Конституційні ігри «реформаторів»

Минулого тижня глава президентської адміністрації Сергій Льовочкін анонсував створення в найближчому майбутньому Конституційної асамблеї, завданням якої буде напрацювання тексту нового Основного закону. Створення нової Конституції Льовочкін назвав одним із президентських пріоритетів на 2012 рік.

Проте якось не полишає відчуття, що це елемент певної політичної гри. Постає питання: навіщо все ж-таки влада знову повертається до конституційних ігор? І в чому сенс, завдання й мета цієї гри?

Одразу зауважимо, що в щире прагнення влади покращити текст Конституції й привести його в цілковиту відповідність до європейських законодавчих стандартів – не віриться із двох причин.

По-перше, життя ця влада вже "покращила". Тому "покращення" Конституції виглядає сміхотворно й вимагає смайликів у тексті. По-друге, ставлення до норм Основного закону ця влада вже продемонструвала, змінивши конституційний лад у країні рішенням КСУ в жовтні 2010 року.

Отже, залишається два варіанти, які можуть пояснити зміст і завдання конституційної гри, яку починає влада.

Перший – Віктор Янукович усвідомив катастрофічну втрату рейтингу й легітимності, яка сталася з ним особисто й із президентським інститутом у цілому протягом останнього року. І тому вирішив відтворити ще одну схему Кучми.

А саме – змінити Конституцію задовго до президентських виборів, аби не наражати себе на удар перед наступним президентом у разі власного непереобрання на посаду глави держави.

Певна логіка тут є.

Якщо Янукович дійсно вирішив зіграти в таку багатоходівку, йому необхідно провести конституційні зміни до парламентських виборів, поки президент не втратив нинішній рівень впливу на парламент. А втрата президентського контролю над ВР, вельми ймовірно, станеться після виборів 28 жовтня 2012 року.

Проте таке пояснення конституційної гри влади дещо кульгає. Адже за умов побудови слухняної президентської вертикалі влади, Янукович навіть у страшному сні не уявляє варіанта свого не переобрання на наступний термін. До того ж, у переможних перспективах-2015 його, напевно, переконує оточення.

Тому навряд чи влада готує собі відступні маневри через зміну Конституції вже зараз.

Залишається інший варіант: анонсоване створення Конституційної асамблеї – це звичайна технологія, спрямована на окозамилювання.

Мета досить тривіальна – створити "привабливу картинку" для західних спостерігачів напередодні парламентських виборів. За умов, коли країна відчуває істотні проблеми з демократією, свободою слова й дотриманням прав людини, владі конче необхідно продемонструвати Заходу, що процес "європеїзації" України все ж просувається.

Тому "активна робота" над новим текстом Конституції, та ще й "із залученням громадськості" – чи не найкращий спосіб показати Заходу, що українська влада нібито працює над питанням демократизації й наближенням законодавства до європейських стандартів.

Додатковим підтвердження тези, що влада переслідує саме мету створення конституційно-законодавчої "мильної бульбашки" для західних спостерігачів – є заява Льовочкіна на тому ж брифінгу, де він похвалив проект нового Кримінально-процесуального кодексу, внесеного до парламенту 11 січня.

Зокрема, Льовочкін сказав, що ухвалення проекту кодексу стане "революцією" у відносинах держави й громадянина, додавши, що положення документа повністю відповідають вимогам Венеціанської комісії.

Вочевидь, цей месседж і був спрямований саме на представників Венеціанської комісії й на західну юридичну спільноту.

Чи сприймуть месседж, невідомо. Проте пробний камінчик кинуто.

Схоже, влада створила чергову "мильну бульбашку". Цього разу в юридичній, конституційно-законодавчій площині. А що їм залишається робити? Якщо не виходить реформувати, потрібно активніше імітувати діяльність.

За типовим принципом української політики – чим менше ти збираєшся зробити, тим більше тобі потрібно про це говорити.

18 січня 2012 р.
Олексій Краснопьоров, політолог,
консалтингова агенція Concept GRoup

//www.pravda.com.ua/columns/2012/01/18/6914811/

//kseniagontsarova.blogspot.com/2010/11/blog-post_20.html

Гра в Конституцію

Уже 15 років конституційно-правове поле України лихоманить від постійних змін. З моменту ухвалення Основного закону, до нього вже двічі вносилися правки. Причому другий варіант правок, як відомо, просто анулював попередні.

Очевидно, що метою конституційного реформування було не реальне покращення Конституції, а її підлаштування під вимоги політичної доцільності.

І це, не рахуючи численних спроб та ініціатив внести зміни до Конституції, які так і не були реалізовані. А таких спроб було безліч.

Спочатку змінити конституційне поле під потреби спокійного відходу від президентської влади хотів Леонід Кучма. Потім, уже після політреформи, повернути собі "царські" повноваження через відновлення першого варіанту Конституції постійно прагнув Віктор Ющенко. Зі своїми конституційними проектами виступали також регіонали, бютівці та комуністи. Уважний спостерігач пам'ятає, що в регіоналів і бютівців конституційні ініціативи ледь не втілилися в створення парламентської республіки.

Проте отримавши президентську владу, Віктор Янукович швидко забув про свій пієтет до парламентаризму, розпочавши спецоперацію по відновленню президентської, або термінологічно правильно – президентсько-парламентської конституційної моделі. Що й завершилося утвердженням президентської форми правління через відновлення Основного закону зразка 1996 року за рішенням Конституційного суду, який з 1 жовтня 2010 року повернув країну в політичний формат часів Кучми.

Однак такі напівлегітимні конституційні новації викликали низку питань у Венеціанської комісії.

Із цього часу й починається сучасний етап конституційного процесу.

Адже, будучи змушеною дати адекватні пояснення Венеціанській комісії й зберегти гідне обличчя перед західними спостерігачами, влада вдалася до подальшої імітації конституційного процесу. Механізмом цієї гри з Основним законом стало створення в лютому 2011 року Конституційної асамблеї на чолі з першим президентом Леонідом Кравчуком.

І якщо сама асамблея нібито покликана розробити нові, "кращі" зміни до Конституції, то Кравчук покликаний надати діяльності цього органу видимість легітимності.

Власне, судячи з усього, робота Конституційної асамблеї так і не зрушила з "підготовчого" етапу. Тобто асамблея досі не тільки нічого не напрацювала, а й навіть не була сформована як повноцінний дієздатний орган. Проте можна здогадуватися, що реального завдання розробити певний "передовий" проект Конституції перед асамблеєю ніхто й не ставив.

Справжніми завданнями органу по реформуванню Основного закону є, по-перше, окозамилювання, а по-друге, збереження можливості для президентських маневрів у політико-правовому полі.

Отже, передусім Конституційна асамблея повинна створювати в західних спостерігачів ілюзію того, що влада працює над помилками, указаними в доповіді Венеціанської комісії. Причому необхідно створювати саме видимість, а не вести реальну роботу. Адже насправді керівництво держави й особисто президента глибоко влаштовує як обсяг тих повноважень, якими він наділений зараз, так і зміст розподілу відповідальності між гілками і органами влади.

Таким чином можна і зручну систему розподілу влади зберігати, і перед європейцями виправдовуватися, ніби "робота по вдосконаленню Конституції ведеться".

Крім того, важливим завданням роботи асамблеї є створення можливості для політичних маневрів президента.

Так, припустимо, у разі остаточного провалу "реформ і модернізації" і суттєвого падіння рейтингу Януковича, йому буде потрібно створити умови для спокійного відходу з президентської посади. Конституційна асамблея стане тут майже незамінним механізмом для зміни моделі влади, аби обмежити вплив і повноваження наступника Януковича на посаді.

З іншого ж боку, якщо станеться диво, і "реформи та модернізація" таки дадуть якийсь відчутний результат, а Янукович отримає шанси на переобрання – Конституційна асамблея стане для нього механізмом формально-юридичного закріплення, легалізації своєї влади в Основному законі.

Таким чином, Конституція України фактично виконує не функцію бази для створення стабільного й легітимного правового поля, формування нормальних правових відносин у суспільстві, а завдання "підгону" правового поля під потреби політичної доцільності.

Фактично, відбувається своєрідна гра в Конституцію, де Основний Закон із бази правових відносин перетворюється на засіб реалізації приватних або групових, кланових інтересів.

І учасниками цієї гри стають не тільки президент, його оточення і Конституційна асамблея, а й парламент, Конституційний суд – уся політична система і суспільство в цілому. А результатом цієї гри стають особисті успіхи окремих політиків і руйнування правової системи 45-мільйонної країни.

То ж, чи варта ця гра смутного минулого, нестабільного сьогодення і поламаного майбутнього всієї країни?

Олексій Краснопьоров, політолог, 28 червня 2011 р.

//www.pravda.com.ua/columns/2011/06/28/6338849/

//otherside.com.ua/news/detail.php?lang=1&id=27116