Василь Расевич. Федералізація: виклики і ризики

Беручись за будь-яку реформу в Україні, треба пам’ятати про існування безлічі очікуваних і несподіваних ризиків. Чомусь так сталося, що в українців, як правило, справджується крилата фраза: хотіли якнайкраще, а вийшло як завжди. Тобто погано. 

Ця стаття є продовженням задекларованої теми про можливість перебудови України на федеративних засадах, пише ZАXID.NET

На жаль, потреба докорінно реформувати Україну – вже не просто чиясь примха або бажання побалакати в тісному колі, а крайня необхідність. Без зміни системи влади в державі, без адміністративно-територіальної і політичної реформи ми приречені спостерігати за перетворенням нашої Батьківщини на утворення, яке хоче негайно покинути більшість молоді. Молоді люди просто не знаходять місця для себе у цій державі і своє майбутнє пов’язують із еміграцією. Україна через авторитарні тенденції, панування олігархії, наскрізну корупцію та непередбачуваність може будь-якої миті перетворитися на світову парію. Але легко сказати – провести докорінне реформування. Треба ще й пам’ятати про ті ризики і виклики, які будуть супроводжувати процес реформування. Це як у випадку складної операції у важкохворого пацієнта: він може не витримати операції і померти на хірургічному столі. Які ж випробування і загрози чатують на «українського пацієнта»?

Виклики

Адміністративно-політична реформа України – це наймасштабніша революційна зміна за всю історію державного існування. Для її проведення потрібно мобілізувати усі можливі людські ресурси. Потрібні також воля і бажання громадян змінити державу. Звичайною оптимізацією системи управління, з косметичними підмальовками типу розширення прав і компетенцій наявних областей, тут вже не обійтися. Перш за все тому, що чинний в областях адміністративно-управлінський апарат знову виявиться набагато вправнішим і дуже швидко перетворить область на міні-Україну з традиційними корупцією, централізмом та непотизмом.

Наступним викликом є наявність в Україні історичних регіонів та водночас відсутності управлінського досвіду в умовах федеративного устрою. Не будемо ж ми брати собі за приклад негативний досвід Кримської автономії? Таким чином, ідея докорінних змін може наштовхнутися не тільки на масований опір центральних чиновників, але й на нерозуміння суті цих реформ на місцях. У зв’язку з цим постає питання, чи достатнім є в Україні кадровий і соціальний потенціал для такої широкомасштабної зміни? Чи готові українські громадяни змінитися самі і розпочати «з чистого листа» нову сторінку в житті України?

Прикладом готовності до такого кроку можуть бути події 2004 року, коли окрилені революційним духом люди були готові ліквідувати подвійну бухгалтерію і зажити чесним життям. Правда, ця ейфорія тривала не довго: як тільки революційні комісари почали безсоромно тягнути все по своїх кишенях, як тільки лідери почали уявляти себе месіями, яким все належить за статусом, ця крихка, оптимістична і благородна тенденція «бути чесними» розсипалася. І треба зазначити, що цього разу травма виявилася надто глибокою, і ніхто не може сказати, коли українці оговтаються від цього велетенського обману. Тут також треба зауважити, що цей спільний позитивний досвід поширювався тільки на частину України, а для решти держави він мав однозначно негативне забарвлення.

Саме запровадження федерального устрою може виявитися для громадян України велетенським тектонічним зсувом у їхньому звиклому укладі життя. Збурення традиційної системи централістичного управління може виявитися фатальним для Української держави, оскільки у державній традиції українців (Російська імперія, Радянський Союз, незалежна Україна), просто не траплялося періодів із позитивним федералістським досвідом. У свідомості людей міцно закоренилося переконання, що рішення можуть приймати тільки в столиці, і державне управління здійснюється звідти ж. До цього можна тільки додати, що укрупнення областей призведе на початковому етапі до багатьох незручностей. Як от, наприклад, тепер, коли для ЗНО діти мусять із двох, трьох районів добиратися кудись всю ніч, щоб на ранок встигнути на іспит.

У колективній свідомості українців наразі нема розуміння, що щось поважне може відбуватися поза столицею. Відсутнє також знання про досвід інших країн, які століттями і десятиліттями полегшують собі життя, живучи в умовах федерального або кантонального устрою. Воно й не дивно, бо медія олігархічні, а тому в них майже не дошукатися інформації про сучасний досвід життя Німеччини, Швайцарії або ж Іспанії. У свідомості звичайного українського обивателя не присутні знання, що стара/нова столиця Берлін не є найбагатшим містом у державі. Як також не є фінансовим центром країни: така роль належить Франкфуртові-на-Майні. Так само, як «центральне» телебачення не є столичним, а головні офіси каналів традиційно розташовані у Мюнхені, Кьольні та Гамбурзі. Так само, як поважні видання «Франкфуртер Альґемайне Цайтунґ», «Зюддойче Цайтунґ», «Цайт», «Шпігель», «Фокус» та інші ніколи не мали столичної прописки. Зрозуміло, що така децентралізація влади була важливою умовою перебудови німецької держави після катастрофи Другої світової війни. Та й не відразу після об’єднання столиця Німеччини знову перенеслася до Берліна. Німці ще довго розмірковували над тим, чи не порушить велика столиця їхнього чудового федералізму.

Проте німецький досвід переходу до федерального устрою для України мало надається. Німеччина розпочинала свою новітню, не тоталітарну, історію з так званої «години нуль», коли все потрібно було починати з нуля. Україна ж існує вже 20 років як унітарна країна. Швейцарський кантональний устрій також мало підходить, оскільки склався історично. Тому однією з найбільших проблем федералізації України може стати сам процес переходу від унітарності до федерації. До цього додам, для федералізації України потрібний дуже потужний ідейний супровід. Треба, щоб всі історичні землі, які мають набути федерального статусу, мали свою атрактивну легенду. Наразі над цим частково працюють Галичина і Донбас. Крим, з огляду на кримсько-татарських автохтонів, вдовольняється кількома стереотипними гаслами про «город русской славы» та «город русских моряков». Інші історичні регіони України вже давно розтратили рештки своєї самобутності. А шлях переназивання наявних областей федеральними землями, без укрупнення і зміни адміністративних кордонів, нічого не змінить.

Федералізація стане справжнім викликом нинішнім локальним елітам. Вона виявить, чи є вони самодостатніми, чи володіють відповідним потенціалом, щоб виборювати у центру додаткові права для регіону, і чи зможуть взяти на себе повну відповідальність за функціонування федеральних земель.

Процес реформування потребує дуже якісного інформаційного супроводу. Але оскільки майже всі медія перебувають у руках олігархів, а ідея федералізації передусім спрямована на деолігархізацію України, то виникає запитання: хто той супровід забезпечуватиме? Чи виявиться в українців достатньо сил і наполегливості, щоб нарешті або створити своє громадське телебачення, або ж принаймні реформувати Перший національний канал і вивести його з-під контролю олігархів та міністрів? Відповіді на всі ці виклики залишаються відкритими.

Загрози

Найбільшою загрозою для здійснення конституційних перетворень в Україні є пошук та застосування найбільш дієвих та адекватних механізмів реформування. Тобто, як і хто проводитиме реформу? Наразі ми маємо тільки радянський досвід «всенародного» обговорення. Недавно президент України призначив Конституційну асамблею. Відомо також, у чиїх руках тепер перебуває влада в Україні, а отже, нема гарантії, що новий державний устрій буде виписаний на законодавчому рівні настільки недвозначно, що кожного разу не доведеться звертатися за роз’ясненнями до Конституційного суду. Придворні юристи «подбають» про казуїстичне формулювання розподілу компетенцій федерального та регіонального рівнів. Отже, існує реальна загроза, що вкотре буде зімітовано конституційну реформу, щоб раз і назавжди дискредитувати цю ідею.

Проте, навіть якщо допустити, що в Україні дійде до федеративного устрою, постануть автономні землі, будуть чітко розділені повноваження і компетенції земель і центру, то це не дає жодних гарантій для успішного розвитку нашої держави. Існує ціла низка можливих, хоча й дрібніших, загроз.

Тепер спробую згрупувати ці загрози за мірою їх значущості і серйозності. Ніхто, напевно, не буде сперечатися, що за двадцять років незалежності України відчуття «спільної родини» так остаточно і не утвердилося серед українців Сходу і Заходу, Півночі і Півдня. Українці гордяться різними героями, схиляють голову перед різними подвигами минулого. Найчастіше регіональні місця пам’яті громадян України є не тільки різними, але й антагоністичними. Федеральний устрій держави міг би локалізувати цю проблему до рівня окремих земель. Тоді б ніхто не намагався захопити владу в столиці, щоб нав’язати власний історичний канон усій країні. Тоді б зникли охочі підняти червоний прапор перемоги у Львові і свої квитки до Криму здали б назад у касу емісари, прихильники лідера ОУН Степана Бандери. Проте може виникнути інша, набагато серйозніша проблема: при слабкій загальнонаціональній ідентичності надмірне посилення локальних «донецької», «галицької», «кримської», «закарпатської» та інших ідентичностей може просто розшматувати країну. При такому розкладі може виявитися замало того, що пов’язує націю в одне ціле, замало спільних предметів для гордощів.

Певна різновекторність регіонів є очевидною вже тепер. А що, коли окремі федеральні землі почнуть занадто зближуватися з окремими регіонами сусідніх держав? Ми ще далекі від рівня правової і національної свідомості швейцарців і ліхтенштейнців, які спроможні утримувати спільний технічний університет і не втрачати при цьому ані крихти власного суверенітету. Крім того, докорінно різна спрямованість окремих регіонів України при їхньому неймовірному посиленні може просто унеможливити вироблення спільного зовнішньополітичного курсу держави. Таємна іноземна «паспортизація» в окремих українських регіонах вже тепер перетворюється на проблему загальнодержавного значення. А що буде далі, коли ці люди з іноземними паспортами стануть справжньою владою в регіоні?

При цьому всьому не варто забувати, яку роль у сучасному світі відіграють електронні і цифрові медія. Мало того, що майже всі вони у сучасній Україні належать кільком багатим родинам, то до всього значна частка медіяпростору належить сусідній державі, яка може регулярно здійснювати свою культурну й історичну політику. Отже, в українського федерального центру може виявитися замало важелів впливу на громадян своєї держави, щоб утримувати її як цілість і не допустити розвалу.

Сучасні регіональні особливості виявляються у різних сферах. Наприклад, основна концентрація олігархів перебуває на індустріальному сході. На заході України і в центрі не виявилося достатнього ґрунту для акумулювання мільярдних статків у руках кількох осіб. Дуже часто ці олігархи є власниками величезних підприємств, де працюють десятки тисяч робітників. Вже тепер власники заводів є повними панами ситуації, оскільки звільнення з підприємства означає для робітника голодну смерть, тому що специфікою східноукраїнської промисловості є міста-підприємства, де альтернативи просто не існує. Власники цих підприємств вже тепер поводяться як удільні князьки. Вони зосередили у своїх руках не тільки величезні фінанси, але й владу. Тому за переходу на федеральний устрій виникає загроза перетворення окремих земель на закриті удільні князівства, де про демократію і справедливість не може бути й мови.

Три колишні галицькі області відзначилися на останніх комунальних виборах тим, що обрали до місцевих рад переважно депутатів від праворадикального ВО «Свобода». Вже тепер стають помітними намагання і самої партії, і правлячого у столиці клану, якщо не перетворити, то принаймні представити ці три області таким собі націоналістичним анклавом. Вже тепер безперешкодно у містах Західної України відбуваються факельні походи, які імітують політичні практики німецьких націонал-соціалістів. Вже тепер під виглядом свята вишиванок проводять марші на честь заснування дивізії СС, з використанням рун та портретів офіцерів СС. Так само безперешкодно політичні активісти цієї партії можуть проповідувати у локальних медіях та на вулицях і площах расистські ідеї. Вже тепер мешканцям регіону нав’язують ідеї етнічного націоналізму та роздають обіцянки зробити нарешті Україну «українською». А тому найбільшою загрозою для галицького регіону є слабкість ліберальної еліти, яка схиляється до ідеї федералізації, та її неспроможність протистояти агресивній політиці правих радикалів. Таким чином, шлях до утворення федеральної землі під назвою «Галичина» може виявитися дорогою з одностороннім рухом у напрямку до закритого націоналістичного анклаву.

Замість висновку

На світі є багато цікавих і благородних ідей. Людство виробило також багато механізмів для поліпшення взаємного співжиття. Але успіх реалізації цих ідей та відповідних механізмів залежить виключно від їхніх виконавців.

Василь Расевич, 01 червня 2012 р.

//zaxid.net/home/showSingleNews.do?federalizatsiya_vikliki_i_riziki&objectId=1256477

Мустафа Найєм. Нова Конституція: війна за повноваження 

Сергей Рахманин. Новая Конституция. Эскиз неизвестного автора 

Майлис Репс. Украине необходимо провести политическую реформу 

Татьяна Урбанская. Конституционная реформа: из крайности в крайность 

Віктор Колісник. Перспективи удосконалення державно-територіального устрою України: відновлення унітаризму чи перехід до федералізму? 

Юрій Дерев’янко. Децентралізація збереже Україну 

Юрий Ганущак. Децентрализация: окно политических возможностей недолго будет открыто 

Анатолий Барабаш. Спасти страну от самоуправления