понеділок, 28 лютого 2011 р.

Международный билль о правах человека



В период с 1948 года, когда была принята и провозглашена Всеобщая декларация прав человека, до 1976 года, когда вступили в силу Международные пакты о правах человека, Декларация являлась единственной полностью завершенной частью Международного билля о правах человека. Как Декларация, так и впоследствии Пакты оказали серьезное влияние на умы и деятельность людей и их правительств во всех частях света.

На состоявшейся в Тегеране в 1968 году Международной конференции по правам человека был проведен обзор работы, проделанной за двадцать лет со времени принятия Всеобщей декларации прав человека, и составлена программа на будущее. В принятом на Конференции воззвании торжественно заявляется, что:
  1. Настоятельно необходимо, чтобы члены международного сообщества выполняли свои торжественные обязательства соблюдать и поощрять уважение прав человека и основных свобод для всех, без каких-либо различий по признаку расы, цвета кожи, пола, языка, религии, политических или других взглядов;
  2. Всеобщая декларация прав человека отражает общую договоренность народов мира в отношении неотъемлемых и нерушимых прав каждого человека и является обязательством для членов международного сообщества;
  3. Международный пакт о гражданских и политических правах, Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах, Декларация о предоставлении независимости колониальным странам и народам, [Декларация и] Международная конвенция о ликвидации всех форм расовой дискриминации, а также другие конвенции и декларации в области прав человека, принятые в рамках Организации Объединенных Наций, специализированных учреждений и региональных межправительственных организаций, установили новые международные принципы и обязательства, которые должны соблюдаться государствами.
Таким образом, в течение более 25 лет Всеобщая декларация прав человека «являлась общим мерилом достижений всех народов и всех стран в области прав человека». Она обрела популярность и завоевала авторитет как в странах, которые присоединились к одному или обоим пактам, так и в тех странах, которые их не ратифицировали и к ним не присоединились. Ее положения стали правовой основой многих важных решений, принятых органами ООН, они вдохновили разработчиков ряда международных документов в области прав человека как в рамках системы ООН, так и вне ее, оказали значительное влияние на целый ряд многосторонних и двусторонних договоров. Кроме того, они стали основой при подготовке многих новых национальных конституций и сводов национальных законов.

Всеобщая декларация прав человека стала признанным историческим документом, в котором закреплены общие определения человеческого достоинства и человеческих ценностей. Декларация является мерилом достижений всех народов и всех стран в части уважения и соблюдения международных стандартов в области прав человека.

Вступление в силу Пактов, присоединяясь к которым государства берут на себя как юридические, так и моральные обязательства поощрять и защищать права человека и основные свободы ни в коей мере не уменьшили общепризнанного значения Всеобщей декларации. Наоборот, сам факт существования Пактов и наличия в них механизмов, обеспечивающих реализацию прав и свобод, закрепленных в Декларации, придает новую силу самой Декларации.

Кроме того, Всеобщая декларация имеет поистине всеобъемлющий охват, поскольку повсеместно сохраняет свою ценность для каждого члена человеческой семьи, независимо от того, разделяет или нет его правительство эти принципы или ратифицировало оно или нет эти Пакты. С другой стороны, Пакты по своей природе есть ничто иное, как многосторонние конвенции, имеющие юридически обязательный характер только для тех государств, которые принимают их путем ратификации или присоединения.

Всеобщая декларация прав человека и один либо оба Пакта берутся за основу во многих важных резолюциях и решениях органов ООН, включая Генеральную Ассамблею и Совет Безопасности.

Почти все международные договоры в области прав человека, принятые органами ООН с 1948 года, основаны на принципах, заложенных во Всеобщей декларация прав человека.

В преамбуле Международного пакта об экономических, социальных и культурных правах признается, что «согласно Всеобщей декларации прав человека, идеал свободной человеческой личности, свободной от страха и нужды, может быть осуществлен только, если будут созданы такие условия, при которых каждый может пользоваться своими экономическими, социальными и культурными правами, так же как и своими гражданскими и политическими правами».

Аналогичное заявление содержится и в преамбуле Международного пакта о гражданских и политических правах.

В Декларации о защите всех лиц от пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания, утвержденной резолюцией 3452 (XXX) Генеральной Ассамблеи от 9 декабря 1975 года, «учитывается статья 5 Всеобщей декларации прав человека и статья 7 Международного пакта о гражданских и политических правах, обе из которых предусматривают, что никто не может подвергаться пыткам или жестоким, бесчеловечным или унижающим достоинство видам обращения и наказания». Это положение нашло дальнейшее развитие с принятием в 1984 году Конвенции против пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания (резолюция 39/46 Генеральной Ассамблеи). Аналогичным образом Декларация о ликвидации всех форм нетерпимости и дискриминации на основе религии или убеждений, принятая резолюцией 36/55 Генеральной Ассамблеи от 25 ноября 1981 года, четко определяет характер и охват «принципов недискриминации и равенства перед законом и право на свободу мысли, совести, религии или убеждений, провозглашенные во Всеобщей декларации прав человека и в Международных пактах».

Похожая ситуация складывается и в отношении международных договоров в области прав человека, принятых соответствующими организациями, не входящими в систему Организации Объединенных Наций. Например, Конвенция о защите прав человека и основных свобод, принятая Советом Европы в 1950 году в Риме, заканчивается следующими словами:

«Преисполненные решимости, как Правительства европейских государств, движимые единым стремлением и имеющие общее наследие политических традиций, идеалов, свободы и верховенства права, сделать первые шаги на пути обеспечения коллективного осуществления некоторых из прав, изложенных во Всеобщей декларации».

В Статье II Устава Организации африканского единства, принятом в Аддис-Абебе в 1963 году, говорится о том, что одной из целей Организации является «содействие международному сотрудничеству с должным учетом положений Устава ООН и Всеобщей декларации прав человека».

Американская конвенция о правах человека, подписанная Сан-Хосе, Коста-Рика, в 1969 году, в своей преамбуле обязуется уважать принципы, изложенные в Уставе Организации американских государств, Всеобщей декларации прав человека и Американской Декларации Прав и Обязанностей Человека
(первый в истории международный документ, который провозглашал принципы прав человека, принятый народами Америки 30 апреля 1948 года на Девятой Международной Конференции Американских Государств в Боготе, Колумбия: Memorial de las víctimas del Mozote, ред. – В. Ак-Мурза).

Судьи Международного уголовного суда нередко упоминают в качестве основы для своих решений принципы Международного билля о правах человека.

Национальные и местные трибуналы часто ссылаются на принципы, изложенные в Международном билле о правах человека. Кроме того, в последние годы в текстах национальных конституций и законодательных актов все чаще стали предусматриваться меры юридической защиты этих принципов. Фактически многие из недавних национальных или местных законодательств создавались на основе положений Всеобщей декларации прав человека и Международных пактов, которые продолжают оставаться ориентиром для всей текущей и будущей деятельности в области прав человека, как на национальном, так и на международном уровне.

Наконец, в принятых путем аккламации Всемирной конференцией по правам человека, в июне 1993 года, Венской декларации и Программе действий приветствовался «прогресс, достигнутый в области кодификации договоров о правах человека», и содержался настоятельный призыв «к универсальной ратификации договоров о правах человека. В адрес всех государств обращается призыв ... по мере возможности избегать делать оговорки». (Часть 1, пункт 26).

Таким образом, Международный билль о правах человека является крупной вехой в истории прав человека, настоящей «Великой хартией», знаменующей собой жизненно важный этап развития человечества: осознанное обретение человеческого достоинства и ценности человеческой жизни.

____________

//un.org/ru/documents/decl_conv/hr_bill.shtml

Украинская хартия свободного человека («Першого грудня») 2012
Акт экономической свободы (Грузия) 2011
Декларация Организации Объединенных Наций о правах коренных народов 2007
Конвенция об охране нематериального культурного наследия 2003
Хартия основных прав Европейского Союза 2000
Декларация о регионализме в Европе 1996
Европейская социальная хартия (пересмотренная) 1996
Конвенция Содружества Независимых Государств о правах и основных свободах человека 1995
Рамочная конвенция Совета Европы о защите национальных меньшинств 1995
Европейская хартия региональных языков или языков меньшинств (миноритарных языков) 1992
Декларация прав и свобод человека и гражданина (РСФСР) 1991
Хартия Сообщества об основных социальных правах трудящихся 1989
Азиатско-Тихоокеанская декларация человеческих прав индивидов и народов 1988
Декларация о праве на развитие 1986
Европейская хартия местного самоуправления 1985
Конвенция против пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания 1984
Декларация о ликвидации всех форм нетерпимости и дискриминации на основе религии или убеждений 1981
Всеобщая Исламская Декларация прав человека 1981
Африканская Хартия Прав Человека и Народов 1981
Декларация о полиции 1979
Всеобщая декларация прав народов 1976
Декларация о защите всех лиц от пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания 1975
Хартия экономических прав и обязанностей государств 1974
Конвенция об охране всемирного культурного и природного наследия 1972
Американская конвенция о правах человека 1969
Международный пакт о гражданских и политических правах 1966
Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах 1966
Европейская культурная конвенция 1954 
Конвенция о привилегиях и иммунитетах Объединенных Наций 1953
Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод 1950
Устав Совета Европы 1949
Всеобщая декларация прав человека 10 декабря 1948
Конвенция о предупреждении преступления геноцида и наказании за него 1948
Американская Декларация Прав и Обязанностей Человека 30 апреля 1948
Статут Международного Суда 1945
Устав Организации Объединенных Наций 1945


«Права человека в рисунках»: 
Ставро Джабра, Ливан и Серж Голзускас (Сергей), Франция 
//un.org/russian/events/humanrights/udhr60/exhibit.shtml 

пʼятницю, 25 лютого 2011 р.

Щодо скликання Конституційної Асамблеї


Я позитивно оцінюю те, що Президент приділив увагу конституційній реформі і рух розпочато. 

Склад Науково-експертної групи питань не викликає – переважно це відомі й потужні фахівці. Проте, вже зараз, виникає декілька питань щодо кінцевої мети та способу її досягнення у процесі, що розпочався з прийняттям указу N224/2011.

По-перше, Президент є гарантом Конституції. В умовах перманентної конституційної кризи, що триває сьомий рік поспіль, цілком нормально виглядає ініціювання Президентом конституційного процесу. Але зі змісту Указу випливає, що Президент лише підтримав ініціативу громадянина Кравчука. При всій повазі до особи першого Президента, його ініціатива – це приватна справа і, навіть, її підтримка з боку Президента цього не змінює. Отже, не зрозуміло – чому так?

По-друге, орган конституційного представництва скликається, а не створюється. Юристам, в тому числі з президентської адміністрації, це добре відомо. Президент має право утворювати консультативні органи та органи виконавчої влади. Проте, виглядає так, що слово "створити" в тексті Указу і заяви Президента не є помилкою, воно вживається свідомо. Звідси запитання: яке це штучне "створіння" планується наділити повноваженнями народного представництва?

По-третє, у своїй заяві Леонід Макарович Кравчук підкреслив, що текст нової Конституції, схвалений Конституційною асамблеєю, має бути прийнятий парламентом. Таким чином, виглядає, що скликання органу конституційного представництва народу України є лише ширмою? Тоді до чого ця гра словами?

Ініціатива Леоніда Макаровича не містить нічого нового. По цій схемі приймалася Конституція 1996 року "краща в Європі", яку вже за вісім років знадобилося "реформувати", а після невдалої реформи – відновлювати через Конституційний суд.

Такий варіант конституційного процесу себе вичерпав. Нічого спільного із напрацюваннями 2006 року він не має, крім назви. Прийняття Основного закону парламентом історично себе не виправдало. Протягом 14 років – три Конституції! І це ще не край. Чому так?

На мій погляд, одна з причин полягає в тому, що в жорстких умовах становлення держави склад парламенту, від скликання до скликання, все менш і менш репрезентує суспільство, що його обирає. На це впливає багато об'єктивних і суб'єктивних чинників – гадаю, що усі розуміють, що я маю на увазі. Переважну більшість парламентарів, в останні роки, складають бізнесмени та ті хто обслуговує їх бізнес. Рівень довіри суспільства до парламенту – традиційно найнижчий у державі. Тому закономірно виникає запитання: чи може парламент за цих обставин прийняти такий варіант Основного закону, що знайде широку і стабільну підтримку у суспільстві? Сумнівно. Тим більше, якщо це буде діючий парламент.

Крім того, історія свідчить, що народ України, який є єдиним джерелом влади у державі, жодного разу не делегував парламенту повноважень на прийняття Основного закону. У 1996 році парламент сам себе на це уповноважив, використавши норми ще радянської Конституції.

Як свідчить набутий досвід, ігнорування прав народу, спроби келійно писати та реформувати Основний закон, не принесли рівноваги і стабільності у суспільство, скоріше навпаки. Тому, моя позиція полягає у тому, що приймати Основний закон має повноважне народне представництво, скликане виключно для цієї мети і з обмеженим терміном повноважень. 

При цьому, на мій погляд, з усіх державних інституцій, лише Президент держави наділений достатнім обсягом повноважень для того, щоб виступити модератором конституційного процесу, прийнявши на себе вирішення всієї сукупності процедурних питань щодо скликання і забезпечення продуктивної діяльності такого народного представництва. 

Цілком логічно, коли для розробки відповідних актів Президента буде залучено відомих експертів у галузі конституційного права, а їх ухвалення Президентом відбуватиметься після проведення широких консультацій з представниками політичних та громадських організацій. Проте, будь-які спроби вихолостити зміст конституційного процесу через маніпулювання термінами та підміну понять є неприйнятними.

Юрій Єхануров, 25 лютого 2011 р.
//blogs.pravda.com.ua/authors/ekhanurov/4d6792dbafe90/
//ucraine.net/news/scandals/182------33---72

четвер, 24 лютого 2011 р.

Конституційна Асамблея - спроба обійти Верховну Раду?



Президент підтримав ініціативу щодо створення Конституційної асамблеї. Існує думка, що Асамблея є спробою обійти Верховну Раду, усунувши її від розробки і ухвалення змін до Основного закону. Але для Президента, який вже повернув Конституцію 1996 року, встановив президентсько-парламентський режим та має монопольний вплив на всі інституції влади, немає жодної потреби обходити парламент та змінювати форму правління. Тому однією з причин створення Асамблеї бачать питання середньострокової перспективи для проведення заявлених реформ, які можна вирішити лише шляхом внесення змін до Конституції.

Разом з тим, в умовах нинішньої жорсткої критики щодо вибіркового правосуддя, карних справ і арештів деяких представників опозиції, Президент має продемонструвати суспільству і своїм західним колегам, що у нас все ж таки існує демократія. Саме тому обрали формат Конституційної асамблеї, яка слугуватиме гарним майданчиком для демонстрації, як експерти і представники громадськості будуть формувати конституційні ініціативи. Експерти називають цю ідею цікавою, але не виключають, що це піар-акція і Асамблея в руках влади стане іграшкою в демократію.

Про це на прес-конференції в «Главкомі» говорили директор Центру політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко та директор GMT group Анатолій Луценко.

Анатолій Луценко: «Навіть якщо це піар-акція, кінцевий продукт ми все одно побачимо»

Конституційний процес в Україні має довгу історію, але він завжди був детермінований тими безпосередніми політичними діями або обстановкою, які були в країні. Він ніколи не був процесом, як у більшості сусідніх країн по соціалістичному табору, що конституює нову політичну реальність та створює нову матрицю діяльності для політиків. Конституційний процес в Україні завжди був заручником конкретної політичної кон’юнктури та політичних діячів, які перебували на посадах в той чи інший період.

Багато можна говорити про те, наскільки він буде адекватним зараз, але потрібно застосувати метод політологічних аналогій і згадати, за якими конституціями ми останній період жили. Незалежна українська держава фактично три роки жила за радянською Конституцією, в яку намагалися вносити зміни. Потім у 1995 році був підписаний Конституційний договір і рік ми жили фактично за сурогатом Конституції, який вже не був радянським, але констатував тут президентську модель, яка сформувалася на той момент в Україні. У перехідних положеннях він був визначений як такий, що діє протягом року.

За цей період часу ламалося багато списів, кожна політична партія виступала зі своїм проектом нової конституції. В результаті в 1996 році була прийнята Конституція, яка не задала нову матрицю, а конституювала фактичний розподіл політичних сил, тобто ту модель, яка вже сформувалась. Вона зафіксувала цю гібридно-радянську політичну систему адміністративного типу, на довгі роки вирізавши самоврядування, бо у нас по факту самоврядування немає і зараз. Якщо говорити про певні еталонні речі, то тільки в містах і селищах воно має шанси якось існувати та жевріти, а на всіх інших рівнях самоврядування немає. Це як почалося з 1996 року, так і діяло весь період «кучмівської» епохи.

Далі конституційний процес знову став заручником об’єктивних обставин, коли під кон’юнктуру революції у 2004 на коліні написали зміни, багато в чому безглузді. Наприклад, відновлювався загальний нагляд прокуратури. У 2004 році на демократичному тлі відновився рудимент сталінського часу. Потім була закладена модель, яка апріорі провокувала прем’єра та президента бути у конфлікті. Відповідно, уже на практиці ми побачили, що для України ця модель є недієва і нежиттєва, але вона на той момент була кон’юнктурно вигідна всім. Виходить так, що після всіх моделей, які закладаються під кон’юнктуру, стає ще гірше. Я не даю оцінок щодо рішення Конституційного суду, який відновив дію Конституції 1996 року.

Знову ми опинилися біля розбитого корита 1996 року і знову перед державними діячами та політичними силами стоять виклики зробити якусь модель. Тут з’являється Конституційна асамблея як певний інструмент для того, щоб цю модель запропонувати суспільству. Насправді, я б не називав це співтовариство Конституційною асамблеєю, бо на практиці це мали б бути вибрані делегати за окремою системою виборів, які б певний період часу займатися виключно Конституцією. Це мав би бути такий схожий на парламент орган, який потім би вкінці мав повноваження прийняти нову Конституцію. А це, швидше, якась експертна рада, до якої дійсно ввійшли майже всі світила цивільного права, які можуть запропонувати політикам якусь модель Конституції. Але, мені здається, далі дій не буде, тому що це Верховна Рада повинна легітимізувати діючу Конституцію. Навіть на період виробництва цього продукту знову ж таки будуть дуже сильно впливати центри влади, і кон’юнктура все-таки буде дуже сильно детермінувати діяльність цієї всієї експертної комісії.

Думаю, що ця експертна комісія повинна дати відповідь на кілька питань. Перше: запропонувати модель, буде вона парламентська чи президентська. Друге: повністю створити вертикаль виконавчої влади, зосереджену на Кабінеті Міністрів, чи якусь іншу, якщо йтиметься про президентську модель. Повинно бути усунено постійно присутнє в українській практиці дублювання повноважень різних органів влади. Третє: дати відповідь, парламент має бути однопалатний чи двопалатний. Четверте – це місцеве самоврядування, яке в розвинених демократіях живе і при одно-, і при двопалатному парламенті. Але з огляду на територію України, двопалатний парламент був би сильніший з точки зору представлення інтересів регіонів. Зараз таких тем можна накидати з десяток і гадати, до чого прийде робота цієї комісії. Можливо потрібно було б ризикнути і сформувати справжню Конституційну асамблею як установчу асамблею, яка прийме нову Конституцію. Я переконаний, що текст та закладена система була б більш адекватною для суспільства і менш під впливом кон’юнктурних факторів та політичних сил.

Якщо застосовувати механізм референдуму, то виключно з дорадчих функцій і, наприклад, по ключових питаннях. Знаючи останню соціологію, скажу, що в українському суспільстві як було від 60 до 80% (в залежності від періоду) людей, які хочуть напряму обирати президента, так і є. Інша справа, що можна піти шляхом обрання президента, але з повноваженнями англійської королеви чи ще меншими. Це так само лягає і парламентську систему. Але в принципі треба виписати матрицю, яка буде лише дорадчою, не більше.

Володимир Фесенко: «Президент має продемонструвати суспільству і своїм західним колегам, що у нас існує демократія, саме тому обрали формат Конституційної асамблеї»

У нас дійсно конституційний процес завжди був заручником політичного процесу, був інструментом тих чи інших політичних дій для досягнення тих чи інших політичних цілей. Але проявлялася і інша закономірність: задумували одне, а виходило трохи інше в рамках конституційних змін. Тобто, наслідки конституційного процесу завжди були іншими, ніж мріяв той, хто його започатковував.

Чому зараз постало питання про новий конституційний процес і чому виникла ідея Конституційної асамблеї? Хочу нагадати, що ідея виникла не сьогодні, про Конституційну асамблею Президент в своїх виступах згадував десь починаючи з травня чи червня. І зараз ця ідея матеріалізується. Чи тому виникла ця ідея, що потрібно обійти Верховну Раду? У мене питання, а навіщо її треба обходити? Взяти навіть те, про що сказав Тарас Чорновіл, - продовжити повноваження нинішньої Верховної Ради до 2015 року. Це в інтересах багатьох парламентарів, тому що у багатьох з них немає шансів переобратися. Підкреслюю, інтерес парламентарів, а чи є це інтересом Президента, тут я дуже сильно сумніваюся. Якщо б у цьому була потреба, то це було б зроблено зараз, проголосували б і ми б обирали не восени 2012 року, а в 2015-му. Тому я до цієї тези ставлюся, як до політтехнологічних фантазій деяких депутатів, і не більше.

Навіщо Президенту ідея обійти Верховну Раду? Насправді інтерес Президента полягає зовсім в іншому. Ідея нового конституційного процесу і Конституційної асамблеї пов’язана з наступними причинами. Є об’єктивна потреба не в точкових конституційних змінах. Президент і так повернувся до Конституції 1996 року, у нас зараз президентсько-парламентський режим, Президент має фактично монопольний вплив на всі інституції державної влади. З цієї точки зору, на сьогодні йому не потрібні зміни форми правління.

Але є багато питань на середньострокову перспективу, які доведеться вирішувати, якщо будуть продовжуватися заявлені реформи. У нас є пенсійна норма, яка за суттю є соціалістичною, – це незмінні соціальні гарантії. От зараз чому не можна зменшити високі пенсії? Тому що є рішення Конституційного суду (між іншим, це прямий інтерес конституційних суддів, у яких зараз одні з найбільших пенсій в країні). Не можна зменшувати, тому що є такий конституційний принцип, тому створити нову соціальну систему, не змінивши цей принцип, неможливо. Поки що ніхто не знає, якою буде реформа місцевого самоврядування, але зміни структури і функцій неминучі, що також потребує конституційних змін. Є питання про адміністративно-територіальну реформу, звернуть увагу, у Президента про неї теж згадують, але коли починають обговорювати цю тему, всі чітко розуміють і знають, що зараз і найближчим часом її ніхто робити не буде, тому що це дуже дорога забавка. Це дуже серозні і дорогі зміни, до них просто не готові, і грошей немає. Але змінити адміністративно-територіальну систему можна знову ж таки лише в рамках змін до Конституції. Є ще декілька принципово важливих питань, які потребують вирішення, і бажано це робити системно.

Проте, в нових конституційних ініціативах є і більш актуальна потреба. Справа в тому, що достатньо критично була сприйнята і в суспільстві, і закордоном та форма конституційних змін, яка відбулася восени. Тобто, рішення Конституційного суду про повернення до Конституції 1996 року. Той конституційний процес, який відбувся минулого року, є формально легальним, але не зовсім легітимним. На критику треба реагувати, потрібно започаткувати легітимний конституційний процес, який буде сприйнятий суспільством і на Заході.

Тут є ще одна мета, в якій зараз зацікавлений зараз Президент. В умовах нинішньої жорсткої критики щодо вибіркового правосуддя, карних справ і арештів деяких представників опозиції, Президент має продемонструвати суспільству і своїм західним колегам, що у нас все ж таки існує демократія. Потрібен демократичний і відкритий конституційний процес, саме тому обрали формат Конституційної асамблеї, бо це гарний майданчик для того, щоб продемонструвати, як експерти і представники громадськості будуть формувати конституційні ініціативи.

До процесу не залучають політиків, думаю, це свідомо, тут є деякі тактичні цілі. Але в принципі зараз поки що це не Конституційна асамблея. Завдання нинішньої науково-експертної групи полягає в тому, щоб сформулювати саму концепцію Конституційної асамблеї. (Зрозуміло, що це буде консультативно-дорадчий орган). Про це було сказано і Кравчуком, що ця група буде формулювати не текст Конституції, а концепцію майбутніх конституційних змін.

Анатолій згадав про двопалатність, її прихильники завжди були, причому в різних таборах. Думаю, ця ідея обговорюватися буде. Я не виключаю, що трохи в іншому контексті і з іншим ставленням, зокрема, на заході країни буде обговорюватися ідея федералізації. Якщо цю ідею підтримували деякі російські радикали на сході, то зараз у мене передчуття, що прихильниками її стануть представники інтелектуальних кіл на заході України. Чи підтримають, це інше питання, але, думаю, що будуть зустрічатися з представниками БЮТ, «Свободи», всіх, хто розробляв конституційні ініціативи, їх будуть передавати, узагальнювати і формулювати концепцію майбутніх конституційних змін. Тобто, треба демонструвати відкритість і демократичність конституційного процесу.

Чи будуть обходити в перспективі Верховну Раду? Наскільки я знаю, ні. Я не буду приховувати, що брав участь в деяких обговореннях цієї ідеї, з цього приводу навіть з Леонідом Макаровичем зустрічався. Я висловлював точку зору, що складовою Конституційної асамблеї має бути і парламентська конституційна комісія. Але оскільки домінує підхід, що це має бути неполітичний процес, парламентарів поки не хочуть підключати. Але те, що я чув від Леоніда Макаровича і від деяких людей, які представляють нинішню владу, в принципі планується, що це треба для легітимності процесу. Тобто, ініціативи самої Конституційної асамблеї мають бути розглянуті і ухвалені Верховною Радою, а потім вже і виникне потреба в референдумі. Адже за конституційною процедурою, якщо зміни вносяться в розділ 1, 3 або 13 Конституції, тоді треба проводити референдум. Серед конституціоналістів, зокрема, тих, хто зараз є в науково-експертній групі (а деякі з них працювали в комісії, яка була при Ющенко), є багато прихильників розробки нової редакції Конституції України. Тому якщо буде нова редакція, нагадаю, є висновок Конституційного суду, треба голосувати на референдумі, але не до, а після.

Коли це буде? Тут я знову згадую ідею Тараса Чорновіла. Наскільки я чув, ідея 2015 року буде обговорюватися, тому що це інтерес окремих політиків. Але насправді потреба в продовженні повноважень нинішнього парламенту може виникнути лише за однієї умови – якщо просто треба буде провести дуже потрібні нові зміни, а ухвалити їх може лише нинішній парламент. Але я чув, що на сьогодні є задуми, щоб ці зміни до Конституції ухвалювала не нинішня Верховна Рада, а наступна. Але хто знає, яка політична ситуація буде в 2012 році. Я не виключаю, що також можуть виникнути ідеї якихось точкових конституційних змін, можуть бути якісь кон’юнктурні речі. Але поки задум такий, щоб ці конституційні зміни поступово напрацювати, а винести вже на розгляд до нової Верховної Ради і так, щоб це були пропозиції не Президента, а експертів і представників громадськості.

Щодо виборності. Я знаю багато колег, це і Тарас Стецьків, і Ігор Колі ушко, які є прихильниками Конституційної асамблеї як органу, який обирається. Це фактично конституційні збори, які потім ухвалюють конституцію і потім припиняють свої повноваження, щоб не було власного інтересу. Тобто, це такий спеціальний представницький орган. Але слабке місце цієї ідеї в тому, що це буде політична форма і виникне неминучий розкол. Уявіть собі, на заході обирають прихильників ідеї державного статусу української мови, на сході – російської. «Плюс» цю формулу ухвалення конституції треба провести через Конституцію. Тобто, треба проголосувати відповідний законопроект у Верховній Раді, потім затвердити на референдумі. Прихильників цієї ідеї немає серед влади, думаю, що і в опозиції далеко не всі її підтримують, можливо, тільки для того, щоб використати цей референдум проти Президента.

Тому ризикну припустити, що нас очікує довготривалий конституційний процес, як це було за часів президентства Леоніда Макаровича Кравчука. Роки два нас чекають діяльність Конституційної асамблеї, дискусії, обговорення різних конституційних ініціатив і тільки після цього десь, можливо, в 2013 році ми вийдемо на фазу ухвалення політичного рішення. Звичайно, якщо не відбудеться якихось серйозних політичних змін.

Скільки людей складає науково-експертна група. Хто ці люди, які сфери вони представляють?

Володимир Фесенко: 20 з чимось членів, в основному це юристи-конституціоналісти, хоча там є Губернський, а він - міжнародник. Там представлена експертна спільнота. Я б не хотів давати політичних оцінок, до багатьох учасників цієї групи ставлюся з великою повагою саме, як до фахівців.

Анатолій Луценко: І я так само.

Володимир Фесенко: Інша річ, як вони будуть працювати.

Скільки людей має складати сама Конституційна асамблея, хто це має бути і хто їх повинен обирати?

Володимир Фесенко: Я знаю з власних дискусій з людьми, які започатковували цю ідею, що ні у кого немає чіткої відповіді. Називають 100-150 людей.

Анатолій Луценко: Повинен бути обраний певний принцип. Якщо певна кількість людей від території – це одна чисельність, якщо пропорційно до кількості населення на території – інша. Але такі органи будуються, коли є певний політичний консенсус і воля, тоді принцип легко придумати. Взагалі якісні конституційні рішення – це тільки консенсусні рішення загальносуспільні, а головне, щоб політичні.

Володимир Фесенко: Я поки з сумнівом ставлюся до ідеї виборності хоча б частини членів Конституційної асамблеї. Наскільки я знаю настрої людей, які там працюють, вони не є прихильниками такого принципу. Тут є серйозна проблема легітимності Асамблеї, навіть в тому, як вона буде створена: указом Президента чи законом. Як буде визначатися її склад? Я тому і сумніваюся, що буде принцип виборності, бо він найбільш легітимний. Вибори завжди є майданчиком для зіткнення політичних інтересів, боротьби опозиції і провладних політичних сил. Зараз в цьому не зацікавлені і будуть шукати якийсь інший формат з акцентом саме на такі дорадчі функції.

Анатолій Луценко: Я думаю, будуть впливати і результати 2012 року. Якщо там будуть якісь сюрпризи, відповідно будуть змінювати ставлення до Асамблеї і форми її існування.

Чи може статися так, що ми взагалі не побачимо кінцевого продукту, що це просто піар-акція?

Анатолій Луценко: Навіть якщо це піар-акція, кінцевий продукт ми все одно побачимо. Тим більше, що в Україні на моїй пам’яті є 5-6 завершених варіантів Конституції. Тут питання волі політичної і консенсусу.

Наведу приклад Латвії, де відновили конституцію 1921 року. Там місцевого самоврядування немає, а демократія умовна. Ніякий варіант Венеціанської комісії там не проходить. Що придумали латвійці? Вони кажуть: наша конституція маленька, але свята, вона є символом держави. І вони приймають рішення, що все їхнє існування регулюється законами, а конституція просто є символом, як герб, прапор, гімн і т.д. Коли є політична воля і консенсус, можна і таким шляхом іти.

Володимир Фесенко: Насправді потреба в конституційних змінах є, інша річ, що немає єдності в тому, якими мають бути ці зміни: точкові чи ні, що буде взято за основу, чи буде це нинішня редакція Конституції, до якої будуть просто змінювати деякі норми, або це буде принципово інший документ, може навіть із структурними змінами. Тут може стати в нагоді навіть те, що розроблялося за часів Ющенка і Кучми.

Тобто, Конституційна асамблея може бути створена для замилювання очей, як символ демократії, і не виконуватиме жодної функції?

Анатолій Луценко: Те, що сьогодні отримало назву Конституційна асамблея, є науково-експертним середовищем. Воно може виконувати функції підготовки документів, розробки концепції і т.д., але воно не може мати повноваження окремого інституюючого конституцію органу апріорі.

Володимир Фесенко: Якщо буде відповідна політична ситуація та політична воля, то її дійсно можна використовувати, як демократичний фасад. Такий ризик існує, але тут є ідея створення експертного громадського майданчика для наробки конституційних ініціатив, їх узагальнення і обговорення. Сенс такої ідеї є, але як вона буде використовуватися, чи як іграшка в демократію, чи як все ж таки інститут, який може реально впливати на конституційний процес, – питання відкрите.

Поки що це не Конституційна асамблея, а лише підготовча фаза. Думаю, Конституційна асамблея з’явиться не раніше осені. Коли вже буде оголошена концепція самої Асамблеї, тоді зможемо робити висновки. А ще більше впливатиме на її роботу склад, те, наскільки відкритим буде обговорення, і що ми отримаємо на виході. А поки ідея нормальна та цікава, але багато відкритих питань, від яких буде залежати перспектива процесу.

Галина Каплюк, Альона Блохтур, 
фото Станіслава Груздєва, «Главком», 24.02.2011 р.
//glavcom.ua/articles/3040.html

Олександр Мороз: Конституція не потребує ніяких асамблей


Ющенко, Тимошенко, Янукович мають бути задоволені... Ці маніпуляції придумали різні “центри”, а не Кравчук... Комусь пахне європейською «Шанелью № 5», а комусь – нужником диктатури...

Лідер Соцпартії Олександр Мороз – 
співавтор нині чинної Конституції від 1996 року, апологет конституційний змін 2004 року, поборник парламентаризму. Соціалісти вибули з Верховної Раді на виборах 2007 року. Нагадаємо, що після альянсу СПУ з “Регіонами” 2006 року відбулися позачергові вибори, у результаті яких політсила Мороза зазнала поразки. Ми поставили Олександру Морозу кілька запитань, пише УНІАН.

ЮЩЕНКО, ТИМОШЕНКО, ЯНУКОВИЧ МАЮТЬ БУТИ ЗАДОВОЛЕНІ

Олександре Олександровичу, за півроку в Україні різко змінилася конституційна реальність. Спочатку коаліція відкрилася не лише для фракцій, а й для всіх бажаючих, потім рішенням КС одну Конституцію замінюють на іншу. Як вам було за всім цим спостерігати?

Характерно, що спекуляції довкола Основного Закону завжди велися в Україні високопосадовцями. Спочатку Леонід Кучма, підтриманий Леонідом Кравчуком та Іваном Плющем, вибив у парламенту право уряду (вдуматися!) писати закони – якщо ви пам’ятаєте, це називалося декрети. Проти такої авантюри зі мною виступило лише дванадцять депутатів. Розвал економіки, розграбування багатств країни – один із наслідків тієї авантюри. Згодом Кучма, ставши президентом, по всьому світу бідкався, що в нього немає права розпустити парламент, що той має бути двопалатний. Естафету незадоволення прийняв Віктор Ющенко, котрий, аби стати президентом, підтримав перший крок до європейської моделі управління, а після обрання відразу включився в боротьбу за скасування змін. Саме задля цього була неконституційна затія з виборами-2007, шахрайство з голосами щодо противників конституційного реваншу – соціалістів. Згодом особиста свара президента з прем’єром звела конституційні приписи до фігового листка. Проте вони мають тепер задоволення: є Конституція – 1996. Нехай з незаконним рішенням КС і бездіяльним у цьому відношенні парламентом, але… є. Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко мають бути задоволені.

