Олександр Северин. Jus resistendi (Право на спротив)

«Козаки мають за собою право людське й

природне, один із головних принципів котрого є:

Народ завжди має право протестувати проти гніту

і привернути уживання своїх стародавніх прав,

коли матиме на це слушний час».

Орлик, «Вивід прав України», 1712

«Відмовлятися від своєї свободи – все одне

що відмовлятися від себе як людини, від прав

людської природи і навіть від її обов'язків».

Руссо, «Про принципи політичного права», 1762

Теорія права знає дві конституції: формальну і фактичну.

Формальна – це власне справжня, чинна, писана Конституція, фактична – ті писані чи неписані норми, котрі регулюють суспільні відносини фактично.

В ідеалі перше і друге мають співпадати, проте ідеал цей є на практиці малодосяжним: навіть щодо держав, котрі традиційно вважаються державами зрілої демократії та верховенства права, можна ґрунтовно казати лише про міру наближення до ідеалу. З іншого боку, мірою збільшення дистанції між формальною конституцією держави та фактичними порядками відбувається делегітимізація існуючої влади, адже:

а) руйнується фундамент правовзаємин між громадянином і державою – порушується формалізований у конституції суспільний договір, лише неухильне дотримання якого дає державі право отримувати податки і вимагати виконання населенням владних приписів (у цьому зв'язку, дивлячись на владу в Україні, згадується цвейгове: «будь-які договори та угоди з шахраями нічого не вартують»);

б) внаслідок порушення суспільного договору зникає зміст, вкладений народом у державу при здійсненні установчої влади: суспільна корисність публічної влади вивітрюється крізь тріщини в її будові, а правовий механізм (за великим рахунком, нормальна держава і є правовим механізмом і більше - нічим) перетворюється на пекельну машинку для тортур, визискування та уярмлення цілого народу;

в) відтак не лише підкорення такій владі втрачає для громадян практичний сенс, але і непокора, протидія їй стає справою громадянської чести вільної людини.

Як на мій смак, то всі сучасні тутешні політологи можуть зі спокійним сумлінням рвати свої дипломи, палити і витирати з комп'ютерів тексти і починати шукати іншу роботу – про політику і політиків в теперішній Україні все вичерпно сказано двадцять п'ять століть тому у «Пелопонеських війнах» Тукідіда: «Взаємна вірність таких людей підтримувалася не дотриманням законів, а […] була заснована на спільному їх попранні».

Навряд чи для когось є великим секретом побутування в Україні привнесеної ще на большевицьких багнетах традиція неспівпадіння між словом і ділом, між правом і законом, між писаними нормами і доцільністю, але зграя товаришів, що приватизувала державу, хіба про око людське змінюючи один одного на посадах за принципом колообігу лайна у природі, пройшла два рівні хамства стосовно нації і наразі щасливо сходить на третій.

На першому етапі, котрий зараз видається дитячими забавками, вони свинячили, порушуючи закони, але, подібно до «голубого воришки» Ільфа та Петрова, соромилися і намагалися своє свинство приховувати.

На другому, «просунутому», етапі вони, відкинувши зайві і обтяжливі муки сумління (можливо, тут у контексті доречніше «мухи сумління»?), відкинули і формальности, рішучо впровадивши у практику принцип «якщо не можна, але дуже хочеться, то можна і треба». Наприклад:

• не провели вже призначені було, вибори до ВРУ через «відсутність грошей» (при тому публіка якось не спостерігала масового розпродажу владою і спраглими електорального визнання політиками нерухомости, підприємств та автопарків);
• у збоченський, щоб там не казав гнучкий КСУ, створили «тушковану коаліцію»,
• скасували, на порушення Конституції і двох рішень Конституційного Суду, місцеві вибори, які мали відбутися 30.05.2010;
• тупо і безсоромно проігнорували конституційну норму, за якою вибори до ВРУ мали відбутися 27.03.2011;
• проголосували зміни до Конституції не лише без натяку на врахування громадської думки, не лише з обтяженим ексгібіціонізмом самозадоволенням продовжили строк повноважень собі коханим, але і зробили те у знов-таки протиприродній багатоверстатний спосіб.

Що все те супроводжувалося тонами вилитої на голови громадян хуцпи – то окрема розмова, проте наразі нам явлено нове одкровення, яке свідчить про перехід «еліти» на третій рівень, на якому «понятія» не обгортаються Конституцією, не підмінюють Конституцію, а стають Конституцією.

Пророком, що дав українцям це одкровення, став регіональний нардеп Макеєнко, котрий з дерев'яною регіональною простотою заявив[1] про необхідність легалізувати верховнорадянську практику кнопконатискання «за себе і за того парня», скасувавши для того у Конституції та регламенті ВРУ норми про особисте голосування. «Життя, - повідав пан Макеєнко, - вимагає саме такого голосування, як є зараз».

