пʼятниця, 27 січня 2012 р.

Голова ЦВК Володимир Шаповал: У деяких суддів Конституційного Суду, якщо вони не отримують інструкцій, в очах з’являється собача туга за палкою


В його кабінеті немає портрета Януковича. Портрета Ющенка там, до речі, теж не було. Таке зухвале порушення вітчизняного політесу здатне здивувати лише людину, з ним особисто не знайому. Його позицію можна не поділяти, але вона в нього є. Мало посадових осіб можуть похвалитися цим...

— Володимире Миколайовичу, на цьогорічні парламентські вибори законом про держбюджет передбачено близько 800 млн. грн. Цієї суми достатньо для повноцінного фінансування кампанії?

— За нашими розрахунками, видатки становитимуть 1 млрд. 200 млн.

— На чому будете заощаджувати?

— Питання ще не закрите. Але все потрібно робити вчасно, зайвий поспіх тільки заважає. Якщо почну перейматися цим питанням прямо тепер, то є ризик, що на час внесення імовірних змін до бюджету про нас можуть забути. Хоча нині про голову ЦВК важко забути. У рік виборів зі мною починають вітатися навіть ті, хто раніше впритул не помічав.

Візьмуся за справу з 15 лютого. Щойно відчую, що бюджету загрожують зміни, піду по добре відомому колу. Останнім у цьому колі, зрозуміло, буде президент.

Про всяк випадок я, звісно, дав команду: вивчайте закон, дивіться, де можна заощадити. Проте є речі, від яких відмовитися неможливо. Наприклад, заробітна плата членів комісій — річ непорушна. Якщо бюджет виборів становитиме 800 млн., виплатити зарплатню ми не зможемо. Що це означає? Неминучі судові позови. До речі, ще й досі не проведено остаточного розрахунку з усіма членами комісій, котрі працювали на останніх місцевих виборах. І це дуже прикро.

У принципі, можна було заощадити державні кошти, трохи скоригувавши закон. Наприклад, як на мене, годилося б відмовитися від державних видатків на агітацію та пропаганду. Хочеш балотуватися — плати гроші. Як правило, той, хто кандидує, має можливість оплатити агітацію. Але, боронь Боже, я не хочу бути автором такої ініціативи. Це справа законодавця.

До того ж зміни до закону — доміно: зачепиш щось одне — і почнеться. З огляду на це, напевно, краще закон не зачіпати.

— Однак подейкують, що його все ж таки спробують скоригувати. Зокрема йдеться про можливе зниження виборчого бар’єру. Наскільки, на вашу думку, виправданий нинішній п’ятивідсотковий поріг?

— Чуток чимало. Дехто поширює чутки про скасування виборів. Особисто я на 99% переконаний, що вибори відбудуться вчасно.

Що стосується виборчого бар’єру, то одностайної відповіді на те, яким він має бути, не існує. Це питання доцільності, питання ме­ти. Наприклад, наприкінці сорокових років минулого століття у Західній Німеччині встановлювали високий бар’єр, щоб унеможливити потрапляння до представницького органу правих та лівих радикалів, які могли становити загрозу для безпеки держави. Мета була зрозумілою, логіка — очевидною.

Наскільки логічне недавнє підвищення бар’єру? Певна логіка є. З одного боку, взяти таку планку не кожному до снаги. Якщо явка виборців становитиме 60% (насправді, думаю, вона буде вища), тоді 5% — це приблизно 1 млн. 215 тис. виборців. Це чимало. З іншого боку, високий поріг сприятиме консолідації політичних сил. Опозиція, як на мене, має дякувати за цю новацію. Вона підштовхує дрібніші партії до об’єднання, примушує політиків відмовлятися від надмірних, інколи безпідставних амбіцій.

Не заперечую, питання до висоти планки є. Але 5% — бар’єр, як на мій погляд, не надзвичайно критичний. Бар’єр може бути відносно високим. Проте він не повинен бути надто високим, аби не позбавляти вибори сенсу. Де саме міститься золота середина, визначити досить важко.

Чи буде закон коригуватися? Після рішення ЦВК про реєстрацію кандидатів, навряд чи хтось робитиме якісь рухи. Чи наважаться щось змінити у ньому? Не виключаю. Що саме? Запитання не до мене.

Було б добре, якби всі політичні сили домовилися і вилучили з чинного закону норму про можливість одночасно балотуватися в одно­мандатному окрузі й за списками політичних партій.

— Тому що вона неконституційна?

— Якби я був теоретиком права, висловився б саме так. Але я посадова особа, тому змушений вдатися до іншого формулювання. Є всі підстави ставити під сумнів конституційність цього положення. 1998 року Конституційний суд чітко артикулював свою правову позицію з цього приводу, заперечивши можливість одночасного кандидування в одномандатному та багатомандатному округах. Як можна було нехтувати цією забороною під час підготовки нового закону про вибори народних депутатів?

— Якими можуть бути правові наслідки такої юридичної неузгодженості?

— Якщо це положення по завершенні виборів КС визнає неконституційним, результати виборів будуть сумнівними з погляду їхньої легітимності. Підкреслюю, легітимності, а не легальності, бо дехто плутає ці речі.

Хоча… Після відомого рішення Конституційного суду (щодо внесення конституційних змін у грудні 2004 року) сумнівним, із погляду легітимності, є весь період правління Віктора Ющенка. З іншого боку, якщо виходити з принципу верховенства права, саме це рішення не є правовим. Хоч і є легальним…

Але повернімося до вашого запитання. Може виникнути ще одна проблема. Припустімо, виборчий процес розпочався, кандидати офіційно зареєстровані, але голосування ще не відбулося. І раптом КС визнає це положення неконституційним. Норма скасовується. Як бути з тими, хто вже зареєстрований і в одномандатному, і в багатомандатному округах? Прямої відповіді, як саме має вчинити в цій ситуації ЦВК, немає.

— То що ж ви тоді робитимете?

— Проблеми потрібно вирішувати у порядку надходження. Виникне ситуація — шукатимемо вихід. Як казав один літературний персонаж: «Я подумаю про це завтра».

Зі іншого боку, це, радше, теоретична загроза. Навряд чи хтось тепер зацікавлений у такому розвитку подій.

— А які загрози — реальні?

— Доволі непростим може виявитися процес створення округів. Не думаю, що масовим явищем буде нереєстрація кандидатів. Моя позиція гранично проста: якщо вимоги закону виконано, нічого вигадувати.

З іншого боку, не хотілося б, аби ті, хто кандидуватиме, свідомо провокували ситуацію…

— Тобто?

— Поясню. Уявіть собі ситуацію: певна політична партія подає до ЦВК виборчі списки, на чолі яких — особа, котра, згідно з Конституцією, не має права балотуватися (напевно, йдеться про заяви Олександра Турчинова, який обіцяє, що список «Батьківщини» очолить Юлія Тимошенко. — Авт.). Коли про можливість кандидування цієї особи говорять тепер, доки процес не розпочався, — на здоров’я! Я все розумію: політика, технології. Але на момент реєстрації списків це означатиме свідоме ігнорування закону.

Сподіваюся, цього не станеться, але на випробування може перетворитися і власне день голосування. Якщо у деяких політичних сил візьме гору, даруйте на слові, дурість. І дехто вирішить, що мета виправдовує будь-які засоби. Тоді матимемо проблему: люди почнуть збуджуватися, виникне істерія. Трохи цього побоююся. Намагатимусь наперед прорахувати ситуацію і зробити все від мене залежне, аби уникнути ексцесів такого плану.

— Очікуєте на велику кількість судових скарг?

— Не хотів би про це говорити. Не лише тому, що це — не справа ЦВК. Зауважу лише одне. Всі мусять усвідомлювати: результати вибо­рів встановлюють виборчі комісії.