Здавалося, мав би бути задоволеним і Віктор Янукович. Ніхто ж не подумає навіть, що йому не вистачає повноважень для влади чи немає хисту тримати її в руках. Уміння вже продемонстровано.

В чому ж річ? Чому такий бурхливий сплеск конституційних ініціатив, та ще й у далеко не підходящий момент? Не варто посилатися на банальність з приводу спроби закрити соціально-економічні негаразди політичним шоу довкруж Основного Закону. Для того за потреби інструментів вистачило б. Не хочу робити домисли, але сподіваюся, що Віктор Янукович уважно проаналізує ХТО і ЧОМУ добивається розпалювання конституційного скандалу. І яких наслідків, у т.ч. для самого президента, можна очікувати.

Можливо, «ходоки до президента» накидали йому доказів щодо необхідності змін. Цілком таке допускаю, тим паче, на шляху України в Європу треба «Європу» створювати в Україні. А для цього правова система має бути адаптована до європейської. Таку роботу розпочато в кінці 2004-го, до речі, за підтримки Віктора Януковича. І якби не регресивні рішення КС, потрібно було б лише змінити деякі статті щодо самоврядування, судової системи, прокуратури.

У будь-якому разі, змінювати дещо в Конституції слід. То в чому проблема? Президент – суб’єкт законодавчої ініціативи. Він має конституційне право створювати робочі групи, комісії тощо. Достатньо його розпорядження, щоб без визначення статусу надуманого, зайвого органу, без політизації, професійно і якісно, нехай би і під надійним керівництвом Леоніда Кравчука, група підготувала потрібні пропозиції. А далі – як визначено в Конституції. Якщо потрібно – то й через референдум. А забезпечення обговорення, експертизи, гласність… Це справа технології.

Роблячи це, слід подбати про відповідність «духу і букви» Конституції. З цього приводу деякі правники можуть зайти далеко, захоплюючись «духом», звинувачуючи інших у юридичному невігластві. Але, як мовиться в російській, трохи перефразованій приказці, «на нюх и цвет товарищей нет». Одному з нової редакції повіватиме європейською «Шанелью № 5», іншому – нужником диктатури. Конституція, при її всеохопній ролі й узагальненому утвердженні статусу правової держави, залишається при тому річчю абсолютно конкретною. Тільки в такому вигляді вона придатна до своєї виняткової функції. Мною пропонується шлях найкоротший, найефективніший. І головне, конституційний. Укотре повторю: біди України не в Конституції, а в її недотриманні.

ЦІ МАНІПУЛЯЦІЇ ПРИДУМАЛИ РІЗНІ “ЦЕНТРИ”, А НЕ КРАВЧУК

Чи вірите ви в Конституційну асамблею, створення якої проголосив пан Янукович? Днями він сказав, що попередній державний устрій не витримав випробовування кризою...

Видання указу президента про підтримку створення так званої Конституційної асамблеї завершує оформлення намірів, котрі декларуються деякими політиками уже тривалий час. Характерно, що найчастіше такі ідеї проголошували ті, хто займав високі державні посади. Показово також, що вони при тому нібито дбали про забезпечення реалізації права народу як джерела влади.

Ні в кого немає сумніву, що про право народу тут не йшлося і думкою його ніхто не цікавився. Це й не дивно, бо громадяни незадоволені не змістом норм Конституції, зокрема їхніх прав і свобод, а тим, що ці права не забезпечуються державою. Звідси закономірний висновок – не треба займатися маніпулюваннями довкола Конституції. Потрібно зосередитися на тих проблемах, котрі справді турбують людей. Адже Основний Закон не створює жодних перешкод для забезпечення людей роботою, навпаки - зобов’язує владу гарантувати людям соціальний захист, пенсії, стипендії, медичне обслуговування і безпеку… То давайте цим і займатися, а не придумувати якісь причини, через що конституційні норми в багатьох випадках стають формальностями, а Конституція не поважається громадянами.

Зрозуміло, що Основний Закон має вдосконалюватися постійно, виходячи з обставин, що складаються в результаті розвитку держави й суспільства. У Конституції якраз і передбачено порядок унесення змін (уточнень, поправок). Цьому присвячено її окремий ХІІІ розділ. Він викладений так, щоб обмежувати спокуси неврівноважених ініціаторів. Передбачено, наприклад, використання референдуму щодо найважливіших моментів державного та суспільного ладу, прав і свобод громадян. Та змісту розділу ХШ.

Схоже, що це якраз найдужче нервує бажаючих бавитися з Конституцією. Чому такий висновок?

Конституція не передбачає ніяких асамблей. До речі, в українському лексиконі слово «асамблея» вживається лише для позначення загальних зборів якоїсь міжнародної організації (Генеральна асамблея ООН, Парламентська асамблея Ради Європи тощо). Неточна дефініція орієнтує на оманливу логіку дій. І справді, у коментарях ініціаторів «асамблеї» (а дискусії з цього приводу в різноманітних «центрах», «лабораторіях» тощо ведуться вже не перший рік, не Л.Кравчук ініціатор ідеї) передбачаються різні варіанти, як «асамблеєю» замінити парламент. Там і референдум про потребу нової Конституції, і референдум про зміну змісту її ХІІІ розділу, і про можливість самою «асамблеєю» ухвалювати новий Основний Закон, і навіть про те, що її ініціативи не варто аналізувати в Конституційному Суді. А чому? Бо все, мовляв, заполітизовано: парламент, КС, уряд… А «асамблея» складатиметься зі «святих», які політикою не займаються, не займалися і зобов’яжуться (!) надалі не займатися, на державну службу не влаштовуватися і т.д. Що останнє – порушення конституційного права громадянина – до уваги не береться.

Аналітики з «центрів» і «лабораторій», не маючи, схоже, власних аргументів, посилаються на досвід колишніх країн Східної Європи, на Італію, Португалію, Венесуелу, Індію і т.д. Говорять при тому про реалізацію установчого права народу шляхом проведення Установчих Зборів, котрі й утверджують Основний Закон. Правильно пишуть. Так було. Але у всіх випадках – при становленні нових держав або нового суспільного ладу: в Індії – після її колоніального стану, в Італії і Португалії – при переході від фашистської диктатури до демократії, у Румунії, Болгарії… – при зміні соціалістичного на капіталістичний лад, у Бельгії, США, Норвегії – при прийнятті взагалі першого закону, що започатковував державність.

А що започатковуємо ми? Мати треба на увазі, що використання інструменту «асамблеї» потребує спочатку змін у ХІІІ розділі Конституції, а їх можна ввести лише референдумом. Референдумом про… «асамблею». Хіба це на здорову голову придумано? І нащо це, зокрема, Леонідові Кравчуку та Віктору Януковичу? Щоб під «асамблейні» питання начіпляти інші, розсварити людей, втратити державу? Ми через 20 років існування держави починаємо демонструвати сумнів у тому, що вона «ще не вмерла»? Та ні, вона жива і була б здоровішою, якби на її організмі не заводилися різні утворення з сумнівними функціями.

ЮЩЕНКО Й ТИМОШЕНКО НІКОЛИ Б НЕ СТВОРИЛИ РОБОЧОГО ТАНДЕМУ

Минулі вибори президента відбулися без потужного лівого кандидата, участь Симоненка у виборах була чисто номінальна. Чому ліві сили так скомпрометовані? Ви не жалкуєте, що колись стали спікером від більшості з “Регіонами”?

Ситуація коментувалася мною не раз, повторюватися не варто. Тим паче щоб не наговорити чогось зайвого про номінальних сусідів у політичному спектрі.

Про головування в парламенті та альянс... У мене складається враження, що людям зручніше користуватися пропагандистськими стереотипами, ніж об’єктивністю. Мені ні за що виправдовуватись і ні за чим шкодувати. Я брав на себе відповідальність за організацію інститутів влади в конкретних не мною створених умовах. Домовленість між ПР і НУ була вже оформлена угодою. Заважала тому лише одна обставина – на Майдані не “регіонали”, а соціалісти виступали за зміну режиму. Що вже пройшло два роки, за які НУ і БЮТ побили горшки (пригадайте скандальну відставку уряду у 2005 році), що за цей час НУ і БЮТ сприймали соціалістів ворогами і вибори – 2006 це демонстрували, – усе це ніби не мало значення. Що на виборах ми казали: «Усі вони однакові, ліберали». Для Віктора Ющенка альянс НУ і ПР був бажаним (і логічним, додам). Але для цього слід було довести неможливість створення іншої коаліції, тобто виправдати його перед своїми виборцями. Знайшли привід: соціалісти – зрадники. То вони хочуть посади спікера (погодженої завчасно), то пізно від неї відмовились, то не хочуть підтримати кандидатуру спікера від Ющенка (коли ми погодилися на Єханурова, його замінили на Порошенка, щоб чехарду з владою розтягнути ще на 3 – 4 місяці, і т.д.), то просто не голосують разом з БЮТ і НУ… У будь-якому разі ярлик був уже підготований, через це треба було пройти. Моя помилка – не використовував усі можливості для пояснення людям того, що відбувалось. Сподівався на те, що Віктор Ющенко схаменеться, а для користі справи не треба президента зайве «проявляти». Сподівався і на час, люди й самі дозріли б до розуміння суті.

Не сталося. Зате за 5 років люди мали змогу переконатися: я був правий! Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко ніколи б не створили робочого тандему. Їхні особисті амбіції та інтереси того не дозволяли! Це очевидно.

А що дорого коштувало партії і мені? Те, що ми, не зважаючи на оббріхування, взяли практично майже той процент, що й на виборах – 2006, тільки у 2007 році адміністрація «демократичного» президента знищила наші результати, особливо в Закарпатській, Одеській та інших областях, де в нас були найвищі показники. А суди й виборчі комісії і тоді діяли «в межах закону», як і під час комунальних виборів 2010 року. Тепер організатори ще тієї «адміністрації» в структурах нової влади.

Так, для партії відсутність у парламенті – демонстрація неуспіху. Прикро, це втрата можливостей для боротьби за наші програмні цілі. Але для суспільства – це ще більша втрата. І вона теж – через користування згаданими стереотипами.

КАСЕТНИЙ СКАНДАЛ ОРГАНІЗУВАВ НЕ Я, А ЛЕОНІД КУЧМА

Суспільні настрої зараз дуже пригнічені. Журналісти шукають, де, як і в чому люди помилилися. Порівняно з Януковичем президент Кучма виглядає супердержавником. Він та його рідні кажуть, що саме касетний скандал звів Україну зі шляху реформ, згубив її імідж. А батьком касетного скандалу ви можете вважатися так само, як і батьком Конституції. Ви переконані, що вчинили тоді правильно?

Хто й чого з президентів варті – покаже час. Порівняльні оцінки – не моя тема сьогодні. Думки рідних Леоніда Кучми можна пояснити, тим паче, якщо вважати розвал економіки й усього, що можна розвалити, – реформами. Згубив імідж держави й організував так званий касетний скандал не я, а Леонід Кучма. Не я ж вів розмови про Георгія Гонгадзе (а це лише мікроепізод (!) для демонстрації управління).

Я вчинив так, як був зобов’язаний за Конституцією, законами й совістю. У правильності кроків переконаний абсолютно.

А якби ви пішли з плівками до Кучми, якби розкрили карти? Могло бути, що влада мала б імпульс до самоочищення, а Україна – еволюційний шлях демократизації?

Цікаво... Розкажіть, як би це виглядало... Політика – не гра в карти. Тим більше, махлювати… Це не моє. Навіть у картах. А потім у душі все життя носити: «Вибач, Гіві, тебе вбили, щоб… демократія розвивалася»? Злочин урівноважується карою. Так будуються суспільні відносини. Цим торгувати не можна. Особливо, коли ціна – життя людини.

Ще один приклад. Я зустрівся з Леонідом Кучмою. Так, мовляв, і так, є інформація, що в Америці розгориться скандал щодо «Кольчуг». Треба його не допустити. Є змога.

“А-а, це те, що одягати?” – зіграв розумника мій співбесідник.

“Вибачте, тоді нема про що говорити”.

«Кольчуги» в Іраку знайшли. При зустрічі запитав про це в Олбрайт. Вона делікатно промовчала. Видно, був на той час у чомусь інтерес вищий, ніж справа про незаконну торгівлю зброєю...

Вибачте, усі ці питання диктуються гірким визнанням, що напівавторитаризм Януковича першого року значно гірший від напівавторитаризму Кучми його десятого року.

Ми (суспільство в цілому) часто розумні заднім числом. Треба було підтримати соціалістів. Можливостей було багато за 20 років. Не сталося. Та й журналісти часто мовчали там, де мовчати не можна, або вибирали зручну позицію. Хіба не так? Хіба не видно, що видалення соціалістів упродовж принаймні двох останніх років з інформаційного простору, - це установка. А ми ж усі нібито за свободу слова, за демократію.

Пукача визнано винуватцем смерті Георгія, замовником визнано Кравченка. Ви з такими результатами розслідування згодні?

Це дурниця, я вже не раз про це казав. Відповідь тільки на одне питання (а слідство зобов’язане її одержати) проллє світло на всю справу: хто розпорядився і для чого перевезти останки журналіста з Рокитнянського району під Таращу? Нехай журналісти ставлять це питання прокуратурі й суду. Воно цілком логічне.

Родина Кучми думає, що касетний скандал замовлено іншою державою. Ви припускаєте, що Гонгадзе могли вбити, що “підігнати” це під плівки?

Тут не треба нічого припускати, адже слідство нібито проведено і ніяких «слідів» іноземних держав не виявлено. Узагалі про таке соромно говорити, люди ж то в нас не примати. Не треба їх ображати пропагандою ідіотичних версій.

Може продовжимо тему? А яка держава «замовила» криворізьку провокацію і чому чоловік безневинно провів 5 років за гратами? Чому президент особисто мало не щодня контролював те слідство?

А чому не розслідувано до кінця вбивства Малєва, Гетьмана, Чорновола, отруєння Ющенка, «подвиги» Лозинського? Це теж «сліди» іноземних держав, чи все-таки їхні «агенти» в нашому взутті? Правда, де воно тепер наше…

Лана Самохвалова, 24 лютого 2011 р.
//www.unian.ua/news/422874-oleksandr-moroz-konstitutsiya-ne-potrebue-niyakih-asambley.html

середу, 23 лютого 2011 р.

Конституційна реформа від Януковича-Кравчука


Добігає до кінця перший рік президентства Віктора Януковича, який ознаменувався посиленням владної вертикалі та натяком на масштабні реформи у країні. Проте річницю свого президентства Віктор Федорович вирішив відсвяткувати із розмахом, зазіхнувши на переписування конституційної біблії. Януковичу до цього не привикати - ще восени Конституційний суд визнав неконституційним закон №2222 від 8 грудня 2004 року «Про внесення змін до Конституції України», повернувши мільйонам українців Конституцію 1996 року. Цього вочевидь виявилося замало, і після низки анонсованих реформ, Президент взявся і за конституційну. Цікаво інше, готувати новий Основний закон для діючого президента буде один із колишніх.

Мабуть, українська історія не пам’ятає випадків, коли президент не намагався переписати Конституцію. Особливо відзначився в цьому плані Леонід Кучма, який ініціював референдум 2000 року, і разом з Медведчуком виступили ініціаторами впровадження в Україні парламентсько-президентської республіки. В пам’яті ще свіже рішення КСУ, яке дозволяло Кучмі балотуватися на пост глави держави втретє. Він свого часу не скористався цим правом, проте як поведе себе Янукович за умови прийняття нової Конституції, не відомо.

На думку нардепа і професора права В. Мусіяки, ситуація із Кучмою може повторитися, оскільки станом навіть на зараз Янукович обирався за Конституцією, яка вже не дійсна «Можуть мотивувати так, що він за нової Конституції не був обраний, значить, він має право при цій Конституції бути двічі обраним. Це абсолютно дієвий механізм і він може бути реалізований», - відзначив нардеп.

Нагадаємо, що Віктор Федорович, особливо після відміни політреформи 2004 року неодноразово заявляв про необхідність прийняття нової Конституції, здійснюючи реверанси в сторону Заходу. І ось 21 лютого, Янукович підписав указ про підтримку ініціативи Президента України у 1991-1994 роках Леоніда Кравчука щодо створення Конституційної Асамблеї для підготовки змін до Конституції України.

В свою чергу народний депутат України Юрій Кармазин називає цей указ Президента «непродуманим кроком», що роз’єднує країну. За його словами, в трьох із п’яти пунктів указу йдеться про підтримку ініціативи Президента України у 1991-1994 роках Леоніда Кравчука. Таким чином він вважає, що Янукович намагається розділити на двох свою відповідальність за «неконституційні дії і за узурпацію влади».

Цікаво, як це кореспондується із тим, що під час президентської кампанії 2010 року він був фактично правою рукою Юлії Тимошенко? Вочевидь, Кравчук не відноситься до когорти полум’яних опозиціонерів, і можливо навіть в силу свого життєвого досвіду краще уживається з владою. Зі сторони Януковича в свою чергу такий жест можна припіднести як готовність до діалогу з опозицією, натяк на плюралізм та вищість над всякого роду дрібними політичними чварами.

Не можливо не помітити, що на відміну від своїх попередників Янукович не поспішає із впровадженням нової Конституції. За словами Л.Кравчука робота зі створення Конституційної Асамблеї, а потім її діяльність, – це достатньо масштабний і змістовний процес, який включає підготовку та обговорення конституційних змін. «Я наберуся сміливості і скажу, що розглядати цей проект буде нова Верховна Рада. Ну, подивимося… Але скоріше та Верховна Рада, яка буде обрана у 2012 році», - зауважив екс-президент.

Очевидно, що на даний момент йдеться про підготовку нової Конституції, а не про переписування чи внесення змін до старої. Скоріш за все (принаймні це лобіює Кравчук) у новій редакції буде закріплена виборча система, аби в парламенту не виникало спокуси переписувати кожен раз виборче законодавство під себе. Що стосується самого механізму прийняття Основного закону, то Леонід Макарович виявився палким прихильником референдуму (хоча тоді б мали вноситися зміни в так звані «непорушні» I, III і XIII розділи Конституції). З іншої сторони, з наявною більшістю можна внести поправки в закон «Про референдум», дозволивши приймати ключові зміни до законодавства волею більшості населення.

Не можливо не помітити виключення із конституційного процесу основного законодавчого органу держави – Верховної Ради України. На думку лідера «Фронту змін» Арсенія Яценюка, створенням Конституційної Асамблеї Президент відбирає у Верховної Ради право ухвалювати зміни до Конституції України. «Це – черговий етап конституційного перевороту, коли вся вертикаль влади в країні будується під одну людину, а першим кроком в цьому напрямку було створення неконституційної коаліції, другим – неконституційне – без участі парламенту - повернення Основного Закону 1996-го року, третім – неконституційне продовження повноважень народних депутатів і Президента», - зазначив він.

За словами Яценюка, тепер Президент України «виходить на «фінішну пряму»: він намагається остаточно закріпити всю владу за однією особою – за собою». Нардеп вимагає негайно прийняти постанову Верховної Ради про створення в Україні Національної Конституційної Асамблеї, до участі в якій будуть залучені не тільки представники Президента України, але й політичні партії та парламентські фракції.

В свою чергу почесний голова Соціалістичної партії України Олександр Мороз переконаний, що Конституцію буде реформовано в інтересах влади, а не народу. Він також вважає, що народу не потрібна нова Конституція. «Люди хочуть, щоб влада виконувала нинішні норми Основного Закону», - сказав він.

Більше того, О.Мороз побоюється, що у разі «переформатування» Конституції буде оптимізовано розділи, що стосуються медицини, освіти, соціальних гарантій. Що стосується Конституційної Асамблеї, то екс-нардеп переконаний, що «Асамблея - це нечітка форма, на відміну від робочої групи парламенту або комісії при Президенті. Її результати можна буде трактувати як завгодно».

В свою чергу народний депутат України Тарас Стецьків закликає громадян України забрати в діючих політиків право писати Конституцію і взяти цю справу у свої руки шляхом скликання Установчих зборів. На його переконання, «відбулася чергова підміна понять. Янукович видав указ про імітацію демократичного процесу, назвавши групу призначених ним юристів і політиків Конституційною асамблеєю, яка має змінити Конституцію України. Характер їхнього призначення наперед програмує результат: готується ширма для так званої «конституційної» узурпації влади. Кінцева ціль – надати вигляд легітимності діючій владі, масовому грабунку та поневоленню українського народу».

У будь-якому випадку, незалежно від того, хто б не очолив Конституційну Асамблею в Україні, вільним від впливу зі сторони Банкової він не буде. Янукович позиціонує себе на Заході, як і в середині країни, як великий реформатор. Вочевидь оголосивши курс на 21 реформу, поповнити свою колекцію конституційною реформою він навряд чи відмовиться.

Юлія СОКИРКА, ПОСТУП, 23.02.2011
//postup.brama.com/usual.php?what=70515
//lib.rada.gov.ua/static/about/monitor-09/reg_11/reg_11_14.htm