Погодьтеся, «життя вимагає» звучить вагомо. Майже як «кто понял жизнь, тот курит «Приму».

І воно б і нічого, хіба мало ми чули дурні від його колег по розуму, по партії і по місцю, прости Господи, роботи, але є одна вкрай зворушлива обставина. Пан Макеєнко – голова»комітету ВРУ з питань регламенту і депутатської етики». Який голова – такий і комітет, який комітет, така і ВРУ, який піп, такий і прихід.

Хто тут не вловив високої урочистости моменту, тому допоможе хіба чечьотка «руко-водящего» Чечетова під час майбутнього голосування…

Послідовне, нахабне і безкарне порушення депутатами імперативу особистого голосування це не лише питання порушення чинної Конституції[2] та рішення Конституційного Суду[3], це ще самодостатня ілюстрація панування хамократії і водночас самоделегітимізації ВРУ, так звана «законотворча діяльність» якої більше виглядає мені схожою на діяльність з узаконення шахрайства у шахрайський же спосіб.

Пригадується, колись Василь Кисельов – один з регіональних золотовустів, коментуючи відставку Луценка з посади міністра внутрішніх справ, сказав: «він тепер ніхто, він простий громадянин», чим мабуть мимоволі виказав ставлення «еліти» до посполитих. Назріло «алаверди»: владоможець, котрий демонстративно плює на закон і тим тішиться чи перетворює закон на юридичне обгрунтування диктатури, хоч особистої, хоч станової – в очах свідомого своїх прав суспільства і справді ніхто. Як там у Подерв'янського: «Буратіно – просто поц».

Як відомо, нещодавно Віктор Янукович, мироточиве світило регіональної влади, з усім належним «понтом» оголосив[4] про намір створення «Національної конституційної асамблеї». Залишаючи тут осторонь вочевидь симулякричну, показушну сутність майбутнього утворення[5], скажу, на мій погляд, очевидне – ця псевдоасамблея у разі її створення стане лише фіговим листком для прикриття конституційного оформлення, за Губерманом, «огромного органа госбезопасности», на який, розуміючи під держбезпекою безпеку панування пацанів, поступово перетворюється владний апарат, шматуючи право «як Тарзан куфайку». Хоч з чарівною новацією від регламентно-етичного Макеєнка, чи без оної, у певному розумінні прямо і відкрито зробити «понятія»конституцією – це було б навіть якось чесніше…

Давайте відверто: нас дурять, ми знаємо, що нас дурять, вони знають, що нас дурять і що ми про це знаємо, ми знаємо, що вони знають. Їх це вочевидь влаштовує і зрозуміло чому, а от нас чому? Чи нас все ж таки не влаштовує?

Правникам та правозахисникам (на жаль, це не завжди одне і те саме), які працюють у галузі доступу до інформації, відомий т.зв. «трискладовий тест», за допомогою якого визначається, чи може бути доступ до певної інформації правомірно обмеженим:

1. Інформація має стосуватися легітимної мети, визначеної законом.

2. Розголошення цієї інформації може завдати суттєвої шкоди цій меті.

3. Шкода від розголошення цієї інформації має бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні цієї інформації.

Для визначення того, чи існує системний дефолт держави перед громадянами, котрий не лише виправдовує, але і ушляхетнює громадянський спротив, достатньо двоскладового тесту:

1. Відкрийте Конституцію України і спробуйте хоча б у перших кількох розділах знайти статтю, котра б не порушувалася чи не вихолощувалася владою.

2. Керуючись частиною першою і другою ст.55 Конституції[6], спробуйте у судовому порядку примусити владу виконувати свої обов'язки та/чи не порушувати ваші права, свободи, інтереси (починаючи з засадничого інтересу всякого нормального громадянина – дотримання владою Конституції).

Держава, самовизначившись в Основному Законі як «демократична, соціальна, правова», декларувала, зокрема, також таке:

• «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. <…>Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».
• «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».
• «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».
• «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

На сьогодні це брехня. Вона не відповідає. До речі, мені це офіційно підтвердили кількома судовими рішеннями у справах за позовами, спрямованими на примушення найвищої влади до виконання Конституції (зокрема – щодо скасування місцевих виборів 30.05.2011, щодо непризначення парламентських виборів 27.03.2011[7]).

У системному дефолті влади перед громадянами і неможливости притягти її до відповідальности через суд – причина її нелегітимности.

Тому багатоверстатне верховнорадянське голосування жвавих нардепів – це епізод, ілюстрація, симптом, а не хвороба. Покращення стану буде тоді, коли підуть у небуття і депутатські картки, і система «Рада» і бюлетені, а парламентарі «голосуватимуть ногами» – виходячи з зали в одні («за») чи інші («проти») двері. Коли у кожному спірному випадку влада змушена буде доводити, що діє на виконання конституційних принципів, в інтересах прав і свобод та за законною процедурою, а порушники не переобиратимуться на новий строк, а на відповідний строк сідатимуть. І коли в Україні існуватиме правосуддя.

Думаю, що українці, попри травмованість совєцьким досвідом, назагал за нормальних умов є законослухняними і правосвідомими громадянами, але багато хто з нас добре стріляє. Знаючи, що по-перше, кров не вода, а по-друге, що результатами різких тектонічних соціальних змін часто користуються закінчені покидьки, уникатиму надрадикальних дій до останньої можливости, але ж всі можливости мають межі, а до того ж не всі є такими обачливими і терплячими.

Останнім часом набув популярности жарт (вперше, здається, я його побачив у «фейсбуці» Андрія Куркова) про скульптуру «Хлопчика, який не писяє» бо терпить, котру варто було б поставити на Майдані Незалежности на ознаку терплячости українського народу. Так, поки що він терпить, але ж… «Підкоряючись, коли його примушують підкорятися, народ чинить добре, проте він чинить ще краще, коли, тільки-но одержавши нагоду скинути з себе ярмо, скидає його» – Руссо залишається актуальним.

То нащо ця влада підбурює нас на повстання. І що там у кримінальному кодексі за підбурювання до зміни ладу у насильницький спосіб? І хто буде винний? Хто тоді злочинець, хто заколотник? Втім, за великим рахунком, змінити існуючий лад у неконституційний спосіб неможливо, адже сам цей лад – неконституційний.

Легітимність українського спротиву владі пацанів не лише випливає з філософських міркувань про цінности свободи та громадянських прав, воно прямо передбачено Конституцією, котра гарантує кожному громадянинові «право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань» (частина п'ята ст.55) і взагалі робить обов'язком кожного громадянина «захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України»(ст.65). Додавши вже згадане «держава відповідає за свою діяльність» - маємо наше українське Jus resistendi[8]. Держава, котра в особі неспроможної чи/та узурпаційної посадової верхівки посягає на права і свободи, має відповісти в ім'я Вітчизни. Якщо влада не хоче відповідати перед виборцем і перед судовим позивачем, вона ризикує врешті відповісти перед повстанцем.

Події у Тунісі та Єгипті показали[9], до чого приводить відсутність соціальних ліфтів укупі з відсутністю механізмів реального впливу громадян на владу. Україна – не Туніс і не Єгипет, але тутешні деформовані соціальні ліфти працюють лише за гроші та з використанням біометрічних показників – не поїдеш, поки не заплатиш і не доведеш, що ти – для системи свій, «з нашого району». Можливість самореалізації обумовлюється прямою чи мовчазною згодою на прийняття правил «наперсточників». Боротьба з корупцією починається і щасливо закінчується у Межигір'ї. Відсутність дієвих механізмів впливу на владу, на формування державної політики наочно доводяться тими ж «пацаватими історіями» зі скасуванням чи то непризначенням виборів, з багатоверстатовим голосуванням нардепів, відсутністю правосуддя (доступного і ефективного судочинства) тощо.

Якщо коротше, то недіючий закон і відсутність правосуддя – це і є пряме підбурювання до повстання. Тож питання не у тому, чи буде спротив режиму і не у легітимности такого спротиву, питання лише у формах і, відповідно, наслідках цієї відсічі.

Якби Творець дав пацанам трохи більше розуму, вони б те зрозуміли, а так мають хіба сподіватися на те, що противники режиму є мудрішими за них та усвідомлюють переваги раціонального і системного ненасильницького спротиву над «бессмисленным и беспощадным»[10].

З януковичевого скрушного висловлювання[11] про масові протести в Тунісі ми дізналися про ототожнення ним явно фетишизованої «стабільности» з двадцятьма з гаком роками диктаторської влади. Нам варто зробити висновки як щодо стратегічної мети: створення правової держави (не визискувача і не няньки, а захисника і модератора суспільного діалогу) з процесуальною демократією[12], де така «стабільність» унеможливлювалася б у принципі, так і щодо тактичних цілей, котрі можна визначити як дестабілізацію цієї стабільности – тим більш, що Янукович вже заговорив[13] про «спадкоємність». До речі, у цьому зв'язку ще більш неадекватним виглядає штамп «нова влада», застосовуваний щодо Януковича і пацанів: вони – стара влада і чим скоріше більша кількість українців це зрозуміє, тим швидше ця влада впаде.