Я переконаний: кожна притомна політична сила здатна захистити власний результат. Не моя справа — роздавати поради, але декому, можливо, годилося б трохи заощадити час та ресурси на масових акціях і активно попрацювати з людьми. Зрозуміти, хто на що здатен і хто чого вартий. Просіяти актив, організувати відбір, провести вишкіл потенційних спостерігачів, організувати навчання майбутніх членів комісій, вибудувати мережу контролю, матеріально підтримати тих, хто цього потребує. Це копітка, марудна, але необхідна робота, якої представники багатьох політсил воліють уникати. Щоб потім сором’язливо дивуватися поведінці власних висуванців у комісіях чи голосно обурюватися фальсифікаціями.

— Ви згадали про майбутній процес створення округів. Дехто підозрює, що «нарізка» відбуватиметься з урахуванням побажань влади. Виключаєте можливість маніпулювань?

— Така можливість завжди існує. Будь-яка політична сила орієнтується на власний політичний інтерес. Якщо в неї є відповідні можливості, вона намагається ними скористатися. А члени ЦВК є фактичними висуванцями різних політичних сил.

У законі є вимоги, які регулюють формування виборчих округів. Перш за все мають братися до уваги географічні чинники, межі адміністративно-територіальних одиниць тощо. Коли стане очевидно, що законодавчі приписи грубо ігноруються, що пропозиції суперечать не тільки їм, а й нормам здорового глузду, я намагатимуся цьому протидіяти.

Безумовно, прислухатимуся до аргументів кураторів. Як відомо, кожен член ЦВК пропонуватиме свої погляди на формування округів у регіоні, котрий за ним закріплений. Але я буду категорично про­ти відверто карикатурних, вульгарних варіантів.

Насправді я вважаю, що рішення про створення округів має приймати Верховна Рада. Це — питання територіальної організації виборів, відповідно — належить до компетенції парламенту.

— Коли ЦВК візьметься за створення округів?

— Згідно із законом, не пізніше квітня. Я проти зволікання. Ті, хто має намір балотуватися по мажоритарних округах, мають дізнатися про їх межі якомога раніше. Кандидати повинні перебувати у максимально рівних умовах. Насправді ж одні — не знають, як саме виглядатимуть округи, інші — скажімо так, здогадуються. Як відомо, рівень здогадливості у різних політиків різний.

Чим раніше ми це зробимо, тим більше у ЦВК буде часу зализати рани. Думаю, що рани неминучі.

— Що вам заважає ініціювати роз­г­ляд питання про «нарізку» ок­ругів, приміром, уже в лютому?

— Я готовий ініціювати все що завгодно. Але коли куратор області скаже, що він не готовий, що зможу вдіяти я? Побоююся ще одного: наприклад, куратор запропонує один варіант, а його колега, котрий відповідає за інший регіон, — запропонує з цього приводу інший підхід. Тоді може виникнути конфлікт. Гасити такі пожежі, з огляду на самооцінку багатьох колег, не завжди легко.

— Відносно молодий вік значної частини членів ЦВК ускладнює процес їхнього співіснування?

— Ні. П’ять років тому все виглядало трохи складніше. Багатьом тоді було або до тридцяти, або ледь за тридцять. Люди недостатньо розуміли одне одного, ще замало солі разом з’їли. Деякі непорозуміння, правда, так і не зникли. Але для нормальної співпраці вони не є критичними. Натомість з’явилися нормальні людські стосунки. Члени ЦВК стали мудрішими на п’ять років та кілька кампаній.

А те, що більшість моїх колег молоді, — це, радше, краще. Вони не просто надзвичайно фахові й досвідчені (попри свій вік) організатори виборчого процесу. Переважна більшість їх — справжні фанати своєї справи. Люди ж старшого віку фанатами зазвичай не бувають, вони у професійному плані інерційніші.

Я маю всі підстави пишатися колективом, у якому працюю. У ЦВК дуже професійний апарат. Люди на своїх місцях. І мені, відверто кажучи, прикро, що не дочекалися заслуженої подяки фахівці, котрі створили унікальний виборчий реєстр.

— А у вас не виникає відчуття, що дехто з цих фахових організаторів отримує вказівки безпосередньо з партійних штабів або з Банкової?

— У мене виникають різні відчуття. І ситуації трапляються різні. Інколи в розмовах віч-на-віч я ставлю колегам відповідні запитання й чую приблизно таку відповідь: «Мені самому не подобається те, що відбувається. Але ж ви розумієте…»

Я розумію. Я пам’ятаю, що закон передбачає квотний принцип формування комісії. Відповідно, хочеш не хочеш, але всі члени комісії так чи інакше пов’язані з конкретними політичними силами. Їх викликали на співбесіди, розповідали про високу довіру. Їм надали відчутний кар’єрний поштовх: не забувайте, що члени ЦВК прирівняні до міністрів. Зазвичай виникає відчуття якщо не зобов’язання, то принаймні вдячності.

Мені трохи простіше. Я в тому віці, коли спроби приладнати тавро «людини Ющенка» чи «людини Януковича» викликають хіба посмішку. На такі закиди чесно відповідаю, що я татів і мамин…

Члени Центральної виборчої комісії — фахові юристи, але ж вони не судді, які мають бути незалежними й зобов’язані приймати рішення виключно на підставі закону. Робота членів ЦВК багато в чому близька до політичної діяльності. Характерна деталь: можливість утримуватися під час голосування робить членів комісії ближчими до політиків, ніж до суддів, які мусять обирати між «так» або «ні».

Я розумію, що моя думка багатьом може не сподобатися, проте мушу зазначити: квотний принцип не просто уможливлює, він фактично легалізує зв’язки між членами ЦВК і політичними силами, котрі висунули їх на посаду. Я міг подивитися на вас скляними очима й видати завчену фразу, що ваше запитання — безпідставне, підозри — необґрунтовані, а всі члени Центральної виборчої комісії у своїх діях керуються виключно законом і нічим іншим. Але я цього не роблю. Не намагаюся когось виправдовувати. Просто пропоную сприймати речі такими, якими вони є.

Можна спробувати змінити принципи формування. Наприклад, голова, секретар та працівники апарату — державні службовці, решта — делегати від партій, на яких поширюється принцип ротації.

Чи це істотно змінить ситуацію? Не впевнений.

— Цієї середи оприлюднено указ Віктора Януковича стосовно принципів формування та організації діяльності майбутньої Конституційної асамблеї. Ви закликали до створення органу з такою назвою ще 2008 року. Але тоді не йшлося про те, що вона буде дорадчим органом глави держави.

— Я не дуже цікавлюся тим, що відбувається навколо асамблеї. Чому? По-перше, в мене попереду вибори. Мені, перепрошую, трохи не до того. По-друге, в мене є певний скепсис щодо цього органу.

— І чим саме він викликаний?

— Є ризик, що там може бути більший безлад, ніж у парламенті. Робота над Конституцією — дуже специфічна робота. Доктор наук, який пише товстенні книжки, часто-густо не в змозі підготувати проект елементарного правового акта на дві сторінки. А тут є ризик, що асамблея буде перенасичена юридичними генералами, і це не піде їй на користь. Щоби асамблея була дійсно дієвим органом, до неї мають входити люди, котрі знають, про що говорять, а не просто репрезентують певний юридичний тренд.
Попередньо пропонувалася часткова виборність членів майбутньої асамблеї. Але тепер зрозуміло, що виборів як таких не буде. Директори інститутів, котрі входять до складу Академії наук, сформулюють пропозиції. Ці пропозиції включать до листа, який від імені президента НАНУ надішлють президентові.

— Чотири роки тому в парламенті було зареєстровано законопроект, яким пропонувалося обирати членів Конституційної асамблеї шляхом прямих таємних виборів. Проте великої кількості прихильників цей документ не зібрав…

— З погляду інтересів суспільства, було б корисніше, коли б це справді була асамблея. Асамблея — це конституанта, це установчі збори. Отже, її члени мають обиратися виборцями.

Але, по-перше, виникає суто юридичне запитання. На підставі чого створювати Конституційну асамблею? Ухвалити відповідний закон? Однак у Верховної Ради, відповідно до Конституції, немає на це прямого повноваження. Конституційного підґрунтя немає.

По-друге. Мені здається, буде дуже важко обрати такий орган. Необхідні критерії до членів сформулювати складніше, ніж видається на перший погляд. До того відповідати формальним ознакам — не завжди означає могти достойно прислужитися складній, відповідальній і делікатній справі. Це ж фактично є хірургічною операцією!

По-третє, вибори — витратна справа. Обрання такої асамблеї потягне щонайменше на третину мільярда гривень. Враховуючи ставлення населення до народних обранців, цей орган із самого початку виявився б заручником скепсису громадян.

— Але дорадчу структуру Банкової навряд чи доречно називати конституційною асамблеєю.

— Справді, стосовно органу, який створюється тепер, ця назва не дуже коректна. Упродовж минулого року велася дискусія: якою має бути майбутня структура — допоміжним органом при президентові чи громадською організацією? Врешті-решт погодилися: фактично, це була ініціатива президента, то нехай він її реалізує.

Все ж таки в такого процесу має бути патрон. Який надасть приміщення, матеріально-технічне забезпечення, потурбується про стимули. На жаль, у наших реаліях відсутність стимулів часто-густо означає відсутність інтересу до справи.

На мою думку, було б краще, якби ініціатором процесу виступав не президент, а парламент. Формувати асамблею мали б наявні політичні сил. Як визначити коло учасників? Можна було замовити низку опитувань, спертися на їх результати. Запорукою легітимності асамблеї мав би стати паритет між правлячими силами та опозицією, які б формували склад за принципом «п’ятдесят на п’ятдесят».

Далі слід було б створити робочу групу, не більше 10 членів. Її представники мали б отримати своєрідний вотум довіри як від провладної, так і від опозиційної частини асамблеї. Зазначена група мала б перебрати на себе левову частку роботи.

— Але який статус мав би цей орган?

— Згадайте історію створення Конституційної комісії, яка розробила проект чинної Конституції. Її було сформовано спільним розпорядженням, і в неї були два співголови, президент і спікер. Дехто називав Конституційну комісію тимчасовим державним органом, але я, наприклад, не впевнений, що справедливо. То було політичне утворення з не до кінця зрозумілим юридичним статусом. Що не завадило комісії впоратися зі своїм завданням.

Яким я бачу механізм внесення конституційних змін? Новообраний парламент ухвалює перетворення, якими користується парламент наступного скликання. Іншого шляху немає. Референдум у наших умовах є шляхом маніпулювання. До того ж Конституційний суд заблокував референдарний спосіб ухвалення Конституції. Його можна розблокувати. З допомогою, знову ж таки, рішень КС.

— А КС це зробить?

— Зробить, коли йому скажуть.

— Якби вам запропонували повернутися до Конституційного суду, погодилися б?

— У жодному разі!

— Дехто вважає необхідним переглянути принципи формування та обсяг повноважень КС. Ви поділяєте таку думку?

— Мені складно говорити про Конституційний суд. Я там не буваю. Для мене його віднедавна просто не існує.

Чи варто переглядати принципи формування КС? Чи треба кори­гувати повноваження? Можливо.

Та хоч би що ми робили з Конституційним судом, це нагадуватиме пересування меблів у борделі. Справжня проблема в іншому: де знайти людей із відповідною правосвідомістю, відповідною правовою культурою. Я вже не кажу про порядність. Серед потенційних кандидатів у судді КС, як на мене, небагато людей адекватних.

Окрім того, ніхто не знає, як убезпечити Конституційний суд від зовнішнього впливу. Даруйте, але в деяких суддів КС, якщо вони не отримують інструкцій, в очах з’являється собача туга за палкою. Я це особисто спостерігав, працюючи представником президента в Конституційному суді. Про що ми говоримо, коли рішення деяким суддям пишуть недосвідчені працівники апарату. А вони, судді, читають їх із помилками, не розуміючи, про що, власне, йдеться.

На сьогодні КС перетворився на відносно дешевий інструмент вирішення складних справ.

— Ви зауважили: є ризик, що майбутня Конституційна асамблея може виявитися не надто ефективною. Хто повинен увійти до її складу, аби вона впоралася зі своїм завданням?

— Звісно, до асамблеї потраплять і ті, хто сидітиме й зазиратиме в рот іншим. І ті, хто відверто заважатиме працювати. Проте бажано, щоб представників обох категорій було якомога менше. Бажано, аби залишилися поза асамблеєю люди, котрі нікого не чують і єдино правильною точкою зору вважають власну. Навіть один такий нарцис може добряче зашкодити справі.

Критичну масу мають становити якщо й не виключно вузькі фахівці з конституційного права, то принаймні висококваліфіковані спеціалісти-правники. Будьмо відверті, не всі захочуть нести цей хрест. Наприклад, є професор Наталя Кузнєцова, дуже фахова цивілістка. Вона, як на мене, стала б у пригоді в такій справі. Але вона успішно займається юридичним бізнесом, чи потрібно їй таке навантаження — питання. Навпаки, до асамблеї захочуть потрапити чимало людей із нереалізованими амбіціями та з відчутним браком знань. Так, на жаль, буває завжди.

Юристи мають домінувати, і треба прагнути, щоб це були юристи найвищого ґатунку.

— Рівня Євграфова, Мусіяки чи Козюбри?

— Звісно. Хоч Павло Євграфов не є доктором, але він є носієм знань та досвіду, до того ж він — дуже розумна людина. А ось, припустімо, частині академіків Академії правових наук , на мій погляд, там нічого робити. Хоча вони і доктори, і професори. Вони з тим же Євграфовим, із фахового погляду, перебувають на різних поверхах.

Крім того, до асамблеї, на мою думку, мають входити авторитетні члени Національної академії наук, які не є юристами. Люди з принциповою позицією, самодостатні особистості. Приміром, Попович, Толочко чи Смолій.

Бажаною була б присутність представників третього сектору. Журналістів, політологів, соціологів, людей, котрі займаються аналізом. Їх не повинно бути багато. Але присутність певної кількості вдумливих та авторитетних людей має принести користь. Вони потрібні для того, щоб подивитися на ситуацію під іншим кутом зору. Вони інакше мислять, ніж правники, вони оцінюють соціум за іншими схемами.

— Марина Ставнійчук розглядається Банковою як потенційний секретар майбутньої асамблеї. Чи, на вашу думку, впорається вона з такою посадою?

— Швидше за все, вона й стане секретарем. Марина Іванівна була б на своєму місці, якби працювала в ЦВК. На якій-завгодно посаді, хоч би й голови. Але це не мені вирішувати. Марина Іванівна має незаперечні організаторські здібності. У неї непростий характер, але в деяких ситуаціях це навіть плюс.

Проте я б не переоцінював ваги секретаря комісії. Хто б не опинився на цій посаді, він не принесе користі, якщо сенс його діяльності полягатиме в тому, аби звітувати президентові про роботу і доносити до членів асамблеї думку першої особи.

Секретар — це організатор, менеджер. А ще точніше — паж. У жодному разі — не керівник.

— Як вам здається, коли можна буде очікувати певних здобутків асамблеї?

— Це довга пісня. Поточного року нічого не буде, навряд чи з’являться бодай чернетки проекту змін до Конституції. Цьогоріч будуть футбольне Євро та парламентські вибори. Безумовно, підсумки кампанії можуть прискорити зазначений процес. Але, напевно, перші серйозні рухи з’являться ближче до середини 2013 року. Самі розумієте, чому. Тепер ніхто не поспішатиме. Навіщо підставлятися? Дорога ложка до обіду. Коли настане час обіду, ложка з’явиться.

— Асамблея має розробити проект конституційних змін та переадресувати їх президентові. Він, своєю чергою, як суб’єкт законодавчої ініціативи, повинен скерувати начерк майбутніх перетворень до Верховної Ради. Може статися, що Яну­ко­вич взагалі знехтує доробком асамб­­леї, подавши в парламент щось принципове інше.

— Це було б нелогічно. Виклю­чати, звісно, нічого не можна. Але, думаю, навряд чи таке станеться.

— Чи буде зацікавлений Янукович у змінах, які передбачають обрання президента парламентом?

— Відкидати це припущення не варто. Обговорювати його передчасно.

Покажіть мені бодай одну країну, в якій президента обирали парламентом, а він був статусною фігурою. Там скрізь президент — не перша особа. У нас до такого не звикли. У нас «президент» означає «перший».

Прочитав у одного цікавого автора, який вивчає досвід нових демократій, що ніде в світі немає такої політичної кон’юнктуризації законодавчих процесів, як у пострадянських країнах. Будь-яка зміна — знаряддя вирішення політичних питань. Натомість тлом слугують розмови про удосконалення та модернізацію.

Ми приречені на такий підхід до конституційних перетворень. Прикметно, що жодні зміни ніколи не стосувалися судової влади або прав чи свобод громадян. Перетворення завжди мали на меті коригування принципів організації влади.

Насправді для мене — загадка, для чого президент ініціює реформування Конституції. Навіщо ж тоді був потрібен цей конституційний реверс у вересні 2010-го? Навіщо Конституційний суд зробив харакірі? Чого прагнуть? Ще посилити повноваження президента? Тоді потрібна Конституція з двох статей. Перша: президент — гарант. Друга: якщо виникають проблеми правового регулювання, діє перша стаття. Все.

Єдина прийнятна гіпотеза, єдиний об’єктивний шлях — європеїзація, як кажуть розумники. В який спосіб? Тільки шляхом створення реального дієздатного парламенту. До речі, тільки однопалатного. Тому що в пострадянських країнах трансформація однопалатного парламенту у двопалатний неминуче посилює статус президента.

Але чи справді це потрібне організаторам усього цього?

— Ви ставили це питання?

— Коли мене запросять до асамблеї, поставлю.

— Особисто ви що б змінили в Конституції?

— Наскільки я розумію, майбутня асамблея ставить за мету серйозну ревізію чинної Конституції. Якщо братися за повноцінний перегляд, то зміни варто вносити чи не до кожного розділу.
Ми декларуємо вступ до ЄС? Тож треба ввести норму про можливість передання частини суверенітету.

Стаття 36 припускає обмеження політичних прав законом? Як на мене, це потребує змін.

Але особисто я почав би з правосуддя. Організація судової влади в Україні — продукт вдалої лобістської роботи в Конституційній комісії представників судів загальної юрисдикції. Перш за все лобістів від Верховного суду. Вони тоді все підгорнули під себе. Не впевнений, що це найліпша схема.

Наступний «пункт призначення» — Вища рада юстиції. Такою, якою є, вона бути не може. Судова влада потребує масштабної переатестації. А проводити її мають люди, не дотичні до політики.
Що стосується питань організації влади, то тут ідеальних форм, звісно, не існує. Є різні підходи. Скажімо, на мій погляд, зміни до Конституції зразка грудня 2004 ро­ку (попри те, що суто технологічно це був суцільний жах) виглядали прогресивними з погляду напряму, тренда. Вони об’єктивно посилювали парламентаризм, одночасно послаблюючи, деперсоніфікуючи статус президента. Вважаю, що це було правильно.

Персоналізація влади завжди пригнічує демократію. Навіть за наявності відповідних юридичних запобіжників.

Сергій Рахманін «Дзеркало тижня. Україна» №3, 27 січня 2012
//dt.ua/POLITICS/golova_tsvk_volodimir_shapoval_u_deyakih_suddiv_konstitutsiynogo_sudu,_yakscho_voni_ne_otrimuyut_ins-96395.html

Сергій Головатий. У Конституційному Суді сидять не судді, а підприємці 
Асоціація суддів Конституційного Суду. Нова Конституція має бути прийнята на референдумі народом України 
Федір Орищук. Кількість суддів, які проголосували за скасування Конституції, засекретили 
Томас Маркерт. Рішення Конституційного Суду створило проблему легітимності влади в Україні 
Марина Ставнійчук. Конституційний Суд здивував Європу 
Сергій Головатий. Вища рада юстиції - це «гестапо» 
Павло Євграфов. У конституційному процесі вирішальна роль має бути за народом

Немає коментарів: