вівторок, 31 березня 2009 р.

Конституція України (проект Віктора Ющенка) 2009


ПРОЕКТ ЗАКОНУ УКРАЇНИ
від 31.03.2009 р. N 4290
Про внесення змін до Конституції України
Суб'єкт законодавчої ініціативи: Президент України
Автор законодавчої ініціативи: В. А. Ющенко

//search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_03_31/JF3B600A.html
//seychas.ua/politics/2009/3/31/news/6230.htm

//human-rights.unian.net/ukr/detail/190270

02.04.2010 Указ Президента України Про ліквідацію Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права (Сергія Головатого)

27.12.2009 Віктор Ющенко
Я упевнений у тому, що країна з перехідною економікою краще б долала бар'єри, якщо б у нас була президентська модель влади, як за Кучми. Не прем'єрська і парламентської більшості, а як була за Кучми.

25.08.2009 Указ Президента України Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України Про внесення змін до Конституції України 
26.06.2009 Віктор Ющенко. Нова Конституція України - це наш спільний крок до майбутнього! 
17.06.2009 Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія). Висновок щодо Конституції Віктора Ющенка (витяг) 
16.04.2008 Рішення Конституційного Суду України (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) Іван Домбровський, Володимир Кампо, Ярослава Мачужак (окрема думка) 
23.02.2008 Віктор Ющенко. Україні потрібна Конституція національного творення 
20.02.2008 Перше засідання Національної конституційної ради Віктора Ющенка 
18.02.2008 Указ Президента України Про склад Національної конституційної ради 
27.12.2007 Указ Президента України Про Національну конституційну раду (положення) 
30.06.2007 Ігор Пукшин. Конституція України: рішення буде всенародним 
30.11.2006 Віктор Ющенко. Конституція веде до узурпації влади урядом 
03.06.2006 Універсал національної єдності 2006 
27.12.2005 Конституційна реформа 2004 року. Висновок Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (Сергія Головатого) 
2005-2010 Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права (укази, положення, склад) 
05.10.2005 Рішення Конституційного Суду України (справа про здійснення влади народом)

вівторок, 17 березня 2009 р.

Сергей Ольховик. Народная Конституция - легитимным путем


В Украине никогда не было стопроцентно легитимной конституции. Невозможно считать таковыми, писания компартии в период уничтожения реальной и потенциальной оппозиции (20е - 30е годы), а также во время «мягкого» тоталитаризма брежневской эпохи.

Плавный переход от однопартийной диктатуры к многопартийности и свободным выборам, при сохранении у власти коммунистической номенклатуры, обусловил преемственность конституционного процесса, как компромисса между представителями тоталитарного режима, приспосабливавшимися к новым условиям и только зарождавшимися демократическими силами.

Можно было бы считать легитимной первую конституцию независимой Украины (1996), если бы она была разработана независимым конституционным органом и утверждена на общенародном референдуме, и если бы с нее начинался отсчет деятельности органов государственной власти. А на практике вышло, что конституция 1996 года лишь закрепила компромисс по разделению полномочий между действующими субъектами центральных органов власти, в интересах лиц уже находившихся при власти и имела своей целью «освятить» (легитимизировать) устои модернизированного авторитарного режима.

При принятии новой редакции Конституции Украины в 2004 году не были соблюдены правила, которые относятся к внесению поправок в конституцию, а именно: не был соблюдён срок в 1 год между моментом, когда поправки в основной закон были отвергнуты Верховной Радой и повторного внесения законопроекта об изменении тех же положений конституции. Правящий режим вскоре после апрельского провала (2004) внес практически тот же законопроект, но под другим номером. И в бурные дни президентских выборов мы снова стали лишь свидетелями, но не участниками очередного компромисса, когда в угоду сиюминутной политической целесообразности, была нарушена не только суть, но даже и видимость легитимности конституции. Вспомните о «пакетном» голосовании в декабре 2004 года.

Чаяния нынешней «элиты» по отношению к конституционному процессу нацелены на решение тактических задач по захвату и удержанию власти, и по трудоустройству определенных лиц. Ничего общего с развитием государственности их цели не имеют. Если очередные изменения Конституции будут проводиться теми, чьи полномочия она регулирует, то результатом этих изменений будет очередное перераспределение полномочий и уменьшение возможности народа оказывать влияние на власть.

Мы, народ Украины, никогда не наделяли Верховную Раду и президента правом определять собственные права и обязанности, а заодно и наши права и свободы. Право инициирования и утверждения конституционных изменений должно принадлежать исключительно гражданам Украины.

Предлагаю на рассмотрение общества проект изменений Конституции, который отнимает у президента и депутатов право внесения законопроекта об изменении Конституции, и у Верховной Рады право изменять Конституцию. А также увеличивает права граждан на проведение референдумов и вводит принцип поражения политических прав уголовных элементов. Раздел III частично переработан, Раздел XIII изменен полностью за исключением одной статьи.

В случае если значительное количество граждан Украины посчитает необходимым поддержать этот или подобный законопроект, останется самое сложное: как заставить президента и бояр отказаться от привилегий. С подобной проблемой сталкивались общества разных стран в период борьбы с королями и лордами. Наработан уже значительный арсенал методов для победы в такой борьбе. Но поскольку мы люди мирные, и не хотим допустить мордобития, разбитых витрин и подобных «прелестей» бессмысленного и беспощадного бунта, то нам необходимо разработать меры воздействия на президента и Верховную Раду (или только на Верховную Раду), которые должны быть достаточно болезненными для президента и депутатов, и в то же время безопасными для всего общества. Пора нам научиться лоббировать собственные интересы!

Сергей ОЛЬХОВИК, 17 марта 2009 г.
//reformsua.blogspot.com/2009/03/blog-post.html


Проект

________________________________________
Розділ III ВИБОРИ. РЕФЕРЕНДУМ
Статті 70, 72, 74 викласти у такій редакції:

Стаття 69. (Не змінюється) Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Стаття 70. Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.

Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними, а також громадяни які мають судимість за скоєння навмисного злочину.

Стаття 71. (Не змінюється) Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Стаття 72. Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією.

Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як одного мільйона громадян України, які мають право голосу.

Всеукраїнський конституційний референдум призначається Конституційною Асамблеєю України відповідно до положень розділу XIII цієї Конституції.

Стаття 73. (Не змінюється) Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Стаття 74. Референдум не допускається щодо законопроектів з питань бюджету та амністії.

Сергей ОЛЬХОВИК, 17 марта 2009 г.
//reformsua.blogspot.com/2009/03/iii.html

Проект
________________________________________
Розділ XIII ВНЕСЕННЯ ЗМIН ДО КОНСТИТУЦIЇ УКРАЇНИ
Статті 154, 155, 156, 158, 159 викласти у такій редакції:

Стаття 154. Право на законодавчу ініціативу по внесенню змін до Конституції України мають дієздатні громадяни України, які досягли віку 18 років, і не мають судимості за навмисні злочини, у кількості не менше ніж трьох мільйонів осіб.

Стаття 155. Для підготовки тексту Конституції, поправок до Конституції, обирається Конституційна Асамблея України. Депутатом Конституційної Асамблеї можуть бути обрані дієздатні громадяни України, яки досягли віку 25 років, і не мають судимості за навмисні злочини, які не перебувають на державній службі, у тому числі і на виборних посадах.

Вибори до Конституційної Асамблеї призначає Центральна Виборча Комісія при наявності конституційної вимоги з підписами не менше ніж трьох мільйонів підписів громадян України, які визнані дійсними відповідно до статті 154 цієї Конституції.

Кожен виборець має два голоси: по місцевому мажоритарному і по загальнонаціональному округу.

50 депутатів обирається по місцевим одномандатним округам. Обраним вважається кандидат, який отримав 50% + 1 голос виборців, які прийняли участь в голосуванні. Якщо жоден з кандидатів не отримав такої кількості голосів, то у другому турі виборів приймають участь два кандидата, які отримали найбільшу кількість голосів виборців. Обраним вважається кандидат який у другому турі отримає більшу кількість голосів, ніж інший кандидат.

Обраним по загальнонаціональному округу вважається кандидат за якого віддали голоси не менше ніж 500 000 виборців, або якщо за блок кандидатів проголосувало 500 000 виборців помножене на порядковий номер кандидата у списку блока.

Протягом 5 років після закінчення повноважень Конституційної Асамблеї, колишні депутати Асамблеї не мають права займати будь-які державні посади, у тому числі і виборні.

Статья 156. Конституція України, поправки до Конституції України набирають чинності після схвалення конституційного законопроекту на всеукраїнському конституційному референдумі, якщо за це віддадуть голоси 2/3 громадян, які прийняли участь у референдумі.

Статья 157. (Не змінюється). Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Статья 158. Якщо законопроект про внесення змін до Конституції України буде відхилений на референдумі, то вносити повторно такий або подібний законопроект (в якому передбачені такі самі зміни) на референдум, можна не раніше ніж через три роки.

Статья 159. Рішення про проведення всеукраїнського конституційного референдуму приймає Конституційна Асамблея України.

Сергей ОЛЬХОВИК, 17 марта 2009 г.
//reformsua.blogspot.com/2009/03/xiii-i-i-154-155-156-158-159-154.html

Проект Постанови Верховної Ради України Про системне вдосконалення конституційного регулювання суспільних відносин (Арсенія Яценюка) 2011 
*** 

субота, 14 березня 2009 р.

Первородний гріх української Конституції


Народ не уповноважував Верховну Раду України приймати установчі акти. Ці повноваження вона собі привласнила...

Як ви думаєте — чому останніх десять років у країні щороку політики роблять спроби змінити Конституцію? Може, вони її змінюють, аби відстояти якісь людські права чи свободи? Не помічалося. Конституцію пробують змінювати виключно на догоду перерозподілу повноважень між вождями, які очолюють різні гілки влади. Доки політики володітимуть правом змінювати правила гри, ми в країні нічого доброго не матимемо. Доки у політиків не забрали цього права — писати правила для самих себе і суспільства, у країні не вдасться здійснити вкрай необхідну модернізацію — модернізацію не тільки економіки, а й суспільства. Модернізацію і оновлення влади.

«Епохальне звернення» останніх днів вітчизняного поточного спікера яскраво цю проблему унаочнює. Відчувши загрозу, що БЮТ із «Регіонами» можуть поділити владу без нього (в кулуарній атмосфері витає мрія: щоб уникнути ризику бути необраними, вони готові домовитися і покроїти владу на двох і надовго — вибори президента України перетворити у вибори президента парламенту, а вибори самих депутатів відсунути на невизначений термін), він оголошує про свою крайню зацікавленість у цьо­му процесі. Цитую: «Формально Партія регіонів та БЮТ можуть створити таку конституційну більшість. Однак справа не тільки в кількості голосів. Сутність питання у тому, щоб суспільство, люди повірили політикам. Двоє завжди сильніші за одного, це проста арифметика. Проте лише такий союз у цій справі призведе до нового витка поляризації країни. Допустити це означає втратити країну». Старий Фройд плаче. Тобто такий союз на двох погано, а на трьох — уже може бути. Тоді ніхто, особливо Володимир Михайлович, «країну не втратить».

Тепер згадаймо неодноразово висловлювані тривоги лідера однойменного блоку з незмінним лейтмотивом: народ вийде на вулиці і знесе всю владу. І ось ми дістали панацею «Литвин ТМ» від цих кошмарів.

Даруйте за, може, зайву різкість висловлювань. Бо річ не в самому Литвині, а в загальному дискурсі українського політикуму (якщо політиканство може мати дискурс). У всіх діях, заявах «владних мужів» маячить зверхня зневага до власного народу, круто замішана на страху перед ним. Нічого дивного — це звичайний страх похмілля, яке неминуче настане.

Тут мушу нагадати кілька фундаментальних істин. За своїм змістом установча влада — це первинна влада, що належить безпосередньо установчому суб’єкту. Колись таким суб’єктом вважалися боги, які диктували посвяченим норми вічного Закону; потім роль такого суб’єкта узурпували монархи, що своєю милістю дарували закони своєму народу. Сьогодні ніхто не насмілиться підважувати думку, що таким сувереном є народ, який реалізує свій суверенітет як безпосередньо, так і через певні інституції, в тому числі виборні.

Установча влада об’єктивно передує вторинній владі, тобто тій її конфігурації, яка визначена установчим актом. Таким актом, як правило, є конституція. Конституція України прийнята Верховною Радою України, яка відносно найвищого установчого суб’єкта — народу України — є тільки «виконавчим» органом (у сенсі виконання волі народу, а не виконавчої влади), і не повинна була б виконувати первинних установчих функцій. Адже народ не уповноважував Верховну Раду України приймати установчі акти. Ці повноваження вона собі привласнила у спадок від Радянської України і користується ними за принципом замовчування, враховуючи нібито мовчазну згоду народу. Переконаний, що це мовчання трактується засадничо неправильно — ми мали терпеливу незгоду, яка поступово перестане бути мовчазною.

Фактично, відбулася підміна понять: під виглядом необхідності компетентного розгляду і прийняття базового юридичного документа держави — проти чого важко заперечити — Верховна Рада узурпувала право бути таким компетентним органом, так, ніби народ як носій суверенітету не може обрати іншого компетентного органу. Може і у всьому світі обирає.

Одним з основних аспектів ідеї установчої влади є те, що її акти повинні встановлювати засади функціонування публічної влади та окремих її інститутів. Встановлення таких засад парламентом містить у собі кілька фундаментальних загроз, які з часом стають у нас дедалі наочнішими. Окреслю три моменти з цих загроз; загалом, це є проблемою не тільки України, але в інших країнах вона знімається або сильним громадянським суспільством, або сильною владою авторитарного лідера держави, наприклад президента.

Момент перший: домовленість сам-із-собою. Прийняття владою актів щодо себе самої, тобто Верховна Рада сама для себе прописує правила, за якими має функціонувати. Таким чином, договір про повноваження Верховної Ради парламент підписує двічі: з одного боку — як представник замовника — народу, з іншого — як виконавець замовлення. Народу відводиться роль захопленого глядача, який повинен цю віртуозну маніпуляцію вітати оплесками. Уявіть, що ви — власник фірми і ви наймаєте в такий спосіб директора. Де буде ваша фірма через півроку, навіть уявляти не треба.

Момент другий: заангажованість. Проблема чинної Конституції полягає в її авторстві. Основний Закон написаний заангажованою стороною. Інакше кажучи, політики формували Конституцію самі для себе і в такий спосіб перетворили її на поле бою за повноваження. Кожна зі сторін конфлікту трактує норми Конституції, виходячи із власних інтересів. Не може залишатися поза конфліктом і Конституційний суд, судді якого призначаються за квотами сторін конфлікту. Першоджерело сприйняття майбутнього рішення суду як такого, що є справедливим рішенням (а тому і прийняття цього рішення, тобто керування ним у своїх діях) — довіра до неупередженості суду. Попри бажання самих суддів і особисту повагу до них, така довіра в наших умовах неможлива, і в кожному наступному рішенні шукається підтвердження цієї первинної недовіри. І майже завжди знаходиться шукане — або думається, що знаходиться, — що, з погляду психології, одне й те ж саме.

Крім того, невиконання легітимної процедури («Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами», ст. 5 Конституції України) позбавляє владний устрій необхідної сакральності і провокує постійні спроби бавитися з Основним Законом через ілюзію легкої її зміни.

Момент третій: нерівність. Парламент — один з елементів системи влади. І якщо він — парламент — приймає акт установчого характеру, тобто Конституцію, то це створює базову нерівноцінність вищих суб’єктів владних повноважень (як в Оруела — «всі звірі рівні, але є рівніші»). А це означає певне узалежнення всіх інших інститутів влади від суб’єктивної волі того, хто приймає рішення, тобто парламенту. Практикою доведено, що в нашим умовах поняття «певне узалежнення» має схильність із часом перетворюватися на «повне узалежнення». Очікувати від парламенту уконституціювання рівноцінного й самостійного статусу (не кажучи вже про незалежний власний статус, порівняно з власним статусом парламенту) всім іншим вищим суб’єктам владних повноважень можна тільки в ідеальних мріях. На практиці — це, фактично, нездійсненне завдання. Адже уникнути проявів суб’єктивізму, навіть «колективного», з боку парламенту щодо інших інститутів влади насправді нереально. В результаті «маємо те, що маємо»: перманентну боротьбу всіх вищих суб’єктів владних повноважень за утвердження свого статусу. Замість незалежності статусу отримали незалежну від суспільства боротьбу за статус. Інституційна модель влади має бути чіткою. Неясність, двозначність, як правило, завжди приводять до загострення колізійних моментів у найнесприятливіший час і до взаємного втручання в «чужу сферу». Тобто не можна шукати політичного компромісу під час формулювання статей Конституції на шкоду їх чіткості й однозначності; така практика відтерміновує конфлікт у майбутнє і, фактично, закликає в цьому майбутньому розв’язувати обтічно сформульовану проблему з позиції права сили, а не права закону: хто в момент актуалізації проблеми виявиться сильнішим в обстоюванні своєї правоти, той і буде правий.

Позитивний вихід я бачу в одному (ще донедавна це був один із виходів, а тепер, без перебільшення, єдиний): акти установчого характеру влади — в першу чергу Конституцію, а також конституційні закони, такі як «Про Верховну Раду», «Про Президента», «Про Кабінет Міністрів», «Про Конституційний суд» тощо (у цьому переліку мали би бути й такі закони, як «Про землю», «Про страхову медицину», «Про пенсійну систему»), необхідно приймати за спеціальною процедурою установчих зборів.

Принцип прийняття такого роду основних правил детально обдумав і прописав знаний теоретик справедливого, з погляду моралі, суспільства Джон Ролз у своїй нині вже хрестоматійній «Теорії справедливості». Якщо говорити стисло, то справедливість прийнятих Конституційною Асамблеєю правил можна і треба забезпечити через процедурну справедливість їх прийняття (так звану «завісу невідання»), умовами якої є: 1) рівність учасників; 2) відсутність у них прихованих мотивів; 3) вільний доступ до обговорення запропонованих ними концепцій.

З першим і останнім пунктами проблем у нас немає: вільне і публічне обговорення будь-яких тем — загальна практика нашого нинішнього життя (проблема, правда, полягає у відсутності відповідальності за слова та їх наслідки), а забезпечити процедурну рівність із допомогою цієї ж прозорої процедури не є складним завданням.

Натомість є проблеми з ключовою умовою «завіси невідання» — з прихованими мотивами, точніше — з їх відсутністю. Йдеться, фактично, про те, щоб учасники не писали правила для влади, сподіваючись у майбутньому скористатися ними ж самими написаними правилами. Тобто щоб не писали правила для себе чи на свою користь або для тих, хто віддячить за корисні їм правила. Щоб цього не сталося, пропонується — крім, скажімо, освітніх вимог — обмеження двоякого роду:

— заборона на обрання всіх, хто на даний момент є представником влади (депутатів, державних службовців та функціонерів місцевого самоврядування, суддів тощо);

— обов’язкову добровільну відмову вибраних учасників Конституційної Асамблеї обіймати будь-які посади у владі протягом десяти років з моменту прийняття нової Конституції.

Крім цього, до повноважень Конституційної Асамблеї на першому етапі входитиме тільки прийняття розподілу відповідальності і повноважень для владних структур. Політичні рішення, що, з одного боку, потребують іншої компетенції, а з іншого — розколюють суспільство, буде винесено за рамки роботи Конституційної Асамблеї. Тобто різного роду політичний популізм виноситься за дужки. І це дасть можливість сконсолідувати суспільство: в питаннях ставлення до влади, а точніше — в бажанні мати її чесною та справедливою розкол абсолютно відсутній.

Мені довелося вислухати багато критичних зауважень із приводу ідеї установчих зборів. Найчастіше звучить скепсис щодо спроможності народу обрати людей, здатних зважено й відповідально підійти до такого важливого завдання, твердження, що розробляти правила для держави — функція еліти.

У нас немає політичної еліти: середній рівень тих, хто, за формальними ознаками, нею вважається, середній рівень відповідності функціональним вимогам до еліти як такої значно нижчий від середнього рівня так знаного простого народу. Бо бурхливі роки перманентного перехідного періоду витворили специфічну селекцію для соціальних ліфтів; наявність переконань та глибокої освіти була, радше, перешкодою для входження в політичну еліту. Навпаки, цінувалися якості візантійських інтриганів та хамелеонів, здатних на миттєву мімікрію. Кажуть, що еліта — відображення суспільства. Неправда, вона, швидше, є відображенням правил, які панують у суспільних реаліях.

Тому і треба звернутися до першоджерела. Ніхто без нас нічого доброго для нас не зробить.

Тарас Стецьків, «Дзеркало тижня» №9, 14 березня 2009 р.
//dt.ua/POLITICS/pervorodniy_grih_ukrayinskoyi_konstitutsiyi-56401.html

четвер, 12 березня 2009 р.

Владимир Скачко. Внутренняя оккупация




Отчуждение власти от народа ведет к внешнему управлению страной

Мировой кризис, неумение властей ему разумно противостоять уже вызвали социальные протесты как в "старой" Европе (Франция, Греция, Исландия), так и в "новой" (страны Прибалтики). В Исландии правительство по этому поводу даже ушло в отставку, честно сказав народу, что справиться с ухудшением жизни не может. В Украине же власти в лучшем случае предупреждают — "вам хана". В худшем — поступают, как киношный Попандопуло: откручивают головы и говорят, "шо так и було".

Например, разворовав деньги, отключают от тепла и света целые регионы, оставляют без работы и зарплаты миллионы сограждан, но при этом утверждают, что никакого кризиса в стране нет, а наоборот — всем живется все лучше и лучше. Или просто пишут объявления об этом и расклеивают их на стенах домов. Так, мы помним из фильмов, делали фашистские оккупанты, предупреждая людей, что за всякие провинности будут расстреливать…

И происходит это все потому, что мировой кризис показал: претерпела тотальный крах не только экономическая модель, основанная на безудержном и бесконтрольном либерализме и на вере в регуляторное всесилие рыночных механизмов. Не менее плачевной оказывается и судьба политических режимов, по-разному исповедовавших эту доктрину. В том числе и на постсоветском, и даже на постсоциалистическом пространстве. Народы начали в буквальном смысле слова выносить эти режимы на свалку истории. И еще будут выносить. А степень накала политических страстей будет зависеть от степени отчуждения власти от народа.

Выступления же в Прибалтике, которую представляли как образец реформирования "постсовка" на ценностях рынка и демократии, показали, что, увы, все постсоциалистические и постсоветские режимы вполне можно назвать "внутренней оккупацией". От обычной внешней военной оккупации — временного захвата вооруженными силами территории противника, призванного, как известно, понудить оккупированное государство к какому-либо требуемому действию или к выполнению после войны условий мирного договора (например, выплате контрибуции) — внутренняя отличается тем, что территорию страны никто извне не захватывает. Внутренние оккупанты — это чисто домашнее социально-политическое порождение борьбы за власть с целью использования властных рычагов для удовлетворения своих личных или корпоративных интересов, для личного или корпоративного обогащения. Вся жизнь страны под внутренними оккупантами организовывается и подчиняется исключительно этим целям. Внешние оккупанты обычно не посягают на суверенитет захваченных территорий. Они получают свое и уходят. Внутренние же остаются надолго. И норовят остаться навсегда. Во всяком случае, пока "туземцы" не избавляются от них партизанскими методами…

Есть четыре характерных признака внутренней оккупации, которые в Украине особенно очевидны и выпуклы.

Первый — высокая степень отчуждения между властью и собственным народом, то есть населением несчастной страны. В Украине власти, всем ее органам, по данным всех соцопросов, не доверяют от 60 до 90%. Но самое смешное в том, что и оппозиция не может похвастаться высокими показателями доверия. Народ и власть, и оппозиция используют исключительно на выборах, не останавливаясь ни перед чем, чтобы получить необходимые голоса. Все это ведет к чудовищной политической апатии людей, которые не реагируют на все призывы властей и игнорируют свои возможности как-то изменить жизнь…

Второй — невероятно большая разница между уровнем доходов власть предержащих (и их спонсоров) и остальным народом. До 5% общего населения Украины — это сильные мира сего, у которых есть все. И дома, и за пределами страны. Остальные граждане Украины — это и средний, и низший, и запредельно низкий классы, которые практически не имеют никакой социальной перспективы. Кризис только высветил тотальную социальную несправедливость в организации жизни украинского общества. Уровень доходов богатых и бедных отличается не в разы и даже не в десятки, а в сотни раз. И если при прежних коммунистах власти хоть делали вид, что они платят народу, люди делали вид, что работают, а все вместе они добывали хлеб насущный обманом и подворовыванием, то теперь никто даже не пытается делать вид, что озабочен справедливым распределением общественного продукта. Об этом в лучшем случае могут поговорить. На самом же деле власть и ее представители живут для себя, а народ выживает, как может.

Третий — разный правовой статус оккупантов и оккупированных де-факто при сохранении всеобщего равенства перед законом де-юре. Они все "туземцы", но власть не просто ест, пьет, оприходует жен и любовниц, рожает детей, хоронит покойников, лечится и даже умирает не так и не там, где это же самое проделывает народ. При всей формальной одинаковости законы по-разному срабатывают в отношении власть предержащих и обычных людей. За все время украинской независимости никто из чиновников и их спонсоров, проворовавшихся, забуревших от взяток, совершивших служебные и любые другие подлоги, караемые уголовно, не понес заслуженного наказания. Теперь фактическая "неприкасаемость" распространилась и на отпрысков "святых семейств": что бы они ни сделали, от наказания их уводят высокопоставленные или денежные папочки и мамочки, выкупая у правосудия и правоохранителей.

Четвертый — характерно и то, что у внешних и внутренних оккупантов один метод достижения желаемого на захваченных территориях. Это насилие для принуждения или, если хотите, принуждение силой. Во всех ее проявлениях. Если хватает ресурсов, то обходятся собственными силами. Если не хватает, то рассчитывают на внешнюю поддержку. Деньгами, советниками, консультантами и инструкторами.

Особенно разрушительной для страны внутренняя оккупация становится тогда, когда внутренние оккупанты начинают спорить за влияние и возможности грабежа между собой, но помощь хотят получить в разных местах. То есть так, как сейчас происходит в Украине, где схлестнулись в борьбе на поражение Президент Виктор Ющенко (типа прозападный) и премьер-министр Юлия Тимошенко (обвиненная в "пророссийскости").

Разновекторное же влияние на одну и ту же страну, в данном случае на Украину, может закончиться для нее очень плачевно — установлением режима внешнего управления теми ее объектами, которые нужны управляющим. И это уже происходит. Пример: во время недавней "газовой войны" с Россией Москва фактически добилась внешнего контроля (своего и Евросоюза) над самым стратегическим объектом Украины — ее газотранспортной системой (ГТС), над "трубой".

Если так пойдет и дальше, то внешнее управление будет установлено над всем, что кому-то извне нужно в Украине. Кто-то возьмет под контроль окончательно и бесповоротно ее "трубу". Кто-то — порты и склады с хранилищами. Еще кто-то — магистральные стратегические пути сообщения: шоссе и железную дорогу. Самые хитрые ловкачи установят контроль над знаменитыми черноземами, пустив их либо под рапс для биотоплива, либо под органическое земледелие для богатеньких. Ну а избыточное "туземное" население — законопослушное и, в принципе, грамотное и трудолюбивое — будет использовано как дармовой трудовой ресурс на капиталистических стройках либо в Европе, либо в Сибири, где та же Россия планирует "ославянить" обезлюдевшую территорию и построить там нефте- и газопроводы на Восток.

При этом формально на суверенитет Украины никто не будет посягать. А зачем, если буряково-рапсовой республикой и так будет надежно руководить режим внутренней оккупации — хорошо мотивированные "разноцветные" компрадоры и коллаборационисты, превратившие свою страну в "серую зону", или буфер, разделяющий сильных мира сего?

Владимир Скачко, 6-12 марта 2009 г.
//telegrafua.com/archive/456/9666/

photo: 2004.novayagazeta.ru