Стабільність і міць української державности не мають нічого спільного зі стабільністю та спадкоємністю узурпаційної верхівки, навпаки, у грунті речей це взаємовиключні речі.

На популярне питання «що робити?» не існує універсальних відповідей, окрім відповіді, що не треба про це ні в кого питати: часто «той що знає, не каже, той що каже, не знає». Відтак, за смаком – особиста участь у вподобаних громадянських акціях, розвиток критичного дискурсу до недоступного пацанам рівня, інформаційні запити, судові позови з перспективою переведення спору до Європейського суду з прав людини, самоорганізація і створення неформальних об'єднань, врешті просте поширення інформації в Інтернеті та навіть розмова з сусідом et cetera.

Тільки синергія окремих і часто малопомітних дій врешті і дає підсумковий кумулятивний ефект: те що зветься Помаранчевою революцією не сталося одномоментно наприкінці 2004-го, а визрівало і готувалося роками.

Перифразуючи адмірала Нельсона: Україна чекає, що кожен виконає свій обов'язок.

Олександр Северин, к.ю.н. 14.02.2011 р.

//maidanua.org/static/mai/1297668912.html

Примітки:

[1] Регионалы хотят узаконить голосование чужими карточками. Владимир Макеенко не верит в узаконивание системы личного голосования депутатов.
//glavkom.ua/news/35024.html 

[2] Частина третя ст.84 Конституції України: «Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто». 

[3] Пункт 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 07.07.98 №11-рп/89: «Положення частини третьої статті 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України. Порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховною Радою України є підставою для визнання їх неконституційними». 

[4] Віктор Янукович. Україна має виконати свої зобов’язання перед Радою Європи 

[5] Віктор Янукович. Зарази втілення реформ (Олександр Северин. Моделі) 

[6] Частина перша і друга ст.55 Конституції України: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». 

[7] Ще раніше – про протиправність неприйняття регламенту ВРУ у формі закону, про протиправність надання депутатам місцевих рад недоторканности, про протиправність (через процедурні порушення) призначення Н.Карпачової Омбудсменом тощо: суди казали або про те, що права та інтереси громадянина всім цим нібито не порушуються, або «відправляли» до КСУ попри те, що до КСУ звернутися з таких питань «простий громадянин» не має правової можливости. 

[8] Право на спротив (лат.). У середньовічному праві термін застосовувався на означення легітимности опору верховній владі у разі порушення нею декларованих «вольностей». 

[9] Сергій Данилов. Уроки подій в Єгипті для України

[10] Джин Шарп. Від диктатури до демократії 

[11] Для Януковича 23 роки диктатури – стабільність?Президент Віктор Янукович вважає, що революція в Тунісі зруйнувала стабільність в цій державі.Про це Янукович сказав, виступаючи на традиційному українському ланчі в Давосі. «Ми бачили, що сталося в Тунісі. Підвищилися ціни на продовольство, піднявся народ Тунісу проти влади, почалися дії, які зірвали там стабільність. В державі, яка зовні була стабільною», - сказав Янукович. Як відомо, президент Тунісу Бен Алі правив 23 роки та мав в середині країни репутацію диктатора.
//www.pravda.com.ua/news/2011/01/28/5848579/ 

Вітання Віктора Януковича Франсуа Олланду з нагоди національного свята (дня взяття Бастилії) 

[12] Процесуальна демократія (поліархія) передбачає конкурентне, за чіткими, прозорими і однаковими для всіх правилами, змагання кількох центрів політичного впливу в умовах забезпечености людських та громадянських прав і свобод, а також можливість ефективного оскарження будь-яких рішень чи дій влади з підстав порушення законної процедури. Більше – тут: «Від розрухи в головах до процесуальної демократії»
//maidanua.org/news/for-print.php3?bn=maidan_mai2007&key=1210742580&trs=-1 

[13] Віктор Янукович. Дуже важливо, щоб була спадкоємність влади 

Андрій Нечипоренко. Повстання - основний засіб захисту прав людини 

Юрій Кириченко. Щодо конституційного закріплення захисту прав і свобод людини і громадянина (право на захист)

Всеволод Речицький. Ідея обмеженого правління як політико-правова доктрина 

Олексій Курінний. Право народу на повстання у філософсько-правових концепціях європейської цивілізації 

Заява Всеукраїнського Об’єднання «Народна Конституція» про гарантії для Українського Народу 

Заява Всеукраїнського Об'єднання «Народна Конституція» про право народу на повстання

Право на повстання - право на восстание. Дайджест 1
Право на повстання - право на восстание. Дайджест 2

//caricatura.ru/