Сергей Рахманин. Новая Конституция. Эскиз неизвестного автора

Проект новой Конституции

обрел очертания. На состоявшемся в четверг заседании профильной парламентской спецкомиссии депутатам-"комиссарам" раздали загадочный документ под названием "Сравнительная таблица к проекту закона "О внесении изменений в Конституцию Украины".

В таблице три колонки — "Действующая редакция", "Предлагаемая редакция", "Альтернативные предложения к предлагаемой редакции" (скачать полный текст документа.doc).

Что загадочного? Во-первых, упомянутый проект закона отсутствует как таковой. Таблица к законопроекту есть, самого законопроекта нет. Не припомним, случалось ли нечто подобное ранее. Напомним, что правом разработки конституционного законопроекта обладает лишь глава государства либо 150 парламентариев. Во-вторых, никто толком не может понять, кто является автором текста, "уложенного" в колонку "Предлагаемые изменения". Члены конституционной спецкомиссии внятного ответа на этот вопрос так и не получили. В АП и КМ свою причастность к предлагаемым изменениям Основного закона неофициально опровергли.

Предполагалось, что при подготовке концепта обновленной Конституции будут учтены наработки Конституционной ассамблеи, однако ее пожелания не нашли отражения в сравнительной таблице. Членам парламентской спецкомиссии рекомендовали подать свои пожелания до минувшего четверга. Однако после знакомства с таблицей часть депутатов обнаружила: часть рекомендаций в колонку "Альтернативные предложения" не попала.

По информации ZN.UA, на позавчерашнем заседании комиссии было принято решение:

— принять содержимое таблицы к сведению;

— внести в документ все предложения по изменению Конституции, поданные нардепами до 15 мая;

— отправить исправленную таблицу Венецианской комиссии, дабы тамошние знатоки 12–14 июня вынесли свой вердикт по поводу соответствия предлагаемого европейским конституционным подходам.

Теперь вкратце (времени на длительный анализ не было — документ попал в распоряжение ZN.UA за пару часов до сдачи номера в печать) о сути предлагаемых изменений. Отдельные шероховатости и неувязки могут свидетельствовать о спешке, в которой готовились предложения по обновлению Основного закона. Деталь: парламент отныне предлагается именовать единственным органом законодательной власти. Но при этом за Кабинетом министров сохранено право законодательной инициативы. Более того, новой версией 96 статьи КУ за правительством закреплено монопольное право на разработку закона о госбюджете.

Первое впечатление — налицо расширение прав и полномочий парламента и правительства, права и полномочия Президента соответственно урезаются.

Доказательства? В новую редакцию 85 статьи Конституции вписали право парламента "досрочно прекращать полномочия президента". Согласно той же статье, у главы государства отобрали право подавать представление о назначении министров иностранных дел и обороны. Отныне весь состав КМ будет назначаться ВР по представлению премьера. Если предложенные изменения будут приняты, у главы государства останется только одна формальная причина досрочно распускать Раду — в том случае, если ВР в течение 60 дней не сформирует состав правительства. Президента предлагается лишить права назначать судей. Впрочем, и Раду избавляют от привилегии избирать судей бессрочно. Все кадровые вопросы в сфере судебной власти предлагается передать Высшему совету юстиции.

Облегчена процедура отрешения президента от власти. Если ранее поводом для этого было "совершение государственной измены или другого преступления", то теперь — "наличие в деяниях признаков состава преступления". Для начала процедуры импичмента потребуется 150 голосов (ранее — 226), для окончательного решения — 300 (ранее — 338). Исключена норма об обязательном выводе Верховного Суда, подтверждающем наличие состава преступления в деяниях главы государства.

Новая версия Конституции защищает депутатов от репрессий в стиле "позднего Януковича". Впредь нельзя будет лишить нардепа полномочий "задним числом", после принятия присяги. А решение о досрочном прекращении полномочий парламентария становится монопольным правом ВР (ранее это, в отдельных случаях могли делать и суды).

Упрощена процедура формализации большинства. Предлагается считать парламентской коалицией не сообщество фракций, а сообщество депутатов числом не менее 226. Именно коалиция предлагает президенту кандидатуру премьера, а главе Кабинета — кандидатуры членов правительства. Невхождение депутата во фракцию партии, по спискам которой он избирался, не влечет за собой потерю мандата.

Рада не "объявляет" (как ранее), а "вводит" чрезвычайное положение, не "одобряет", а "принимает" решение об использовании Вооруженных Сил. Только Рада создает, ликвидирует и реорганизовывает суды. Создает и ликвидирует административно-территориальные единицы. Административно-территориальное устройство определяется исключительно законами.

Предусматривается, что отныне Кабмин будет ответственен только перед Радой, а президенту лишь подотчетен. Премьер наделяется правом ходатайствовать перед ВР об увольнении отдельных членов правительства. Кабмин — правом назначать и увольнять (по представлению главы КМ) заместителей министров, а также глав и заместителей центральных органов власти.

Занятно выглядит схема децентрализации. С одной стороны — ликвидируются местные администрации, на смену которым приходят "государственные представительства". Органами исполнительной власти становятся исполкомы местных советов, главы которых избираются из числа депутатов. Но при этом "представительствам" отводятся функции не только надзора за соблюдением законов и Конституции. Они также будут "координировать деятельность территориальных органов исполнительной власти", "координировать и направлять работу государственных инспекций на местном уровне". А еще — "осуществлять другие полномочия" (?). Создается впечатление, что при помощи подобной модели, Президенту компенсируют на местах то, что у него отобрали в центре.

И, в завершение, еще несколько деталей.

Уточнены требования к кандидату в депутаты. Отныне для того, чтобы баллотироваться в Раду необходимо не просто проживать в стране последние пять лет, а пребывать этот срок в гражданстве Украины. Совершение преступления в прошлом уже не является препоной для будущего депутатства. Не может баллотироваться лишь тот, кто непосредственно в день выборов отбывает наказание за совершение умышленного особо тяжкого преступления. То же самое касается соискателя президентского звания.

Конституировано Государственное бюро расследований. Глава Службы внешней разведки автоматически становится членом Совбеза.

И последнее. Согласно переходным положениям, очередные местные выборы должны состояться в последнее воскресенье октября 2015 года, очередные парламентские — в последнее воскресенье октября 2017 года, очередные президентские — в последнее воскресенье марта 2019 года.

Сергей Рахманин, 16 мая 2014 года

http://zn.ua/columnists/novaya-konstituciya-eskiz-neizvestnogo-avtora-145207_.html

Мустафа Найєм. Нова Конституція: війна за повноваження 

Майлис Репс. Украине необходимо провести политическую реформу 

Татьяна Урбанская. Конституционная реформа: из крайности в крайность 

Віктор Колісник. Перспективи удосконалення державно-територіального устрою України: відновлення унітаризму чи перехід до федералізму? 

Юрій Дерев’янко. Децентралізація збереже Україну 

Юрий Ганущак. Децентрализация: окно политических возможностей недолго будет открыто 

Анатолий Барабаш. Спасти страну от самоуправления 

Василь Расевич. Федералізація: виклики і ризики

Сергій Рахманін. Збери основний закон

Розумний ідеаліст формулює проблему, хитрий цинік узгоджує її з цілями господаря, напористий виконавець дисципліновано реалізовує остаточно сформульоване завдання

Відомий американський соціолог Франк Маньюел висловив припущення, що «в кожному творці конституції ховається утопіст». Можливо, ознайомившись із персональним складом української Конституційної асамблеї, він змінив би свою точку зору. Утопісти там далеко не всі. Їх навіть не більшість. Але вони там точно є. І ця обставина трохи «напружує» Віктора Януковича, якого досить важко запідозрити в утопізмі. Тому, хоч би чим завершилася робота асамблеїстів, покликаних (згідно з президентським указом річної давності) розробити проект змін до Основного закону, Віктор Федорович плодами їхньої діяльності може й не скористатися. Людина, що має намір довго залишатися на плаву, вибачите за каламбур, воліє уникати утопістів.

Віктор Мусіяка, який ще торік заявив про свій вихід із КА, недвозначно зауважив: «Коли я погоджувався брати участь у роботі Асамблеї, то вважав, що з'явилася бодай мінімальна можливість виправити ситуацію, якось вийти з конституційної кризи. Але вже перше засідання засвідчило, що там усе налаштоване для того, аби використати Асамблею як певну ширму, за якою вже чітко визначені завдання і мета чинної влади».

Ціла низка подій переконує в правоті одного з творців вітчизняної Конституції. У вересні 2012-го КА фактично нав'язали законопроект про зміну повноважень Рахункової палати, який посилює контроль РП за надходженнями у бюджет. До розробки цього документа Асамблея, по суті, не мала жодного стосунку, однак освятила його своїм рішенням. У грудні історія повторилася. Специ з Асамблеї підготували проект змін у сфері судової влади, але від напрацювань шановних експертів Банкова легко відмахнулася, підсунувши власну версію. Координаційне бюро КА рекомендувало голові асамблеї Леоніду Кравчуку подати у Венеціанську комісію розробку асамблеїстів, але пізніше на суд європейських експертів в галузі права чомусь представили варіант, написаний президентськими лоєрами.

Реакція «венеціанців» була симптоматична: 15 червня ц.р. авторитетна європейська структура публічно засумнівалася в реальній участі Конституційної асамблеї у процесі модернізації Основного закону України. Що вітчизняна влада із завидною швидкістю підтвердила. 21 червня КА взяла за основу розроблену в її надрах концепцію внесення змін до Конституції. А вже 4 липня від імені Януковича у парламент було внесено законопроект «Про внесення змін до Конституції України щодо посилення гарантій незалежності суддів». Документ, запропонований увазі депутатського корпусу, м'яко кажучи, не повністю узгоджувався з ідеями, схваленими Асамблеєю за два тижні до цього. Варто згадати й те, що голова КА, посилаючись на думку своїх колег із асамблеї, називав неконституційним скандальний закон про референдум. Однак Банкова це зауваження пропустила мимо вух…

Намагаючись розібратися у причинах небайдужості до процесу реформування головного закону країни, DT.UA дійшло висновку: Янукович ще не знає, яка саме Конституція йому потрібна для збереження та зміцнення влади. Порадники переконали його в тому, що наразі важливий сам процес: спочатку необхідно перехопити ініціативу і створити інструмент. Саме цими міркуваннями, схоже, керувалася влада, створюючи Конституційну асамблею, в якій знайшлося місце і натхненним утопістам, і гнучким конформістам, і дисциплінованим посередностям. Свого часу, вивчаючи персональний склад КА, автор цих рядків мимоволі згадав одкровення одного ділка з оточення Леоніда Кучми. Багато років тому той досить точно охарактеризував принципи відпрацювання рішень влади: розумний ідеаліст формулює проблему, хитрий цинік узгоджує її з цілями господаря, напористий виконавець дисципліновано реалізовує остаточно сформульоване завдання.

Якщо це припущення правдиве, то, залучаючи юристів-утопістів до участі в роботі декоративної, по суті – своєї, асамблеї, влада не тільки прагнула відвернути їх від можливої роботи на опозицію. Вона мала намір провести переоблік конституційних проблем і ревізію конституційних пріоритетів. Щоб точно зрозуміти, що їй у перспективі слід змінювати, а чого не слід чіпати в жодному разі.

Саме з цього погляду, на нашу думку, потрібно аналізувати концепцію конституційних змін, три тижні тому підготовлену КА. Документ (що його за час, який минув, чомусь ніхто, по суті, й не розібрав по поличках) не варто сприймати як прообраз конституційних планів Януковича. Але те, що потенційні розробники ясновельможних побажань здатні використовувати ескізи асамблеїстів, так би мовити, для «прив'язки до місцевості», досить імовірно. Комбінаціям хитрих циніків і атаці напористих виконавців має передувати творчість розумних ідеалістів.

Отже, що, з погляду спільноти експертів у сфері права, не так у вітчизняному «законі законів»?

Насамперед привертає до себе увагу те, як часто упорядники 45-сторінкової концепції змін до Конституції України нарікають на «абстрактність конституційних формулювань», «політико-декларативний виклад», «несистемність» і «логічну некоректність» статей.

Міжнародні знавці у сфері права стверджують: розробляючи конституції, необхідно співвідносити світовий досвід із національними особливостями. З цього погляду, нарікання на абстрактність вітчизняних конституційних формулювань можна вважати обґрунтованими. Кілька разів був свідком, як наші політики терпляче пояснювали іноземним колегам, чому українське законодавство так часто і так докладно розписує, здавалося б, очевидні речі. А як інакше? Тут кожному воля трактувати кожен проставлений (чи пропущений) розділовий знак на власний розсуд. Кома в цій статті з'єднує терміни чи розділяє? Президент повинен чи може? Ця норма має імперативний характер чи дискреційний? Арбітром у цих спорах покликаний бути Конституційний суд, але він має кепську звичку ситуацію ще більше заплутувати.

Багато країн успішно живуть без такої формалізації. Конституційних звичаїв (тобто офіційно не закріпленої практики діяльності державних органів) там дотримуються так само свято, як і букви закону. Великобританія взагалі примудряється жити без писаної конституції — і нічого. Наші люди так не можуть. Давня порада Бонапарта, адресована упорядникам французької конституції, — «Пишіть стисло і неясно» — нам вочевидь не підходить.

Ще 2005-го Володимир Шаповал (тоді вже не суддя Конституційного суду і ще не голова ЦВК) звертав увагу на те, що Основний закон формалізує тільки дві форми безпосередньої демократії — вибори і референдум. Але при цьому нагадував: 69-та стаття Конституції в одному ряду з виборами й референдумом згадує «й інші форми безпосередньої демократії». Що розуміти під ними? І хто визначатиме це? Якщо з погляду опозиції мітинг під Київрадою є формою безпосередньої демократії, то влада з цього приводу може мати зовсім іншу думку. Інша річ, що розписати в Конституції абсолютно все неможливо в принципі.

Покійному Леоніду Юзькову, першому голові вітчизняного Конституційного суду, приписують афоризм: «Конституції можуть вибачити зайве, але не можуть вибачити незрозумілого».

Що незрозуміло маститим юристам у тексті Конституції? Насамперед, вони звертають увагу на невизначеність поняття «конституційний лад» — «визначення засад конституційного ладу в чинній Конституції України не є системним, воно не дає уявлення про характер суспільного устрою і державного устрою». Зауважимо, що раніше на відсутність чіткого конституційного визначення цього терміну звертав увагу і Конституційний суд.

Далі. Автори концепції нагадують, що (згідно з духом і буквою Основного закону) право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить тільки народу. Але упорядникам концепції незрозуміло не тільки, що потрібно розуміти під словосполученням «конституційний лад». А й як саме народ може його визначати та змінювати. «Чинна Конституція України не передбачає юридичного механізму прийняття Конституції України… З огляду на недостатність предмета правового регулювання є проблема визначення суб'єкта, умов і порядку прийняття Конституції України».

У тексті концепції міститься і натяк на те, хто та як має приймати Основний закон. Ідеться про так званий комбінований спосіб — попереднє схвалення парламентом із наступним затвердженням на референдумі.

Всупереч прогнозам деяких скептиків, можливість прямого прийняття Конституції на референдумі (в обхід Верховної Ради) у тексті концепції не згадується. Зате сказано про:

• конституційне закріплення положення, згідно з яким прийняте на референдумі рішення не потребує додаткового затвердження органами влади або посадовими особами;
• неможливість застосування референдуму для припинення діяльності сформованих на виборах державних органів;
• заборону «за рахунок референдуму не проводити передбачених законом виборів»;
• чітке визначення питань, які обов'язково виносяться на референдум і які не можуть бути на нього винесені ніколи;
• визначення частоти проведення референдумів і кількості запитань, які на них виносяться;
• уточнення предмета всеукраїнського референдуму, який проводиться з народної ініціативи.

Автори документа пропонують делегувати народові право так званого народного вето, тобто дати можливість на референдумі скасовувати прийняті Радою закони. А також передбачити можливість проведення референдумів із питань прав та свобод людини, найважливіших питань у суспільному і державному житті. Одночасно пропонується окреслити коло тем, які на референдумі з народної ініціативи обговорюватися не можуть.

На думку автора цієї публікації, упорядники концепції мало місця й уваги приділили такому важливому механізмові народовладдя як місцевий референдум. Варто нагадати, що в багатьох країнах саме ця форма волевиявлення є пріоритетною, а загальнонаціональні віче відбуваються рідко або не відбуваються взагалі.

Повертаючись до теми «референдумного» закріплення конституції, зазначимо: багато правознавців вважають, що сам собою референдум ще не є гарантією повноцінної «народності» прийнятого Основного закону. Конституція Франції 1958 р. (схвалена у період гострої політичної кризи, здатної вилитися у громадянську війну), конституція Чилі 1980 р. (прийнята у часи режиму Піночета), конституція Куби 1976 р. розроблялися або без участі, або з мінімальною участю законодавчих зборів. І хоча відповідні акти були легітимізовані з допомогою всенародного схвалення, підстави ставити під сумнів свободу вибору виборців залишалися. В умовах політичних криз і авторитарних режимів конституційні референдуми, по суті, перетворюються на плебісцити (не завжди демократичні й не цілком прозорі) про вотум довіри чинній владі. Що не цілком відповідає самій суті конституційного процесу.

Оптимальною видається обстановка, коли планомірно розробляють майбутню конституцію не структури правлячого режиму, а парламент або спеціальний виборний орган — конституанта. Після чого текст основного закону виноситься на референдум. Саме так приймалися конституції Франції 1946-го, Італії — 1947-го, Португалії — 1976-го, Іспанії — 1978-го, Румунії — 1991-го.

Навів цей список зумисне. Бажання спеців із КА передбачитиможливість прийняття (тут і далі виділено автором) нової Конституції загалом можна пояснити. Питання — у потребі прийняття нової Конституції. Франція після Петена, Італія після Муссоліні, Португалія після Салазара, Іспанія після Франко, Румунія після Чаушеску таку потребу мали. Потребу почати державне життя з чистого аркуша. Наскільки актуальна така потреба для нинішньої України? Хіба ми «вже після» чи поки що «під час»?

Однією з цілей модернізації Конституції автори концепції називають «зниження рівня конфліктності, відгородження від авторитаризму». Якщо автор цих рядків правильно зрозумів задуми творців документа, одним з механізмів досягнення цих цілей вони вважають чітке визначення «реального змісту інституту Президента України, його місця та ролі в системі державної влади, його загального статусу». У рекомендаціях асамблеїстів, на жаль, багато тієї ж таки абстрактності, якою вони попрікають чинну Конституцію. Пропонується внести в майбутню Конституцію положення, які дозволяють президентові «реалізовувати функції політичного арбітражу». Передбачається згода Верховної Ради на процес призначення і звільнення президентом керівників ГПУ, СБУ, АМК і ФДМ. Зазначено, що місцеві адміністрації (глав яких призначає президент) виконують контрольно-наглядові функції. Сказано про необхідність чіткого поділу повноважень президента на три групи:

• які він здійснює самостійно;
• які здійснює за поданням уряду;
• які набувають чинності за умови контрасигнації.

Заявлено, що «одна й та сама особа не може бути Президентом України більше двох термінів підряд (…) незалежно від факту внесення у період її президентства змін до Конституції». Так відреагували в КА на чутки про план «третій термін»?

Ціла низка потенційних новел (появи яких очікували любителі політичної конспірології) у тексті концепції не з'явилася. Зафіксовано принцип унітарності держави (при цьому дуже важлива тема територіально-адміністративної реформи, на мій дилетантський погляд, до пуття не розкрита), збережені п'ятирічна каденція і прямі вибори президента, й ані слова про зменшення чисельності парламенту. Депутатську недоторканність, всупереч чуткам, не скасовано, але поставлено питання про уточнення її обсягу, що абсолютно логічно. Багато років обґрунтовано порушували питання заміни імунітету індемнітетом. Тобто народний обранець буде захищений від переслідування за будь-які дії, вчинені ним під час виконання депутатських обов'язків, але «звільнений» від узаконеної вседозволеності. Сказано і про необхідність підвищення відповідальності парламентаріїв за прийняті рішення, і про додаткове врегулювання питання депутатського сумісництва.

За умовчанням збережено змішану форму правління. При цьому заявлено про модернізацію системи стримувань і противаг. Запропоновано уточнити повноваження ВР у сфері формування уряду, забезпечити Раду правом ставити питання про вотум довіри (недовіри) Кабінету, підсумком чого може бути його відставка. Передбачено можливості заслуховування звітів окремих членів КМ і висловлення їм недовіри за результатами таких слухань. Рекомендовано впровадження процедури інтерпеляції (офіційного запиту депутата до уряду), що передбачає додаткову можливість висловлення недовіри Кабміну в цілому або якомусь міністрові персонально. Зазначено, що процедура призначення і звільнення прем'єра та членів КМ «потребує перегляду». І що «вирішальна роль у процесі формування Кабінету Міністрів належатиме Верховній Раді».

Дати більш-менш чітку оцінку задумам асамблеїстів заважає відсутність цілісної картини задуманих змін. Одні ідеї чітко розписані, інші — позначені пунктиром, деякі — приховані за невиразним натяком. Системність, якої так бракує членам Асамблеї в чинній Конституції, гостро відчувається і в їхньому зведеному плані дій. Відчувається, що розділи готували різні групи авторів, яким бракувало чи то часу поспілкуватися, чи то точок дотику.

Найменше романтиків-утопістів зібралося, очевидно, у групі, яка готувала розділ про прокуратуру. Що більше схожий на панегірик ГПУ, ніж на план її реформування. Одна цитата: «Нині жодна інша державна інституція не здатна повною мірою замінити виконання прокуратурою правозахисної функції«. Насамкінець автори цього розділу запропонували позбавити Раду права висловлювати недовіру голові ГПУ… З таким підходом не знадобиться й реалізація ідеї Рената Кузьміна про створення аналогічного російському слідчого комітету, структури, що підкоряється безпосередньо главі держави.

Яких змін зазнає цей план, і яку дещицю напрацьованого використає формальний замовник, тобто Янукович, час покаже.

Років шість тому у Львові Віктор Федорович дозволив собі процитувати Достоєвського. У довільній формі й не згадавши прізвища класика. «Я не пам'ятаю, хто це сказав — що «завжди перемагає краса»... Хто сказав ці слова? Га? Достоєвський? Краса врятує світ?». Поспішаємо поповнити цитатник гаранта. Авторові «Злочину і кари» належить ще й така цитата: «Наша конституція є взаємна любов монарха до народу і народу до монарха»…

Хотілося б, щоб наша Конституція уособлювала взаємоповагу влади до народу і народу до влади. І містила гарантії цієї поваги.

У Конституції Німеччини (де, до речі, загальнонаціональний референдум не передбачений, «на згадку» про Гітлера, що перетворив його на ефективний інструмент зміцнення своєї влади) міститься пряма заборона вносити в Основний закон зміни, які торкаються зобов'язання держави поважати і захищати гідність та права людини. А також право громадян на опір спробам усунути конституційний лад.

Сергій Рахманін, 12 липня 2013 року

http://gazeta.dt.ua/internal/soberi-osnovnoy-zakon-_.html

Сергій Рахманін. Товариство атаки споживачів

Укотре переконуєшся: в політиці багато що виявляється не тим, чим здається на перший погляд. Відносно свіжий приклад — Конституційна асамблея (КА).

Нагадаємо: наприкінці позаминулого року Леонід Кравчук виступив з ідеєю створити структуру, яка б потрудилася розробити проект необхідних конституційних змін. Передбачалося, що до цього органу ввійдуть провідні правознавці, відомі громадські діячі та представники різних політичних сил, включно з опозиційними. Така селекція, за задумом першого президента, покликана була забезпечити новому утворенню відповідну вагу, необхідний авторитет, належну незалежність і довіру суспільства.

У лютому 2011-го побачив світ президентський указ «Про підтримку ініціативи про створення Конституційної асамблеї». Цим документом також було затверджено склад науково-експертної групи, яка мала забезпечити всі підготовчі роботи. Майже через рік після того, в січні 2012-го, з’явився новий указ глави держави — «Питання формування та організації діяльності Конституційної асамблеї», яким закріплювалася концепція формування та організації діяльності КА. Минуло ще кілька місяців, і в травні нинішнього року черговим указом було оголошено про створення асамблеї. Розчерком свого пера Віктор Федорович скріпив положення про КА та її персональний склад. Почесного звання асамблеїстів була удостоєна сотня громадян, серед яких опинилися маститі вчені, практикуючі правознавці, «паркетні» юристи, кілька політиків, зведений загін «весільних генералів» і прошарок пильних «смотрящих» від різних центрів політичного впливу. Склад вийшов доволі строкатим, однак у ньому було вдосталь фахівців, чия професійна підготовка не викликала сумнівів. Крім того, до асамблеї входило кілька осіб, котрі демонстрували незалежність у судженнях і готовність відстоювати свій погляд. Ця обставина вселяла хоч якусь надію на те, що КА не стане ще однією іграшкою в руках гаранта.

Противники режиму з моменту створення величали асамблею саме так і брати участь у її роботі категорично відмовилися. Формальний привід для упередження був: КА отримала статус спеціального дорадчого органу при президентові. Головою структури прогнозовано обрали Леоніда Кравчука. Леонід Макарович оперативно зробив кілька гучних заяв, у яких пообіцяв, що він і його колеги нікому не зазиратимуть у рот і ні під чию дудку не танцюватимуть.

Секретарем асамблеї затвердили керівника головного управління з питань конституційно-правової модернізації президентської адміністрації Марину Ставнійчук. Вона відразу поспішила заявити, що перебуває в постійному контакті з представниками всіх політичних сил. Марина Іванівна зі стриманим оптимізмом прогнозувала, що після виборів опозиціонери переглянуть своє ставлення до клубу конституційних реформаторів і приєднаються до його роботи.

Основною метою діяльності КА називалася «підготовка законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України». Передбачалося, що напрацювання групи буде переадресовано главі держави, який (скориставшись своїм правом законодавчої ініціативи) етапує документ у Верховну Раду для подальшого розгляду. Уповноважені особи публічно висловлювали сподівання, що Віктор Федорович із належною чуйністю поставиться до кінцевого продукту діяльності асамблеї. Передбачалося завершити роботу над проектом конституційних змін 2014-го. У положенні про КА містився важливий припис: асамблеїстам належало ретельно, детально й критично проаналізувати практику застосування вітчизняного Основного Закону. З’ясувати, що не працює й чому. І внести відповідні пропозиції, які б враховували як міжнародні тенденції, так і національні особливості. Декого з експертів відразу збентежило те, що текст указу не виключав появи не одного, а кількох проектів конституційних змін. Але тоді на цю обставину не звернули належної уваги.

Більшість спостерігачів доволі критично прокоментували народження нової структури. Тих, хто взявся судити про перспективи роботи КА відразу після її появи на світ, можна поділити на три умовні групи.

Перші («песимісти») вважали, що єдина мета асамблеї — зберегти владу Віктора Януковича шляхом точкових змін тексту Основного Закону. Прибічники цієї теорії (серед них більшість відомих опозиційних діячів) випромінювали впевненість, що чинний гарант не дуже вірить у свою перемогу на виборах глави держави у 2015 році. А тому прагне вберегти чинний режим з допомогою нехитрого коректування Конституції. «Песимісти» вважали, що головне завдання, яке стоїть перед КА, — легалізація створеного на Банковій проекту конституційних змін, згідно з якими президента обиратиме парламент. Нічого більше.

Представники другої групи («скептики») не були впевнені, що в Януковича є чіткий план дій. На їхню думку, Віктор Федорович благословив створення нового дорадчого органу про всяк випадок. Мовляв, був би орган, а яке йому завдання поставити — побачимо. «Скептики» припускали, що з самого початку проект «Конституційна асамблея» розглядався Банковою як спроба зіграти на випередження. По-перше, команда Януковича заздалегідь застовпила гучний бренд. Річ у тому, що заклики сформувати Конституційну асамблею звучали давно, але більшість ініціаторів її скликання бачили в КА повноцінну конституанту, тобто незалежний виборний орган, а не добровільного колективного помічника Банкової. По-друге, запросивши під дах асамблеї багатьох авторитетних юристів (зокрема критично й навіть опозиційно налаштованих до влади), клеврети Януковича у принципі відрізали їм шлях для ефективної співпраці з противниками режиму. По-третє, сама ідея створення окремого інституту конституційної творчості (до якого могли ввійти представники різних ідеологічних сил та політичних центрів) покликана була продемонструвати готовність влади до діалогу. На Банковій могли розраховувати, що такий меседж має справити якесь враження на Захід.

Прибічники цієї теорії вважали, що чіткі плани з приводу асамблеї не можуть проявитися до закінчення парламентської кампанії, а конкретними завданнями її почнуть навантажувати не раніше 2014-го.

Членам останньої умовної спільноти («оптимістам») хотілося вірити в добрі наміри совісної частини спеців-асамблеїстів. Вірити в їхню готовність зберегти бодай відносну незалежність від волі Банкової, незважаючи на публічний малопочесний статус «близької до президента контори». «Оптимісти» сподівалися, що маститі правознавці, які опинилися в КА, скориставшись нагодою, об’єднають свої зусилля, знайдуть точки дотику й спільно накреслять ескізи нової редакції Основного Закону. Якщо (а таке вважалося дуже імовірним) начерки метрів виявляться не до смаку президентським лойєрам, то юристи-ідеалісти матимуть право залишити асамблею, доопрацювати проект нової Конституції самостійно й запропонувати її опозиції як об’єднуючу ідею.

Утопія? Можливо. Але знаходилися такі, хто в це вірив. На виправдання наведу слова одного політика, не великого симпатика режиму й доволі тверезомислячого. «Це навіть добре, що толкових знавців об’єднали під дахом Банкової. Інакше б вони елементарно не зібралися. А так у них будуть і час, і умови для нормальної роботи, вони муситимуть реально робити те, про що давно й безтолково говорили. Люди, які щиро переживають за долю Основного Закону, все одно не вживуться з паркетними юристами. Коли вони зрозуміють, що їхня праця нікому не потрібна, а їх просто використовують як прикриття, — вони підуть, але підуть не з порожніми руками. І не як одинаки, а як певна сформована експертна спільнота. Їхня праця може бути затребувана опозицією, яка з власної волі ніколи б у такий складний процес не вплуталася. Тим більше що зі справді об’єднавчими ідеями в опозиції сутужно. Єдине, що трохи бентежить, — навіщо цей проект Януковичу, яка в нього мета? Надто мудрована для нього схема...», — ділився цей політик своїми сумнівами влітку нинішнього року.

Його сумніви виявилися небезпідставними.

Безперечно, в міркуваннях і «песимістів», і «скептиків», і «оптимістів» була певна логіка. Але, за великим рахунком, помилялися і перші, і другі, і треті. Це продемонстрував аналіз перших кроків Конституційної асамблеї.

Мали рацію ті, хто сформулював своє ставлення до діяльності асамблеї, дочекавшись результатів її діяльності. Назвемо їх «прагматиками». Вони вважають, що, створивши КА, Янукович отримав щось на кшталт майстерні дрібного конституційного ремонту. Обмовку про кілька проектів конституційних тепер можна пояснити.

Вже під час другого засідання КА з’ясувалося, що асамблеїстам належить стати, у кращому разі, розробниками частковостей чужих осяянь. На Банковій до роботи нового органу підійшли прагматично, я б сказав — споживацьки. 21 вересня, всупереч раніше запропонованому порядку денному, майбутні реформатори взялися виконувати дебютне прохання влади, озвучене в листі першого віце-прем’єра Валерія Хорошковського. У своєму зверненні заступник глави уряду попросив підтримати розроблений Кабміном проект змін 98 статті Основного Закону, що стосується повноважень Рахункової палати (РП). Підгрунтя досить просте. Свого часу Конституційний суд позбавив цей орган права контролювати надходження до держбюджету, вказавши, що в Конституції йдеться виключно про контроль за використанням бюджетних коштів. У більшості країн органи, аналогічні нашій РП, контролюють і те, й інше. На явний недолік українській владі неодноразово вказували різні міжнародні структури. Тепер його вирішено виправити.

Благо, є привід. Україні обіцяно кредит Єврокомісії на суму 610 млн. євро. Однією з умов його отримання називали відповідність критеріям, встановленим Європейським Союзом для виділення фінансової допомоги Україні.

КА чутливо відреагувала на прохання державних мужів і проект підтримала. І що поганого, запитаєте? В цілому — нічого. Але диявольщина криється в деталях. Який сенс скликати раду мудреців, щоб навіть не розробляти, а просто підтримувати написаний в іншому місці проект, котрий торкається важливої, однак не дуже фундаментальної норми? Уряд цілком міг обійтися і без асамблеї, відповідний план змін Основного Закону мав можливість внести в Раду сам глава держави, який (на відміну від дорадчої КА) наділений правом законодавчої ініціативи. Але Банковій потрібен був прецедент, — асамблеїсти мусили один раз відійти від наперед прийнятих правил і схвалити безневинний, взагалі-то, документ. Щоб наступне прохання влади (вже не таке безневинне) сприймалося як річ, узагалі-то, звична.

І довго чекати не довелося. Позавчора керівник головного управління адміністрації президента з питань судоустрою Андрій Портнов оголосив, що в Конституційну асамблею буде передано пропозиції Януковича про внесення змін до розділу Основного Закону, котрий стосується правосуддя. Віктор Федорович захотів забрати у Верховної Ради конституційне право призначати суддів. І наділити цим правом Вищу Раду юстиції. Зробити це можливо, тільки перекроївши текст 131 статті Конституції.

Привертаємо вашу увагу: йдеться знову не про власну розробку КА, а про проект, написаний за них. І знову влада хоче, аби її ініціатива (цього разу значно сумнівніша) була освячена зборами авторитетів. Можете не сумніватися: друге прохання не буде останнім. Ось про які конституційні законопроекти йшлося.

Згадані мною «прагматики» вважають, що Банкова розглядає КА (принаймні поки що) як інструмент конституювання забаганок Януковича. Про те, як виглядає повний список, можна тільки здогадуватися. «Прагматики» вважають, що фрагментарність, точковість конституційного коректування — виправдана і психологічно, і технологічно. Об’ємна переробка потребує часу, по-перше. По-друге, чи то мала, чи то об’ємна зміна Основного Закону в кожному разі потребує підтримки 300 депутатів. На масштабні зміни знадобляться сили й кошти, на «роботу» з депутатським корпусом — сума, яку можна порівняти з держбюджетом. А так вийде швидше, легше і дешевше.

Найцікавіше, що асамблею ніхто не звільняв від виконання головного завдання — підготовки концептуальних змін Конституції. І що ж виходить? Ще тільки належить вияснити, якою буде загальна картина, яке місце в системі влади займе той чи інший орган, які повноваження слід уточнити, змінити або забрати. Робота над Конституцією потребує дедуктивного підходу, тобто переходу від загального до часткового. А влада примушує КА приставати на індуктивний підхід, відштовхуватися від частковостей, нав’язуваних їй ззовні. Навіщо було збирати академіків, якщо Янукович, Портнов і Хорошковський уже знають те, про що, Євграфов, Козюбра, Мусіяка, Сіренко чи Шемшученко ще тільки мають намір подумати?

Споживацько-наплювацьке ставлення влади не тільки до авторитетів, а й до самої Конституції ніби й не стало новиною, але й не перестало бути прикрим фактом.

Кажуть, Леонід Макарович надто пізно зрозумів, що його використали втемну, розгнівався, проте шляху назад не бачить. Деякі члени асамблеї вже готуються її залишити, однак усе ще сподіваються на краще. Можливо, чергове «споживацьке» прохання (яке явно не забариться) переповнить чашу чийогось терпіння.

Схоже, поховано надії оптимістів на те, що робота під дахом асамблеї дозволить знайти одне одного (а можливо, і себе) тим, хто все ще ставився до Конституції як до святині, а не як до відмички. Чимало тих, хто міг би і мусив би чинити опір нав’язаним правилам, віддали перевагу угодовству. Когось умовили, когось зацікавили, хтось тихо радіє можливості нагадати про себе. Чи нам їх судити? Зрештою, що дивного, що в агресивно споживацькому суспільстві конституційна асамблея перетворилася на своєрідне товариство атаки споживачів.

А що стосується планів збереження режиму Януковича, то вони (наскільки можна судити) мають трохи інший вигляд, ніж собі уявляє опозиція. Пристойна кількість поплічників насельника Банкової вже пильно роззирається в пошуках запасних варіантів. Але сам він (на думку людей, наближених до «центру управління падінням») переконаний, що прийшов усерйоз і надовго. А тому сміливо мріє не те що про другий, а навіть про третій термін. Природно, знаходяться люди, готові підіграти «печерському мрійнику». Припускаю: їм байдуже, де опиниться нинішній гарант у 2015- му, і тим більше — у 2020-му. Але ці хитруни обгрунтовано сподіваються, що їхня готовність потурати примхам вождя буде гідно винагороджена сьогодні.

Для тих, хто забув, нагадаю, що в грудні 2003-го побачило світ чудове рішення Конституційного суду, котре подарувало Кучмі право балотуватися в президенти втретє, ігноруючи заборону Основного Закону. Підстава? Цитуємо: «Положення третьої частини статті 103 Конституції України, за яким одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд, слід розуміти так, що це положення поширюється лише на осіб, яких обирають на пост Президента України після набуття чинності Конституцією України 1996 року».

Правом цим Леонід Данилович з низки причин не скористався. Зате може скористатися Віктор Федорович. Якщо нинішній склад Конституційного суду ухвалить аналогічне рішення. Адже діюча редакція Основного Закону теж набрала чинності вже після того, як Януковича було обрано на посаду глави держави. Аналогія трохи кульгає, та хіба споживачів із КС це зупинить?

Сергій Рахманін, 05 жовтня 2012

«Дзеркало тижня. Україна» №35

//dt.ua/POLITICS/tovaristvo_ataki_spozhivachiv-109930.html

Послання президентові

Прочитавши своє чергове багатосторінкове послання Верховній Раді, Віктор Федорович міг зазнати досить суперечливих почуттів.

З одного боку, вдячності своїй команді, яка (і це треба визнати) проробила серйозну роботу, досить компетентно проаналізувавши ситуацію (не в усіх, але в багатьох) сферах життєдіяльності держави, а також виклала можливу тактичну і стратегічну лінію поведінки президента, котрий має шанс довести, що він теоретично «почув кожного».

По суті, експерти (а в авторському колективі ми нарахували понад сто (!) прізвищ, включно з такими титанами, як Валерій Геєць, Володимир Горбулін, а також численними представниками Інституту стратегічних досліджень при президентові України на чолі з відомим політологом Андрієм Єрмолаєвим) хоч і з великим запізненням, але вклали гарантові в руки ту саму дорожню карту, про яку п’ять років розповідав «своїй нації» Ющенко, але, як виявилося, «написав» Янукович.

(До речі, за рівнем підготовки, аналізу процесів, які відбуваються, перспектив і ризиків послання залишає пасти задніх декларативну програму економічних реформ, підготовлену АП два роки тому.)

Тепер, як кажуть, і самому президентові погортати приємно, й опонентам носа утерти можна, та й Заходу показати не соромно. Словом, досить доречний текст… для інавгураційної промови в лютому 2010-го.

З іншого боку, Януковичу все-таки могло бути дуже ніяково від того, що рекомендована йому головастими консультантами і радниками лінія поведінки якось не зовсім збігається з його власною, реально проваджуваною політикою. Точніше, критично не збігається. Адже якщо документ, наприклад, стверджує, що Угоду про асоціацію буде підписано, попри будь-які «тимчасові труднощі», то і ми, і президент знаємо: це неправда. Констатує, що закінчили входження в Болонський процес? Теж дурниця. Проводимо децентралізацію влади? Цинічна брехня.

Але якщо ще місяць тому можна було б списати ці розбіжності на звичні подвійні стандарти, прийняті в місцевій політиці, то сьогодні історія набуває іншого повороту. В червні з легкої руки парламенту послання президента ВР набрало статусу закону, на підставі якого парламент зобов’язаний формувати бюджет. Отже, цей документ апріорі не може будуватися на прекраснодушних чи оманливих посиланнях, на умовчаннях і евфемізмах.

З огляду на цю обставину ми завдали собі праці прочитати весь документ, а не абзац (внаслідок чого деякі медіа оголосили, що ЄС випав із пріоритетів глави держави, що не відповідає дійсності), і звернути увагу на нестиковки з реальністю та випущені з поля зору проблеми.

Економіка: звідки зростання,

коли знехтувано основи?

Традиційно економічному розділу відведено найбільшу частину президентського послання до парламентаріїв — понад сто сторінок об’ємного, 250-сторінкового документа. Його ширшому аналізу присвячена окрема стаття у відповідному розділі нашої газети.

А в цих рядках ми згадаємо тільки один, але, безумовно, головний серед недоліків сповідуваної і реалізовуваної президентом економічної політики. Для цього доведеться повернутися «до азів і початків» і згадати, що основою ринкової економіки, яка начебто будується (чи вже побудована) у нашій країні, є інститут приватної власності, котрий, як стверджується у словниках і підручниках, підтримується правом її володіння, присвоєння, розпорядження і користування. Терміни «власність» і «приватна власність» склалися ще в римському праві (у II столітті), а Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 року проголосила власність священним і недоторканним правом.

Втім, цю недоторканність було скасовано «експропріаторами експропріаторів», що побудували те саме радянське суспільство, родом з якого всі громадяни України віком більше 20 років. Родом з якого й усі провідні вітчизняні політики, і, звичайно ж, нинішній глава нашої держави. От і виходить, що шариковський принцип «забрати і поділити», користуючись владою і наданими її власникам повноваженнями, досі ще живе й перемагає в головах більшості мешканців вітчизняного політичного олімпу. Методи й засоби з 1917 року серйозно розвинулися та еволюціонували, але суть залишилася незмінною.

От тільки чомусь «небожителі» щоразу забувають, що приходять у владу не назавжди, хоч би як хотілося іншого. І якщо не почати з себе, то завтрашні змінники теж напевно не втримаються від спокуси відібрати чуже…

Згадування про те, що «підвищення правових гарантій інституту власності буде позитивним фактором залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій», міститься вже у вступному слові президента до послання. Більш того, у самому тексті документа теза про те, що забезпечення захисту і реалізації прав власності є одним із головних пріоритетів реформ в економічній сфері, наводиться мінімум двічі. Як і «посилення конкуренції, дерегуляція і поступове приведення регуляторних норм у відповідність із найкращою європейською практикою».

Містить послання і констатацію факту: основними чинниками негативних оцінок інвестиційного клімату в Україні, крім високого рівня корупції в усіх сферах економічної діяльності та нездатності судової системи належним чином виконувати свої функції, є і «недосконалість механізмів прав власності».

А ще — «слабка інституціональна структура і низька ефективність ринків товарів і послуг, які пригнічують конкуренцію і перешкоджають розвитку підприємництва в країні».

Однак ми не знайшли там опису конкретних рецептів, як ці проблеми будуть вирішуватися і що конкретно буде зроблено для того, щоб підприємець або інвестор почувався більш-менш захищеним від хабарництва чиновників, сваволі в судах, наїздів бандитів у погонах або захисних камуфляжах, і головне — міг бути впевненим, що завтра з такими зусиллями створюваний успішний бізнес не буде знищений/захоплений/відібраний або переплавлений якимось стоматологом на пару золотих коронок.

Про демонополізацію і розвиток конкуренції — є, хоча й небагато. Але теж переважно слова й декларації, а час уже і реально щось зробити.

В іншому разі нічого й говорити про повноцінну активізацію тієї самої підприємницької та інвестиційної активності, без якої економіка так і не одержить нормальних імпульсів для зростання і розвитку, хоч би скільки займатися дерегуляцією чи модернізацією державних фінансів і хоч би скільки реформувати соціальну, комунальну та решту сфер нашої багатостраждальної економіки.

Земля: продажна схема

Кожен хвалить своє болото, а ми — село. Якщо президентське послання читати через цю призму, то можна зробити висновок: Янукович має розумних радників із аграрної проблематики і не зовсім — міністра. Бо більшість прогалин в АПК, констатованих президентом, на рахунку вже нинішнього очільника галузевого відомства.

«Зібрано рекордний за всю історію України урожай зерна — 56,7 млн. тонн», — тішиться торішніми здобутками хліборобів Віктор Федорович. Радів цьому намолоту і міністр Микола Присяжнюк. Сипав цифрами: Україна — у трійці глобальних експортерів зерна. За обсягами експорту ячменю посідає перше місце, пшениці — шосте… А опинилися де?

Рекордний урожай відчув на собі небувалий адміністративний тиск. Квоти, експортне мито… А за ними тінню — корупція, монополія, офшори… Це та іржа, яка точить цілісність і прозорість ринку сільгосппродукції і з якою закликає боротися глава держави. Недолуга регуляторна політика МінАП призвела до того, що трейдери втратили на світовому ринку позиції, які зцементовували роками. Традиційні покупці українського зерна — Єгипет, Близький Схід і південь Європи — переорієнтувалися на російських постачальників.

Та й власні терени поснував кукіль, бо в результаті «фільтрованого» експорту фермери не змогли вигідно продати вирощене і втратили близько 3 млрд. грн. Наразі на ринок свіжого зерна тиснуть безпрецедентні перехідні залишки — 12 млн. тонн, що вдвічі перевищують нормативні. Додаткові витрати на їх зберігання, знезараження… А міністр знову обіцяє, що фермери не залишаться у програші.

Якщо президент каже, що в сільськогосподарських підприємствах обсяги вирощування свиней зросли на 9,3%, птиці — на 2,3%, відповідно активізувалася реалізація на забій, то на власному столі хотілося би бачити ці прирости, а не обрізки бразильської свинини. Очевидно, некоректно кваліфікувати «упровадженням в аграрному секторі системних реформ» ситуацію, коли за п’ять місяців поточного року імпорт свинини зріс у 3,3 разу проти відповідного періоду 2011 року, яловичини — удвічі, сала — на 50%.

Комплексність і системність реформ полягає в тому, щоби найуживаніший українцями продукт став конкурентоспроможним. Тоді не пастимемо задніх у рейтингу країн за кількістю спожитого м’яса: недобираємо до норми десь 40%. Як і молока — найгіршого за якістю в Європі. «Поліпшити» її хотіли прийнятим 7 червня 2012 року Законом «Про внесення змін до статті 3 Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України» щодо регулювання закупівельних цін на молоко». Його віднесли до об’єктів державного цінового регулювання. Це зобов’язує Аграрний фонд формувати державний інтервенційний фонд сирого молока обсягом майже 2 млн. тонн. Зрозуміло, що президент наклав вето на цю «молочну» ахінею.

А скільки схожих, уже підписаних! Приміром, «епохальний» закон про заборону спалювати стерню. Завтра на національний рівень піднімуть проблему курячого посліду. І Верховна Рада проголосує. А через місяць — про коров’як… Не встиг закон потрапити на підпис до президента, депутати вже тиснуть кнопки за зміни до нього: «Про внесення змін до Закону України «Про внесення змін…».

В аграрному законодавстві, як і в профільній законотворчості, — суцільний розгардіяш. Президент застерігає, що подальший розвиток агрохолдингів — явище загрозливе насамперед через концентрацію ними великих земельних масивів в одній місцевості — регіональний монополізм, через вирощування експортоорієнтованих сільгоспкультур, що виснажують ґрунт, ігнорування розвитку соціальної інфраструктури на селі. Окремі з них розкошують на півмільйона гектарах, «слабші» — на 150—300 тис. га. Але ніхто — ні МінАП, ні Верхов­на Рада — не квапиться чітко регламентувати діяльність цих мегаструктур на законодавчому рівні.

Настав час створити звід аграрних законів, систематизувати їх чи то за галузевим принципом, чи за проблематикою. Тасуйте як хочете, але це мусить бути своєрідна аграрна конституція, зрозуміла як міністру, так і їздовому з фуражиром. Це ж стосується й ринку землі.

У торішньому посланні президент лише пунктирно окреслив цю проблему. Зате гарантував: «Жодна фермерська родина, що працює на землі, не буде дискримінована». Судячи з останніх «земельних» законів, ухвалених Верховною Радою, саме фермери першими й потраплять під ринковий леміш. Майже 85% господарюють на земельних ділянках площею до 100 га. А на більше немає коштів.

І жоден із двох покупців-продавців — держзембанк із Держземагентством, з ознаками монопольності, навряд чи позичить фермеру. Тому на полях домінуватимуть агрохолдинги. Те, чого так побоюється президент. Однак і накласти вето на «ринкові» закони — рука не підніметься. Це не молоко!

Начерків, завдань, як і обіцянок, у посланні надміру. Проте ми — лише читачі. А мають бути і сумлінні виконавці.

Парламент і Конституція:

в ручному режимі

Парламент і Конституція — дві улюблені цяцьки, якими любить гратися президент. Про те, як у результаті таких царських забав було скасовано політреформу, не нагадуватимемо (та й у посланні президента з цього приводу, звісно, ні слова. Більше про незаперечні переваги розвиненого авторитаризму), а ось про пропоновані нові батли — цілком.

Отож, президент сьогодні досить сильно стурбований «найбільшим викликом для розвитку парламентаризму в Україні — занепадом представницької ролі Верховної Ради». Йдеться про закриті списки, природно, «що призвело до підміни інтересів виборців корпоративними інтересами партійних верхівок». При цьому оратор не уточнює, чому, власне, намагаючись вирішити цю насущну проблему, треба було повертатися до змішаної системи, а не взяти й просто відкрити списки? І партії таким чином розбудовувати, і депутатів за округами закріпити. Та й яку, взагалі, роль може відігравати депутат, котрий голосує за помахом руки п. Чечетова? Справді, тільки представницьку. Як стіл або стілець.

Однак президент копає ще глибше, наполягаючи на тому, що «питання взаємодії парламенту, президента й уряду, відносин більшості та опозиції мають вирішуватися в рамках нового конституційного процесу».

Ось, власне, і всі на сьогодні мотивації, котрі надихнули президента демократично головувати (при явній більшості співчуваючих йому експертів, щоправда) у Конституційній асамблеї. Куди при цьому йде армія експертів, яку будуватиме політичну систему в країні — президентську, парламентсько-президентську, а може, взагалі парламентську, — не уточнюється. Тому напрошується низка висновків про бажання глави держави: а) тримати гарну міну перед Європою (створення такого органу є в рекомендаціях Венеціанської комісії), б) перехопити ініціативу в опозиції, в) мати кишеньковий демократичний орган, з допомогою якого в будь-який момент можна чи то чинний основний документ підправити, чи то новий прийняти. Виходячи з політичної доцільності, звісно.

Тим часом послання президента містить цілу низку досить показових деталей, котрі якось занадто виходять за рамки декларованого Януковичем «підвищення ролі парламенту та важливості відкритого конституційного процесу». Йдеться про ініціативу прийняття законів на референдумі. Зважаючи на нинішній рівень суспільної самосвідомості (не в образу громадянам сказано) і високоорганізовану технологічну хватку Банкової, глава держави може прямо зараз свої ж закони й підписувати. Взагалі позбавивши себе головного болю з приводу ВР. Далі гарант наполягає на впровадженні процедури промульгації (так вона ж діє всі роки незалежності — президент має право вето, а закон набуває чинності з моменту публікації), а також на контрасигнації (і без цього сьогодні не обходиться).Залишається тільки здогадуватися, що розуміє гарант під цими «новаціями».

І останнє. Янукович серед найближчих своїх кроків вирізняє: «встановлення норми про прийняття ВР законів та інших актів більшістю від присутніх на засіданні народних депутатів за умови присутності не менше половини конституційного складу ВР». Слід гадати — з метою зведення до нуля представницької ролі опозиції в парламенті? Ну якщо в залі є 225 депутатів і рішення ухвалюється більшістю…

Державне управління:

потьомкінська реформа

Адміністративна реформа, з якою президент стартував у грудні 2010-го, по суті, мала стати початком глибинної реформи системи державного управління. Йдеться не тільки про оптимізацію держапарату (кількість міністерств, чиновників, їхніх функцій та повноважень, виписаних у вже прийнятих законах про Кабмін, центральні органи виконавчої влади і держслужбу, про що справедливо зазначено в посланні), а й про децентралізацію влади (Європейську хартію Україна підписала ще 1996 року), негайне переформатування адміністративно-територіального устрою країни (щоб збалансувати економічно і соціально розвиток громад у регіонах), реформу місцевого самоврядування(яка здатна вибудувати чітке співвідношення між повноваженнями центру та регіонів).

Насправді не тільки президентові було зрозуміло, що без дійового інструменту в руках — збалансованої системи державного управління — жоден лідер не зможе претендувати на реалізацію своїх планів. Що, власне, й підтвердив сам президент, позначивши у своєму посланні причину гальмування (точніше — провалу) реформ — корумпований апарат бюрократів, які блокують усі починання високого політичного керівництва.

Більше того, експерти Віктора Федоровича, констатуючи зазначений сумний факт, ну прямо блискуче виписали необхідний алгоритм проведення цієї непростої горизонтальної реформи. Включно з усіма вище переліченими кроками і навіть вказавши на підготовлені законопроекти («Про адміністративно-територіальний устрій», «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації», «Про службу в органах місцевого самоврядування»). Для того ж, аби максимально швидко розпочати необхідні перетворення, не чекаючи внесення змін до Конституції, мудрі автори справедливо наполягають на «законодавчому врегулюванні форм міжмуніципальної співпраці — об’єднань територіальних громад та міських агломерацій». І закликають у зв’язку з цим «прискорити роботу над проектом закону «Про об’єднання територіальних громад». Який (далі найцікавіше) провладна більшість у червні успішно провалила.

Тепер зворотний відлік. Від гарно прописаних планів до незгаданої реальності. Ключова, за словами самого Януковича і на думку його експертів, реформа державного управління не отримала навіть єдиного центру прийняття рішень. Отож якщо в Януковича щось і вийшло децентралізувати, то це саме проведення цієї реформи. Міністерства й досі у процесі оптимізації та добору кадрів. Профільні документи і законопроекти в кабінет на високий «одобрямс» несуть із Мін’юсту, Мінрегіонбуду, Комітету з реформ, Фонду сприяння місцевому самоврядуванню... Тим часом як Віктор Федорович на радах регіонів вістить про дедалі ширші права місцевого самоврядування, а «контора пише» послання, місцеві бюджети підраховують жалюгідні копійки, кинуті з панського столу… А народні депутати штампують закони, що посилюють президентську вертикаль і повноваження її глави. Владні, фінансові…

То тепер що — інакше буде? Як у посланні написано?

Право: транзитом по законах

У частині правового розвитку України в загальноєвропейському просторі в документі все так добре написано, що краще й не скажеш. Перегини, звісно, є у вигляді очевидних евфемізмів та окремих безсоромних перебільшень, але зовсім уже відверта брехня рівномірно й густо розведена неочікувано тверезими думками. Викладено якісно, з глибоким розумінням теми, глобальним баченням насущних проблем. Ось тільки всі ці констатації були б дуже доречними невдовзі після вступу на посаду президента, який накреслив собі й представив народові, як казав його попередник, дорожню карту. А коли говорити про підсумки двох із половиною років діяльності нинішньої влади в контексті здійснення правової політики, то для цього потрібні вже зовсім інші слова.

Отож, звернемося до тексту доповіді.

«Викликає стурбованість процес безпрецедентної за масштабами криміналізації суспільних відносин, зростання багатьох видів злочинності». «Виник значний розрив між теорією і практикою належного дотримання прав людини, що проявилося в порушеннях основних прав особи». Особливу тривогу президента викликає проблема наркотизації в країні: «Україна потрапила у сферу дії міжнародного наркобізнесу і є транзитною країною на шляху героїну з Афганістану в Європу». Після констатації такої геополітичної засідки йде оптимістичне повідомлення: держава прагне «посилити контроль за обігом наркотичних засобів», створивши відповідну Держслужбу з контролю за наркотиками. Але дозвольте, куди ж посилювати? Більш або менш серйозна торгівля наркотою і «супутніми товарами», зокрема прекурсорами, не ведеться без «даху» в правоохоронних органах зрозуміло якого рівня. І час від часу викриття, наречені гіперболою «правоохоронцями перекрито наркотрафік», що мелькають в офіційних повідомленнях,— лише наслідки боротьби за сфери впливу на цьому ринку, не більше. «Масштабну соціальну хворобу» ніхто не лікує: наркотою торгують і в школах, зокрема, якщо не передусім, у престижних столичних ліцеях та гімназіях. Про це відомо всім, крім, очевидно, укладачів доповіді для президента та правоохоронних органів. І саме це «невідання» — головна проблема, пов’язана з розповсюдженням наркотиків у нашій країні, а не те, що нам з географією дуже не пощастило — опинилися на шляху транзиту.

Далі за текстом: «Процес реформування вітчизняної правової системи, а відповідно, і правоохоронної системи, відбувається безпланово і безсистемно. На державному рівні відсутній науково обґрунтований, зважений підхід до питань юридичної стратегії й тактики… хоча робота з експертизи проектів нормативно-правових актів організована досить ефективно, однак зазвичай результати таких експертиз розробниками проектів не враховуються, наслідком чого є прийняття законів, кон’юнктурно-корпоративних за змістом, які збільшують колізійність у процесі їх виконання». Ну все ж розуміють!

І зовсім зворушливо: «Надзвичайної актуальності набуває не доктринальне, а саме офіційне тлумачення таких понять: що ж таке міжнародний і європейський стандарти прав людини, їх сутність та суттєві ознаки». Наче послання Європі: «Що ти мала на увазі?!» «Ні, все зрозуміло, але що конкретно», як у пісеньці співається, мала на увазі світова спільнота, останні роки перманентно обвинувачуючи Україну в порушенні чогось такого, чого ми собі ще в «офіційний толк» не взяли, але потихеньку наближаємося до усвідомлення необхідності звірити їхні стандарти з нашими поняттями.

Ще одна «явка з повинною»: «Найближчим часом необхідно розробити і прийняти Концепцію правової політики України». Тобто ми будували-будували й нарешті побудували — то чи не час начеркати креслення хоч у чорновому варіанті? Як будували, так і вийшло, але головних цілей, схоже, досягнуто. Відреформовані до невпізнанності суди — на колінах і навіть звикли до цієї позиції: знайшли в ній свою зручність. У доповіді це названо «істотним підвищенням рівня незалежності суддів від впливу на них інших державних органів, інших посадових осіб». У житті рішення, спущеного згори, жодними аргументами тепер не перебити: ні правовими, ні неправовими. А Вища рада юстиції — для всіх судів страшний суд. Прийнятих за ці роки законів — незліченна кількість! Є навіть наріжний для правозастосовної системи документ — Кримінальний процесуальний кодекс. А тепер хочуть «найближчим часом» сісти й поміркувати про правову концепцію. Власне, вже можна й не квапитися…

Корупція: спіймай себе,

якщо зможеш…

«Головною перешкодою реформ» в Україні Віктор Янукович назвав «інерцію та опір корумпованої бюрократії. Протиріччя між намірами державного політичного керівництва та інтересами бюрократичних груп, сформованих за регіональним і галузево-корпоративним принципами, набувають дедалі конфліктнішого характеру». Важко не погодитися із цим убивчо точним для чинної влади формулюванням. Але хіба в нашій країні не всі кадри в руках президента? А що, хтось при цьому дозволяє собі крисятничати?

Однак у розкритті суті проблеми боротьби із цією самою корупцією президент разом зі співавторами-експертами все-таки припустився кількох... перебільшень. Що, власне, й не дивно в контексті «успіхів» влади на цьому ключовому напрямку.

Так, перераховуючи конвенції, які ратифікувала Україна, автори послання вказують на вступ нашої країни 2006 року до складу Групи держав Ради Європи проти корупції (GRECO). І оптимістично резюмують: «Сьогодні більшість зобов’язань щодо імплементації положень цих конвенцій у національне законодавство України вже виконано». Однак згідно з доповіддю місії GRECO від 23 березня 2012 року наша країна отримала зовсім невисоку оцінку. Україна до сьогодні повністю імплементувала 12 рекомендацій GRECO з 25-ти. Стосовно 13-ти зберігається моніторинг.

Ідемо далі. «Створено Національний антикорупційний комітет при президентові України, що дозволило підняти питання формування та реалізації державної антикорупційної політики на новий, вищий рівень і зосередити зусилля не тільки на боротьбі з корупцією, а й на запобіганні корупційним проявам». Ну яким конкретно «корупційним проявам» зміг «запобігти» створений 2010 року антикорупційний комітет, який провів за два роки всього два (!) робочі засідання?

Схоже, це неясно не тільки нам. Друга доповідь про імплементацію Україною Плану дій з візової лібералізації від 9 лютого 2012 року загальнодоступна в Інтернеті англійською мовою. В документі чітко сказано, що конкретно заважає лібералізації: «У боротьбі проти корупції досягнуто обмеженого прогресу… Не виконано важливих рекомендацій GRECO… Національну антикорупційну стратегію ухвалено в жовтні 2011 року. Однак вона містить доволі загальні вказівки щодо подальших дій і не стосується деяких ключових питань. Відповідний План дій (національний. — Авт.) відсутній. Він повинен містити точні цілі, деталізовані плани, конкретні результати, яких має бути досягнуто…». Народ 201 сторінку не подужає, а фахівці будуть здивовані.

Хоча ось і план: Державна програма із запобігання та протидії корупції в 2011—2015 роках. У доповіді визначено вісім завдань:

1. Реалізація закону «Про адмінпослуги». (Заветований президентом і заново, з урахуванням зауважень, проголосований закон очікує підпису Януковича. До цього дня закон ішов півтора року. Півроку до першого читання йшов молодший брат цього документа, що зобов’язує і муніципальні органи влади проводити свої рішення через призму дерегуляції. Друге читання — питання: профільний комітет проти закону.)

2. Ухвалення кодексу адміністративних процедур. (У чорновому варіанті блукає по урядових інстанціях.)

3. Інвентаризація об’єктів державної власності. (Мета — позбутися 90% об’єктів, що перебувають у власності держави. Перша черга не за горами. А хто проконтролює відсутність корупції під час розпродажу?)

4. Створення системи електронних держзакупівель. (Стидка історія, на жаль, яка вже стала бувальщиною.)

5. Запровадження відповідальності юрособ за корупцію. (Поки що кінь стоїть і не валяється.)

6. Запровадження процедур одержання компенсації від держави або від керівних органів у зв’язку із заподіянням шкоди від корупції чиновників. (Документ у роботі.)

7. Здійснення комплексу заходів для формування негативного ставлення до проявів корупції. (Влада надає перевагу висвітленню проблеми в рекламних роликах, а не в новинах.)

8. Запровадження системи національної оцінки корупції. (Ті, хто бере хабарі, мають намір увести в моду відмову від хабарництва?)

Нагадаємо, що доповідь присвячена планам і діям на 2012 рік. Низка ЗМІ —DT.UA, «Українська правда», ТВi, «Наші гроші», «Лівий берег», «Коментарі», «Агентство журналістських розслідувань» та інші — протягом нинішнього й попереднього років навели дуже яскраві, доведені приклади масштабної корупції. Охочим боротися з нею є чим займатися, поки задекларовані документи застрягли в пологових шляхах бюрократії. Але в цій країні капкани ставлять не на вовків, а на мисливців.

Освіта: не кажи ЄОП,

поки не перескочиш

«Це — як модно пошитий костюм, але він зовсім не до лиця людині, яка його приміряє», — так образно передав перше враження від розділу, що стосується гуманітарної сфери, освіти і науки, один із наших експертів. І зауважив при цьому, що у минулорічному посланні президента до ВР аналогічний розділ був більш раціональний і містив більше конкретики.

«У сув’язі з європейським контекстом повинна розвиватися національна система освіти. Приєднання Української держави до Болонського процесу обумовило…» Далі — констатація того, чого ми начебто досягли на шляху до європейського освітнього простору (ЄОП). І — ані найменшого натяку на повний провал роботи по впровадженню положень Болонського процесу.

Зрозуміло, що керівництво Міносвіти це замовчує, але ж автори послання не могли не знати про Бухарестський саміт міністрів європейських країн (26 —27 квітня 2012 р.), а також про те, що за реалізацію основних положень Болонського процесу Україна отримала «двійку» — 2,2 бала за 5-бальною шкалою. Навіть Казахстан, що приєднався до Болонського процесу тільки в 2010 році, має кращі результати. До речі, попередні оцінки України на саміті в Лондоні (2007 р.) — 3,8 і в Лувен-ля-Ньов (Бельгія, 2009 р.) — 3,6.

«Одним із першочергових завдань інтеграції в єдиний європейський освітній простір є створення сучасної Національної системи кваліфікацій як передумови формування єдиного вітчизняного освітнього простору, інтегрованого у європейський».

Цікава деталь: на сайті МОНМС наприкінці минулого року повідомлялося, що створення Національної рамки кваліфікацій є однією з десяти найважливіших подій міністерства 2011 р. Але ніде не обнародувалася інформація про те, що нашу Національну рамку кваліфікацій Болонський секретаріат у своєму звіті оцінив у… 0 (нуль) балів. У результаті із 47 країн — членів Болонського процесу, що брали участь у саміті, Україна посіла останнє місце, тобто зарекомендувала себе як повний аутсайдер. То хто там сміє просторікувати про ЄОП?!

У посланні фактично не знайшлося місця професійній освіті, за винятком однієї фрази про те, що «варто вивчити питання щодо створення професійних ліцеїв». Очевидно, на руїнах системи профтехосвіти, до чого немало доклала рук і нинішня влада.

Ані згадки також про зовнішнє незалежне тестування, тоді як у минулорічному посланні йшлося про те, що прийом у ВНЗ має здійснюватися за результатами ЗНО. Можливо це пов’язано з тим, що незалежне оцінювання знань випускників втратило своє принципове значення як головний чинник об’єктивного відбору під час вступу до навчального закладу і боротьбі з корупцією у ВНЗ? Або сама боротьба відміняється?

Впадає в очі фактично повна відсутність статистичних даних щодо теперішнього стану освіти. Більшість цифр, наведених у розділі, — це опис досягнень європейських країн. Напевне, наявні дані є надто малопривабливими, але без чіткого розуміння існуючої ситуації ефективна реалізація реформ не можлива. Винятком є хіба що вказаний фактичний провал програми «Наука в університетах на 2008 — 2012 роки», яка фінансувалася на 6% від запланованого рівня. Проте жодних висновків із цього в посланні не робиться.

Лише наприкінці розділу про реформування вищої освіти є згадка про необхідність прийняття «кардинально оновленого Закону України «Про вищу освіту», який сприятиме успішному реформуванню вищої освіти в Україні». А далі кілька сторінок добірного тексту. А як автори бачать ці «кардинальні засади»? Кращі уми ломають списи з цього приводу, а що думає президент — ніхто з доповіді не зрозумів.

Попри те, що загалом розділ про освіту значною мірою просто повторює штамповані дискусії останніх років, цікаво прочитати новий підхід до питання інтеграції освіти і науки. Президент виявив новий і неочікуваний аспект цієї проблеми: «Для України питання інтеграції науки і освіти є важливим також і внаслідок специфічних для нашої країни обставин: національна економіка (як приватний, так і державний сектори) не здатна повною мірою забезпечити попит на наукові дослідження і розробки вітчизняних фахівців, тому інтеграція з освітою є природним способом збереження і подальшого розвитку української науки».Чи значить це, що президент визнає, що всі політичні заяви про те, як за рахунок «соціального партнерства» з бізнесом має розвиватися наука, були просто фарсом?

Стосовно розрекламованої свого часу реформи системи охорони здоров’я, то у посланні президента їй відведено скромне, майже непримітне місце серед соціального блоку. Вочевидь, неспроста, бо навіть у «пілотних» регіонах похвалитися поки нічим.

І вже зовсім викликає подив таке: «Відпрацьовується проект Дорожньої карти реформи системи охорони здоров’я, до створення якого залучаються вітчизняні та міжнародні експерти». Отакої! Адже ще в лютому 2006 року на Всеукраїнській конференції працівників охорони здоров’я з участю президента України В.Ющенка широко обговорювався і був схвалений проект «Дорожньої карти реформи системи охорони здоров’я». Чи не готується цьому проекту дороговартісна реанімація?..

Культура: будівельники

і забудовники

Добротно виписані (лише одна граматична помилка) і переконливо вибудувані важливі суспільно-політичні послання завжди вирізняються однієї згубною особливістю... Укорінена вона в «жанровій специфіці» документа. І жанр цей — «утопічний романтизм».

«Пріоритетом гуманітарної та культурної політики має стати оновлення всієї сфери суспільних відносин, економічних практик, культурних настанов — без цього Україні буде складно вийти на траєкторію модернізації та уникнути колосальних потрясінь...» Ех, прокочу!

Тим часом сам документ (і в перших рядках, і між рядками) дає деякі цікаві «наводки» й навіть продукує чудесні здогади.

«У Євросоюзі культурний сектор дає більше додаткової вартості, ніж операції з нерухомістю, хімічна промисловість і т.п...», — сказано в тексті.

І з цього пріоритету слід шукати відповідь на недавнє тривожне запитання — чому в Україні повиганяли втришия керівників провідних музеїв-заповідників? Тому що орієнтир тепер — «європейський». А отже, вже пішла боротьба за «додаткову вартість», а зі сфери культури через нових «менеджерів» надалі спробують активно отримувати якісь «надприбутки»?

Ще один симптоматичний месидж у посланні — «Створення позитивного іміджу України у світі — це український культурний простір».

І з цього нарешті випливає, що «не футболом єдиним». Чітко зрозуміло — тепер політичний імідж країни енергійно почнуть «відмивати» з допомогою подальших масштабних міжнародних культурних проектів (на кшталт бієнале в «Арсеналі»і т.д.). І це, скажу я вам, ще не найгірший шлях.

Так, природно, не забуто й нинішню роль Гуманітарної ради при президентові країни. Цьому успішному проекту Ганни Герман відведено надзвичайно важливу функцію — хранителя культурної спадщини. Завдання вирішується шляхом добору членів Ради (практично всі вони — культурна спадщина) і «відповідними протокольними дорученнями» (за тим чи іншим проблемним напрямом).

І тут, знову-таки, мрії зіштовхуються з жорстокою реальністю. «Поки що не всі проблеми вдалося вирішити», — сказано чесно, відкрито. Адже «історична та культурна спадщина Українського народу виявилася залежною від порядності забудовників».

Само собою. Але як же бути з тим, що нинішня влада за покликанням своїм — будівельник і забудовник?

Одна рука робить неначебто добру справу. І в стахановському темпі будує в Україні потрібні театри (в центрі столиці) чи реактивно перебудовує старовинні музеї (Шевченківський комплекс у Каневі від Лариси Скорик не такий страшний, як його інколи «малюють»).

Друга рука спотворює вигляд міст, стирає рештки цінного минулого. Хто стоїть за скандалами навколо Гостиного двору або Андріївського узвозу? Марсіани чи забудовники з нинішньої влади?

Названо в документі й головну перешкоду для реалізації культурних мрій... Це —«соціокультурна інертність, характерна для сучасного українського суспільства». Вона, підла, виявляється, і «становить серйозну перепону на шляху до модернізації країни».

Ну ні, друзі-укладачі, тут ви вже якесь зовсім ніжне формулювання підібрали для президентських тез... Та це вже «здичавіння», а не «інертність»! Інформаційно-медійний простір зачищено від «решток культурної спадщини» — масово й ефективно. Двадцять олігархічних загальнонаціональних телеканалів — світочі тьми та вульгарності. Простір для медійно-культурного обміну стискується рік у рік — як шагренева шкіра. Цінності ніби апріорні — високі, духовні й цивілізаційні — здригнулися під тягарем системно насаджуваного «шансону» (у широкому сенсі цього актуального суспільного явища).

... Але про це в липневих тезах — ані слова.

І, мабуть, не тільки суспільство винне в тому, що воно «некультурне», «інертне». А й «пріоритети», які прищеплюють цьому суспільству.

Міжнародна політика: вітрина

без нюансів підсобки

Автори документа окреслили досить докладну й реальну картину нинішньої міжнародної ситуації, позначивши основні світові тенденції та окресливши головні виклики, які стоять сьогодні як на глобальному, так і на регіональному рівнях. Висновок такий: «Рівень ризику дії нових і традиційних загроз у європейському просторі та у світі в цілому впродовж останнього року підвищився», а «географічне положення та геополітичне становище України обумовлює особливу її уразливість» щодо цих загроз і викликів. Але якою має бути відповідь нашої країни на них, чітких рекомендацій послання президента не дає.

Але… Це тільки нам здалося чи насправді документ готує громадськість до думки, що не таке страшне НАТО, як його малювали раніше? Дворазове цитування підсумкової декларації останнього — Чиказького — саміту альянсу, компліменти на його адресу з приводу успішної операції в Лівії, «що підтвердила здатність НАТО та ЄС діяти ефективно навіть за обмеженої участі США». А також попередження про те, що «сукупний ефект від дії нових загроз може мати для субконтиненту(європейського. — Ред.) руйнівні наслідки», і наступна констатація: «Жодна з європейських країн не здатна самостійно вирішувати стратегічні проблеми безпеки, що підвищує роль міжнародних структур із питань безпеки».

Визнання розділення континенту на дві частини — між НАТО/ЄС, з одного боку, і Росією «з афілійованими з нею структурами (ОДКБ, ЄврАзЕс, Митним союзом тощо)» — з іншого, та існування між ними «сірої зони», «в яку потрапляє Україна з її проголошеною позаблоковістю та Республіка Молдова з її невирішеним Придністровським питанням».

І, нарешті, пасаж про те, що, «прагнучи до забезпечення національної безпеки з позицій позаблоковості, Україна вимушена докладати значно більше зусиль для пошуку додаткових зовнішніх гарантій безпеки, а також для визначення способів підвищення ефективності власних Збройних сил».

Висновок, на наш погляд, напрошується сам собою: вихід у приєднанні до загальновизнаних структур колективної безпеки, які довели свою ефективність. Бо ні свіжа редакція Стратегії нацбезпеки, ні нова Воєнна доктрина, які з гордістю згадуються в посланні, не гарантують безпеки країні, керівництво якої оголосило про позаблоковість, але при цьому остаточно розвалило, деінтелектуалізувало й розікрало армію, звело до мінімуму військовий бюджет і практично не забезпечило наповнення спецфонду Міноборони…

Що ж до європейського вибору України, то він залишається незмінним і, згідно з посланням президента, це зумовлене «самим фактом цивілізаційної належності до співтовариства європейських народів». «Інтеграція в європейський політичний, економічний і гуманітарний простір є стратегічним орієнтиром і системоутворюючим фактором розвитку держави», — сказано в документі. «Угода про асоціацію має доленосне значення для України і формує дороговкази для життєво важливих внутрішніх реформ шляхом модернізації».

Проте, розмірковуючи про партнерство України і ЄС «в умовах європейської кризи», автори документа практично повністю ігнорують кризу у відносинах власне Києва і Євросоюзу і, отже, не аналізують ні причин, які її породили, ні способів виходу з неї. Президент не потрудився пояснити, чому зірвано підписання «доленосної» угоди. Лише легкий натяк на деякі труднощі у фразі, яка випромінює непробивну впевненість: «Підписання Угоди (про асоціацію. — Ред.) відбудеться, незважаючи на будь-які внутрішні чи зовнішні перешкоди політичного характеру, що мають виключно тимчасовий характер». І жодного слова про проблеми з демократією, про обмеження прав і свобод громадян, звуження свободи слова, про вибірковість правосуддя та політично мотивовані судові процеси, наявність яких в Україні підтвердив цього тижня вже і Європейський суд з прав людини.

«Європейський» розділ послання — це в сьогоднішніх умовах лише теорія, нехай багато в чому й правильна, але дуже далека від реалій. Бо навіть якщо не говорити про демократію і сконцентруватися на економіці, очевидно, що нинішня українська влада не має ані найменшого уявлення про те, що насправді означає «широкомасштабна адаптація» законодавства України до законодавства ЄС. І чергові новели, які ухвалені цього тижня в законодавстві про держзакупівлі і які відкривають неозорі для суспільного ока горизонти корупції, цьому яскраве підтвердження…

Зі значного числа стратегічних партнерів України у президентському документі особливе значення надається взаємодії з РФ, США та КНР. Розділ, присвячений Росії (який є посланням не стільки Раді, скільки В.Путіну), займає стільки ж місця, скільки розділи, відведені США і Китаю, разом узяті, і переповнений явним розчаруванням і невдоволенням.

«Завершення періоду напруженості в українсько-російських відносинах само по собі не вирішило наявних проблемних питань, хоча й створило сприятливіші умови для конструктивного діалогу та пошуку компромісів», — констатується в посланні президента.

Але й «сприятливіші умови», як далі випливає з документа, не розв’язали проблеми торговельних обмежень з російського боку, не вилучили вилучення з Угоди про зону вільної торгівлі СНД, не змінили формули ціни на газ, не збільшили транзиту і поставок на українські НПЗ російської нафти, не привели до завершення делімітації в Азовському та Чорному морях і Керченській протоці, гуманітарні питання, як і раніше, політизуються й «використовуються як важелі політичного впливу», а українсько-російський інформаційний простір «нерідко використовується для проведення відверто недружніх інформаційних кампаній». Тож постає запитання: у чому конструктивність цього діалогу, де тут принципи «взаємного партнерства» і в чому, власне, тоді полягає «нова модель стратегічного партнерства України з РФ»?

Що ж до російських інтеграційних устремлінь, автори послання констатують: Росія форсує створення Євразійського союзу, який «хоче використовувати для закріплення свого домінування на пострадянському просторі».

Рекомендація така: «Україні слід невідкладно розробити базові сценарії дій щодо інтеграційних ініціатив РФ на найближчу перспективу».

«Американський» і «китайський» розділи короткі, формальні й позитивні. В них немає згадок про проблеми, лише перелік пріоритетних сфер для співробітництва й досить у загальних рисах сформульовані плани на майбутнє. Деталями з нами ділитися не стали. Зате країна за бонуси поділиться надрами, а за кредити — в остаточному підсумку, землею?

Енергобезпека: біг по колу

Схоже, нічого нового В.Янукович на цей рахунок сказати не міг. Понад те, в основному про енергобезпеку йдеться в тій частині його послання, де говориться про наміри. Це безпечний для президента шлях: «Подання на розгляд ВРУ законопроекту про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань енергетичної безпеки, зокрема щодо приведення визначення енергетичної безпеки у відповідність до сучасних підходів, актуалізації загроз енергетичній безпеці та основних напрямів державної політики з питань енергетичної безпеки, визначених Законом «Про основи національної безпеки України».

Власне, крім постійного згадування словосполучення «енергетична безпека» у розділі 7 президентського послання ВР нам не вдалося знайти нічого суттєвого. А хотілося б. Особливо на тлі енерговійн, у яких Україна вже давно, хоча й мимоволі, бере участь.

«Нафтогаз України». Це зона особливої небезпеки. А запитайте, чим НАК займається? Управляє дочірніми компаніями. То ж вони й без НАКу чудово впоралися б із цією функцією. І державі, і громадянам це обійшлося б дешевше. Чому про це не каже президент? Хіба це не стосується енергобезпеки?!

Енергозбереження. Це найактуальніше слово в тексті послання зустрічається лише кілька разів і зовсім не в очікуваному контексті, а лише в переліку майбутніх напрямів держполітики. Тобто за час президентства Януковича енергозберігаючі технології так і не стали основою модернізації економіки, як енергозбереження не стало пріоритетом політики держави. Але тоді навіщо Україні профільний «енергозберігаючий» комітет і держвидатки на нього? А ще — навіщо Україні альтернативна енергетика, якщо навіть в Енергостратегії до 2030 року пріоритет віддано вугіллю та сонячній енергії, хоча половину електроенергії генерують гнані АЕС?

Нафтовидобуток. З ним в Україні рік у рік дедалі гірше, навіть за офіційними даними. Мабуть, тут погодимося із президентом, який, посилаючись на Міненерговугільпром, констатує: «Обсяги видобутку нафти з газовим конденсатом протягом 2011 року скоротилися на 6,3% щодо аналогічних показників 2010 року». Причому не зрозуміло, видобуток нафти скоротився в напівдержавній «Укрнафті» чи в усіх (кількох десятках) приватних підприємців від нафти. Деяких «добувачів» така ситуація цілком улаштовує.

Однак у президентському тексті — все одним рядком. Ні тобі про держполітику відносно нафти власного видобутку (у тому сенсі, що її ціну на мінімальному рівні встановлює НКРЕ), ні про її неконкурентоспроможність на вітчизняному ринку в результаті цього, ні про те, чому власникам НПЗ вигідніше купувати російську експортну суміш Urals замість дуже високоякісної української нафти чи просто завозити нафтопродукти. Ні слова й про нафтові тендери, де «Приват» (він же — співвласник ВАТ «Укрнафта») навчився грамотно обходити тендерні вимоги (і в такий спосіб обманювати державу — основного власника «Укрнафти»). Про частки нафтодобувачів узагалі ні слова. Хоча в наших умовах енергозалежності кожна крапля нафти має значення.

Ні, звичайно, планують на держрівні узагальнювати досвід диверсифікації, продовжувати цю практику, залучати інвесторів… Але якось непереконливо все це.

Пригнали першу «вишку Бойка». І що? Поставили її розбурювати давно відкриті та законсервовані свердловини «Чорноморнафтогазу». У такий нехитрий спосіб сподіваються збільшити видобуток нафти на шельфі майже на 1 млн. тонн. А як же бути з приростом запасів, геологорозвідкою тощо?

Чому Янукович не згадав про скандально відому компанію Vanco і, головне, про судовий спір із нею, що затягнувся, і це за обопільної згоди укласти мирову угоду? І чому промовчав про два вже оголошені тендери і про кілька, що очікуються на Чорноморському шельфі?

Добре, що в такому важливому посланні президента приділено кілька рядків нафтопереробній галузі. DT.UA багато років висвітлює процес скуповування росіянами провідних українських нафтопереробних заводів (НПЗ) і описує їх технічне та технологічне старіння. Але нинішня влада змогла лише заявити, що провина — на їхніх попередниках, які зробили все за них: за безцінь продали найпотужніші НПЗ. Від себе додамо — у 90-х роках і без серйозних інвестзобов’язань.

В.Янукович тільки констатує, що «слід визнати також, що й досі не запропоновано дієвих механізмів мотивації власників НПЗ до їх модернізації»… А тому не бачить іншого виходу, ніж посилення держрегулювання нафтопереробної галузі.

Газ. От де була можливість досягненнями похвалитися. Та ба. Третій рік ведуться переговори з «Газпромом» про ціну й труби, і все безрезультатно. У третьому кварталі 2012-го, згідно з контрактною формулою, найвища ціна російського газу — для України, навіть із урахуванням 100-доларової «харківської» знижки. Чому Янукович не похвалився широко розрекламованими відкритими тендерами, які виграли компанії Shell і Chevron? Адже на ці компанії покладали надії в сенсі енергонезалежності, та й у фінансовому теж.

Новий закон про ринок газу ухвалили більше року тому. Тепер із нього здули пил і стали створювати АТ на базі «Укртрансгазу» і «Укргазвидобування». Проте управління цими майбутніми АТ залишили за НАКом «за узгодженням з Міненерговугільпромом». І що, скажіть, змінилося? Навіть прізвища ті самі.

Експорт електроенергії. Не дуже, вочевидь, приховували, хто в Україні головний експортер (та й виробник) електроенергії. І це за наявності аналогічного спеціалізованого держпідприємства, про яке давно нічого не чути.«Протягом 2011 року експортовано електроенергії на 52,5% більше, ніж у 2010 році». Тобто на стільки ж збагатився Р.Ахметов. Але не енергетика України.

І буквально наступна пропозиція: «За 2011 рік вуглевидобувними підприємствами України (читай — в основному Ахметова) видобуто вугілля на 9% більше порівняно з 2010 роком». Тепер зрозуміло, чому Янукович так переймається ТЕЦ і ТЕС — ці підприємства дедалі більше працюють на вугіллі. Отже, Р.Ахметов може не хвилюватися — його бізнес іде в гору. Це не рахуючи металургії (правда, не дуже прибуткової, про що теж сказав Янукович). Але головне — енергогенеруюча галузь, яку Ахметов уже скоро не зможе сховати навіть від нашого сліпого Антимонопольного комітету. Та й навряд чи він стане це приховувати, просто оформить нові активи на інші компанії.

Причому тут енергобезпека? Та ні при чому! У тому-то й уся проблема.

Армія: парад залишків

Два з половиною роки знадобилося Віктору Януковичу — Верховному головнокомандувачу Збройних сил — для того, щоб зробити серйозне відкриття:«безпосередню політичну відповідальність за оборону держави несуть не Збройні сили, а демократично обране народом цивільне керівництво країни». Зважаючи на все, цим цивільним керівництвом країни Віктор Федорович іменує власну персону.

Розлого розмірковуючи про те, що «безпосередньої військової загрози для України немає», президент усе ж таки доходить висновку, що «виникнення такої загрози цілком імовірне», згадуючи якісь віртуальні передумови виникнення між державами конфлікту інтересів.

Очевидно, запізніле відкриття Януковича найнегативнішим чином позначилося на підготовчому етапі армійських реформ: тільки до середини президентського терміну нарешті було прийнято Стратегію національної безпеки та Військову доктрину України.

З таким самим запізненням і в страшних муках народжуються Концепція та Державна комплексна програма реформування і розвитку Збройних сил, про які президент згадав, зазначивши, що саме на цих документах потрібно зосередити увагу у 2012 році. А увагу, слід розуміти, зосередити повинен саме Віктор Федорович, оскільки ці два проекти місяцями переміщуються із РНБО у стіни його рідної адміністрації й назад.

Ще одним завданням у 2012 році в сфері оборони президент вважає «забезпечення реалізації заходів першого етапу реформування» армії. У чому полягає і в якому документі цей етап прописаний, глава держави скромно промовчав. Тому ні в армії, ні в уряді президента не зрозуміли і що робити — не знають.

Найбільше потішило те, що Янукович пропонує у 2012 році попрацювати над зміцненням кадрового потенціалу Збройних сил, соціальним захистом військовослужбовців, членів їхніх сімей та військових пенсіонерів. Про соціальний захист: квартир немає, обіцяного у 2010 році підвищення посадових окладів теж немає, навіть обмундирування немає. Можливе ж передвиборне і точкове підвищення «винагороди» (а не окладу) — не приведе до підвищення пенсій. А як зміцнює кадровий потенціал армії міністр Саламатін, читачі газети знають. Ще кілька місяців позміцнює — в армії розумних і чесних людей взагалі не залишиться, ні військових, ні цивільних. Тим більше на тлі запропонованого військовим відомством скорочення армії майже вдвічі...

Реформаторські зусилля президента у сфері озброєнь та військової техніки теж не увінчалися великими досягненнями. Віктор Федорович «призабув», що Державну програму розвитку озброєнь і військової техніки вже прийнято урядом. Але президент чомусь продовжує говорити про проект програми!

Вінцем діяльності у цій сфері президент називає прийняття урядом Державної цільової програми будівництва корабля класу «корвет». Але й тут Янукович продемонстрував непоінформованість про те, що реально відбувається у сфері оборони країни. Бо програму прийнято, однак виконувати її, схоже, ніхто не планує: місяць тому уряд прийняв рішення зняти з програми «корвет» майже 40 млн. гривень!

Зовсім незрозуміло, чому президент вважає успіхом реформи оборонно-промислового комплексу створення концерну «Укроборонпром». Бурхлива діяльність концерну зводиться переважно до збирання під свою вивіску державних підприємств, більшість яких до того ж давно в борговій ямі. Керівництво концерну вибрало «стандартний» підхід до ліквідації боргів — хай за некомпетентність керівників і розкрадання коштів відповість платник податків...

Дмитро Менделєєв, Інна Ведернікова, Лідія Суржик, Алла Єрьоменко, Тетяна Силіна, Юрій Бутусов, Сергій Рахманін, Юрій Сколотяний, Олександра Примаченко, Олег Вергеліс, Володимир Чопенко «Дзеркало тижня. Україна» №24, 06 липня 2012 року

//dt.ua/POLITICS/poslannya_prezidentovi-105049.html

Президент послав
Модернізація - «по посланіям». Развод - «по понятіям»
Развод - «по понятіям». Модернізація - «по посланіям»
Команда Януковича вдруге заходиться…
Конституційний коловорот
Модернізована опозиція