Відкрите звернення до голови Конституційної Асамблеї Леоніда Кравчука 2013

Конституційній Асамблеї

Голові Конституційної Асамблеї

Л.Кравчуку

ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ

6 листопада 2012 року Верховна Рада України попереднього скликання «під завісу» своєї роботи з грубим порушенням конституційної та регламентних процедур, а також перевищенням своїх повноважень прийняла Закон України «Про всеукраїнський референдум».

Цей Закон встановлює неконституційний порядок внесення змін до Конституції України та ухвалення нової Конституції України. Прийняттям цього Закону було вочевидь проігноровано закріплений у статті 8 Конституції принцип верховенства права, який, зокрема, полягає у тому, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй. Верховна Рада України, прийнявши зазначений Закон, поставила його над Конституцією України.

Представники чинної політичної влади все частіше висловлюють думку про можливість проведення найближчим часом всеукраїнського референдуму з питань внесення змін до Конституції, над проектом яких працює Конституційна Асамблея, в обхід Парламенту. Не виключає такої можливості також Голова Конституційної Асамблеї Л. М. Кравчук, про що свідчать його висловлювання в засобах масової інформації. За повідомленнями окремих політиків та ЗМІ влада вже приступила до організаційної підготовки з проведення такого референдуму.

Практична реалізація Закону України «Про всеукраїнський референдум» у частині ухвалення на референдумі рішення про зміну чинної Конституції України є неприпустимою.

По-перше, Конституція України може бути змінена винятково у спосіб, який встановлено розділом XIII Конституції України– за обов’язкової участі у цьому процесі українського Парламенту і Конституційного Суду України.

По-друге, процедура внесення змін до Конституції референдумом за «народною ініціативою» без участі представницьких органів не відповідає європейським демократичним стандартам, однією з суттєвих складових яких є забезпечення балансу між безпосередньою і представницькою демократією та досягнення консенсусу в суспільстві. Тому така процедура без сумніву буде розцінена європейськими та міжнародними інституціями як антидемократична.

Реалізація зазначеного сценарію зрештою призведе до руйнування конституційного ладу України, поставить під загрозу її євроінтеграційні прагнення, демократичний і правовий розвиток нашої країни.

На наше глибоке переконання, Конституційна Асамблея не може стояти осторонь тієї ситуації, яка складається нині в Україні навколо конституційної реформи.

До основних завдань Конституційної Асамблеї як спеціального дорадчого (допоміжного) органу при Президентові України, утвореного з метою підготовки законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України, відповідно до Положення про Конституційну Асамблею належить: підготовка та схвалення Концепції внесення змін до Конституції України, подання її Президентові України; схвалення законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України та подання Президентові України для внесення на розгляд Верховної Ради України відповідно до розділу XIII Конституції України.

Таким чином, Конституційна Асамблея уповноважена не лише здійснювати підготовку відповідної Концепції та законопроекту (законопроектів), а й розглядати питання про порядок внесення змін до Конституції України.

Вважаємо, що у нинішній ситуації розгляд Конституційною Асамблеєю питання про такий порядок є громадянським і професійним обов’язком її членів. Конституційна Асамблея, до складу якої входять відомі правники, політики, громадські діячі, має авторитетно заявити суспільству і владі про те, що Конституція України може бути змінена винятково в порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України. Конституційна Асамблея не може байдуже ставитися до того, у який спосіб і з якою метою будуть використані результати її роботи. Висловлення Конституційною Асамблеєю такої позиції продемонструє її відданість принципу верховенства права та демократії.

Враховуючи викладене, звертаємося до Вас, Леоніде Макаровичу, з пропозицією внести до порядку денного найближчого засідання Конституційної Асамблеї питання про підтвердження нею позиції щодо необхідності дотримання конституційного порядку зміни Конституції України.

Звертаємося також до наших колег – членів Конституційної Асамблеї – підтримати нашу ініціативу на засіданні Конституційної Асамблеї та офіційно визначити її позицію з цього доленосного для України питання.

Члени Конституційної Асамблеї:

О.Барабаш

І.Когут

М.Козюбра

І.Коліушко

В.Крижанівський

М.Мельник

О. Мороз

5 квітня 2013 року

//www.pravo.org.ua/politicreformandconstitutionslaw/2011-12-14-18-24-53/1333-vidkryte-zvernennia-do-holovy-konstytutsiinoi-asamblei-leonida-kravchuka.html

30.09.2013 Звернення щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум» Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» 

21.06.2013 Конституційна Асамблея. Про звернення окремих членів Конституційної Асамблеї, Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» 

31.05.2013 Леонід Кравчук. Якщо всі організації, які діють в Україні, даватимуть офіційну оцінку законам, то ми перетворимося на дискусійний клуб 

28.05.2013 Олександр Барабаш. Вадік Румин проведе референдум 

20.05.2013 Координаційне бюро Конституційної Асамблеї. Про звернення членів Конституційної Асамблеї та представників громадських організацій 

11.04.2013 Звернення Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» щодо неконституційності порядку зміни Конституції України, встановленого у Законі України «Про всеукраїнський референдум» 

04.04.2013 Звернення Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум» 

28.03.2013 Ігор Коліушко. Закон про референдум vs Конституційна асамблея. Що далі? 

22.03.2013 Комісія Конституційної Асамблеї з питань здійснення народовладдя. Про проект Рішення Конституційної Асамблеї щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум» 

10.12.2012 Звернення громадськості щодо неконституційності Закону України «Про всеукраїнський референдум» 

06.12.2012 Леонид Кравчук. Конституционная Ассамблея вам не скорая помощь! 

28.11.2012 Олег Рибачук. Закон про референдум дозволить рвати Україну по живому 

21.11.2012 Ігор Коліушко. Юлія Кириченко. Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України 

09.11.2012 Сергій Головатий. В Україні не існує держави й не існує права

//blog.i.ua/user/1820604/?p=1

Олександр Мороз: Оркестр - Конституційна Асамблея - може нефальшиво зазвучати тільки при талановитому диригуванні

Щодо порядку підготовки

змін до Конституції України

Підготовку змін до Конституції України пропонується робити в такій послідовності:

1. Підготовка та використання єдиної методики
аналізу статей Конституції:

а) ухвалення єдиної методики на засіданні бюро Конституційної Асамблеї;

б) освоєння методики в комісіях Конституційної Асамблеї;

в) розподіл членів комісій для підготовки аналізу на основі єдиної методики;

г) обговорення наслідків аналізу в комісіях та передача їх в бюро Конституційної Асамблеї;

д) затвердження Конституційною Асамблеєю переліку проблемних положень Конституції.

2. Постатейний аналіз чинної Конституції на:

а) відповідність потребам суспільства (людини) і держави;

б) пропозиції про загальний характер вдосконалення кожної статті;

в) умови забезпечення обов’язковості кожної норми для всіх суб’єктів правовідносин та відображення їх в самій Конституції.

3. Формування загальної концепції
змін на основі аналізу:

а) обговорення змісту обов’язкових змін в комісіях;

б) знаходження способів узгодження змін поміж собою та з урахуванням змісту змінюваних норм Конституції;

в) розгляд пропозицій щодо вилучення з тексту Конституції норм, які або зайві, або не можуть бути підтверджені практикою, або їх використання робить неможливим взаємний зв’язок чи взаємне узгодження норм Конституції;

г) формування загальної концепції:

– підготовка пропозицій щодо тексту від кожної комісії;

– узгодження єдиного змісту на засіданні Конституційної Асамблеї з участю Президента як суб’єкта законодавчої ініціативи;

д) оприлюднення концепції в ЗМІ.

4. Підготовка формування конституційних
положень відповідно до загальної концепції:

а) підготовка пропозицій до статей Конституції комісіями, залежно від предмету їх відання;

б) обмін проектами пропозицій між комісіями для врахування «стиковочних» моментів;

в) обговорення і узагальнення пропозицій в бюро Конституційної Асамблеї;

г) вивчення пропозицій всіма членами Конституційної Асамблеї індивідуально;

д) обговорення тексту пропозицій на пленарному засіданні Конституційної Асамблеї і схвалення їх змісту.

5. Визначення порядку прийняття
змін до Конституції:

а) обговорення порядку в комісіях, аргументація пропозицій;

б) узагальнення пропозицій в бюро Конституційної Асамблеї;

в) внесення пропозицій Президенту в т.ч.:

– порядок, передбачений ХІІІ розділом чинної Конституції, підготовка тексту закону про зміни до Конституції;

– розгляд (при потребі) окремих положень референдумом з визначенням змісту питань для виборців;

- прийняття змісту змін референдумом (реакційний, ризикований варіант);

г) підготовка закону про порядок ведення в дію змін до Конституції.

На мій погляд, цю роботу слід здійснити, не руйнуючи загальну структуру чинної Конституції, розширивши загальні положення про основи конституційного ладу (економічні, політичні, соціальні, духовні та інш.), а також реформуючи (при потребі, а вона є) кожен розділ чинної Конституції.

Йдеться по те, що на основі Конституції вже створена (хай і не досконала) система законодавства і занадто радикальне втручання в структуру Основного Закону викличе складнощі, яких бажано уникнути.

Саме тому в колективному органі, яким є КА, слід мати єдиний центр для організації підготовки змін. Ним може бути бюро КА при забезпеченні його ініціативності та оперативності. В іншому випадку на успіх розраховувати важко. Образно кажучи, члени і комісії КА знають ноти, свої партії, але оркестр – КА – може нефальшиво зазвучати тільки при талановитому диригуванні.

Олександр МОРОЗ, 21.01.2012

член Конституційної Асамблеї

//cau.in.ua/?p=711

21.06.2013 Світлана Серьогіна. Місцеве самоврядування - сполучна ланка між державою і особою 

06.03.2013 Ірина Бодрова. Проблеми конституційно-правового регулювання статусу Автономної Республіки Крим 

01.03.2013 Про Концепцію внесення змін до Конституції України щодо удосконалення статусу Автономної Республіки Крим 

07.02.2013 Сергій Чернов. Сьогодні в Україні діють закони, які гальмують розвиток місцевого самоуправління 

05.01.2013 Світлана Серьогіна. Ілюзія самоврядування 

30.11.2012 Марина Ставнійчук. Відповідь на загрози унітарності та територіальній цілісності України 

23.10.2012 Ірина Бодрова. Європейський досвід удосконалення адміністративно-територіального устрою 

16.10.2012 Доповідь Комісії з питань адміністративно-територіального устрою і місцевого самоврядування: «Напрями вдосконалення конституційного регулювання системно-структурної організації місцевого самоврядування в Україні» 

13.10.2012 Олександр Мороз. Ще раз про систему влади - головну проблему України 

20.09.2012 Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні (проект) 

28.08.2012 Круглий стіл «Шляхи реформування місцевого самоврядування в Україні» (Через децентралізацію до зміцнення соборності України) 

23.07.2012 Леонід Кравчук. Саме необхідність нормування місцевого самоврядування - перша причина, по якій конституція вимагає удосконалення 

27.06.2012 Георгий Крючков. В Полтавской области планируется оставить всего четыре района, в Херсонской - три

//cartoon.kulichki.com/art/art002.htm

Олександр Мороз. Закон про референдум - шлях до диктатури

Здійснення безпосередньої влади народом через референдум – справжня ознака демократії. Невипадково в Конституції України це право передбачене. Тим не менше, сімнадцятий рік прийняття необхідного закону зволікалося. І ось нарешті він з’явився. Тішитися тим чи тривожитися? Схиляємося до другого, маючи на те багато підстав.

Нещодавно на телепрограмі у Шустера не вдалося це питання обговорити по суті. Завадила присутність на передачі популістів (прізвищ згадувати не варто), які використовують будь-яку можливість продемонструвати свою «турботу» про народ, забуваючи про тему передачі. А вона якраз – спосіб про народ потурбуватися. Або ж не про народ.

У доповіді міністра юстиції О. Лавриновича, у його коментарях кілька разів використовувався аргумент на зразок «… це ж добре, що ми даємо народу інструмент для реалізації його владних повноважень». Цю ж думку висловлював і молодий комуніст, очевидно не маючи змоги говорити інакше, бо за закон проголосували одностайно всі комуністи-депутати. А даремно, бо в контексті гасла «Ввернем страну народу» закон про референдум необхідний, але на основі цього закону можна заявляти про протилежний намір – відібрати країну.

Свого часу з групою народних депутатів першого скликання ми знайомилися з досвідом утвердження демократії в Швейцарії. Там є чому повчитися, бо цей досвід набувався впродовж семи століть. Не випадково на згадану телепередачу Савік Шустер запросив і представника цієї справді демократичної країни. Сидячи поруч, ми обмінювалися репліками і в його виступі теж прозвучала думка, - користуватися референдумом необхідно починати з місць. Для цього насамперед слід прийняти закон про місцеві референдуми і послідовно їх упроваджувати. Бо предметом таких референдумів мають бути абсолютно конкретні справи, що турбують людей, їхню думку зобов’язана враховувати і втілювати влада. Питання благоустрою, забудови, використання природних ресурсів і т.д. Навіть витрачання бюджетних коштів можуть (і повинні) вирішувати безпосередньо люди. Такого закону немає. Чому? Бо в багатьох випадках він поставить владу, найперше виконавчу, під контроль громад. Тому з цим законом, схоже, влада поспішати не буде.

А поставити народ під контроль влади, поставити повністю і остаточно – це ідея-фікс багатьох режимів. Український – не виняток. Відповідно підготовлений закон про Всеукраїнський референдум – найкращий для того інструмент. Продемонструємо це кількома аргументами, навіть не згадуючи про винятково нерегламентний, отже, антиконституційний порядок прийняття закону, про ігнорування всіх (більше тисячі, кажуть депутати) поправок до закону. До речі, це одне зобов’язує Конституційний Суд визнати закон неконституційним. Правда, дуже сумніваюсь, що спеціальний орган влади згадає, що він стоїть на захисті Конституції. А розробники закону просто забули, що є КСУ і його повноваження щодо деяких «референдумних» питань передбачені в Основному Законі. «Професіонали», так би мовити, працювали над його текстом. Такі ж і голосували.

Отже. Першим по суті пунктом (ст.3.3) закону є норма про Конституційний референдум: схвалення нової редакції Основного закону, внесення змін, скасування, втрата чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін…Придумати таке може тільки або неадекватна людина, або зловмисник. Ясно, що зроблено це з умислом. Бо ця норма безмежна, під неї можна підвести будь-що, а оздобивши питання «цукерочкою» на зразок скасування депутатської недоторканості чи скорочення чисельності парламенту, одержати більше ніж стовідсоткову підтримку населення. Це вже було в 2000 році.

Таким же предметом референдуму передбачені і звичайні закони. Це обурює. Не міг же не знати, не мав права не знати законодавець, що між безпосередньою і представницькою формою влади конкуренцію створювати не можна! Вони можуть лише доповнювати одна одну. Навіщо ж тоді в державі створюється представницький від народу орган – парламент? Може, у ініціаторів розрахунок ведеться на ставлення людей до нинішнього специфічного парламенту? Так він же вічно таким не буде. Але ж закон діятиме і жодна, неприйнятна режиму новація, навіть проведена через гостру дискусію в парламенті, не буде втілена в життя. Її відповідно «подадуть» і скасують.

Референдумом не можна писати закон чи його приймати. Це абсурд, що випливає з нав’язаних залежному Конституційному Суду висновків. Предмет референдуму – проблема і ставлення до неї, конкретної, зведене до відповідей «так» або «ні». З’ясувавши таким чином волю народу, депутати зобов’язані відобразити її у формі закону. Це професійна (принаймні, має бути такою) робота, інакше людям завжди нав’язуватиметься «кіт у мішку», коли за пропагандою від влади ховатиметься часто підступний інтерес її окремих представників.

Ті, хто голосував за закон, ніби не помітили ще одну недоречність. Брати участь у референдумі мають право громадяни від 18 і більше років. Це правильно. Але закон писати (бо що інакше законодавча ініціатива?) мають лише громадяни, котрим виповнився 21 рік. Так визначає Конституція. Що ж вище – закон чи Конституція? Риторичне запитання.

Багато нюансів документу в коментарі пропускаємо, бо, можливо, вони дискусійні. Але безспірні речі згадаємо.

У ст.28.1 при ініціюванні референдуму народом передбачено видання необхідного Указу Президента. Це право чи обов’язок? Тут не повинно залишатись місця для суб’єктивізму, і це слід відобразити в законі.

Якість і глибина рішення на референдумі залежить від створених для того умов. Одна з них – термін від указу до дня голосування. 50 днів для того – насмішка, тим паче, для питань, що мають загальносуспільне значення.

Хто рахуватиме голоси? Комісії, створені владою. Далі продовжувати не варто - в Україні унікальний досвід фальшування.

Не кращий і інший варіант. Процедура тут просто дублює горезвісний виборчий закон. І термін, 50 днів, знаходить своє пояснення. Скажімо, йдуть вибори до парламенту, трьохмісячна кампанія. В цей час влада організовує потрібну ініціативу і вибори та референдум (ст.44) суміщаються. Виборчі комісії стають і комісіями референдуму. Як вони формуються і т.д. – пояснювати не треба.

А як вводити, скажімо, рішення референдуму про відміну якогось закону? Він застосовувався, припустимо, тривалий час. У цей період сформувалися правовідносини, видано десятки чи сотні підзаконних нормативних актів. Ст.95 визначає: закон вводиться з першого дня оголошення підсумків референдуму. А що робити з усім, що було в сфері дії закону? Ясно, в законі про референдум потрібно передбачити необхідність прийняття у певний строк закону про прядок введення в дію рішення референдуму. Ми ж мали недолугу практику урядового декретування за ініціативою Л.Кучми. До цих пір деякі декрети – «закони навиворіт» – не замінені нормальними законами.

Зішлюся на ще одну пастку, яка гарантує: в Україні не передбачається проведення жодного референдуму за народною ініціативою, якщо зміст його хоч трохи зачіпає інтереси влади, зокрема Президента. Причому, ефективність такої пастки уже підтверджена попередньою практикою.

Йдеться про порядок фінансування референдуму. Про т.зв. фонд ініціаторів промовчимо. «Откуда дровишки?» – запитання поставив іще М.Некрасов. Мова про бюджетне фінансування. Для цього документ, уже підписаний Президентом, передбачає прийняття закону про зміни закону про бюджет. Хто вирішує це питання? Більшість у парламенті. Кому вона фактично підпорядкована? Знаєте. Чи проголосує вона за виділення коштів, якщо ініціатива «не та»? Ніколи.

От і вся суть інструменту для «народного волевиявлення».

Прийнятий закон – ще один спосіб узурпації влади. І в процедурі ухвалення, і в його змісті. Підозри, що висловлюються фахівцями стосовно прийняття такого документа, мають усі підстави. Закон зорієнтований на зміну важливих конституційних положень і одержання переваг виконавчої влади, Президента.

Це шлях до диктатури.

01.12.2012 р.

Олександр МОРОЗ, член Конституційної Асамблеї

//www.spu.pl.ua/post.php?id=11248

28.03.2013 Ігор Коліушко. Закон про референдум vs Конституційна асамблея. Що далі? 

05.02.2013 Джанні Букіккіо. Конституційна реформа має стати завданням Верховної Ради, а не референдуму 

14.01.2013 Микола Оніщук. Політики, які мають президентські амбіції об'єктивно зацікавлені в тому, щоб обсяг повноважень глави держави не зменшувався 

04.01.2013 Виктор Янукович. Вопрос о проведении конституционного референдума будет зависеть от характера предложенных изменений 

12.12.2012 Томас Маркерт. Микола Мельник. Леонід Кравчук. Народ перестав боятися влади 

11.12.2012 Всеволод Речицький. Декілька міркувань щодо нового закону про референдум 

06.12.2012 Томас Маркерт. Закон про референдум... дає шлях процесу, який є неконституційним і сіє розбрат 

04.12.2012 Віктор Мусіяка. Закон про референдум - абсолютно антиконституційний акт 

23.11.2012 Мирослав Попович. Леонид Кравчук. Даже президент не может решать судьбу закона 

21.11.2012 Ігор Коліушко. Юлія Кириченко. Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України 

26.06.2012 Леонід Кравчук. Якщо Верховна Рада не захоче прийняти нову Конституцію, тоді останнє слово за народом 

21.06.2012 Марина Ставнійчук. Очевидно, будет референдум по внесению изменений в Конституцию

Олександр Мороз. Ще раз про систему влади - головну проблему України

Не лише України. Але інші держави визначилися зі своїм устроєм. Де вдало, де – ні. Проте там не прикривають словесами те, що створено. В Україні ж два десятиліття під демократичну риторику будується напівфеодальна автаркія. І небайдужі співвітчизники, і зарубіжжя бачать владні потуги, не збігання форми і змісту (балачок і дійсності). А ми все «рухаємось в Європу», дивуючи її то безпорадністю влади на початку 90-х, то ейфорією звільнення від контролю з Москви, коли можна розтягувати все, що має цінність, то заявами про дату вступу до ЄС і НАТО при гризні можновладців за доступ до газової труби, то судовими процедурами, коли судять не ті і не за те. А народ «блаженствує во стабільності», не маючи ні роботи, ні достатку, ні надій на завтрашній день.

Кожна ситуація має свою першопричину. Або причини. Але є з них головна. Все більше переконуюсь, що головна причина – суть системи влади.

Подивимося на себе з боку. По великому рахунку у нас нічого нового у цій царині не було створено. Фактично скопійовано модель влади радянського періоду. Точніше навіть: строгу і логічну сталінську модель, не зважаючи на всі метаморфози суспільства, ігноруючи глибокий діалектичний зв’язок категорій влади і власності. В житті уже все інакше. У владі – все, як було. З однією відмінністю: райкоми партії названі райдержадміністраціями. В області – подібно.

Але тодішні райкоми відповідали перед партією (читай: державою) за все, що є в його сфері впливу. Урожайність, надої, кадри, лікарняні справи, дитячі садочки, побутові послуги, автобусний зв’язок, житло, благоустрій… Все контролював і за все відповідав райком чи керований ним актив. За провали в роботі склад райкому, перший секретар найперше, йшли у відставку, як правило, за рішенням місцевого ж активу. Причому, керівник не викидався в нікуди, йому надавалась робота за здібностями.

Оскільки все, умовно кажучи, було державним, забезпечувалася відповідність функцій управлінського апарату з інтересами держави, отже, значною мірою – і народу. І що найважливіше, партія була незмінною (і це гарантувалось шостою статтею Конституції), віддзеркалюючи державний механізм багато десятиліть. Тим самим протягом десятиліть гарантуючи послідовність розвитку, стабільність країни, її здатність протидіяти серйозним викликам. Тій системі притаманні були суттєві вади, але їх ми не торкаємось, бо вони вже десятки разів описані та обсмаковані.

А що адміністрації? Вони діють в середовищі, де, на сьогодні, майже все – недержавне. Проте, кадрова політика, розпорядження землею та іншими ресурсами, бюджетними коштами і т.д. – в їх руках. Власне, напрямок і ефективність розвитку держави немалою мірою мали би залежати від місцевого керівництва виконавчими ланками влади. Але вона, врешті, ніяк не відповідає за результати господарювання, зайнятість працездатних – за основу добробуту людей. Бо все те залежить від приватника, а його інтерес – прибуток. Цей інтерес, як бачимо тепер, мало збігається з інтересом громади, суспільства, держави. Це важлива обставина. Ще важливіша інша – адміністрації нестабільні. Зі зміною президента змінюється персональний склад адміністрацій та інших органів управління. Змінюється майже повністю, «постійність» забезпечується хіба спритниками, що встигли перебігти від попередньої політичної сили до владної команди, що назвалася партією. Якщо стабільність залежить від таких добродіїв, то горе тоді державі. Бо владу одержують ті, хто близький до домінуючого клану, а не ті, хто має відповідні професійні та моральні якості, авторитет у населення.

Змінюється і політика. В нас це відчувається не дуже, бо усвідомленої політики розвитку країни немає. Бо вся політика зводиться до вузького простору інтересів крупного бізнесу. Тим самим в Україні утвердилася ліберальна доктрина, основана на приматі приватної власності на засоби виробництва при маніловських уявленнях про безмежність можливостей індивіда у його самореалізації, при безконечних мантрах влади про соціальну справедливість в соціальній державі. Хто сумнівається – ознайомтесь з про соціалістичною передвиборною рекламою усіх антисоціалістичних партій. Простір інтересів влади, повторю, звужується. І чим вужчим він стає (сьогодні це приблизно інтереси 4-7 % населення), тим більше його представники стають владою безпосередньо. Інтереси цього прошарку суспільства (отже, влади загалом) на нинішньому етапі розвитку протилежні інтересам переважної більшості суспільства. В тому головне протиріччя нинішньої ситуації в Україні. Його треба розв’язати, бо збереження такого неприродного стану – тупик для країни.

Не згущаю фарби, але дійсність підтверджує тупикову перспективу. Більше половини економіки в тіні, знищені галузі, що мали б забезпечити збут в Україні продукції нижчих переділів і створити робочі місця: вугілля, метал, енергія, хімічні матеріали тощо. Економіка повністю залежна від експорту сировини та імпорту всього іншого. Підприємництво залежить від поділу на «своїх» і «чужих», «чужих» більше, тому дрібний бізнес задихається. Агропромисловий комплекс розвалений, село поступово зникає як поселенська мережа. Армія фактично недієздатна. Корупція роз’їдає механізми внутрідержавних стосунків. Бюджет розкрадається при організації закупівель, реалізації державних і регіональних програм. Банківська система критично залежна від зарубіжних активів, в країні вільно обертається долар, підім’явши національну грошову одиницю. Держава по-суті не впливає на ціноутворення. Сімейні бюджети не встигають за ростом цін і тарифів. Наука, освіта і культура фінансуються за залишковим принципом. Виконання соціальних законів не забезпечується. Країна фактично залежна в економічній, енергетичній, оборонній, фінансовій та інших сферах, перетворюючись із суб’єкта в об’єкт світової і регіональної політики.

Які б не були зусилля влади (і якою б вона за партійним складом не була) при збереженні створених внутрідержавних взаємин і без залучення народної ініціативи перспективи в України немає. Найкращим індикатором того є нова еміграційна хвиля, бажання майже всієї освіченої молоді виїхати за кордон. Стосунки між переважною частиною населення і владою (бізнесом) перетворюються в антагоністичні. Народ утримує правоохоронну систему як своїх гнобителів, вона ж все більше перетворюється на систему карну, що захищає всілякого виду «колядників» з чиновництва та бізнесу. Останній відгороджується від суспільства високооплачуваними охоронцями, чисельність яких більша за чисельність армії.

Додамо до того контрольованість і комерційну домінанту в діяльності засобів масової інформації, недемократичність виборчого законодавства та збиткування над виборчим правом громадян, виродження парламентаризму, щоб дійти до висновку: так більше тривати не може. В тому висновку немає натяку на сарказм чи зловтіху, бо як і тисячі людей, переймаюсь тривогою за перспективу Вітчизни.

В Україні створена система суспільних взаємин, використання якої і далі не дає позитивного наслідку. Отже, треба або зламати її, або знайти вихід за її межами, тобто реформувати. Відповідь на цей виклик дає наша Конституція. Вона нагадує, що джерелом влади є народ. Тому нічого не варті слова «Вернем страну народу», якщо народу не віддати владу.

Як це зробити? Соціалісти ще до прийняття Конституції і згодом не раз наполягали на посиленні функцій і статусу органів місцевого самоврядування. Сьогодні вони здебільше – бутафорія демократії. Без реальних прав, без матеріальних і фінансових можливостей, без впливу на кадри … вони фактично не мають влади, а тому не користуються повагою і довірою серед населення. Принаймні, в дуже багатьох випадках.

Для чого потрібна влада? Для розумної організації життя в суспільстві, вирішення спільних завдань та досягнення визначених цілей. І для надання державних послуг кожному (безпека людини і сім’ї, створення умов для продуктивної праці, організація освіти, охорони здоров’я, благоустрій міст і сіл, … і безліч інших потреб кожного, відповідь на які він хотів би одержувати по мірі їх появи і якомога скоріше. З тим кожен зустрічався: треба дитину відправити в садок чи школу, одержати паспорт, нотаріально завірити права, успадкувати майно, оформити шлюб… Вже мінімальний перелік послуг і потреб свідчить, – влада повинна бути поруч, там, де людина проживає. А досвід європейських країн переконує – з тим прекрасно справляються органи місцевого самоврядування.

Не треба мудрих розмірковувань, щоб зрозуміти: якщо сьогодні обсяг державних послуг для людей ділять самоврядні органи і органи держадміністрацій, то посилення ролі перших означає відповідне зменшення ролі других. А коли на меті мати перспективу народовладдя, то в тій перспективі держадміністраціям місця немає. Чи віддалена така перспектива, коли (в часі) її треба забезпечувати? Відповідь: негайно. Негайно, бо при збереженні держадміністрацій самоврядування неможливе.

Днями на популярному телешоу було проведено опитування щодо обсягів загрози місцевому самоврядуванню. З боку вертикалі влади чи корупції – так ставилось питання. Можна було здогадатися наперед, що учасники опитування через Інтернет і гості студії відведуть виняткову роль корупції. Це природна реакція людей на прояви негараздів у повсякденному житті. Але подив викликало те, що політики, політологи і навіть керівники органів самоврядування перевагу віддавали теж впливу корупції. Мало хто робив висновок, що корупція – наслідок існуючої вертикалі влади. Один з багатьох негативних наслідків.

Корупція, кажучи спрощено – це крадійство, привласнення одним або кількома (а їх у нас тисячі і тисячі) того, що має належати усім. Злодій свою справу робить крадькома, про неї знають лише «подельники» (вживаю російське слово, відоме тепер скрізь, але воно настільки сучасне, що навіть в тлумачних словниках, Даля в т.ч., і в російсько-українських словниках не згадується. Це лихий «здобуток» лексики, що відображає зміни нашого життя). Знищити корупцію можна лише прозорістю владних дій. Прозорістю для народу. Виконавча державна влада в достатній мірі такої прозорості не передбачає. Вона суб’єктивно залежна. Чиновник підвладний, але не народу, а «начальству». Перед ним звітує, йому годить, часто прислужується. І нерідко назавжди віддаляється від джерела влади – народу.

Самоврядування такої вади позбавлене. Хай не зовсім, але сама природа його інша. Звичайно, проникнення гіршої практики з владної вертикалі в самоврядні структури є, тим паче, що у нас міцні традиції переважання саме вертикальних залежностей. Тому коли, наприклад, в столиці самоврядні органи діють, копіюючи гірше з виконавчої влади, дивуватися не слід. Тут самоврядність тільки демонструється у вищій ланці, а від неї «донизу» – та ж вертикаль призначенців з щедрою нивою для бюрократії, хабарництва і корупції. Згодом цю практику вдасться зламати детальною регламентацією прав і обов’язків кожної установи, куди звертаються люди, а також розвитком органів самоорганізації населення. Тобто, столиця, великі міста – винятки, але якраз ті, що підтверджують загальну необхідність підвищення ролі самоврядування через ліквідацію нинішніх держадміністрацій, найперше і повністю – в районній ланці управління.

Само собою зрозуміло, що місцеве самоврядування буде ефективним лише тоді, коли воно матиме міцну правову і матеріально-фінансову основу. Те, що половина сільських, наприклад, громад і їх ради – дотаційні, не аргумент на користь ініціаторів адміністративно-територіальної реформи. Суть її можна звести до простого: скоротити кількість громад їх об’єднанням, щоб вистачило бюджетних коштів на діяльність рад. Це найлегший шлях. Але він регресивний. Адже об’єднанням громад обсяги державних послуг окремій людині не зменшуються, а дистанція людини до установи, що ці послуги надає, зростає в рази. Отже, людині робиться гірше. Це головний наслідок можливої реформи.

Йти слід іншим шляхом – через зміни податкової і бюджетної систем. Потрібно ради найнижчого рівня забезпечувати бюджетними коштами на повну їх потребу. А основним джерелом такого наповнення має бути земля, земельна рента. Для того треба остаточно вирішити питання, що стосуються відносин власності на селі. Людина стає незалежною, вільною найперше тоді, коли вона відчуває економічну свободу. Бо коли через непевний її стосунок до об’єкта власності нею можна маніпулювати, вона вільною почуватися не буде.

Яскраве підтвердження такої залежності бачимо в усьому, що стосується земельних відносин. Земля розподілена поміж тими, кому вона … вже не потрібна. Державні акти вручені тим, хто здебільше ними не може скористатися. В цих умовах вигоду від ситуації мають ті, хто з невиправдано мінімальними затратами використовує основний засіб – землю під монокультури, прибуткові на зовнішньому ринку.

Якщо така ситуація уже склалася завдяки примітивним діям Л.Кучми та ін., вихід з неї – у викупі державою земельних паїв за ціною, що реально відображає їх вартість. Коли ж власник паю захоче сам здавати землю в оренду, то він не може «ощасливлюватись» адміністративним підйомом орендної плати «з 145 до 400 гр./га», а за свою власність одержувати справедливу винагороду. Тобто, ринкові стосунки слід запроваджувати без нехтування прав первинного, скажемо так, власника. Не можна імітувати реформи, пропагувати ринок, а насправді експлуатувати основні ресурси та їх власників.

Тоді селянин буде незалежно, відповідально діяти і в політичній сфері, формуючи склад місцевої (і не тільки) влади. В юрисдикції ради (громади) має бути все довкілля, аж до межі юрисдикції сусідньої громади. Навіть якщо в громаді об’єднані кілька населених пунктів, то в них мають бути обрані представники ради, старости, наприклад. Кожна поселенська одиниця має бути самоврядно керована. Саме це було серцевиною другого етапу політреформи 2004 року, заблокованої В.Ющенком з надією одержати повноваження, котрі є у теперішнього президента.

Острах від дефіциту бюджетних коштів на самоврядну організацію управління марний. Можна було б зауважити, що і тепер певні суми грошей витрачаються, тому немає різниці, чи «згори» вони прикріплюються до найнижчої ланки бюджету, чи «знизу». Але важливіше інше: загальні надходження до бюджету зростуть. Так. Через виведення економіки з тіні і через знищення корупції. Не можна закривати очі на те, що нині через податки, ціни і тарифи, плату за послуги населення України утримує призначену систему управління, пронизану кримінальними залежностями, тримає на своєму горбу своїх же гнобителів. Сказане можливо є перебільшенням, але не значним.

Справа вся в тому, що реальне, а не бутафорське самоврядування видаляє з його ланок випадкових людей. В керівні органи потрапляють здатні розпорядитися правами і можливостями на користь громадян, ті, кому вірять. Виборці змінюються, вони беруть на себе відповідальність за своїх висуванців, стають громадянами. Ними вже не вдасться маніпулювати, як і їхніми обранцями. Це стосується і народних депутатів, бо при «чистому» джерелі влади в законодавчому органі не буде «потрібних», призначених, не буде і бізнесменів.

Нині це здається фантастикою. Для декого з чиновників в тому бачиться загроза керованості. Ось один з «губернаторів» днями хвалився: «Ми відсторонили, змінили всіх голів сіл, що не були з нашою партією…». Так, змінили. Знаю одного з кращих сільських голів, його тероризували довгий час, довели до інфаркту, змусили написати заяву. Та чи знає «губернатор», що з точки зору сільської громади і з огляду на засади демократії він – ніщо в порівнянні зі звільненим головою. Бо голова обраний, йому вірять, він – людина з гідністю. А це вище погонів, нагород і посад.

При реальному самоврядуванні зміниться вся атмосфера в суспільстві. Зміниться і суть виборів та референдумів. Чому сьогодні шаленіють керівники адміністрацій? Чому цинічно втручаються у виборчий процес, нехтуючи тим, що це кримінальний злочин? Вони «тиснуть» на підлеглих, бо переконані у своїй правоті? Ні, бо переконані у своїй безкарності. А насправді, знаходяться у полоні страху за свою шкуру (посаду, статки, можливості гребти до себе). Доки зберігається така атмосфера – перспектив для держави ніяких.

Мені можуть заперечити. Мовляв, і жорстке адміністрування буває корисним. Приклади Грузії, Білорусі… тому підтвердження. Так, буває. В невеликих країнах частіше. Коли керівник зорієнтований на суспільне благо, а не на приватний інтерес. Однак вразливість такого правління постійно присутня. Бо лідер одержує виняткові права, але ніхто не може гарантувати, що його наступник скористається ними так само ефективно. Варто не забувати також, що при адміністративному управлінні ще більше утверджується патерналістські переконання серед громадян: держава вирішить, дасть, розбереться.., моя хата скраю.

Цими днями Конституційна Асамблея готує концепцію пропозицій Президенту щодо конституційних новацій. Президент же на зустрічі з міськими головами та в інших місцях висловлюється на користь самоврядності. Чи відчуває він, що його пропозиції не викликають захоплення в армії чиновництва, особливо в структурах виконавчої влади, в держадміністраціях? А ті, що демонструють підтримку, сподіваються, що слова глави держави – тимчасовий політичний антураж. Не хотілося б, щоб так було насправді. Адже відступати нікуди. Або самоврядування піднесе людину, звільнить її від пут адміністрування і вона створить владу і ефективну державу не на догоду мізерній кількості співвітчизників, частина яких із запасними зарубіжними паспортами, або держава остаточно перетвориться в колонію, в територію для експериментів світового уряду.

Часу на вибір залишається все менше. Як і можливих альтернатив радикальному шляху вирішення назрілих питань.

13.10.2012

Олександр МОРОЗ, член Конституційної Асамблеї

[Комісія з питань адміністративно-територіального

устрою і місцевого самоврядування]

//www.golos.com.ua/Article.aspx?id=269343

//maidan.org.ua/2012/05/sovok-zhyv-pershotravneve/

21.06.2013 Світлана Серьогіна. Місцеве самоврядування - сполучна ланка між державою і особою 

06.03.2013 Ірина Бодрова. Проблеми конституційно-правового регулювання статусу Автономної Республіки Крим 

01.03.2013 Про Концепцію внесення змін до Конституції України щодо удосконалення статусу Автономної Республіки Крим 

07.02.2013 Сергій Чернов. Сьогодні в Україні діють закони, які гальмують розвиток місцевого самоуправління 

21.01.2013 Олександр Мороз. Оркестр - Конституційна Асамблея - може нефальшиво зазвучати тільки при талановитому диригуванні 

05.01.2013 Світлана Серьогіна. Ілюзія самоврядування 

30.11.2012 Марина Ставнійчук. Відповідь на загрози унітарності та територіальній цілісності України 

23.10.2012 Ірина Бодрова. Європейський досвід удосконалення адміністративно-територіального устрою 

16.10.2012 Доповідь Комісії з питань адміністративно-територіального устрою і місцевого самоврядування: «Напрями вдосконалення конституційного регулювання системно-структурної організації місцевого самоврядування в Україні» 

20.09.2012 Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні (проект) 

28.08.2012 Круглий стіл «Шляхи реформування місцевого самоврядування в Україні» (Через децентралізацію до зміцнення соборності України) 

23.07.2012 Леонід Кравчук. Саме необхідність нормування місцевого самоврядування - перша причина, по якій конституція вимагає удосконалення 

27.06.2012 Георгий Крючков. В Полтавской области планируется оставить всего четыре района, в Херсонской - три

Олександр Мороз: Необхідно терміново запроваджувати зміни до Конституції

Я повертаюся

У зв’язку з планами Олександра Олександровича Мороза балотуватися в кандидати в народні депутати України на осінніх виборах до Верховної Ради України пропонуємо нашим читачам це інтерв’ю.

- Олександре Олександровичу, чим викликано Ваше бажання повернутися в активну політику?

- Питання просте і складне водночас. З одного боку, я ніколи і не йшов з політики, завжди перебував у сфері політичних проблем, бо це - моє життя. П’ять разів обирався народним депутатом і разом із Соціалістичною партією України багато чого, на мій погляд, доброго зробив для людей. З іншого боку, повернення в парламент у нинішніх умовах – складне завдання. Відчуваю великий спротив влади проти «не своїх» і велике розчарування народу. Проте я чітко знаю, ЩО сьогодні треба робити задля гідного життя в країні.

По-перше, і це головне, нам потрібна європейська модель влади, а не те авторитарно-феодальне управління, яке склалося в Україні. По-друге, принципово необхідно розділити владу і бізнес. По-третє – підняти роль місцевого самоврядування. Четверте завдання – відкинути небезпечний план щодо продажу землі, який загрожує остаточним розоренням країни. П’яте – максимально захистити пільгові категорії громадян: чорнобильців, афганців, дітей війни. Ці п’ять завдань – наша, якщо хочете, філософія чи місія, бо тільки так можна порятувати людей і державу.

- Відомо, що Ви будете балотуватися у кандидати в депутати за 93-м округом. Років шість тому Ви казали, що у мажоритарних виборах усе вирішує підкуп та адмінресурс. Щось змінилося?

- Нічого не змінилося. Навпаки, вже відомо, що ці два засоби «стимуляції» виборців запрацювали активно, як ніколи, ще задовго до виборчої кампанії. Проте я знаю, що змінилися люди. Народ уже досвідчений, пройшов через шалені маніпуляції і тепер може сам писати посібники з виборчих технологій. Сьогодні люди спроможні вирізняти обіцянки і справи, загравання і щирість, добро і зло. Моя єдина «зброя» на виборах - спілкування з людьми, пояснення, яка велика відповідальність насправді лежить на кожному з них.

Виборці повинні знати: усіх не купиш, усіх підписів не підробиш й усіх не залякаєш. Треба зважити на правдиву інформацію про кандидатів і віддавати голоси за гідних. Саме тоді, маючи дійсно лідерів від народу, ми зможемо об’єднуватися на місцях заради вирішення проблем, що не дають людям нормально жити. Зрештоюувесь цивілізований світ опирається на громадське суспільство. Може, і нам уже досить чекати «доброго царя»? Людей треба гуртувати, діяти разом в їхніх же інтересах. Треба поставити владу під контроль народу. В тому головний зміст нашої агітації, суть європейської моделі влади.

- Що конкретно зробили особисто Ви та СПУ заради людей?

- Що він мені дав? – так інколи говорять навіть земляки. Якщо за такими мірками підходити, то нехай голосують за тих, що «дають». Сьогодні «добрий кандидат» забрав тарифами, цінами, невиплатами зарплат та зарплатами «в конверті», несплатою податків, - а назавтра з тієї «економії» «дав», кому слід, зробив послугу для школи, дитсадка, повіз діточок на екскурсію, виділив гроші комусь на лікування… Люди дякують. Дехто каже: «Краде, але ж ділиться, - оце добрий чоловік».

Якщо саме в цьому вбачати роль депутата, то такі кандидати швидко знайдуться. Он у столиці пройти-проїхати не можна. Іноземці, що прибули на футбол, дивуються: у Києві в порівнянні з іншими містами світу – найдорожчі машини, найбагатший автопарк на вулицях! Але це ж перше підтвердження тіньової економіки, тіньової, якщо хочете, держави.

Ось «тіньовики» й «дають» часточку з прибраного до рук, віднятого у людей, точніше сказати – краденого. Голосуймо за них, голосуймо за злодійську державу, але нікому тоді не пред’являймо претензій. Значить, згодні бути злидарями, бути бидлом. Тому нема ради.

Депутат зобов’язаний писати закони, виробляти норми життя в суспільстві, щоб люди відчували: життя справедливе. Справедливе для всіх. А якщо є конкретні труднощі, які має долати влада, то саме депутат повинен знайти шляхи для їхнього усунення. Ось тут я можу згадати про не одну збудовану школу в моєму окрузі, про станцію очищення води в Таращі, централізовану каналізацію, будівництво доріг і газифікацію населених пунктів, відстоювання статусу цілих територій як постраждалих від аварії на ЧАЕС. Проте кардинальне вирішення подібних проблем можливе суто при запровадженні необхідних законів. Уся чорнобильська законодавча база голосувалася в парламенті, коли я очолював більшість. Тоді ж були прийняті історичні акти про незалежність, і, вибачте за нескромність, багато в чому завдяки мені прийнята Конституція, причому всупереч волі президента, який збирався нав’язати суспільству систему диктатури. Мною були ініційовані та прийняті зміни в Основний Закон, які захистили демократичну перспективу держави. Тепер вони (тимчасово!) відмінені незаконним шляхом, бо в парламенті не було соціалістів, а якби були – ні в якому разі не допустили б такого безчинства. При Кучмі і Ющенку, які однаково прагнули необмеженої влади, ми того не допустили. Тепер на захист подібних перетворень стати нікому.

Майже все соціальне законодавство ініціювалося і відстоювалося соціалістами. Закони про освіту, культуру, охорону материнства, прав інвалідів та ветеранів, захист дітей війни – це здобуток моїх однодумців. Саме за моїм законом почалися виплати вкладникам Ощадбанку СРСР. Те, що я згадував про газифікацію, дороги тощо, є наслідком мною підготовленого закону про пріоритетність соціального розвитку села. Більше десяти років ми не знали спекуляції землею, бо діяв мій (маю право так говорити) Земельний Кодекс. Його по-шахрайськи підмінили нинішнім, і тепер земельні судові справи – половина моєї нинішньої пошти.

Ми, соціалісти, відбили неодноразові наміри влади підвищити пенсійний вік,бо, вважаємо, що економіка, соціальна сфера, загалом умови життя в Україні не припускають цього підвищення. Що тепер з тим відбувається, ви знаєте. Пригадую, я ніби у воду дивився, говорячи під час попередніх кампаній: «Поки соціалісти в парламенті, земля не буде товаром і пенсійний вік не підвищуватиметься».

Мені можуть закинути, мовляв, Конституція порушується, закони не діють. То це закони винні, чи ті, хто їх зобов’язаний виконувати? Ось чому ми й добиваємося європейської моделі влади. Коли несправедливість стає кричущою, соціалісти організовують людей на захист їхніх прав та інтересів. Для прикладу, гуртуємося на підтримку в боротьбі за права дітей війни, чорнобильців, багатодітних сімей. Не будучи в парламенті, через свої громадські приймальні в партійних комітетах ми пропустили більше трьох мільйонів громадян згаданих категорій. Безкоштовно допомогли підготувати позови до судів, допомогли з адвокатськими послугами. В результаті 1,3 млн. дітей війни виграли суди по пільгах, більше 700 тисяч отримали свої законні гроші.

Триває напружена боротьба у дуже складний час – через спротив олігархів, чиновників і відвертого криміналу, через пасивність парламенту, який своєю підступною інертністю дозволив уряду не виконувати соціальні закони. Це юридичне безглуздя. Саме через це загострилися проблеми чорнобильців. Як сприяти їх вирішенню, пораджуся з ними на зустрічах.

- Як Ви ставитеся до того, що соціалістів в Україні багато хто вважає політичними невдахами і намагається скинути з корабля історії, принаймні, вітчизняної?

- Це, м’яко кажучи, - невігластво, а простіше – дурість. Подивіться навкруги. У Франції на президентських виборах переміг соціаліст Олланд, соціалісти отримали абсолютну перемогу на виборах у парламент. У Німеччині, Іспанії, Греції відбувається справжній лівий поворот. Соціалістичні елементи економіки нарощуються у розвинутих капіталістичних країнах. Відомо, що, наприклад, земля в США та Європі майже на 70% є державною власністю. Наші ж можновладці-олігархи готові купувати-продавати землю разом з людьми, аби набити власні кишені, обікрасти народ. Тому у критиці соціалістів не треба вдаватись до недолугих узагальнень, навішувати ярлики. Нам потрібний не якийсь теоретичний соціалізм, а соціалізм демократичний і дієвий – такий, де зберігається верховенство права, де працюють соціальні інститути на людину, а не проти неї. Вбачаю роль соціалістів саме у відстоюванні конституційних норм, недопущенні ринку землі, виборюванні заслужених пільг для населення.

До речі, СПУ – це перша політична партія, створена в незалежній Україні, яка, на відміну від інших, має чітку ідеологію та реальну програму. Підкреслюю, це – ідеологічна партія, а не політична оздоба фінансових тузів! Ми категорично заперечуємо курс владних псевдореформ і тому виступаємо як опозиція, але не «штатна», не «кишенькова», а справжня. Наша програма дій та самі дії скеровані на захист людини праці в промисловості чи сільському господарстві, учителя, фермера, підприємця, військового… Ми добиваємося влади не для себе, а для народу. В тому наша принципова відмінність від влади олігархів.

- Нещодавно увесь світ черговий раз спостерігав за конфліктами у Верховній Раді, за тумаками, що нагороджують пани депутати один одного, за їхніми лайками і брутальністю. Як вдається Вам сьогодні і в бутність у парламенті, зберігати спокій та витримку? Не дивлячись на складні випробування, через які пройшли Ви і СПУ, соціалісти чи не єдині демонструють політ коректність.

- Можу сказати, що всередині партії, як і всередині будь-якого колективу, завжди були свої проблеми та конфлікти. Та ми ніколи не виносили їх на загальний огляд. Нашим стилем є поміркованість, коректність, об’єктивність. Кон'юнктура, підкуп, продажність – це не для нас. Окремі члени партії, на жаль, у свій час не встояли перед спокусами інших політичних сил чи влади та відійшли від соціалістів. Але їхні «переоцінки» відбувалися без ексцесів. Так, ми толерантні, але не беззубі! Коли треба було, наприклад, у часи руху «Україна без Кучми», ми розгортали акції протесту, вривалися в Адміністрацію Президента. Добре пам’ятаю, як сам вимушений був півночі стримувати омонівців. Задля усунення диктатури іноді необхідні радикальні дії, і ми готові до них.

- Шість років поспіль Ваша репутація страждає від клейма «зрадника». Деякі люди сумніваються у Вашій порядності після того, як у 2006 році Ви кинули «помаранчеву» команду та об’єдналися з ПР і комуністами. Можна чітко прояснити це питання?

- Я пояснив це у книжці «Інтерв’ю для вас», виданій у 2008 році. Стосовно підкупу, суд (хоч ним керувалася Ю. Тимошенко!) визнав її домисел брехнею. Я присягнув з найвищої трибуни усім найдорожчим для себе, що ніхто із соціалістів копійки не взяв за створення Антикризової коаліції. (Запропонував, щоб так присягнулися і пасквілянти, проте ніхто не ризикнув).

