Питання
територіального
устрою
займає у політико-правовій практиці
будь-якої держави одне з центральних
місць.
Хоча встановлено, що процеси централізації та децентралізації влади розвиваються
циклічно, загальносвітовою тенденцією у даний час є здійснення певної децентралізації
публічного управління, наближення рівня прийняття найважливіших політичних рішень
як можна ближче до населення. Як вказується у Преамбулі Декларації з
регіоналізму в Європі, прийнятої Асамблеєю регіонів Європи 4 грудня 1996 року,
регіони у межах законодавства своїх країн є необхідною складовою частиною демократії,
децентралізації і самовизначення шляхом надання народам можливості ототожнювати
себе зі своєю спільністю та розширення їх участі у житті держави.
Вирішення територіального
питання у кожній країні носить виключно індивідуальний характер. Це викликає необхідність
не просто переносити готові шаблони класичних зразків державного устрою на місцеві
умови, а кожен раз адаптувати механізми гармонізації відносин по вертикалі територіальної
організації публічної влади, враховуючи самобутність регіонів.
Проблеми конституційно-правового
статусу Автономної Республіки Крим набувають особливої актуальності у період конституційно-правової
реформи, коли уточнення соціально-політичних координат розвитку Автономії вимагає
адекватного правового рішення, юридичного забезпечення політичного реформування.
І при цьому вкрай важливим стає не тільки не втратити, а й примножити наявні здобутки
конституційної теорії і практики.
На цей час закладені
лише основи правового статусу Автономної Республіки Крим та її органів. І зроблено
ще далеко не все. На наш погляд, можна виокремити декілька блоків конституційно-правових
проблем функціонування Автономної Республіки Крим.
1. Незавершеність формування правового статусу
Автономної Республіки Крим та її органів
Можна визначити декілька
етапів становлення правового статусу Автономної Республіки Крим у складі України:
І етап — з 1954 р.
— до 1991 р. Кримська область як адміністративно-територіальна одиниця з рівними
правами з іншими областями;
ІІ етап — з 1991 р.
до 1995 р. Автономна
Республіка Крим як складова частина України, яка самостійно вирішує питання,
віднесені до її відання;
ІІІ етап — з 1995
р. до 1996 р. Автономна Республіка Крим як адміністративно-територіальна автономія,
яка самостійно вирішує питання, віднесені до її відання Конституцією України та
законами України;
IV етап — з 1996 р.
до сьогодні. Автономна Республіка Крим як невід’ємна складова частина України, яка в межах повноважень, визначених Конституцією
України, вирішує питання, віднесені до її відання.
На сьогоднішній день,
на наш погляд, є необхідні підстави для збереження статусу Автономної Республіки
Крим як особливого суб'єкту територіального устрою держави. Адже коли органи публічної
влади автономного утворення вважати органами державної влади, то в цьому випадку
втрачається сенс самої автономії. Але він ще більше втрачається у випадку, якщо
вважати органи публічної влади автономії органами місцевого самоврядування. Автономні
утворення мають свою, притаманну лише їм форму публічної влади. І це найбільшою
мірою відповідає основним тенденціям розвитку сучасних держав, оскільки ідея децентралізації
та регіоналізму зараз стоїть на порядку денному світового співтовариства.
Для збереження такого
статусу є усі правові та концептуальні підстави, не говорячи вже про історичні,
соціально-економічні та національно-культурні передумови. Системний аналіз норм
Основного Закону свідчить, що за сучасної конституційно-правової моделі публічна
влада Автономної Республіки Крим має особливий характер, що не дозволяє віднести
її ні до державної влади, ні до місцевого самоврядування. Про це, зокрема, свідчать
такі положення:
- встановлення спеціальної конституційної
правосуб'єктності Автономної Республіки Крим на відміну від інших адміністративно-територіальних
одиниць України (Розділ Х
Конституції України);
- надання особливої організаційної форми
адміністративно-територіальної одиниці — Республіка (ст.133, Розділ Х Конституції
України);
- закріплення власної системи органів влади
Автономної Республіки Крим (ст.136 Конституції України);
- конституювання предмету нормативного регулювання
(ст. 137 Конституції України) та предметної підвідомчості (ст.138 Конституції
України) Автономії;
- закріплення права прийняття Конституції
Автономної Республіки Крим (ст.135 Конституції України);
- запровадження особливих конституційно-правових
форм взаємодії між вищими органами державної влади та органами влади Автономної
Республіки Крим (п.28 ст. 85, п. 16 ст. 106, ч.2 ст.
137, ст. 139, ст.
150 Конституції України);
- позначення самостійної матеріально-фінансової
основи Автономної Республіки Крим (п.п. 3, 4 ст. 138 Конституції України).
Формально-юридичні
підстави нечіткого правового статусу влади Автономної Республіки Крим надав сам
законодавець, коли не відніс дану систему органів ні до органів державної, ні муніципальної
влади та не виокремив її у самостійну підсистему публічної влади.
Статус Автономної
Республіки Крим уточнювався у рішеннях та правових позиціях Конституційного Суду
України. Так, Рішенням Конституційного Суду України у справі щодо сумісності посади
сільського, селищного, міського голови з мандатом депутата Верховної Ради АРК від
20 травня 2004 р. № 12-рп/2004 фактично визначалося, що Автономна Республіка Крим
не віднесена до місцевого самоврядування. У Рішенні Конституційного Суду України
у справі про Конституцію АРК від 16 січня 2003 р. № 1-рп/2003 зазначалося, що для
Автономної Республіки Крим як адміністративно-територіальної одиниці України не
характерні державний суверенітет, власне громадянство та інші ознаки держави; межі
Автономної Республіки Крим з іншими адміністративно-територіальними одиницями не
є державними кордонами.
Проте специфіка політико-правового
статусу Автономної Республіки Крим повинна отримати чітку конституційно-правову
формалізацію.
Разом з цим означена
специфіка дозволяє говорити про наявність особливої форми публічної влади — влади
автономного утворення, яка існує поряд з державною владою та владою органів місцевого
самоврядування. Як така вона має гарантуватися державою, забезпечуватися державним
захистом.
Поряд з цим необхідно
визначити соціальну основу влади Автономної Республіки Крим, адже будь-яка політика,
будь-яка владна діяльність втрачає свій сенс і демократичний вимір, якщо вона не
орієнтована на людину, громаду, населення, народ, задоволення їх інтересів та потреб.
Влада Автономної Республіки Крим має здійснюватися в інтересах населення Автономії;
саме його інтереси, а не адміністративно-територіальну одиницю повинна представляти
Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
Відповідного оновлення
з урахуванням накопиченого за роки незалежності досвіду державного будівництва та
новітніх тенденцій конституційно-правового розвитку вимагає організаційна система
публічної влади. Розвиток її на сучасному етапі зіткнувся з проблемою відсутності
системного підходу до формування організаційної системи публічної влади в цілому.
Адже проблему розвитку Автономії, а тим більше удосконалення правового регулювання
її статусу, не можливо ставити і вирішувати відірвано від усієї системи публічної
влади. Органи влади Автономії пов'язані дуже тісними різноманітними та різнорівневими
правовими та формально невизначеними зв'язками та відносинами як з органами державної
влади, так і муніципальними органами. Ефективність влади Автономної Республіки Крим
не може бути сама по собі (автономія заради автономії), вона повинна співвідноситися
з ефективністю усієї системи публічної влади.
На превеликий жаль,
системного підходу до розв'язання питань системно-структурної організації влади
в Автономній Республіці Крим до сих пір не було. Про що, зокрема, свідчить той факт,
що закони України, які визначили правовий статус органів влади Автономної Республіки
Крим, приймалися відокремлено, інколи з 13-річним розривом у часі (Закон України
"Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим" 1998р., Закон України "Про
Раду міністрів Автономної Республіки Крим" 2011р.). І на сьогоднішній день
маємо чимало прикладів колізій між цими законами, що несуть скриту небезпеку політико-правових
конфліктів.
