вівторок, 18 березня 2008 р.

Конституційна Асамблея – шлях до нової Конституції України


З огляду на декларовані наміри усіх значних політичних гравців щодо необхідності проведення конституційної реформи в України на порядку денному стоїть питання процедури її проведення.

На жаль, слід констатувати, що єдиний досвід внесення змін до нашого Основного Закону неможливо назвати вдалим. Більшість фахівців схиляються до думки, що конституційна реформа 2004 року була проведена з порушенням конституційної процедури внесення змін до Конституції України [див. Висновок Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права щодо дотримання конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 року шляхом ухвалення Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV та щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам від 27 грудня 2005 року; Розвиток публічного права в Україні (доповідь за 2003-2004 роки) // За заг. ред. І.Б. Коліушка, Н.В. Александрової. – К. – Вид. Лікей. 2005. – С. 62-112; Висновок Європейської Комісії "За демократію – через право" (Венеціанської комісії) щодо процедури внесення змін до Конституції України від 11 жовтня 2004 року № 305/2004].


З плином часу суспільство дедалі болісніше відчуває негативи проявленої політиками при проведенні конституційної реформи безвідповідальності. Однією з причин сьогоднішньої конституційної кризи є вади легітимності Конституції України. Порушення ж конституційної процедури внесення змін до Основного Закону України стало можливим внаслідок значного превалювання тимчасових політичних інтересів над суспільними.

У цій статті зупинимося детальніше на питаннях механізму проведення в інтересах українського суспільства нової конституційної реформи за існуючих політико-правових умов (особливо акцентуючи увагу на проблемах, які були зумовлені порушенням конституційної процедури щодо чинної редакції Конституції України, що було предметом нашого обговорення у статті Проблеми дієвості Конституції України та удосконалення її змісту). 

Насамперед, слід враховувати, що сьогодні ще не поставлено крапку у конституційній реформі 2004 року. Так, залишається невирішеним по суті питання щодо відповідності Конституції України Закону №2222, адже досі в Конституційному Суді України перебуває конституційне подання народних депутатів України з цього приводу.

При проведенні нової конституційної реформи слід враховувати, що з правової точки зору судовий розгляд питання про конституційність внесення змін до Конституції України не повинен залежати від політичних подій, зокрема, й нової конституційної реформи. Лише у разі втрати чинності усіх положень Закону №2222 внаслідок проведення конституційної реформи можна говорити про непідвідомчість цього питання Конституційному Суду України, з огляду на його практику розгляду на предмет відповідності Конституції України лише чинних законів України.

Таким чином, залишається можливість відновлення легітимності Основного Закону нашої держави шляхом прийняття рішення Конституційного Суду України в справі про конституційність Закону №2222. На наш погляд, обмеження повноважень Конституційного Суду України Законом України "Про внесення змін до Розділу ІV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України»" від 4 серпня 2006 року є невдалою спробою вилучення з-під юрисдикції Конституційного Суду України розгляду питання щодо відповідності Конституції України Закону №2222.

По-перше, постає питання щодо конституційності обмеження повноважень єдиного органу конституційної юрисдикції законом України, відтак у Конституційному Суді України триває розгляд конституційного подання 47 народних депутатів України про конституційність Закону України "Про внесення змін до Розділу ІV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України»".

По-друге, виникають запитання з точки зору юридичної техніки – зміни щодо обсягу повноважень Конституційного Суду України були внесені чомусь у розділ ІV "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Конституційний Суд України", а не до глави 2 "Повноваження Конституційного Суду України" цього Закону.

При проведенні нової конституційної реформи перш за все хочеться сподіватися, що для політиків буде аксіомою проведення її лише правовим шляхом. За інших умов це призведе лише до загострення конституційної кризи, а відтак і до непередбачуваних негативних наслідків для суспільства.

У межах права конституційну реформу можна провести шляхом внесення комплексних змін до Конституції України у порядку, передбаченому її Розділом XIII, або ухвалення нової редакції Конституції України на всеукраїнському референдумі.

Спробуємо проаналізувати, за якого саме правового механізму оновлення Конституції України в умовах існуючої політико-правової ситуації можливе максимальне врахування інтересів суспільства, а також забезпечення фахової підготовки та прийняття якісних законів про внесення змін до Конституції України та нової редакції Конституції України незалежно від політичних інтересів із урахуванням демократичних світових стандартів і досягнень вітчизняної науки.

Перебіг політичних подій в Україні, починаючи зі зміни Конституції України й досі, дає підстави стверджувати про крайній суб’єктивізм політичних сил при зміні конституційних норм – політики намагаються формулювати конституційні норми, керуючись тимчасовим політичним інтересом, без урахування довгострокових суспільних інтересів. 

Це насамперед пов’язано з існуванням в Україні слабкої політичної системи, притаманності політичним партіям таких негативних явищ, як авторитаризм лідерів, партбюрократизація, деідеологізація, корупція тощо. Аналіз законопроектної роботи щодо зміни конституційних положень, процесу прийняття змін до Конституції України дає підстави стверджувати про закритість цих процесів від суспільства та ігнорування політиками думки громадянського суспільства.

Практика реалізації Конституції України у редакції 1996 року виявила в її тексті неузгодженості та прогалини, а також висвітила проблеми закріпленого механізму державної влади в умовах нестабільної політичної системи. Одним із наслідків цієї ситуації стало фактичне спотворення конституційно встановленої моделі державної влади шляхом перетягування на себе Президентом України Л.Кучмою неконституційних повноважень.

У відповідь на недобросовісну поведінку глави держави тодішня опозиція обрала одним із інструментів політичної боротьби внесення змін до Конституції, зокрема, в напрямку посилення парламентаризму. Президент України згодом теж почав використовувати ініціативи щодо зміни Основного Закону, але винятково у власних політичних інтересах.

Спочатку – як спробу послабити парламент, а згодом (перед президентськими виборами 2004 року), навпаки, – для розпорошення президентської влади. Таким чином, упродовж усього періоду дії Конституції України робилися постійні спроби внести до її тексту зміни – і тринадцять таких законопроектів були розглянуті Конституційним Судом України.

На сьогодні, після набрання чинності конституційних змін триває боротьба всередині владного механізму між Президентом і Парламентом з Урядом в усіх напрямках, зокрема й щодо конституційного процесу.

Виходячи з цього, проведення конституційної реформи у порядку, передбаченому Розділом XIII Конституції України, згідно з яким головну роль щодо формулювання та прийняття Конституції України відведено Верховній Раді України, на наш погляд, не виглядає реальним варіантом.

Очевидно, що за існуючих політико-правових умов нормальний перебіг конституційного процесу є вкрай сумнівним. Отже конституційно встановлений на сьогодні порядок зміни Основного Закону не зможе забезпечити необхідного для суспільства результату конституційної реформи – функціонування такого владного механізму в Україні, який здатен в межах правового поля вирішувати суспільні проблеми найбільш оптимальним шляхом, належним чином виконувати свій головний обов’язок щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Другий, більш радикальний варіант проведення конституційної реформи – це прийняття нової редакції Конституції України.

Звернемося до правового регулювання цього питання в Україні. Конституція України як більшість європейських конституцій [Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм: Монографія – К.: Юридична фірма "Салком"; Юрінком Інтер, 2005. – 560 с.], виходячи з принципу стабільності конституцій, не містить чітких положень щодо процедури прийняття нового Основного Закону держави. Проте це не означає, що Конституція зовсім не торкається регулювання цього питання. Конституційно закріплені принципи верховенства права, народного суверенітету містять відповідь на ці питання.

Так, положення статті 5 Конституції України дають нам підстави стверджувати про встановлення конституційного принципу установчої влади народу, про що чітко було зазначено у пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі щодо тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України від 11 липня 1997 року № 3-зп: "прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття.

Це підтверджується пунктом 1 частини першої статті 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України, а також статтею 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом.

Логічним наслідком цих положень стало наділення повноваженнями офіційного тлумачення Конституції України замість Верховної Ради України Конституційного Суду України як органу незалежної судової влади". Дана позиція була висловлена і в пункті 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду у справі про набуття чинності Конституцією України від 3 жовтня 1997 року № 4-зп: "Конституція країни як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада стосовно до так званих встановлених влад є первинною".

В підпункті 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про здійснення влади народом від 5 жовтня 2005 року № 6-рп було уточнено: "На думку Конституційного Суду України, положення частини третьої статті 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначити конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі".

При цьому Конституційний Суд України залишився зв’язаним положеннями Розділу XIII чинної Конституції України, зазначивши у пункті 2 резолютивної частини вищевказаного Рішення: "…тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII".

Отже конституційно встановлений принцип установчої влади народу передбачає, що народ не може бути позбавлений права на прийняття нової Конституції своєї держави. Виникає питання легітимної процедури реалізації установчої влади народу при прийнятті нового Основного Закону. Очевидно, що встановлення легітимної процедури прийняття нової Конституції з метою забезпечення реалізації установчої влади народу є завданням єдиного законодавчого органу – Парламенту, а також Президента України як гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Найдемократичнішим способом ухвалення конституцій, який найбільш забезпечує принцип установчої влади народу, є її прийняття представницькими установчими зборами [Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм: Монографія. – К.: Юридична фірма "Салком"; Юрінком Інтер, 2005. – С. 29].

Виходячи з конституційних повноважень Верховної Ради України, остання зобов’язана на реалізацію конституційних принципів верховенства права, народного суверенітету прийняти насамперед нову редакцію Закону України "Про всеукраїнський та місцевий референдуми", а також, за умов політичної волі щодо прийняття нової Конституції, – закон України про спосіб підготовки проекту нової Конституції України. При чому аналіз конституційних принципів дає підстави стверджувати, що закон України про спосіб підготовки проекту Конституції України не буде викликати сумніву щодо його конституційності лише у разі послідовного закріплення реалізації установчої влади народу через спеціально обраний українським народом орган установчої влади.

Проте такий механізм проведення конституційної реформи нами також не вважається ефективним з огляду на фактичне закріплення процедури творення проекту Конституції на рівні закону. Виходячи з результатів позачергових парламентських виборів 30 вересня 2007 року, постійної боротьби за владу всередині механізму державної влади, можна прогнозувати, що парламентська більшість у Верховній Раді України VI скликання може бути нестабільною. А це дає підстави прогнозувати велику ймовірність внесення змін до закону про спосіб підготовки проекту Конституції України вже під час проведення конституційної реформи, що може призвести до зриву конституційної реформи, марних державних витрат на формування органу установчої влади, що вкрай невигідно для суспільства.

Аналіз дієвості чинної Конституції України показує, що, на жаль, врегулювання важливих суспільних процесів за допомогою конституційних принципів за нашого рівня правової культури не спрацьовує. Отже кращим варіантом буде розкриття конституційних принципів верховенства права та народного суверенітету щодо установчої влади народу у самій Конституції. За умов обрання такого способу проведення конституційної реформи, її перший етап буде полягати у внесенні змін до Конституції у порядку відповідно до розділу ХІІІ Конституції України, з метою послідовного закріплення теорії установчої влади народу та прийняття нової редакції Закону України "Про всеукраїнський та місцевий референдуми".

У цьому разі роль Президента України і парламентаріїв зведеться до врегулювання в Конституції України механізму проведення конституційної реформи – порядку прийняття нової редакції Конституції України. Позитивним моментом для суспільства буде досягнення доволі стійкої політичної згоди щодо способу прийняття нової Конституції України, що нами розглядається як гарантія проведення конституційної реформи відповідно до конституційної процедури оновлення Конституції України.

Підсумовуючи аналіз можливих варіантів проведення конституційної реформи в Україні за існуючої політико-правової ситуації слід зробити висновок, що в інтересах суспільства та згідно зі стратегічними інтересами розвитку нашої держави, основним завданням Президента та Верховної Ради повинно стати конституювання та забезпечення діяльності спеціально уповноваженого органу установчої влади на прийняття нової редакції Конституції України – Конституційної Асамблеї України.

Звертаючись до багатовікової історії українського державотворення, слід зазначити, що для України ідея запровадження представницького органу установчої влади не нова. Так, II Універсалом Центральної Ради України від 3 липня 1917 року було передбачено: "Змагаючи до автономного устрою України, Центральна Українська Рада в порозумінню з національними меншостями України приготовлятиме проекти законів про автономний лад України для предложения їх на затвердження Установчим Зборам" [Винниченко В.К. Відродження нації: В 3 ч. / Репринтне видання 1920 р. – К., 1990. – Ч. I. – С. 279-282].

III Універсалом Центральної Ради України від 7 листопада 1917 року було передбачено: "До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України" [Винниченко В.К. Відродження нації. – К; Відень, 1920. – Ч. II. – С. 74-80]. "Днем виборів до Українських Установчих Зборів призначено 27 грудня 1917 (9 січня н. ст. 1918) року, а днем скликання їх – 9 (22 н. ст.) січня 1918 року. Про порядок скликання Українських Установчих Зборів негайно видано буде закон" [там само].

Історія прийняття конституцій зарубіжних країн дає нам позитивні приклади реалізації установчої влади народу через ухвалення конституцій спеціально уповноваженими представницькими органами установчої влади. Так, прийняття Конституції США від 17 вересня 1787 року відбувалось під сильним впливом теорії установчої влади. У процесі прийняття Конституції взяли участь як загальнонаціональні установчі збори – Конвент, так і установчі збори (конвенти) кожного з штатів. Представницькі законодавчі збори (фактично парламенти) в процесі прийняття Конституції брали лише процедурну участь (передача на розгляд конвентів) і не виступили суб’єктом установчої влади.

Найстаршу діючу конституцію Європи – Конституцію Норвегії [Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 2 / Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – С. 645-673] було прийнято 17 травня 1814 року Установчими зборами, які скликав данський принц і намісник у Норвегії.

Конституція Бельгії від 7 лютого 1831 року [Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 1 / Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – С. 331-381], Конституція Італії від 22 грудня 1947 року [Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 2 / Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – с. 95-133], Конституція Португалії від 2 квітня 1976 року [Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 2 / Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – С. 733-837], Конституція Індії від 26 січня 1950 року [Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. Т 4 / отв. ред.. проф. Б.А. Старун. – М.: БЭК], Конституція Бразилії від 22 вересня 1988 року [там само] були підготовлені і прийняті спеціально уповноваженими представницькими органами установчої влади (Національним конгресом чи установчими зборами).

Серед прикладів конституцій, які було прийнято спеціально уповноваженими органами установчої влади є й новітні. Так, Конституція Болгарії була прийнята 12 липня 1991 року [Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 1 / Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – С. 381-423] Сьомими Великими Народними Зборами Болгарії.

Установчі збори Румунії прийняли 21 листопада 1991 року Конституцію Румунії, яка 7 грудня 1991 року [Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 3 / Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – С. 51-93] була затверджена на загальнонаціональному референдумі.

Головною особливістю конституційного процесу в Аргентині є те, що з моменту прийняття першої Конституції Аргентини 1853 р., всі наступні конституційні реформи забезпечувались Установчою асамблеєю (в 1860, 1866, 1898, 1949, 1957, 1960, 1994 рр.), зокрема і чинна Конституція Аргентини від 24 серпня 1994 року була прийнята Установчою асамблеєю.

Конституція Венесуели від 15 грудня 1999 року [Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. Т 4 / отв. ред.. проф. Б.А. Старун. – М.: БЭК] була підготовлена Конституційною асамблеєю та прийнята на всенародному референдумі.

Чинна Конституція Російської Федерації (від 12 грудня 1993 року) [Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 2 / Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – С. 1-51] хоча й прийнята не Установчими зборами, проте можливість створення Установчих зборів передбачена у нормах самої Конституції.

Так, відповідно до статті 135, якщо пропозиція щодо перегляду положень глав 1 (Основи конституційного ладу), 2 (Права і свободи людини і громадянина) 9 (Конституційні поправки і перегляд Конституції) Конституції Російської Федерації буде підтримана 3/5 голосів від загальної чисельності членів Ради Федерації та депутатів Державної Думи, то у відповідності із федеральним конституційним законом скликаються Конституційні збори [згаданий федеральний конституційний закон на сьогодні не прийнятий].

До повноважень Конституційних зборів віднесено підтвердження незмінності Конституції Російської Федерації чи розробка проекту нової Конституції Російської Федерації, який приймається Конституційними зборами 2/3 голосів від загального числа їх членів або виноситься на всенародне голосування.

В сучасному механізмі державної влади і в інших зарубіжних країн передбачається функціонування спеціально уповноваженого органу установчої влади.

Так, Конституція США зберігає значення Установчих зборів (Конвенту). Відповідно до статті V Конституції США, на вимогу законодавчих зборів 2/3 штатів Конгрес скликає Конвент для внесення поправок до Конституції, які набудуть чинність у разі ратифікації законодавчими зборами 3/4 штатів або ж конвентами в 3/4 штатів, залежно від того, який спосіб запропонує Конгрес.

Конституція Бельгії 1831 року пропонує свій оригінальний варіант реалізації установчої влади: відповідно до статті 195 законодавча влада має право заявити про необхідність перегляду того чи іншого конституційного положення. Після цього обидві палати парламенту розпускаються Королем. Відповідно до статті 46 Конституції, скликаються нові палати парламенту, які вважаються Установчими. Дані палати приймають у загальній згоді з Королем рішення щодо положень, які слід переглянути. Установчі палати можуть обговорювати зміни у присутності не менше 2/3 членів кожної з них, а зміни вносяться до конституції у разі, коли за них проголосувало не менше 2/3 складу кожної з палат.

Конституція Болгарії є однією з небагатьох конституцій світу, в якій чітко встановлений статус Установчих зборів (статті 157-163). Так, Великі народні збори (установчі збори) складаються з 400 народних представників, які обираються у загальному порядку та уповноважені: приймати нову Конституцію; вирішувати питання про зміну території Республіка Болгарія і ратифікувати міжнародні договори, які передбачають такі зміни; вирішувати питання щодо зміни форми державного устрою та державного правління; вирішувати питання щодо зміни чітко визначених норм Конституції Болгарії, які стосуються забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також порядку зміни, доповнення і прийняття самої Конституції.

Відповідно до глави III розділу IX Конституції Венесуели від 1999 року для перетворення держави, створення нового правового режиму та прийняття нової Конституції передбачається скликання Національної Конституційної Асамблеї. Відповідно до норми 348 Конституції Венесуели Національна Конституційна Асамблея скликається за ініціативою: або Президента, на засіданні Кабінету Міністрів, або 2/3 депутатів Національної Асамблеї Венесуели, або 2/3 всіх членів муніципальних рад на їх відкритій сесії, або 15% всіх зареєстрованих виборців Венесуели.

Виходячи із зарубіжного досвіду діяльності спеціальних органів установчої влади та сучасних політико-правових процесів в Україні, пропонується і у нас провести конституційну реформу через спеціальний орган установчої влади – наприклад, Конституційну Асамблею України.

Насамперед слід зазначити, що проводити конституційну реформу через Конституційну Асамблею України необхідно у два етапи, а саме:

1) законодавче визначення процедури прийняття нової Конституції України Конституційною Асамблеєю України. Для цього необхідно:

– внести зміни до Розділу XIII Конституції України відповідно до положень цього ж розділу (згідно з статтями 156, 159 Конституції України вимагається внесення відповідного законопроекту до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, надання Конституційним Судом України висновку щодо відповідності цього законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України, прийняття його не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України та затвердження його на всеукраїнському референдумі, який призначається Президентом України);

– прийняти Закон України "Про Конституційну Асамблею України" та нову редакцію Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми".

2) прийняття нової Конституції України Конституційною Асамблеєю України (або підтвердження незмінності чинної Конституції України) та затвердження її на всеукраїнському референдумі.

Щодо проведення першого етапу конституційної реформи не виникає запитань, оскільки все законодавчо врегульовано й необхідна лише політична воля на проведення конституційної реформи в межах права та в інтересах суспільства.

Успішність другого етапу процесу ухвалення нової Конституції України залежатиме від конституційного статусу Конституційної Асамблеї та деталізації його у Законі.

Введення спеціального органу Конституційної Асамблеї в процес перегляду Конституції України повинно бути спрямоване насамперед на забезпечення здійснення Українським народом своєї установчої влади, а саме – на забезпечення можливості вираження суверенної волі громадян України в Основному Законі України та реалізації права Українського народу на самовизначення, а також забезпечення фахової підготовки та прийняття якісних законів про внесення змін до Конституції України та нової редакції Конституції України незалежно від політичних інтересів із урахуванням демократичних світових стандартів та досягнень вітчизняної науки.

Для цього пропонується в Конституції України встановити основні положення щодо Конституційної Асамблеї, а саме: умови скликання, порядок обрання, її конституційний склад, вимоги до членів Конституційної Асамблеї України, її повноваження тощо.

Насамперед до цього необхідно змінити порядок внесення суттєвих змін до Конституції України, передбачений у статті 156 Конституції України та встановити, що законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України. Прийняття нової редакції Конституції України", а також законопроект про внесення змін до інших розділів Конституції України, який передбачає зміну конституційного ладу України, проект нової Конституції України подаються до Верховної Ради України Президентом України або не менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття Конституційними Асамблеєю України, затверджуються всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Формуватись Конституційна Ассамблея України повинна шляхом всеукраїнських виборів. Так, Конституційна Асамблея України може скликатися Президентом України упродовж трьох місяців із моменту внесення до Верховної Ради України відповідного законопроекту.

Членів Конституційної Асамблеї України (наприклад, триста народних обранців Конституційної Асамблеї України) пропонується обирати на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на засадах комбінованої виборчої системи відповідно до закону про Конституційну Асамблею України.

З метою формування представницького органу установчої влади можна застосувати таку формулу:

1) сто народних обранців Конституційної Асамблеї України обирати в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на засадах пропорційної системи за виборчими списками кандидатів у народні обранці України від політичних партій, виборчих блоків;

2) по три народні обранці Конституційної Асамблеї України обирати від Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя у відповідних багатомандатних округах на засадах мажоритарної системи відносної більшості. Право висувати не більше одного кандидата у народні обранці України надати міським (міст обласного значення), районним та обласним радам;

3) інших народних обранців Конституційної Асамблеї України обирати в одномандатних виборчих округах на засадах мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості. Висування кандидатів у народні обранці України може відбуватися шляхом самовисування, а також шляхом висування кандидатів у народні обранці України політичними партіями та виборчими блоками чи громадськими організаціями.

Повністю сформованою (тобто такою, що є повноважною) пропонуємо вважати Конституційну Асамблею за умови обрання не менш як чотирьох п’ятих від її конституційного складу.

З метою послаблення впливу тимчасових політичних інтересів на зміст конституційних норм та забезпечення фахової підготовки та прийняття якісних законів про внесення змін до Конституції України та нової Конституції України пропонується встановити особливі вимоги до членів Конституційної Асамблеї.

Крім звичайних вимог до претендентів у народні обранці (громадянства України, вікового цензу, володіння державною мовою, права голосу) доцільно подумати про встановлення особливих – наприклад, наявність вищої юридичної освіти (як варіант, можна розглядати філософську, політологічну освіти).

Необхідно встановити заборону для членів Конституційної Асамблеї впродовж певного періоду часу (5-10 років) після затвердження всеукраїнським референдумом нової Конституції України чи змін до Конституції України претендувати на обрання їх главою держави, представником у законодавчий орган, на призначення їх членом вищого органу виконавчої влади, керівником центрального органу виконавчої влади та його заступником, а також суддею України.

В свою чергу доцільно встановити заборону балотування в народні обранці для Президента України, народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів України, керівників центрального органу виконавчої влади та їх заступників, суддів Конституційного Суду України та суддів загальної юрисдикції.

Повноваження Конституційної Асамблеї України пропонується обмежити лише питаннями, для вирішення яких її було обрано. При цьому, необхідно встановити гарантії для попередження невиправданого затягування роботи Конституційної Асамблеї.

Так, насамперед повноваження Конституційної Асамблеї повинні припинятися після прийняття кінцевого рішення щодо відповідних проектів, а також необхідно встановити максимальний строк повноважень Асамблеї (наприклад, рік), перелік підстав для визнання Конституції України незмінною та припинення повноважень Конституційної Асамблеї.

До повноважень Конституційної Асамблеї України пропонується віднести:

1) розробку проекту нової Конституції України у разі проголошення всеукраїнського референдуму щодо затвердження нової Конституції України за народною ініціативою;

2) прийняття законів про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України. Прийняття нової Конституції України";

3) прийняття законів про внесення змін до Конституції України, які передбачають зміну конституційного ладу України;

4) прийняття нової редакції Конституції України.

Організацію, порядок формування і діяльності Конституційної Асамблеї України, процедуру розробки, розгляду та прийняття законів про внесення змін до Конституції України, нової Конституції України доцільно визначити законом про Конституційну Асамблею України, а процесуальні відношення, пов’язані з організацією та проведенням виборів народних обранців повинні бути врегульовані в межах виборчого законодавства.

У підсумку хочемо наголосити, що успішність проведення конституційної реформи – вихід із конституційної кризи, прийняття якісних законів про внесення змін до Конституції України або нової редакції Конституції України, незалежно від політичних інтересів, із урахуванням демократичних світових стандартів та досягнень вітчизняної науки – безпосередньо залежить від обраного способу проведення нової конституційної реформи. Від обраного сьогодні механізму підготовки і прийняття нової редакції Конституції України залежатиме дієвість нової редакції Конституції України упродовж багатьох років.

Ігор Коліушко, голова Правління Центру політико-правових реформ, Юлія Кириченко, експерт Центру політико-правових реформ. 
Джерело публікації: pravo.org.ua 
//zgroup.com.ua/article.php?articleid=262


Немає коментарів: