Президія Всеукраїнського центрального виконавчого комітету розв'язує всі інші питання в порядкові верховного управління.

Г. Про Раду народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки

38. Рада народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки, як розпорядчий та виконавчий орган Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, здійснює загальне управління Української соціялістичної радянської республіки.

39. Рада народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки, в межах недавніх їй Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом прав, видає законодавчі акти й постанови, обов'язкові до виконання на всій території Української соціялістичної радянської республіки.

40. Рада народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки є відповідальна перед Всеукраїнським з'їздом рад, Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом та його Президією.

41. До складу Ради народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки входять: Голова Ради народніх комісарів, його заступники, народні комісари, а також уповноважені загально-союзних наркоматів, що призначаються в порядкові законодавства Союзу радянських соціялістичних республік і мають право дорадчого або ухвального голосу, відповідно до постанови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету.

До складу Ради народніх комісарів можуть входити й інші особи, відповідно до постанови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету.

Д. Про народні комісаріяти Української соціялістичної радянської республіки.

42. Безпосереднє керівництво окремими галузями державного управління Української соціялістичної радянської республіки покладається на народні комісаріяти:

1) Народній комісаріят внутрішніх справ,

2) Народній комісаріят юстиції,

3) Вищу раду народнього господарства,'

4) Народній комісаріят земельних справ,

5) Народній комісаріят фінансів,

6) Народній комісаріят торгівлі,

7) Народній комісаріят праці,

8) Народній комісаріят освіти,

9) Народній комісаріят охорони здоров'я,

10) Народній комісаріят соціяльного забезпечення,

11) Народній комісаріят робітничо-селянської інспекції та

12) Центральне статистичне управління.

43. Керівництво боротьбою з політичною та економічною контрреволюцією покладається на Державне політичне управління Української соціялістичної радянської республіки, на чолі якого стоїть Голова, що є водночас уповноважений Об'єднаного державного політичного управління Союзу радянських соціялістичних республік.

44. Вища рада народнього господарства і народні комісаріяти: торгівлі, фінансів, праці, робітничо-селянської інспекції та Центральне статистичне управління Української соціялістичної радянської республіки підлягають Всеукраїнському центральному виконавчому комітетові і Раді народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки та рівночасно у своїй діяльності здійснюють директиви відповідних об'єднаних народніх комісаріятів Союзу радянських соціялістичних республік.

Народній комісаріят торгівлі Української соціялістичної радянської республіки в царині зовнішньої торгівлі чинить як уповноважений одноіменного загальносоюзного наркомату.

45. На чолі окремих народніх комісаріятів стоять члени Ради народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки - народні комісари.

46. При народніх комісарах є колегії у складі: заступників народнього комісара і членів. Число членів колегій визначається постановою Ради народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки.

47. Народні комісари в своїй роботі є відповідальні перед Радою народніх комісарів Української соціялітичної радянської республіки і Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом.

48. Розпорядження народніх комісаріятів Української соціялістичної радянської республіки, в межах їхньої компетенції, є обов'язкові до виконання для всіх органів влади і всієї людности, і їх може припиняти та касувати лише Рада народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки і Всеукраїнський центральний виконавчий комітет.

Органи місцевої влади

А. Про з'їзди рад

49. Органами радянської влади на місцях є: а) ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів; б) з'їзди рад - районові й округові та обрані ними виконавчі комітети (виконкоми).

50. На з'їздах рад беруть участь представники всіх рад, що знаходяться на території даної адміністративної одиниці.

51. З'їзди рад складаються:

а) районові - з депутатів, що їх обирають міські, сільські та селищні ради, а так само військові частини Червоної армії та фльоти за нормами, встановленими Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом, і порядком, передбаченим законом про вибори;

б) округові - з представників, що їх обирається за нормами і порядком, передбаченим законодавством про виборчі права громадян і про порядок провадження виборів, від міської ради округового міста і районових з'їздів.

52. З'їзди рад бувають чергові і надзвичайні.

Чергові з'їзди рад скликаються один раз на рік.

Позачергові з'їзди рад скликаються:

а) за пропозицією вищих з'їздів рад або їх виконкомів;

б) відповідними на їх території виконавчими органами радянської влади (виконкомами), як на підставі власної ініціятиви, так і на вимогу рад, які нараховують не менше одної третини людности даного району, що мав виборчі права.

Б. Про виконавчі комітети.

53. Виконавчі комітети обираються з'їздами рад і є в період між з'їздами рад, в межах своєї компетенції, вищі органи радянської влади на відповідній території.

Виконавчі комітети відповідають перед з'їздами, що їх обирають, і підлягають з'їздові рад та вищому виконавчому комітетові, Всеукраїнському центральному виконавчому комітетові й Раді народних комісарів Української соціялістичної радянської республіки.

54. Для керівництва всією поточною роботою щодо управління відповідною територією і для переведення в життя постанов та розпоряджень центральної влади, виконавчі комітети обирають президії, число членів яких визначається відповідними вищими виконавчими комітетами для кожної адміністративно-територіяльної одиниці.

55. В період між засіданнями виконавчих комітетів президії виконавчих комітетів мають права останніх і відповідальні перед виконавчими комітетами.

56. Для виконання покладених на них завдань виконавчі комітети утворюють на підставах, що їх визначає Всеукраїнський центральний виконавчий комітет, відділи округових виконавчих комітетів і відділки районових виконавчих комітетів.

57. Відділи виконавчих комітетів, підлягаючи безпосередньо виконавчим комітетам і їхнім президіям, рівночасно повинні виконувати накази та завдання відповідного вищого виконавчого комітету і народніх комісаріятів Української соціалістичної радянської республіки.

В. Про ради депутатів

58. Ради депутатів утворюються:

а) міські - у містах;

б) селищні - селищах міського типу, фабрично-заводських, рудневих, залізничних місцевостях - за постановою районового виконавчого комітету, затвердженою округовим виконавчим комітетом;

в) сільські - в селах.

Увага. У великих містах - за постановою міської ради, затвердженою округовим виконавчим комітетом, можна утворювати міські районові ради.

59. Поділ залюднених місць Української соціялістичної радянської республіки на міста, селища міського типу та села, а також визначення мінімальних норм людности для утворення міських, селищних і сільських рад - встановлює Всеукраїнський центральний виконавчий комітет.

60. Міські, селищні й сільські ради обираються реченцем на один рік в порядкові закону про вибори й за нормами представництва до рад, що їх встановлює Всеукраїнський центральний виконавчий комітет.

61. Для провадження поточної роботи ради депутатів обирають виконавчі комітети або президії на підставах, встановлених Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом.

62. Члени рад повинні регулярно давати звіти своїм виборцям. Членів рад можна відкликати до скінчення реченця їх обрання, за постановою виборців.

Г. Про компетенцію місцевих органів влади.

63. Органи місцевої влади мають за своє завдання:

а) вживати заходів до культурного та господарського піднесення даної території;

б) складати й затверджувати місцеві бюджети;

в) переводити в життя постанови відповідних вищих органів влади;

г) розв'язувати справи, що мають місцеве значення для даної території;

г') об'єднувати радянську діяльність в межах своєї території та наглядати за діяльністю всіх державних та громадських організацій на цій території;

д) забезпечувати в межах даної території революційну законність і охороняти державний лад та громадську безпеку;

е) сприяти діяльності професійних і кооперативних організацій, організацій незаможного селянства та інших місцевих громадських організацій;

є) обмірковувати справи, що мають загально - державне значення, так з власного почину, як і на пропозиції вищих органів.

64. З'їзди рад і їх виконавчі комітети здійснюють контролю над діяльністю нижчих місцевих рад і їх виконавчих комітетів. Постанови місцевих з'їдів рад можуть скасовувати й змінювати лише нищі з'їзди рад, виконавчі комітети, Всеукраїнський центральний виконавчий комітет, а також у межах, встановлених законом, Рада народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки.

65. Округові виконавчі комітети, або їхні президії можуть лише у виїмкових випадках припиняти переведення в життя розпоряджень окремих народніх комісаріятів Української соціялістичної радянської республіки, відповідних їм центральних установ Української соціялістичної радянської республіки і уповноважених народніх комісаріятів Союзу радянських соціялістичних республік при Уряді Української соціялістичної радянської республіки, коли припинювані розпорядження явно не відповідають чинному законові або постановам й розпорядженням центральних органів і установ Союзу радянських соціялістичних республік та Української соціялістичної радянської республіки, негайно подаючи про це до відома відповідного народнього комісаріяту, центральної установи або управління уповноваженого наркомату Союзу радянських соціялістичних республік при Уряді Української соціялістичної радянської республіки і Президії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету.

ПОДІЛ ІІІ.

Про виборчі права.

66. Право обирати й бути обраним до рад мають, незалежно від статі, віри, раси, національности, осідлости тощо, такі громадяни Української соціялістичної радянської республіки, що їм до дня виборів минуло 18 років:

а) всі особи, що добувають засоби до життя виробничою і суспільно-корисною працею, а також особи, що ведуть хатнє господарство, яке забезпечує першим можливість продукційно працювати;

б) червоноармійці та червонофльотці Робітничо-селянської червоної армії та фльоти;

в) громадяни, що належать до категорій, зазначених в п.п. "а" і "б" цього артикулу, що будь в якій мірі втратили працездатність.

Увага. З осіб, що не належать до громадян радянських соціялістичних республік, мають активне й пасивне виборче право особи, зазначені в арт. 7 цієї Конституції.

67. Не обирають і ве можуть бути обраними, хоч би вони й належали до однієї з вищенаведених категорій:

а) особи, що вживають найманої з метою одержання зиску;

б) особи, що живуть з нетрудового прибутку, а саме: відсотків з капіталу, прибутку з підприємств, надходжень з майна і т. інш.;

в) приватні крамарі, торговельні і комерційні посередники;

г) духівництво, служники релігійних культів всіх вірувань і сект, якщо це заняття є їхньою професією, та ченці;

ґ) службовці і агенти колишньої поліції, окремого корпусу жандармів і охоронних відділків, члени царювавшого в Росії дому, особи, що керували діяльністю поліції, жандармерії і карних органів;

д) особи, що їх визнано встановленим порядком за душевнохворих;

е) позбавлені прав судом на реченець, визначений судовим вироком.

68. Точне встановлення категорій громадян, позбавлених виборчих прав, провадить Всеукраїнський центральний виконавчий комітет.

69. Порядок провадження виборів, а також і участь в них професійних спілок та інших робітничих та селянських організацій визначає Всеукраїнський центральний виконавчий комітет.

ПОДІЛ ІV.

Про бюджет Української соціялістичної радянської республіки.

70. Всі державні прибутки й видатки Української соціялістичної радянської республіки об'єднуються в загальному державному бюджеті Української соціялістичної радянської республіки.

Увага. Державний бюджет Автономної молдавської соціялістичної радянської республіки увіходить складовою частиною до бюджету Української соціялістичної радянської республіки.

71. Бюджет Української соціялістичної радянської республіки увіходить, як самостійна частина, до єдиного державного бюджету Союзу радянських соціялістичних .республік, відповідно до Конституції Союзу радянських соціялістичних республік та законодавства Союзу радянських соціялістичних республік.

72. Розподіл видатків, а також прибутків, що їх збірають на території Української соціялістичної радянської республіки, на видатки та прибутки, що їх вноситься до загально-союзного бюджету і бюджету Української соціялістичної радянської республіки, встановлюється в порядкові законодавства Союзу радянських соціялістичних республік.

73. Бюджет Української соціялістичної радянської республіки розглядає й затверджує Всеукраїнський центральний виконавчий комітет.

74. Державний бюджет Автономної молдавської соціялістичної радянської республіки, після затвердження його Центральним виконавчим комітетом Автономної молдавської соціялістичної радянської республіки і по розгляді та об'єднанні його Радою народніх комісарів Української соціялістичної радянської республіки с бюджетом Української соціялістичної радянської республіки, разом останнім, подається на затвердження Всеукраїнського центрального виконавчого комітету.

75. Жодного видатку з коштів державної скарбниці не може бути зроблено, якщо не встановлено на нього кредиту в кошторисі державних прибутків та видатків або не видано особливої постанови законодавчих органів Української соціялістичної радянської республіки.

76. Всі місцеві прибутки та всі місцеві видатки об'єднюються в місцевий бюджет в порядкові законодавства Союзу радянських соціялістичних республік та законодавства Української соціялістичної радянської республіки.

77. Місцеві бюджети розглядають і затверджують відповідні з'їзди рад або в належних випадках виконавчі комітети під загальною контролею відповідних центральних органів Української соціялістичної радянської республіки.

78. Звіт про виконання державного бюджету Української соціялістичної радянської республіки затверджує Всеукраїнський центральний виконавчий комітет.

79. В порядкові законодавства Союзу радянських соціялістичних республік та Української радянської соціялістичної республіки, для покриття видатків, віднесених зазначеним законодавством до місцевих коштів, місцевим бюджетам надається прибуткові джерела.

ПОДІЛ V.

Про герб, прапор і столицю Української соціялістичної радянської республіки.

80. Герб Української соціялістичної радянської республіки складається з виображення на червоному полі в проміннях сонця золотих серпа та молота, оточених вінком з колосків і з написом:

"УСРР Пролетарі всіх країн, єднайтеся!"

81. Державний прапор Української соціялістичної радянської республіки складається з полотнища червоного (багряного) кольору, в лівому кутку якого біля держальця зверху, вміщено золоті літери "УСРР" або напис "Українська соціялістична радянська республіка".

82. Столиця Української соціялістичної радянської республіки є місто Харків.

Харків, 15 травня 1929 р.

Голова XІ з'їзду рад Г. Петровський.

Секретар XІ Всеукраїнського з'їзду рад М. Василенко

Оголошено в "Вістях ВУЦВК" 23 червня 1929 р., N 143.

____________
//gska2.rada.gov.ua/site/const/istoriya/1929.html
//gska2.rada.gov.ua/site/const/istoriya/symbols1929.html

15 січня 1923 вперше опублікований зразок зображення прапора: на червоному полі літери "У.С.Р.Р." (Постанова Президії ВУЦВК про затвердження прапорів, герба і друку Республіки). Цією постановою підтверджені державний, торговельний і риболовецький прапори Республіки.

15 липня 1925 Постановою ВУЦВК і РНК УСРР був затверджений порядок використання державного прапора УСРР установами, підприємствами і приватними особами. У пункті 2 цієї Постанови обумовлювалося, що в дні загальнопролетарського і загальносоюзних свят на будинках громадських організацій, більшості установ, будинках приватних осіб замість державного прапора повинен вивішуватися червоний прапор без написів і "будь-яких позначень". Це ж положення підтверджено й Інструкцією НКВС України "Про порядок користування ... державним прапором УРСР …" від 3 квітня 1926 року.

Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 6 липня 1927 року "Про забезпечення рівноправності мов і розвитку української культури" рекомендувала використовувати українську мову на гербі і друку УСРР. В Адміністративному Кодексі УСРР 1927 року ця ідея знайшла своє продовження, українська мова було рекомендовано використовувати і на прапорі. Таким чином у 1927 році абревіатура на прапорі змінилася на "УСРР". Офіційно це було оформлено Конституцією 1929 року (Поділ 5, ст. 81). При цьому Конституція все ще дозволяла замість абревіатури використовувати на прапорі і повну назву республіки українською мовою. За матеріалами книги В. Соколова "Прапори Російської імперії та СРСР в документах" 

//www.vexillographia.ru/ukraine/UkSSR.htm