Свого часу висловлювалася
пропозиція ухвалити комплексний закон України "Про організацію влади в Автономній
Республіці Крим", який би визначив її загальні засади і принципи. Однак цей
варіант було відкинуто. Але проблема узгодженості актів, що визначають статус вищих
органів влади Автономної Республіки Крим, залишається актуальною. Власне як і проблема
надмірної і невиправдано детальної регламентації багатьох процедурно-процесуальних
питань навіть внутрішньо-організаційної діяльності органів влади Автономної
Республіки Крим на законодавчому рівні. Це ставить одночасно й питання розмежування
предметів нормотворчості державних органів влади та органів влади Автономії.
2. Проблеми нормотворчої діяльності Автономної
Республіки Крим
Автономна Республіка
Крим має значний регулятивний потенціал: конституційно визначений предмет власної
нормотворчої діяльності; особливий нормативно-правовий акт — Конституцію
Автономної Республіки Крим; розвинуту систему нормативно-правових актів органів
влади Автономії; визначені організаційні засади нормотворчої діяльності.
Сфера нормотворчої
діяльності — доволі гостре питання розподілу компетенції між центральними органами
влади й органами влади Автономії. Конституційно-правова теорія і практика не мають
однозначного висновку щодо правової природи актів Автономної Республіки Крим, їх
місця у загальній системі законодавства України. Вирішенню цього питання не сприяє
існуюче конституційно-правове регулювання. Саме з цього приводу було прийнято дванадцять
рішень Конституційного Суду України, фактично це предмет спору майже з усіх справ,
розглянутих Конституційним Судом щодо кримської проблематики. Але недоліки конституційно-правової
регламентації не повинні усуватися в інтерпретаційний спосіб.
Конституційний текст
у редакції 1996 року містить значну прогалину правового регулювання в частині:
- визначення виду правового акту, яким Верховна
Рада України затверджує Конституцію Автономної Республіки Крим,
- порядку затвердження та внесення змін
до Конституції Автономної Республіки Крим,
- а також допускає нечітке визначення системи
правових актів Автономії, місця в системі законодавства України Конституції
Автономної Республіки Крим.
Конституція Автономної
Республіки Крим є особливим правовим актом Автономії. Системний аналіз норм Конституції
України свідчить про формально-юридичне відокремлення законодавцем Конституції Автономної
Республіки Крим від загальної системи нормативно-правових актів органів влади Автономії.
Семантична конструкція норми ч.1 ст.135 Конституції
України визначає Конституцію Автономної Республіки Крим як акт Автономії. Одночасно
Конституція Автономної Республіки Крим не віднесена до нормативно-правових актів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Окремо закріплена і особлива процедура
прийняття та введення у дію цього документу.
Конституція України
прямо не позначає місце Конституції Автономної Республіки Крим в системі національного
законодавства. Це єдиний із нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим
та її органів, який належить до підсистеми законів в ієрархічній структурі законодавства
України, що було визначено Рішенням Конституційного Суду України від 16 січня 2003р.
№1-рп/2003 (справа про Конституцію Автономної Республіки Крим). Вища юридична сила
Конституції Автономної Республіки Крим в системі правових актів Автономії, сувора
підпорядкованість їй усього масиву нормативно-правових актів органів Автономної
Республіки Крим на всіх його структурних ланках, як горизонтальних, так і вертикальних,
пояснюється тим, що вона є актом установчого
характеру.
З доктринальної точки
зору такий акт повинен зберігати стабільність правового регулювання при різного
роду перетвореннях у галузевому законодавстві. Конституційна модель організації
влади в Автономній Республіці Крим та розподілу компетенції повинна бути вивільнена
з-під ситуативних рішень законодавця. Реалізація нових положень галузевих законів
багато в чому залежить від узгодженості з моделлю публічно-владних відносин, яка
запроваджена в Автономній Республіці Крим, здатністю забезпечити реалізацію законодавчих
приписів необхідним організаційно-правовим інструментарієм. Стабільність конституційно-правового
статусу становить важливий чинник ефективного правового регулювання.
