Сергій Рахманін. Здоровенька була, Конституціє!

28 червня я завжди піднімаю келих за Конституцію. Для мене цей день справді є святом, без усяких лапок і натяжок. І не тільки тому, що моя старша дочка — ровесниця Основного Закону — з’явилася на світ за кілька хвилин після історичного голосування в Раді. Статтю, написану 11 років тому і присвячену народженню головного нормативного акта країни, я вважав першим вагомим матеріалом у своєму житті, хоча на той момент ваш покірний слуга публікувався вже понад десяток років. 

Пильне спостереження за довгим і складним конституційним процесом дозволило авторові цих рядків глибше зрозуміти політику і політиків. Безкомпромісним суперечкам, мудрим інтригам і запеклим протиборствам, які передували формальній легалізації тексту «політичної біблії» можна було б присвятити захоплюючу сагу. Тому настирливі висловлювання лукавців (або просто неуків) про те, що «Конституцію придумали за одну ніч», викликають у мене здивування, що перетікає в роздратування. А будь-яку огульну критику на адресу одного з найважливіших документів у недовгій історії цієї держави я сприймаю як особисту образу.

Розумію, що я зі своєю купою переживань і спогадів є, радше, винятком, аніж правилом. Усе ж ризикну припустити: 28 червня мало всі підстави стати не формальним, а цілком реальним «червоним днем календаря» для всієї країни. Стала ж дата ухвалення конституції справжнім святом для норвежців. Тамтешній люд вважав і вважає (і, напевно, справедливо), що саме затвердження головного закону перетворило територію на державу, а населення — на народ. За словами очевидців, нащадки вікінгів у відповідний день віддаються веселощам настільки ж щиро й масово, як ми новорічної ночі.

А либонь було свято й на нашій вулиці! Той, хто був присутній у Раді 28 червня 1996-го, пам’ятає небувале емоційне піднесення, що його відчувала переважна більшість утомлених, але задоволених народних обранців. Вони відчували свою причетність до чогось справді історичного. Не часто зізнаючись у цьому вголос, провідні політики розуміли, що незалежність було здобуто до образливого легко, занадто буденно, щоб викликати сильні почуття і щемливі спогади. Створення Конституції гарантувало її хрещеним батькам довічне перебування у вітчизняних літописах. Опір, який вдалося подолати на шляху до підсумкового голосування, тільки збільшував і значущість перемоги, і масштаб радості. Скажу більше, навіть передбачаючи можливі звинувачення в зайвій суб’єктивності: 28 червня можна, нехай і з певною натяжкою, вважати прощальним днем п’ятирічної епохи політичного романтизму. Тієї ночі багато політиків востаннє нас сильно і приємно здивували.

Через роки ми здивуємося ще раз. Вже самим собі. Але це — зовсім інша історія.

Смію стверджувати, що піднесення, відчуте майстрами мистецтва неможливого, мимоволі передалося суспільству. Далеко не всі, але дуже багато людей у різних містах і селах не стільки зрозуміли, скільки відчули: сталося щось велике, важливе, доленосне.

Усе, що було потрібно від політиків, — зберегти повагу до свого творіння, яке мало всі підстави стати національною ідеєю, що її так гостро бракувало країні тоді. І котрої ще гостріше бракує нині.

Сьогодні тодішній предмет поклоніння не шпиняє тільки лінивий. Конституцію називають першопричиною всіх наших бід. Сперечаються лише про те, яка редакція гірша: канонічна версія 1996-го чи відредагований варіант 2004-го. Відповіді на це запитання не існує. Бо люди, покликані Конституцію шанувати й оберігати, ніколи її не дотримуються. Наслідком цього стала не лише масова неповага до одного з найважливіших символів держави з боку населення. Наслідком стала повна безпорадність самої Конституції як правового явища. Оцінити її досконалість чи недосконалість не уявляється за можливе, бо ніхто із сильних світу цього ніколи не обтяжував себе потребою сліпо дотримуватися її приписів.

Уявіть собі ламкий і дорогий мікроскоп, яким забивають цвяхи, який жбурляють у сварливу дружину, на який вішають брудні шкарпетки. А потім уявіть тих самих людей, котрі жодного разу не використали його за призначенням, не вміють із ним поводитися і не бажають цього вчитися. Ви повірите в авторитетність їхніх розмірковувань про неспроможність цього приладу? Повірите в їхнє вміння винайти нове, досконаліше за оптичний пристрій? Я — ні.

Політики, котрі занапастили повагу до Основного Закону якщо не назавжди, то дуже надовго, сьогодні знову кажуть про необхідність його змінити. Вони з легкістю добирають правильні слова, охоче згадують про народ як про джерело влади, дружно закликають «не писати Конституцію під себе». І що частіше вони це вимовляють, то слабше віриться в їхню щирість. Буду радий помилитися.

Фактом є лише очевидна готовність провідних гравців країни здійснити чергову політреформу. Як саме намагатимуться змінювати Конституцію?

З цим запитанням «ДТ» звернулося за трьома адресами. Свою думку з приводу майбутньої ревізії Основного Закону ми запропонували висловити главі держави Віктору Ющенку, прем’єрові Віктору Януковичу і лідеру опозиції Юлії Тимошенко. Двоє на наше прохання відгукнулися. Відповідь із Банкової прийшла за підписом головного правознавця президентського секретаріату Ігоря Пукшина. Саме він, наскільки нам відомо, був одним із головних ідеологів тих конституційних змін, які 27 червня озвучив Віктор Андрійович.

… Пропонуємо вам уважно прочитати міркування шановних політиків. А вже потім погодитися (або не погодитися) із нашими коментарями до них.

Наведене нижче не претендує на статус серйозного аналітичного матеріалу. Це радше нотатки читача на полях рукопису.

Ми свідомо не хочемо зіпсувати вам враження від прочитаного. Тим більше що статті глави Кабінету, вождя опозиції та президентського лоєра, за очевидної різниці в підходах і стилістиці, видалися нам однаково цікавими.

Віддаємо належне райтерам — завдяки їхнім зусиллям Віктор Федорович і Юлія Володимирівна продемонстрували значно глибше знання предмета, аніж виявляли дотепер. Втім, у нас немає сумнівів: якщо Ющенко, Янукович і Тимошенко і не є безпосередніми авторами ідей, викладених у статтях, — вони, поза сумнівом, їх поділяють. Пропозиції, можливо, ще не мають вигляду конкретних правових формулювань, але судити про характер намірів трьох провідних політиків, ми, поза всяким сумнівом, можемо.

Перше зауваження. Логіка кожної з трьох відповідей на поставлене нами запитання «Яка Конституція потрібна Україні?» загалом-то прогнозувалася. Віктор Ющенко вустами Ігоря Пукшина, природно, боровся за посилення повноважень президента. Віктор Янукович настільки ж очікувано висловився за подальше поглиблення реформи-2004, котра перетворює прем’єра на першу особу країни де-факто і де-юре. При цьому впадають в око кілька реверансів президенту (не надто, втім, глибоких). Це можна пояснити або генетично закладеною в будь-якому політикові повагою до самої посади глави держави. Або небажанням Януковича зайво загострювати так-сяк налагоджені стосунки з Ющенком. Або бажанням надати своїм прагненням більш шляхетного вигляду.

Відповідь Тимошенко виявилася найбільш оригінальною. Що, загалом, теж зрозуміло. Юлія Володимирівна, на відміну від Віктора Андрійовича і Віктора Федоровича, позбавлена реальної влади. Але її бажання стати першою особою вгадується. Тривалий час вона виступала послідовним прибічником президентської влади. Потім, несподівано для багатьох, засумнівалася в спроможності такої системи правління. Схаменулася і повернулася на старі позиції.

Розглянемо з цього погляду головний, на нашу думку, посил статті лідера БЮТу. Екс-прем’єрка пропонує винести на всенародний референдум два проекти нової Конституції, які передбачають, відповідно, жорстку президентську і жорстку парламентську модель. Одне з двох: або Юлія Володимирівна досі не визначилася, ким їй легше стати і ким вигідніше бути — президентом із максимальним набором повноважень чи прем’єром при парламентському устрої держави. Або вона остаточно націлилася на президентство і наперед хоче забезпечити собі повний обсяг президентської влади. Більшість населення (наскільки можна судити за численними опитуваннями) не вельми шанує парламентаризм. Тому пропозиція провести саме такий конституційний референдум виглядає зрозумілою.

Спробуємо абстрагуватися від можливих корисливих цілей Ю.В., від дещо популістського оформлення ідеї, цілком зрозумілого з погляду передвиборної боротьби. Спробуємо розглянути її пропозицію з погляду логіки й моралі. І визнаємо її цілком розумною. По-перше, досвід справді довів неспроможність змішаних моделей. Знайти спокій і порядок держава зможе, швидше за все, тільки після того як пристане до одного з берегів. Борсатися в системі горезвісних «стримувань і противаг», котра породжує вічну гризню за повноваження, небезпечно.

Яка модель краща — президентська чи парламентська? За логікою, вирішувати народові, адже він джерело влади. І в цьому другий плюс пропозиції Тимошенко. Нарешті, третя розумна теза — народ мусить мати право вибору, і в цьому сенсі винесення двох проектів, а не одного, на нашу думку, є виправданим.

Але є нюанс: чи дозволено подібне з погляду нинішньої Конституції? Думки правознавців із цього приводу розходяться.

Зауваження друге. Найбільш цілісною і системною нам видалася стаття Януковича. Але її автор (чи автори?), говорячи про конституційні зміни, часто розмірковував про нововведення, котрих до Основного Закону можна й не записувати. Чи, точніше сказати, краще не записувати. Для цього існують звичайні закони.

Грішили цим, на нашу думку, і двоє інших авторів, які захопилися зайвим «перевантаженням» Конституції, що в більшості країн не допускається.

Третє спостереження. Різниця в підходах — наявна. Тож прогнозувати, як саме змінюватиметься Конституція, непросто. Тим більше, що монопольного права на проведення реформи поки ніхто з трьох провідних гравців не здобув.

Але при цьому намітилися й точки дотику. Їх, як мінімум, дві. Перша — готовність ліквідувати інститут депутатської недоторканності чи бодай урізати масштаби. Чемно поаплодуємо, але зайве зваблюватися не станемо. На носі — вибори, а вигіднішого популістського гасла годі й вигадати. Чи перейдуть політики від слів до справи — величезне запитання.

Друга стиковка суттєвіша. Вожді трьох центрів політичного впливу, зважаючи на їхні заяви, сповнені рішучості провести судову реформу. Хтось казав про це гучніше, хтось тихіше. Методику пропонують різну. Наскільки вистачить запалу — теж поки не дуже ясно.

Але є обнадійливий чинник. Нинішня політична криза в певному сенсі пішла на користь країні. Оскільки оголила всю гнилість, усю продажність, усю неспроможність існуючої судової системи. Від корумпованих судів постраждали всі, а це дає, нехай кволу, але все ж надію на те, що бонзи різних кольорів нарешті розпочнуть реформи у цій сфері.

Коментар номер чотири дещо суб’єктивний. Створилося враження (можливо, оманливе), що глибину проблеми всі троє усвідомлюють не дуже глибоко. Втім, можливо, загальними фразами і демагогічними пасажами автори просто маскували певну частину своїх істинних планів.

І, нарешті, останнє. В наявності криза свіжих ідей. Особливо в цьому сенсі «порадували» Віктор Андрійович і його команда. Більшість пропозицій президента (озвучених ним особисто чи його соратниками) — скорочення чисельності Ради, запровадження двопалатного парламенту, обмеження депутатської недоторканності, можливість прийняття Конституції на референдумі, — «калька» сумно відомих ініціатив Кучми, висунутих Леонідом Даниловичем ще 2000 року.

Найцікавіше, що раніше Віктор Андрійович практично всі ці нововведення критикував, причому дуже рішуче.

Наприклад, у лютому 2003-го року він заявляв: «Ми проти референдумів, зокрема референдумів прямої дії, коли, «звертаючись до народу», хтось збирається вносити прямі зміни до Конституції!».

 У квітні того ж року він розвинув свою думку: «Пропозиції Кучми щодо створення двопалатного парламенту і спроба внести зміни до Конституції через референдум можуть відкинути Україну в демократичному розвитку… Це пародія на демократію».

Своє неприйняття бікамералізму Віктор Андрійович підтвердив уже в статусі глави держави у грудні 2005-го: «Коли ми кажемо, що існує вихід, щоб підняти статус регіону, то треба не другу палату формувати, а подумати, як через механізм розподілу фінансів передати самодостатність на територію».

І ще дві цитати, так би мовити, для повноти картини.

«Я даю слово, що голосував за політреформу, але не знаю, чому в роздруківці показано, що я не голосував… Це рішення в повній гармонії з позицією фракції…» (грудень 2004-го).

«Я вам даю слово: перегляду політреформи, референдуму чи ще там чого я ініціювати не буду…» (квітень 2005-го).

Втім, є підстави вважати, що і Віктор Андрійович, і Віктор Федорович, і Юлія Володимирівна ще не завершили творчого пошуку. Підходи можуть коригуватися, формулювання — шліфуватися…

А тим часом — здоровенька була, Конституціє!

Сергій Рахманін, «Дзеркало тижня» №25, 30 червня 2007 р.

//dt.ua/POLITICS/zdorovenka_bula,_konstitutsie-50558.html
//lib.rus.ec/b/344848

26.03.2012 Виктор Медведчук. Нам необходима новая конституция, новая политическая система 

28.01.2011 Юлія Тимошенко. Вираз «НОВА КОНСТИТУЦІЯ» має бути вказаний лише великими літерами 

27.08.2010 Юлія Тимошенко. Чому я кажу про нову Конституцію? 

26.06.2009 Виктор Ющенко. Новая Конституция Украины - это наш общий шаг в будущее! 

22.09.2008 Анатолій Гриценко. Я за сильного Президента, який би очолював уряд 

23.08.2008 Віктор Ющенко. Україні потрібна Конституція національного творення 

01.03.2008 Евгений Захаров. Новая Конституция - hie et nunc! 

05.08.2007 Юрій Луценко. Конституційна асамблея і всенародний референдум мають припинити хаос і двовладдя в країні 

30.06.2007 Віктор Янукович. Свобода, злагода, компроміс, або Яка Конституція потрібна Україні 

30.06.2007 Юлия Тимошенко. Новая Конституция Украины: от паритета силы к приоритету прав 

30.06.2007 Ігор Пукшин. Конституція України: рішення буде всенародним 

23.06.2007 Фішка Конституції «від Луценка» - право голосувати з 16 років 

30.11.2006 Віктор Ющенко. Конституція веде до узурпації влади урядом 

11.10.2006 Юлія Тимошенко. Країні потрібна нова Конституція