Павло Євграфов. Дніпропетровсько-галицько-донецькі

«Держава – не «організація суспільства»,
а організація, яка знаходиться в суспільстві».
О.Е. Лейст

До методології змін

до Конституції України

Термін «методологія» сьогодні є чи найпопулярнішим як в теорії, так в практиці державотворення. У правовій науці майже кожен, хто займається дослідженням конкретної проблеми, вважає за необхідне висловитися з певного питання методології. Складається враження, що чим більше уваги приділяється даній темі, тим більше непорозумінь і плутанини в підсумку. І що ми маємо в результаті? А маємо те саме, що було в минулому, більше ста років тому, говорячи словами видатного філософа, теоретика і соціолога права Б.Кістяковського, «методологічне бездоріжжя».

На сьогодні у зв’язку з початком роботи Конституційної Асамблеї тема методології внесення змін до Конституції України як ніколи є актуальною, а для їх розробників ще й дуже відповідальною. Відповідальними вони є перед суспільством, громадянами, президентом України. Не вдаючись до схоластичних і їм подібним визначенням методології, що характерно для іншої аудиторії, для мене методологія – це передусім справжнє наукове обґрунтування того, що в конкретному дослідженні забезпечує досягнення поставленої мети, слугує вирішенню намічених завдань, реалізації одержаних результатів. Повністю це поширюється на методологію внесення змін до чинної Конституції України. Звичайно, без врахування світового, зокрема європейського і власного досвіду розвитку конституціоналізму також не обійтись, бо такий досвід є живою емпіричною складовою методологічних вимог.

У цьому відношенні, здавалось би, що внесення змін до Конституції повинно початись з визначення методологічних засад роботи Конституційної Асамблеї. Таким початком стало схвалення законопроекту про внесення змін до статті 98 Конституції, і це при тому, таке рішення Асамблея прийняла до схвалення нею, а потім і президентом Концепції внесення змін до Конституції України. Але ж методологія передбачає певну логіку чи то дослідження, чи практичної діяльності. Питання, яка логіка закладена в наведеному рішенні Асамблеї?

У «Благонамірених промовах», зокрема в нарисі «У погоні за ідеалами» Салтиков-Щедрін писав:

«Якщо ми …взагалі маємо доволі неясні поняття щодо ідеалів, покладених в основу нашого життя, то особливою безладністю різниться наше відношення до одного з них, і самому головному – державі… Із усього видно, що вираз «держава» навіть в поняттях маси культурних людей не представляє нічого певного, а просто належить до числа слів, що випадково увійшли в повсякденну розмову і силою звички укоренились в ній… Але якщо така безладність в поняттях про державу панує в правлячих класах суспільства, то що ж повинні ми чекати від не просвітних людей!».

І висновок письменника:

«А між тим плутанина в поняттях призводить до плутанини і в практичному житті. Тут ми на кожному кроці зустрічаємо хабарництво, і з зухвалим обиранням казни, і з повною байдужістю до уплати податків, і, насамкінець, з особливим явищем, відомим під назвою сепаратизму».

Наведені думки літературного класика не втратили своєї актуальності й сьогодні. У жодному науковому дослідженні теоретичних проблем держави я не зустрічав чогось, хоча би схожого на реалістичний аналіз того, що представляє сьогодні Українська держава. Це тільки Конституційний Суд у своїх рішеннях може, безкінечно повторювати положення статті 1 Конституції України, не задумуючись при цьому над тим, що Українська держава представляє собою в дійсності.

Ухвалення 8 червня 1996 року Конституції України як незалежної і суверенної держави подало українському суспільству, передусім народові і громадянам надії, що країна буде рухатися шляхом демократії, верховенства права і законності відповідно до визначених нею принципів організації і діяльності державної влади, в тому числі президента, парламенту, центральних і місцевих органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, судової системи. Проте далеко не всі ці надії суспільства, народу і громадян оправдали себе на цей час. У чому кояться причини такого стану недовіри суспільства і громадян до публічної влади, державного устрою, захисту прав людини і громадянина? Чому мовчить з цього приводу наука з її «сучасною методологією»? На мою думку вони полягають в наступному.

1. Розбіжність між Конституцією номінальною (писаною) і так званою «Конституцією реальною (дійсною)». Під час прийняття нового Основного Закону України не було чітко визначено форму державного правління. Ту класичну форму правління, яка впроваджена в демократичних країнах Заходу, в Україні за роки незалежності так і не було створено. На сьогодні стало традицією визначати форму правління за обраним Президентом. Так, за перші роки незалежності України і в період приватизації державного майна всупереч демократичної, соціальної і правової держави розпочався процес формування так званої «корпоративної держави», де публічна влада поступово переходила до рук випадкових політичних і бізнесових угруповань.

З середини 90-х років ХХ століття у форму правління поряд зі зміцненням корпоративності стали привносити місцеві звичаї і традиції, зокрема: дніпропетровські, галичансько-хуторянські, донбасівські (донецькі), за якими були «відлиті» відповідно дніпропетровська (1994-2004 рр.), галичансько-націоналістична (2005-2010 рр.) та нині існуюча донецька форми правління (з 2010 р.). За методами здійснення остання, а це – організація насамперед вищих органів державної влади – президента, парламенту та уряду України, їх ставлення до місцевих публічних органів влади і населення, майже завершила формування корпоративної держави.

Верховна Рада України за такою формою правління повністю перетворилась у декоративний, церемоніальний і неефективний парламент, фактично не маючий повноважень щодо здійснення контролю за діяльністю виконавчої влади, що для нього це має бути конституційним обов’язком. Подібний стан парламенту не є випадковим, оскільки у Конституції з явними перекосами визначені повноваження для президента і Верховної Ради, причому на користь першого, а Кабінет Міністрів повністю залежний і підпорядкований Президентові, як, до речі, й інші державні органи (Генеральний прокурор, Голова Служби безпеки і т.і.), де роль парламенту України є мінімальною.

Організована таким чином державна влада за методами її здійснення поступово трансформується в авторитарно-корпоративну форму правління, супроводжуючись соціальною демагогією, маніпуляцією конституційними принципами і законами України. За всі роки незалежності України як ніколи і швидкими темпами зростає чисельність державного апарату, незважаючи на неодноразово прийняті президентські укази та урядові постанови про його істотне скорочення. Відчуження державної влади від суспільства, народу, громадян досягло таких розмірів, що втрачається саме поняття Української держави. У зв’язку з цим правильно писав проф. О.Е. Лейст, що «держава – не «організація суспільства», а організація, яка знаходиться в суспільстві».

Сьогодні спостерігається явище, коли державна влада поглинула і суспільство, і саму державу. А «там, де немає людей», стверджував відомий філософ і правознавець І.О. Ільїн, «там немає і держави».

Синхронно, з установленням зазначених форм правління в суспільстві постійно зростала і набирала силу корупція в державних органах і бізнесових структурах. Особливо це позначилось на процесах проведення приватизації існуючих державних об’єктів, здійснення судової реформи, яка призвела до послаблення незалежності та безсторонності органів правосуддя або так званої «судової влади», а також падіння рівня професіоналізму суддів.

У діяльності органів публічної влади з’явився новий феномен корупції – «адміністративна корупція», що означає домовленість керівників державних органів (установ) з судами, в тому числі вищими їх інстанціями щодо вирішення справ на користь цих органів (установ) або їх посадових осіб, нехтуючи таким чином правами людини і громадянина. Тому в спорах між громадянином і державним органом завжди «перемагає» останній і якщо не в першій чи апеляційній судовій інстанції, то в касаційному суді така «перемога» заздалегідь гарантована.

Особливої уваги потребує Конституційний Суд України, діяльність якого, починаючи з серпня 2066 року і на даний час, викликає чимало сумнівів. На сьогодні цей єдиний в Україні орган конституційної юрисдикції представляє собою державну установу, яка фактично закрита від суспільства і громадян, є малоефективною, неконтрольованою і без будь-якої відповідальності. Прийняті ним окремі рішення про відповідність Конституції України положень законів і щодо тлумачення Конституції та законів сприйняті в суспільстві, м’яко кажучи, неоднозначно, в тому числі у професійних колах – ученими, юристами, політологами, законодавцями. Не має сенсу називати ці рішення Конституційного Суду, хіба що рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) [Вісник Конституційного Суду України. – 2010. - № 5. – С.36-46]. Даним рішенням визнано неконституційним Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 року № 2222-IV у зв’язку з порушенням парламентом України конституційної процедури його розгляду та прийняття, яке стало надто резонансним у суспільстві. Суд, вийшов далеко за межі своїх повноважень, відновивши дію Конституції України в редакції від 28 червня 1996 року. Обійшовши статус «закон набув чинності», відірвавши від нього «конституційну процедуру розгляду і прийняття», Суд так і не надав чітких і вагомих аргументів, штучно дійшов до зазначеного висновку.

В інших рішеннях наведена мотивація, яка абсолютно не має відношення до вирішення справи по суті. Лише один приклад з цього приводу: рішенням від 26.12.2011 року № 20-рп/2011 визнав таким, що відповідає Конституції України положення п. 4 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону «Про Державний бюджет України на 2011 рік» щодо делегування Кабінету Міністрів України законодавчих повноважень встановлювати розмір і порядок соціальних виплат залежно від наявності коштів у Державному бюджеті. В якості аргументів цього рішення Суду наведені попередні рішення від 19.06.2001 р. № 9 (справа щодо стажу наукової роботи), від 02.11.2004 р. (справа про призначення судом більш м’якого покарання), від 17.03.2005 р. № 1/2005 (справа про надання допомоги по тимчасовій непрацездатності), від 24.03. 2005 р. № 2-рп/2005 (справа про податкову заставу) та інші, не маючі ніякого відношення до справи і даного рішення, що неприпустимо для будь-якого органу правосуддя.

Наведене свідчить про значні недоліки у формуванні складу Конституційного Суду України. На сьогодні спостерігається вкрай низький, за окремими винятками, професійний рівень суддів, чому сприяють явно спрощенні і формальні вимоги до кандидатів на посаду судді Конституційного Суду; закритість процесу ухвалення рішень, надто низька ефективність роботи, часті порушення судової етики (прийняття рішень у власній справі) порушення процедури розгляду справ, визначеної Законом «Про Конституційний Суд України» тощо. Давно назріла нагальна потреба в радикальному реформуванні єдиного в Україні органу конституційної юрисдикції, потребують перегляду і осмисленню щодо нього положень чинної Конституції та однойменного Закону.

Істотно змінилася політико-правова ситуація в Українській державі з прийняттям 8 грудня 2004 року згадуваного вище Закону 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України». До цього часу не вщухає дискусія, чого більше було під час його дії, плюсів чи мінусів? На мій погляд, до плюсів можна було б віднести наступне: обмеження повноважень Президента, надання Верховній Раді додаткових повноважень, зокрема у формуванні уряду, призначені на посаду та звільнені з посад головних посадових осіб і т. і., встановлення додаткових повноважень Кабінету Міністрів, його відповідальності перед парламентом, формування коаліції депутатських фракцій (конституційної більшості у Верховній Раді), посилення парламентського контролю і вимог до народних депутатів тощо. Зазначені та інші новели змін до Основного Закону призвели до більш чіткого розмежування повноважень між Президентом і Кабінетом Міністрів, парламентом, Президентом і урядом України. Основне ж полягало в тому, що Українська держава поступово набувала форми парламентсько-президентської Республіки, але не встигла завдяки рішенню Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року, за яким Україна знову стала тим, чим була до його прийняття – президентсько-парламентською Республікою, а точніше – президентською.

Мінусами внесених змін є відсутність в них системного характеру, чіткого визначення окремих положень (правил), зокрема щодо формування в парламенті коаліції депутатських фракцій. У з’ясуванні цього питання навіть Конституційний Суд заплутався, так і не зміг дати однозначне тлумачення ст. 83 Конституції, ухваливши з нього два протилежних рішення, як і у справі щодо конституційності Закону від 08.12.2004 р. № 2222-IV.

Зазначені мінуси у змінах до Конституції України сприяли перерозподілу в співвідношенні переваг політичних фракцій у парламенті, руйнуванню процесу політичного структурування у Верховній Раді, зміні процедури утворення в ній парламентської більшості тощо. По-різному скористалися ними депутатські фракції, зокрема утворена на нових засадах парламентська більшість сформувала власний механізм ухвалення законів та інших рішень Верховної Ради, ігноруючи будь-які законопроекти і пропозиції від парламентської меншості (опозиції), що аж ніяк не сприяло ні якості законів, ні ефективній роботі парламенту. Тим більше, що протиріччя між політичними силами в парламенті досить швидко трансформувались у внутрішні конфлікти між Президентом і Прем’єр-міністром, Верховною Радою і Президентом, що й спостерігало суспільство впродовж п’яти років з 2005 р. по січень 2010. За даний період Україні було завдано серйозної шкоди іміджеві державі, втрачалась довіра суспільства і громадян до всіх гілок державної влади. Сказався і політико-правовий менталітет правлячих політичних сил, сформований ще за радянських часів. Довгий час у вищих ешелонах влади точилися спори, яка особа перша в державі, а яка друга чи третя, викликаючи в суспільстві лише сміх і нарікання.

Варто зазначити, що жоден з обраних президентів не мав уяви, що таке держава, розуміючи та сприймаючи її по-своєму, з того місця, яке він залишив, ідучи в президенти. Не було в них чіткого уявлення щодо державної влади, здійснення її на засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову, а також щодо організації і функціонування місцевого самоврядування. Незважаючи на ухвалені закони про їх статус, принципи організації та діяльності, місцеве самоврядування до цього часу залишається прописаним лише на папері, а в дійсності його не існує. У системі публічної влади воно з’явилось мертвонародженим.

Свого часу певні надії щодо організації місцевого/регіонального самоврядування подавало створення Автономної Республіки Крим (далі – АРК). Перші роки її існування показали чималу ефективність її влади і населення в реформуванні політичних і соціально-економічних сфер життєдіяльності регіону. Закон АРК про вибори депутатів Верховної Ради автономії можна назвати унікальним актом, у якому було закладено квотний принципи забезпечення здійснення пасивного виборчого права кримськими татарами, вірменами, німцями, греками, болгарами, кримчаками і караїмами. Кожен з них отримав відповідне представництво у ВР АРК – 14 мандатів мали кримські татари, всі інші – по одному. Так було досягнуто політичної стабільності, збалансованості та гармонізації в міжнаціональних відносинах. Що спостерігаємо сьогодні?

У 1995 році Верховна Рада України прийняла Закон, яким скасувала Конституцію АРК і всі закони автономії. Замість того, щоб зважено і прискіпливо поставитись до проблем АРК, виявити допущені помилки і перевищення повноважень, силою Центру в ній було зруйновано все, що можна. Кримська автономія зазнала нищівного удару, після якого вона не може оправитись до цього часу. Починаючи з 2005 року і на сьогодні усі найважливіші для АРК кадрові питання, на відміну від інших регіонів України (областей),вирішуються президентом і урядом України. На всі більш-менш значущі та відповідальні посади в органах та установах автономії, як правило, призначаються «професіонали» з іншої області, ніби в Криму таких професіоналів немає. Подібна практика, на мою думку, є хибною, а по суті є колоніальною, оскільки не враховує місцевий науково- інтелектуальний ресурс, виражає явно зневажливе ставлення до громадян, для яких Крим від народження став і є малою Вітчизною.

Зважаючи на те, що розбудова Української держави за період після проголошення її незалежності і до цього часу йшла невизначеним шляхом, методом спроб і помилок, давно виникла нагальна потреба в розробці науково обґрунтованої Концепції державного будівництва в Україні, в тому числі організації державної влади, територіального устрою та місцевого самоврядування. Іншими словами, йдеться про те, як облаштувати Україну з реально розвинутим громадянським суспільством, реально демократичною, соціальною, правовою державою. Саме на цьому, вважаю, має базуватися Концепція змін до Конституції України та підготовка однойменного законопроекту.

Євграфов Павло Борисович,

член Конституційної Асамблеї, канд. юридичних наук,

суддя Конституційного Суду України у відставці

____________

25 жовтня 2012 р.

//cau.in.ua/?p=536

06.11.2012 Юрій Битяк. Досвід формування політико-правових моделей у контексті європейського конституціоналізму 

01.10.2012 Микола Оніщук. Система стримувань і противаг в українській моделі організації влади: проблеми й шляхи вдосконалення

//www.cat-potap.com/archives/2923

Конституційний процес: як розбудити «сплячу красуню»

Оновлення Основного Закону держави повинно бути легітимним, максимально відкритим, демократичним, загальнодоступним і деполітизованим

«Тільки громадська думка може осягнути все, вчасно подати знак тривоги, вчасно порушити якісь важливі питання, одне слово — бути найвищим регулювальником складного суспільного організму» — ці слова видатного українця Євгена Сверстюка звучать надто актуально нині, коли наше суспільство дійшло думки про необхідність безвідкладного удосконалення чинної української Конституції.

У відповідь на суспільні очікування глава держави ухвалив Указ «Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї», визнавши нагальність підготовки пропозицій із вдосконалення конституційного регулювання відносин, і запропонував, щоб цей процес був легітимним, максимально відкритим, загальнодоступним, демократичним та деполітизованим, а суб’єкти владних повноважень у нього не втручалися.

Як забезпечити конституційну стабільність, надати змінам системності, зберегти соціальну єдність, уникнути політичної кон’юнктури, співвіднести політику і право, залучити до роботи над пропозиціями до Основного Закону людей, здатних усвідомити загальносуспільні цілі, науковців і практиків вітчизняного права, котре небезпідставно називають «сплячою красунею», — ці та інші проблеми порушували провідні українські конституалісти на «круглому столі», який редакція «Урядового кур’єра» провела в Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАНУ напередодні 15-річчя Конституції України.

«НЕГРИ» КРАВЧУКА

— Відомо, що з ініціативою створити Конституційну Асамблею для підготовки змін до Конституції виступив перший Президент Леонід Кравчук. А реалізувати нелегке завдання з напрацювання пропозицій щодо механізму створення і діяльності цього утворення указом чинного Президента Віктора Януковича покладається на «негрів» — під цією жартівливою абревіатурою криються запропоновані ним члени Науково-експертної групи, котрим і належить визначити засади, алгоритм та етапи його роботи. Аналітичний супровід групі має надавати провідний науковий заклад країни в царині юриспруденції — Інститут держави і права імені В.М. Корецького. З чого розпочнемо, панове?

Юрій ШЕМШУШЕНКО,

директор Інституту, академік НАН України:

— Чинна українська Конституція, 15-річчя якої ми відзначаємо цьогоріч, має свої плюси, а не тільки мінуси, на що загострюється увага останнім часом. Основний Закон держави передусім забезпечив стабільність суспільного ладу, став потужним поштовхом до розвитку належної правової системи країни, її законодавства. Але сьогодні стоїть питання про удосконалення Конституції, оновлення її тексту. І на цьому сходяться головні політичні сили. Зробити це нас спонукають і Рада Європи, її Парламентська Асамблея. Відступати нікуди. Маємо належно оцінити набутий досвід, щоб зробити висновки для подальших кроків і не повторити помилок 2004-го.

Президентський Указ, яким підтримано ініціативу громадськості щодо створення Конституційної Асамблеї, дає нам підстави для вироблення механізму, через який здійснюватиметься оновлення Основного Закону. Очолив науково-експертну групу Леонід Кравчук, вона складається з 20 шанованих в суспільстві людей. А наш Інститут має забезпечити аналітичний супровід її роботи. Ми вже провели певну роботу і на нашому «круглому столі» присутні люди, які реалізовуватимуть ці відповідальні завдання.

Першим документом стало положення або регламент концепції майбутньої Конституційної Асамблеї (КА). Це найважливіші матеріали на початковому етапі. Є два варіанти статусу КА: це допоміжний консультативний орган Президента або незалежна самоврядна організація, що діє на громадських засадах.

Більшість схиляється до того, що вона має бути самоврядним консультативним органом при Президентові, який створюватиме науково обґрунтований документ змін і доповнень до Конституції України. Конституційна Асамблея не прийматиме проекту — її завдання підготувати добротний документ.

— За яким принципом добиралися «негри»? Яким чином утворюватиметься Асамблея? Скільки осіб входитиме до неї?

Юрій ШЕМШУШЕНКО:

— Йдеться передусім про науковців, які не здійснюють владних повноважень в органах публічної влади, тобто не будуть працювати «під когось», мають значний досвід саме в царині конституційного права, відповідну фахову підготовку, користуються незаплямованим високим авторитетом у суспільстві. Це принципово, коли йдеться про Конституцію демократичну, або іншими словами — Основний Закон громадянського суспільства.

Яким чином утворюватиметься Конституційна Асамблея (КА) — допоки єдиної думки не вироблено. Ймовірно, половину її складу формуватиме науково-експертна група, щоб забезпечити кваліфікований фаховий склад. Другу половину визначатимуть партії, громадські організації. За яким принципом — ще обговорюємо. Гадаю, що загалом до КА може входити близько 100 осіб.

Структурою КА може бути установчий з’їзд чи збори, мають бути обрані робочі органи: голова, заступник, секретар, президія постійно діючого громадського органу. Працюватимуть тематичні комісії, підкомісії, групи. Після узгодження цих питань науково-експертна група завершує свої повноваження і передає важелі Конституційній Асамблеї.

Її члени залучають до роботи найкращих високопрофесійних фахівців, пишуть проект і передають його на експертизу юридичним установам, експертам, науковим закладам, надсилають до Венеціанської комісії та Ради Європи. Після цього з урахуванням зауважень проект ухвалює КА і передає главі держави, який далі діє в межах чинної Конституції.

Ось так коротко про процедуру. Головне, щоб ми отримали Основний Закон, який відображатиме інтереси народу, не лише фіксуватиме права і обов’язки, а й, що набагато важливіше, передбачатиме механізм їхнього забезпечення.

ПИСАТИМУТЬ ВЧЕНІ, А НЕ ПОЛІТИКИ

 — Напевне, найважливіше в конституційному процесі — отримати суспільний консенсус. Що робить для цього влада?

Марина СТАВНІЙЧУК,

радник Президента України, кандидат юридичних наук:

— Зрозуміло, що перед країною стоїть завдання модернізації всіх сфер суспільно-політичного життя. Як і те, що сегментні реформи без комплексних дій результатів не дають. Саме тому глава держави зробив крок назустріч суспільству, підтримав ідею започаткування Конституційної асамблеї, яка готуватиме пропозиції щодо вдосконалення чинної Конституції, а також запропонував започаткувати широке обговорення конституційних ініціатив, залучивши до нього якомога ширші кола громадськості, вчених, міжнародного експертного середовища.

Мета цих дій — щоб Основний Закон Української держави писали вчені, а не політики, і щоб робота ця велася в рамках суспільного консенсусу, була підтримана значно ширшим загалом, ніж якби проектом займалася виключно Верховна Рада. При доборі процедури ухвалення Конституції підтримку отримала саме форма Конституційної Асамблеї.

Важливо, наголошує Президент, аби влада і опозиція працювали злагоджено, щоб члени КА дослухалися не лише до провладної частини суспільства, а й враховували весь спектр суспільних настроїв. І те, що глава держави також бере безпосередню участь у цьому процесі, свідчить про серйозність його намірів.

Питання вдосконалення Конституції повинно бути вище політики. Тож маємо неконфліктно створити КА, яка і стане майданчиком для дискусій, скоординувати дії Науково-експертної групи та Комісії з розвитку права (для цього зокрема вже ухвалено рішення про спільну редакційну комісію), не лише почути, а й врахувати якомога більше пропозицій. Сучасні інформаційні технології сприяють найширшим контактам, і ми повинні скористатися цим.

Олександр СКРИПНЮК,

доктор юридичних наук:

— На мою думку, дуже важливо, що ініціатива Конституційної Асамблеї якраз надійшла не від чинної нині влади, а від громадянського суспільства, яку озвучив перший Президент нашої держави Леонід Макарович Кравчук. Певна річ, в цьому процесі передбачена тісна співпраця з владними інституціями. Зокрема, президентським указом зазначено, що Кабмін забезпечуватиме належні умови для діяльності нашої Науково-експертної групи з підготовки КА.

Олексій ЮЩИК,

доктор юридичних наук:

— Чому в 1996-му в нас з’явилася «перекошена влада»? Тому, що текст Основного Закону ухвалювався як домовленість між кількома провладними групами, без врахування широких суспільних інтересів. 

І нині, коли все-таки вирішальним при ухваленні Конституції є голос влади (Верховної Ради), в процесі внесення змін до неї дуже важливо якомога більше вислухати суспільство.

Підтримую пропозицію, що в КА має бути 100 осіб. Щоб комісії (а їх пропонується започаткувати дев’ять) у її складі були справді робочими, до їхнього складу має входити 10-12 фахівців. Теоретики зможуть взяти участь у цій роботі шляхом «круглих столів», не лише висловити, а й відстояти ту чи ту свою позицію — саме так ми досягнемо бажаної мети — напишемо «розумну Конституцію».

Юрій ШЕМШУШЕНКО:

— Гадаю, маємо прискіпливіше підійти до вибору голів комісій: половина успіху їхньої роботи залежатиме від цього.

СЛУХАТИ І ЧУТИ ІНШИХ

— А яким, на вашу думку, шановні колеги, має бути процес узаконення Конституційної Асамблеї?

В’ячеслав ОЛЕЩЕНКО,

кандидат географічних наук:

— Навряд чи нинішня робота над змінами буде простішою від тієї, яка проводилася 15 років тому, коли ухвалювали Конституцію. Тому до участі в ній треба залучити не лише тих, хто має власну концепцію. Не менш важливо вміти слухати та чути і колег, і опонентів. Робота Конституційної Асамблеї буде конструктивною й результативною, якщо вона сприятиме досягненню консенсусу в суспільстві. Це узвичаєна європейська практика, якої маємо дотримуватися і ми. Завдання авторів конституційних змін — почути всіх. Ще одна засторога: законодавче вдосконалення не зупиняє конституційний процес у країні, чинні норми допоки ніхто не відмінив, їх треба дотримуватися і владі, й громаді.

Ірина КРЕСІНА,

доктор політичних наук:

— Мусимо чітко визначити і поінформувати широку громадськість: йдеться про повне оновлення Основного Закону держави чи лише про певні зміни до нього. А також сказати, що нині відпрацьовується концепція створення Конституційної Асамблеї, і лише затим на суд суспільства виноситиметься власне концепція змін до чинної Конституції від 1996 року.

Наталія ОНІЩЕНКО,

доктор юридичних наук:

— Для права як явища соціальної дійсності притаманні ознаки «сплячого права», чи, як його ще називають, права «сплячої красуні». Щоб воно реально запрацювало, маємо створити конгломерат теорії та конституційної практики. Тобто теоретики мусять виробити підґрунтя, на якому далі діятимуть представники галузевих спрямувань.

Справді, сьогодні у вітчизняних учених ще немає єдиної думки щодо діяльності Конституційної Асамблеї, порядку внесення змін до чинного Основного Закону. Оптимісти зазвичай очікують забагато. Песимісти навпаки закидають, мовляв, ніякі конституційні новації не змінять суворої дійсності. Третя категорія вчених мислить реально: зміни необхідні, без них неможливий суспільний поступ.

Я теж належу до останніх і гадаю, що ми, українські вчені, повинні сьогодні визначити чотири напрямки, де треба підставити плече нашим громадянам. Перше — обґрунтувати, як зробити людину справжньою цінністю суспільства. Друге — яким чином реально задіяти інститут юридичної відповідальності держави перед особою. Третє — передбачити юридичну і соціальну відповідальність бізнесу перед особою і суспільством. І насамкінець — визначитись з ефективними механізмами боротьби з тіньовим законодавством та тіньовими лобістами. Все це разом допоможе подолати синдром права «сплячої красуні».

Віктор МУСІЯКА,

кандидат юридичних наук:

— Точка відліку для запуску механізму Конституційної асамблеї вже є! І це вкрай важливо,. оскільки нам після відомих подій скасування змін до Конституції 2004 року треба легалізувати не лише владу, а й країну загалом. Сьогодні головне, щоб Асамблея була найбільш представницькою. 

Хотілося б, щоб політичні партії, громадські організації не просто призначали своїх повноважних представників до її лав, а делегували найкращі свої «мізки», найавторитетніших серед людей політиків чи діячів.

Багато залежить від думки членів науково-експертної ради, тих «негрів Кравчука», котрі знають, що робити і можуть рекомендувати найдостойніших, яким під силу чітко та обґрунтовано визначити цілі і завдання КА та забезпечити певну автономність її діяльності. Це не повинно бути одноосібне рішення Президента — навпаки він сам підтвердив своїм указом від 21 лютого 2011 року, що хоче, аби ініціатива надходила від учених, авторитетних експертів. Гадаю, за чотири місяці концепція діяльності Конституційної Асамблеї буде напрацьована, обговорена і затверджена, затим протягом року її члени працюватимуть власне над змінами до Основного Закону, і на початок 2013 року ми спільно вийдемо на узагальнений проект.

Павло ЄВГРАФОВ,

кандидат юридичних наук:

— Концепцію створення КА підтримую, та звертаю увагу колег, що дуже важливо, як формуватиметься її склад. Щоб не вийшло так, коли список визначений, а працювати нікому. Потрібно подумати про технічний супровід — кваліфікованих літературних редакторів, які достеменно знають державну мову, щоби до тексту майбутніх змін не потрапили мовні покручі чи двозначності.

У ширшому контексті оновлення Конституції має бути спрямоване на зменшення прірви між владою і суспільством.

ПРО ДАХ І ФУНДАМЕНТ

— Існує думка, і зарубіжні експерти про це нам вказують, що державотворчі процеси в Україні нерідко свідчать про відсутність інституційної пам’яті. Чому так буває?

Микола ПУХТИНСЬКИЙ,

кандидат юридичних наук:

— Вочевидь через те, що інколи не вміємо цінувати своє. Хочу сказати добре слово про Конституцію 1996 року, яку, як ви всі знаєте, недаремно поціновували як найкращий Основний Закон на нашому континенті. Зокрема в ньому уперше набуло конституційного звучання місцеве самоврядування. Щоправда, поруч із зразково виписаними статтями траплялися й «сирі» постулати. Вочевидь тому, що два десятиліття тому, створюючи нову державу, ми збудували дах, та не заклали під державницьку будівлю належного фундаменту.

Адже саме місцеве самоврядування скрізь у Європі розглядається як міцний підмурівок місцевої демократії, на якій ґрунтується розвинуте демократичне суспільство. І це обов’язково повинно знайти відображення в удосконаленій Конституції України.

Сучасні розробки розвитку місцевої демократії також вимагають нових підходів до визначення засад територіальної організації влади. Вони мають ґрунтуватися на європейських цінностях, що утвердилися в міжнародно-правових документах, передусім Європейській хартії місцевого самоврядування та додатковому протоколі до неї.

Відповідно до них маємо сформувати нове бачення конституційно-правового забезпечення цілісної системи місцевої публічної влади. На мою думку, це має бути окремий розділ оновленої Конституції під назвою «Територіальний устрій. Територіальні органи публічної влади. Місцеве врядування».

Олександр БАТАНОВ,

доктор юридичних наук:

— При цьому треба звернути увагу на кілька ключових моментів. Передусім маємо врахувати, що закріплені в чинній Конституції демократичні принципи в силу тих чи тих причин не працюють, хоча їхня послідовна реалізація з точки зору реального місцевого самоврядування має колосальне значення. Маю на увазі визнання людини найвищою соціальною цінністю, верховенство права тощо. Водночас взагалі поза увагою творців першої редакції Основного Закону залишилися принципи субсидіарності, повсюдності місцевого самоврядування тощо, які перебувають нині в основі європейської муніципальної доктрини.

Тож визнання на конституційному рівні цих принципів під час оновлення Конституції дасть змогу поглибити філософію тієї моделі, яка в ній вже закладена. Бо немає сумніву, що головним здобутком демократії в Україні, зокрема її муніципального аспекту, є те, що первинним суб’єктом місцевого самоврядування, головним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада.

Самоврядні громади — це не лише адміністративно-територіальні, а й господарюючі суб’єкти, де підприємництво є двигуном соціально-економічного розвитку, джерелом утворення фінансової та матеріальної основи для вирішення соціальних і культурних завдань. Це те надійне підґрунтя, на якому тримається будь-яка цивілізована європейська держава, а саме такої України ми прагнемо.

Микола ПУХТИНСЬКИЙ:

— Принагідно зазначу, що на необхідності реформи місцевого самоврядування як складової конституційного процесу наголосив і Президент Віктор Янукович під час засідання Ради регіонів у Ялті 3 червня цього року. Вона, за його словами, повинна дати можливість запровадити механізм участі громадян у прийнятті рішень, і найголовніше — надати місцевим громадам реальні важелі впливу на державну політику.

Справді, в нашій країні допоки все ще існує застаріла напіврадянська концепція організації місцевого самоврядування, хоча в Конституції й закріплений високий статус територіальних громад. Тобто потенційно вони мають права, та реально здебільшого не володіють можливістю їхньої реалізації.

Тому глава держави завважив: основою реформування місцевого самоврядування стануть саме територіальні громади, і для цього ми маємо виробити новий алгоритм конституційно-правового регулювання відносин у сфері місцевого і регіонального розвитку. Президентський сигнал про те, що наша країна бере курс на глибоку реформу місцевого самоврядування, готується концепція, і практичний план змін схвально сприйняла вітчизняна самоврядна спільнота. Адже цієї реформи ми очікували і добивалися впродовж всіх років незалежності.

— Отже, підсумуємо нашу розмову. Як переконливо говорили співрозмовники, вітчизняні науковці, і передусім правники готові активно долучитися до конституційного процесу і вже реалізують це важливе суспільне завдання, зокрема і через утворену указом Президента Науково-експертну групу з підготовки Конституційної Асамблеї. Важливо, що при цьому всі вони займають принципову громадянську позицію, щиро опікуючись, щоб і подальша робота цієї незалежної самоврядної інституції, покликаної підготувати оновлений Основний Закон нашої держави, не звелася до формальних речей, а була прагматичним і, головне, результативним процесом.

Насамкінець звернімося до ще однієї з настанов нашого великого державника Євгена Сверстюка усім тим українцям, хто не лише бажає Україні добра і процвітання, а й в міру своїх сил працює над цим: «Первісний ключ — у людині. А людину сковують умови. Та умови для себе, зрештою, витворює вона сама — на свій зріст. Мусимо рости і духовним зростанням, моральним авторитетом здобувати престиж і відстоювати своє місце під сонцем». Написано це Є. Сверстюком понад 40 років тому, проте, погодьтеся, дуже актуально звучить у рік 15-ї річниці Основного Закону і 20-річчя незалежності України.

08 червня 2011 р.

«Круглий стіл» підготувала і провела Ірина НАГРЕБЕЦЬКА, 

«Урядовий кур’єр»

//www.ukurier.gov.ua/uk/articles/konstitucijnij-proces-yak-rozbuditi-splyachu-krasu/p/

Павло Євграфов: У конституційному процесі вирішальна роль має бути за народом

Жити за Конституцією – означає жити за законом, жити по совісті

Десятирічний ювілей Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, — це серйозний строк на випробування фундаменту демократії для нашої держави. Головним же завданням Конституційного Суду України, створеного в тому самому році, — нагляд за її виконанням та сприяння утвердженню принципів верховенства права Конституції, забезпечення конституційних прав та свобод громадян. Саме Конституційний Суд останнім часом прийняв рішення про статус народного депутата, про проведення політреформи, яка визначила перехід до парламентсько-президентської форми правління в нашій державі. Все, що діється за суворими мармуровими стінами Конституційного Суду України, належить до державної таємниці. Тут дуже рідко щиро та відверто спілкуються із представниками ЗМІ, ретельно зважуючи кожне слово, за яким повинна стояти тверда буква закону.

Про те, які проблеми сьогодні хвилюють Конституційний Суд України, як важко утверджуються конституційні рішення та які події відбуваються на правовому полі держави, йдеться у бесіді голові редакційної ради журналу «Потребитель + Власть», президента Consumer Media Group Леоніда Школьника з виконуючим обов'язки Голови Конституційного Суду, заслуженим юристом України. кандидатом юридичних наук Павлом Євграфовим, який працює в Конституційному Суді майже з початку його діяльності.

Л.Школьник: Павле Борисовичу, Президент України Віктор Ющенко на першому засіданні новообраного парламенту вимагав від народних депутатів привести до присяги суддів Конституційного Суду. Він назвав це головною умовою, від виконання якої залежить доля прем'єра, уряду та парламенту. Але ж Конституційний Суд не може бути розмінною монетою в політичних інтригах. Як ви вважаєте?

П.Євграфов: Державний механізм повинен функціонувати за Конституцією та законами, як годинник. І в ньому не може бути збоїв. На превеликий жаль, час від часу ми спостерігаємо подібні збої, що позначаються і на діяльності Конституційного Суду. Президент України як глава держави має вжити усіх заходів для забезпечення нормальної роботи органів державної влади, в тому числі Конституційного Суду. Його заяву щодо неподання на призначення Верховною Радою України кандидатури прем'єр-міністра, запропонованої коаліцією депутатських фракцій Верховної Ради, я сприймаю як один із поштовхів привести дев'ять осіб, призначених Президентом і З'їздом суддів України на посаду суддів Конституційного Суду. Проте не можна використовувати формулу «клин клином вибивають» — неконституційними засобами встановлювати конституційність.

Л.Школьник: Як Ви особисто оцінюєте ситуацію, коли країна фактично живе без Конституційного Суду?

П.Євграфов: Ситуація, за якої Конституційний Суд понад півроку працює в «апаратному» режимі, не приймає рішень з надісланих подань та звернень, звичайно, не є нормальною. Тим більше, що Конституційний Суд є вищим органом державної влади, який відіграє надзвичайно важливу роль у додержанні норм права в країні, є конституційною противагою в державному механізмі. Можна стверджувати, що від обмеження діяльності Конституційного Суду потерпає суспільство, громадяни, держава. До того ж тим самим порушується і Конституція.

Л.Школьник: Кому все ж таки вигідне затягування такого процесу?

П.Євграфов: Я не думаю, що блокування діяльності Конституційного Суду комусь вигідне. Мені здається, що просто політики вийшли далеко за межі права і закону, діють за своїми і, мабуть, тільки їм відомими правилами гри. Вони і несуть відповідальність за цю ситуацію, звинувачуючи один одного у небажанні формувати Конституційний Суд.

Л.Школьник: За якою квотою саме Ви були обрані суддею Конституційного Суду?

П.Євграфов: Це сталося за квотою Верховної Ради в 1997 році, і ось так непомітно вже пройшло дев'ять років.

Л.Школьник: Ми пам'ятаємо, як на п'ятій сесії в червні 1996 року непросто приймалася Конституція України. Пам'ятаємо безсонну парламентську ніч напередодні цієї історичної події та ейфорію після цього. Ми пам'ятаємо, як непросто приймалися пакетні зміни до Конституції у грудні 2004 року. Чи все, на Ваш погляд, так детально продумано і прописано як в самій Конституції, так і в прийнятих змінах до неї?

П.Євграфов: Серед громадськості поширюється думка про те, що, як тільки збереться кворум Конституційного Суду, першою буде розгляд питання про внесені зміни до Конституції України. Це не так просто, як декому здається. По-перше, до Конституційного Суду поки що не надійшло подання з цього питання. По-друге, Конституційний Суд не має повноважень ініціювати порушення справи про конституційність Закону про внесення змін до Конституції України від 8 грудня 2004 р. за №2222-ІV. По-третє, навіть за наявності подання розгляд такої справи потребує ретельної підготовки суддею-доповідачем. Я думаю, що будь-який поспіх у цьому лише нашкодить. Слід додати, що після того, як буде сформовано склад Конституційного Суду, необхідно вирішити низку дуже важливих організаційних питань, до яких належать створення колегій суддів і обрання їх секретарів; розподіл справ між колегіями та суддями тощо. Не менш важливим є питання обрання нового Голови Конституційного Суду, який і буде пропонувати на затвердження суддів порядок денний, графік розгляду справ та інше. Хто стане наступним Головою Конституційного Суду? Цього я не знаю і навіть не прогнозую. Але наскільки мені відомо, «виборчий процес давно розпочався». З цього приводу хотів би зробити невелике застереження: посада Голови Конституційного Суду — це не синекура, а повсякденна відповідальна кропітка робота, яка охоплює велике коло проблем діяльності єдиного в Україні органу конституційної юрисдикції.

Повертаючись до внесених змін у Конституцію, які набрали чинності з 1 січня 2005 року, вважаю, що вони є частиною теперішньої Конституції і назад ходу немає. У разі, якщо подання буде надіслане до Конституційного Суду і Суд розгляне цю справу і прийме рішення про неконституційність Закону від 8 грудня 2004 року — авторам цього подання слід подумати і про наслідки: політичні та соціальні.

Л.Школьник: Кажуть, що ніхто з тих, хто працює у виконавчій владі, не буває вільним від кон'юнктури, навіть Президент України, а це — міжнародні, економічні, політичні, регіональні важелі впливу. Але, як мені здається, суд, а особливо Конституційний — має бути поза будь-якою кон'юнктурою. Щоб не виникало питання: «А судді хто?». Як ви гадаєте, чому за десять років існування Конституції суспільство так і не навчилося сприймати її норми як основу всієї правової системи?

П.Євграфов: Пройшло 10 років з дня прийняття нової Конституції України, проте, на превеликий жаль, її положення часто-густо ігноруються. До цього часу суспільство не усвідомило, що норми Основного Закону держави мають пряму дію, чому є чимало прикладів. Один з останніх — це застосування Закону про вибори народних депутатів, окремі положення якого явно не узгоджуються з Конституцією. Відповідаючи на запитання, я вважаю, що в нашій державі вкрай необхідно провести правову і судову реформи, причому не на папері, який підписали, потім прозвітували, а реальні реформи, розробка та прийняття яких потребує часу, високого рівня правової культури громадян, посадових і службових осіб, фахової підготовки, суддів, працівників правоохоронних органів тощо.

Л.Школьник: За 250 років існування Конституції США було прийнято чимало рішень їхнього Верховного Суду щодо її тлумачення — більш ніж 540 томів! І лише завдяки цьому зроблено всього 27 поправок до американської Конституції. Ми ж у зовсім невелику історію існування української Конституції вже внесли чимало вагомих змін. Чи не є це свідченням того, що наша Конституція із самого початку була недосконалою?

П.Євграфов: Дійсно, правова система США — одна з найбільш розвинутих у світі. Конституція США, хоча і не є на сьогодні найбільш досконалим документом, однак її положення сприймаються непорушними, оскільки саме ними цементується державна влада, визначаються принципи її діяльності, гарантуються права людини тощо. Та все-таки Конституція США не є настільки досконалим документом, щоб бути певним взірцем для інших країн. Зате Верховний Суд США наділений великими повноваженнями тлумачити Конституцію і здійснювати контроль за її додержанням. Як відомо, над проектом нової Конституції України впродовж п'яти з половиною років велася надзвичайно кропітка і творча робота. Було і всенародне обговорення проекту, запропоновані до нього тисячі поправок, які опрацьовувалися робочою групою спеціально створеної Конституційної комісії, фахівцями. Проводилися численні науково-практичні конференції, предметом яких був проект нового Основного Закону України. Здавалося, ми мали все для того, щоб ухвалена Конституція суверенної і незалежної держави стала для всіх її громадян не лише найповажнішим, а й улюбленим правовим актом. 28 червня 1996 року від імені українського народу Верховна Рада прийняла нову Конституцію, яка за своєю дієздатністю була розрахована на вічність. Але вже починаючи з 1998 р. і по цей час, до Конституційного Суду України подано більше десяти законопроектів про внесення змін до Основного Закону, один з яких був ухвалений 8 грудня 2004 р. і стосувався питань перерозподілу повноважень між Президентом, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів. Зміни набули чинності і на сьогодні є частиною тексту Конституції України.

Автори зазначених законопроектів вбачають певну недосконалість Конституції, ухваленої 28 червня 1996 р., саме так я розумію їхню позицію. На Ваші питання, чи була наша Конституція недосконалою з самого початку, я не можу дати відповіді, оскільки мій обов'язок — охороняти її. Але я глибоко переконаний, що у конституційному процесі вирішальна роль має бути за народом. Сьогодні ж Верховна Рада перебрала на себе цю роль. На сьогодні багато людей позбавлені, скажімо, можливості реалізувати своє конституційне право вільно обирати і бути обраним — цим самим порушено статтю 38 Конституції. Адже відповідно до закону, якщо ти хочеш бути кандидатом у депутати, вступай до партії або блоку. Це ж найгрубіше порушення прав людини.

Л.Школьник: А чому взагалі це сталося і як на ці, як Ви сказали «найгрубіші порушення прав людини» відреагував Конституційний Суд і чи можете Ви навести приклади, коли на Суд здійснювався тиск з боку якихось політичних сил? Можливо, застосовували телефонне право?

П.Євграфов: Прямого тиску з боку політичних партій чи громадських організацій на Конституційний Суд немає, а от опосередкований — є і здійснюється через засоби масової інформації. Були і напади на суддів після прийняття рішення 24 грудня 2004 року щодо неконституційності Закону України «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року». Особисто на мене був здійснений напад ввечері біля мого будинку. І це були не якісь там бандити, а «відповідні» люди. Про це вже було раніше надруковано в пресі. Можна говорити й про інші форми впливу на суддів Конституційного Суду. Що ж до так званого «телефонного права» — то тут все залежить від самого судді, від того, наскільки він сам є незалежним та незаангажованим та відданим присязі.

Л.Школьник: Мені все ж таки здається, що тиск був, наприклад, в 2004 році, після президентських виборів. Чи я помиляюся?

П.Євграфов: Прямого політичного тиску не було, але, я повторюю, були факти нападів на суддів після прийняття рішення 24 грудня 2004 року щодо неконституційності Закону України «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004». Звичайно, часу на реалізацію цього Закону не було. Суд зупинився на найголовнішому, найодіознішому, тобто на статті 6, що обмежувала права людей, які мають фізичні вади, немічних людей, які не мали змоги самі пересуватися. Суд визнав цю статтю неконституційною. Такої ж думки були представники фракції «Нашої України» та ЦВК. Проте 24 грудня, десь за 5 хвилин до опівночі, рішення було підписано. Ми зобов'язали ЦВК довести рішення Конституційного Суду до виборчих комісій. Але ЦВК надала пояснення зовсім протилежні. Як слід розуміти таке рішення? Після цього, я сказав, що ЦВК не має права давати роз'яснення. Лише Суд має таке право — пояснювати свої рішення та висновки.

Л.Школьник: Я вам хочу сказати, що у такому випадку в справжній демократичній країні Ярослав Давидович як Глава ЦВК за прийняття такого рішення пішов би у відставку, або відповідав би за порушення закону. Натомість, мабуть за це, сьогодні, нарешті, збувається заповітна мрія ЦВК — їй виділяють окрему будівлю, покращують її життя. В той же час вирішують й якісь особисті меркантильні інтереси, такі як присвоєння звань заслужених юристів тощо. Я пригадую таке старе прислів'я: «Платон мне друг, но истина — дороже». І коли люди такого державницького статусу приймають рішення на противагу істині — це ненормально і антидемократично. Як то кажуть: «риба має гарний вигляд, але від неї чимось тхне». І вона завжди гниє з голови.

До речі, чи є охорона у суддів Конституційного Суду?

П.Євграфов: Ні, охорони немає.

Л.Школьник: І в Голови Конституційного Суду немає?

П.Євграфов: У Голови вона є. Але життя підтверджує, що все одно ця охорона, як наприклад зі мною, ніяк не допоможе.

Л.Школьник: Я все ж таки почав би з того, що потрібно було б сім разів відміряти, а один — відрізати. Конфлікт інтересів між суддями Конституційного Суду закладений уже в самій природі цієї структури. По шість суддів представлено різними силами в державі: Президентом України, парламентом та З' їздом суддів. Наскільки це впливає на роботу?

П.Євграфов: Така формула складу Конституційного Суду в своїй основі та за принципом не спонукає до будь-яких конфліктів інтересів між суддями. Під час обговорення справи на пленарному засіданні між суддями виникає дискусія, можливо, конфлікт думок, але завжди йдеться про пошук найбільш аргументованого та оптимального варіанту проекту рішення, а не про захист суддею власних інтересів.

Л.Школьник: Сьогодні як ніколи гостро в країні постали конфесійно-мовні проблеми, проблеми демократичності чи недемократичності тих чи інших регіонів, питання федеральної побудови держави, тощо. Деякі політологи вважають, що можливо, Україна просто перестане існувати, тому що існує загроза її розколу або розподілу. Я — не менший патріот, ніж «блакитні» або «помаранчеві» політики. Але у нас вже ділять по кольорам весь народ України і мене дуже лякає, коли сьогодні дають такі вражаючі прогнози, що наша держава розділиться на 5-6 міні-держав, що кількість населення знизиться до 20 млн. через низьку народжуваність і так далі. Прогнози досить гнітючі. І, не дай Боже, може статися, що питання, які ми з Вами сьогодні розглядаємо, будуть вже другорядними на фоні всього того, що нас очікує.

П.Євграфов: Звичайно, другорядними. Колись, ще після проголошення Акта незалежності України, я, роздумуючи над цим, говорив своїм студентам: «Дай Бог, щоб не довелося ще коли-небудь приймати подібний Акт в Україні». Тобто мене, так само як і вас всіх, турбує питання про єдність країни, єдність нашої держави. Недостатньо просто прокопати рів між Луганською областю та Росією. І це не означає, що йдеться про зміцнення Української держави. Можна жити й без рову і ходити одне до одного в гості, маючи при цьому суверенітет, будучи незалежними, діяти з гідністю і честю, зберігаючи і нікому не віддаючи цю честь. Так і тут: є такі речі, як державність, якою ніколи не можна поступатися. Якщо почнеться хоч якийсь розподіл — це призведе до розвалу всієї держави. І насамперед це стосується суверенітету. Це явище викликає у мене особливу занепокоєність. Мені здається, що суверенітет України почав руйнуватися, його почали розмивати.

Л.Школьник: В 90-х роках Ви працювали керівником юридичної служби представництва президента в Автономній Республіці Крим і тому дуже добре знаєте, як легко порушити баланс інтересів в цьому регіоні. Я назвав би Крим ахіллесовою п'ятою України. Сьогодні в Криму вже загострилося багато питань. На Ваш погляд, внаслідок чого це відбулося?

П.Євграфов: Коли я працював в Криму, політико-правова ситуація там, на мій погляд, була набагато складнішою. Недаремно тоді працювала Тимчасова комісія Верховної Ради України, метою якої було зняття існуючої напруги в кримському соціумі, усунення явно штучних проблем, поставлених певними політичними силами Криму. Наслідки цього процесу ми знаємо: Крим як в географічному, так і в політичному відношенні є сьогодні невід'ємною складовою частиною України.

Взагалі Крим — регіон специфічний, і потрібно з усією увагою поставитися до цього. По-перше, етнічний склад. Це дуже багатонаціональний регіон, який має свої традиції, звичаї, які склалися, драматичні сторінки історії, які пережили народи, що населяють півострів. І, звичайно, потрібно завжди тримати руку на пульсі, стежити за процесами, що там відбуваються, ні на мить не відволікаючись від інших регіонів. Ось згадую 91-й, 92-й роки. В 91-му — розпад Радянського Союзу, створення СНД. Як бути з Кримом? (До цього Крим позиціювався як Кримська АРСР). Було проведено кримський референдум. (Я тоді готував тимчасове положення з проведення референдуму).

Особливо напружена ситуація склалася на початку травня 1992 року буквально на рівному місці. Маю на увазі випадок з генералом Кузнєцовим, який командував Сімферопольським гарнізоном. Через неузгодженість дій з керівництвом наших Збройних Сил він змушений був подати у відставку, і ситуація вибухнула: відносини миттєво загострились, почали створюватися партії, рухи. М.Багров, який на той час очолював Верховну Раду АРК, говорить мені: «Давай Конституцію». А я: «Не готова. Ситуація така, що готова приблизно на 80 % відсотків, але є питання, які необхідно узгодити з Верховною Радою України». А він своє: «Все одно давай, і все».

І пішов текст тієї Конституції, що була недопрацьована і винесена на обговорення. 6 травня десь об 11 годині ночі завершили роботу. А як наслідок напруги тих днів — у мене був сильний стрес і обширний інфаркт. Так що у той час політично-правова ситуація в Криму, на мій погляд, була набагато складнішою. Надзвичайно важливою подією для подальшого зміцнення ситуації в автономії було призначення Постійним представником Президента України в АРК політика, суто громадського діяча, неупередженої особи — народного депутата II скликання Степанюка Дмитра Петровича. За його безпосередньої участі політико-правовими методами було схвалене одне з принципових положень Конституції АРК, а саме: Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України. Таким чином, АРК повністю було введено в конституційне поле України. А, до речі, той же Д. Степанюк як Постійний представник Президента в АРК, тими ж політичними методами зміг налагодити нормальні стосунки з мас-медіа, навіть з тими, що займали тоді своєрідні «прокримські» позиції.

Якщо підсумовувати, то Представництво Президента України в АРК на чолі із Д.Степанюком досягло того авторитету владних структур, який сьогодні треба відновлювати. Тому, на мою думку, зараз в автономії знову ж таки потрібні дієві громадські політики. А особи, які мають високі генеральські звання, але не мають відповідного фахового рівня та компетентності, за своїм менталітетом не зможуть об'єктивно вирішувати проблеми, які час від часу виникають на Кримському півострові та в місті Севастополі, де базується Чорноморський флот Росії.

Л.Школьник: Виходить, що, як завжди, — кадри вирішують все. Тоді на кому особисто лежить відповідальність за те, що діється в Криму сьогодні?

П.Євграфов: Усе залежить від людей. Нас в Криму сприймали нормально, дуже добре. Люди йшли зі скаргами, і ми захищали людей, якщо потрібно було захистити. Спочатку, коли тільки створили Представництво, то в нас «кидали каміння», а коли побачили нашу роботу, то виявилося, що ми — свої. Тобто всі ці питання і міжетнічні відносини — все можна врегулювати, потрібно тільки правильно проводити політику, без агресивності, квасного патріотизму. Ось до чого призвело перебування на посаді Голови Ради міністрів Криму одного з його останніх керівників А.Матвієнка. Ви ж знаєте, що треба відчувати ситуацію. Це не якась партійна робота, це — зовсім інше. Щоб бути Головою Ради міністрів, необхідно і людей поважати, і регіон знати та вживати відповідні заходи. Він пішов проти людей, чого робити ні в якому разі не можна, за що власне і отримав.

Л Школьник: Останнім часом багато професійних управлінців було звільнено з посад держслужбовців, по суті, за політичною мотивацією. А на їхнє місце були призначені непрофесійні та непорядні, а інколи й забруднені корупцією особи. По деяким справам було винесено судові рішення, і людей поновлено на посадах за законом. Та хіба такі кадрові чистки не є грубим порушенням конституційних прав громадян?

П.Євграфов: Я хотів би підкреслити, що потрібно досить уважно ставитися до підбору кадрів до державного апарату. Він формується на за одну ніч, день чи тиждень. Він формується десятиріччями, із покоління в покоління. Тому такі різні постійні зміни одних керівників на інших — до ладу не приведуть. Взагалі управлінський персонал має все ж таки бути поза політикою, бо він працює на державу і створює всі умови для того, щоб ця держава функціонувала. Тому необґрунтоване, через політичні або ідеологічні мотиви, звільнення керівних кадрів — суперечить, в першу чергу, духу нашої Конституції. Я гадаю, що далеко не всі ті, хто сьогодні має стосунок до управління державою, розуміють, що таке держава і що таке «управління державою». Можливо, для когось це великий партком, великий завод, особиста крамниця або можливість матеріального збагачення. Крім того, управлінню державою, навіть окремими напрямами її діяльності, неможливо навчитися тільки закінчивши за 5 років університет та отримавши звання магістра права чи економіки. Це все добре, але до цього ще треба додати багаторічний досвід поколінь. Я скажу, що в цьому сенсі держава є більш складною системою, ніж найскладніший космічний апарат, яким можна керувати з Землі. Державою, вибачте, ми керувати поки що не навчилися. Це насправді є набагато складнішим, аніж здається на перший погляд.

Л.Школьник: Про корупцію в судах взагалі сьогодні багато говорять. Чи обійшла стороною ця проблема Конституційний Суд?

П.Євграфов: Відверто кажучи, проблема корупції у нас не виникала. На це є певні причини. Головна з них та, що КС займається питаннями щодо конституційності законів та правових актів, тлумаченням Конституції та законів України. Суд не має ніякого стосунку до розподілу матеріальних благ, не приймає рішень щодо того, як ці блага повинні бути розподілені. Тобто корупція має місце, скоріше, в площині судів загальної юрисдикції. Ось там вирішуються матеріальні питання. Корупція там, де є відношення до розподілу матеріальних благ.

Л.Школьник: А що ж нам зробити для того, щоб корупція в судах взагалі не виникала?

П.Євграфов: Я вважаю, що корупція роз'їла державний механізм. Скажу, що виконавча влада провокує корупцію, оскільки недофінансування судів, незабезпечення матеріальних умов призводить до того, що судді стають на шлях здійснення неправочинних дій, мають спонсорів, які можуть відремонтувати, забезпечити комп'ютерами, побудувати якусь «маленьку хатиночку». Корупція є, але хто її породжує? Якщо ми говоримо, що кадри повинні мати бездоганну репутацію на «високих» посадах, ми повинні мати резерв. Так виховувати кадри, як садівник вирощує блакитну троянду.

Л.Школьник: Павло Борисовичу, щиро дякую Вам за такую відверту співбесіду. І наостанок: що ж таке, на Ваш погляд, жити за Конституцією?

П.Євграфов: Думаю, це означає тільки одне: жити за законом, жити по совісті.

Леонід Школьник, Потребитель + Власть, 07.08.2006

//www.vlasti.com.ua/arhiv.php?idt=220&langid=

//www.yur-gazeta.com/article/90/

Виктор Мусияка. Гарантом Конституции должен быть не Президент 

Кирило Рубановський. Потрібні реальні правові механізми самозахисту людини та громадянина 

Леонід Кравчук. Я особисто кожен день свого життя святкую Конституцію 

Леонід Кучма. Переконаний, що маніпулювати Конституцією неприпустимо 

* 

17.08.2012 Сергій Головатий. У Конституційному Суді сидять не судді, а підприємці 

26.06.2012 Асоціація суддів Конституційного Суду: Нова Конституція має бути прийнята на референдумі народом України 

27.01.2012 Володимир Шаповал. У деяких суддів Конституційного Суду, якщо вони не отримують інструкцій, в очах з’являється собача туга за палкою 

01.11.2011 Федір Орищук. Кількість суддів, які проголосували за скасування Конституції, засекретили 

04.10.2010 Томас Маркерт. Рішення Конституційного Суду створило проблему легітимності влади в Україні 

04.10.2010 Марина Ставнійчук. Конституційний Суд здивував Європу