Унітарний державний
устрій України зумовлює конкуруючий характер нормотворчих повноважень Автономної
Республіки Крим, адже єдність українського законодавства, забезпечення дії принципу
верховенства закону на всій території держави призводить до випадків регулювання
на загальнодержавному рівні тих питань, які для окремого суб'єкту адміністративно-територіального
устрою — Автономної Республіки Крим – віднесені до його власного відання.
Вирішенню проблем
у сфері нормотворчості, поряд з оновленням його регламентації в Основному Законі,
сприятиме й прийняття Закону України "Про нормативно-правові акти". Цей
закон має забезпечити встановлення вимог до нормопроектувальної та нормотворчої
діяльності органів влади, реалізації правових актів, а також створить необхідні
законодавчі підстави для розв'язання правових колізій між актами органів державної
влади та органів влади Автономії.
3. Проблеми конституційно-правового регулювання
компетенції Автономної Республіки Крим
Наявність власного
предмету відання та гарантій самостійного здійснення відповідних повноважень у зарубіжній практиці конституційно-правового
будівництва визнається обов'язковою умовою створення та функціонування автономних
утворень. Визначення в Конституції України меж повноважень Автономної Республіки
Крим мало забезпечити стабільність її правового статусу і водночас надати можливість
для ініціативної, самостійної реалізації їх в інтересах автономії та України в цілому.
Власна компетенція
Автономної Республіки Крим не є однорідною як з точки зору предметної (галузевої)
підвідомчості, так і особливостей повноважень з урахуванням ступеню самостійності
органів влади Автономної Республіки Крим у їх здійсненні. Зокрема, можна визначити
три групи таких повноважень:
- перша група — повноваження щодо самостійного
врегулювання та встановлення механізму здійснення публічно-владного управління
по законодавчо визначеному колу питань;
- друга група — повноваження, що здійснюються
при реалізації допоміжних функцій у визначених законодавством межах для вирішення
спільних з органами державної влади задач;
- третя група — повноваження, формально-юридична
самостійність у здійсненні яких поєднується з організаційно-технологічною залежністю
від рішень органів державної влади.
Особливості вказаних
груп повноважень зумовлюють і специфіку їх правової регламентації: вона має або
виключний (здійснюється лише органами влади Автономної Республіки Крим), або допоміжний
(здійснюється в межах комплексного правового регулювання поряд з іншими органами
публічної влади з чітко визначених законодавством питань) характер.
Правове регулювання
повноважень Автономної Республіки Крим безпосередньо обумовлене природою цих повноважень.
Конституційне закріплення власного предмету нормотворчої діяльності та предмету
власного відання Автономної Республіки, зміст яких визначається інтересами населення
Автономії, гарантує самостійне правове забезпечення виконання відповідних повноважень.
Конституція України
прямо не встановлює гарантій самостійного здійснення власних повноважень Автономної
Республіки Крим. Вони визначаються неможливістю здійснення цих повноважень органами
державної влади або органами місцевого самоврядування, які згідно ч.2 ст.19 Конституції
України зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією та законами України. Закріплення таких повноважень за Автономною
Республікою Крим унеможливлює їх реалізацію органами інших форм публічної влади.
В іншому випадку відповідні дії або акти органів публічної влади в силу прямої дії
Конституції України, гарантованої ч.3 ст.8 Конституції України,
мають визнаватися такими, що не відповідають Конституції України. Не порушуючи конституційно
визначених предмету нормотворчості та власного відання Автономної Республіки Крим,
органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані враховувати
їх у своїй діяльності.
Разом з цим непоодинокими
є випадки неврахування або часткового врахування повноважень Автономної Республіки
Крим у галузевих законодавчих актах. Самостійна діяльність органів та посадових
осіб Автономної Республіки Крим щодо вирішення питань, віднесених до відання Автономії,
у цей же час є елементом загальнодержавного механізму функціонування певної галузі
або сфери господарства. Відтак власні повноваження Автономної Республіки Крим повинні
знаходити своє закріплення у відповідних галузевих актах законодавства, інтегруватися
у цілісний процес публічно-владного управління відповідною галуззю або сферою господарства.
Але такий механізм ще не сформований у тій мірі, яка потрібна для ефективної реалізації
особливого конституційно-правового статусу Автономії. Його елементи розвиваються
нерівномірно і досить слабко пов'язані між собою. Відсутність комплексності різко
послаблює реальний правовий та публічно-владний вплив на суспільні відносини в економічній,
соціальній, національно-культурній, екологічній та інших сферах.
На сьогоднішній день
актуальною є проблема співмірності повноважень регіональних органів влади. Наочно
вона проявляє себе при аналізі співвідношення повноважень Ради міністрів Автономної
Республіки Крим та обласних державних адміністрацій. Адже Рада міністрів фактично
заміщуючи в управлінському механізмі такого регіону, як Автономна Республіка Крим,
обласну державну адміністрацію, інтегрована до системи органів виконавчої влади,
виконуючи функції регіонального органу виконавчої влади загальної компетенції на
засадах делегування. Аналіз положень Законів України "Про місцеві державні
адміністрації" та "Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим"
засвідчив про відсутність у Ради міністрів або звуженість 35 повноважень, передбачених
для облдержадміністрацій. Вважаємо, що специфіка правового статусу Ради міністрів
Автономної Республіки Крим як органу, який поєднує функції виконавчого органу Автономії
та регіонального органу виконавчої влади, цілком слушно ставить питання співмірності
обсягу компетенції Ради міністрів та обласних державних адміністрацій. Він не повинен
бути меншим за обсяг компетенції обласних державних адміністрацій, але характер
повноважень (власні або делеговані) має враховувати специфіку правового статусу
Автономії.
Не менш болючим компетенційним
питанням є проблема конкуруючої компетенції виконавчих органів Автономії та територіальних
органів центральних органів виконавчої влади. З точки зору усунення таких випадків
важливого значення набуває питання доцільності надання виконавчим органам Автономної
Республіки Крим частини повноважень територіальних органів центральних органів виконавчої
влади на засадах або передачі повноважень з одночасним віднесенням до власної компетенції,
або їх делегування зі збереженням державного контролю за їх здійсненням. Засадами
такого перерозподілу повноважень мають слугувати принципи законності, ефективності,
економічності публічно-владного управління, вимоги збереження стабільної керованості
галузевою або функціональною сферою, оптимального поєднання загальнодержавних та
республіканських інтересів.
Упорядкування компетенції
Автономної Республіки Крим може бути здійснене з урахуванням європейського
досвіду інших унітарних держав. Так, на законодавчому рівні можливо визначити:
- предмети виключного відання Автономної
Республіки Крим;
- предмети спільного відання органів державної
влади та органів влади Автономної Республіки Крим з чітким позначенням кола
повноважень;
- повноваження, які делегуються органам
влади Автономної Республіки Крим зі збереженням їх державно-владної природи,
державним бюджетно-фінансовим забезпеченням та встановленням державного контролю
за їх виконанням як з точки зору законності, повноти, так і з точки зору ефективності
реалізації;
- повноваження, які тимчасово, на певний
визначений проміжок часу, надаються органам влади Автономної Республіки Крим
з метою досягнення конкретного соціально-економічного або іншого результату.
Таке упорядкування
потребує проведення великої за обсягом роботи з формування технологічної карти розподілу
компетенції. При цьому мають враховуватися й ті власні та делеговані повноваження,
що здійснюються органами місцевого самоврядування на території Автономії.
У зв’язку з питанням упорядкування компетенції потребує
вирішення й проблема розв’язання конфліктів у даній сфері. Компетенційні
конфлікти у сфері предметної підвідомчості та належності повноважень не мають чітких
юридичних механізмів свого розв'язання. Європейська практика свідчить, що вони,
як правило, вирішуються Конституційними судами. Це дозволяє успішно вирішувати на
загальнодержавному високопрофесійному конституційно-юрисдикційному рівні публічно-владні
конфлікти, які є неминучими за наявності великого обсягу нормотворчості на різних
територіальних рівнях. Одночасно такий механізм є важливою гарантією забезпечення
верховенства національної Конституції та законів, а також юридичної охорони гарантованої
Конституцією автономії регіону.
4. Проблеми недостатньої відпрацьованості
конституційно-правових механізмів взаємодії між органами державної влади,
органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування
На сьогоднішній день
рівень конституційно-правової регламентації системи гарантій статусу Автономної
Республіки Крим вкрай звужений. Наявні положення мають, як правило, опосередкований
характер.
Конституція України
не визначає механізми участі Автономної Республіки Крим в управлінні державою. Легалізовані
механізми впливу зведені фактично лише до участі представників Автономії в окремих
консультативно-допоміжних органах з питань місцевого самоврядування та регіональної
політики, які створені при вищих органах державної влади. Якщо в останні роки органи
місцевого самоврядування одержали такий інституційний механізм взаємодії, як асоціації
органів місцевого самоврядування, які проводять консультації з Верховною Радою України,
Кабінетом Міністрів України з найбільш важливих питань муніципальної та регіональної
політики, то органи влади Автономної Республіки Крим такого механізму не мають.
У зв’язку з цим вважаємо доцільним надання на конституційному
рівні Верховній Раді Автономної Республіки Крим права законодавчої ініціативи. Це
сприятиме більш повному врахуванню у законотворчій діяльності специфіки даного регіону,
запобігатиме випадкам нехтування з боку законодавця власними повноваження Автономної
Республіки Крим, а також системному розвитку законодавчих основ державної регіональної
політики.
Крім того, вважаємо
необхідним прийняття ряду рішень на законодавчому та підзаконному рівні:
1. Законодавчо закріпити
необхідність врахування українським парламентом висновків Верховної Ради Автономної
Республіки Крим щодо законопроектів, які стосуються інтересів населення Автономної
Республіки Крим.
2. Передбачити залучення
органів влади Автономної Республіки Крим до процесу вивчення законів, що прийняті
Парламентом України та надані на підпис Президенту України. Зараз відповідні правові
акти (ні Розпорядження Президента України від 30 травня 1997р. №221/97-рп "Про
порядок проведення експертизи і підготовки на підпис Президентові України законів
України", ні Регламент Кабінету Міністрів України) не передбачають такої можливості.
Встановлення такого механізму може слугувати додатковою гарантією додержання у межах
законотворчого процесу гарантованих Конституцією України власних повноважень Автономії.
3. Також необхідно
розглянути питання щодо визначення у складі Кабінету Міністрів України особи, відповідальної
за виробку і реалізацію державної політики щодо Автономної Республіки Крим. На сьогоднішній
день завдання забезпечення взаємодії з органами влади Автономної Республіки Крим
та реалізації державної політики щодо Автономії не покладено на жоден центральний
орган виконавчої влади. Саме для такої державної структури можна передбачити функціональне
завдання щодо виробки та організації виконання державної політики, здійснення державного
контролю за виконанням делегованих повноважень.
Як свідчить досвід
зарубіжних країн, запровадження інституту державного контролю властиве усім державам
з наявністю автономій. Він спрямований на:
- одержання об'єктивної і достовірної інформації
про ситуацію в автономії,
- попередження порушень законодавчого поля
держави,
- надання допомоги органам влади автономії
в організації покладених на них державою функцій та завдань;
- виявлення причин та умов порушення законності
автономними утвореннями;
- застосування санкцій до органів влади
автономії.
Характер державного
контролю залежить, як правило, від типу автономії.
В адміністративній
автономії він здійснюється безперервно, передбачає можливість втручання в оперативну
діяльність органів влади Автономії. Контролюючий орган наділяється повноваженнями
не лише спостерігати за додержанням загальнодержавного законодавства та застосовувати
санкції, але й оцінювати доцільність дій та рішень відповідних органів.
В умовах політичної
автономії державний контроль наближений до моніторингу, передбачає постановку питання
про усунення виявлених невідповідностей законодавству або напрямкам державної політики.
Крім того, на сьогоднішній
день ні Конституція України, ні відповідні закони України не визначають засад взаємодії
органів влади Автономної Республіки Крим з органами місцевого самоврядування. Але
це питання потребує свого врегулювання з метою забезпечення високо інтегрованого
інституційного та організаційного механізму публічної влади на території Автономної
Республіки Крим.
Всупереч вимогам ряду
норм Конституції України й досі не прийнятий закон "Про місто-герой Севастополь",
який мав би визначити спеціальний правовий статус цього міста, а також особливості
здійснення у ньому виконавчої влади та місцевого самоврядування. Відсутність такого
закону зумовлена складністю не лише організації та діяльності органів державної
влади та органів місцевого самоврядування у цьому місті, але й взаємовідносин муніципальних
органів між собою, багаторівневістю адміністративно-територіального устрою цього
міста. Проте неприйняттям закону проблем не розв'язати, можна лише їх збільшувати.
Сучасне правове регулювання
питань організації публічної влади на території міста має переважено підзаконний
характер. Міська рада позбавлена можливості вирішувати головні питання організації
виконавчих органів, зокрема, щодо їх системи, структури, штатів тощо. Існуючий правовий
порядок здебільшого зорієнтований не на надання додаткових прав територіальній громаді
міста, зумовлених його особливим статусом, а швидше на обмеження прав місцевого
самоврядування. Це можна пояснити з урахуванням соціально-політичних, демографічних,
матеріально-фінансових характеристик міста.
Але очевидно, що такий
порядок не відповідає логіці конституційного регулювання. У відповідних законопроектах
здебільшого пропонувалося відтворити організаційно-правову модель, запроваджену
у столиці України. Однак варто зауважити, що нормативно-правове регулювання спеціального
статусу міста Києва як столиці України, особливостей здійснення виконавчої влади
та місцевого самоврядування у цьому місті, як відомо, не можна назвати досконалим.
Це підтверджується, зокрема, чисельними конституційними поданнями до Конституційного
Суду України щодо офіційного тлумачення окремих положень Закону.
Вважаємо, що в законі,
який визначатиме спеціальний статус міста Севастополя, має бути використаний власний
досвід здійснення місцевого самоврядування та виконавчої влади. Організація місцевого
самоврядування у цьому місті має передбачати особливості статусу, у тому числі й
у компетенційній сфері, а не бути виключенням з нього. Місто Севастополь має повне
право на існування гарантованої на конституційному рівні системи місцевого самоврядування,
яка має функціонувати поряд з системою місцевих органів виконавчої влади.
Таким чином, системна,
послідовна, комплексна, науково обґрунтована модернізація конституційно-правового
регулювання статусу Автономної Республіки Крим має забезпечити належну базу для
підвищення ефективності регулятивного впливу всього масиву правових норм у сфері
функціонування органів влади Автономної Республіки Крим, сприяти удосконаленню організаційно-правового
механізму реалізації статусу Автономії.
06 березня 2013 року
Бодрова Ірина Іванівна,
канд. юрид. наук, доцент,
завідувач сектору НДІ державного будівництва
і місцевого самоврядування НАПрН України
____________
//cau.in.ua/ua/activities/analytics/id/bodrova-ii-problemi-konstitucijno-pravovogo-reguljuvannja-statusu-avtonomnoji-respubliki-krim-723/
21.06.2013 Світлана Серьогіна. Місцеве самоврядування - сполучна ланка між державою і особою
01.03.2013 Про Концепцію внесення змін до Конституції України щодо удосконалення статусу Автономної Республіки Крим
07.02.2013 Сергій Чернов. Сьогодні в Україні діють закони, які гальмують розвиток місцевого самоуправління
05.01.2013 Світлана Серьогіна. Ілюзія самоврядування
 |
| //dt.ua/POLITICS/parlament-krimu-hoche-otrimati-pravo-zakonodavchoyi-iniciativi.html |
.png)
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар