 |
| Фото Володимира Заїки |
Згадаймо:
наприкінці зими 2010 року українські та зарубіжні аналітики, політики та
журналісти ставили перед собою запитання: яким виявиться новий політичний режим
в Україні? За якими взірцями будуватиметься правління Віктора Януковича? Куди
поверне владне кермо лідер Української держави? Чого чекати від нової-старої
(бо ж вона вже двічі формувала уряд) владної команди ближчим часом, а чого — у
більш віддаленій перспективі?
Серед європейських
оглядачів превалювали обережні оптимісти. В Україні таких теж вистачало.
Звісно, притомній людини хочеться вірити у краще. Для притомної людини поняття
«національні інтереси», «патріотизм», «політична відповідальність»,
«моральність у політиці» — не порожні слова і не запона над чимось абсолютно
протилежним. Ба більше: хай реальні політики далекі від ідеалу, але ж,
принаймні, має у них існувати хоча б інстинкт політичного самозбереження, і
якщо не державний патріотизм, то бодай «патріотизм високої посади», яка можлива
тільки в незалежній державі, мусить спрямовувати будь-якого впливового
партійного лідера.
Втім, минула
весна, літо, більша частина осені — і цей обережний оптимізм зникає. Як у
Європі та США, так і в Україні. І не випадково «День» поміж інших текстів на
зазначену тему друкує одну із найбільш точних і стислих характеристик
новітнього періоду — статтю Івана Гордієнка «Що будує Партія регіонів в Україні?» (№197-198, 29 жовтня 2010 р.). Автор допису відзначає, що «та нова
Україна, яку ПР хоче будувати, усе більше нагадує УРСР», описує головні моменти
цієї схожості (а їх чимало) та констатує: «Судячи з усього, Партія регіонів
намагається виконувати в Україні роль збанкрутілої КПРС, і це свідчить про те,
що час очікувань уже минув».
Як на мене,
оцінка точна і правильна. Але чому розгортається така побудова, на що вона
спирається і до якої міри вона має шанс на успіх?
По-перше, опорною
базою Партії регіонів був і є Донбас — дуже специфічна частина України; за
даними соціологічного центру «Імідж-контроль», який щорічно тестує громадські
настрої по всій Україні, тільки Донбас і Крим можна вважати «червоними»,
неорадянськими територіями, де внаслідок ідеологічної зазомбованості більшість
населення бачить дійсність через призму дещо трансформованих міфологем минулої
доби. Причому трансформація це вельми цікава: з одного боку, ледь не всі
людські чесноти і далі вважаються втіленими у якомусь специфічному «донбаському
характері»; з другого боку, цей характер і взагалі все донбаське виглядають в
очах носіїв цього характеру неповноцінними без постійного оглядання на Москву,
без орієнтації на неї. Донині для більшості населення Донбасу столицею
(принаймні на підсвідомому рівні) є Москва, а не Київ, хоча вибивати гроші на
виплату зарплат їхні представники регулярно їздять саме до української столиці.
Схожа ситуація і з Кримом (якщо не рахувати кримських татар). Донині більшість
старших вікових груп населення Донбасу та Криму говорить: «Я поїхав на
Україну». Донині у цих регіонах «клятий Захід» вважають своїм (ясна річ, і
Росії) головним ворогом, а Сталіна і Путіна — ідеальними державними лідерами.
Ну, а найбільший жах, звісно, викликає «український буржуазний націоналізм»,
виявами якого багатьом ввижається все (крім хіба що борщу та сала) питомо
українське.
А Київський
міжнародний інститут соціології (КМІС) на початку цього року зафіксував, що 22%
опитаних по Україні виступають за об’єднання Росії та України в єдиній державі.
Так налаштована більшість населення Донбасу і Криму, а також значна частина
населення низки областей Півдня країни. Це — твердий електорат Партії регіонів,
а також комуністів.
По-друге,
індустрія Донбасу, а частково і Півдня та Південного Сходу, де також чимало
електорату Партії регіонів і де також вельми добре почувається неорадянська
соціальна міфологія, — це індустрія першої половини ХХ, а то й кінця ХІХ
століть, ясна річ, із певними модернізованими вкрапленнями, але основа — та
сама: плавка металу, видобуток вугілля, виробництво прокату плюс «велика
хімія». А це означає, що в регіоні об’єктивно виявилися законсервованими — в
основних своїх рисах — архаїчна для початку ХХІ століття соціальна структура та
відповідні ментальні настанови більшості населення. Сьогодні квазіринкові
відносини прикривають собою міцні, усталені, непідвладні модернізації структури
суспільства «промислового феодалізму», як його зве чимало західних і
вітчизняних дослідників.
По-третє,
проголошена в Україні 1991 року незалежна держава одразу ж вислизнула з рук
української нації, від чийого імені було здійснене це проголошення, і потрапила
під жорсткий контроль тих, хто тоді був найбільш організованим і згуртованим.
Консолідація таких сил відбулася ще за часів СССР, ну а далі вони використали
механізми демократії для ствердження свого майже повного панування. «Покійний
еміграційний професор Іван Лисяк-Рудницький ще 1962 року бачив коріння, які
виростали на теперішній Україні: республіканська номенклатура і ті, які почали
шукати і сіяти сучасні національні цінності. Я раніше називав ці сили
територіальною і національною елітами. Трагедія незалежної України у тому, що
домінантною силою стала не національна, але територіальна еліта, представники
якої зберігають всі звички традиційної номенклатури, такі, як думай одне, кажи
друге і зроби третє. Фактична модель української економіки залишається
трикутником, який було видно вже в 1970-х роках: номенклатурники —
цеховики — кримінальні структури». Так писав у «Дні» Джеймс Мейс десятиліття
тому. Донбас та Крим у цьому трикутнику дали відчутний перекіс саме в бік
криміналітету.
По-четверте, на
Донеччині, на Слобожанщині, у Причорномор’ї та в Криму окреслені вище совєтські
та неорадянські соціальні міфи не стали предметом цілеспрямованої деструкції і
реконструкції ані за Леоніда Кравчука, ані за Леоніда Кучми, ані навіть за
Віктора Ющенка. Ба більше: саме останній, підписавши восени 2005 року
меморандум про порозуміння з Януковичем, зірвав ініціативні спроби ідеологічної
роботи в цих регіонах, які здійснював ряд політичних сил і громадських
організацій після помаранчевої революції. Як недвозначно зафіксували соціологи
«Імідж-контролю», більшість жителів Донбасу поважає передусім силу і сповідує формулу
«хто сильний, за тим і правда». Угода «Ющенко — Янукович» продемонструвала
мешканцям Донбасу слабкість не тільки чинного на той час президента, а й усього
«українського проекту». Рейтинг Януковича і Партії регіонів, який упав було
десь до 15%, миттєво зріс удвічі і з тих часів залишається практично
стабільним. Воно, власне, і не дивно: навіть місцевій інтелігенції не було
запропоновано київською владою реальні модернізаційні проекти, все залишилося
на рівні розмов, Батурина і Трипілля. Тому виникає цілком зрозуміла
психологічна реакція самозахисту — хай краще буде звичне та зрозуміле, хоч і
старе, ніж невизначене і незрозуміле нове.
Важливу роль,
коли йдеться про авторитарну чи неототалітарну структуру, відіграє й персона її
лідера. Віктор Янукович як керівник, схоже, і донині за певними психологічними
якостями і настановами залишився завом автобази, котрий звик розпоряджатися
вантажівками розробки середини ХХ століття та шоферським пролетаріатом. З усіма
наслідками, які звідси випливають. І, звичайно, з патріотизмом, не вищим (у
кращому разі!) за місцевий.
Утім, і в
наявності останнього (принаймні, у сучасних раціональних формах) існують
умотивовані сумніви. Бо ж якби Віктор Янукович, його однопартійці і ті
олігархи, які забезпечують діяльність Партії регіонів, а дехто і бере у ній
активну участь, — якби всі вони справді бути територіальними патріотами
Донбасу, то хіба б допустили таке злиденне життя значної частини населення
регіону, справжній розгул там наркоманії, СНІДу, проституції, занепад цілої низки
міст, руйнацію транспортної інфраструктури тощо? Чи не єдине, чим переймаються
ці персонажі, — це футбол. І то — дуже своєрідно ним вони переймаються,
прагнучи об’єднати футбольні чемпіонати України і Росії. Мабуть, дуже хочеться
регулярно приймати «Спартак» і ЦСКА у Донецьку, а у відповідь з власними
клубами їздити до Москви. До «самої Москви» — і щоб приймали по вищому розряду!
І заради сповнення цих юнацьких мрій найбагатші бізнесмени України готові,
схоже, виставити на посміховисько державу, громадянами якої вони є. Адже,
скажімо, Фарерські Острови (автономія у складі Данії) з населенням у 50 тисяч
осіб мають свої національні чемпіонати з футболу (чоловічий, юнацький,
жіночий), їхня збірна є не надто зручним партнером для команд значно потужніших
країн, — а Україна, бачте, готова поступитися одним із символів свого
суверенітету задля того, щоб мати честь приймати у себе аж «Спартак» із
«Зенітом»...
Я вже не кажу про
те, що на донецьке поле зараз в основному виходять «шахтарі» з Африки чи
Бразилії; хоч би скільки розказували легенд стосовно піклування про талановитих
хлопчаків з Макіївки чи Єнакієвого, результат ми бачимо (точніше, не бачимо) у
грі. Тому регіональний патріотизм Донбасу — це справа дуже складна для
розуміння і надзвичайно відмінна від європейських зразків такого патріотизму.
Звичайно, при
цьому в Донбасі є чимало українських патріотів (які нерідко змушені, хоч як це
виглядає дико в незалежній державі, приховувати свій патріотизм). Звичайно,
позитивні складові «донецького характеру» також є, і якщо виходець із Донбасу
обстоює українську справу, то обстоюватиме її послідовно й фундаментально,
як-от Іван Світличний чи Іван Дзюба...
Отже, можемо
підбити підсумки і спробувати спрогнозувати майбутні дії нової влади, у
структурах якої панують якщо не вихідці з Донбасу, то особи з відповідною
ментальністю, далекою навіть від переважно космополітичних настроїв Одеси чи
Дніпропетровська.
Маючи за собою
вже не перший рік приблизно третину від загального числа електорату (без
реальних шансів істотно збільшити підтримку з боку виборців), ПР почала
будувати «владну вертикаль» найпростішим із усіх можливих чином: не залучаючи
союзників («народники», комуністи та інші не є союзниками — це сателіти цієї
партії), не перетягуючи шляхом копіткої праці на свій бік нейтрально
налаштованих виборців та фахівців, не нарощуючи свій рейтинг потроху, крок за
кроком, реальними справами — а влаштувавши опертий на силу і гроші
«бліцкриг» з розгрому та знищення всіх дійсних і уявних опонентів.
Самоочевидним
фактом є глибинна ненависть нинішньої верхівки до всього справді українського.
Чому? Мабуть, тому що всі суспільно значущі демократичні рухи за останні 20
років базуються на українській традиції. Ба більше: і за останні 100 років так
само. Якісь маргінальні демократичні порухи, звісно, були, якісь інтелігентські
гуртки — і не більше. І Майдан, навіть його російськомовна частина, брав за
основу українські національно-демократичні цінності. Тому всі, хто хотів
прикинутися демократом, переходили публічно на українську мову і часом навіть
удягали вишиванки.
Власне, воно й не
дивно: адже викшталтувана нація — це і є спільнота вільних громадян, здатна на
спільному культурному ѓрунті вибудовувати оптимальні для себе (а не для купки
олігархів) проекти майбутнього. Але це — геть інший світ, ніж той, у якому живе
нинішня влада і її численні пахолки.
Українська держава не є для них цінністю, як для націонал-демократів. Не є вона для них й інструментом власного збагачення та підвищення свого престижу, як для Леоніда Кучми, його оточення і взагалі — представників «дніпропетровського клану» у владі й бізнесі. Україна для них — загарбана, взята з боєм територія, яку варто якнайдовше втримати за будь-яку ціну, щоб зробити свій ѓешефт — а там хоч трава не рости. А оскільки втримати країну за допомогою електоральних ресурсів на чесних виборах неможливо (і місцеві вибори наочно це засвідчили), зробити те саме за допомогою українських силових структур — теж (надто вони вже корумповані та непрофесійні), то головним ресурсом закономірно стає російська сила та міць. Тим більше, що російський протекторат над ними особисто й над усією Україною аж ніяк не суперечить сповідуваним «регіоналами» цінностям.
Тож нинішнє
владне угруповання здатне спробувати знайти для себе жадану стабільність на
достатньо тривалий час завдяки включенню України не в аморфну «Русобелію», а у
значно більш жорстку структуру, коли вся пропагандистська та організаційна міць
Кремля плюс певні крихти з панського столу задля підгодівлі народонаселення
будуть кинуті на українські терени. В обмін на що? Не тільки, звісно, на
повноту політичного суверенітету, а й на певні стратегічні об’єкти української
економіки.
Виникає
закономірне запитання: чи приречена Україна на втілення такого сценарію? Аж
ніяк. Бо навіть неорадянські настанови виборців ПР постійно входять у
суперечність із практикою реального життя: у минулі часи в обмін на лояльність
до влади можна було отримати сякий-такий добробут, нині ж — тільки обіцянки
«покращання вашого життя вже сьогодні» і нескінченну «боротьбу з українським
націоналізмом». Ці ресурси не нескінченні, а страх перед владою — не
всесильний. Борімося — поборемо.
Сергій Грабовський, 17 листопада 2010 р.
 |
| //www.vox.com.ua/ |
.png)
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар