понеділок, 25 липня 2011 р.

Країна вільних людей VS проект "Україна – 91"


"Я люблю свою країну,
ненавиджу свою державу".
Із пісні групи "Люмен"

70 років совка та 20 років існування "незалежної" України породили нехіть та прохолодне ставлення до держави, як форми організації суспільства.

Українці не вірять державі. Вони не вважають її своїм партнером.

Уже цілі покоління наших громадян живуть у внутрішній еміграції – вони намагаються уникати надто тісних відносин із державними установами, вони не вірять судам, міліції, прокуратурі, вони традиційно не люблять уряд, парламент та президента. І прізвища тут не мають значення.

Для українців усі політики – це вихідці з іншої планети, які не мають нічого спільного із громадянами. Вибори, окрім, мабуть, 2004-го року, стали просто таким собі ритуалом, який нічого глобально не змінив. Українці все частіше голосують ногами – просто не приходять на виборчі дільниці.

Відраза до держави не є ознакою відсутності патріотизму.

Українці люблять свою землю. Саме земля, а не держава в українському архетипі займає центральне місце. Земля, як Матір, є основою нашого суспільного світобачення. Українські герої віддавали свої життя за рідну землю, а не за князів, гетьманів та президентів.

Державне утворення, породжене 24 серпня 1991 року, на жаль, не стало для українців рідним.

Архетип рідної землі не знайшов свого органічного втілення в цій державі. Навпаки, розчарування неуспішним проектом "Україна – 91" заганяє українців у ще глибшу суспільну депресію, адже омріяна державність не принесла ні волі, ні справедливості. А це дає підстав для різних провокаторів ставити під сумнів саму ідею української самостійності.

Проект "Україна – 91" було побудовано шляхом компромісу між посткомуністичною елітою та дисидентами-демократами, які очолили рух за незалежність. Таке батьківство не могло дати доброго плоду.

Перші чітко усвідомлювали, що апарат і власність є основою для будь-якої держави, і разом із кримінальним світом створили на теренах України такий собі постсовок. Демократам дали змогу трохи відвести душу в гуманітарній площині – схвалили національну символіку, дозволили мову, перейменування вулиць та вишиванки.

Однак переломних національних змін не відбулось.

"Червоні директори" стали "червоними олігархами", приватизували стратегічні об'єкти, підібрали ЗМІ, а потім прикупили й демократів з їхніми "патріотичними" та бідними партіями.

Коло зімкнулося.

Сувенірна демократія, тіньовий ринок, тотальна корупція. Навіть Помаранчева революція не розірвала його.

Українці ж опинилися на узбіччі державного життя. Вони стали об'єктами, а не суб'єктами політики. Про них згадують лише напередодні виборів.

У сучасній владі та офіційній опозиції керують саме представники проекту "Україна-91". Усі вони родом із совка, або щонайменше з "лихих 90-х". Вони нічого не можуть дати нового. Головне – вони не здатні й не хочуть зробити громадян реальними господарями країни.

Вони чітко усвідомлюють, що в каламуті постсовкової держави вони легко можуть наловити рибки, а в країні вільних людей їм же ж місця не знайдеться.

Цієї весни ми були свідками зародження нового європейського руху "Реальна демократія"руху, який визрів серед багатомільйонної армії "мовчазної більшості", серед тих громадян, яким набридло бути матеріалом для ігор олігархів і корумпованих політиків. Іспанія, Португалія, Франція, Греція, Британія піднялися, аби змести корумпований політико-економічний клас, аби зруйнувати облудну систему клептократії, аби дати громадянам реальну владу.

І немає великого значення, лівими чи правими є ці рухи. Вони несуть у європейську політику головну й просту, здавалося б, усім загальновідому істину – влада має належати народу.

Із правлінням хунти Януковича проект "Україна – 91" добігає кінця.

Далі – або нова колонізація й втрата навіть формальних ознак державності, або нова країна.

Саме так українці мають перезаснувати свою країну.

Реформи в сучасній державі – це теж саме, що капітальний євроремонт у хрущовці – стелі будуть блистіти, але стіни розваляться. Необхідно починати із чистого листка.

Для перезаснування країни потрібен рух вільних людей, рух реального народовладдя, рух рідної Землі. Адже для українців поняття відданості своїй землі органічно поєднане з усвідомленням власної волі й гідності. Тому нова країна не буде ані хутором для псевдомесій, ані рейхом для недовождів – а країною вільних громадян, країною господарів.

Настав час вимести з нашого владного олімпу старий прошарок політиків і "господарників", без огляду на їхні політичні вподобання та колір партквитків. Вони не продуктивні, вони набридли зі своїми постійними "мєждусобойчиками", вони дискредитували ідею вільної України, вони зрадили людей.

Настав час закрити "Проект -91" задля нової України, у якій усі громадяни є її співвласниками та співучасниками в її творенні.

Настав час подолати відчуження між громадянином і державою, знищити рак зневіри, "самотності в натовпі", атомарності нашого суспільства.

Ідеологічні орієнтири нової України прості й зрозумілі.

Влада в такій країні буде лише найманими працівником, якого наймають на виборах і утримують за рахунок податків. Замість подачок "соціального захисту" – елементарна справедливість, замість постійної змови еліт – пряме народовладдя, замість авторитарної "стабільності" – національна солідарність.

І це не утопія, а органічна модель суспільного устрою, яка плекалася українцями від часів ранньосередньовічних Віче, Січі, кооперативного руху 20-30 років ХХ століття. Це шлях втілення образу Рідної Землі в сучасному державному будівництві, це шлях консервативної модернізації, яка зробить нашу країну сильною, успішною та конкурентоздатною.

Це наша відповідь тоталітарним утопіям нацизму й комунізму, це наша антитеза космополітичному лібералізму, який бачить у людині лише споживача.

Механізми для реалізації цієї мети – самоорганізація, ініціатива та дія.

Країна вільних людей не постане внаслідок проголошення декларації чи прийняття державної стратегії. Це динамічний і проактивний процес, який полягає в оновлені всього суспільно-політичного спектру, у перманентній революції свідомості, у постійній дії тут і зараз, задля великого завтра.

Паростки нової країни вже з'являються й міцніють.

Рух журналістів проти цензури. Студентів проти репресивного законопроекту про вищу освіту. Численні осередки опору незаконним забудовам, рейдерству та корупції.

Кожна така ініціатива породжує суспільство вільних громадян.

А отже, наближає нас до мети.

Андрій Левус, ініціатива "Оновлення країни", 25 липня 2011 р.
//www.pravda.com.ua/columns/2011/07/25/6418619/

четвер, 21 липня 2011 р.

80% українців не читали Конституцію


Згідно з результатами опитування, проведеного компанією R&B, 80% українців не читали і не переглядали Конституції України.

Як сказано в повідомленні соціологів, переважна більшість мешканців України заявила, що не читала і не переглядала текст Конституції (80%). Причому знайомився з текстом кожен п'ятий опитаний респондент (18%).

Кожному другому жителю України (51%) важко назвати дату прийняття чинної Конституції. Правильну відповідь озвучили 27% опитаних (серед них кожен третій житель Заходу країни). Решта опитаних називали інші дати. Так, 10% опитаних вважають, що Конституція була прийнята у 1991 році.

Найбільший інтерес в опитаних респондентів під час ознайомлення з текстом Конституції викликає другий розділ Конституції Права, свободи та обов'язки людини і громадянина(68%) та Основні положення (43%). Близько третини (30%) українців відповіли, що цікавилися розділами, які присвячені правосуддю, виборам і Президенту України.

Як зазначили соціологи, на думку жителів України, загалом ігнорують Конституцію країни як представники влади (79%), так і опозиціонери (71%). Тоді як пересічні громадяни (52%), на думку опитаних, діють відповідно до Конституції.

Крім того, на сьогоднішній день дві третини українців (62%) згодні із твердженням, що Конституція є якісним документом, до якого за необхідності можна вносити невеликі поправки. Водночас кожен другий (52%) не згоден із тим, що нинішня Конституція себе вичерпала і необхідне прийняття нової.

Опитування проводилося в період із 16 по 26 червня. Збір інформації проводився методом особистого інтерв'ю у 24-х областях України і АР Крим. Респонденти вибиралися за квотною вибіркою, що репрезентує доросле населення країни за місцем проживання, статтю і віком. Обсяг вибіркової сукупності склав 2079 чоловік.

21 липня 2011 року
//korrespondent.net/ukraine/politics/1242057-opros-randb-80-ukraincev-ne-chitali-konstituciyu

80% українців живуть за межею бідності 
Они понятия не имеют... и все будет хорошо
У нищих духом должен быть Царь и Бог
В мире животных 
Якби вона уміла говорити…

Народна Конституція - це право народу змінювати або скасовувати будь-які урядові форми, що стають згубними для людей і держави



Ми виходимо з тієї самоочевидної істини,

що всі люди створені рівними й наділені їхнім Творцем певними невідчужуваними правами, до числа яких відносяться життя, свобода й прагнення до щастя. 

Для забезпечення цих прав людьми засновуються уряди, що черпають свої законні повноваження зі згоди керованих. 

У випадку, якщо яка-небудь форма уряду стає згубною для самих цих цілей, народ має право змінити або скасувати її та заснувати новий уряд, заснований на таких принципах і формах організації влади, які, як йому представляється, найкращим чином забезпечать людям безпеку та щастя. Декларація незалежності США.

____________________

Мы исходим из той самоочевидной истины, что все люди созданы равными и наделены их Творцом определенными неотчуждаемыми правами, к числу которых относятся жизнь, свобода и стремление к счастью. 

Для обеспечения этих прав людьми учреждаются правительства, черпающие свои законные полномочия из согласия управляемых. 

В случае, если какая-либо форма правительства становится губительной для самих этих целей, народ имеет право изменить или упразднить ее и учредить новое правительство, основанное на таких принципах и формах организации власти, которые, как ему представляется, наилучшим образом обеспечат людям безопасность и счастье. Декларация независимости США.

середа, 20 липня 2011 р.

Народна Конституція - це політичні знання - добре інформовані та свідомі свого вибору громадяни



Пошук знань є природнім правом. Поширення знань - священним обов'язком людини і громадянина.

Ратифікації Конституції США, тільки у першому штаті Делавер у 1787 році, передував величезний цикл публікацій, підготовлений та здійснений авторами цієї конституції - Джеймсом Медісоном, Олександром Гамільтоном і Джоном Джейем. Впродовж усього кількох місяців, було випущено 85! номерів спеціального видання, у якому детально роз'яснювались громадянам положення нового Основного Закону Сполучених Штатів Америки.

«Уряд повинен научити народ, сприяючи придбанню ним політичних знань, необхідних для здійснення виборчого права, права зміщення посадових осіб, права законодавчої ініціативи і права референдуму». Сунь Ятсен, китайський політичний діяч, один з небагатьох в історії цієї древньої країни вшанованих титулом «батько нації» (1866-1925).



Поиск знаний, познание – естественное право. Распространение знаний, просвещение - священная обязанность человека и гражданина.

Ратификации Конституции США, только в первом штате Делавэр в 1787 году, предшествовал огромный цикл публикаций, подготовленный и осуществленный авторами этой конституции – Джеймсом Мэдисоном, Александром Гамильтоном и Джоном Джейем. На протяжении всего нескольких месяцев было выпущено 85! Номеров специального издания, в котором подробно разъяснялись гражданам положения нового Основного Закона Соединенных Штатов Америки.

«Правительство должно научить народ, способствуя приобретению им политических знаний, необходимых для осуществления избирательного права, права смещения должностных лиц, права законодательной инициативы и права референдума». Сунь Ятсен, китайский политический деятель, один из немногих в истории этой древней страны удостоенный титула «отец нации» (1866-1925).


Декларация прав человека в эпоху Интернет-революции 
Триада власти: сила, богатство и знание

пʼятниця, 15 липня 2011 р.

Рівняння з одним відомим


Вітчизняну Конституційну асамблею (КА) критикують пристрасно й захоплено. Противники чинної влади називають КА іграшкою в руках президента, інструментом обману довірливого населення. Смішно, але багатьох хулителів анітрохи не бентежить обставина, що структури, яку вони викривають, ще навіть не створено. Орган, покликаний розробити план коректування головного документа країни, з’явиться не раніше кінця нинішнього року. А його робота, за попередніми прикидками, займе не менше двох років.

Обговорення концепції створення асамблеї — в самому розпалі. Її доля — в руках двох тісно взаємодіючих команд: групи наукових консультантів і науково-експертної групи з підготовки Конституційної асамблеї (у побуті — «НЕГРУ») на чолі з екс-президентом Кравчуком. Саме останню найчастіше помилково йменують асамблеєю, так само безпідставно величаючи Леоніда Макаровича головою КА. На плечі 13 консультантів лягла вся вага чорнової роботи. Турбота 21 «негра» (хоча насправді вони, швидше, «білі комірці») — утвердження концепції формування та організації діяльності КА. Першу групу сформували кваліфіковані знавці конституційного права, другу — ректори профільних вузів і «генерали» від юриспруденції. Якщо не помиляюся, п’ятеро «негрів» — провідні фахівці в галузі карного права. Поспішаю заспокоїти противників режиму: ця обставина (доволі сумна, не сперечаюся) — ще не привід говорити, що влада готує конституцію поліцейської держави.

Забігаючи трохи наперед, висловлю гіпотезу: влада, схоже, ще не знає, чого конкретно вона хоче від конституційної реформи. Час для відпрацьовування конкретних завдань у неї ще є. У кожному разі, вона так думає. Резонно припустити й інше: Банкова прогнозовано розраховує — майбутня асамблея справді буде слухняним інструментом у її грі. Але що це буде саме так — зовсім не факт. І тому, що принципи формування асамблеї, її персональний склад, методологія діяльності, механізми коректування Основного Закону і (тим більше) сама ідеологія реформування головного документа країни поки що існують виключно у вигляді ескізів, пропозицій та теорій. І тому, що в обох групах є чимало людей, чия принциповість, незалежність і порядність не повинні викликати особливих сумнівів.

І якщо можна прогнозувати, що Банкова розглядає Конституційну асамблею як ефективний спосіб зміцнити свою владу, то резонно припустити й інше. В Україні є чимало людей, котрі не тільки щиро мріють про створення досконалішої Конституції, а й вважають асамблею єдино можливим механізмом реалізації своєї мрії. І те, що їхні плани можуть не збігатися з планами режиму, таких прагматичних ідеалістів, схоже, не бентежить. Ілюзорно? На перший погляд, так. Але більшість цих людей занадто давно знайомі з політикою й занадто добре знайомі з політиками, щоб вважати їх наївними романтиками.

Що в імені твоєму?

Спочатку кілька слів про дефініції.

Що таке «конституційна асамблея»? Зазвичай так називають спеціальний, здебільшого виборний орган, що створюється для розробки та ухвалення нової конституції (або нової редакції конституції) держави.

Прообразами конституційних асамблей (установчих зборів) вважають американський Конвент і французькі Національні збори, які ухвалили (відповідно 1787 й 1791 року) конституції США та Франції. Втім, перша набрала сили тільки після ратифікації всіма 13 наявними на той момент штатами, а друга — після фактичного затвердження королем. Та й самі асамблеї не були органами всенародного представництва в сучасному розумінні цього слова. Американський Конвент сформували з допомогою механізму непрямих виборів. А французькі Національні збори були, по суті, самопроголошеним вищим представницьким і законодавчим органом країни. Але і в першому, і в другому випадках не ставилася під сумнів легітимність конституційних зборів. Простіше кажучи, і американські, і французькі законотворці спиралися на очевидну довіру народу, який визнавав за ними право ухвалювати доленосні рішення. В історії з французькою конституцією йшлося про фактичну угоду між народом (який висловлював свою волю через представників) і монархом. Так народилося явище, котре отримало в науці назву «договірної концепції конституції» й дозволило надалі говорити про конституції як про певний громадський договір між народом і владою. Що, втім, буває далеко не завжди.

До речі, найдавніша європейська конституція, норвезька (яка подарувала країні незалежність), також з’явилася не без участі монарших осіб. Її ухвалили в Ейдсволлі 1814 року установчі збори, які скликав данський принц після відмови короля Данії від норвезької корони.

В окремих випадках повноваження конституційних асамблей не обмежуються законотворчістю. Так, КА Тунісу 1957 року не тільки оголосила спадкову монархію республікою, а й проголосила Хабіба Бургібу її першим президентом.1953-го національна конституційна асамблея Венесуели затвердила тимчасового диктатора країни генерала Маркоса Переса Хіменеса на посаді повноцінного президента країни.

Спеціально скликані конституційні асамблеї (установчі збори) брали безпосередню участь у розробці та прийнятті конституцій постфашистської Італії 1947-го, постколоніальної Індії 1950-го, постсоціалістичної Болгарії 1991-го. 1969-го, у проміжку між військовими переворотами, встигла благословити конституцію країни асамблея Гани. Установчі збори й асамблеї були творцями конституцій у Болівії 1967-го, Бангладеш — 1972-го, Португалії — 1976-го, Намібії — 1990-го, Румунії — 1991-го. Аргентинська конституція, що з’явилася на світ далекого 1853-го, пережила сім реформ. І в усіх випадках інструментом її модернізації служила установча асамблея, яку спеціально скликали.

Визначити форму правління і конституцію держави були покликані і обрані 1917 року Всеросійські установчі збори. Але їхній діяльності, як відомо, поклала край сакраментальна фраза матроса-анархіста Анатолія Железнякова: «Я отримав інструкцію, щоб довести до вашого відома, щоб усі присутні залишили зал засідань, бо варта стомилася».

Світова практика знає чимало випадків, коли функції конституційної асамблеї на певний час перебирає парламент країни. Так було, скажімо, у Греції, Голландії, Таїланді, Пакистані. Так було прийнято постдиктаторську конституцію Бразилії 1988-го, яка послабила президентський вплив і встановила жорсткий контроль виконавчої влади за законодавчою.

Відомі випадки, коли повноваження конституційних асамблей не виходили за рамки дорадчих структур. Найяскравіший приклад — ПАР. Про конституційний досвід цієї країни колись на сторінках нашого видання згадувала Марина Ставнійчук. Але і в цьому випадку головними правилами створення специфічного органу були широке представництво і максимальна легітимність. Діяльність КА ПАР перетворилася на багаторічний, багатоетапний і багаторівневий переговірний процес, у який було втягнуто всі більш-менш впливові партії Південної Африки.

Голова асамблеї Сіріл Рамафоза у 1995-му сформулював завдання керованого ним органу вичерпно й доступно: «Прийняття конституції не має бути монополією 490 членів асамблеї. Люди повинні відчувати, що це їхня конституція — конституція, яку вони знають і яка належить їм. Тому ми повинні створити таку конституцію, яка буде повною мірою легітимна, конституцію, яка виражатиме сподівання нашого народу».

Наскільки легітимною виявиться наша асамблея? Про це трохи нижче.

Як це робилося в Україні

Ухвалити конституцію незалежної держави з допомогою Установчих зборів розраховувала й Центральна Рада. Процес розпочався відразу ж після проголошення Першого універсалу. За ініціативи керівництва ЦР було створено конституційну комісію на чолі з Михайлом Грушевським. Але планам не судилося збутися. Конституцію УНР затвердила сама Центральна Рада. В останній день її існування.

У новітній історії країни спроби створити Конституційну асамблею робили неодноразово, але вони не справляли враження надто енергійних. Пам’ятаємо, вперше про можливість появи КА обережно заговорили експерти напередодні підготовки Конституції зразка 1996-го. Але належного продовження пропозиція не дістала. Наступним, хто зробив хід, був… Леонід Кучма. Мало хто пам’ятає про його ідею скликання Конституційної асамблеї, що виникла навесні 2003-го. Необхідність скликання такого органу тодішній гарант мотивував неспроможністю парламенту реформувати політичну систему держави. Однак і сам виявився неспроможним реалізувати задумане.

Справжнім подвижником ідеї створення виборної Конституційної асамблеї можна вважати Ігоря Коліушка. Відомий правознавець довго й наполегливо переконував громадськість у необхідності появи КА. У тому числі й зі сторінок нашого тижневика. У своїй статті юрист і політик називав скликання асамблеї єдино можливим легітимним способом ухвалення нового Основного Закону. У своїй аргументації він спирався на положення статті 5 Конституції й на відоме рішення Конституційного суду від 11 липня 1997 року. В якому було зазначено: «Ухвалення Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її ухвалення». На думку Коліушка, КА мала формуватися шляхом проведення всеукраїнських виборів. Членів Конституційної асамблеї пропонували обирати на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною, пропорційно-мажоритарною системою, що передбачає три різні формули висування.

Багато ідей, висловлених Коліушком, знайшли своє відображення в зареєстрованому у березні 2008 року у ВР Тарасом Стецьківим, Володимиром Стретовичем і Миколою Томенком законопроекті про процедуру підготовки нової редакції Конституції.

Згідно із цим документом, розроблена КА нова редакція Конституції мала бути винесена на всеукраїнський референдум. Як і у варіанті Коліушка, Конституційну асамблею пропонували сформувати з 300 народних обранців, обраних за змішаною схемою. Чи потрібно казати, що ідея не знайшла парламентської підтримки ні за часів Ющенка, ні при Януковичі.

І що далі?

Проте саме чинний гарант благословив ідею створення Конституційної асамблеї, підтримавши починання Леоніда Кравчука. Указ «Про підтримку ініціативи про створення Конституційної асамблеї» з’явився 21 лютого поточного року.

Навіщо це знадобилося Леоніду Макаровичу? Деякі близькі до нього люди кажуть про намір знудженого екс-президента залишити ще один глибокий слід у вітчизняній історії. Меркантильні, тим паче догідницькі мотиви сподвижники Кравчука відмітають повністю.

Навіщо це знадобилося Віктору Федоровичу? Він отримує додатковий козир у майбутній битві за владу. На роботу КА, як ми вже зазначили, відводиться не менше двох років. Реальний старт відбудеться не раніше майбутнього року. Тобто проект змін буде готовий, у найкращому разі, у 2014-му. На цей час Янукович знатиме, як саме відстоювати своє право перебувати біля керма. Від цього залежатиме й характер чергової «політреформи». Брати до уваги думки майбутніх конституційних деміургів на Банковій навряд чи комусь спадає на думку. Там будь-якого спеца розглядають виключно як слухняного розробника дрібних деталей чужих грандіозних осяянь.

Важлива деталь. За не до кінця підтвердженою, але інформацією, що заслуговує на довіру, над можливими конституційними змінами вже трудяться не тільки окремі специ на Банковій, а й група, спеціально створена в одному з дослідних інститутів.

Сказане вище — найочевидніший, але, напевно, не єдиний мотив влади. Бо є ще щонайменше два.

По-перше, реформувати Конституцію влада обіцяла виборцям і Заходу. І їй необхідно як мінімум позначити свою готовність зробити це. По-друге, вона перехоплює ініціативу в опозиції. Вона «реєструє на себе» бренд «Конституційна асамблея». Чудово розуміючи, що жодних всенародних, прямих, таємних виборів у цей орган вона не допустить. Вона піднімає на щит хорошу ідею, сподіваючись, що якась частина населення повірить у її щирість. Вона отримує можливість залучити до роботи над законопроектом значну частину кращих юридичних сил, відрізаючи своїм опонентам можливість вдатися до їхньої допомоги та поради.

Але з’ясувалося, що серед тих, хто нині креслить ескіз майбутньої КА, чимало щиро зацікавлених у тому, щоб майбутній орган не виявився кишеньковим. У планах Банкової значилося, щоб асамблея набула статусу дорадчого органу при президентові. Однак виявилося, що в обох групах більшість дивиться на це питання інакше. Згідно з проектом концепції діяльність КА здійснюватиметься на принципах самоврядності й незалежності. А сам орган планується визначити як допоміжний зі спеціальним статусом. Наскільки нам відомо, такий підхід був підтриманий і Кравчуком на недавньому засіданні НЕГРУ 11 липня. Понад те, з подачі Леоніда Макаровича обговорюється новий формат визначення квот.

Від початку зіткнулися два принципово різні підходи до формування КА. Частина консультантів виступала за максимальні представництво і легітимність. За активну участь не тільки профільних юридичних, а й громадських, у тому числі правозахисних організацій, які могли б делегувати в асамблею виборних представників. Частина «негрів», навпаки, виступала за те, щоб увесь список затверджувався їхньою групою. Банкова ж, наскільки можна судити, виступала за те, щоб і персональний список зі 100 людей, і концепція діяльності асамблеї узгоджувалися з нею.

На сьогодні ухвалено компромісне рішення. Не менш як половину членів КА мають становити юристи. Третину «асамблеїстів» висуне НЕГРУ, інших буде делеговано ззовні. Більшість з них становитимуть професійні юристи. Але є і розуміння того, що КА не має стати «клубом за інтересом». І не тільки в силу необхідної легітимності.

Кілька років тому один з тих, хто сьогодні займається питаннями створення КА, — суддя КС у відставці Павло Євграфов сказав авторові цих слів: «Будь-яка реформа вимагає від реформаторів кругозору, терпіння, холоднокровності та совісті. А це — не професійні якості, це властивості людської натури. На жаль, дефіцитні».

Більш-менш реальних обрисів КА має набути не раніше осені. Поки що дискутується питання про те, що склад і концепція асамблеї повинні затверджуватися НЕГРУ і вводитися в дію указом президента без безпосереднього узгодження з ним. Імовір­ний механізм реформування Конституції — підготовка законопроекту, який стосувався б усіх розділів Основного Закону, ухвалення документа парламентом і затвердження його на референдумі.

Отже, все тільки розпочинається…

Сергій Рахманін, «Дзеркало тижня. Україна» №26, 15 липня 2011 р.
Фото Андрій Товстиженко, ZN.UA
//dt.ua/POLITICS/rivnyannya_z_odnim_vidomim-84556.html

Народна Конституція - це право на спротив тиранії і пригнобленню – це право народу на повстання

четвер, 14 липня 2011 р.

80% українців живуть за межею бідності


Близько чверті населення України перебувають за межею бідності. І найбідніші не пенсіонери, а сім’ї з дітьми. Такими є дані Інституту демографії та соціальних досліджень Національної Академії Наук України. Підрахунки ж ООН песимістичніші. Адже, якщо оцінювати українців за загальноєвропейськими критеріями, то бідних в країні нараховується майже 80%.

Межа бідності в Україні

Існують різні види бідності: абсолютна і відносна. Критерієм визначення абсолютної бідності є прожитковий мінімум, пояснює директор Інституту соціальних досліджень НАН Олена Макарова. І в Україні людей, які виживають на суму менше прожиткового мінімуму, близько 17%, говорить вона. За відносним критерієм, бідним є чверть населення країни.

«Найбіднішими є багатодітні родини та сім’ї з дітьми до 3 років. Найбільша частка бідних саме серед багатодітних сімей. І з народженням кожної наступної дитини ризик бідності зростає дуже помітно. А там, де більше 4 дітей, там майже 90% бідних», – констатувала науковець.

В Організації Об’єднаних Націй методика визначення бідності інша. Розрахунки ООН базуються на рівні видатків на добу. І в розвинутих країнах бідними вважаються люди, які мають менше ніж 14 доларів у день. В Україні таких людей – майже 80%, пояснює Катерина Рибальченко, менеджер програми розвитку ООН. Якщо ж рахувати кількість бідних за специфічною для східної Європи та центральної Азії цифрою – 5 доларів витрат на день, то відсоток нужденних, звичайно, менший, зауважує вона.

«4 з половиною відсотки українців витрачають менше 5 доларів на день. Якщо ми говоримо про бідність в Україні, то це більше нерівність доступу до певних благ, ресурсів. Одним із проявів відторгнення від економічного життя є недостатній рівень доходів для забезпечення основних потреб. За результатами 2010 року, 26,4% населення країни можна вважати відторгнутими».

Сімейна бідність

За даними Інституту соціологічних досліджень, найбіднішими в Україні є сім’ї з дітьми. Вони становлять 35% бідного населення країни. У киянина Юрія нещодавно народився син. Сім’ї доводиться нелегко, адже витрати зросли, і майже вся зарплата іде на харчі, скаржиться молодий батько.

«Мій оклад за місяць становить 2400 гривень. А дружина не працює, бо в декретній відпустці. Звичайно, нам не вистачає. Адже 1,5 тисячі гривень у місяць іде лише на продукти. На дитину також ідуть великі затрати, гривень 300 щотижня. Якщо порахувати всі витрати, то нам необхідно близько 4000 гривень у місяць. Про відпочинок ми зараз навіть не думаємо. А держава вважає, що моя зарплата в 2400 гривень – це достатньо, щоб не надавати нам допомоги чи субсидії».

У Міністерстві соціальної політики і праці говорять, що держава за нинішніх умов допомагає незабезпеченому населенню максимально. З держбюджету здійснюються виплати сиротам, безробітним, непрацездатним та іншим верствам населення, розповідає спеціаліст департаменту соціального захисту Міністерства праці Галина Шарапова. Важливим аспектом державної політики є допомога сім’ям, зауважує вона.

«Це допомога при народженні, при усиновленні, по вагітності і пологах, до 3 років, на дітей під опікою, допомога одиноким матерям, тимчасова допомога, якщо хтось із батьків не сплачує аліменти, малозабезпеченим сім’ям. Також держава сплачує допомогу інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам. Видатки бюджету на виплати цих допомог у 2011 складають 26.3 мільярда гривень. Минулого року ця цифра складала 23,7мільярда».

2010 року в Україні закінчилася програма з подолання бідності, і аналогічного документу на наступні 10 років поки немає.

Розрив між бідними і багатими. 
А де ж середній клас?

Як свідчать результати опитування, проведеного Центром Разумкова у травні, майже половина українців зараховують себе до нижчого класу.

В Україні все ж є середній клас, хоча, звичайно, менший, ніж у країнах Європи, говорить економіст Олександр Пасхавер. І саме він повинен вивести Україну з економічної кризи. Проблема в тому, що більшість цих людей ховають свої прибутки. Тож, щоб подолати бідність, треба подолати корупцію, вважає експерт.

«Ми всі повинні стати чесними, бо корупція з’їдає нас. Корупція тримає нас на світі, і вона ж робить нас бідними. Вона робить наші ціни високими, вона робить наші статки низькими. Щоб не було бідної країни, треба не брехати, а робити те, що обіцяють. Тобто, робити ліберальні реформи, щоб іноземний капітал до нас ішов і щоб наш місцевий капітал не мав проблем із державою».

Тоді як середня зарплата в Україні складає дві з половиною тисячі гривень, українські мільйонери та мільярдери постійно займають перші місця у світових рейтингах багатіїв. Таке розшарування суспільства, зауважують експерти, сприяє нестабільності, погіршенню економічної ситуації, зростанню протестних настроїв і знищує середній клас, який у провідних демократіях світу є основою економіки.

Марічка Набока, 14.07.2011
//www.radiosvoboda.org/content/article/24265748.html

Право на достатній життєвий рівень
//www.khpg.org/index.php?r=1.6.14.1

Право на повстання - основна гарантія здійснення та захисту усіх інших прав людини і громадянина