Юрій Костенко. Призначили винною... Конституцію

Опозиція відмовилася брати участь у роботі Конституційної асамблеї, яка готуватиме нову редакцію Конституції. 

Тим не менш, Президент вже затвердив концепцію роботи асамблеї. Чи є нагальна необхідність за кожної влади шарпати українську Конституцію? І чи призведе це до "покращення життя вже сьогодні"?

Якщо в США за більше, ніж 200 років незалежності, накопичилось всього 27 конституційних поправок, які не змінювали суть Основного Закону, то Україна за 20 років незалежності спромоглася приміряти на себе фактично всі існуючі в світі конституційні моделі. До 1996 року в Україні існувала парламентська республіка, потім – президентська, 2006-2010 року, – змішана парламентсько-президентська. Нині країна знов повернулася до президентської форми правління та потужної вертикалі влади, схожої на ту, що існувала за часів Політбюро. Але всі випробувані моделі, які в розвинутих країнах світу забезпечують демократичний поступ та високий рівень життя, в Україні не дали очікуваного ефекту. Демократія, економіка, соціальні стандарти в Україні так і не наблизилися до європейських. Чому?

Кожен Президент, говорячи про необхідність чергових конституційних змін, навіть не згадував той факт, що в незалежній Україні всі ці роки залишаються відсутніми так звані конституційні закони, які створюють механізм втілення у життя конституційних норм, – політичних та економічних свобод, соціальних стандартів, судоустрою, земельного права тощо. Тобто всі 20 років незалежності, як і в радянські часи, наш Основний Закон лише декларує права, виконання яких не забезпечується українським законодавством. І цю ваду не виправили ні за однієї влади.

Ще однією невирішеною політичною проблемою України залишається "совкова" модель владного управління, коли з єдиного центру на кшталт Політбюро вирішуються всі питання, – від промислової політики і соціального захисту до розподілу сільських бюджетів. Українська система управління, що успадкувала всі каліцтва радянської системи – від монополії владних повноважень до ігнорування прав особи, – так і не була приведена у відповідність до базових демократичних засад. За 20 років незалежності так і не відбулося розподілу владних повноважень на три незалежні складові – законодавчу, виконавчу та судову владу. Адже 1991 року комуністи так і не були відсторонені від влади через стратегічні помилки тодішнього керівництва Народного Руху, тому владний комуністичний менталітет так і не зник з "Печерських пагорбів".

В усіх інших посткомуністичних країнах – державах Балтії, Польщі, Чехії, Угорщини тощо, – комуністичний менталітет було викорінено або в результаті виборів, або ж через люстрацію. Скажімо, в Литві правий "Саюдіс" (громадсько-політичний рух на кшталт Народного Руху) виборов більшість у парламенті та сформував уряд без комуністів ще після виборів 1990 року. У Польщі та інших європейських країнах після політичного розгрому комуністів їх примусово відлучили від владних повноважень, завдяки законам про люстрацію, які прийняли парламенти. Це принципове оновлення влади дозволило в короткі терміни сформувати демократичні засади влади, європейську ринкову економіку і потужний середній клас.

Так звана демократична українська влада, на відміну від польської чи литовської, так і залишилася з комуністичним менталітетом. Саме тому в економічній політиці незалежної України підхід "дєдушкі Лєніна", який розглядав приватне підприємництво як найбільшого ворога "рабочє-крєстьянской власті", залишається незмінним і сьогодні. За 20 років незалежності в Україні так принципово і не змінена енерговитратна та збиткова структура економіки (домінують "радянські" сировинні галузі виробництва), а зарегульованість підприємницької діяльності (обсяги малого підприємництва у нас лише 10%) не дозволяють радикально збільшувати доходи державного бюджету. Більше 15 років вони залишаються на рівні 30-35 млрд. дол. Для порівняння: польський бюджет перевищує український майже у п'ять разів. Більшу частину доходів європейської ринкової економіки, як відомо, забезпечує не великий капітал, а малий та середній підприємець.

Попри неодноразові переписування Конституції українськими комуністами та їх бюрократичними нащадками, ми так і не побачили реальних реформ і в українському селі. Притаманний українському селянству поклик до приватного господарювання був знищений нащадками "дєдушкі Лєніна" ще на початках незалежності. Селяни-одноосібники та фермери, які вижили у боротьбі з державним чиновником, перебувають на межі збитковості та обробляють в Україні не більше 3% сільськогосподарських угідь. В той же час, в країнах ЄС фермери складають 90% від загальної чисельності сільгоспвиробників, що дає і робоче місце на селі, і доходи місцевому бюджету.

Внаслідок політичного засилля в українській владі колишніх комуністів, а також відтворення "совкової" моделі влади їх номенклатурними нащадками, Україна за статками громадян опинилася останньою в Європі. Впродовж 20 років незалежності влада лише змінює політичні обгортки, – як-то "уряд реформаторів", "народний президент", "демократична більшість" тощо. Змінюються також портрети наших "гетьманів", але залишається незмінною сутність української політики, – вона як була комуністичною, "совково-дубовою", адміністративною, такою й залишається. Українська влада – чи "народна", чи "антинародна" – виховувалася у колисці адміністративно-командної системи й в принципі не визнає права людини ні на яку економічну свободу та приватну ініціативу. Підтвердженням цього висновку є відсутність суттєвих економічних зрушень за майже п'ятирічну діяльність "помаранчевих" реформаторів та демократичної більшості ВР, яка була утворена в 2007 році. Які законодавчі системні кроки було зроблено за той час, щоб Україна, як, приміром, Грузія, піднялася з 118 до 4 місця за умовами ведення бізнес-діяльності? Нагадую, що президент Саакашвілі зі своєю демократичною більшістю парламенту досяг таких результатів всього за 2 роки.

Що, приміром, зробила загалом українська влада – попередня-"антинародна", нинішня-"антиукраїнська" чи "помаранчева"-проукраїнська, – для посилення енергетичної незалежності України? Замість опори на національні енергоресурси, будівництва альтернативних маршрутів енергопостачання, усі без виключення можновладці продовжують бити поклони перед Росією, – від Тимошенко до Азарова. Така поведінка українських керманичів абсолютно не залежить від їх політичного кольору, бо головна вада нашої доморощеної влади – стара ментальність, базована на адміністративному радянському підході та українській колоніальній меншовартості.

Щоб прискорити демократичний поступ, не Конституцію потрібно міняти, а в першу чергу створювати європейську систему контролю за владою з боку суспільства. Це досягається за рахунок демократичних виборів, коли кожні 4-5 років влада звітує перед народом. І народ судить про досягнення влади не по статистичних даних, а по тому, що кожна українська родина має у себе на столі. Щоб система демократичних виборів працювала ефективно, виборець має чітко знати, яка політична партія чи коаліція є владою, і які політичні сили (підкреслюю, не лідери-вожді, а саме ідеологічні партії) є в опозиції.

В Україні такої системи виборів всі 20 років незалежності не існувало. З 1990 по 1998 рік у нас працювала чисто мажоритарна система, яка делегувала до парламенту не політичну силу, спроможну формувати більшість, а політиків-одинаків, які часто-густо підкоряються інтересам влади, а не суспільства. Змішана система (1998-2006 рр.) також не забезпечила чіткої політичної персоніфікації парламентської більшості, а відтак – не дала громадянам можливості контролювати владу через її зміну, бо ніхто не знає, хто при владі. Згадаймо, – політичну перемогу на виборах 2002 року отримав блок Віктора Ющенка "Наша Україна", але більшість парламенту, завдяки мажоритарникам-перебіжчикам, продовжувала контролювати діюча на той час владна команда, яка програла вибори. Лише партійно-політична виборча система дає можливість змінювати владу за результатами її роботи. Наприклад, "помаранчевих" в результаті виборів 2009 року змінили "біло-блакитні". Однак сьогодні Україна знову повернулася до моделі виборів, коли 50% парламенту будуть політично персоніфіковані, а решта – ні.

Демократична система роботи влади полягає в тому, що державна політика здебільшого віддзеркалює не особисті інтереси депутата-мажоритарника, а інтереси найчисельніших прошарків населення. Тому у будь-якій демократичній державі світу на виборчих перегонах між собою конкурують не лідери-вожді, а найбільші складові суспільного інтересу у вигляді ідеологічних партій. Одна з них – це виробничий інтерес суспільства, бо без виробництва не буде ні грошей, ні пенсій, ні ковбаси, ні сала, ні чобіт. Гарні умови для виробничої діяльності всіх форм власності, – і державної, і приватної, і корпоративної, – забезпечують праві політичні сили. Друга величезна складова суспільного інтересу – це інтерес робітника, який вимагає за свою роботу високої платні та соціальних стандартів. Його інтереси представляють здебільшого ліві партії. Між цими двома суспільними інтересами – виробничим та соціальним – і відбувається політична боротьба.

В часи економічної скрути виборець більше голосує за праві політичні сили, бо вони реанімують економіку, наповнюють бюджет, створюють робочі місця. Коли в бюджеті є, що ділити, тоді на політичну арену виходять ліві партії, які обіцяють віддати виборцям все, що накопичили праві, – у вигляді соціальних програм, високих пенсій та зарплати. І таке коливання державної політики – від економічних пріоритетів до соціальних, – відбувається в середньому кожні 5-8 років у всіх країнах ЄС та США.

На моє переконання, майбутнє України – за потужною правою командою, яка за прикладом посткомуністичних країн Європи зможе, нарешті, вибороти більшість у парламенті, сформувати уряд, витіснивши "совкову" номенклатуру, та, врешті-решт, проведе системні демократичні реформи на користь українського підприємця, національного виробника та середнього класу.

Юрій Костенко, 31 січня 2012 р.

//blogs.pravda.com.ua/authors/kostenko/4f281f1f034d4/

//radiosvoboda.org/content/article/24488042.html

//unp.net.ua/_nw/4/29235097.jpg