Звернення науковців-конституціоналістів та громадських експертів щодо конституційної реформи в Україні 2014

До Верховної Ради України

та громадянського суспільства

ЗВЕРНЕННЯ

щодо конституційної реформи в Україні

Ми, науковці-конституціоналісти та громадські експерти, не можемо залишатися осторонь процесу конституційної реформи, підготовка якої розпочалася в Україні, і вважаємо за необхідне звернутися із таким.

Ми переконані, що Україні потрібна конституційна реформа.

По-перше, це обумовлено необхідністю відновити легітимність Конституції. Чинний на сьогодні текст Конституції є результатом низки рішень, деякі з яких були прийняті з порушеннями процедури конституційних змін.

По-друге, враховуючи досвід дії Конституції та теперішню політичну ситуацію в Україні, є нагальною потреба вдосконалення конституційних положень, принаймні у трьох напрямках:

• встановлення механізму державної влади, який би унеможливлював узурпацію влади будь-ким з вищих посадових осіб держави, і при цьому б забезпечував єдність державної політики. У Конституції потрібно належним чином втілити модель змішаної республіки. Це означає, що Кабінет Міністрів має цілісно формуватися парламентським шляхом і бути відповідальним лише перед Верховною Радою, водночас Президент має обиратися всенародно і бути наділеним вагомими повноваженнями;
• забезпечення конституційних гарантій незалежності і професійності суддів та справедливого правосуддя. Для цього необхідно, насамперед, змінити порядок формування Вищої ради юстиції та порядок призначення суддів на посади, запровадити кваліфікаційний добір кандидатів у судді Конституційного Суду, привести статус прокуратури у відповідність до європейських стандартів та внести деякі інші зміни;
• закладення конституційних основ для реформи місцевого самоврядування та децентралізації влади. Повноваження щодо питань, які можливо та необхідно вирішувати на місцевому рівні, потрібно передати до компетенції фінансово та ресурсно спроможних органів місцевого самоврядування. Місцеві державні адміністрації не повинні бути виконавчими органами рад, але мають здійснювати нагляд за дотриманням законів органами місцевого самоврядування.

Ми наголошуємо на тому, що зміни до розділів I, III та XIII Конституції на сьогодні є недоцільними.

Ми вважаємо, що метою конституційної реформи є відновлення авторитету і юридичної цілісності Конституції, задля утвердження верховенства права та ефективного функціонування влади. Це залежить не лише від змісту конституційних змін, але й від способу здійснення реформи.

Процес конституційної реформи має викликати довіру у суспільства. Такої довіри не варто очікувати, якщо процес реформи справлятиме враження закритої від суспільства домовленості політиків.

Конституційна реформа має проводитися прозоро та відкрито, а також – професійно та в інтересах суспільства. Тому вона має готуватися політично незаангажованими фахівцями за участю політиків, а не навпаки.

Ми впевнені, що із підготовкою конституційної реформи не можна зволікати. Для розвитку Української держави необхідна Конституція, яка має суспільний авторитет, обмежує свавілля влади та забезпечує її служіння народу.

Законопроект про внесення змін до Конституції повинен бути підготовлений до президентських виборів в Україні 25 травня ц.р., щоб суспільство було свідомим того, які повноваження отримає майбутній Президент, а кандидати на пост Глави держави публічно взяли зобов’язання визнати такий обсяг повноважень у разі свого обрання. Це запобігатиме спробам маніпулювати конституційною реформою залежно від результатів президентських виборів.

З огляду на це і відчуваючи професійну та громадянську відповідальність, зобов’язуємось підготувати в найкоротші строки пропозиції щодо проекту Закону про внесення змін до Конституції України та представити його Верховній Раді України та всьому суспільству. При цьому ми готові до відкритої співпраці з усіма учасниками конституційного процесу.

Звернення підписали:

Бориславська О.М., доцент кафедри конституційного права юридичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка, к.ю.н.

Василенко В.А., професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», д.ю.н.

Головатий С.П., член Міжнародної асоціації конституційного права, д.ю.н.

Ключковський Ю.Б., президент Інституту виборчого права

Кириченко Ю.М., керівник проектів з конституційного права Центру політико-правових реформ

Когут І.О., голова ради Лабораторії законодавчих ініціатив [колишній член КАЯК]

Козюбра М.І., завідувач кафедри загальнотеоретичних та державно-правових наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», д.ю.н.

Коле[і]сник В.П., професор кафедри конституційного права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, д.ю.н.

Коліушко І.Б., голова правління Центру політико-правових реформ [колишній член КАЯК]

Конончук С., експерт з конституційного права Українського незалежного центру політичних досліджень

Мелешевич А.А., декан факультету правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Петришин О.В., перший віце-президент Національної академії правових наук України, д.ю.н. [колишній член КАЯК]

Сироїд О., директор Правничої фундації

Ткачук А.Ф., директор з науки та розвитку Інституту громадянського суспільства

31 березня 2014 року
http://www.ucipr.kiev.ua/publications/zvernennia-shchodo-konstitutciinoii-reformi-v-ukraiini
01 квітня 2014 року
http://pravo.org.ua/politicreformandconstitutionslaw/2011-12-14-18-24-53/1628-zvernennia-shchodo-konstytutsiinoi-reformy-v-ukraini.html
07 квітня 2014 року

http://www.pravo.org.ua/209-slaider-novyn/1640-zvernennya-shchodo-konstytutsiinoi-reformy-v-ukraini.html

Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу теперішньої кризи та в зв’язку з проведенням круглого столу національної єдності 

Олександр Корнійчук. Маємо створити справді народну Конституцію та не допустити підміни поняття децентралізація 

Ярина Журба. Хто писатиме нову Конституцію? 

Сергій Одарич. Я не хочу, щоб Конституцію моєї країни писали Турчинов з Тігіпком і Фаріон 

Тарас Стецьків. Рухати революцію вперед 

Мирослава Свистович. Національна Революція буде завершеною, якщо ми приймемо нашу Народну Конституцію 

Володимир Ференц. Невчасна фантазія на тему європейськості 

Ігор Марков. Революція чи Протест або Установчий Майдан 

Олександр Палій. Ігор Дідковський. Якщо політики, які контролюють сцену, думають, що вони – це Майдан, то вони сильно помиляються 

Юрій Луценко. Новообраний президент скличе Конституанту

http://www.mk.ru/merinov/

Олександр Барабаш: Вадік Румин проведе референдум

Народні депутати від опозиції, правники і громадські активісти сьогодні мали грунтовну розмову про те, що робити із Законом «Про всеукраїнський референдум».

Учасники цього зібрання [круглого столу на тему «Удосконалення правового регулювання інституту референдуму в Україні»], організованого Коаліцією громадських організацій «За чесний референдум» [за фінансової підтримки IFES-Україна], добре обізнані із цим законом і їм не треба було переконувати одне одного, що цей закон – найбільше зло у нашому законодавчому полі. Ось деякі висловлювання з сьогоднішнього «круглого столу» про цей акт:

«Закон «Про всеукраїнский референдум» побив всі рекорди, за яким закон взагалі можна назвати неконституційним», – Юлія Кириченко.

«Закон «Про всеукраїнський референдум – це найефективніша зброя проти Незалежної України, – Сергій Головатий.

Проте найвлучніше, як на мене, про цей закон сказав віце-президент асоціації Народних депутатів минулих скликань Олександр Барабаш: «Вадік Румин проведе референдум».

В цій фразі – весь сценарій влади щодо проведення референдуму, якщо опозиція, громадські активісти і правники не доб'ються скасування Закону «Про всеукраїнський референдум», що його було ухвалено 6 листопада 2012 року.

Тобто, за цим законом владі для проведення референдуму не потрібні громадяни, активісти, політики, достатньо «Вадіків Румунів».

Адже за цим законом влада:

• сама сформує комісії,
• не допустить спостерігачів (тільки від ініціативної групи можна, себто, тільки від влади),
• копії протоколів з дільниць видаватимуть тільки представникам ініціативної групи (також від влади),
• свободи слова на час референдуму не буде,
• оскаржити в суді результати підрахунку неможна в принципі! Адже результат голосування набирає чинності у момент усного (!!!) оголошення результатів у Центрвиборчкомі.

Ті хто будуть проти поставленого на референдумі питання (наприклад, приєднання України до Митного Союзу чи обрання президента у парламенті, а громадянами як зараз), не матимуть жодного законного способу інформувати або агітувати проти таких ідей, взагалі, ніхто не зможе якось легально боротися проти махінацій із формулюванням запитання чи підрахунком голосів.

У разі організованого – неюридичного – спротиву на противніків референдуму спустять... «Вадіків Румунів». Апокаліптична картинка вималювалася на сьогоднішньому обговореннні. Але апокаліпсіс ще можна відвернути.

Висновки і рекомендації сьогоднішнього «круглого столу»:

Найперше, опозиція має зробити тему скасування цього закону про референдум найгарячішою у політичному дискурсі – говорити про неприпустимість існування такого закону скрізь: в парламенті, на ток-шоу, із виборцями, з дипломатами.

По-друге, внести инший законопроект чи нову редакцію закону про референдум, положення якого відповідають Конституції України та рекомендаціям Венеціянської комісії (аналіз Венеціянки має бути вже в середині червня)

І по-третє, вже зараз розробляти «план Б», якщо влада спробує застосувати чинний закон про референдум.

P.S. Ніхто з учасників Коаліції «За чесний референдум» і сьогоднішньої дискусії не думає посягати на святе право громадянина обирати. Але треба спершу забезпечити можливість вибору. Чинний Закон «Про всеукраїнський референдум» права вибору громадянину не дає.

Наталя Соколенко, 28 травня 2013 року

http://blogs.pravda.com.ua/authors/sokolenko/51a4b2d0bc994/

30.09.2013 Звернення щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум» Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» 

21.06.2013 Конституційна Асамблея. Про звернення окремих членів Конституційної Асамблеї, Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» 

31.05.2013 Леонід Кравчук. Якщо всі організації, які діють в Україні, даватимуть офіційну оцінку законам, то ми перетворимося на дискусійний клуб 

20.05.2013 Координаційне бюро Конституційної Асамблеї. Про звернення членів Конституційної Асамблеї та представників громадських організацій 

11.04.2013 Звернення Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» щодо неконституційності порядку зміни Конституції України, встановленого у Законі України «Про всеукраїнський референдум» 

05.04.2013 Олександр Барабаш. Ігор Когут. Микола Козюбра.Ігор Коліушко. Володимир Крижанівський. Микола Мельник. Олександр Мороз. Відкрите звернення до голови Конституційної Асамблеї Леоніда Кравчука 

04.04.2013 Звернення Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум» 

28.03.2013 Ігор Коліушко. Закон про референдум vs Конституційна асамблея. Що далі? 

22.03.2013 Комісія Конституційної Асамблеї з питань здійснення народовладдя. Про проект Рішення Конституційної Асамблеї щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум» 

10.12.2012 Звернення громадськості щодо неконституційності Закону України «Про всеукраїнський референдум» 

06.12.2012 Леонид Кравчук. Конституционная Ассамблея вам не скорая помощь! 

28.11.2012 Олег Рибачук. Закон про референдум дозволить рвати Україну по живому 

21.11.2012 Ігор Коліушко. Юлія Кириченко. Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України 

09.11.2012 Сергій Головатий. В Україні не існує держави й не існує права

http://dt.ua/UKRAINE/obvinuvacheniy-u-pobitti-zhurnalistiv-vadim-titushko-postane-pered-sudom-1-lipnya-123973_.html

Юрій Кириченко. Щодо конституційного закріплення захисту прав і свобод людини і громадянина (право на захист)

Пояснювальна записка щодо обґрунтування необхідності викладення ст.55 чинної Конституції України у новій редакції

Викладення ст.55 чинної Конституції України у новій редакції зумовлено необхідністю усунення в її змісті значних недоліків.

Виходячи з усталених засад і тенденцій сучасного конституціоналізму, а також принципу рівності всіх перед законом, у тому числі людини і держави, як суб"єктів конституційного права, автором було здійснено порівняльно-правовий аналіз норм конституцій України та 42 держав континентальної Європи, в яких закріплено право на захист прав і свобод людини і громадянина.

Право людини на захист своїх прав закріплено у переважній більшості конституцій європейських держав: Азербайджану (ст.ст.26, 60), Албанії (ч.2 ст.42), Андорри (ч.1,2 ст.10), Білорусі (ч.1 ст.60, ст.61), Болгарії (ст.56), Вірменії (ст.18), Греції (ч.1 ст.20), Грузії (ч.1,3 ст.42), Естонії (ч.1 ст.15), Іспанії (ч.1 ст.24, ч.2 ст.53), Італії (ч.1 ст.24), Латвії (ч.1 ст.92), Ліхтенштейну (ст.43), Литви (ч.2 ст.6, ч.1 ст.30), Люксембургу (ст.13), Македонії (ч.1 ст.50), Молдови (ст.20, ч.1,2 ст.26), Нідерландів (ст.17), Німеччини (ч.4 ст.6, ч.4 ст.19), Польщі (ч.1 ст.77, ст.ст.78, 79, 80), Росії (ст.ст.45, 46), Румунії (ст.21, ч.1 ст.24), Сан-Марино (ч.1,2 ст.15), Сербії (ст.22), Словаччини (ч.1,2 ст.46), Словенії (ч.4 ст.15, ч.1 ст.23, ст.25), Туреччини (ч.1 ст.40), Угорщини (п.1,5 §57), Хорватії (ч.1 ст.18), Фінляндії (п.1 §21), Чехії (ч.1,2 ст.36 Хартії основних прав і свобод), Чорногорії (ст.ст.19, 20). Зазначені статті розташовані у розділах (главах) конституцій цих країн, де мова йдеться про права та свободи людини і громадянина, а у Конституції Республіки Польща від 2 квітня 1997 р. навіть виокремленні в окремий підрозділ, який має назву "Засоби охорони свобод і прав". В інших державах континентальної Європи (Австрії, Бельгії, Боснії і Герцеговини, Данії, Монако, Норвегії, Франції, Швейцарії, Швеції) розглядуване право на конституційному рівні не регулюється, а діє через систему галузевого законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.55 Основного Закону України держава гарантує кожному захист прав і свобод у судовому порядку, і не може відмовити у здійсненні правосуддя, якщо громадянин вважає, що його права і свободи порушені або створюються перешкоди для їх реалізації. При цьому відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно ч.2 ст.64 не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У ч.2 ст.55 Конституції України визначено перелік дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, які можуть бути оскаржені в суді. А в деяких країнах це право навіть гарантується. Наприклад, у ч.3 ст.120 Конституції Республіки Словенія від 25 червня 1991 р. зазначено, що "гарантується судовий захист прав і законних інтересів громадян і організацій від рішень і дій адміністративних органів та носіїв публічно-владних повноважень".

Право кожного на судовий захист закріплено в конституціях Азербайджану (ч.1 ст.60), Албанії (ч.2 ст.42), Андорри (ч.1,2 ст.10), Білорусі (ч.1 ст.60), Вірменії (ч.1 ст.18), Грузії (ч.1 ст.42), Естонії (ч.1 ст.15), Іспанії (ч.1 ст.24), Італії (ч.1 ст.24), Латвії (ч.1 ст.92), Литви (ч.1 ст.30), Люксембургу (ст.13), Македонії (ч.1 ст.50), Молдова (ст.20), Нідерландів (ст.17), Росії (ч.1 ст.46), Румунії (ч.1 ст.21), Сербії (ч.1 ст.22), Словаччини (ч.1 ст.46), Словенії (ч.4 ст.15), Фінляндії (п.1 §21), Чехії (ч.1,2 ст.36 Хартії основних прав і свобод) Наприклад, у ч.1 ст.24 Конституції Королівства Іспанія від 27 грудня 1978 р. закріплено, що "кожен має право на ефективний захист судді і суду при здійсненні своїх законних прав і інтересів, і у ніякому разі не допускається відмова у такому захисті", в Конституціях Андорри (ч.1 ст.10) та Румунії (ч.1 ст.21) встановлено, що "будь-яка особа може звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів", у Конституції Литви (ч.1 ст.30) записано, що "особа, конституційні права або свободи якої порушуються, має право звернутися до суду", а за Конституцією Італії (ч.1 ст.24) — "усі можуть у судовому порядку діяти для захисту своїх прав і законних інтересів".

Отже, порівняльно-правовий аналіз змісту текстів конституцій 32 європейських держав, в яких закріплені норми щодо права людини на захист своїх прав і свобод, дає підстави стверджувати про неоднозначність поглядів законодавців цих країн щодо критеріїв закріплення цього права.

Також не існує єдиного підходу щодо закріплення в нормах про захист прав і свобод конституцій зарубіжних країн кола суб"єктів конституційно-правових відносин. Наприклад, у ч.2 ст.55 Конституції України визначено наступних суб"єктів: органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи. Такий підхід застосований і в основних законах Ліхтенштейну, Росії, Словаччини, Чехії. У той час в Польщі, Угорщині та Хорватії суб"єктами конституційних відносин визначено суди, органи публічної влади та інші органи; в Азербайджані, крім державних органів, такими суб"єктами є політичні партії, професійні спілки, інші громадські об"єднання; у Македонії — державні управління та інші установи. При цьому слід зазначити, що у більшості розглядуємих конституцій взагалі не закріплено будь-яких суб"єктів конституційних правовідносин. Тобто в цих країнах особі надається право на захист своїх прав і свобод незалежно від того, хто їх порушив.

Щодо застосування у тексті Конституції України терміну "службова особа", зміст якого тлумачиться вченими неоднозначно, то це питання вимагає додаткового наукового обґрунтування. Враховуючи те, що юридична техніка вимагає все ж більш уніфікованого підходу, пропонуємо термін "службова особа" взагалі виключити з ч.2 ст.55 Конституції України. До речі застосовувати у спеціальній статті тільки термін "посадова особа" пропонувалось і авторами проектів Конституції України від 26 жовтня 1993 р., від 24 лютого 1996 р. та Народній Конституції В.А. Ющенка [1, 2, 3].

Під час аналізу ч.2 ст.55 чинної Конституції закономірно виникає питання: а як бути людині, якщо її права і свободи порушуються іншою людиною (фізичною особою) чи юридичною особою? На жаль, це питання конституційна норма оминає і тому, на наш погляд, конструкція ч.2 ст.55 не зовсім є логічною, оскільки права і свободи людини повинні підлягати захисту в будь-якому випадку і незалежно від того, хто їх порушив. Такої думки дотримуються М.Аркелян і Н.Узун, які вважають, що "цілком природним є запровадження такого порядку, коли особа мала б можливість вдатися до судового захисту в усіх випадках виникнення конфліктних ситуацій між нею й іншими фізичними та юридичними особами" [4, с.20] У французькій правовій доктрині та практиці захист прав і свобод розуміється як захист від посягань, по-перше, законодавця і, по-друге, органів влади, юридичних і фізичних осіб [5, с.61]. Підтвердженням цієї тези може слугувати і ч.1 ст.117 Конституції Республіки Болгарії від 12 липня 1991 р., в якій встановлено, що "судова влада захищає права та законні інтереси громадян, юридичних осіб і держави".

Враховуючи зазначене, пропонуємо у ч.2 ст.55 Конституції України поряд з органами державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб передбачити також  фізичних і юридичних осіб.

Положення ч.3 ст.55 Конституції України передбачає крім судового захисту, право кожного звертатися за захистом своїх прав і свобод до позасудових суб"єктів, які не дублюючи насамперед функції суду, уповноважені захищати права і свободи людини і громадянина.

З аналізу зазначеного положення випливає те, що в ньому закріплено лише один суб"єкт захисту прав і свобод людини і громадянина — Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, до якого може звертатися кожна людина у разі порушення її прав і свобод. При цьому виникає два питання: 1) чи потрібно в цій нормі Основного Закону України закріплювати одного суб"єкта захисту прав? 2) як же тоді бути з іншими суб"єктами захисту прав і свобод людини і громадянина? До яких, крім Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституція та закони України відносять Президента України, Кабінет Міністрів України, органи прокуратури, органи внутрішніх справ, місцеві державні адміністрації тощо. Так, відповідно до ч.2 ст.102 Конституції України "Президент України є гарантом додержання… прав і свобод людини і громадянина", а Кабінет Міністрів України згідно з п.2 ст.116 — "вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина". У конституціях деяких європейських країн прямо вказані суб"єкти захисту прав і свобод людини і громадянина. Наприклад, у ч.1 ст.71 Конституції Азербайджанської Республіки від 12 листопада 1995 р. зазначено, що "дотримуватись і захищати права і свободи людини і громадянина, які закріплені в конституції, є обов"язком органів законодавчої, виконавчої та судової влади", а в Австрії, Албанії, Іспанії, Македонії, Німеччині, Польщі, Росії, Сербії, Словаччини, Словенії, Хорватії, Чехії, Чорногорії — цими повноваженнями наділені органи конституційної юрисдикції. Зокрема, ч.4 ст.125 Конституції Російської Федерації від 12 грудня 1993 р. закріпила, що Конституційний Суд розглядає скарги на порушення конституційних прав і свобод громадян, а п.б ст.161 Конституції Королівства Іспанії від 27 грудня 1978 р. проголошує, що Конституційний Суд має повноваження для "прийняття рішення про захист прав і свобод". У той час в Україні здійснення захисту прав і свобод людини і громадянина Конституційним Судом прямо не передбачено. У ч.1 ст.124 Конституції Республіки Молдова від 29 липня 1994 р. встановлено, що "прокуратура представляє загальні інтереси суспільства та захищає… права і свободи громадян…", а у ч.1 ст.272 Конституції Португальської Республіки від 2 квітня 1976 р. — "до функції поліції відносяться… забезпечення… прав громаядн".

Тобто виходячи із логіки змісту положення ч.3 ст.55 кожна людина в Україні може звертатися тільки до одного суб"єкта  захисту прав і свобод — Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а до інших у неї не має прав. Тому, на наш погляд, закріплювати одного із багатьох позасудових суб"єктів захисту прав і свобод людини і громадянина в конституційній нормі є зайвим. Підтвердженням цього є і те, що лише 3 європейські держави (Вірменія, Польща, Португалія), крім України, закріпили на конституційному рівні право на звернення до омбудсмана. Так, у ч.3 ст.18 Конституції Республіки Вірменія від 27 листопада 2005 р. зазначено, що "кожен має право для захисту своїх прав і свобод отримувати сприяння Захисника прав людини на підставах та в порядку, що встановлені законом". У ст.80 Конституції Республіки Польща від 2 квітня 1997 р. вказано, що "кожен має право відповідно до визначених у законі принципів на звернення до Захисника Громадянських прав з проханням про надання допомоги в охороні своїх свобод і прав, порушених органами публічної влади". А у ч.1 ст.23 Конституції Португальської Республіки від 2 квітня 1976 р. визначено, що "громадяни мають право подавати скаргу Охоронцю справедливості на дію чи бездіяльність представників влади…". З урахуванням викладеного, вважаємо доцільним вилучити положення ч.3 ст.55 з тексту Конституції України.

З огляду на сучасну теорію та практику юридичного гарантування прав і свобод людини і громадянина, в науковій літературі, поряд з національними нормативними і організаційно-правовими гарантіями, виділяють і міжнародні гарантії. Досліджуючи положення ч.4 ст.55 Конституції України, можна дійти висновку, що в ній визначено два рівня захисту: національний (внутрішньодержавний) та міжнародний. Це означає, що основними гарантами прав людини є національне законодавство і сама держава, на території якої проживає дана особа. Про це, зокрема, свідчать і встановлені процедури міжнародного правового захисту: особа, перед тим як звернутися до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, повинна використати всі національні (внутрішньодержавні) засоби правового захисту своїх прав і свобод. Вважається, що особа використала всі національні (внутрішньодержавні) можливості захисту, якщо її права не були відновлені і після розгляду скарги апеляційним судом. Такі ж рівні захисту прав людини передбачено і в основних законах Білорусі, Вірменії, Росії, Сербії. Так, у ст.61 Конституції Республіки Білорусь від 17 жовтня 2004 р. зазначено, що "кожен має право відповідно до міжнародно-правових актів, ратифікованих Республікою Білорусь, звертатися до міжнародних організацій з метою захисту своїх прав і свобод, якщо вичерпані всі наявні внутрішньодержавні засоби правового захисту", у ч.4 ст.18 Конституції Республіки Вірменія від 27 листопада 2005 р. закріплено, що "кожен відповідно до міжнародних договорів Республіки Вірменія має право звертатися з проханням про захист своїх прав і свобод до міжнародних органів із захисту прав і свобод людини", у ч.3 ст.46 Конституції Російської Федерації від 12 грудня 1993 р. записано, що "кожен має право відповідно до міжнародних договорів Російської Федерації звертатися до міждержавних органів за захистом прав і свобод людини, якщо вичерпані всі наявні внутрішньодержавні засоби правового захисту", а у ч.2 ст.22 Конституції Республіки Сербія від 30 вересня 2006 р. зазначено, що "громадяни мають право звертатися до міжнародних організацій для захисту своїх прав і свобод, гарантованих Конституцією".

У суспільстві традиційно склалося, що порушені права і свободи людини і громадянина має захищати держава в особі її компетентних органів (суд, прокуратура тощо). Але не менш суттєве значення для забезпечення ефективного правового захисту своїх прав і свобод має закріплене у ч.5 ст.55 Конституції України право кожного будь-якими не забороненими законом засобами (коло яких необмежено) особисто захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Це пояснюється у першу чергу тим, що в розвиненому громадянському суспільстві кожна людина повинна мати максимум таких можливостей, які, на думку авторів науково-практичного коментаря Конституції України до засобів захисту прав відносять: 1) ті, які визначені в Конституції України (статті 29, 32, 34, 36, 39-42, 44, 55, 59, 60, 62, 63); 2) ті, які визначені чинним законодавством; 3) ті, які випливають з міжнародних стандартів поведінки особи по захисту своїх прав на основі міжнародних договорів, належним чином ратифікованих Верховною Радою України [6, с. 417].

Положення про захист прав і свобод людини і громадянина незабороненими законом способами зафіксовані і в конституціях Азербайджану, Вірменії, Молдови, Росії. Наприклад, у ч.1 ст.26 Конституції Азербайджанської Республіки від 12 листопада 1995 р. зазначено, що "кожен має право захищати не забороненими законом способами і засобами свої права і свободи", у ч.2 ст.18 Конституції Республіки Вірменія від 27 листопада 2005 р. — "кожен має право на захист своїх прав і свобод всіма засобами, не забороненими законом", у ч.2 ст.45 Конституції Російської Федерації від 12 грудня 1993 р. зазначено, що "кожен має право захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом".

Отже, узагальнюючи результати порівняльно-правового аналізу норм конституцій України та держав континентальної Європи, в яких закріплено право на захист, пропонуємо ст.55 Конституції України викласти у такій редакції:

"Кожному гарантується право на захист своїх прав і свобод у судових і інших державних органах. 

Кожен має право захищати свої права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами. 

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності фізичних чи юридичних осіб, органів державної влади чи органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. 

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи організацій, членом або учасником яких є Україна".

А також пропонуємо друге речення ч.3 ст.8 — "Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується" — вилучити з тексту чинної Конституції у зв"язку з тим, що воно дублює положення ст.55.

Список літератури:

1. Конституція України. Офіційний проект у редакції від 26 жовтня 1993 р. [Текст] / Українське право. — №1. — 1994. — С. 62-75.

2. Конституція України. Проект у редакції від 24 лютого 1996 р., схвалений Конституційною комісією 11 березня 1996 р. [Текст] / Українське право. — №1. — 1996. — С. 89-100.

3. Народна Конституція. Проект Конституції Президента України Віктора Ющенко [Текст]. — 2009. — 100 с.

4. Аракелян М. Забезпечення конституційного права людини на захист прав і свобод судом [Текст] / М. Аракелян, Н. Узун // Право України. — 2006. — №1. — С.19-21.

5. Конституционное (государственное) право зарубежных стран [Текст] : учебн. для студ. юрид. вузов и факультетов. — в 4-х томах. Том 3 / Отв. ред. Б.А. Страшун. — М. : БЕК, 1997. — 764 с.

6. Конституція України. Науково-практичний коментар [Текст] / ред. кол.: В.Я. Тацій (голова ред. кол.), О.В. Петришин (відп. секретар), Ю.Г. Барабаш та ін.; Нац. акад. прав. наук України. — 2-ге вид., переробл. і допов. — Х. : Право, 2011. — 1128 с.

15 березня 2013 року

Доцент кафедри політології

та права Запорізького національного

технічного університету, кандидат

юридичних наук Ю.В. Кириченко

____________

//cau.in.ua/ua/activities/analytics/id/juv-kirichenko-schodo-konstitucijnogo-zakriplennja-zahistu-prav-i-svobod-ljudini-i-gromadjanina-729/

//www.paceka.ru/s60.html

Право на повстання - право на восстание. Дайджест 1

Право на повстання - право на восстание. Дайджест 2

Андрій Нечипоренко. Повстання - основний засіб захисту прав людини

Всеволод Речицький. Ідея обмеженого правління як політико-правова доктрина 

Олексій Курінний. Право народу на повстання у філософсько-правових концепціях європейської цивілізації 

Олександр Северин. Jus resistendi (Право на спротив) 

Заява Всеукраїнського Об’єднання «Народна Конституція» про гарантії для Українського Народу 

Заява Всеукраїнського Об’єднання «Народна Конституція» про право народу на повстання

Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України

«Це перетворення української держави вже не просто в поліцейську, а державу тоталітарну, типу гітлерівської, де через неконституційний, несправедливий закон про референдум були прийняті гітлерівські закони про Третій райх. Тому я би застерігав проти таких дій. І хочу звернути увагу Всього Українського народу на серйозну небезпеку, яка зараз зависла над правовим полем України». (Ю. Ключковський, 
цитата зі стенограми пленарного засідання ВРУ 06.11.2012 р.)

6 листопада наші парламентарі несподівано повернулися до розгляду законопроекту «Про всеукраїнський референдум» (реєстр. № 6278 від 29.04.2010, внесеного народним депутатом Д.Шпеновим) в редакції першого читання та за 10 хвилин прийняли його в цілому як Закон. Відбулося це вже традиційно – без обговорення, без розгляду внесених народними депутатами та іншими суб’єктами законодавчої ініціативи 1026 поправок. Варто зазначити, що останній раз Законопроект було розглянуто Парламентом 10 липня 2010 року, після чого направлено на повторне друге читання, оскільки частина його норм не відповідає Конституції України. На момент розгляду законопроекту парламентський комітет не розглядав його і не пропонував розглядати у повторному другому читанні.

Чому ж такий поспіх? Чому 264 народних депутати швиденько прийняли Закон «Про всеукраїнський референдум» (далі - Закон) з неконституційними положеннями, вкрай низької законодавчої якості, який містить внутрішні неузгодженості? Чому перед його розглядом В. Литвин покинув зал Верховної Ради і передав ведення засідання А. Мартинюку? Чи не тому, що за результатами парламентських виборів Президент Янукович не отримав конституційної більшості і змушений шукати тепер альтернативні варіанти подальшої узурпації влади та вибудовування тоталітарного режиму, для чого вже необхідно змінювати Конституцію України? І це настільки важливо для влади, що вони навіть не ризикнули залишити це питання на розгляд новообраному складу Верховної Ради.

Враховуючи президентську ініціативу щодо конституційної реформи, насамперед розглянемо врегулювання цим Законом порядку прийняття нової Конституції України (нової редакції) в позапарламентський спосіб, всупереч конституційному порядку зміни Конституції.

Незважаючи на діючу Конституцію України, цим Законом встановлюється порядок схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін до Конституції України, скасування, визнання таким, що втратив чинність, чи визнання нечинним закон про внесення змін до Конституції України. Після зміни Конституції у вересні 2010 року Конституційним Судом України, правознавці готові до «нових технологій» у сфері «конституціоналізму», але врегулювання порядку зміни Основного Закону, встановлення порядок скасування Конституції України звичайним Законом, ігноруючи Розділ XIII Конституції України до цього часу вважалося за межами можливого. Це дійсно неможливо уявити в правовій державі або в державі, яка рухається в бік демократії, але це, на жаль, стає реальністю нашого «державотворення» та псевдоконституціоналізму.

Нагадаємо, що жорстка Конституція України містить більш захищений порівняно з іншими Розділ XIII «Внесення змін до Конституції України», який присвячено виключно врегулюванню порядку внесення змін до Основного Закону України та який не допускає врегулювання зміни Конституції іншими актами. Спеціальний порядок внесення змін до конституції, або її часткової ревізії випливає з принципу найвищої юридичної сили конституції, верховенства конституції[1]. Відповідно до частини другої статті 8 Основного Закону України «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». Встановлення у законі порядку зміни Основного закону держави, який ще й не відповідає його положенням, процедури скасування Конституції України заперечує саму політико-правову ідеологію конституціоналізму.

Фактично ми втрачаємо поняття конституції як основного закону держави, що є смисловий стрижнем теорії і практики конституціоналізму.

Слід зазначити, що сьогодні народні обранці роблять це свідомо, всупереч своїй же позиції 2010 року. Так, при розгляді Законопроекту № 6278 9 липня 2010 року, виходячи з неконституційності процедури скасування, втрати чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України, було враховано поправку Ю. Ключковського щодо вилучення у пункті 1 частини третьої статті 3 проекту слів «скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України»[2].

Також на наступний день було повністю вилучено статтю 16 Законопроекту № 6278 на підставі того, що вона встановлювала неконституційний порядок проведення всеукраїнського референдуму щодо схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін до Конституції України, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України[3].

Тепер відповідно до положень Закону можна буде схвалювати нову редакцію Конституції України, вносити зміни до Конституції України, скасовувати, визнавати таким, що втратив чинність, чи визнавати нечинним закон про внесення змін до Конституції України на всеукраїнському референдумі. При чому, процедура зміни Конституції або нова з точки зору права процедура скасування конституційних положень складається лише з проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Ігноруючи конституційні положення щодо порядку зміни Конституції, встановлений Законом порядок зміни Основного Закону держави, не передбачає участь Парламенту та Конституційного Суду. В порядку зміни Конституції, який встановлений у Законі, з’являються зовсім інші владні суб’єкти, а саме Президент України та ЦВК. Також з’являється декларативний суб’єкт конституційного права – Український народ, а політичні партії, всеукраїнські громадські організації не визнаються суб’єктами всеукраїнського референдуму.

Можливо комусь може здатися що це нормальний крок у бік народовладдя. Якраз ні. Референдум як інструмент народовладдя відрізняється від референдуму як інструменту узурпації влади тоталітарними диктаторами двома питаннями – як і що виноситься на референдум та яка процедура проведення референдуму.

Якби закон передбачав порядок підготовки проекту Конституції незалежним компетентним органом, наприклад установчими зборами чи конституційною асамблеєю, а потім затвердження її референдумом, це було б народовладдя. А якщо проект Конституції появиться невідомо звідки, не буде попередньо схвалений компетентними органами чи установами і буде за рішенням Президента винесений для остаточного затвердження на референдум, який організовується і проводиться органами влади та місцевого самоврядування – це яскравий приклад встановлення влади узурпатора-диктатора.

Законодавство більшості європейських країн, як і чинна Конституція України, закріплює проведення референдуму як одну із стадій процесу внесення змін до конституції. В жодному разі не як єдину та остаточну стадію зміни конституції. При цьому ініціатива проведення конституційних референдумів зазвичай належить органу влади[4].

Також, слід застерегти, що, по-перше, лише на «конституційному рівні повинні бути врегульовані такі питання: типи референдумів та органи, уповноважені призначати референдум; предмет референдуму; наслідки референдуму; загальні положення і принципи; основні правила, які визначають процедурну і предметну придатність; судовий перегляд»[5].

По-друге, неможливо повністю вивести парламент з процедури зміни Конституції. Так, «якщо проект перегляду конституції пропонується частиною електорату або органом влади, однак не парламентом, парламент повинен визначити свою оцінку тексту, що виноситься на голосування»[6].

Розглянемо порядок зміни Конституції України за Законом. Так, всеукраїнський референдум щодо прийняття нової Конституції України (нової редакції), внесення змін до Конституції України, скасування, втрати чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України проголошується Президентом України за народною ініціативою.

В подальшому Закон розширює конституційні повноваження глави держави та наділяє Президента України повноваженням здійснювати перевірку щодо відповідності Конституції України, законам України питань, які пропонується винести на всеукраїнський референдум, зокрема, за народною ініціативою. Нагадаємо, що відповідно до пункту 31 частини першої статті 106 Конституції України повноваження глави держави вичерпно встановлюються Основним Законом. На цю обставину неодноразово звертав увагу Конституційний Суд України[7].

При цьому, Закон не дає відповіді на питання, як буде здійснюватися Президентом перевірка щодо конституційності та законності питань, які пропонується винести на всеукраїнський референдум. Закон не встановлює жодних критеріїв такої перевірки, з чого можна зробити висновок, що Президент буде керуватися лише власним розсудом чи навіть власним політичним інтересом.

У випадку ініціювання прийняття нової Конституції України (нової редакції) Президент України після отримання рішення Центральної виборчої комісії про загальні підсумки збирання підписів громадян України під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму (а це не менше трьох мільйонів підписів громадян не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області) видає указ про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою із зазначенням дати його проведення та сформульованим проектом Конституції, що виносяться на всеукраїнський референдум. Зрозуміло, що такий порядок прийняття нової Конституції України не передбачає обговорення, дискусій, доопрацювання проекту нової Конституції, тобто відкритого процесу досягнення суспільного консенсусу щодо укладення нового суспільного договору.

Хочеться відзначити вкрай стислі строки, що встановлюються Законом, в процесі реалізації народної ініціативи. Так, ЦВК у п’ятиденний строк після отримання документів, здійснює їх аналіз на предмет відповідності вимогам законодавства і за результатами приймає постанову про реєстрацію ініціативної групи з проведення всеукраїнського референдуму або про відмову у реєстрації ініціативної групи з проведення всеукраїнського референдуму. При цьому не зрозуміло, як за цей період та на відповідність чого ЦВК буде аналізувати текст проекту нової Конституції України або конституційних змін або, наприклад, пропозицію скасувати чинну Конституцію України. Чи мають враховуватися ЦВК чинні конституційні положення (ст. 157), що Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України. Якщо – так, то ЦВК уповноважується за 5 днів підмінити Конституційний Суд та здійснити його повноваження, встановлені ст. 159 Конституції України.

Привертає увагу, недемократичний порядок формування персонального складу окружних та дільничних комісій референдуму. Сьогоднішні парламентські вибори наглядно продемонстрували важливість персонального складу окружних та дільничних комісій для встановлення достовірних результатів. Відповідно до Закону склад окружної комісії формує ЦВК за поданням голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим, голів обласних рад, Київського міського голови та голови Севастопольської міської ради. Склад дільничної комісії формується окружною комісією «за поданням виконавчих комітетів сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад, а в разі відсутності таких органів – за пропозицією відповідно сільських, селищних, міських голів, голів районних у містах рад або посадових осіб, які відповідно до закону здійснюють їх повноваження».

Порядок формування нового складу комісії референдуму (якщо виникне така необхідність) взагалі не встановлено Законом. Натомість ЦВК наділяється правом самостійно встановити такий порядок, хоча це ключове питання має встановлюватися виключно законом. Отже, Закон, не передбачає у процесі формування комісій референдуму участі політичних партій та навіть можливості мати для них власних офіційних спостерігачів. Як ми зазначали за цим Законом політичні партії взагалі не є суб’єктами процесу референдуму. Це не відповідає положенням статті 36 Конституції України, за якою політичні партії сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян. Участь у процесі формування комісій беруть лише представники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що надає їм широкі можливості впливати на відповідний процес референдуму. Відповідно до визнаних демократичних стандартів «стосовно членства у виборчих комісіях повинен бути запропонований вибір між збалансованим представництвом партій та збалансованим представництвом прихильників та опонентів питання референдуму»[8].

Цікавим є врегулювання встановлення результатів референдуму. Так, нова редакції Конституції України, внесення змін до Конституції України, скасування, визнання таким, що втратив чинність, чи визнання нечинним закон про внесення змін до Конституції України буде прийнятим (затвердженим), якщо за це проголосує більше половини учасників референдуму, що взяли участь у голосуванні. Результати народного волевиявлення на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою є остаточними та не потребують затвердження або схвалення будь-якими органами державної влади і є обов’язковими для виконання громадянами України, органами державної влади України, яких воно стосується та до повноважень яких віднесено.

Далі Закон встановлює неконституційний порядок набрання чинності новою Конституцією (новою редакцією) та законами України. Так, нова Конституція України (нова редакція), набуває чинності з дня оголошення Центральною виборчою комісією результатів всеукраїнського референдуму про прийняття Конституції України (нової редакції) на всеукраїнському референдумі. Аналогічне положення встановлюється і для законів України, повністю ігноруючи конституційні приписи статті 57 та частини п’ятої статті 94 Конституції України щодо заборони введення в дію неопублікованих чи недоведених до відома населення законів.

З точку зору права встановлений Законом порядок автоматичного поновлення дії положень Конституції та законів України є недопустимим. Так, Закон встановлює, що «положення Конституції та законів України, які були змінені законом України, що втратив чинність або скасований … за рішенням, прийнятим на всеукраїнському референдумі, поновлюють свою дію з дня оголошення Центральною виборчою комісією відповідних результатів всеукраїнського референдуму». Мабуть законодавець взяв до уваги практику Конституційного Суду щодо автоматичного відновлення дії конституційних положень та вирішив наділити цим правом ще й ЦВК[9].

За встановленої Законом процедури автоматичного відновлення дії попередніх положень ми можемо повернутися до Конституції УРСР. Варто зазначити, що таке хибне встановлення відновлення дії конституційними положеннями, що вже втратили чинність пов’язане і з неправильним встановленням предмету конституційними референдуму. Керівні принципи для конституційних референдумів на національному рівні, ухвалені Венеціанською Комісією 6-7 листопада 2001 року (Венеція) взагалі не передбачають скасовуючих конституційних референдумів, «за означенням конституційні референдуми стосуються часткового або повного перегляду Конституції»[10].

Отже, відповідно до встановленого цим Законом неконституційного порядку схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін до Конституції України, скасування, визнання таким, що втратив чинність, чи визнання нечинним закон про внесення змін до Конституції України Президенту України за умов лояльного до нього ЦВК надається можливість схвалити нову Конституцію Україну, змінити чинну Конституцію або взагалі скасувати чинну Конституцію України через проведення маніпулятивного референдуму.

Хочеться зупинися ще на декількох ключових спірних питаннях щодо організації та проведення всеукраїнського референдуму, які є спільними як для конституційного, ратифікаційного, законодавчого, так і для загального референдумів.

Насамперед, це врегулювання предмету всеукраїнського референдуму. Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 3 Закону референдум з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не допускається згідно з Конституцією України є загальним. При цьому частина перша цієї статті встановлює, що «предметом всеукраїнського референдуму можуть бути будь - які питання за винятком тих, вирішення яких референдумом не допускається Конституцією України, законами України» (виділено – нами).

Звідси випливає, що предмет конституційного, ратифікаційного та законодавчого референдумів може бути обмежено будь-якими законами, що не відповідає положенням статей 5, 72, 74 Конституції України. Відповідно до частини другої статті 3 Закону на всеукраїнський референдум можуть виноситися декілька питань з однієї проблеми. Таке формулювання предмету референдуму є нечітким і може бути маніпулятивним. Виникають багато запитань – яку максимальну кількість питань може бути винесено на загальнодержавним референдум, що означає «питання з однієї проблеми».

При цьому Закон передбачає можливість одночасного проведення всеукраїнського референдуму з виборами Президента України, народних депутатів України. Все це буде призводити до утруднення процесу свідомого волевиявлення громадян, політизації процесу референдуму, складності організації на практиці одночасно виборів та референдуму (враховуючи політичну дійсність України, де на сьогодні виникають суттєві труднощі встановлення результатів при проведенні лише парламентських виборів).

При винесення тексів на референдум, Закон не враховує міжнародні стандарти щодо предметної та процедурної придатності текстів, що виносяться на референдум. А саме щодо єдності форми та змісту текстів, щодо відповідності їх міжнародному праву, щодо винесення на конституційні референдуми тексів, які за змістом повинні бути у межах конституційної реформи[11].

Взагалі у Законі відсутні положення щодо текстів проектів законів (включаючи нову редакції Конституції, закони про внесення змін до Конституції), які виносяться на референдум. А саме: де вони беруться, яка роль Парламенту, процедура їх обговорення, доопрацювання. В цілому Законом неконституційно обмежено роль Парламенту як єдиного законодавчого органу. Так, не має застереження щодо неможливості прийняття рішень на всеукраїнському референдумі з питань, що відносяться до виключної компетенції Парламенту.

Наприклад, призначення чи перенесення виборів, кадрових питань тощо. Не передбачено для Верховної Ради права надати незобов’язальний висновок щодо тексту, що виноситься на голосування або подати альтернативний проект закону (якщо проект виноситься на голосування на вимогу частини електорату або органом влади, однак не Парламентом). Слід додати, що Закон не в повній мірі враховує положення Конституції України, які у той чи інший спосіб не допускають винесення на всеукраїнський референдум питань щодо: дострокового припинення повноважень органів влади; обрання суддів Конституційного Суду та судів загальної юрисдикції, здійснення правосуддя, реалізацію інших кадрових питань, що закріплені в Конституції, тощо.

Не вдаючись у деталі, зазначимо, що передбачений Законом порядок здійснення агітації референдуму не відповідає визнаним демократичним стандартам, не гарантує право доступу до засобів масової інформації на рівних умовах всім зацікавленим групам, ЦВК наділяється повноваженнями здійснювати агітацію за питання референдуму за рахунок коштів Державного бюджету України, виділених на організацію і проведення всеукраїнського референдуму. Згідно з європейськими демократичними стандартами «до публічного фінансування застосовується принцип рівності можливостей; має бути забезпечена рівність між прихильниками та опонентами питання референдуму. Щоб забезпечити рівність можливостей та свободу формування волі виборців, влада не може використовувати публічні кошти для цілей агітації»[12]

Викладене вище, дає підстави стверджувати, що Закон закріплює неналежну з точку зору верховенства права систему проведення всеукраїнського референдум. Органи державної влади зможуть безпосередньо впливати на його кінцевий результат практично на всіх етапах його проведення. Це відбувається через неконституційне та недемократичне визначення предмету референдуму, порядок реєстрації ініціативних груп, строки збору підписів на підтримку референдуму за народною ініціативою, недемократичного порядку створення комісій референдуму, проведення агітації та врахування результатів народного волевиявлення.

В цілому встановлений Законом порядок проведення всеукраїнського референдуму не спрямований на отримання результату, який буде відображати реальне волевиявлення Українського народу.

Правові та історичні наукові дослідження щодо визначальних для суспільства та держави рішень, прийнятих на референдумі встановлюють, що «в одних випадках вони сприяли утвердженню національного державотворення та правотворення, а в іншому – ставали квазілегітимним знаряддям для запровадження антинародних, сумнівних з точки зору верховенства права та демократії політичних режимів»[13].

Якщо Закон про всеукраїнський референдум приймається з суттєвими порушенням законодавчої процедури та містить неконституційні положення, нескладно передбачити, куди будуть спрямовані рішення, ініційовані владою та проведені через загальнодержавний референдум.

Чи варто сподіватися, що Президент України застосує до цього Закону право вето? Звичайно, ми закликаємо його до цього. Але судячи з того як і в який період ухвалювався цей Закон, мабуть, шансів на вето небагато.

____________

[1]Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм: Монографія. – К.:Юридична фірма «Салком»; Юрінком Інтер, 2005. – С. 51.

[2]Стенограма пленарного засідання ВРУ, 09.07.2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/967.html

[3]Стенограма пленарного засідання ВРУ, 10.07.2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/969.html

[4]Див. Референдуми в Європейському Союзі / За ред. Д.С. Ковриженка. – К.: ФАДА, ЛТД, 2007. – С. 67.

[5]Керівні принципи для конституційних референдумів на національному рівні, ухвалені Венеціанською Комісією 6-7 листопада 2001 року (Венеція) // Європейський демократичних доробок у галузі виборчого права: Матеріали Венеціанської комісії. Парламентської Асамблеї, Комітету Міністрів, Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи: пер. З англ. / за ред.. Ю. Ключковського. - Вид. 2-е, випр. і доповн. _ К., 2009. - С. 263.

[6]Керівні принципи для конституційних референдумів на національному рівні, ухвалені Венеціанською Комісією 6-7 листопада 2001 року (Венеція) // Європейський демократичних доробок у галузі виборчого права: Матеріали Венеціанської комісії. Парламентської Асамблеї, Комітету Міністрів, Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи: пер. З англ. / за ред.. Ю. Ключковського. - Вид. 2-е, випр. і доповн. _ К., 2009. - С. 266.

[7]Див. Рішення КСУ від 10 квітня 2003 року № 7-рп у справі про гарантії діяльності народного депутата // Офіційний вісник України. – 2003. - № 17. – Ст. 789. – С. 131; Рішення від 7 квітня 2004 року № 9-рп у справі про Координаційний комітет // Офіційний вісник України. – 2004. - № 16. – Ст. 1122. – С. 163.

[8]Кодекс належної практики щодо референдумів, ухвалений Радою з демократичних виборів та Венеціанською комісією 16-17 березня 2007 року (Венеція) // Європейський демократичних доробок у галузі виборчого права: Матеріали Венеціанської комісії. Парламентської Асамблеї, Комітету Міністрів, Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи: пер. З англ. / за ред.. Ю. Ключковського. - Вид. 2-е, випр. і доповн. - К., 2009. - С. 283.

[9] Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 р. № 20-рп/2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=122407.

[10]Європейський демократичних доробок у галузі виборчого права: Матеріали Венеціанської комісії, Парламентської Асамблеї, Комітету Міністрів, Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи: пер. З англ. / за ред.. Ю. Ключковського. - Вид. 2-е, випр. і доповн. - К., 2009. - С. 262.

[11]Європейський демократичних доробок у галузі виборчого права: Матеріали Венеціанської комісії, Парламентської Асамблеї, Комітету Міністрів, Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи: пер. З англ. / за ред.. Ю. Ключковського. - Вид. 2-е, випр. і доповн. - К., 2009. - с. 263, 277

[12]Кодекс належної практики щодо референдумів, ухвалений Радою з демократичних виборів та Венеціанською комісією 16-17 березня 2007 року (Венеція) // Європейський демократичних доробок у галузі виборчого права: Матеріали Венеціанської комісії. Парламентської Асамблеї, Комітету Міністрів, Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи: пер. З англ. / за ред.. Ю. Ключковського. - Вид. 2-е, випр. і доповн. - К., 2009. - С. 284.

[13]В. Федоренко. Рішення всеукраїнського референдуму та їх юридична природа: проблеми конституційної теорії та практики //Вибори та демократія. - № 4(26). – 2010. – с. 4-9; М.Оніщук. Референдна демократія: проблеми конституційної теорії та практики: Монографія. – К.: Видавництво Європейського університету, 2009. – 450 с.; В. Погорілко, В. Федоренко. Референдуми в Україні: історія та сучасність: Монографія / За ред.. Ю.С. Шемшученка. – К: Ін-т держави і права НАН України, 2000. – 248 с.

І. Коліушко, Ю.Кириченко

Опубліковано: Юридичний вісник України № 46 (907),

17-23 листопада 2012 року

//www.pravo.org.ua/politicreformandconstitutionslaw/2011-12-14-18-24-53/1235-parlament-skhvalyv-nekonstytutsiinyi-poriadok-zminy-konstytutsii-ukrainy.html

28.03.2013 Ігор Коліушко. Закон про референдум vs Конституційна асамблея. Що далі? 

05.02.2013 Джанні Букіккіо. Конституційна реформа має стати завданням Верховної Ради, а не референдуму 

14.01.2013 Микола Оніщук. Політики, які мають президентські амбіції об'єктивно зацікавлені в тому, щоб обсяг повноважень глави держави не зменшувався 

04.01.2013 Виктор Янукович. Вопрос о проведении конституционного референдума будет зависеть от характера предложенных изменений 

12.12.2012 Томас Маркерт. Микола Мельник. Леонід Кравчук. Народ перестав боятися влади 

11.12.2012 Всеволод Речицький. Декілька міркувань щодо нового закону про референдум 

06.12.2012 Томас Маркерт. Закон про референдум... дає шлях процесу, який є неконституційним і сіє розбрат 

04.12.2012 Віктор Мусіяка. Закон про референдум - абсолютно антиконституційний акт 

01.12.2012 Олександр Мороз. Закон про референдум - шлях до диктатури 

23.11.2012 Мирослав Попович. Леонид Кравчук. Даже президент не может решать судьбу закона 

26.06.2012 Леонід Кравчук. Якщо Верховна Рада не захоче прийняти нову Конституцію, тоді останнє слово за народом 

21.06.2012 Марина Ставнійчук. Очевидно, будет референдум по внесению изменений в Конституцию

//podrobnosti.ua/opinion/2012/11/27/873154.html