Конституційна Асамблея повертає Україну в 1937-ий рік?

В українській історії останніх ста років, багатій на різноманітні приключки, один епізод виділяється своєю неординарністю. 

Уявіть собі: десятиліття з гаком країна жила за вельми недосконалою Конституцією, яка не давала простору демократії.

Влада повсякчас могла почати репресії проти реальних і уявних своїх опонентів (і починала, і кидала людей за ґрати, і відправляла у кращі світи). Й от з ініціативи цієї самої влади була ухвалена куди більш досконала Конституція, яка гарантувала чимало демократичних свобод і людських прав. Але якраз через місяць після ухвалення цієї Конституції з якогось дива розпочався широкомасштабний терор, якому вона анітрохи не завадила. 

Ба більше: влада на кожному кроці порушувала цю Конституцію, одночасно вихваляючи її (і не в останню чергу – перед європейськими прибічниками демократії, багато хто з яких повірив цим вихвалянням).

Якщо ви думаєте, що йдеться про наші часи, то помиляєтесь. Час дії – роки тридцяті; ідеться не про майбутній кравчуківсько-януковичівський Основний Закон, а про Конституцію УРСР 1937 року, яка була скалькована в головних своїх положеннях майже дослівно з Конституції СРСР 1936 року. Тієї, що офіційно звалася Сталінською, насправді ж була написана під керівництвом Ніколая Бухаріна і значною мірою ним самим – цим украй дивакуватим і суперечливим персонажем тих часів, то лівішим за Леніна, прихильником масових розстрілів як засобу формування «нової людини» (із тих, що уціліли, ясна річ), то не менш палким прихильником всеосяжного НЕПу та автором гасла: «Збагачуйтесь!» - мовляв, соціалізм неможливий, коли люди бідні, тільки заможні та культурні господарі побудують справедливе суспільство…

Так от, видається, Бухарін щиро хотів створити Основний Закон, який би легітимізував «соціалізм з людським обличчям» - загальне виборче право, широкі можливості діяльності громадських організацій, вільні дискусії в пресі, ба, навіть можливість бути економічно автономним від держави за рахунок особистої власності й особистої праці. Але реально його праця тільки легітимізувала більшовицький тоталітаризм, сприяла обдуренню західних інтелектуалів та робітників, а ще – додала слави товаришу Сталіну. Який із вдячності через рік з кількома місяцями після прийняття досконалої Конституції відправив свого давнього і відданого друга «Бухарчика» у той самий розстрільний підвал, який був ним оспіваний у молоді часи…

Отож: Конституція УРСР, ухвалена 30 січня 1937 року у стольному Києві. Не Основний Закон, а пісня.

Як вам її перша стаття – «Українська Радянська Соціалістична Республіка є соціалістична держава робітників і селян»?

Не що-небудь, а держава, у якій вся влада «належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих» (стаття 3).

Ясна річ, що в соціалістичній державі має панувати соціалістична власність. Але вона «має або форму державної власності (всенародне добро), або форму кооперативно-колгоспної власності (власність окремих колгоспів, власність кооперативних об’єднань)» (стаття 5), тобто держава не є економічним диктатором.

Ба більше: читаємо статті 9 та 10: «Поруч з соціалістичною системою господарства, яка є панівною формою господарства в УРСР, допускається законом дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів, яке ґрунтується на особистій праці і виключає експлуатацію чужої праці. Право особистої власності громадян на їх трудові прибутки та заощадження, на житловий будинок і підсобне хатнє господарство, на предмети хатнього господарства і вжитку, на предмети особистого споживання та комфорту, так само як право спадкування особистої власності громадян – охороняються законом».

Ось так! А на сторожі законів стоїть суд. І про нього йдеться у статтях 110 та 111: «Розгляд справ у всіх судах УРСР відкритий, оскільки законом не передбачені винятки, з забезпеченням обвинуваченому права на оборону. Судді незалежні і підкоряються тільки законові».

Є й інші статті, присвячені цим питанням: «Громадянам УРСР забезпечується недоторканість особи. Ніхто не може бути заарештований інакше, як за постановою суду або з санкції прокурора. Недоторканість житла громадян і тайна листування охороняются законом» (статті 126 і 127).

На додачу до цього, судочинство в УРСР провадиться українською мовою (стаття 109), за винятком Молдавської АРСР (яка тоді входила до складу України) – там залежно від ситуації молдавською або українською.

Що ж стосується блоку статей Конституції, присвячених виборам до Рад усіх рівнів, то важко втриматися, щоб не процитувати його майже повністю:

«Стаття 133. Вибори депутатів до всіх Рад депутатів трудящих: Верховної Ради УРСР, Верховної Ради Молдавської АРСР, обласних Рад депутатів трудящих, Рад депутатів трудящих адміністративних округ, районних, міських, селищних, станичних і сільських Рад депутатів трудящих, - провадяться виборцями на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні.

Стаття 134. Вибори депутатів е загальними: всі громадяни УРСР, які досягли 18 років, незалежно від расової і національної приналежності, віросповідання, освітнього цензу, осілості, соціального походження, майнового стану та минулої діяльності, мають право брати участь у виборах депутатів і бути обраними, за винятком божевільних і осіб, засуджених судом з позбавленням виборчих прав.

Стаття 135. Вибори депутатів є рівними: кожний громадянин має один голос; всі громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах.

Стаття 136. Жінки користуються правом обирати і бути обраними нарівні з чоловіками.

Стаття 137. Громадяни, які перебувають у лавах Червоної Армії, користуються правом обирати і бути обраними нарівні з усіма громадянами.

Стаття 138. Вибори депутатів є прямими: вибори до всіх Рад депутатів трудящих, починаючи від сільської та міської Ради депутатів трудящих аж до Верховної Ради УРСР, провадяться громадянами безпосередньо шляхом прямих виборів.

Стаття 139. Голосування при виборах депутатів є таємним.

Стаття 141. Кандидати при виборах виставляються по виборчих округах.

Право виставлення кандидатів забезпечується за громадськими організаціями й товариствами трудящих; комуністичними партійними організаціями, професійними спілками, кооперативами, організаціями молоді, культурними товариствами».

І хто після цього скаже, що в УРСР не було гарантованих Конституцією прав вільно обирати і бути обраними, тобто електоральної демократії?

А погляньмо-но на блок статей, присвячених правам людини і громадянина – він також заслуговує на увагу й повагу. Ясна річ, попереду тут ідуть соціальні права – «право на працю, тобто право на одержання гарантованої роботи з оплатою їх праці у відповідності з її кількістю і якістю» (стаття 117), «право на відпочинок», яке«забезпечується скороченням робочого дня для величезної більшості робітників до 7 годин, установленням щорічних відпусток робітникам і службовцям з збереженням заробітної плати, наданням для обслуговування трудящих широкої сітки санаторіїв, будинків відпочинку, клубів» (стаття 118), «право на матеріальне забезпечення в старості, а також – в разі хвороби і втрати працездатності» (стаття 119), «право на освіту», яке «забезпечується загальнообов'язковою початковою освітою, безплатністю освіти, включаючи вищу освіту, системою державних стипендій величезній більшості тих, що вчаться у вищій школі, навчанням у школах рідною мовою» (стаття 120).

А ось і ґендерна рівність та її гарантії: «Жінці в УРСР надаються рівні права з чоловіком у всіх галузях господарського, державного, культурного і громадсько-політичного життя.

Можливість здійснення цих прав жінок забезпечується наданням жінці рівного з чоловіком права на працю, оплату праці, відпочинок, соціальне страхування і освіту, державною охороною інтересів матері й дитини, наданням жінці при вагітності відпусток з збереженням утримання, широкою сіткою родильних будинків, дитячих ясел і садків» (стаття 121).

Ясна річ, расизм та шовінізм – поза законом: «Яке б то не було пряме чи посереднє обмеження прав або, навпаки, встановлення прямих чи посередніх переваг громадян залежно від їх расової і національної приналежності, так само як усяка проповідь расової або національної винятковості, або ненависті і зневаги – караються законом» (стаття 122).

Вільно мають почуватися і різні церкви разом із своїми вірними, бо ж в УРСР маємо «забезпечення за громадянами свободи совісті», тож «свобода відправлення релігійних культів і свобода антирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами» (стаття 123).

І, нарешті, громадянські права. Тут, згідно зі статтею 124 Конституції, «гарантується законом:

а) свобода слова,

б) свобода друку,

в) свобода зборів і мітингів,

г) свобода вуличних походів і демонстрацій.

Ці права громадян забезпечуються наданням трудящим і їх організаціям друкарень, запасів паперу, громадських будинків, вулиць, засобів зв'язку і інших матеріальних умов, необхідних для їх здійснення».

І не самотніми одинаками виявляються ті, хто виходить на демонстрації і користується свободою друку: «У відповідності з інтересами трудящих і з метою розвитку організаційної самодіяльності і політичної активності народних мас громадянам УРСР забезпечується право об’єднання в громадські організації: професійні спілки, кооперативні об'єднання, організації молоді, спортивні й оборонні організації, культурні, технічні і наукові товариства…» (стаття 125).

При цьому ніхто, навіть перший секретар ЦК КП(б)У чи нарком внутрішніх справ, не вивищуються над іншими – всі мають однакові права та обов’язки: «Кожний громадянин УРСР зобов'язаний додержувати Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки, виконувати закони, додержувати дисципліни праці, чесно ставитися до громадського обов'язку, поважати правила соціалістичного співжиття» (Стаття 129).

І ще одна стаття Основного Закону зразка 1937 року – не менш важлива, ніж інші: «Українська Радянська Соціалістична Республіка зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціалістичних Республік» (стаття 14).

От такою демократичною була сталінсько-бухарінська Конституція – як на рівні загально радянському, так і на рівнях республіканських. Користуйся правами й свободами, як політичними, так і соціально-економічними на повну котушку і знай, що тобі гарантований захист закону й незалежний суд.

Щоправда, загальну картину дещо псувала друга частина статті 125, де говорилося, «найбільш активні й свідомі громадяни з лав робітничого класу й інших верств трудящих об’єднуються у Комуністичну партію (більшовиків) України, яка є передовим загоном трудящих в їх боротьбі за зміцнення і розвиток соціалістичного ладу і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних».

Але, по-перше, не кожен читач Конституції доходив до цієї розташованої в останніх розділах статті (відтак навіть склалася легенда, наче керівна роль комуністів у сталінській Конституції не була зафіксована), по-друге, якщо партія є добровільним об’єднанням трудящих, то там також мусять діяти загальні демократичні норми, а сама партія повинна у всьому підкорятися законам, хіба не так?

Партія в особі її ЦК й особисто товариша Сталіна швидко дала на це питання вичерпну відповідь. 

23 лютого 1937 року зібрався пленум ЦК ВКП(б), на якому з доповіддю «Про недоліки партійної роботи і заходи з ліквідації троцькістських та інших дворушників» виступив генсек (до речі, ще одна легенда – що Сталін офіційно не займав після 1934 року посаду генерального секретаря ЦК; якщо він найчастіше підписувався просто «секретарем», це не означає, що був він лише одним із багатьох…). 

Головна ідея доповіді – «загострення класової боротьби у міру будівництва соціалізму». У центрі уваги пленуму була «справа Бухаріна» (Сталін не зволікав із вдячністю). 

Пленум, який тривав до 3 березня, звинуватив Бухаріна у «дворушництва», тобто таємному веденні опозиційної діяльності попри публічне «визнання помилок». 

Заяви ж Бухаріна про те, що дані про його нібито терористичну діяльність проти партії є наклепом, що відповідні свідчення вибиті слідчими НКВД із заарештованих, що є грубим порушенням закону, були оголошені «очорненням радянського ладу». 

За підсумками пленуму Бухарін був виключений з партії, його справа передана в НКВД. Загалом же із 72 осіб, які виступали на цьому пленумі, 52 були рано чи пізно розстріляні.

І пішло-поїхало…

Якщо громадсько-політичні та загальнолюдські права, зафіксовані в Конституції СРСР і Конституції УРСР, одразу виявилися фікцією (що одним із перших відчув на собі творець формулювань цих прав), то соціально-економічні повністю зійшли на пси у 1939-40 роках, коли була скасована безплатна освіта у старших класах шкіл та вишах, запроваджена «мобілізація трудових ресурсів», тобто пацанів і дівчат до фабрично-заводських училищ, де професійне навчання сполучалося із обов’язковим виконанням трудових норм, встановлено 8-годинний (як мінімум, а на оборонних підприємствах і довший) робочий день і заборонений самочинний перехід з підприємства на підприємство, введена серйозна кримінальна відповідальність за 20-хвилинне запізнення на роботу (незалежно від причин) – і так далі, і таке інше. 

Ясна річ, ніхто не змінював і не скасовував «найбільш демократичну у світі Конституцію», як її любили називати партійні пропагандисти, - але ніхто й не виконував. Усе життя в СРСР та, відповідно, в «соціалістичній державі робітників і селян» УРСР будувалося не за законами, а «по понятіям», напрацьованим партією більшовиків на чолі зі своїм паханом Кобою.

Кажуть, Гегель колись обмовився, що історія повторюється, але спершу у вигляді трагедії, а потім – у вигляді фарсу. Точніше було би сказати, мабуть, - трагіфарсу. Бо ж, якщо Леонідові Кравчуку навряд чи загрожує доля Ніколая Бухаріна, то для десятків мільйонів українців є трагедією життя за умов, коли Основний Закон – старий чи новий, значення не має, – був, є і буде фіговим листочком для прикриття влади паханату. 

Тим більше, коли в оновленій Конституції України може з’явитися щось на кшталт другої частини статті 125 Конституції УРСР, де закріплюватиметься всевладдя тих, хто сам сьогодні призначив себе «передовим загоном» і «керівним ядром» усього, де задіяні влада та гроші, бажано – великі і дуже великі.

Отож – щоби позбутися ілюзій на «новий і праведний закон» за умов чинної влади, раджу ще раз перечитати статті дуже прогресивної Конституції УРСР, прийнятої на самому початку незабутнього у віках 1937 року…

Сергій Грабовський 29 червня 2012 року

//tyzhden.ua/History/54098

Адміністративна реформа, або Назад в СРСР

Що за система будується в Україні?

Що будує Партія регіонів в Україні?

Тюнінгована УРСР?

Віктор Янукович будує «неорадянщину» 

Модернізована опозиція

Україні потрібна громадянська конституанта

Створивши так звану «Конституційну асамблею» і затвердивши своїм указом її склад, Віктор Федорович Янукович мимохіть зробив українській опозиції подарунок, яким вона, за своїм звичаєм, не зуміла (чи ще не встигла) скористатися. І подарунок воістину неабиякий, ба, навіть грандіозний

Чому «подарунок», чому «неабиякий» і чому «так звана Конституційна асамблея»? Почнімо з останнього.

Якщо в країні створюється спеціальна структура для розробки чи докорінної переробки Основного Закону, то ця структура повинна відповідати певним вимогам. Найперше – вона повинна мати мандат від громадян, тобто народу (єдиного джерела будь-якої влади). Вона має репрезентувати всі основні групи інтересів у суспільстві, і водночас відповідати критеріям фаховості. І, ясна річ, ця структура загалом і її учасники особисто мусять користуватися високим рівнем довіри громадян, ба більше – громадяни у своїй основній масі повинні бути переконані, що задіяні в цій структурі персони не мають особистих прагнень «зачепитися» при владі і діють у загальнонаціональних інтересах.

Останнє досягається за допомогою добре відомих правникам механізмів – заборони розробникам Конституції та тим, хто її затверджує, обіймати будь-які посади у виконавчій та законодавчій владі впродовж наступних десяти чи п’ятнадцяти років тощо. Жодна із цих складових не стосується утвореного указом Януковича органу; ба більше – оскільки електоральна підтримка опозиційних партій щонайменше у півтора рази більша, ніж провладних, що не відображено у складі «Асамблеї», й оскільки більшість місць там обіймають залежні від влади чиновники з науковими ступенями, то чи можна звати цю «Асамблею» інакше, ніж «так звана»?

Ситуацію не рятує те, що остаточний вердикт щодо нової Конституції виноситиме Верховна Рада: цей орган давно вже не відображає політичних настроїв суспільства і самостійно не вирішує нічого, перетворившись на типовий для деспотичних режимів «декоративний парламент». Про рівень довіри громадян до Ради не варто і згадувати…

З іншого боку, країні справді потрібен новий чи істотно оновлений Основний Закон, який користуватиметься повагою переважного числа українців і виконувати який громадянське суспільство змусить будь-які владні органи і бізнес-структури. І якщо Віктор Янукович створив свою «Асамблею», яка не є представницькою й легітимною, то чого б опонентам влади не створити – на громадській основі – паралельну конституанту, яка розроблятиме свій проект Конституції з метою винесення його на всенародний референдум?

Ідея ця не нова – були вже спроби створення і Громадської Конституційної ради [Громадянський конституційний комітет], і Громадської конституційної асамблеї [Громадянська конституційна асамблея], але… Але ж ніхто не забороняв опозиційним партіям та структурам громадянського суспільства повернутися до ідеї «громадського Конституційного конвенту» (назва умовна) [Громадянський конституційний конгрес]. В Україні є чимало кваліфікованих експертів – правників, політичних аналітиків, філософів, міжнародників, готових пожертвувати кар’єрними перспективами й ризикнути своїми статками, пішовши проти волі влади. Та й філологи тут знадобляться – адже неоковирно й неоднозначно виписані статті чинної Конституції вже не раз викликали потребу роз’яснення їх Конституційним Судом (який за останні пару років геть утратив авторитет у суспільстві і став об’єктом загального глузування). Думаю, і гроші би для такої справи негайно знайшлися, бо ж не тільки «гнаним і голодним» набридло беззаконня…

Якби така ідея була швидко реалізована, це стало б дуже сильним ходом з боку опозиційних партій і незалежних структур громадянського суспільства. Передусім опозиція показала б суспільству, що вона має реальну програму очищення країни, в основі якої лежить, використовуючи формулювання Тарас Шевченка, «новий і праведний закон». По-друге, навіть первинний проект нової Конституції був би вагомим козирем на осінніх парламентських виборах. По-третє, формування та робота громадського Конституційного конвенту стали б тим лакмусовим папірцем, який засвідчив би – і перед українськими громадянами, і перед європейською спільнотою – здатність чинних політичних опозиціонерів та громадських активістів не просто говорити гарні слова, а діяти спільно, в ім’я національних інтересів. По-четверте, реалізація такої ідеї незмірно підвищила б рейтинг української опозиції і громадянського суспільства в очах західних партнерів України. Нарешті, безпосередні творці паралельного до владно-бюрократичного проекту Основного Закону продемонстрували би здатність бути на порядок вищими морально за своїх владних опонентів, апріорі відмовившись від високих крісел та хлібних місць на десять-п’ятнадцять років, а то й назавжди.

Тим більше, що рівень суспільної довіри до такої структури з самого початку був би у півтора-два рази вищим, аніж до «Конституційної Асамблеї». А в міру успішної роботи його можна було помітно підвищити.

Проте, схоже, українська політична опозиція та структури громадянського суспільства вкотре вже втрачають воістину історичний шанс змінити плин подій та поставити країну на чіткий шлях до Європи, назавжди полишивши блукання пострадянськими манівцями.

Сергій Грабовський, 24 травня 2012 р.

//tyzhden.ua/Columns/50/51065

//www.mk.ru/merinov/

Хто закладе основу Основного Закону?

Мабуть, мало хто зараз пам’ятає, що Віктор Ющенко на третьому році свого президентства створив Національну конституційну раду на чолі із самим собою. 

Головним завданням цього органу Ющенко визначив «підготовку концепції системного оновлення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні та проекту нової редакції Конституції України». 

Віктор Янукович іде тим самим шляхом, але дещо швидше: не минуло й двох років його владарювання, як в Україні з’явився указ про створення Конституційної асамблеї з практично тими самими завданнями; щоправда, поки що невідомо, хто її очолюватиме – чи «сам», чи колишній Президент Леонід Кравчук.

Слід зауважити, що потреба у створенні спеціального органу для розробки Основного Закону України є цілком об’єктивною. У будь-якій країні, де нову Конституцію чи істотні зміни до чинної ухвалює парламент, у депутатів завжди наявна підсвідома настанова на створення Основного закону «під себе». Тим більше, коли йдеться про законодавчий орган, який розчахнутий між владою та опозицію, що перебувають у перманентному конфлікті.

Зрозуміло, що наразі в Україні неможливо досягнути такого парламентського і суспільного консенсусу, як, скажімо, в Іспанії після смерті Франко, коли за розроблений парламентаріями проект Конституції 31 жовтня 1978 року з 350 депутатів нижньої палати Кортесів «за» проголосували 325, а з 239 сенаторів – 226. А на додачу існує проблема того, як зробити букву і дух Конституції максимально легітимними з формального і неформального боків. Бо задекларувати повагу до Основного Закону мало – його слід зробити нормою поведінки громадян держави, а це неможливо, якщо творці тексту Конституції мають замало поваги у суспільстві чи не мають її взагалі, як-от Верховна Рада України. В Іспанії, попри значно вищий рівень довіри до парламенту, така легітимація все одно була завершена за допомогою прямого звернення до народу як до джерела влади: після схвалення Кортесами 6 грудня 1978 року іспанці сказали на референдумі «так» Конституції, яка відтоді витримала чимало випробувань. Але ж Україна – не Іспанія…

Згадаймо, що після проголошення незалежності проекти Конституції України дискутувалася у політично активних колах громадськості п’ять років, в обговоренні взяли участь сотні тисяч людей. Врешті-решт все завершилося драматичною «конституційною ніччю» з 27 на 28 червня 1998 року, коли абсолютна більшість депутатів та президент продемонстрували здатність бодай у критичні моменти ставати над вузькопартійними настановами, керуючись національними інтересами. «Імпульсу легітимності» вистачило на якийсь час, аж поки влада не почала відверто нехтували конституційними нормами і намагатися переписати їх собі на користь. І пішло-поїхало…

Конституційні ігрища 
на несвіжому повітрі

Детально описувати нинішню ситуацію з дотриманням Конституції владою і ставленням до неї з боку посполитого люду, очевидно, не має сенсу. І справа тут не тільки в чиємусь суб’єктивному ставлення до Основного Закону; суть проблеми полягає в тому, що чимале число конституційних норм справді потребує корекції – від списку щедрих соціальних гарантій, яких не могла б собі дозволити й високорозвинена держава, до плутанини з місцевим самоврядуванням (до якого чогось віднесли і муніципалітети, і сільради, й обласне самоуправління). І президентські повноваження виписані не надто чітко: практика минулих років довела, що глава держави – якщо має бажання – може втручатися у будь-які справи, але ні за що не відповідати.

Відтак постає закономірне запитання: чи здатна Конституційна асамблея створити новий Основний Закон, який би мав найвищу юридичну силу в очах як пересічних українських громадян, так і представників політичної та бізнесової верхівки? Відповідь опозиційних політичних сил однозначна – ні. В силу двох причин: по-перше, чинна влада постійно й брутально порушує діючу Конституцію, то з якого дива вона дотримуватиметься нової, якщо неповага до закону закладена в неї, так би мовити, генетично? По-друге, нова Конституція, створена й ухвалена зусиллями найменш популярної за роки незалежності влади, автоматично приречена залишатися тільки на папері – поваги до неї бути не може. По-третє, Конституційна асамблея, абсолютну більшість членів якої становлять чиновники та фахівці з бюджетних установ (тобто люди, напряму залежні від тієї-таки влади), творитимуть Основний Закон, виходячи зовсім не з інтересів українського народу. Тому опозиційні партії відмовилися брати участь у Конституційній асамблеї.

Відповідь владних речників повністю підтвердила поставлений діагноз: що ж, ми напишемо нову Конституцію і без опозиціонерів. Зважаючи на те, що електоральна підтримка опозиційних партій щонайменше у півтора рази більша, ніж провладних, це яскраво засвідчує намір нав’язування суспільству Основного Закону, який матиме тільки паперову, а не реальну легітимність.

Але постає закономірне запитання: невже вся сутність позиції опозиції – попри істотно відмінну ідеологічну спрямованість партій, що належать до неї, – зводиться до сакраментального «ні»? Інвективи на адресу організаторів Конституційної асамблеї виглядають справедливими – але що натомість? Адже Україні й справді потрібна нова чи істотно оновлена Конституція, яка користуватиметься повагою основної маси громадян і виконувати яку громадянське суспільство змусить будь-які владні органи і бізнес-структури. 

Отож – чого ж опозиційним партіям не створити – на громадській основі – паралельну конституанту, яка розроблятиме свій проект Основного Закону з метою винесення його на всенародний референдум?

Чи використають свій шанс 

опозиціонери і громадські активісти?

Власне, ця ідея не нова – щось подібне обговорювалося у ЗМІ в 2008-2009 роках, коли очевидною стала повна неспроможність створеної Ющенком Національної конституційної ради. Але все закінчилося на рівні розмов – настала світова фінансова криза, насунулися президентські вибори… Але ж ніхто не забороняв опозиційним партіям та структурам громадянського суспільства повернутися до ідеї «громадського Конституційного конвенту» (назва, звісно, морже бути й іншою) після того, як стало зрозуміло, що нова влада прагне переписати Основний Закон «під себе». Ба більше: це був би сильний хід на випередження бюрократичних ініціатив, який привернув би увагу всіх зацікавлених у відновлення української демократії.

Утім, започаткувати паралельну конституанту не пізно й зараз. В Україні є чимало кваліфікованих експертів – правників, політичних аналітиків, філософів, міжнародників, готових пожертвувати кар’єрними перспективами й ризикнути своїми статками, пішовши проти волі влади. Та й філологи тут знадобляться – адже неоковирно й неоднозначно виписані статті чинної Конституції (що зрозуміло – значна її частина ухвалювалася поспіхом, щоб уникнути політичного конфлікту в Україні, адже Леонід Кучма тоді виніс на референдум суто авторитарний Основний Закон) вже не раз викликали потребу роз’яснення їх Конституційним Судом (який в останні пару років геть утратив авторитет у суспільстві і став об’єктом загального глузування)…

Такий хід з боку опозиційних партій та незалежних структур громадянського суспільства був би дуже сильним з кількох причин. По-перше, опозиція показала б суспільству, що вона має реальну програму очищення країни, в основі якої лежить, використовуючи формулювання Тарас Шевченка, «новий і праведний закон». По-друге, навіть первинний проект нової Конституції був би вагомим козирем на парламентських виборах, які мають відбутися цієї осені. По-третє, формування та робота громадського Конституційного конвенту стали б тим лакмусовим папірцем, який засвідчив би – перед українськими громадянами і європейською спільнотою – здатність (чи нездатність) чинних політичних опозиціонерів та громадських активістів діяти спільно, в ім’я національних інтересів. По-четверте, реалізація такого проекту незмірно підвищило б рейтинг української опозиції і громадянського суспільства в очах західних партнерів України. Нарешті, творці паралельного до владно-бюрократичного проекту Основного Закону продемонстрували б готовність узяти на себе відповідальність за долю країни.

Утім, поки що схоже на те, що українська політична опозиція та структури громадянського суспільства знову – вкотре вже! – втрачають свій історичний шанс змінити плин подій та вивести країну з манівців. Чи так це насправді – покаже найближчий час.

22.03.2012

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

//www.radiosvoboda.org/content/article/24523424.html

//zlyuk.ru/ 

Конституційні пристрасті

Український конституціоналізм має тривалу, цікаву й драматичну історію: від Литовського Статуту (званого ще «шляхетською конституцією»), від Березневих статей 1654 року (за якими московський цар на території України мав правити як конституційний монарх), від Гадяцького трактату (за яким Велике Князівство Руське мало отримувати не тільки обраного гетьмана, а й Національні збори) – і до Конституції УНР (виборче право для жінок на два роки раніше, ніж у США) та до Універсалу УГВР (національно-демократичні засади майбутньої держави). 15 років тому, коли була ухвалена Конституція України, здавалося, що ледь не півтисячолітні традиції конституціоналізму, нарешті, знайшли гідне втілення в Основному Законі, який виглядав – попри певні недоліки – як один із найдосконаліших на пострадянському просторі.

Але не склалося, як гадалося.

У перші роки після ухвалення Конституції її намагалися дотримуватися і верхи, і низи. Щоправда, практично одразу з’ясувалося, що у ній містяться складні для виконання статті – передусім про соціальні гарантії. Проте здавалося, що їхня реалізація просто відкладається на кілька років, поки ще триває економічна криза. Не зовсім зрозумілими виглядали й перехідні положення – на скільки років, скажімо, дозволялося Росії тимчасово мати військові бази на українській території, якщо загалом «на території України не допускається розташування іноземних військових баз» (ст.17)?

Але минав час – і ціна положень Конституції дедалі більше зводилася до ціни паперу, на якому був надрукований її текст. Причому відверте нехтування її засадничими моментами, ініційоване згори, втягувало у себе все нові і нові верстви українців, поки не перетворилося на всенародне дійство.

І сьогодні розповідь про традиції українського конституціоналізму викличе – навіть в освіченому товаристві, чи, може, передусім у ньому, – у кращому разі гіркі посмішки, у гіршому – відверте глузування. І не випадково.

Як слід топтати Основний Закон

Почнімо із чи не наймасовіших і найбрутальніших порушень Конституції. В Основному Законі, зокрема, сказано: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» (ст.49) та «Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах» (ст.53). Водночас відсутнє не те що належне, а навіть мінімальне державне фінансування задля забезпечення цих конституційних прав. Бюджетні кошти для забезпечення зростаючих потреб органів влади завжди є в наявності, а от на виконання обов’язків держави перед громадянами коштів ніколи нема. У результаті медицина й освіта в Україні реально є платними; влада провокує і змушує відверто порушувати Конституцію не тільки лікарів та освітян, а й десятки мільйони громадян. І не просто порушувати, а й створювати корупційну систему в масштабах усієї країни, перебувати за межами якої нездатен практично ніхто.

Дехто вважає, що слід було б скасувати зазначені положення Конституції (хоча з юридичного погляду це неможливо: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод» (ст.22). Але чи існує об’єктивна необхідність у цьому, якщо державні видатки на медицину у 2011 році (близько $1 млрд.) ушестеро чи всемеро менші за обсяги коштів, виведених провідними бізнес-групами України в офшорні зони?

Інший приклад нехтування Конституцією такого ж масштабу – це ситуація з судом присяжних. «Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних» (ст.129), – сказано в Основному Законі. Але суду присяжних немає і невідомо, коли і в якому вигляді він з’явиться. Міністр юстиції Лавринович тим часом вважає, що країна не дозріла до такого суду: «Суд присяжних може мати проблеми в Україні». Цікаво: за російського самодержавства такий суд на українських теренах існував і виявляв правову зрілість суспільства (згадаймо лишень справу Бейліса), а на початку ХХІ століття влада захищає бідолашних українців від них самих, демонстративно ігноруючи недвозначні конституційні норми...

Ще один приклад, який стосується мільйонів українських громадян, – це ситуація із доплатами до пенсій так званим «дітям війни» (особам, які на 9 травня 1945 року мали менше, ніж 18 років). Згідно із законодавством, вони мають отримувати – станом на червень 2011 року – надбавку до пенсії у розмірі 230 гривень. Але без рішення суду вирвати надбавку саме в таких розмірах неможливо – її платять у розмірі 50 гривень, відповідно до урядових постанов. Іншими словами, Кабмін своїми підзаконними актами зупиняє дію законів й усупереч Конституції зменшує обсяг передбачених ними прав мільйонів громадян (не випадково суди змушені йти назустріч позивачам). А от ідея обмеження VIP-пенсій розміром у десятки тисяч гривень, які помітно обтяжують Пенсійний фонд, не знайшла підтримки в уряді – це, мовляв, буде порушенням Конституції. Цікава логіка: коли йдеться про порушення прав мільйонів простих громадян, це можна, а коли про «своїх» – тоді це незаконно.

Ну, а про парламентських «піаністів», котрі на очах всієї країни глумляться із статті 84 Конституції («Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто»), голосуючи «за себе і за того хлопця» і говорити не варто, – це нинішня банальна повсякденність.

Процес пішов. Тільки який?

І от за цих обставин в Україні, як каже дехто, «розпочинається повноцінний конституційний процес». Буде зібрана (чинною владою) Конституційна асамблея. Буде вироблений (так само владою) регламент її роботи, визначені її повноваження, окреслені завдання, потім, коли з’являться напрацювання, вони втілюватимуться у життя (знов-таки, владою).

Тією самою владою, що постала на основі «тушкованої» парламентської більшості, створеної всупереч Основному Закону і рішенню Конституційного суду (останній дозволив «тушкам» брати участь у коаліції на індивідуальній основі, проте не скасував своє попереднє рішення про формування владної коаліції виключно на основі фракцій, які сукупно становлять понад половину депутатського корпусу). Тією самою владою, що провела «судову реформу», наслідком якої стало антиконституційне позбавлення Верховного Суду статусу найвищого судового органу. Тією самою, що ухвалила Податковий кодекс, який – знов-таки, попри Основний Закон, – істотно обмежив права громадян на трудову діяльність і володіння приватною власністю. Владою, без якої не відбулося б рішення Конституційного Суду, який скасував конституційні зміни 2004 року, які вже давно стали тілом діючого Основного Закону і на основі яких склад цього суду неодноразово змінювався. Зрештою, владою, яка розтоптала Конституцію, дозволивши Росії мати й далі військові бази на українській території і яка ввела в дію «червонопрапорний закон», за яким державний прапор України був прирівняний до стягу злочинної тоталітарної держави. І т. далі, і т. інше.

Ясна річ, цей список владних «досягнень» у боротьбі з Основним Законом неповний, але й окресленого, мабуть, достатньо, щоб зробити висновок. А саме, – що чинна Конституція України перетворилася на новітній варіант чи то сталінської, чи то брежнєвської Конституції УРСР, які містили чимало демократичних норм, проте не мали жодного відношення до практики життя, де все вирішували компартійні органи різних рівнів, а надто ревних (чи наївних) борців за виконання конституційних засад брав за барки КҐБ.

Отож сьогоднішній конституційний процес за умов тотального нехтування Конституцією з боку влади може вилитися тільки у написання гарних-прегарних текстів. А у супровід цього писання буде нещадна боротьба із різноманітними «ворогами народу». Тими, які заважали і заважають народу жити щасливо під мудрим проводом – у 1937-му, у 1978-му, у 2011-му...

Утім, історія засвідчує: навіть «паперову» Конституцію можна втілити у життя, якщо її абстрактні норми підперті мільйонами громадян на майданах і вулицях, чи не так?

27.06.2011

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, 

член Асоціації українських письменників

//www.radiosvoboda.org/content/article/24247538.html

Ловіть кайф: процес починається!

Ви чули? В Україні, виявляється, нарешті стартує повноцінний конституційний процес. Ба більше, це основний пріоритет у діяльності Віктора Януковича.

А ще глава держави переймається тим, щоб розвивалася багатопартійність, щоб виборча правова база наближалася до європейських стандартів, щоб відбувався плідний діалог вітчизняних законодавців та конституціоналістів із авторитетною Венеціанською комісією.

Не чули? А даремно. Бо ж у виступі на радіо, про який ідеться, поставлено своєрідний рекорд останнього 20-, якщо не 25-ліття. У середньому авторка окреслених вище тез уживала слово «президент» щохвилини, до того ж лише в позитивному сенсі. Таке було нормою за часів Сталіна, тільки замість сучасного гаранта тоді фігурував генеральний секретар ЦК ВКП(б), геніальний вождь і вчитель трудящих світу, найкращий друг фізкультурників etc. Але в наші дні... Крім Ганни Г. та Інни Б. досі, здається, нічиї виступи так не рясніли ані згадками про главу держави, ані відвертими натяками на те, що перед нами ледь не новий Вашинґтон із новим і праведним законом.

Так було досі. Тепер полку полум’яних речниць серед обслуги влади прибуло. У новій іпостасі, не знаній досі широкою публікою, постала Марина Ставнійчук, член Венеціанської комісії, керівник Головного управління з питань конституційно-правової модернізації Адміністрації президента України. Днями вона виступила в прямому ефірі «Радіо Свобода».

І саме тоді упевнено сказала: «В Україні розпочинається повноцінний конституційний процес».

Розумієте? Повноцінний! І справді, хто ж реалізує його, саме такий, як не влада, котра побудувала свою виконавчу вертикаль та законодавчі структури на відверто інших засадах і для котрої демонстративне порушення Конституції – звична і звичайна процедура?

Пам’ятаєте віхи славетного шляху? «Тушкована» парламентська більшість, створена всупереч Основному Закону й рішенню Конституційного Суду (він дозволив перебіжчикам брати участь на індивідуальних засадах у коаліції, проте не скасував свого попереднього рішення про формування останньої лише на базі фракцій, які сукупно перевищують половину депутатського корпусу). Уряд, утворений цією квазі-більшістю, члени якого по кілька місяців не складали нардепівських мандатів, а отже, поєднували у своїй особі виконавчу й законодавчу владу. «Судова реформа», наслідком якої стало антиконституційне позбавлення Верховного Суду статусу найвищого органу у відповідній ієрархії. Податковий кодекс, який знову-таки, попри Основний Закон, істотно урізав права громадян на трудову діяльність і володіння приватною власністю. Місцеві вибори в одні ворота, закон про котрі (як і всі без винятку документи такого рівня за останні півтора року) Верховна Рада затвердила з допомогою численних «піаністів», тобто провладних нардепів, які голосують за себе й за відсутніх у залі засідань хлопців. Ухвала Конституційного Суду, що зробив неоціненний внесок до скарбниці світової правової думки, скасувавши зміни 2004 року, які вже давно стали тілом чинного Основного Закону й на основі яких склад цього ж таки органу не раз змінювався.

Ясна річ, що саме за умов такої влади й розгорнеться в Україні «повноцінна конституційна реформа». А що? Не вперше! За Сталіна вона вже була, до того ж не менш масштабна, скільки демократичних положень увібрала в себе Конституція УРСР 1937 року! І, головне, як уміло їх утілювали в повсякденну правову практику! А Конституція 1978-го імені Брєжнєва – Щербицького?

Одне слово, взірці відомі, завдання виставлено. До роботи, панове-товариші!

Ось тільки незрозуміло: «Головне управління з питань конституційно-правової модернізації Адміністрації президента України» – це якою мовою? Бо якщо українською, то воно мусить опікуватися не реформою такого характеру в усій державі, а приведенням діяльності Адміністрації її очільника в сувору відповідність до чинних норм Основного Закону. Тобто ліквідацією цієї структури. Бо ж у Конституції вона відсутня. А тим органом, через який гарант має здійснювати свої функції, є Рада національної безпеки і оборони. Інші установи, за Конституцією анонімні, лише консультативно-дорадчі, але ж самочинна Адміністрація – то орган за визначенням управлінський.

Та, напевно, знаному фахівцеві з конституційного права Марині Ставнійчук зовсім не болить (ані як правникові, ані як громадянці), що вона бере активну участь в узурпації влади. Не більше й не менше. Чи, може, вся річ у тому, що вона робить це з якнайкращими намірами – для побудови демократії?

...Поглянув іще раз на фотографію, вміщену на сайті «Радіо Свобода», й аж отетерів: із якого це дива Марина С. раптом стала така схожа на Інну Б?..

Сергій Грабовський, 24 червня 2011 р.

//tyzhden.ua/Columns/50/25203

Закон – ворогам
Закон не для всіх

Чи наважиться Леонід Кравчук стати «батьком-засновником»?

Сподівана несподіванка, хід крапленою картою, нова спроба політичного окозамилювання, симуляція справжнього конституціоналізму? Так.

"Весільний генерал" Кравчук, сумнівна ініціатива екс-президента, гра в піддавки із владою, крок уперед, два кроки назад? Так... "Реєстрові" експерти, номенклатурне зібрання, чого-зволите-пане-будь-ласка, відсторонена громадськість, наперед заданий результат? Так!

Усі ці та схожі на ці відгуки на започаткування указом Віктора Януковича формування Конституційної Асамблеї (дехто з коментаторів пише ці слова з малої літери, дехто – ставить їх у лапки) цілком справедливі та слушні. Ба більше: очевидно, має рацію Тарас Чорновіл: під прикриттям творення нової Конституції тишком-нишком влада має намір пролонгувати повноваження чинної Верховної Ради аж до осені 2015 року, а заодно добряче "почистити" Основний Закон, не залишивши там ніяких соціальних гарантій.

Тому можна ще і ще раз сказати: так, це новий спосіб обдурювання широких мас, це імітація тієї роботи, яку мають здійснювати повноважні представники громадянського суспільства, а не призначені згори "авторитетні експерти".

І все ж вірні на загал твердження не варто абсолютизувати. Адже, по-перше, ситуація в Україні змінюється і в один пречудовий момент може змінитися радикально, по-друге, траплялося, що номенклатурники діяли в загальних інтересах, по-третє, різноманітні Конституційні збори – річ настільки хитра, що заздалегідь навряд чи можна спрогнозувати все, на що вони здатні.

Отож по-порядку. Не тільки очільники вітчизняної влади реагували на перші поштовхи політичного землетрусу в Північній Африці неадекватно, щось там верзучи про "порушену стабільність", - а й сам Обама одразу не знав, як оцінити події і відбувся у щорічному посланні Конгресу, виголошеному якраз 25 січня, у день, коли "вибухнув" Єгипет, фразою "Сполучені Штати Америки стоять пліч-о-пліч з народом Туніса і підтримують демократичні сподівання всіх людей" (про бурхливі події на вулицях єгипетських міст, про ймовірність того, що "затрусить" й інші держави регіону – ані слова).

Що ж, проспали високочолі експерти, з ким не буває... Не всі, звичайно – група "яйцеголових" на чолі з добрим знавцем регіону, радником президента Деннісом Россом заздалегідь передбачала серйозні проблеми й зазначала найслабші місця в ланцюгу стратегічних союзників США – Йорданія, Туніс, Єгипет, Бахрейн і Ємен. Так хіба ж мало українських інтелектуалів аналізує ситуацію в країні і доходить висновку про близький революційний вибух або, принаймні, про серйозні трансформації "нагорі"?

Звичайно, сьогодні таке припущення видається майже фантастичним, але ж хіба за певних обставин не може статися так, що Конституційна Асамблея на чолі з Леонідом Кравчуком виявиться єдиним більш-менш легальним та легітимним органом представницької влади?

Тепер про номенклатуру. Звичайно, серед призначеної указом Януковича науково-експертної групи з підготовки Конституційної Асамблеї лише кілька справжніх учених, які самі пишуть свої тексти, а не підписують заготовлене для них підлеглими, іншими словами, переважна більшість там – освітянська й академічна номенклатура.

Проте це все-таки номенклатура помітно вищого інтелектуального рівня, ніж адміністративно-управлінська, отож вона здатна у слушний момент переорієнтуватися і стати на бік "сил справедливості та свободи", А водночас цілком здатна і займатися обслуговуванням чинної влади, підлабузництвом і підсиджуванням.

Номенклатура, одним словом. Та хіба влітку 1990 року не номенклатура у своїй масі рішуче підтримала (ясна річ, не забуваючи про свої інтереси, але водночас і йдучи врозріз із лінією Кремля) Декларацію про державний суверенітет України?

Щоправда, тоді її очолював ще не Леонід Кравчук. Але він був "на підході"...

І, нарешті, про здатність різного роду Конституційних зборів брати на себе куди більше, ніж їм на те дали прав. Пошлюся на класичний приклад, утім, відомий у нас передусім фахівцям, отож доведеться розповісти про нього досить докладно. Ідеться про Конституційний Конвент, що ухвалив чинну донині (з неповними трьома десятками поправок) Конституцію США.

Ця Конституція – друга в історії держави. 1777 року, в розпал Війни за незалежність, Другий континентальний конгрес ухвалив так звані Статті Конфедерації, документ конституційного рівня, який визначав Сполучені Штати як конфедерацію і закріплював повноваження центральних органів влади. 1781 року Статті були ратифіковані останнім – тринадцятим – штатом й офіційно набули сили.

Центральна влада виявилася вкрай неефективною та кволою: при голосуванні в Конгресі Конфедерації з будь-якого питання була потрібна одностайна згода всіх штатів, отож один штат міг заблокувати будь-яку ініціативу чи відстрочити ухвалення найактуальнішого рішення.

Розмови про те, що слід щось робити з цією неефективною конституцією, почалися майже одразу після її ухвалення. Й от у вересні 1786 року представники п’яти штатів (Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Пенсільванія, Делавер, Вірджинія) зібралися в Аннаполісі для, щоб обговорити поправки до Статей Конфедерації, які стосувалися вузького, але важливого питання: скасування митних бар’єрів між штатами.

Конференція виявилася недостатньо представницької (представники декількох штатів не встигли вчасно добратися до Аннаполіса, частина штатів проігнорувала зібрання), тож делегати звернулися до Конгресу Конфедерації з проханням скликати у травні наступного, 1787 року у Філадельфії конференцію представників усіх штатів із достатніми для перегляду Статей Конфедерації повноваженнями.

21 лютого 1787 Конгрес Конфедерації погодився з пропозицією й ухвалив резолюцію про скликання Конвенту "з єдиною і вираженою метою перегляду Статей Конфедерації". Зібралося 70 делегатів від штатів, які почали дискусії.

І хоча повноваження Конвенту стосувалися лише перегляду та корекції Статей Конфедерації, зібрання поступово дійшло до розуміння необхідності створення нової Конституції, яка б затвердила принципово інший державний устрій, а саме федеративний, та іншу форму правління – президентську республіку.

Тут не місце розповіді про всі перипетії обговорення, відзначу лише, що делегати рішуче вийшли за межі наданих їм повноважень і 17 вересня підготували остаточний проект Конституції, переданий ними сесії Конгресу Конфедерації. Ви будете сміятися, але Конгрес підтримав проект Основного Закону, за яким повноваження парламенту істотно зменшувалися і, як зараз модно казати, переформатовувалися.

Ну, а далі була тривала й непроста ратифікація Конституції окремими штатами, під час якої виникла й була закріплена на рівні вимог кількох суб’єктів федерації ідея доповнення Основного Закону десятьма поправками – Біллем про права. А 4 березня 1789 року почали роботу нові федеральні органи влади, створені відповідно до нової Конституції.

Зауважать: але ж якого інтелектуального та морального рівня було чимало з-поміж тих делегатів! Їх же очолювали "батьки-засновники", вони підготували і переконали суспільство до ідеї федеративної республіки з президентським правлінням, сильною незалежною законодавчою і судовою владами.

Заувага справедлива, але ж "батьками-засновниками" ці справді непересічні діячі стали постфактум, коли змогли переконати колег у необхідності ініціативно взяти на себе ніким не делеговані повноваження...

Отож не слід виключати й подібного перебігу подій, тим більше, що Леонід Кравчук давно вже відомий як майстер нестандартних політичних маневрів та вмілець, який проходить між крапельками дощу. Поживемо – побачимо.

Але для того, щоби офіційна Конституційна Асамблея спромоглася на якісь рішучі кроки, потрібен постійний тиск на неї, постійна загроза проведення паралельної Громадянської Конституційної Асамблеї яка розробить, прийме і затвердить через загальнонародний референдум Громадянську Конституцію України.

Це не буде легальний шлях, - але ж недемократична влада не зможе створити й ухвалити справді легітимну та дієву, визнану світом Конституцію. Яким може стати розв’язання цієї колізії? Важко сказати. Але якщо Конституційна Асамблея буде слухняно виконувати накази "згори", її справді доведеться писати з дуже малої літери. З усіма належними наслідками.

Сергій Грабовський, 23 лютого 2011 р.

//www.pravda.com.ua/columns/2011/02/23/5948797/

Монумент президентів батьків-засновників США Джорджа Вашингтона, Томаса Джефферсона, Авраама Лінкольна і Теодора Рузвельта на горі Рашмор у Південній Дакоті //evreimir.com/69906/

Суперпрезидентська республіка

Україна: новий режим зі старими обличчями

Одним із головних політичних результатів 2010 року стало перетворення України на суперпрезидентську республіку.

Це відбулося як унаслідок сакраментального рішення Конституційного Суду від 1 жовтня 2010 року про скасування політреформи та наступних трансформацій законодавства, так і в результаті закріплення принципів політичної практики нинішньої влади: роби все, що заманеться, поки відсутній серйозний опір твоїм домаганням.

Суперпрезидентську республіку не слід плутати з президентською, як це робить (хтось свідомо, хтось від недостатніх знань) дехто з аналітиків. Мовляв, Віктор Янукович за повноваженнями став поруч із Бараком Обамою чи Ніколя Саркозі.

Та ж хіба у тих державах погано організована влада? Всі механізми демократії там нормально працюють.

І дарма українцям радять, мовляв, слід лише розвивати далі громадянське суспільство, вдосконалювати судову владу, опікуватися свободою слова, проводити комплексні реформи – й Україна перетвориться якщо не на другу Америку, то на другу Францію.

Насправді має йтися про зовсім інший ряд держав та їхніх очільників. І не тільки тому, що у Франції – не президентська, а змішана система правління, коли глава держави й парламент спільно формують і контролюють виконавчу владу.

А передусім тому, що президентська система врядування передбачає відчутно інший поділ повноважень між владними структурами та механізми взаємодії гілок влади – як де-юре, так і де-факто.

З чинними ж віднедавна повноваженнями президента та практикою керування державою, Україна перебуває сьогодні не поряд із Францією та США, а десь поміж Білоруссю, Казахстаном, Туркменістаном, Венесуелою та Єгиптом.

Погляньмо уважніше на механізми влади найпершої у світі ефективної і стабільної президентської республіки – Сполучених Штатів Америки.

Владні повноваження там поділені так, що будь-яке серйозне рішення може бути втілене в життя лише за поєднання законодавчої ухвали, виконавчого здійснення та судового тлумачення.

Творці Конституції США, ухваленої ще 1787 року й чинної (з 27 поправками) донині, поклали цей принцип в основу всієї системи правління.

Як писав один із авторів цієї Конституції Джеймс Медисон (якраз за 130 років до висунення Володимиром Леніним гасла "Вся влада радам!"), "накопичення всієї влади – законодавчої, виконавчої і судової – в одних руках, чи то однієї особи, чи кількох, чи багатьох, незалежно від того, чи вона спадкова, чи самозвана, чи виборна, – можна з певністю визначити як тиранію".

Історія підтвердила цю тоді ще теоретичну формулу…

За чинної у США системи уряд формується й особисто очолюється главою держави, але Сенат затверджує президентські кандидатури до владних органів (не лише урядовців, а й членів Верховного Суду, які набувають свої повноваження пожиттєво).

Палата представників утворює суди нижчого рівня. Президент має право вето щодо законодавчих актів Конгресу, яке може бути відхиленим більшістю у дві третини голосів.

Глава держави не має права розпустити парламент, тоді як останній може відправити його і будь-кого з високих урядовців у відставку, застосувавши процедуру імпічменту.

Державні фінанси спрямовує шляхом затвердження бюджету і контролює Конгрес, уряд лише є їхнім розпорядником. Верховний Суд, у свою чергу, може оголошувати нечинними законодавчі та президентські акти, визнавши їх неконституційними, передусім з мотивів обмеження прав громадян США.

Існує, звичайно, ще низка нюансів взаємовідносин між гілками влади, але досить і цього, щоб відзначити головні риси президентської республіки.

Та, мабуть, чільна з них не записана в Основному чи якихось інших законах. Йдеться про високий рівень громадянської самоорганізації, який у Штатах став, власне, головним чинником народження цієї держави.

Якщо немає цієї умови, якщо хтось може із-за лаштунків контролювати основну масу виборців чи судову владу – жодна найдосконаліша конституція не допоможе, і президентська республіка виродиться у банальну псевдодемократичну диктатуру, як це не раз траплялося у країнах Латинської Америки, котрі в деталях копіювали політичну систему США, але не тамтешнє громадянське суспільство.

А тепер про так звану "суперпрезидентську республіку", про те, як вона тлумачиться у політичних словниках, складених ще до набуття Віктором Януковичем розширених повноважень, тобто висновки авторів цих словників побудовані не на українському ґрунті.

Тож суперпрезидентська республіка (англійською – superpresidency чи superpresidentialism) – форма державного правління, за якої принцип поділу влад задекларований, але реалізований лише зовнішнім чином; насправді ж влада зосереджена у президента та підконтрольних йому інституцій.

Така республіка вважається однією з форм авторитаризму. При цьому президент нерідко очолює владну партію, яка може бути єдиною в країні чи користуватися значними позаконституційними перевагами перед іншими партіями.

Конституційні повноваження президента передбачають видання указів з широкого кола питань, що мають силу закону, можливість розпускати парламент своїм рішенням, усувати міністрів та керівників адміністративно-територіальних утворень, тощо.

У деяких державах із суперпрезидентським правлінням вдавалося проводити досить вдалу модернізацію, але тільки у перші роки встановлення такого правління.

Чи вписується у цей теоретичний абрис Віктор Янукович з тими повноваженнями, які він має де-юре плюс де-факто?

Власне, і без рішення КС усі гілки влади реально були підпорядковані йому: у Верховній Раді діє провладна більшість, вищі судові інстанції, включно із Конституційним Судом, в останні місяці укомплектовані надійними "донбаськими" кадрами, що забезпечує їхні "правильні" рішення.

Один із останніх за часом прикладів – призначення головою Нацбанку Сергія Арбузова.

Єдиним винятком поки що є Верховний Суд, але всупереч Конституції, у нього законодавчими актами забрано майже всі повноваження, а арешт екс-заступника міністра юстиції Євгена Корнійчука ледь не всіма незалежними аналітиками розцінюється як важіль тиску на голову ВС Василя Онопенка, зятем якого і є Корнійчук.

Місцеві держадміністрації повністю в руках Партії регіонів; навіть у Кримській автономії уряд очолює "надійний донбасівець".

Верховну Раду Віктор Янукович може розпустити тоді, коли йому це потрібно (наявність більшості у ній дає змогу ввімкнути механізм розпуску у будь-який момент).

Служба безпеки законодавчо виведена за межі бодай формального парламентського контролю. Ба більше – президент може одноосібно вільно розпоряджатися коштами Держбюджету і звільнити коли хоче Генпрокурора без мотивації своїх дій.

Ну, а міністрів й інших керівників центральних виконавчих органів Янукович призначає і знімає (Обама нервово курить у коридорі) без узгоджень із будь-ким і без жодної мотивації.

Варто зайти і на офіційне Інтернет-представництво президента України і прочитати, як Віктор Федорович указами регулює розвиток системи освіти чи зовнішню політику держави (що взагалі-то має регулюватися законами).

Іншими словами, в Україні сьогодні має місце "роздута і надпотужна виконавча влада, не врівноважена ані законодавчою, ані судовою і не підзвітна їм".

І саме це "зупинило розвиток недержавних політичних організацій; перешкодило формуванню ефективної держави; завадило появі відповідального уряду".

Американський політолог Стівен Фіш писав це, власне, про путінську Росію, але вийшло, що й про Україну також. Не випадково ж нинішні вітчизняні очільники дуже багато в чому беруть приклад з Кремля.

І, нарешті, ще один важливий теоретичний момент. У політологічних словниках констатовано, що встановлення в країні суперпрезидентської республіки може призводити до заміни періодичного обрання нового глави держави режимом "пожиттєвого президентства" (за допомогою референдуму чи голосування повністю контрольованого президентом парламенту – он погляньмо лише, як казахстанські депутати уклінно просять Назарбаєва покерувати ними ще 10 років без виборів).

Натяк на такий сценарій розвитку подій якось уже пролунав з вуст міністра юстиції Олександра Лавриновича: мовляв, тепер, після скасування політреформи, Янукович теоретично має право, у разі бажання, обиратися й на третій строк у зв’язку із тим, що обирався із відчутно іншими повноваженнями.

Ну, а третій термін – це до 2025 року. Фактично пожиттєве президентство. І що там якийсь механізм виборів, що там якийсь електорат, головне – бажання Віктора Федоровича.

Додайте до цього розстановку на багатьох ключових посадах друзів синів глави держави, що вочевидь закріплює за "головними синами країни" статус "спадкоємців престолу", – хіба ж це не суперпрезидентський авторитаризм?

З тією відмінністю від режимів Путіна, Назарбаєва і навіть Лукашенка, що там на чолі держави стоять люди, які вміють не лише "дерибанити" свою крану...

Сергій Грабовський, 31 грудня 2010 р.

//www.pravda.com.ua/articles/2010/12/31/5734919/

//www.mk.ru/merinov/