Про підкуп взагалі не йдеться, бо коаліція була суто моєю ініціативою. А контроль за рухом коштів абсолютний і в Україні, і за кордоном. Он Лазаренка, що мав частку бізнесу однієї леді, арештували в Швейцарії, куди його милостиво спровадило тодішнє керівництво держави, прокуратури та міліції. Чому ж тоді нібито мої астрономічні суми ніде не випливли? Чи, може, хто знає про них, - скажіть, де? Не поділюся – віддам усе.

Брехня живуча. Це правда. Живуча, бо нею легко пояснювати складні речі.Простіше сказати: «Вони всі однакові». І звільнити себе від сумнівів. Можна не думати, продатися, зробити проти совісті, або за вказівкою, бо … «всі однакові». Ні, не всі.

Люди, які безкорисно й щиро прийшли на київський Майдан узимку 2004-го, сприймали лідерів на сцені як живих символів оновлення України, її нового демократичного майбутнього. Проте не всі знали (чи не хотіли знати) про минуле деяких майданних лідерів, про їхні взаємини і наміри. Я – один із тих, хто знав це досконально і в зв’язку з цим мав прогноз на майбутнє, який на жаль, справдився.

Пан Ющенко, який незадовго до подій називав Кучму своїм «батьком», та харизматична Юля Тимошенко, яка тільки-но засвоювала ролі «мучениці» і «вічного революціонера», несамовито рвалися до найвищої влади. Причина їхньої затятості – доступ до газової труби. При такому прагненні до влади всі засоби, мабуть, здавалися їм придатними. Тому, коли було вигідно, вони погодилися на пропозицію соціалістів – політреформу заради демократизації країни, і це стало головною причиною нашої підтримки персонально В. Ющенка як майбутнього гаранта, як умови необрання Кучми на третій термін.

Коли ж влада була отримана (з нашою допомогою) – то попередні домовленості були проігноровані. І ми не кричали «Зрада!», бо знали, з ким маємо справу. Мало того, «Наша Україна», отримавши дані про перевагу БЮТ на парламентських виборах 2006 року (де головними ворогами визначили соціалістів), узагалі вийшла з парафованої Угоди про співпрацю. І це зрадою не вважалося! Далі почалися нечисті ігри, серед яких була узгоджена коаліція між НУ і ПР. Лишилося тільки пояснити неможливість коаліції «з Майдану». Вибрали для президента «козла отпущения» – соціалістів, які, мовляв, мають безпідставні претензії на владу. Ми відмовилися від посад. Не допомогло.

Президент висуває кандидатуру Ю. Єханурова на голову парламенту. Ми підтримуємо - провокація не вдається. Тоді вноситься кандидатура для конфлікту між урядом (з Ю.Тимошенко) і парламентом. Ми не можемо за неї голосувати, бо тоді спалахнув би новий конфлікт влади, який прямо загрожував розпуском парламенту та зупинкою діяльності уряду. Отже – «зрадників Майдану» було знайдено. Ігрища тягнуться четвертий місяць - перед людьми соромно. Державний бюджет не формується. Замість соціальних гарантій – словесна тріскотня і взаємна нетерпимість між В. Ющенко і Ю. Тимошенко. «Бардак» потрібно було припиняти. Я це й зробив.

Зрештою, дякуючи вимушеному об’єднанню, було відновлено державне управління і прийнято бюджет. Хоча згодом, як ми знаємо, у парламенті знову перемогли інтереси великого капіталу. Не випадковою стала антиконституційна авантюра з парламентом В. Ющенка і К°. Після виборів 2007 року БЮТ і НУ вже могли створити нібито жадану коаліцію - соціалісти їм в цьому не заважали. То чому ж не вийшло? Як працювали «вожді Майдану»? Чому В. Ющенко не одержав ніякої підтримки на виборах 2009 року? Виходить, я зробив те, чого хотіли люди, тільки на декілька років раніше. Так у політиці буває. Але при чому тут «зрада»?

В. Ющенко – своя людина для нинішньої влади. Його колишнє оточення відреклися від нього, перегризлися між собою і В. Балогою, який тепер - провідний міністр. («Балога – це я», - казав колись Ющенко). А соціалісти при цьому не мають доступу до телебачення та інших контрольованих владою ЗМІ. Робіть висновки.

Додам, що за часів Кучми в Україні штучно було насаджене чорно-біле сприйняття дійсності, з’явився «образ ворога» з того й іншого боку, країна фатально розкололася на два табори – помаранчевий і біло-блакитний. Багато в чому, наголошую, цей розкол нав’язаний, адже принцип «розділяй і володарюй» діє, це дуже зручний інструмент для зомбування народу. Насправді можновладці «різних кольорів» однакові за цілями та інтересами, однакові в розумінні влади як інструменту для задоволення своїх інтересів. Але влади на всіх не вистачає, звідси й т.зв. опозиція (тепер «об’єднана»). Я ж і Соцпартія, підкреслюю, залишаємося поза нинішньою владою, бо наші цілі кардинально розбіжні.

- Вибачте за не дуже тактовний натяк, але Ви знаходитеся вже у поважному віці, і виникає сумнів: чи вдосталь сил для подальшої активної політичної боротьби?

- Чому нетактовний? Так, я вже не той моторний хлопець, який у 21 рік викладав студентам основи механізації господарства, і не той завзятий політик, чиє півстоліття збіглося із 3-м місцем на президентських гонках. Я усвідомлюю свій вік і рахуюся з ним. Мої роки – це досвід, стриманість, вміння розраховувати вчинки та адекватно оцінювати реальність.

Щодо фізичної форми – вона дозволяє мені вранці віджиматися від підлоги більше, ніж керівникам інших політичних сил, разом узятих (окрім пані Королевської, звичайно). Цифри не називаю, щоб якийсь дивак не спробував повторити. Це справа індивідуальна, проте, скажу, що необхідно займатися своєю фізичною формою щодня, все життя. Мабуть, зайве посилатися на приклади Черчилля, Рейгана та інших культових політиків, які й у більш поважному віці плодотворно працювали, адже їхні біографії всім відомі. Моя родина (дружина, дві дочки й п’ятеро онуків), повністю підтримує мій вибір, це додає сил. Проте, якщо згодом відчую, що енергії недостатньо, без сумнівів відійду від державних справ. Комічним у владі не буду. Але те, що не встиг, що не дозволили зробити для людей і держави, мушу зробити і вважаю це своїм обов’язком.

- Останнє запитання як раз про це. Що саме Ви будете робити, коли повернетеся у парламент?

- У загальному стратегічному вимірі – це робота над нарощуванням державного сектору в економіці, відновленням виробництва, а також – розробка і поширення людяної ідеології замість аморального культу грошей і духовної деградації суспільства. Для цього необхідно терміново запроваджувати зміни до Конституції, відповідно з ними змінити систему влади в Україні (тому і входжу до Конституційної Асамблеї), розділити владу і бізнес, затвердити відкриті партійні списки для виборів, заборонити спекулятивний ринок землі. Буду відстоювати права працюючої людини та ветеранів, дітей війни, чорнобильців і афганців, заохочувати людей до місцевого самоуправління, аби наші громадяни вчилися об’єднуватися та громадою відстоювати власні інтереси. Ось так ми повернулися до початку розмови – до основних, чітко продуманих, і, сподіваюся, перспективних кроків, які ми з Соціалістичною партією спрямуємо на допомогу людям!

М. ПРЕПОТЕНСЬКА - 12.07.2012

//www.spu.pl.ua/post.php?id=10884

//obozrevatel.com/interview/moroz-rudkovskij-pozdravil-menya-s-pobedoj.htm